Баштан
М.Вдовцов
Батько після війни, в п’ятдесятих роках, працював бригадиром садово-городньої – помідори, капуста, огірки, дині, кавуни, виноград і садок. Можна сказати, що я виріс на поетичному фоні довжоцького баштану. Віршів, правда, ніхто там не читав, але небо з низькими зорями щодня було надімною, квіти росли прямо перед очима в отворі солом’яного куреня, що називається в нашому краю будою, там же «паслися» на широкому полі кавуни і дині, джмеліла бджола, співала на всі голоси тутешня різноманітна птаха. Це було щастя, значення і глибочінь якого я почав усвідомлювати тільки тоді, коли подивився на нього дорослими очима.
До третього класу, себто, до тієї пори, поки не став пастухом, я ріс на баштані, в буді, застеленій метровим шаром соломи, стільки ж її було і на покрівлі. Тут спав сторож, інколи – батько і постійно – я.
Стояла буда серед баштану, на найвищому його місці, в густому оточенні динь і кавунів. Кавуни були такі великі, що і досі, коли дивлюся на них тими дитячими очима, мені здається, що ніде більше таких і не було. Одначе знаю, що то бачення дитини. Пам’ятаю, що саме у ту десь пору, ми дома будували сарай. Там лежав камінь, такий великий, що мені і досі приходять на згадку слова якоїсь жінки: „Ну цього каменя зможе підняти хіба-що Митя Онілов”. І справді – він підійшов, узяв його на висоту грудей і поклав у кінці двору. „Оце силач!” – така тоді була думка.
Але років 10 – 15 тому, заїхавши в Довжок, я знову побачив того каменя. Він був невеличкий, його підніме будь-який школяр 10-го класу, але я його побачив у тому віці, коли для мене і моєї сили він здався велетенським. Те саме було і з кавунами. Коли вони виростали, то не кожного я міг і двигнути.
Мав я там ще одну проблему – вибрати достиглого кавуна. Мене приємно дивувало, що батько і їздовий, який там працював, і сторож – йшли між кавуни і зразу приносили такого, що палав жаром і був солодший, ніж мед. Я не знав, що треба дивитися на всохлість хвоста, пробувати пальцем на звук – глухий чи дзвенить, я брав ножа, вирізав трикутника і якщо – білий, то вкладав трикутника назад, не підозрюючи, що там почне гнити і попервах не розуміючи, як тато і сторож здогадуються, що я кавуни надрізаю.
Та головне, зрештою, полягало не в цьому. Всіма фібрами душі я пив навколишній світ, такий неосяжно красивий і багатий, що, здається, фізично відчував, як він затікає в мене. Дуже любив сидіти увечері біля багаття, в якому старші пекли бараболю або запікали качку, обмазавши її перед тим глиною – загорнута в жар, вона по часі повністю скидала з себе пір’я і розімлівала до такої міри, що просто танула в роті. Людські обличчя по той бік багаття робились таємничо-загадковими з перебігом тіней і світлих спалахів, розмиті рухи і білясте тло збільшували людей, і на фоні неба вони ставали гігантами, голоси теж ламались, вигиналися, як полум’я, плавились, піднімались і падали. Реальність химерно перепліталась з вогнем багаття, додаючи дитячим враженням ще якоїсь містичної барвистики, неосяжної і незбагненної, але дуже значливої – на все життя воно так і залишилось в мені. Зовсім не говорили про політику. Найбільше розмов було про голод. Кожен раз наголошувалося, що допомагала нам Западна (так називали західні області України).
І що цікаво — ніколи не йшла мова про те, що треба берегти українські традиції і звичаї, але говорили українською, страви готували українські. З позицій сьогоднішнього дня я розумію, що не було ніяких запозичень з Молдавії. Перехід на російську обрубувався: „Ти що — городський?!”
Отже, без будь-якої патетики жили як українці. І це було настільки органічно і щиро, що аби хтось навіть дуже захотів, то не міг би назвати це націоналізмом.
Місячними ночами я зробив відкриття – коли присісти, то на півтора метра від землі аж до горизонту все дуже добре видно, ну так добре, що виразно бачиш і людину, і тварину, і дітей, і контури. Я любив білошкірі кавуни на ім’я „Туман” і диню „Колгоспниця” – невелика, кругленька, соковита, за медовістю, як кавун. Досі пам’ятаю, що польові помідори пахнуть не так, як городні, що коли їх не розрізуєш, а ламаєш, то на них – біла паморозь. Такої сьогодні нема, на жаль. І це, мабуть, випливає з загального стану екології.
Пам’ятаю гори динь і кавунів. Продавалися дині по три копійки за кілограм, а кавуни – по п’ять копійок.
Довжоцькі хлопчики не претендували на колгоспні дині і кавуни. Головою у нас був мудрий Федір Оксентійович Поштар, який і баштана розташовував за 10 кілометрів од села. Поночі добиратись туди було далеко й нецікаво. Та й нащо? – якщо дині і кавуни були дешевими і доступними?
Федір Оксентійович Поштар з усієї когорти голів колгоспу Довжка був найпомітнішою постаттю.
