Гербарій кетроських прізвиськ
М.Вдовцов
Приїхав до рідних Кетрос і запитую в брата Бориса, як це мені знайти (називаю прізвище одного з друзів дитинства), а він ніяк не може второпати, хто це. Ми довго «ходимо селом» з двору в двір, аж коли Борис нарешті не вигукує:
— Чого ж ти зразу не сказав, що це Макнамара?
— Який Макнамара? Хіба в нього є родичі в Америці?
— Не перевіряв. А хіба для цього треба родичів? Хтось зронив під настрій, посміялися, мало б одразу й забутися, а воно, бач, приклеїлось. І не тільки до нього самого, а уже і до його дітей та онуків.
Я потім з’ясовував, чого справді Макнамара, американський міністр оборони періоду В’єтнамської війни, яку Сполучені Штати ганебно програли? Газети цей програш звалювали на повільність і тугодум’я Макнамари, писали, що жорна його мізків поверталися дуже тяжко, млива з-під них майже не було, а якщо й було, то так мало, що ледве соталося. Де треба було діяти швидко й блискавично, він зволікав, думав і завше запізнювався. За оцю повільність і мій землячок, завідувач колгоспної ферми, став Макнамарою, і хоча Америка за десять тисяч кілометрів від Довжка, не мала з нею ніколи ніякого стосунку, то тепер має нову «рослинність» в гербарії кетроських прізвиськ.
Вражає точність, з якою ці псевдоімена вигадуються — влучно, доцільно, у самісіньке яблучко і майже для кожного, а щодо Вдовцових, Волошиних, яких у селі багато, то для них усіх — без винятку. Зазвичай, це веселий, дотепний, незлостивий гумор. Є в селі навіть свій Ленін. Уже, певне, років 70, з раннього повоєння, коли нічого не давали на трудодні, бо треба було робити першу атомну бомбу і з колгоспних комор у державні вимітали все до зернини. Похмуро дивилися люди на щоденні колони автомашин, возів з червоними прапорами і транспарантами «Весь хліб — державі!» і коли один дядько, добряче випивши, зірвав з голови кашкета, підняв його над головою і проголосив «Верной дорогой идете, товарищи!», то відтоді й став Леніним, а його діти — вірними ленінцями.
А ще був у нас у селі футбольний самородок, найкращий у районі нападник Вася Онілов. Батька його звали Мойсеєм. І коли на полях Португалії з’явився футбольний феномен Ейсебіо, то Вася був тут же перехрещений на Мойсебіо. Діти його — мойсебійнятами. І все тут! Застовблено, певне, не менше, ніж на століття!
Спостережливість і негайна реакція села дивовижні. Ходить одна жінка, розгойдуючись, ноги — в боки, слід на землі — лапатою сосонкою. Умре пінгвінихою! В одного дядька велика голова, булькаті, здивовані очі, вуха відстовбурчені — товстолоб! Державна печать точності. Краще не вигадаєш.
А то працював у «Сільгосптехніці» шофер, возив директора, наслухався начальницьких балачок, звик до телефону і коли пересів на вантажівку і під чаркою змушений був віддати права автоінспекторові, то згадав колишню свою службу, набрав номер контори і, змінивши голос, заволав у трубку:
— Алло! Це з ЦеКа! Дійшла до нас чутка, що ви Колю Супрунюка звільнили з роботи! Ану, немедлєнно востановіть!
Впізнати Колю було раз плюнути. Відтоді в нього і його дітей — надійна сімейна візитка — ЦеКа.
Дотепно, весело, неперебутньо. Але про всіх не розкажеш. Як з писаної торби довжоцького гумору цитую: Букша, Яніш, Печериця, Клямка, Рокфелер, Тарапунька, Мусоліні, Губа, Нуня, Пірат, Тіка, Пепко, Капуша, Гага, Чіта, Бруньо, Пелка, Піньо, Жандар, Калатушка.
…Коли я оце все під реготи різдвяного столу записував, мене запрошували:
— Частіше приїжджай додому. Підготуємось, пройдемося побригадно всіма дворами, заметемо ферми, токи і городи, то тобі може не хватити цілого блокнота. Кетроси живуть і сміються. Вони — невмирущі
