Дещо про Бубнівську містику
М.Вдовцов
Десь у 1987 році вийшла постанова Секретаріату обкому партії про відродження художніх промислів. Був у ній рядок і про відродження Бубнівського гончарного промислу. Як куратору культури, мені був розписаний цей об’єкт, і в середині березня я поїхав на конкретне знайомство. Майстерня, з’ясувалося, знаходиться в Бубнівці. Себто з правого берега Дмитренківського водосховища, що на річці Соб, а майстри Агафон та Яків Герасименки, котрі своїми іменами уславили бубнівську кераміку на Україну і весь світ, були родом з Новоселівки, що на лівому березі водосховища. Ширина води між двома берегами метрів 250. У Новоселівці жила сучасна слава бубнівської кераміки, внучка братів Герасименків Фросина Іванівна Міщенко, і без знайомства з нею я не міг обійтися. Але мосту на той бік води не було. Переправлялися місцевим „поромом” — по дротині між двома берегами ходив човен, що тримався на кілечку. Сідаєш у човен, перебираєш руками і так собі пливеш помаленьку.
Березнева вода вже з’їдала кригу. Люди пробили для човна „дорогу” метра півтора шириною і плавали тим каналом, але вдарив мороз, воду затулило кригою, і люди знову пішли поряд з каналом, ризикуючи провалитися будь-якої миті. Діти ходили у школу і зі школи, матері обов’язково проводжали їх, виходячи до берега. Хтось із старших йшов попереду дітей, а решта дорослих спостерігала напружено. Ризиковий варіант, але куди ти від нього подінешся?
Ми з секретарем колгоспної парторганізації Вілеєвим теж подалися на Новоселівку через кригу вслід за табунцем школярів. Коли дійшли до середини, обурено загурчало під льодом, на всі боки раптом стрельнули стріли розколів, мені стало моторошно. Я виріс на маленькій річечці Марківці, яку в окремих місцях можна було перестрибнути, а тут — така широка вода, аеродром льоду і незбагненна його поведінка. „Чим воно скінчиться?” — я зупинився, вагаючись, що робити далі?
Вернутися — незручно перед людьми і дітьми, вони вже доходили берега; іти вперед?
— Таки ходімо! — кажу Вілеєву. — Вертатися вже соромно.
Рушили. Воно ще раз страшно загуло, затріщало. Але ми вже бігли і зупинилися на твердому. Тієї ж миті, від одного до другого берега, по всій площині „дороги” для човна на півтора-два метра враз піднялася хвиля води і з’єднала обидва береги. Ми стояли ошелешені. Одна жінка з тих, що стрічали дітей, сказала:
— Хлопці! Або ви щось затіяли дуже добре, або розгнівили Бога.
Містика та й годі. Я в неї вірю і не вірю, одначе факти залишаються фактами: робота в Бубнівці постійно супроводжувалася дивовижними подіями.
Коли ми зібралися з силами і завершували переведення виробництва на сучасні технології кераміки, то вирішили поєднати це з відкриттям тут першого Всеукраїнського пленеру. Зрозуміло, що готувались.
Я приїхав у будівельну організацію, яка виконувала всі потрібні нам роботи, і попросив екскаватора, щоб навів там лоск. Головний інженер у присутності начальника говорить, що на Бубнівку нічого не дасть, бо там все постійно ламається, а в екскаватора лопаються шланги. Ми з начальником якось „уламали” головного інженера і він сказав:
— Добре! Піду зараз переконувати екскаваторника.
Через 20 хвилин вертається сам не свій.
— Не повірите! Виходжу з контори, їде екскаватор, я „виймаю” з кабіни водія. Кажу їхати в Бубнівку.
— Не поїду. Боюся!
— Треба. Тебе сам начальник просить.
— Добре.
Тільки сів до кабіни, рушив — стрельнуло заднє колесо.
Ну, а коли відкривався перший симпозіум, це була подія і для Спілки майстрів народного мистецтва, і для нас. Вирішили відзначити її урочисто. Приїхав заступник губернатора області, взяла участь районна рада і райдержадміністрація. І коли мені зателефонували з Києва о 12-й годині, що збираються виїжджати, у нас починається шалений дощ. Гостей мали зустрічати на кордоні області, за Краснопілкою. З квітами, короваями, оркестром. І зустрічали. Але злива була неймовірною. Достатньо сказати, що барабан не давав ніякого звуку, настільки вимок. Приїхали в Бубнівку, дощ не припинявся, насилу розвели людей по квартирах.
Уранці урочистості мали початися в сільському Будинку культури, а вночі на ньому знесло верх і стеля потекла, як решето. Перевезли учасників до районного Будинку культури, залучили людей, щоб були на цьому відкритті. Починаємо о десятій — вирубується світло. На цілу годину!
Електрики якось відновили це, я з полегкістю зітхнув і поїхав у Бубнівку перевірити, як готується для гостей обід. Приїхав до радгоспної їдальні і бачу, що дві жінки несуть з сусіднього подвір’я великі каструлі.
— Що таке?
— Михайле Леонтійовичу! Зранку п’яний тракторист „пройшовся” електролінією, звалив 4 стовпи, пропало світло, а наша кухня — на електриці. Тому носимо до сусідів, готуємо на дровах, — розповідають, але дивляться вони на мене якось непевно, ніби чогось не договорюють.
Через кілька хвилин зустрічаю завідувачку їдальні.
— Цієї ночі, — каже, — викрали з холодильника все заготовлене м’ясо! Уявляєте?!
І все-таки — ніякої паніки! Усе владнали, все відбулося, а наступного дня – пречудова погода, сонце, тепло. Усі учасники взяли Національний прапор, прапор Спілки майстрів, через греблю подалися до музею Герасименків, і тільки тоді я нарешті відчув благословення неба і свою гармонію з довколишнім світом.
