Стрельбицький Михайло. Я-САД. Вибрані вірші, поеми, літературознавчі праці. Рукопис однотомника

Михайло СТРЕЛЬБИЦЬКИЙ

 

 

 

 

Я-САД

 

 

Вибрані вірші, поеми,

літературознавчі праці

(Рукопис однотомника)

 

 

 

 

Вінниця

2012

 

УДК

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Анотація

 

Том вибраних творів відомого українського поета і критика Михайла Стрельбицького містить кращі його вірші, поетичні цикли, поеми, байки, пародії, епіграми та статті. З-поміж статтей переважають шевченкознавчі. Фрагмент монографії «Проза монументального історизму. Доробок Олеся Гончара» розкриває особливо тонку грань майстерності знаменитого письменника – використання епітетів та евфемізмів.

Вибране укладене згідно хронології публікацій, що дає змогу простежити як етапи творчого розвитку автора, так і «вписаність» основних його творів в загальноукраїнський літературний контекст 1970 – 2010 р.р.

 

 

 

 

© М. Стрельбицький, 2012

 

Втішання непередбачуваністю вірша

 

Спроба автокоментаря

 

«Я люблю вірші Стрельбицького за… непередбачуваність».

 

Іван Іов. Ти мусиш творити дива. // Подільські вісті. – 1999, 15. 07.

 

«Що ж до учнів Василя Фащенка, то першим варто згадати ім’я Михайла Стрельбицького. Він був дуже помітним у 1970-ті роки літературним критиком. Михайло йшов попереду мене на чотири курси, потім був аспірантом, викладачем. Я мовби повторював його шлях. Зрозуміло, що для мене то був приклад, стимул. Ми багато спілкувалися; я читав усе, що писав Михайло».

 

Володимир Панченко. Творець інтелектуального майданчика для неординарно мислячих (інтервю). // Українська літературна газета, 2010, 10. 05.

 

Парадокс мого літературного існування: видрукувавши два десятки збірок поезії і одну-єдину книжку критики, я у літературних і філологічних колах продовжую фігурувати як літературний критик чи передовсім критик, літературознавець. Хоча й у пресі останніх років публікував співмірну кількість віршованих добірок та статтей і рецензій.

Пояснити цей парадокс тим, що, як зауважив один вінницький літератор, поетів і тих, хто записалися в поети, у нас до безсоромності багато, а кваліфікованих критиків до сорому мало? Або повірити, ніби справді мої статті та огляди 1970-х початку 1980-х залишили важливий слід? Можна б спробувати пояснити, можна б відважитися повірити.

Але пора, либонь, перед земляцтвом зізнатись: скільки усвідомлюю себе в авторстві, мислилось мені переважно – й при тому ж легше, природніше, вільніше! – віршем. Настільки, що ще на районній олімпіаді з літератури, куди десятикласником Дяківецької (Стельмахової!) школи поїхав добре ім’я тої школи у м. Хмільнику представляти, взяв та й, замість розумувати на кількоро сторінок про значення і красу суспільно корисної праці, утнув… 8 віршованих рядків про коваля, який викував підкову, а хтось там інший її, загублену, знайшов – собі на щастя… Діставши за такий  наочний сюжет оцінку «3», філософськи втішився рекордною вартістю одного віршовного рядка – 3/8!.. Схилити мене до писання евристичних творів про твори (чим властиво є і повинна бути літературно-мистецька критика) вдасться згодом Василеві Васильовичу Фащенку, чиї аналітичні студії в Одеському державному університеті творили справжню славу тамтешньому філфакові і містили зразки недекларативної – дослідчої – поезії думки з приводу думки художньої.

Оглядаючись нині на ті зразки і на ті часи з їх атмосферою «все ще шістдесятництва», констатую, що першою мірою саме тоді сформувалось і прояснилось моє тяжіння до емпатичного (від грецького: емпатія – співпереживання) начала в літературі. Усвідомилось, щоправда, пізніше. Власне, оце нині й доусвідомлюється: писав (і продовжую писати) я емпатичну критику, емпатичну поезію. Корінь – співпереживання ж!  – спільний, наслідки (а надто – відгомін) не однакові.

У статтях, рецензіях співпереживання з досліджуваним автором, його героями та врешті-решт з «променем зору тексту», либонь,  дає більшу змогу наблизитись до  суті художнього задуму та особливостей індивідуального стилю, отже й глибше інтерпретувати твір і стиль. Зворотній ефект – така критика вище оцінюється оцінюваними (!) письменниками та їх найближчим літературним оточенням. Чи ж не звідси рання, й дещо завищена слава Стрельбицького-критика?

Шлях сприйняття емпатичної поезії, навпаки, тернистий. Адже віками домінують у нас (в руслі єдиної риторичної стихії) дві традиції: сповідальна («Я комуніст, і цим усе сказав», «Я вибрала долю свою сама», «Я пригадав собі один стіжок у полі…», «У синьому небі я висіяв ліс» й т. ін.) та описова. Поціновувач цих двох традицій, навіть і не у найтверезішому стані бувши, ніколи не помилиться у виборі рядків для цитування. Прояв же емпатії в поезії робить її важкоцитованою, але надає автору шанс довільного, часто-густо малопомітного, на традиційний критичний погляд, невловимого виходу поета поза межі власного «еґо». Тим самим –  відкриває непросту для вірша можливість наближення до того, що незабутній В. Фащенко називав стереоскопічністю художнього бачення. Але чи багато маємо читачів, здатних і готових таку стереоскопію у вірші – саме у вірші! – «декодувати»? Особливо – якщо вона, означена стереоскопія,  пов’язана (а вона ж неминуче, сама собою пов’язується!) з засобом невласного прямого мовлення? Чи – тим паче – покликана виразити «погляд» та «голос» суб’єкта неодухотвореного (як то, зазвичай, є на сторінках мого ліричного трикнижжя на теми і з приводу картин живописця Федора Коновалюка («Під небом Коновалюка»)? Отож бо.

Не менш проблематична нині річ долучитися до заповіданої нам  Шевченком та Гоголем традиції поєднання-взаємопереходу в одній текстовій тканині ліризму й сатирично-іронічних начал зображення-вираження. Тут, боюсь, у мене більше природної схильності та намагань, аніж великих удач. І насамперед в тім сенсі, що все важче віднайти рівнодійну між ліричним і сатиричним, а стихія сатиричного дедалі частіше виводить на такі регістри сарказмів та гротесків, що й самому незатишно стає. Дивовижне постколоніально-неоколоніальне сьогоденнячко – хоч-не-хоч – узнаки дається. Дається настільки, що іншого разу ціною певних зусиль хапаєшся за світлий промінь надії, шукаєш позитиву. Так, либонь, сталося й у випадку з найнесподіванішою для мене самого єдиною російськомовною моєю збіркою «Месячник России». Основний її сатирично-пародійний антиімперський дискурс був уже фактично реалізований, коли почав інтенсивно писатися цикл «Неделя эксклюзивной ностальгии», де зазвучали інтонації співчуття до Росії осідлої – сиріч не-імперської, не-експансіоністської. Наслідком цього постали кілька віршів цілковито співчутливих і навіть апологетичних, отже – й по-своєму ностальгійних стосовно автохтонності Росії і росіян, їхньої тамтешньої природи: «Переходят рощи корабельные плавно в колыбельные луга», «Ах ты, Марья-где-же-Ванька», «Сказка», «Россией останься!» тощо.

Але тут ще такий парадокс стався постфактум: жоден зі схвальних відгуків на «Месячник России», як друкованих, так і листовних та усних, не стосувався розділу «Неделя эксклюзивной ностальгии». Один з числа моїх літстудійців у Вінницькій політехніці уже зовсім недавно перед літстудійцем-педагогом хвалився: «Наш Стрельбицький – літературний хакер, що зламав коди «старшобратньої» мови!». Майбутній програміст у такий спосіб на свій лад перефразував моє друковане зізнання про намір при написанні «Месячника России» увійти в семантичні коди мови російської  задля результативнішої полеміки – донесення правди української до тих, хто нашої мови не знає чи принципово знати не хоче, на підсвідомому рівні відмітає її сенси. Жодного такого семантичного «хакерства»! Бо ж і не можливе воно. Навіть стосовно самоочевидних ідеологічних забобонів масової проімперської (як же й проколоніальної!) свідомості, на жаль, не можливе, хоч би як сатирик-пересмішник старався.

Отже, позитив «ексклюзивної ностальгії» був моїми активними симпатиками не помічений, а без нього ж і сатиричні результати «Месячника…» або дещо перебільшені та перекручені, або у свою чергу… не помічені. Дуже по-українському, тупо по-просвітянському проігноровані. Тим-то й подаю з цієї збірки до оцього мого вибраного максимально широку та, здається, збалансовану вибірку.

Намір укладати вибране за збірками, зважаючи на хронологію їх виходу, виник не відразу. Йому передували чималі сумніви. Адже зрозуміло, що немає нічого простішого, аніж вибирати за тематичним чи жанровим принципом до окремих розділів кращі (на авторський розсуд та почасти врахувавши відгуки рецензентів, читачів) вірші, цикли, поеми, мініатюри, байки, епіграми… Тільки ж концептуальність фактично кожної збірки, бувши свого часу певним пам’ятним вузликом авторського саморозвитку й самоусвідомлення, при цьому довелося б зігнорувати, забути.

Укладувано, отже, за збірками. У двох випадках це дало змогу відновити історичну справедливість і передбачуваний автором контекст сприйняття. Так провидницьку поему «Терновий огонь» повернуто зі збірки «Прощаючи вік двадцятий…» (2001) у збірку «Сторожовий вогонь» (1988), де їй у рукопису належало місце програмової речі, а найбільший фрагмент з-поміж переспівів літопису «Повість минулих літ» під «крамольною» для цензури 1983 року назвою «Князь вибирає віру» зі зб. «Версія Прометея» (1990) повернувся у ряд інших фрагментів – до зб. «Прощання з морем».

Є у такому підході одна додаткова проблема. Річ у тім, що окремі малотиражні та невеликого обсягу збірки згодом майже цілковито «поглиналися» наступними програмовими. Так, зокрема,  сталося зі збіркою поем «Прощаючи вік двадцятий…», оперативно видрукованою першого року нового століття: вона надалі розчинилася у чотирьох концептуальних розділах чи не найбільш концептуальної «Науки вдячності». Подібно і гротескове етнологічне фентезі 1999-го року «Йоцемидаєсія» рівно через десять літ влилося до об’ємної концептуальної «Школи перепитувань» – уже як перша частина фентезійної ж дилогії з двох циклів під загальною назвою «Йоцемидаєсія розбудовується».

У вибраному логічно було б якомога повніше й різногранніше показати як найвагоміші «Науку вдячності» та «Школу перепитувань»: вони не просто творять між собою певну ідейно-естетичну й навіть семантичну цілість, а ще й «напрограмували» третю – либонь, заключну – складову такої цілості – чималий томик «Мистецтво не впадати у відчай». Але ж і «Йоцемидаєсія» (перша моя збірка після 1991 р.), й особливо «Прощаючи вік двадцятий…» (здається, ніхто більше по гарячих слідах його, ХХ, великодушно не прощав) були по-своєму етапними, мали відгуки.

І вже зовсім перепросіяним постає у цім вибранім ліричне трикнижжя «Під небом Коновалюка». З тридцяти назагал рівнозначних його циклів сформовано п’ять збірних очевидячки різнорідних – тільки б виявити рубіжні можливості культурологічної поезії співпереживання. Таке собі вибране з вибраного у вибранім. Літературознавцям, або й просто тим, хто з середньої школи літературознавчу термінологію не забув, зізнаюся: вибране з вибраного у вибранім під знаком синекдохи наперекір метафорі на шляху до віршованої натурпсихології.

Постраждали, не могли не постраждати при укладанні цього вибраного два найбільші, і при тім же якнайбільш цілісні, мої цикли – моралістичний «Іван Ходяча Совість» та героїчний «Армія Пресвятої Покрови». Кожен з них є фактично книжкою в книжці – у досі найбільш об’ємній моїй (честь і слава благородному видавцеві Наталі Миколаївні Космині!) «Науці вдячності».

Взагалі велика кількість тематичних та жанрових циклів теж утруднювала вибір. Настільки, що від деяких довелось відмовитись, деякі («Байки вінницькі») фактично лише «заявити», а ще один дуже важливий, але дуже об’ємний – «пересіяти» навіть за другорядним для творчості критерієм. І вчинено це з любим авторському серцю циклом сонетів-портретів – основним у збірці «Школа перепитувань». Після усіх вагань тут подаю лише окремі з тих, герої яких, по-перше, були письменниками, по-друге – відійшли у засвіти. Двічі перебрані у той спосіб сонети дістають наймення «літпортрети», але текст присвяти – пам’яті Василя Фащенка яко фундатора української художньої характерології – зберігаю у первіснім  ширшім – характерологічнім же – значенні.

До речі, ці «літпортрети» перечитуючи, ще раз переконуюсь у все-таки першорядній для себе важливості мислення віршем: сонетні сильвети Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Василя Земляка, Євгена Гуцала, Володимира Забаштанського принесли мені (!)  кожна такі точні визначення своєрідності та значення цих постатей, яких, бува, бракує у моїх багатосторінкових статтях про кожного з них (а про О. Гончара ще ж і 300-сторінкову монографію свого часу видрукував!)…

І – хоч не хоч – доводиться зізнатись: та першорядність мислення віршем час від часу постфактум корелювала (бувало, що й профанувала) окремі мої попередньо виголошені, проскрибовані літературознавчі постулати. Замолоду з недовірою ставився до можливостей сонета – згодом надовго прилучився до «сонетовоздвиження» та ще й переважно у варіанті сонета з запитальною (перепитувальною) кодою. У ряді рецензій дошкуляв рецензованим авторам за надмір віршів з епіграфами (придумав навіть кліше: «оснащений вірш») – по якімсь часі написав кілька циклів з епіграфами, не можу уникнути епіграфування нині, пояснюючи-конкретизуючи для себе таке явище інтерпретаційною змагальністю думки новотвореної з думкою (чи тим більш життєвим фактом) інших контекстів. Слідом за одним з персонажів Дж. Голсуорсі аргументував тезу про те, що «циклами працюють невеликі таланти» – невдовзі дедалі більше став «зацикльовуватись» у віршотворчості власній: заспокійливий аргумент знайшов в унікальності циклу Тараса Шевченка «В казематі», де кожен із дюжини віршів максимально самодостатній, по-своєму – і програмовий, і підсумковий, і провіщальний. «А хіба сучасний поет максимальної зосередженості внутрішнього зору досягає поза казематом – якщо й не мурованим, то принаймні соціальним, цивілізаційним, ментальним?» – запитав одного разу сам себе. Аналогічним шляхом самозаперечення довелося пройти від раннього критицизму стосовно чужих «чотирисезонних» (весна – літо – осінь – зима) віршів до власної поетизації пір року. Цей шлях – необхідно визнати – був, з одного боку, порівняно легшим (долалось же його слідом за унікальним пейзажистом Федором Коновалюком), з боку іншого – важчим, і все з тієї ж причини: «Що ти додаєш до Коновалюка?» – постійно ставив собі запитання (з огляду на рано сприйняте застереження Александра Твардовського: «Бери, но и приумножай!»). Нині аргументів для самозахисту додає кліматологія (на жаль, ох, на жаль: де ті ідентичні зими, весни, літа, осені, з їх фенологічним календарем?), додає і новітня мистецька практика: зокрема, що стосується практики «перевіршування» картин пейзажиста, то вона логічно вписується у ряд інсценізацій, екранізацій, графічних та малярських ілюстрацій, музичних картинок…

Але Федір Коновалюк – це Вінниця, це тутешній політехнічний університет з його культурологічним центром, де культ цього художника панує і передається. Можна, отже, говорити про певний асиметричний паралелізм ролей у творчій долі літератора Стрельбицького: класичний університет Одеський – технічний Вінницький, навчитель літератури Фащенко – навчитель мистецтва і життя в мистецтві Коновалюк. Обидва навчителі (хоч в реальній дійсності зустрічатися з другим, на жаль, не випало) були сприйняті мною як активні представники типу людини-антивідчуження. Про що й сказано трішки в однойменному віршованому циклі.

Втім, Вінниця – це ще й мовознавець Петро Дудик з його постійним творчій братії принагідним нагадуванням: «Поети, вживайте вічних слів – любов, кохання, сонце, криниця, – не розмінюйтесь на такі скороминущі технологічні слова, як, наприклад, «трактор»… І хоч життя підказує, що й вічні слова вразливо залежні від процесів ментальних та моральних ерозій, нагадування таке варте, аби час від часу почути чи пригадати…

Триванням Великого Вибуху невпинно розширюється – кажуть астрофізики – Всесвіт; наростанням інформаційного вибуху увіч небувало розширюється віртуальний світ землян.

Чи існує між тими процесами зв’язок?

Гомер його знає, Гільгамеш його відав.

Але ось моє, українського літерата, найновіше відчуття – відчуття, так би мовити, зсередини процесу: інформаційний вибух несе-розносить нас, віршувальників, ніби важкий фугас найдрібніші свої осколки. Так що й НСПУ не позбирає (жарт), і Шевченківський комітет не встережеться (сарказм). Та й сакраментальний донедавна Читач, коли повз нього летимо-пролітаємо, ліниво затуляється від нас як не статуеткою (кольоровою фотографією пам’ятника) великого Кобзаря, то широченьким томиком визнаної нонконформістки Ліни Костенко.

Ба й самі ми, один талановитіший іншого (авжеж!), не встигаємо (доброї пам’яті Іван Іов – виняток з-поміж винятків) один д’одного придивитись, один одному порадіти.

А хоч би й сам до самого себе придививсь, сам самому собі порадів. Майже всяк сам у собі тоне – сиріч у своїх «текстах» (слово, поза всіма сумнівами, наукове, відповідне, тільки не в устах новооглашенних текстотворців-клавішників, що свідомо чи підсвідомо уникають слів «твір», «творчість») .

Воздаю Івану Іову: після його «експертного» висновку я й собі взяв звичай час від часу розкривати власні книжки: чи не вирине за давниною написання яка непередбачуваність. Не вмію воздати Миколі Мірошниченку. Дивовижному Мірошниченкові, який умів у своїх оцінках щораз максимально абстрагуватись від актуального змісту вірша. Цікавило ж його щораз одне: вносить чи не вносить цей вірш (ціла книжка!) щось прикметного в арсенали поетики, набутків художніх форм української літератури? Недовготривале, на превеликий жаль, листування з ним було повчальним і корисним. Воно, між іншим, остаточно зняло мої давні упередження супроти т. зв. екзотичних форм поезії, навернуло до віршованої візуалістики – усіх тих, ще донедавна здавалося, надмірних штукарств – паліндромів, фігурних віршів, літерних виокремлень у тексті… Додало аргументів дбати про самодостатність вірша. Втішатися тією самодостатністю. Навіть якщо це несе ризик набути звинувачень у до певної міри герметизмі. Врешті-решт, якщо поет почувається на силі, то будь-які добровільно взяті ним додаткові формальні «вериги» віршування, збільшуючи опір долання матеріалу, дають шанс особливих знахідок. Це як вуглець під великим тиском при надвисоких температурах: зі стану графіту в алмаз перейти здатен! Важчі «вериги» – більші ризики, але й знахідки… яскравіші?

Із числа публікацій літературно-критичних напевне можна було б укласти окремий том. Тут подаю лише деякі з тих, що здатні претендувати на значення концептуальних. Себто і за вибором об’єктів спостереження, і щодо способу викладу результатів того спостереження здатні включатися у процеси іменізації сущого –Леоніда Пастушенка цитуючи – в царині літератури, літературної критики та культурології.

 

Михайло Стрельбицький, квітень 2012

Зі збірки «Незрубай-дерево» (1976)

 

 

Незрубай-дерево

 

Не здригнеться, бо не злякається

ні сокир, ні коліс, ні гульвіс.

Не виламується, не ламається,

бо, скажу, зберігає ліс.

 

Бо якби нараз похилилося,

затремтіло, упало коли б,

всі дерева слідом поділися б

і – за ними – дими колиб.

 

В бурю буря його розхитує –

на басовій гуде струні.

Не втомився людей розпитувать –

кажуть: в нашій воно стороні.

 

Звісно, вірити не примушую,

все ж дарма усміхаєтесь ви:

блискавиці додолу обтрушує

з непокірливої голови!

 

 

Учитель

 

Талі води очистять душу,

запарує земля з утоми,

і привидиться вербогруша

математикові сільському.

Гумові взує чоботи,

вигострить перочинний:

стільки з тими живцями клопоту,

стільки з ними причини.

Від садка до садка мандруючи,

торг поведе, причепа:

«Ви мені прутик даруєте,

я восени вам – щепу».

Надвечір повернеться втомлений,

але те не значить печальний.

Спасівки, бергамоти, антонівки

в портфелі – як стріли в колчані.

А настануть у школі іспити,

він подвійно стане гордиться,

вкотре мружачися до істини:

«Білі яблуні – випускниці».

 

 

А так воно й буває, Вітезславе

 

«Постарію на ціле життя,

І ніхто мене не впізнає».

 

Вітезслав Незвал.

 

Спочатку я був три вершка

від горшка.

Став підростати

що день – на день,

і підріс на ціле кошеня.

Став підростати

що місяць – на місяць,

і підріс на цілий ослінчик.

Продовжував підростати

що рік – на рік

і підріс

аж на цілий листок листопадовий.

А дідусь мій рости не умів.

Тому він старів потроху.

Спершу постарів на листок листопадовий.

Потім постарів на цілий ослінчик,

на ціле кошеня.

Спочатку – на єдиний промінчик,

згодом на білий день,

на місяць-підповень,

аж потім – враз – на ціле сонце,

розпашіле, як лице молотника.

 

 

Про бабу Югину

 

«Як йшла панна через двір,

на ній сукня в дев’ять піл.

Стала сукня сяяти,

а діброва палати».

 

(З її пісень).

 

І палає діброва.

У задумі стоїш,

назавжди чорноброва,

чорноброва до сліз.

(«Йшли дівчата гасити,

цебром воду носити»).

 

Надаремна тривога,

уціліє той ліс.

«От і бабі підмога,

внук ослінчик приніс».

(«Йшли мужчини гасити,

брилем воду носити»).

 

Подалися онуки

навпростець і навкіс.

Забарились онуки

між коліс і валіз.

(«… молодиці гасити –

чіпцем воду носити»).

 

Ой, палає діброва.

У задумі стоїш,

назавжди чорноброва,

чорноброва до сліз.

(«Скільки в цебрі водиці,

стільки в дівчат правдиці…»).

 

 

Заради миті

 

З циклу «Дивізіон»

 

Таке життя: літа заради миті.

Єдиної: така вже наша служба.

 

Ми поки що вминаєм «доппайок»,

майор все поглядає на годинник

(між іншим, відмовляється од м’яса:

відкрилась виразка. Учора – «майже приступ»)

і просить – в нас! – коробку сигарет.

 

То що є мить? Раніше твердо знав я:

це – грань поміж минулим і прийдешнім.

Коли уже минулого немає,

коли іще прийдешнього нема.

 

А на екрані буде все інакше.

З’явиться цятка – азимут і швидкість,

макове зерня – курс і висота.

З нас кожен зробить все, що необхідно.

Тоді майор згрупується у кріслі

так, наче має скочити на бруствер,

нагана розряджаючи: «За мною!»,

і викинуть коротке, зрозуміле,

багатождане (хоч би мить раніше!),

всевладне: «Пуск!» –

порепані вуста.

 

Відразу вибух струсоне кабіну,

рев двигуна долине вже із неба.

Це інша цятка, макове зернятко,

просіється спроквола на екран –

помчить ракета цілі навперейми.

Обом негайно виявиться тісно,

тож буде перша, знай, маневрувати,

параболу не в змозі обдурить.

Зіллються цятки, породивши мить,

коли (уже!) минулого немає,

коли (іще!) прийдешнє не впізнать.

 

Медові дні загусли в Україні.

Ріка Урал гойдає ешелони.

А в небі казахстанському, глибокім,

ряхтять осколки, ніби феєрверк…

Звук вибуху, нарешті, долітає.

 

 

Другові

 

Невже нас так і не навчать літа:

йдучи в дорогу, зважувать погоду,

на березі ріки допитуватись броду,

не ставити двозначних запитань

від роду однозначно мудрим людям?

 

Либонь, нас так і не навчать літа –

куди вже там! Вже на порозі тридцять,

а ти усе ще початківець-лицар,

а я так і не вмію привітать

когось, якщо не вистраждав привіту.

 

Нехай нас так і не навчать літа:

йдучи в дорогу, зважувать погоду,

на березі ріки допитуватись броду

й не ставити двозначних запитань

від роду однозначно мудрим людям.

 

 

Вересневі пелюстки

 

* * *

Тумани

під вікнами тирлуються до рана.

Бо одцвіло вже небо голуьами.

 

 

* * *

Відпливають моря

під вітрилами хмарного неба.

небо тоне в воді.

 

* * *

Це не з торішньої осені

не погашене нами багаття?

Підійди, упізнай.

 

* * *

Щось залишається від першого кохання

в старечім усміху, у подиху останнім,

опісля нас…

 

 

Нелинь

 

Оспіваний. Дебелий та кряжистий

дуб-нелинь – всі вітри в гіллі, –

він все ж дарма своє торішнє листя

так береже, не віддає землі.

Подумалось. А сам сьогодні нишком

пожовклого перечитав листа.

Дуб-нелинь сам радий позбутись листя,

воно ж тримається, не обліта.

 

 

Старі жінки на вечорі поезії

 

Достеменно знають,

почім сьогодні картопля на Привозі,

скільки в їдальні коштує гарнір.

Знають ціну коханню і словам про кохання.

Прийшли,

сидять у першому ряду,

всміхаються, ретельно аплодують

кожному.

І нам, бувалим початківцям

(не всім, можливо),

раптом видається:

нас піймано – в цій хвилі! – на брехні.

Але!

Всміхаються! Як перше:

можливо, нам, а може,

власним спогадам,

старі жінки

на вечорі поезії.

 

Зі збірки «Звертання» (1979)

 

 

Попереду слів

 

1

Що попереду слів –

силуети нескорених предків,

молоти і серпи

у руках мускулистих іскрять.

Супокійна хода –

відчайдухів нетлінне мистецтво.

Коні п’ють із Дніпра –

до Дунаю летять!

 

2

Невловима, як сам Чугайстр,

десь попереду слів майнула

думка-видумка.

Що це? Між айстр

впізнаю її, невловиму

(хоч і вперше уздрів на віку),

так доречну у квітнику,

що оце злаштувався на зиму.

 

3

Заблукає грудень з полів,

на дорогах калюжки витре,

і настане попереду слів

завивання вітру.

Заболить нога на мороз,

защемить душа на негоду…

Гляне, усміхнеться якось:

листоноша спішить до господи.

 

4

О вже ці сини! Круговерть

забирає їх – не вертає.

Блиснув, засвітився конверт

та й попереду слів промовляє.

І не треба щастя. Яке?

Хай ростуть, не спиняються діти…

… Йде літак паперовий в піке,

перетнувши десятиліття.

 

5

Замітає вітер сліди,

залишаючи тільки спомини.

Кільки крапель живої води –

ними ти увесь переповнений.

Зрозумів: попереду слів

не ступала нога суєсловів.

Моди непостійної повів –

що він проти звичних вітрів?

 

6

Ех, застаріли жита,

сокіл не проліта.

Ой, посмутніла ріка,

бачиться – нетривка.

Пущу тривоги свої,

пущу попереду слів,

сам за ними піду,

себе уперед поведу.

 

7

Натомився – спочинь, не умієш – покинь,

переможців бо судять, ще й як.

Доцвітає полин, непомітний полин,

процвітає помітний будяк.

Скільки б там не пройшов, не шкодуй підошов.

Виручатиме доки допотопна бравада?

Так, попереду слів – ненависть і любов,

і все ж у справжніх словах – правда.

 

8

А травнева пахощ трави,

а тривожне мрій дозрівання,

погляд, що віщує змагання,

відчуття під снігом трави,

відчуття себе – поготів, –

сонечок малих розуміння,

від нестачі слів безгоміння, –

а таки попереду слів!

 

 

 

 

Зі збірки «Три тополі» (1981)

 

 

* * *

Загірчить, защемить, заболить, запече,

рубцюватися буде поволі –

не спіткнись, не впади, не ридай гаряче,

пригадай собі три тополі.

Відпливеш, відлетиш, у світи заспішиш,

десь затратиш себе мимоволі –

не блукай, не гукай, хвилювання облиш,

пригадай собі три тополі.

Як три сестри, вони

йдуть кудись з давнини

і провадять розмову нехитру.

Навесні, по весні, у жнива, восени

одна одную перехитує.

А схитнеться земля, спопеліє гілля,

небеса блискавиці покрають,

спалахнеш у бою – заголосять здаля,

три тополі тебе пригадають.

 

 

Імпровізація

 

Дві краплі злилися – і впали.

А третя… упала сама.

Внизу їх калюжка чекала,

чекала на них зима.

Сніжок промайнув навскісний,

мороз доторкнувся грудок…

Де впала сама – розтріснувсь

перший, невмілий льодок.

 

 

Сваволя березоля

 

Сніги обернулись березовим соком,

відкрилась земля.

Пролісок зирить заплаканим оком,

пень позбувся бриля.

 

Заєць за сонячним зайчиком кинувсь,

колеться сонце руде.

Сонячний зайчик справжнім прикинувсь,

вухами тонко пряде.

 

Магія вічних земних перетворень:

березіль, буйство снаги.

Пружиться, тужиться, дужиться корінь,

спішить перейняти сніги.

 

Соком беріз душа причастилась,

стала колюча, як сонце, руда;

вся засвітилась, не зупинилась –

стрімко пішла на орбіту труда.

 

 

Із саду прийшовши

 

Іванові Чендею

 

Із саду прийшовши, лопату кинь.

Ба ні, обережно постав лопату:

вона – інструмент неабиякий,

не кожен із неї добуде свято.

Механіка ж тут, сказати б, проста,

річ не в лопаті самій:

душу свою літ отак до ста

вручну запускати зумій.

Прогресам технічним, як хочеш, молись,

плодами їхніми, як ананасами,

ласуй, але знай, що душа і мисль

приводяться в рух руками нашими.

Ну а лопата не винувата,

якщо пройдисвіт усяк

хотів нею Відроження закопати,

приміряв її на геральдичний знак –

неодмінно в парі із дротом колючим,

в ореолі сонця – на всі лади…

По дрібноті людській, по мерзоті повзучій

будуть цвісти сади.

Із саду прийшовши, лопату кин-нь!..

 

 

Сковорода

 

Умів Грицько Сковорода

серед дощу… у дощ сховатись,

до грому лагідно озватись

і так гадати: не біда,

що грім сердитий, дощ великий,

під каменем не змокнуть лика,

ну а що тіло – не біда.

І вже йому той дощ як брат,

вже грім – щасливий співрозмовник

струмок – ріка, листочок – човник,

галузка – ключ од райських врат.

Хоч, певне, рай ключа не варт.

В лісах його вітало птаство.

Сухий, сухенький, не митарства –

він мудрість ніс до білих хат.

Умів… Учив… Але, хоч плач,

забрав з собою те уміння.

Дощить. Гроза. Пласке каміння.

На плечах перемоклий плащ.

 

 

* * *

Топтана – не стоптана, кошена – не скошена

суничинка лісова, збирана – не зібрана.

 

Збирана – не зібрана, топтана – не стоптана,

ген жаріє-пломенить посеред листопада.

 

Я гасав по світоньку, а вона зосталася…

Чи навмисне хто лишив, щоб мене діждалася?

 

Не зірву – здивуєтесь. Йдуть морози – лишенько!

Ген жаріє-пломенить, мною вам залишена.

 

 

* * *

«Взяти своє від життя!» –

сказала, і вустонька пишні

стислися – вістря меча!

Упала моя голова,

і покотилася другова,

і ще там чиясь, і ще…

Так йде вона по життю –

цок-цок! ха-ха-хі! –

переможненько,

утому ховає свою

і порожнечу приховує

під мервою сміху і  кіс,

і ми, безголові, втішаємось

і навіть, щоб легше ішлось,

підвозимо – в кого машина.

 

«Взяти своє від життя!..»

Узяти… Виходить… для смерті?!..

 

 

Коли цивілізації, зіткнувшись…

 

Коли цивілізації, зіткнувшись,

ідуть на дно, злітають в небеса,

як ешелон на міні партизанській,

на березі обвугленім, зітхнувши,

стає дикун ув одязі Адама

і світ йому не застує сльоза.

Він дивиться здивовано і лячно.

Не знав ніяких він цивілізацій,

лиш знав свою ущелину у хащах,

травичку, помічну від радіацій

і помічних кусючих павучків.

Не відав тож ні радості, ні горя,

ні в зуб не знав про «штані Піфагора»,

про пензель Леонардових затій…

І павучками поночі здавались зорі,

і не цвіла любов у його зорі,

і не життя було, а так – застій.

На березі обвугленім вклякає,

найперші свої сльози проливає,

на чорнім чорний довго так сидить.

Щось наслухає, пил перебирає,

об вугіль вугіль тре, і вже за мить

трикутник креслить…

 

 

З ОДВІЧНИХ ІСТИН

 

 

Сім раз відміряй

 

Сім раз відміряй,

раз відріж —

народна мудрість предковічна.

Я намагався нею жить,

в усьому всюди керуватись.

Коли ж, дивлюсь, виходить так:

ще ледве другий раз чи третій,

принаймні, шостий відміряю —

блискучі ножиці чиїсь… відкраюють!

По серцю ж крають!

 

 

Дід про хліб, а баба про фіалки

 

Як вже їм велось,

те знає хтось.

Певне ж, не шукали в оці скалки.

Правда, от характерами щось…

Дід про хліб, а баба про фіалки.

Не зійшлись характерами. Так,

як земля і небо — кольорами,

як ріка із морем — берегами,

як із піччю теплою козак.

І тому жили років до ста.

Правнуків терпляче научали

не сквернити лайкою уста,

не коритись втомі та печалі.

Не робити зопалу дурниць.

Не шукати в дружнім оці скалки.

Голодно, то так, без паляниць.

Холодно у серці — без фіалки.

 

 

Нема новин — хороша новина

 

Хто і коли сказав, чия вина

у тім, що й досі мудро світом нудить,

паразитує між наївним людом:

«Нема новин — хороша новина!»?

Щасливець, певне, був. Чого хотів — догяг,

чого досяг — страшився упустити.

І не помітив, радісний і ситий,

як станув сам собою — саркофаг…

Хай йому грець і вічний супокій!

Не міг, премудрий, бачте, врозуміти:

нема новин хіба на тому світі,

геть не хвилює день лише в землі сирій.

А для живих землян цвіте в полях полин,

щокожна мить і звук, дрібнесенька росина

до серця дотикаються дитинно

рясними міріадами новин.

 

 

Громада — великий чоловік

 

Якщо лиш

заховатись не спішиш

за спини многих, стать одним із многих,

щоб непомітно досягти узвиш,

у співпокорі возвести чертоги

і плодити словес чортополох

(собі на втіху, дітлахам на посміх),

зі спільних справ собі зладнавши посох,

набравши учнів з тих, хто розумом усох;

якщо вона

одвіку не простить

ні замірів, ні задумів дрібненьких,

але від спекулянтів захистить,

застереже від помилок стареньких, —

досягненням твоїм найменшим рада, —

вона великий чоловік, громада!

 

 

Який Сава, така й слава

 

Як великий,

то велика.

Як не дуже,

то мала.

Який Сава, така й слава

від села до села.

Від села — хутчій до міста,

у світи, захекана

(як зуміє напосісти

на дружків-підбрехачів).

А дружки, зумівши дружно

в телефони вдарити,

виростатимуть по службі

крикунами вдалими.

От лиш треба не дрімати

ані їм, ані йому,

вчасно відгуки давати,

відповідні інтерв’ю.

Як великий, то зуміє:

фото, теле, ах!.. а втім,

як по Саві, то й по славі — річ у тім.

 

 

Якби знав, де впадеш, то й соломки б підстелив

 

Ех, коли б

та якби, та якби ж то!..

Запросив би із рідного поля,

роздобув яку імпортну, справді:

соломинка до соломинки,

не солома, а райський пух!

І не те, що ото підстелив би

та й забув, та й на тім заспокоївсь, —

неодмінно возив би з собою

оберемок бодай. І підлеглим

теж вручив би й возити дозволив.

Бо якби ж таки знав.. ех, коли б то!..

Взагалі б тоді, може, повірив,

що, буває, падають люди.

 

 

Не йди хутко, бо на біду набредеш, не йди поволі, бо біда на тебе найде

 

А йди зі швидкістю біди,

попереду біди:

куди вона, і ти туди

розмірено гряди.

В спекоту, в зимні холоди —

зі швидкістю біди.

І станеш вісником біди.

Провідником біди.

 

 

На чиєму возі сиджу, тому й правду кажу

 

Як немає свого воза,

от нема, хоч вбий,

неодмінно є загроза

впертись на чужий.

І на ньому возсідати

і не знати сліз,

тому правдоньку казати,

чий то буде віз.

Возсідати, хихотіти

і, не в первину,

за хазяїна радіти

і його жону.

А якби хто тую хуру

та й перекупив?

Не горюй! Міняй натуру,

щоб той полюбив;

щоб знов гордо возсідати

і не знати сліз,

тому правдоньку казати,

чий то буде віз.

… Ще на іншім сівши возі,

знову не бреши,

помолившись іншій бозі,

правдоньку чеши!..

Ой ти ж слізко наша дрібна,

а великий жах:

правдонька возоподібна

котить по світах.

 

 

Не хвали сам себе, нехай люди похвалять

 

Сам себе не хвали,

інших краще хвали

заповзятливо, щиро, постійно.

Відверни од них слово найменше хули,

возвеличуй заслуги — потрійно.

Шанобливим, по-перше, будь вельми до тих,

кого всі навсебіч прославляють.

А по-друге, невтомно підхвалюй нових,

кого поки що — поки! — не знають.

Це на вус намотай,

а тоді добре дбай —

не зазнаєш словечка огуди.

Уминай коровай

і між тим наслухай:

неодмінно похвалять люди!

 

 

Кожен птах, свою пісню співаючи, помирає

 

Кожне діло свій ризик,

відваду й привабоньку має.

Кожна славна земля

матерями і дітьми своїми.

Кожен птах, свою пісню співаючи, помирає —

до якої удався: тендітну, барвисту, наївну.

Научався ж її,

доростав її в батьківськім щедрім гніздов’ї.

Вчив не голосом тільки,

а й крилами, тілом худеньким.

Вчив навічно. Коли ж то літа піднебесні недовгі —

нині світ покидати, учора ще був молоденький.

Він у пісню останню вкладає усі попередні,

він не чує,

як біль передсмертний до серця доходить.

Він вривається в неї,

як в атаку боєць, що на краї переднім,

не вмирає — у пісню свою, весь, як є, переходить.

Якщо ж зламлеться голос,

невпізнанно-позиченим стане

і чужої хрипітиме, якомога ладненької, гладко…

не подумайте,

ніби то ординарна хвороба гортані,

просто був то не птах —

маскувалось пернате щурятко.

 

 

Сплячий сплячого не розбудить

 

Ні оцей того, ні отой цього —

сплячий сплячого не розбудить.

Ні за що! Навіть якщо…

Навіть якщо дру-у-зя-а-ки — нерозлийпиво.

Особливо

серед білого дня, як ідуть навмання

розважитись, вбити яку годину,

наполовину тверезі й наполовину

випивши… Ні за що! Навіть якщо…

Навіть якщо у президії поруч

(од начальства ліворуч)

про молодиць шепочуться,

до трибуни по черзі викочуються —

критикують — «дають»! — (помилки визнають,

обіцяють поправити справу всьому світу на славу…)

Так, буває всього — й «ехе-хе!», й «ого-го!» —

на одне не надійтесь, люди:

сплячий сплячого не розбудить.

Ні оцей отого, ні отой оцього

Ні за що! Навіть якщо…

Навіть якщо…

на сусідніх дачах збираються,

водночас прокидаються,

зустрічаються, пригощаються,

преферанс розписати збираються.

 

 

Ніде гріха подіти

 

Хоч співай «Ти-ни-ни!»,

хоч кричи «Ух-ха-ха!»,

согрішивши, ой ні…

ніде діти гріха.

Радість можна навпіл

розділити. Об діл

хвацько вдарити лихом-бідою…

Обійди сотню сіл,

грішми землю засій —

хоч літа вже й спливуть за водою,

не спокутуєш… перед собою.

Гріш у гріш землю щонайщедріше засій —

не уродиться чистая совість.

Навіть гріх

завбільшки із волоський горіх

не навчилися досі ховати.

Що горіх! Є грішки — пара бліх,

а попробуй їх вигнати з хати.

Ніде діти — і квит.

Не поможе і скит,

ні печера, ні пуща, ні сцена.

… Не схоронять його ні бетонних сто плит,

ані капсула чорна свинцева.

 

 

Скільки вовка не годуй, він у ліс дивиться

 

Дивиться:

рік, і два, і дванадцять, —

скільки і чим не годуй,

поглядає на ліс вовчисько.

Навіть дух випускаючи вовчий,

востаннє, — дивиться.

Вовченятам, клятущий, пережиток цей передає.

Що вже з тим лісом виробляли,

чого з ним тільки не витворяли!.. Дивиться!

Хоч і рідше.

Тоді ліс рубали,

натомість сосни рядами рівненькими саджали…

Дивиться. Все у тому ж напрямку.

З відчаю машинами у соснячок влітали,

полювали не полювали,

все довкруг пляшками битими,

з-під консервів бляшанками кутими вкривали…

Кинув. Перестав наче…

 

 

Як чорт в очерет влізе, то в котру схоче дудку грає

 

Йому аби в очерет,

чорт очеретом сильний.

Кожна з очеретин — йому готова дуда.

Грає, в котру захотів, —

лепсько, вигадливо, хвильно.

Грає мільйонний мотив,

все решта йому — юринда.

Заваблював так, було,

русалок і недосвідчених,

Богові підсобляв — грішників брав на дно,

недужих умом лікував,

мудрящих доводив до відчаю

і радість у тих відбирав, кому її не дано.

При місяці виграє,

при сонечку виграває

на цілий космічний світ,

на всенький містичний світ!

Мазут рікою пливе,

а він все одно невгаває,

гадає про щось своє,

не думає про заповіт.

 

 

Хто питає, той не блудить

 

Хто питає, добре знає,

як пройти, коли і де.

Лиш нових не прокладає

і навряд чи прокладе

стежечку бодай одненьку.

Але тим не журиться.

Покладе синичку в жменьку,

в небеса нахмуриться…

Гордий з того, що не блудить,

поважає сам себе.

Із чужих очей полуди

назнімає, нашкребе —

і щасливий. Індексує

все на світі: А, Бе, Ве…

Рідко ся інтересує,

чи на світі ще живе.

 

 

Майстер майстрові не указ

 

Живуть майстри до сивої пори.

Стрічаються, підхвалюють вишнівку.

Слівце солоне завше в пошанівку

до сивої морозної пори.

Майстри з майстрів натхненно, славно кплять,

у філософські забрідають дебрі,

з цілого світу (не без того) кплять.

І хоч майстри небезтривожно сплять,

їм сниться світ — ристалище шедеврів.

Шедеври пензля, долота, пера,

зеленолисту і шедеври-люди

(пломінноокі, щирі, без облуди)…

Світає. Прокидатися пора.

Ідуть майстри. Вітаються майстри.

На жаль, не завжди; і не вельми рвійно.

Як двоє дружать, ворогують три —

пропорція приблизна, та постійна.

І майстер майстрові, звичайно ж, — не указ!

Замовник, орендар — то інше діло:

якщо вже цим втручатися приспіло,

їх неуцтво буває саме враз:

прислухайся і навпаки чини.

Але якщо з-поміж майстрів знайдеться

порадничок, нехай туди пройдеться,

де з мамою ходили жартуни.

Бо — не указ!

Бо вже ж не до пуття

колега язиком — неначе вітер віє.

Бо кожен родить лиш своє дитя.

Чужого народити не уміє.

 

 

Дарованому коневі в зуби не дивляться

 

Дарованому коневі в зуби не дивляться,

гриву йому не розчісують.

Дарованому коневі овес не купують —

шенкелями його підгодовують.

Дарований кінь ночі жде — не діждеться,

дарований кінь скалить очі заплакані.

Дарований кінь точить уночі копита,

конокрадів скликає іржанням із ночі.

 

 

Не той п’яний, що наперед пада, а той, що назад пада

 

Що є наше життя? Послідовність пригод і прикмет.

Не минаймо пригод, примічаймо прикмети.

Зокрема: то не п’яний, що падає наперед;

От візьмімо, наприклад, відомого нам поета.

П’є — цеберками. П’є, напуваючи щедро при тім

більш відомих колег, видавців-любомудрів бригаду.

Що ж, і падає. Тільки так уже звик у житті,

що завжди — наперед. До десятої книжки допадав.

А Директор Іванович — щира, відкрита душа,

учорашній Заступник, син конюха Йвана?

В люди вийшов чому? Все падати поспішав.

І завжди наперед, від дружків йому вічна пошана.

Те ж і наш, голова. Лиш обрали його, повелів

у ліску, при ставку малювати хатину.

І вже там пригощає найміцніших сусідів-голів,

першу-ліпшу з портфелем приїжджу людину.

А де п’ють, там і ллють, а тим більш

в «елітарнім» ліску. Правду кажучи вам,

не одна пролилась там каністра.

Ну а що ж голова? Мрію має палку,

дерзновенну — допадати аж до міністра…

П’яний пада назад. П’яний п’є без причини:

запиває в роботі нелад,

дружні витівки, зраду дружини

чи побитий морозами сад;

чи проблеми оті світові,

планетарні, одвічні, нетлінні…

П’яний падає не на живіт,

п’яний падає не на коліна, —

горопаха летить невпопад

непривабливо. Навзнак. Назад.

 

 

Все добре те, що добре закінчується

 

… Хоча:

погані книги добре закінчуються,

від того кращими не стають,

веселі двієчники

школу врешті закінчують,

від того грамотними не стають;

згодом вони ж інститут закінчують,

від того грамотними не стають,

добрими не стають.

Добре закінчуються

(вже тому, що закінчуються)

тисячі справ земних,

що не гідні Землі…

Люди ж

мужні не хлипають, чесні не щуляться.

Істин

одвічних одвічне продовження,

істин двосічних живий переблиск —

в наших руках, підмайстре.

 

 

 

 

Зі збірки «Прощання з морем» (1983)

 

* * *

Де степ до моря прикипів,

де море степом не гордує.

де зерном сонячних снопів

жниварська днина рік годує,

де остюки – остюки,

а пилюга – дзвенить у вусі,

де хвацько старяться жінки.

але молодшають бабусі,

де між маслин царює глід,

в траві пожухлій спить безсмертник,

де гострий реактивний слід

гострішим бачиться всестерпно,

де з легковагих вапняків,

дарунків щедрих мезозою,

ростуть будиночки леткі

під виноградною лозою,

де місто щогли підійма

на обріх, де в юнім місті

студентство-птаство легкома

конспекти, як пір’їни, чистить, –

там легше дихалось мені,

там на непотріб не зважалось,

там – під конем чи на коні –

в чужую жалість не в’їжджалось.

Туди не доїжджаю я,

не долітаю, не доходжу,

там лиш фантазія моя

росте собі із літом кожним.

 

 

ПРОЩАННЯ З МОРЕМ

 

З циклу

 

1

До моря вперше їхав – ніч не спав.

Давно і чесно виплекав стихію.

Зійшов на берег – майже не впізнав:

ставок собі великий та спокійний.

 

Оговтатись не змігши, того дня

ніяк не міг відчути берег дальній.

Якби ж то замолоду нам знання,

що мріяти – це так відповідально.

 

2

Коні сиві,

білогриві,

розбиваються грудьми.

А за ними, ой, за ними

знову інші мчать, безсилі

зупинитись. Так же й ми

в послідовності народжень,

злетів, вибриків і… Що ж,

груди не були б порожні,

розбиваючись об щось…

Коні сиві, білогриві,

скеля чорна,

аж сіда.

 

3

Пізнього вечора

по закінченні футбольного матчу

стугонить переповнений

трамвай на Пересип.

Кораблів одинокі гуртуються мачти,

розбрелися вогні у степи

від Одеси.

 

Пізнього вечора втомлені плечі дерев.

Вулице Пушкінська,

вулице клечана,

де свій початок береш?

 

Вранці, удосвіта

гучномовці, прогавивши сонце,

оголосять початок першої зміни дня.

Платани щитами сяйнуть –

оборонці.

Чайка впійману рибу не зможе піднять.

 

Вранці, удосвіта –

дощ не пройшов, але росяно, –

з крана підйомного

крапля у море паде.

Світить незгасно нам

постать Тарасова

в парку

і пристань – гуде!

 

4

Ніколи сходить на Приморський бульвар

вітер листя зриває,

вітер листя тримає

на рівні плеча і грудей;

а в поета,

стихії морської співця,

вітер бронзові кучері

злегка ворушить…).

Ніколи.

 

Ніколи сходить на Приморський бульвар

(між листків дефілюють

розпаровані пари;

кораблі світять вікна, і готель-корабель

старовинне вітрило – чумацької пісні фрагмент –

напинає).

Ніколи.

 

Ніколи сходить на Приморський бульвар…

 

5

Колись-то море й ліс були – одно.

Всі риби плавали, і риби всі – літали.

Одне, що в лісі ближче було дно,

а з моря ще не вибрались платани.

 

Ще Лісовик не звавсь Лісовиком,

Нептуна нікому було признати,

русалки не збирались вечірком,

і мавки не навчилися кохати.

 

В глибинах німувала таїна,

на мілині гойдалось сонце дужо,

як велетенська неодцвітна ружа,

на цілий світ земний одним-одна.

 

Мільйонноліття, як дощі, текли,

зливалися з дощами воєдино.

Де море й ліс ділитись почали,

звелась, обнявши каменя, людина.

 

І стала гнати їх, і все жене.

І все вони зітхають-відступають.

Кругленьку землю врізнобіч верстають,

і, статись може, знов їх прижене

туди, де розділилися колись…

Зіллються… мінус-море й мінус-ліс.

 

6

Море вночі – одна велетенська істота,

хлипає, глипає, віями аж дотика.

Ревно вдивляється, німо випитує: хто ти?

Що за один, мовляв, що за одна така?

 

Мовити б хвацько до нього: «Привіт! все в порядку!..»

Не повертається вдатний на втори язик.

Море силкується вічну свою пригадати загадку,

щоб загадати нарешті – й не може, й до того ти звик.

 

Хлипає, глипає,

брижить свого неоглядного лоба,

рюмсає, лащиться, віями аж дотика…

Хто його знав таким, хто отаким уподобав?

Що за один такий, що за одна така?

 

7

Лежали викинуті морем,

як два уламки корабля.

Ловили світ щасливим зором,

ходила ходором земля.

 

У пам’яті обом зосталось:

надійний шторм, пустельний пляж,

слів незбагненний єралаш,

гарячих слів, пекучих аж, –

плацдарм, куди не дійде старість…

 

8

Поету треба жити біля моря,

звести хатину хоч із лободи,

не спати – з морем,

прокидатись – з морем,

відчути смак солоної води –

в ній крові присмак,

поту, сліз і солей

вже синтетични…

 

Райдуга цвіте!

Пахтить над морем,

одцвіта над морем,

пелюстку опускаючи у степ…

Гірка, щемка, тривка його робота –

човенця, баржі, суховантажі,

байдарочки і саморобні боти,

і танкири, й есмінці-сторожі, –

гойдаються, скородять, досягають,

гукаються, в далечину зовуть,

собою з кожним роком укривають

його простори; в хвилю додають

свого двигтіння, клекоту, прибою…

Лиш хвиля те встигає погасить.

Все хвиля залишається собою:

у шторм реве,

у сонце – шелестить.

Поету треба жити біля моря,

наслідуючи – шліфувать талант.

Якщо ж писати вірші кине, – горе?

Їй-право, не найгірший варіант.

 

9

В розлуці з морем ти почнеш

його потроху розуміти,

осмислювати, що укмітив,

домислювати, що прокліпав, –

потугам тим не буде меж.

 

Тоді все кинеш і гайнеш

бодай на днину, щоб відчути

гіркосолоні вільні пута

і берега коштовну креш –

хистку, як сам, невірний син,

і клич глибин…

 

 

Хлопчисько з неодцвітними очима

 

Пам’яті Івана Григурка

 

Біжить хлопчисько – усмішка до п’ят,

біжить весняний – вітра переймає.

Він ще не знає, що вже сирота,

що долею помічений, не знає.

Не відає, що ген, в кінці війни

(де знову хтось до когось повернувся),

всміхається – у німбі сивини –

до нього слізно лиш сама бабуся.

Біжить хлопчисько – світ йому до віч,

і світом розцвітають його вічі.

Біжить на вістря перших протиріч,

а колючок і реп’яшків не лічить.

Біжить на поміч, втішити біжить,

на спільний смуток і на спільну втіху,

а сам, безпечний, «не уміє жить»,

не вміє обминути спільне лихо.

Лиш суєта його не огорта,

і недомовки зла йому не чинять.

Біжить хлопчисько, як біжать літа, –

хлопчисько з неодцвітними очима.

 

 

Щаслива

 

Пам’яті Ганни Старостюк

 

Не була вродливою, та була красивою:

очі повні радістю, руки щедрі силою.

 

Де ішла-проходила, стебла прихилялися,

Синіми розводами далі віддалялися.

 

А якою радістю? А тією, вічною.

А якою силою? Майже чоловічою.

 

Косарем, дояркою. Скиртувала, сіяла.

Чи «завмолотаркою». Чи «завчужвесіллями».

 

Видоїть коровище. Нагодує псище.

(Взимку дні короткії, завірюха свище).

 

Дітвору сусідськую споює молоками.

 

(Влітку грози блискають, влітку – «завтолоками»).

 

Знати, із дитинства ще знали заповзятою

(Восени туманище щелестить під хатою).

 

Думи переповнені врожаями щедрими

(Навесні, оповесні нестерпучий щем терпкий).

 

Від легкого жарточку руку гнівно визволить,

та дістане «карточку» двоєнну, вицвілу.

 

Жарти де й поділися, зморшки в тіло в’їлися.

Впала чорна віхола, враз літа злетіли всі.

 

Згадкою-загадкою мариться над нивою:

не була щасливою, та була щасливою.

 

 

Село Білецьке

 

Як зозулька та сива, на гілці дороги

примостилось, кує літа

всім цікавим, хто тільки запитує в нього, –

громадянам окремим і цілим містам,

і найбільшим столицям. І вже ж як зозуля

підкидає дітей своїх – скільки вже літ –

то Летичеву, Вінниці (щоб не заснули),

то потроху Хмельницькому (щоб не змалів)

Дітоньки беручкі, вдатні не по-зозулиному:

тешуть, крешуть, клепають, вчиняють бетон,

прокладають асфальти. Пам’ятають по-вуличному

прозиватись, приїхавши в гості. А то

підкидає небіжчиків – чи Сахнам, чи Летичеву,

чи Майдану-Вербецькому;

повертає з плачами назад.

І живе, і кує, і жене, і притичини

не страшиться, не лічачи зрад.

 

 

Епітафія на могилу діда Григорія

 

«Жив, як шив.

А шив кашкети, спідниці і літняки,

і всілякі там секрети

молодицям. Невтямки

анікому не в умі

щоб чогось та не зумів.

Шив, як жив: лягала строчка,

як дорога, як струна,

чи слідочок колобочка,

чи стежинонька одна…

А ходити не мастак:

ноги хворі – он же як.

Тож загинув недоречно,

неспогадано: упав

із трухлявої черешні,

що її він не зрубав

(«Вже б давно зрубать її,

та солодка, жаль її»).

Найсолодших ліз нарвать

ягідок для онучат…»

 

Цвинтаря зелений шум.

Де усе це напишу?

Написати на ялинці – в головах?

На черешні-солодинці, що в ногах?

На травинці, на росинці?

Перелітній тій хмаринці?

На вітрах?

 

 

Memento!..

 

a)

Смерть сама така безпечна,

терпелива, що аж млосно,

посилає перед себе

своїх діток недорослих:

лінощі і пиятику,

марнослав’я повні дні,

щиру дружбу, невелику:

«Я тобі, а ти мені…»

 

б)

Життя життям не повне.  Та завжди

є вищий сенс над хворощі й страждання:

в пустелі відвойовані сади,

в мовчання – слово,

в галасу – мовчання.

 

 

«ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ», ЩЕ РАЗ ПЕРЕПИСУВАНА

 

1500-літтю Києва,

добрій пам’яті Віктора Близнеця

 

Вибрані фрагменти

 

Від переписувача

 

Літери – ніби вежі

на дальньому рубежі,

у домонгольськім безмежжі,

на Сеймі, Сулі, Трубежі.

Окрай Дикого Поля,

де кличуть Див і сова,

не вища – хиренна воля

єднала їх у слова.

У речення многозвучні,

твердині твердіші віків:

об них розбивались летючі

полчища кочівників.

Летючі, повзучі, павучі,

з підбрехачами в обозі,

з підбрехачами в обозі –

ораторами «на случай»,

«браттями» в чорті і в Бозі…

Літери, ніби вежі,

вистояли, стоять.

«Юс» переміни стежить,

не подається «ять».

Літери – духу вежі,

горда, крута висота.

А я ж їй… трохи… належу?

й вона мені – неспроста.

Гукну – догукаю до інків,

не спалена в жоднім огні,

у сто сімдесят сім відтінків

сіяє Софія мені.

Гукну – догукаюсь прийдешніх,

розраджу, остережу,

хай кілька, але справдешніх,

несмертних слів перекажу.

 

* * *

За вікном ХХ століття стоїть,

сніг паде. Щойно звідти я,

перебілений снігом усіх століть,

розпросторений у незвідане.

Переписую Книгу… вплітаю своє

(забуваюсь, труди мої велії).

Вечір… Ранок газетними крилами б’є

у вікно комунальної келії.

 

* * *

Скоріше! На гомін, на поміч

давноколишнім дням,

перо стиснувши обіруч,

іроній набивши колчан.

Іронії розстрілявши,

о попіл зламавши перо,

там серце своє підклавши

під наше колишнє Добро.

Під наше майбутнє Добро?

 

 

Києвом те місто нарекли

 

Поляни в ті часи жили окремо,

родам своїм підвладні, заповітам,

і кожен рід, свою місцину знавши,

собою сам опікувавсь і сам

собі належав, бувши самостійним.

І три брати були, з них Кий – найстарший,

і другий – Щек, а третій звавсь Хорив.

У трьох братів одна систриця – Либідь.

Кий на горі сидів, де нині взвіз Боричів,

на іншій – Щек, Щекавиця тепер, а де Хорив – Хоривицею зветься.

І збудували мвсто втрьох вони

в ім’я одного, старшого, звичайно,

то й Києвом те місто нарекли.

Вкруг міста ліс густий і бір великий,

ловився звір усякий, а мужі

були тямущі, мудрі. Ся назвали

полянами. Від них, отож, донині

поляни в Києві.

 

 

Не знаючи, дехто говорить…

 

Не знаючи, дехто говорить, що Кий

був перевізником. От, мов, відомо,

що з того боку Дніпра перевіз

був коло Києва і говорилось

«Нумо до Києва на перевіз!»

Справді, відоме речЕння таке,

справді, не можна без перевозу.

Та чи по цьому вже знати, що Кий

мав би щоднини ставати на весла?

Ну а якби нині хто розказав,

що смолокурня стояла в тім часі

або гончарня на березі тім?

От поміркуймо: яким би це дивом

Кий, перевізником бувши звичайним,

зміг би до Царгорода дійти?

Марне гадати. Бо Кий князював

в роді своєму. Те, звісно, не значить,

ніби на весла ставати не міг,

силу свою щоб умножити, або

круга гончарного не розкрутив

славної днини, веселої днини,

вмінню ліпити позаздривши… Грецький

цар, переказують, Кия стрічав

з почестями і шанобою, вийшов

сам і в хороми повів, і велів

князя дарами обдарувати.

Кий же коли повертався назад,

то возлюбив на Дунаї місцину

гарну одну, городище возвів

там невелике, та вельми удатне.

Хтів, було, сісти в нім родом своїм,

лиш не дали промітні придунайці.

Те городище й донині зовуть

Києвець. Кий повернувся у Київ,

тут і помер, і брати його тут,

й Либідь-сестра, і могили їх –

тута.

 

 

Як і чому загинули обри

 

Тілом великі, розумом горді,

зброя – несхибна, руки – капкан,

похмурі мужі того племені обрів

насильства чинили дулібським жінкам.

Їхати треба – коня не чіпає

обрин, вола не чіпати велить:

четверо, п’ятеро жінок впрягає

і поганяє, і словом ятрить.

Ще звоювати хотіли і греків,

бачать кого – звоювати його!

Може, були б розійшлися далеко,

але не сталось того.

Вищезли – всі! І не сняться ночами.

Бог, отже, їх покарав:

трохи дулібськими, відай, мечами,

трохи жіноцькими тими плачами,

врешті – дулібських зеленістю трав.

Сліду нема, А були ж і хоробрі.

Наслідку жодного, відай, нема.

Приказка тільки: «Пощезли, як обри…»

Надто куценький вже був у них обрій.

Надто їм, гордим, жилось легкома.

 

 

Походи і смерть Святослава

 

Не возив за собою в походах котлів,

їв конину, не падав з голоду,

і  шатра не возив, голови не жалів,

спав, сідло поклавши під голову.

Як на кого ішов, об’являв: «Йду на ви!»

Та вони вже й самі здогадувались.

Йшов, як пардус, легкий, не жалів голови,

і вони її зтяти загадували.

Йшов, сидіти не міг, а й сидіти не вмів,

бо такої пори народився ранньої,

бо обсів би у Київі його печеніг

і хозари прийшли б незванії.

Йшов, бо мусив іти, бо таке вкруг Русі

затівалось, вже навіть затіялось:

різні стріли летіли на неї, та всі

з наконечниками візантійськими.

І сказали ромеї: «Не встоїмо ми.

Пощади, не чини ти розгрому безбожного.

І на себе й на вої данину візьми.

Скільки вас? Хочем дати на кожного». –

«Двадцять тисяч, авжеж». – Відказав Святослав.

Бо не вмів прибрехати, як інші, десь-то.

Хто в поході упав, тих, згадавши, додав.

А стояло живих перед ним тисяч десять.

І, зрадівши, ромеї сто тисяч своїх

проти нього поками рушили.

От і вийшло по п’ять на одно їх:

на живого й загиблого русича.

Покотився попереду страх і досяг

Святославових воїнів, став докучати.

І сказав Святослав: «Дуже сильний враг,

а нема куди відступати.

Сором буде, якщо зараз побіжимо,

нам, землі нашій, дітям, діди не впізнають.

Та й нікуди ж, нікуди не прибіжимо.

Станем твердо. А сорому мертві не знають…

Я попереду вас. А поляже моя

голова – промишляйте своїми». –

«Буть по тому. Не бійсь. Де поляже твоя,

одностайно складемо свої ми».

Стали твердо. І січа велика була.

І стояли, і встояли. Греки побігли.

Цар скликає своїх недобитих бояр

і питає: «Що будем діяти?»

Відказали бояри: «А що, як дари

пошлемо йому з мудрим мужем?

І щоб муж той в два ока, а навіть у три,

пильнував за ним дуже і дуже,

по очах, по лицю його щоб прочитав

мислі, волю і як її вволити,

пересвідчивсь, а ні, то бодай угадав:

що він любить – шовки чи золото?»

Мудрий муж із дарами до князя прибув,

своїм людям кивнув: не зівайте!

І відвів Святослав очі вбік, позіхнув

і до отроків мовив: «Сховайте!»

Повернулись посланці, тремтять пред царем:

«Не поглянув, велів прибрати».

І сказали бояри: «Оружжя пошлем

найясніше: меч, щит і лати».

Взяв оружжя, прицмокнув, роботу хвалив,

став царя вихваляти загайно.

Посмутніли бояри: «Сей муж нещадлив,

дань даваймо і мир обіцяймо».

Мир твердий і правдивий творили. Клялись,

як одвіку воно ведеться,

як батьки і діди їх клялися колись,

як онукам ще доведеться:

«Хочем мати правдиву із вами любов

до кінця світу», –

говорилось під крилами корогов,

для богів говорилось і світу.

«А коли, – Святослав запалився, – коли

не дотримаємось щойно мовленого,

хай ніколи не сісти нам за святкові столи,

не підняти ковша заздоровного.

І хай прокляті будем від бога тоді,

від Перуна і Велеса прокляті будемо,

станем жовті, як золото, як билина, – худі,

і своїми мечами посічені будемо».

А другодні оглянув дружину ще раз:

«Дуже мало нас, – мовив. – Що будем робити?

Йдім до Києва, – мовив, – бо тут негаразд.

Коли б хто не спокусився нас тут убити».

Печеніги в порогах стояли – біда.

Не послухався Свенельда, рушив водою.

Не злякала біда, поманила вода.

А й чи вперше змагатись з бідою?

До порогів прийшов – зрозумів: не пройти.

Засніжило, назустріч несло крижини.

Зимував, виставляв незмигливі пости.

Бракувало конини.

По весні през пороги помчав, полетів,

сивочубий, аж сизокрилий.

А вони дожидали його на путі,

перейшли, обступили…

Десять раз міг би вмерти від завданих ран,

розтерзали: впізнали по чубу.

… З його черепа пив печенізький каган –

на погибель собі, на погубу.

 

 

Князь вибирає віру

 

Як горшка між горшків на торговищі смерд,

як мисливець у стаді найбільшого звіра,

як дружинник, заскочений ворогом, смерть,

князь вибирає віру.

Перейшло через двір,

як наложниць, тих вір.

Кожна хвалить себе: вибирай!

Ну, задача: угадати ж то треба на перший позір,

щоби красна, і мудра, й весела на вдачу.

Отже ж бОлгари з Волги хвалились: живуть

непогано у вірі магометанській;

ще й по смерті, відомо, творитимуть блуд

і всіляку розпусту, і сором поганський.

Магомет після смерті, великий пророк,

правовірному кожному дасть передніше

сімдесят – не сімсот, але вельми вродливих – жінок,

а із них она – найкрасніша…

Любе князеві видиво тих насолод,

тільки ж просить за них Магомет, ой, премного:

обрізання робити, свинини – ні в рот

і не пити питва хмільного!..

Ледве цих відпровадив, з’явлення нове:

«Наша віра є світло. Ми від папи, із Рима.

Землю, зорі і місяць, дихання живе

сотворив наш Господь неузримий». –

«Добре, – каже, потилицю чухає князь, –

а який заповіт ваш і як ‘го сповняти?» –

«Перши ділом, – речуть, – об’їдатися зась.

Кріпко маєш поститись. Дух і тіло смиряти». –

«Дух і тіло? – Не втримавсь, і вийшло: Ги-ги!

Знов: Господь, а так дбає о людське черево».

То вони тоді зверхньо: «А ваші боги, –

папа каже, – єсть просто дерево». –

«Що ж, хай – дерево. Он дерев’яний поріг,

то його обережненько переступайте.

Не зблудіться із ваших тернистих доріг.

Хоч, здається, не вперше приходять від папи?..»

Ледве цих попрощав, із поклоном прийшли

іудеї хазарські, вчать, немовби їм не однаково:

«Папа вірує в того, що ми розп’яли.

Ми ж – в єдиного бога Авраама, Ісаака, Іакова!» –

«Хай – в єдиного, добре. Де ж ваша земля

і яка вонає і словах і звичаях ваших?» –

«Де була, там нема. Бог прогнав звідтіля.

За гріхи прогнівивсь на батьків наших». –

«Як же ж інших вчите? – Володимир на те. –

Коли вас бог не любить, розвіяв по світу?

Чи й для нас того хочете і несете

нам біду свою?! Далі несіте!» –

Понесли. І філософ од греків явивсь.

Про розп’яття розказував і Воскресіння,

і про Царство Небесне… І в язичницьку душу, дивись,

заронив тої віри насіння.

Певне, був хитрюган,

може, що й інтриган,

але в кожному разі – психолог.

Малювання дістав,

розгорнув, показав

Суд Страшний,

та такий –

у душі похололо!

Тут же і пояснив, що в душі, а не десь

холодає від сеї картини

всім, хто, грішний, в Христа не увірував днесь

і про завтрашнє думає

наполовину.

Ці, що зліва стовплЕні, грішили, тому

у смолі закиплять, заволають.

Ці, що справа, невхильно служили Йому:

в рай небесний вони у веселощах духу вступають.

І зітхнув Володимир: «Добре тим, хто в раю.

Горе тим, хто у пеклі – лиш «ахи» та «охи». –

«То хрестися! – філософ продовжує мову свою» –

«Ні, – відказує князь. – Почекаю ще трохи…»

Почекав. А тим часом літо спливло.

І покликав бояр своїх, городських старійшин.

ПовідАє докладно, скільки місій було

і яких, і про грецьку говорить найбільше:

«Обіцяли ж ті греки – чудно слухати їх:

перейдем в їхню віру, то по смерті воскреснем.

В іншій вірі – пекельний плодитимем гріх

І, померши, в смолі по самісінькі чресла

денно й нощно кипітимем… Рада яка

ваша буде?..» І радять бояри і старші:

«Кожен хвалить своє. Не знайти дивака,

хто б своє хулити старався.

Якщо хочеш розвідати все насправжки,

то мужів споряди із очима й вухами:

до брехні незугарних, але говірких, –

розпитають, побачать, послухають». –

Люба князеві й людям ця мова проста.

Вибирали удатних, кмітливих і вірних:

«Йдіть до бОлгар, до німців, у греки і там

все узнайте про їхні віри». –

Подалися посли. А вернулись посли –

знову скликав бояр і старійшин, дружину:

«Викладайте усе, що з доріг принесли!» –

І вклонились бувалі мужі, й доложили:

«Ми у бОлгар на Волзі ходили в мечеть,

придивлялись, як моляться. Доля гірка їх!

Б’ють поклони. Ударить – сідає, мовчить:

як безумний, очима блукає.

І нема в них веселощів, лиш велика печаль,

та й така вже на лицях мальована скруха,

наче їхній той бог в них повис на плечах.

Ні, недобрий закон їх, і в мечетях велика задуха.

І були ми у німців. На храмові храм!

перебачили служби у храмах всілякої…

Лиш нічого не запам’яталося нам,

бо краси у тих службах – ніякої.

Та прийшли ми у греки. Сам цар тут візьми

й привітай нас – як видко, в сердечній потребі.

Повели нас на службу святкову, і ми

враз незчулися: де ми –  на землі, чи на небі?

Бо нема на землі ні пишнот, ні видовищ таких.

Як про них вам повісти, щоб ви, молоді чи старі ви,

загадались бодай? Не зумієм таки.

А що співи!.. О співи! Божественні співи!» –

Стрепенулись бояри: «Оце, князю, для нас!

Та й з усього видать, що закон несогірший,

бо інакше хіба б ним перейнялась

Ольга, баба твоя, із людей наймудріша?» –

І спитав Володимир: «Де хреститися будем?»

І вони відказали: «А де тобі любо».

 

Але ще одне літо пройшло-відійшло

під Перуновими батогами.

Князь ходив до Почайни, труждав чоло.

З дерев’яними радивсь богами…

Як горшка між горшків на торговищі смерд,

як мисливець у стаді найбільшого звіра,

як дружинник, заскочений ворогом, смерть,

князь вибирає віру.

Щоби красна, і мудра, й весела була…

Повелів збиратися воям!

Відчайдушно задуму прогнав із чола,

вирушав… у розвідку боєм!

Щоб не здумали, віру дававши, узять

честь і гонор, поставити на коліна,

йшов з мечем по хреста. Глядь –

звабливо стоять

міста грецького Корсуня стіни.

Обложив. Став на відстань польоту стріли.

«Хоч три літа стоятиму», – мовив.

Відбивалися. Худнути почали.

А при тому лютішали мовби.

Повелів тоді воям до стін городських

земляну сипати присьбу…

Підкопались. Звели нанівець труд гіркий.

Відкладається приступ.

І от корсунець іменем Анастас

шле до руського князя стрілу, написавши:

«Дуже просто тобі звоювати нас,

воду в трубах до нас перейнявши.

На схід сонця колодязі, з них і тече…»

Очі звів Володимир до неба, незчувся:

«Якщо збудеться це, – молитовно рече, –

без прогайки хрещуся!»

Розкопали. Розбили. Почекали. Збулось.

От із Корсуня шле він

до царів грецьких:

«Славне місто це ваше взять мені довелось,

а й столицю ще маєте лепську із лепських…

Не про неї, одначе, річ сьогодні веду.

Не в потребі моїй столиця.

Чув, тримаєте в себе там молоду…

теє діло… дівицю-куницю.

Не просту, але царську сестрицю…»

 

Запечалились браття-царі, а чи, мо’,

хитрували, до того звичні:

«Як за тебе її, християнку, дамо,

коли сам ти – відомий язичник?

От хрестився якби, присяй-бо, оддали б,

і дістав би довічне Царство Небесне,

одновірцем нам став би, у дружбі жили б,

а закон в нас, ти знаєш, – чудесний…» –

«Знаю добре, – на те Володимир. – Спізнав

ще раніше закон ваш і служби,

і готов хоч сьогодні. От тільки вона,

та дівиця-куниця бариться щось дуже.

Присилайте!» – «Пришлем, ти хрестись передніш!» –

Умовляють її. Знов  від нього посольство:

«Ті, що з нею прибудуть, хрестили б, і ті ж

доложили вам все по совісті».

Плаче Анна, а їде. А з нею у путь

вирушають сановники і пресвітери.

От вже й Корсунь. На пристані корсунці ждуть.

У палати ведуть. Сльози витерла,

запиталась про нього. А він, як на те –

от що саме на теє – по Божому устрою

розболівся очима, язичник-антей,

возлежить, втирається хусткою.

Загукала: «То швидше хрестися!.. Хрестіть!» –

Що прозріє, послала сказати.

Але гук той попереду вірних умить

до його долинув палати.

І підвів. І назустріч посланцям підвівсь

Володимир у силі несамовитій,

предковічним – уздріли – вогнем загорівсь

і велів себе тут же хрестити.

Річ відома: прозрів. А як Анну уздрів,

то прославив Єдиного Бога.

Повінчався. Збиратись в дорогу велів.

Нелегка чекала дорога.

Взяв царицю. А Корсунь як віно оддав

за царицю. Шановного взяв Анастаса,

і попів, і церковні посудини взяв,

мідних коней четвірко, мідних ідолів двох,

не забути нічого старався.

Як у Київ прийшовши, перехрестивсь,

повалити велів кумири.

Одвернувся од них, у півока дививсь,

як трощили їх і палили.

А Перуна самого оддав на велик,

уселюдський позір: лупцювали бичами,

до хвоста прив’язали коневі, й волік

кінь його із гори до Почайни.

Там – поплив. Але послано вірних мужів,

відпихати від берега казано строго,

і щоб кожен з мужів ніг своїх не жалів –

супроводжував аж за пороги.

Оповісники йшли, не шкодуючи ніг,

всім киянам од князя сказати:

«Хто не прийде на річку, той – ворог мені:

чи боярин, чи раб, вбог, чи зело багатий».

Те почувши, збиралися, йшли: «Тра, то тра…» –

Гомоніли, зійшовшися, тислись, забувши про свари:

«Не було б воно добрим, повірте, їй-пра’,

не перейняли б його князі та бояри!..»

Уступали в ріку, ніби вперше, брели,

забрідали по груди, а хто – по шию;

молодь – ближче до берега, інші з дітьми були.

А попи молитву вершили.

І звершилося все, не озвався Перун.

Володимир стояв, ніби вперше їх бачив, дивився:

йшли радіючи повз. Аж озвалось в яру

скомороше – на новий лад піли стару

(богохульницьку – вже! – затіваючи гру):

«Радуйся, о радуйся, земле, – бог новий

народився!»

 

 

А дідо один на вічі не був…

 

Безперервна велика точилась війна,

і пішов Володимир до Новгорода

за північними воями. А вороги

взнали, що в Києві князя нема,

прийшли і стали під Білгородом

Сила-силенна тоді їх була,

тих печенігів – миша не вискочить.

Голод великий у місті почавсь,

віче зійшлося: «Здамось печенігам.

Що тут гадати: когось вони вб’ють,

когось і залишать, а голод нікого

не пощадить. Завтра, отже, здамось».

А дідо один на вічі не був:

«Про що говорили?» – питається.

Сказали, про що. Довгим кашлем зайшовсь:

«Недовго ж, виходить, ви й думали.

Старійшин покличте, Щось маю сказать».

Прийшли городські старійшини.

Прийшли, привітались. Назустріч підвівсь:

«Чув, печенігам здаватися хочете?» –

«Ти ніби не видиш, – відповіли. –

Не стерплять же люди голоду».

Прокашлявсь: «Послухайте, – каже, – мене:

а не здавайтесь ще три дні!

Не здавайтесь ще три дні, зробіть, що скажу».

Й вони обіцяли з радістю.

«Зберіть хоч по жмені пшениці, вівса,

ячменю бодай та висівок».

Не гаяли часу, по людях пішли,

пішли і зібрали з радістю.

Звелів тоді ціжу для киселю

цідити і, кадку наповнивши,

копати колодязь не до води –

в колодязь ту кадку вставити.

Ще другий колодязь копати велів

і кадку так само вставити,

і меду шукати – і меду знайшли

у княжій медовні мисчину.

Солодкий напій зготували – ситу,

ситою кадку наповнили.

За тим їх застав вечір третього дня,

йшли вранці за печенігами.

Казали, як дідо казати навчив:

«Візьміть-но від нас заложників,

а в місто своєї подивитись пошліть:

що в місті робиться нашому».

Зраділи тоді печеніги, ще й як!

Рішили: свого достояли.

Послали своїх десять кращих мужів:

що робиться, хай вивідують.

Ті в місто при йшли, роззираються, та:

«Навіщо себе ви губите? –

дивується люд. – Не дозолите нам.

Як можете нас перестояти?

Та ж маємо корм від самої землі». –

Підводять їх до колодязя.

В колодязі світиться глибина,

відро загуляло в колодязі.

Дістали… в латки розлили…

Еге-ге!.. Кисіль з того дива вибулькує!

Зварили кисіль, пригощають, їдять,

ведуть до тамтого колодязя.

Черпнули відром – полилася вода

медвяна, із глиняним присмаком.

«О диво предивне! – сказали посли. –

Не схочуть князі нам повірити».

Їм щедро вділили того і того

у глеки і так відправили.

Варили кисіль печенізькі князі

і їли, і диву давалися.

Гукнули на коней сідати, знялись,

ступились від міста голодного.

 

 

Володимир і кожум’яка

 

На Трубежі коло броду,

де Переяслав тепер,

вельми зібралось народу,

не дишуть, кожен завмер.

Зирять, як грізно, по знаку, –

рішити, війна чи мир, –

сходяться: наш кожум’яка

і печеніг-богатир.

Непоказний кожум’яка

і здоровань-богатир.

Добре ж його кохали

і наукчали, видать,

що як прийшли і стали,

не гаялись загадать:

«Мужа свого виставляйте!

Якщо переможе ваш,

миру три роки маєте,

три роки війни – якщо ваш».

Задумався Володимир

великий, ой, зажуривсь:

гукали між молодими,

бувалими – не об’явивсь

ніхто, поборотись охочий.

Не вийшов, не зваживсь ніхто.

Тамтой опускає очі,

той гладить меча… Аніхто!

Як вдруге пішли гукати,

дружинник старий явивсь

про сина-мізинця сказати,

що з матір’ю вдома лишивсь.

Ніхто його змалку подужать

не міг, не зможе й тепер;

на батька розсердивсь був дуже,

м’яв кожу – то так і роздер.

А кожа була волова,

а віл товстошкурий, авжеж…

Князь вельми, почувши ту мову,

зрадів, і дружина – теж.

Послали за отроком, ждали,

бесідували – те, се.

До князя із ним поспішали,

і князь оповів йому все.

А він відповів: «Не заю…

Задача незвична така…

А що – як не подолаю?..

Воно ж – печеніг… Не заю…

Чи, князю, нема тут бика,

щоб був він великий і сильний?

Ти випробуй, князю, мене».

Знайшли, привели. Роз’ярили…

Бичисько той як дремене!

Побіг повз людей, а мізинець

за бік його хвать! Овва:

м’ясива зі шкурою клинець

парує в руках! Дива!

Рече Володимир: «Можеш!

Дарма, що зростом малий».

І спали два стани ворожих,

і спав кожум’яка – убий…

На ранок прийшли з того боку

укотре гукати: «Де ж муж?!

Бо наш ось  доспів, нівроку». –

«Та й наш не те, щоб недуж».

Трубили, блищала зброя,

і соловей розливавсь.

І вийшли мужі обоє,

і той печеніг розсміявсь.

Зійшлися, взялися рішати,

схопились, ніхто не спішив,

і стали ‘дин ‘дного держати,

і їхнього наш… задушив!

Об землю ударив їхнім,

і з криком побігли вони.

Князь поле побіди об’їхав,

в задумі коня зупинив:

«Тут місто зведу: Переяслав.

Ніхто щоб не забував,

як славу в годину прекрасну

тут отрок мій переяв…»

А отрока сам розшукав.

Порадів Володимир Великий,

свою милість велику явив,

і зробив його мужем великим,

і батька його – зробив.

 

 

Мстислав Хоробрий і Редедя

 

О вже той хоробрий Мстислав,

сам Боян йому славу співав!

тую славу згадаємо, други.

В літо тисяча двадцять і друге,

знацця духу хлипнувши нового,

він походом пішов на касогів.

Вже ж набачив добре поганих

зі своєї Тмуторакані.

Князь касозький назустріч полки веде,

бути битві. Земля гуде!

Чути гук! Вже полки до полків догукають.

Князь касозький Мстислава наперед викликає:

«Нащо, – каже, – губити свої нам дружини.

Чи не краще рішити сю справу самим нам?

Хто подужає, все забирає в невдахи:

статки, землю і жінку, і діти, – ну, все до сотанньої лахи.

Пред полками виходь, будем битись з тобою,

битись будем не зброєю, а боротьбою». –

«Буть по тому!» – –стислав йому відповідає,

ізсідає з коня, пріч меча відкидає.

Як зчепились вони, то боролися сильно і довго,

аж втомились полки, аж полки на вітрі продрогли.

І почув, що знемігся, Мстислав, що не вистачить хисту:

«Поможи! – заволав – Богородице світла, пречиста!

Як поможеш, як ворог із ніг мене не зіб’є, –

чуєш! – церкву поставлю в ім’я твоє!»

В тій же хвилі підняв Редедю, як пір’їну,

ним об землю ударив, поверг на спину;

спам’ятатись не давши, дістав ножа…

Залишився Редедя у полі лежать.

А Хоробрий Мстислав в землю ворога рушив.

Все, що треба, забрав, все, що треба, розрушив.

Дань наклавши, додому спішив: пам’ятав-бо обітницю;

в день приходу заклав тую церкву обіцяну.

Чотирнадцять ще літ неспокійних прожив,

у походи ходив, і на лови ходив.

Не жону, а дружину всім серцем кохав,

ні в харчах, ні в питті їй не відмовляв,

не її, а чернігівців кинув на смерть він

в битві із Ярославом в літо тисяча двадцять четверте.

Був дебелий, та гожий лицем, милостивий.

«Старший брате, ходи князювать у свій Київ», –

так просив Ярослава, пред тим розгромивши.

А преставивсь, на ловах якось простудившись.

І в останню годину не мучила совість

ні за тих сіверян, ні за князя касогів.

Богородиці слово дававши, дотримував.

Церкву Спаса в Чернігові майже що вимурував.

Там його і поклали під важезнії плити,

і не нам його, други, сьогодні судити.

Там лежить у мовчанні тисячолітнім,

і не нам об тім, други, сьогодні жаліти.

По хоробрості й слава, у безвість не кане,

же зарізав ото Редедю пред полками.

Возлежить мовчазний, а з далекого поля

долинають слова, виростають поволі:

«Нащо, княже, свої нам губити дружини.

Чи не краще рішити сю справу самим нам?

Пред полками виходь, будем битись з тобою,

битись будем не зброєю, а боротьбою…»

Що до того кому, що, упертий і сильний,

не гадав Редедя, що Мстислав пересилить?

 

 

В літо 1029

 

Мирно було.

В літо тисяча двадцять дев’яте

мирно було. Розумій: втихомирилось зло.

Думав-подумав, ну що його, що записати?

Все перебрав – нічогісінько. «Мирно було».

Видався ж рік: ні походів, ні битви, ні бійки,

ані знамення у небі,

ані бісівських намо.

Волх не об’явиться.

Бог не покличе у свідки

знатного мужа. тихо у світі, немов

тиша навіки настала зеленошумна.

Вищає небо, і повниться небом Дніпро.

В небі купаються діти, і діви, і луни, –

людям на радість, землі молодій на добро.

Благістю дихає поле, трави в степах забуяли,

ходять дощі напинають золото-срібло струн.

Віриш, а не вгадаєш, де причаївся диявол.

Знаєш, але не скажеш, де заховався Перун…

Барви такі яскраві – не передати в слові.

Птаство таке строкате

(пергамен такий дорогий),

а що вже квіття пахне, а що вже у серці любові, –

слів не знайти. Хай буде запис короткий такий:

«Мирно було»… Хмарини

мирно пливли, і діти

мирно кричали. Сонце

мирно гойдалось. Вози

мирні скрипіли мирно.

Смерди спішили радіти,

мирні, хоч не сумирні,

у довгої грали лози.

Та… обпивалися вої.

Та… поважніли бояри.

Та, певне ж, довкіл і в небі

добре було всім чуть

дзенькіт густий і гострий,

що линув із княжих зброярень,

бо вже у літо наступне

пішов Ярослав на чудь.

 

 

Волхв

 

Недалеко від Києва, близ Ростовця і Нятина

воювали половці; саме тоді

Всеслав вигнав із Полоцька

Святополка, а Всеслава

побивати зготовився і пішов Ярополк.

Отоді ж об’явився він, темним бісом спокушений,

вохвувати у Києві – невідь відки – той волхв.

Походжав між киянами, пригощався, розказував,

що вже мало лишилося,

а точніше – п’ять літ:

Дніпр назад потече, землі всі пересунуться, –

руська стане, де грецька,

грецька стане, де руська тепер.

І невігласи слухали, дослухались, вслухалися,

і невігласів більшало – так буває завжди.

Мудрі тільки всміхалися, насміхались, сміялися,

але мудрих все меншало – так нерідко бува.

І тому голосніше вони, і тому все частіше вони

насміхались, сміялися: «Тя поплутав лихий

і тобою ж то грає все, ой же грає без удержу,

чуєш, грає без сорому, на погубу тобі».

Знов одні дослухалися, знову інші сміялися,

і збулося: без сліду він зник якось-то вночі.

 

Мудро мудрі сміялися, вчасно мудрі сміялися,

дуже сильно сміялися, хоч недобре сміялися…

Та інакше б – чи й зник?..

 

 

 

 

Зі збірки «Сторожовий вогонь» (1988)

 

 

Терновий огонь

 

« … терновий огонь розкладав,

коня свого козацького осідлав,

біля себе припинав».

 

Дума «Отаман Матяш старий»

 

1.

Туманець

тулиться до скронь,

сльозяться очі знов і знову.

Кладу сторожовий огонь

терновий.

 

Двадцятий вік, велика ніч,

морочна мудрість технотронна.

Солодкий сон жену од віч:

«Що там? — зоря зорі навстріч

чи, може, крадеться крізь ніч,

подаючи сигнал сторіч,

орда,

лаштована в колони?

 

Орда,

від золота руда,

орда, помножена ордою,

орда, напоєна рудою,

і горда з того і собою

в віках вдоволена орда?

 

Як світ, стара, а — молода,

набивши пельку — все голодна,

на все готова і способна,

орда,

на прапорі — нуда.

 

Песиголовці хоч куди,

з нуди народжені, зі страху,

розбиті в прах, воскреслі з праху

сини безсмертної орди.

 

Стрімкі, облесні, безшелесні,

радіохвильно безтілесні,

тілолюбиві і хмільні.

Хмільні розбоєм і розгулом,

несуть своє давноминуле

у завтрашні, досяжні дні.

То їхні тіні промайнули,

то їхні тулуби сяйнули,

то їхні очі, повні мулу,

сіріють в чорній далині?

 

2.

Ба ні.

Либонь таки, що ні.

А хто б то? Що б то?

Відкіля б то?

— Свої. Не бачиш, що свої?

Чи повилазило?!

Ну, дядько!..

 

Свої… а духом тхне чужим.

Цей — кабанець…

Той зирить вовком.

Ідуть, хитаються, мов дим,

несуть з якоїсь барахолки.

 

Свої… Самі на себе злі.

Свої… а мовлять…  мінімально.

(«Як називаються граблі?» —

спитай — не скажуть,

ждати марно).

Дівиці їхні хихотять,

зодягнуті в дублені шкури.

Дівиці їхні спать хотять,

ая, — широ-о-о-кії натури.

 

— Гляди тут, дядю,

не впади,

не відмовляй собі

у хлібі.

Та відсипайсь вряди-годи,

та впізнавай своїх!

— Спасибі.

 

Пройшли. Завіялись. Припав

їх слід магнітофонним прахом.

Свої, а, бачиш, не впізнав.

Ще добре, як не скажуть: «Спав!»

Хі-хі, мовляв, нагнали страху.

 

Чи…  може, й справді… прилягти,

вогонь терновий пригасити,

коня… на волю відпустити,

сигнальну вежу…

 

3.

…Сигнальну вежу обійти,

переконатися: міцна ще,

внизу заснути сном пропащим,

хропінням звеселить світи?

Зоря зорі не розповість,

останній вовк коня не з’їсть.

Свою погамувавши втому,

чужу погамувати злість…

Ось так. І вітерець війнув

сновійно-заспокійно з Низу,

вогонь востаннє спалахнув,

читає кінь в небесній книзі.

Йому то втіха — не жура:

вичитувать про Росінанта,

конячим глуздом розбирать

небесновічне есперанто.

Ось так. Немов гора та з пліч.

Ось так. Собі самому виклик.

Лиш сон… чомусь не йде до віч,

лиш сон — чому? — не йде до віч,

у далину дивитись звиклих.

Хоч руки-ноги аж гудуть,

а сухожилля — тятивою,

хоч ковалі у скроні б’ють, —

не йде

нечутною ходою.

По хвилі хвиля,

мить… ще мить.

Собі дивуюся самому:

те не болить, те не щемить,

земля взяла найбільшу втому.

І вже одне лиш

дошкуляє:

огонь терновий

пригасає!

 

4.

Колюче терня коле руки

до крові аж, до сухожиль.

Колюче терня без принуки

не спалахне — лежма лежить.

Вклякай і надимайся, дмухай

(а дим гіркіший полину),

один раз дмухай, інший — слухай

непередбачну далину:

чи скрип, чи тупіт не озветься,

чи тишу не прониже скрик, —

вчувай між двох ударів серця,

як звик…

Чи не свистить стріла ординська,

чи обрію не тріснув пруг, —

вчувай далеке і неблизьке:

огонь терновий гострить слух.

Огонь терновий гострить зір

і серця втомлену чутливість,

і вістря думки, — з давніх пір, —

і нетерпимість, і терпливість.

Двадцятий вік,

велика ніч,

морочна мудрість технотронна.

Що там? —

зоря зорі навстріч

чи, може, крадеться крізь ніч,

подаючи сигнал сторіч,

орда?..

Лаштована в колони?

Несе ординські забобони?..

А може, вийшли поодинці

новітні, школені ординці,

чи — сім’ями, хмільні, мутні,

хмільні розбоєм і розгулом,

несуть своє давноминуле

у завтрашні, досяжні дні?

То їхні тіні промайнули,

то їхні тулуби сяйнули,

то їхні очі, повні мулу,

сіріють в чорній далині?

 

1986

 

 

Перелуни

 

1

Забіліли сніги

від Котовська до Києва. Біло.

Забіліли сніги

від Буг-Вінниці до Карпат.

В деренчливім тролейбусі

заболіло козацькеє тіло,

утомилось не ділом,

і дорога лягла до Летичева,

а звідтіль – до села Майдан.

 

Кажуть просто: Майдан,

але пишуть: Майдан-Вербецький,

вербечанам на втіху,

майданці – супутнє село!

Кажуть просто: Майдан.

І приказують зрідка: незлецький.

Хоч всілякого є в нім,

усілякого, леле, було.

Хитруни, брехуни,

торбохвати не перевелися,

ополченці за межу

в строю од весни до весни.

Інших втома змогла,

від землі до заліз подалися.

Ополченці за межу

у стані святої війни.

І не кожен, не кожному

здалеку мовить: «Добридень!»

І не кожен, не кожного

здалеку упізнає.

Є й такі, що вкрадуть,

хоч сади їх на дибу.

(Але й тих у хазяйстві,

казав голова, не стає).

Трактористи, шофери

вправляються без перезмінки,

пастуха не знайти,

школярі на автобусну йдуть.

І закрита в умовах цих

тема чужої жінки.

І корови, буває,

недоєні ревма ревуть.

 

Що ж, Майдан, як Майдан,

з-поміж інших ніяк не согірший.

Інші – Стасів, Сахнівський,

Літинецький – обійдеш за день

(якщо станеш на лижви).

З-поміж інших

таки найрідніший.

З-поміж інших єдиний,

тебе виглядаючи, жде.

 

2

Хата жде,

мати жде,

дрова ждуть

і сокира щербата,

під снігом дровітня. А лижви,

на горищі прив’язані,

пам’ять стару бережуть

про походи колишні.

 

Хаті «Добрий вечір!» сказати,

матері усе розказати,

їм обом «Кобзар» почитати.

Там чи спати вже чи не спати –

«Добрий ранок!» вранці сказати.

 

Із сокирою – поручкатись,

із дровітнею – привітатись,

до школяриків привітатись,

із дровами гучно вправлятись.

 

Час обідній сам підоспіє.

Пообідній

думку зігріє.

Думка та висока, найвища…

так-таки й веде на горище.

 

На горищі сіно-полова.

Десь ви тут, мої ясенові.

На горищі тіні в закутті.

Де ви тут, мої незабуті?

 

Облупилась, кажете, фарба?

І носи розігнулись, нівроку?

І сніги глибокі не ваблять?

Але й не лякають – глибокі?

 

 

3

Дорогою до цвинтаря, повз цвинтар,

сяк-так, на першім диханні, – в поля,

де виглядати нас зайчиха вийде,

і ми продемонструєм переляк.

Переліском – до шляху, мимо шляху,

машинам – паралельно – навздогін,

де сніг на шлях лягає, мов на плаху,

а плаха простяглась на сотні гін.

Від плахи – вбік, лугами-берегами,

по днищу праколишнього ставка;

під вербами чимдуж, під снігурами –

у прихисток гарячий соснячка.

 

4

Цей соснячок затишний, мов конюшня,

тісненький, нерозтрачено густий,

загусла в ньому тиша непорушна,

спокусливо її нам потрясти.

 

З усіх спокус у світі не найгірша

спокуса ця (старий ти чи малий)

існує, і з роками навіть більша, –

невитравна (святий чи не святий):

 

повітрям тиши виповнить легені,

затамувати подих, а відтак,

повітря вивільняючи шалено,

з корінням тишу кинути навспак.

 

Спокуслива спокуса, що й казати!

Хмільне повітря тиші – ой, відвик!

Вдихаю, набираю… і не знати,

чому у горлі кам’яніє крик.

 

Вдихаю, набираю і… зітхаю.

Ні, не втомивсь.

О ні, не засмутивсь.

На тишу просто так не зазіхаю,

у тиші просто так собі спинивсь.

 

Не абсолютна, – чується, – відносна,

зелено-золотава, острівна,

ця тиша пришосейна, міжколгоспна,

в ній реактивна губиться луна.

 

5

За соснячком (мандрівка невелика)

береза славить зиму, а при ній…

При ній весняно шкіриться осика!

Дуб на листках зимові лічить дні.

 

Дуб-нелинь. Стародуб. Знайомець-дуб.

Лиш на верхів’ї листя щось не видно.

Чи з літака вхопив яку біду?

Чи з поля наковтався гербіцидів?

 

Мовчить. На листі лічить. Шелестить.

Спиняється. Збивається із ліку.

До нього дятел – та невже? – летить,

голодний дятел, безпомильний лікар.

 

Тож ліпше залишити їх в цю мить,

узявши курс… а хоч би і до скирти –

міжлісового польового скиту,

що онде на узвишші маячить.

 

… Вночі до скирти заєць прибігав,

підходила коза, навідалась лисиця –

учасниця незмінна, витівниця,

душа веселих мишачих забав…

 

З підвітряного боку шурхітна,

з завітряного боку – запахуща,

колись дитинством послана в грядуще,

висока скирто, здрастуй, осяйна!

 

Даруєш відпочинок і тепло,

жнив’яним духом думку зігріваєш,

і сповідь серця, знічену, приймаєш,

і в серці щось забуте ожило.

 

Здорова будь! До зустрічі в літах,

в далеких зимах, світло-несходимих,

всім порам року світло-золота,

нерозкраденна і неопалима!

 

6

Півкілометра вправо – Гавришівка,

попереду, за лісом, – Дяківці.

Вперед, вперед! Знайомі манівці.

Знайомі сосни, запашна мандрівка.

 

Вперед, на другім диханні вперед,

вперед слідами шістдесятих років,

де мій тоді котивсь велосипед

на вроки – вранці,

ввечері – з уроків.

 

Зимою ж то, було, квартирував

в стареньких хазяїв школяр майданський.

Квартирував – балачку добру мав,

і теплий борщик,

і топчан спартанський.

 

Дідусь Ілько, безбожний атеїст,

співучомовна бабця Кушніриха…

Вже їх давненько провели за міст,

у лоно чорне повернули тихо.

 

На Дяківці з узлісся подивлюсь,

тополю-вартівницю упізнаю,

землі досвідчень ранніх уклонюсь,

четвертий брід під снігом пошукаю.

 

Чотири броди Стельмах тут шукав,

відкрив один по одному – чотири,

нас, школярів, у мандри закликав

на Шлях Чумацький – ми його сходили.

 

Узлісся. Поле. Ой видно село!

Тополю видно і чотири броди.

Узлісся. Сутінь. Сонечко зайшло.

Вірніш… оглянься!.. в хвилі цій

заходить.

 

А в дяківецьких вікнах ще горить

не електричний промінь – сонця відсвіт.

Стоять дими. Триває довга мить,

і все, що хочу, видно мені звідси.

 

Там далі – Івча, селище між сіл,

красунь подільських вольниця-столиця.

Але туди ні часу вже, ні сил –

не те, що йти, а й те, що задивиться.

 

Назад! На другім диханні – назад.

Неждано втома у ногах озвалась.

Лижня співає, і з лижнею в лад

Душа Лісів – не чуєш? –

розспівалась.

 

Вже й Гавришівка зліва. Навпростець

з-під Гавришівки, із горбка – в долину:

відштовхуюсь! Ударив вітерець!

Із вітерцем з горбка в долину

лину.

 

Кротовина? Пеньок? Невже? Звідкіль?

Однаково! Злітаю і міркую:

лишилось не порвати передків,

осталось не розтрощити півкеулі.

 

7

… Як тане сніг! На віях і бровах,

за коміром, у пазусі відлига.

В ушах… звучить… Йоган Себастян  Бах.

Нараз щедрівка Баха перебила.

 

«Щедрик-щедрий, щедрівонька,

прилетіла ластівонька,

стала вона щебетати,

господаря викликати…»

 

… Господаря викликати –

на морозі замерзати?

 

Щедрівку пересилює луна,

зіткнулися, наклалися відлуння,

зове дівочим голосом весна:

«Гей нумо, нумо заплітати шума!..»

 

… Гей нумо, нум,

зелений шум –

крізь білий шум,

червоний шум?

 

Зелений шум заплетений

і тереном процвів –

в долині над заметами

новий зринає спів:

 

«Цвіте терен, цвіте терен,

листя опадає…» –

інша пісня, інший голос

горечка не знає…

 

І мені немов немає

ні горя, ні лиха.

Пісня пестить, зогріває,

вітер іншу навіває,

підмовляє стиха:

 

«Спи-засни, не прокидайся,

пісні передайся.

Співом-приспівом чи… свистом

на цей світ вертайся…»

 

Де я? Що я? Що за вітер?

Що це за долина?

Не умію зрозуміти,

а вже інше лине:

 

«Іде чумак, бреде бурлак, дорогою з Дону,

везе рибку-маломірку на продаж додому.

Штани його полатані, подрана свитина,

куди не глянь – кругом бідний, кругом сиротина.

 

Куди не глянь…

На пеньочку сиджу-возсідаю,

під місяцем, під зорями

сиджу – наслухаю.

Чи й собі вже підспівую:

«Ой гаю мій, гаю…»?

 

Треба б встати, шкандибати…

Незмога. Несила.

Починає забирати

пісенная сила?

 

А й нехай собі! Байдуже.

Аби був достойний.

Попливу, ге-гей, як ружа,

тихо за водою.

 

Закінчу високо,

увесь вийду горлом:

«Побратався сокіл

з сизокрилим орлом…»

 

8

Світло вдарило Перуном.

Затарахкотіло.

Співні луни-перелуни

разом відлетіли.

 

Тракторище, де й узявся,

у долину  світить.

Гей! А хто там заховався?!» –

голос непривітний.

 

То дарма, що непривітний,

так зате ж знайомий:

«Птах, – гукаю, – перелітний,

і летить додому».

 

«То це – ти? Чому так пізно?» –

сплескує руками.

«Та це я, була ще й пісня,

трактора злякалась».

 

Він сміється на долину.

Я сміюсь довкола.

Я вигадую хвилину

в Богдана Миколи.

 

Сніг обтрушую, і лижву

зламану рівняю.

Сіль з губи пекучу лижу,

вгору шкандибаю.

 

«От так зустріч!» – тиснем руки. –

«І ти обламався?»

«Обламатися не штука.

Ти звідкіль тут взявся?»

 

Він, Микола, не узявся,

просто забарився.

То в моторі колупався,

то з дороги збився.

 

Торф сьогодні вперше возить,

вперше доїжджає.

Трактор цей не трактор – сльози:

другий строк кінчає.

 

Трактор справді пахне брухтом,

деренчить сидіння.

Трусимось, неначе в жлукті,

у тісній кабіні.

 

До села свого Майдану,

мимо свого поля,

розспівавсь: «Ойдана, дана!..» –

рятівник Микола.

 

9

Назавтра… Так, я не пішов туди.

Там возять торф. Тут мати мову має.

Та й сенс який –

в свої ступать сліди?

Та й день малий,

та й Вінниця чекає.

 

10

Я подумки туди сьогодні йду,

у ту долину, себто луговинку,

де пасли микорів, горлали коляду,

вели розкопки, виростали гінко.

 

Від старших чули: ліс там був колись,

у лісі таборилися повстанці.

Червоні наступали, прапор вивсь,

блакитні відступали рано-вранці.

 

Я подумки звідтіль сьогодні йду:

що то було? Бермуди гавришівські?

Для серця чи ума? Не доведу,

на себе там сьогодні напосівшись.

 

Ефект відлунь? Відлунь віків?

Запаморочення?

Гра втоми-перевтоми чи – уяви?

Містичний сон? Судьба? Судьба – чия?

Невже моя? І я її… проґавив?!

 

Проґавив… проворонив… може буть.

Зате, якщо проґавив, то – не вперше.

На тому й заспокоюся, мабуть,

судьбі, якщо своїй, то носа втерши.

 

Скажу: то перелуни, хай їм грець!

Мільярдний шанс, а може, квінтильйонний.

А я все ж не з останніх молодець.

І крапку тут моє перо вже ронить…

 

P. S.

Ага. Якщо до гавришівських тих

Бермудів хто відважиться рушати,

озвіться, не соромтеся зайти –

вкажу, не потаю координати.

 

P. P. S.

А може, краще б вам шукати їх

в місцях, з дитинства ближчих вам,

своїх?

 

 

 

Любов несказанна

 

«… і те, що вимовить не вмію…»

 

Тарас Шевченко

 

І день іде, і ніч іде,

і вік проходить, сонце сходить,

і щось таке усіх нас жде,

що в серце моторош заходить;

заходить думкою думок –

про безконечності конечність,

непередбачних строків строк,

злочинну вселюдську безпечність.

І думка думці додає,

думок постійна веремія,

і щось таке у серці є,

що й геній вимовить не вміє.

 

То вона, то любов несказанна,

ще жива, віче мій, не убій!

Із минулого – до запитання,

у майбутнєє – до запитання

крізь цікавих проходить стрій.

Як ведеться їй поміж нами –

чи кому признається в тім?

Ми думками, як шомполами,

ми словами, як шомполами,

не замахуймось, не свистім!

Скільки змахів бо тих просвистіло,

скільки посвистів кров’ю впилось,

скільки, світе, їй переболіло,

скільки червоно їй закипіло,

скільки чорноїй запеклось!..

Лиш вона, та любов невимовна,

бита, ганьблена, гнана уже,

заперечувана – неспростовна,

перепродувана – неспростовна,

чуєш, світку, тебе береже.

Чуєш, гуркітний віче двадцятий,

нерозважно-безпечна добо,

маєш змогу всякчасно шукати,

щоби слово про неї сказати –

несказанну безсмертну любов.

 

1

Ти і я!

увіходимо в сварку невтримно, фатально,

як у літо черлене травнева зелена весна.

Увіходимо пристрасно так, безоглядно

і так… тривіально,

як саме поєднання це, небом освячене:

ти і я.

 

Увіходим? Влітаємо, буцімто метеорити!

Горимо? Горимо!

Гарячковим холодним вогнем –

тим, що здатен спалити, заморозити,

лиш не зігріти,

палахкочем, страждаєм, фантазії коней женем.

 

Поготів перебільшуєм кожну дрібницю-мураху,

з мухи робим слона.

Що за слон! Сухопутний як є восьминіг!

Має хобот слона, має вуха слона,

але шию – жирафа.

І росте, він росте,

й може луснути курам на сміх.

 

Увіходимо в надра колишніх образ та образок,

добуваємось диких, шлакованих, мертвих порід.

В різних напрямках йдем, але разом,

о лишенько, разом!

Вивергаєм пласти, добуваємо лід, накопичуєм лід.

Надірвалися коні фантазії, впали, о горе!

Накотилися хвилі німотності. Що за мара?

Мертве море?

Розверзлося мертвеє море!

Хвиля хвилі не йме,

хвиля хвилі мовчить,

хвиля в хвилі

вмира.

 

Не пускаймося берега, хвиль бережімося, зможем допоки,

повертаймося, поки не пізно, тікаймо, біжи!

Біжимо, біжимо, розбігаємося… в різні боки.

Хвиля валом дев’ятим на березі вклалась, лежить.

 

2

Каяття не приходить само:

ні за давністю літ,

ні за щезністю днів,

ні за змістом провини.

Каяття, дозріваючи,

цупить соки останні з душі.

Дні минають мене, дні минають тебе,

дні бредуть, і ятряться години.

Уникаємо днів,

уникаєм себе,

не свої й не чужі.

 

У роботу втікаю –

сміється у вічі робота.

Товариству довірився –

мову звели на футбол.

Щирий ліс одвернувся,

поблякли поеми і ноти.

Геніальний роман розгортаю,

немов протокол.

 

Дістається роботі!

Роботі, авжеж, не звикати.

Нас у неї таких прибуває, звитяжців труда,

що, серця обламавши,

готові роботу ламати,

ані сил, ні роботи

не жаліючи,

лихо-біда.

 

Дістається роботі!

Роботу приносиш додому.

Ореол діловитості

вперто і зграбно несеш.

Діловито мовчиш.

Діловито приховуєш втому.

Діловито, авжеж,

Діловитості цвітом цвітеш.

 

Коло. Коло. Парабола.

Кволої мислі маршрути.

Віддаляємось, щоб

стати ближчими чи… навпаки…

наближаємось, щоб,

відштовхнувшися, відштовхнути?

Маневруєм, немов

над туманами літаки.

 

Літаки?.. Аналогії

тут не зарадять високі.

Аналогії зраджують.

Крім однієї хіба:

каяття, дозріваючи,

цупить-висмоктує соки,

плід душі – каяття,

плід гіркий-прегіркий – каяття.

 

3

І вона настає,

настає плодоносна хвилина,

для моєї душі,

для твоєї душі – усміхнись!

Плід гіркий-прегіркий,

плід важкий-преважкий,

обриваючись, рине…

мій назустріч тобі,

твій назустріч мені покотивсь.

 

І немов дикуни,

зголоднілі під деревом Божим,

чи сільські дітваки

(тим аби із чужого садка!),

накидаємось ми,

ласунинаївнющі, і кожне

поглинає чимдуж, –

отака ця хвилина, така.

 

Аж тоді прозріваємо,

бачносте наша нерання,

аж тоді стаємо

і дивуємось дивом одним.

Мовби це скуштували

нарешті із Древа Пізнання,

мовби змій-перезмій

заманив, завинив сам-один.

 

Горопашне прозріння,

взаємний докучливий сором.

Відчайдушна знемога,

з якої, мов пагін із пня,

проростає жага,

на очах виростає, і скоро

нас у затінок свій

забирає посеред дня.

 

4

День за днем.

Без метафор.

Без домислів.

Без аналогій.

День до дня.

Дні до днів.

Кухня. Праця.

Субота.

Кіно.

Телевізор. Базар.

У неділю вишукуєм змогу:

чи до річки, чи в ліс

(зачекався обох нас давно)?

 

Навертається ліс

тихошумно, зеленопрожовкло.

Окоренки, як вени,

напнулися – не наступить!

Верховіттями – дрож,

по галявинах – шовку і шовку.

Чуєш: одуд озвавс?

Чую: іволга сухо мовчить.

 

Повертається музика

переддосвітнім видінням,

переповнбє музика

кожну клітину єства.

Розпросторює музика

вічні свої володіння.

Звісно, жаль, що слова…

Не даються потрібні слова

 

Невимовно щасливі

досвітні останні хвилини.

Невимовно щаслива

утома вечірніх хвилин.

Несказанно щаслива

судьба рядової людини –

поміж днів і хвилин,

аж до пізніх, останніх сивин…

 

У романах старих

прочитаєм… не все, але дещо.

У романах майбутніх,

в поемах знайдем… та не все.

Хтось під сумнів бере:

чи вона, несказанна, живе ще?

Хтось у смутку: що день їй грядущий несе?

 

День за днем –

серед гуркоту, брязкоту і профанацій –

відчувати серцями:

жива, невимовна, жива!

Серед сили словесних

прозоро-легких інкрустацій

не даються – нехай! –

найдорожчі нетлінні слова.

 

День за днем.

Без призів.

Без видінь

тріумфальної арки.

Від «колись», що було,

до того, що настане, «колись» –

обминаючи, спільно обходячи

привід до сварки…

поки… поки… о Боже!..

(Спочатку дивись).

 

 

 

Шахова новела, або Геній підлабузництва

 

Дві великі трагедії

знає шаховий світ –

росіянина Михайла Чигоріна

і американця Роберта Фішера.

Ой що той Михайло Чигорін –

пооббиваний цвіт.

А що той Роберт Фішер –

сам собі в небі сонцем світиться.

Що на одного – недоля

та вельможів пиха,

та нужденна нужда,

холод понаддержав’я.

Ой що на другого – слава,

і добра, й лиха,

щедрий дощ золотий,

тихий сказ марнослав’я.

 

А про третю… мовчить

(бо не чув) потихеньку.

Третя ця – українця Івана Петренка.

Ми про неї сьогодні вам розповімо

все, що випало знати, не потаїмо.

Все, що знаєм, без домислів, лиш те, що знаєм.

Ми вже, власне, її вам розповідаєм.

 

1

Він сидить і цій залі,

тринадцяте місце, тринадцятий ряд,

а – щасливий.

Він шепоче, немов заклинання

(косує на нього сусід),

так шепоче – ледь чутно

(сусідам двом чутно – справа і зліва):

«Кінь де-сім… кінь де-сім… Кінь де-сім!»

З хвилювання поблід,

вийняв хусточку піт утирає,

верхній ґудзик хапливо намацує на піджаку…

та краватку тугу… ні, краватку він не попускає…

Чи завсідник президій?

Чи оратор із тих, що «завжди на скаку»?..

 

«Про якого коня він, загнуздана воля, шепоче?» –

два сусіди схилились до утлих своїх шахівниць.

Що робити коневі на полі «де-сім» –

знати кожен з них хоче,

а – не знає, дивується

із «шептунових дурниць».

 

Переводячи погляд цікавий

на дошку демонстраційну,

два любителі

подумки рухають чорну туру.

Претендента очима пасуть:

як ніколи, спокійний,

пише завтрашній хід,

відкладаючи гру.

Відкладаючи гру.

 

А назавтра з них кожен,

якусь розгорнувши газету,

заголовок знайде:

«Хід конем –

хід на шаховий трон!»

«Кінь де-сім – прочитає, –

записаний хід, хід секретний

чемпіона повергнув.

У світу новий чемпіон.

 

Того ходу ніхто

у прес-центрі не зміг передбачить,

розглядали гросмейстери

шанси на нічию.

Це лиш свідчить про те,

як далеко учасники матчу

обігнали у грі

всю гросмейстерів світу сім’ю.

 

Той і той – молодці. Їх чекають великі турніри,

Через рік – матч-реванш.

Побажаємо успіхів їм…»

Два любителі згадують,

от лиш хто їм, аматорам, вірить? –

був такий чоловік, шепотів:

«Кінь де-сім… кінь де-сім…»

 

Брат-любитель, авжеж. Кремезняк.

Лисуватий. Чорнявий.

Ще ніби сутулий.

При параді: краватка, піджак…

Чи, буваЮ не Тараса Шевченка земляк?

Ленінградського в нім не відчули.

Може бути, Тараса Шевченка земляк,

бо й з акцентом якось шепотів, не інак,  –

два любителі правди добулись.

 

2

А любитель-здогадник до Києва мчав,

закінчилось відрядження любе.

Поспішав, як з провини. У спальнім – не спав.

Як в поганім романі, усе пригадав…

Ми розкажемо вам, все розказуєм вам,

все розкажемо вам,

будь-що-буде.

 

3

Батько з фронту прийшов

на одній.

Одружився за лічені дні.

Батько сина родив,

грати в шахи навчив.

Помарнів…

До останку змарнів.

 

Залишилась по ньому

медаль,

фотографії,

материн жаль.

З фронтових фотографій

одна така є,

девін в шахи…

либонь… програє.

 

Натягнувши на лоба картуз,

зосереджений,

в дошку – угруз.

Рвіться бомби, снаряди,  –

йому не до вас:

він шукає, знаходячи, шанс.

 

О життя, скільки нас в тебе є!

Той програв,

той іще виграє.

(Той – нічийної смерті страшитись не звик –

за зубами тримає язик).

 

О життя, вічна зваба твоя,

вічна партія

битія!

Хлопчик поле, пасе,

дні біжать – день за днем…

… Засинаючи,

ходить конем.

 

4

Чудувалось село Майдан,

вже такого не чуло відколи:

перше місце – школяр Іван,

друге місце – директор школи.

 

То, сказали, росте побиван,

не поступиться в світі нікому.

Перше місце – Петренко Іван,

друге місце – інструктор райкому.

 

Потім – з області – перший розряд

всім на славу привіз, гордився.

Був би, мовив, уже кандидат,

щоб не в цьому Майдані родився.

 

Щоб подалі від цих буряків,

а поближче до шахових центрів,

хоч би в Вінниці, – мовив, – якій,

хоч би у поганенькім райцентрі.

 

А отримавши атестат,

взявши срібну медаль до нього,

ще поставив інструктору мат,

попрощався, вагався недовго.

 

Вибрав Київ, університет.

Накопала мама картоплі

та поплакала, та до прикмет

приглядалась, і мовила: «Добрі!»

 

Уповні перейшов сусід,

Бригадирку вагітну зустріли…

«Там поводься, дитино, як слід», –

мати радила, як уміла.

 

І хоч конкурс був – сім-один,

напирали синки та доці,

він, «Картопля», вступив! Сам-один!

І турнір грав у тому ж році.

 

5

З нічиїх розпочав, потихеньку,

а на фініші всіх обійшов:

перше місце – Іван Петренко,

друге місце… Геннадій Петров.

 

6

Кандидат у майстри, член профкому,

п’ятикурсник Геннадій Петров

запросив Петренка додому.

Повагався Петренко, прийшов.

 

Вся гостинна Петрових родина

усміхалась Петренкові, знай,

але більше за інших – Ірина,

третьокурсниця: не зівай!

 

Не така щоб аж симпатична,

але в брата- вилита вся;

той же прижмур, скептично-практичний,

та ж долонька – у півкарася.

 

Брови, правда, дівочі – шнурочком,

нігті – пір’ячко дороге.

Доторкнулася раз ненарочком,

тулить квіточку до грудей.

 

Першу партію – чорними! – виграв,

двома кіньми заматував.

Розмовляли. Про моди, про вина.

Повечеряли, грали. Програв.

 

То ж така була люба розмова

під японський маг-програвач,

що нараз вигравати ізнову

розхотілось Петренкові, бач.

 

То ж така була щедра вечеря,

що здригнулась рука селюка

і поставила тихо і чемно –

прохідного! – під бій пішака.

 

Іра пхикнула, гикнув Геннадій,

став рахунок один-один.

Всі знайомству були дуже раді,

бив годинник дванадцять годин.

 

До гуртожитку справно доїхав,

хоч вахтер бурчав: «Молоді!..»

Починалась життєва віха:

«Друг Петрова». Петренко – радів!

 

7

А повчав молодшого старший,

научав Петренка Петров:

«Розумієш, програти – не страшно,

але ж той… не за будь здоров.

 

Є тут гарне у нас товариство,

просто батькові товариші.

Не прості – «сауністи»-шахісти,

можновладні, еге ж. Не спіши!

 

В товаристві тім Тихін Петрович

Тихоненко… Ну як ти нечув?!

Поза очі його «Будьздорович» –

зовемо. Все йому по плечу!

 

Тихоненко! А – демократичний,

поважає хлопців з села.

А шахіст!.. Ну шахіст – демонічний,

не пускає, бува, з-за стола.

 

Що? Турніри? – Геннадій сміявся. –

Не про нього тепер вони:

несолідно! Іване, не бався.

Він – Любитель! Ти це оціни.

 

Вигравати? Хоче, звичайно.

Тільки він у цім ділі – естет.

Комбінацію любить повчальну

провести і ректи: «Ваших – нєт!..»

 

Любить іноді захист тримати,

а під настрій – програти готов…

От лиш настрій його розгадати

дуже важко» – скрушався Петров.

 

8

А Петренко тоді – розгадав!

І розгадував завжди по тому…

Раз на місяць, бува, вигравав,

нічиїх кілька пропонував,

за які боровся невтомно.

 

Програвати ж кмітився так,

щоби Тихін Петрович просяяв,

шанс «піймавши» в одній з контратак,

«Ваших – нєт! –  гримів. –  Нєт і немає!»

 

Не вульгарні, –  ні, ні! – піддавки,

не фігур-пішаків зівання –

то була боротьба навпаки:

комбінацій підлаштування.

 

Так зумів би хіба сам Бог:

оборону тримати надійно,

розрахунок вести за обох,

щоб… програти комбінаційно.

 

Щоб суперник твій опір ламав

десь на грані тактичних новацій

і для себе нараз відкривав

кращу з кращих – авжеж! – комбінацій.

 

9

І пішло, і поїхало, і

проросло, як у травні насіння.

Відгукнулися враз холуї

на Петренкове вознесіння.

 

Без «четвірки» навчання пішло,

у гуртожитку – краща кімната…

Даленіло Майдан-село,

даленіла батьківська хата.

 

Хоч про матір він не забув,

говорив Ірині-дружині:

«Я згадаю її, де б не був,

я до неї думкою лину».

 

А коли, закінчивши «ВУЗ»,

референтом став, став заробляти,

говорив: «Я завжди горджусь,

що у мене селянка мати».

 

А коли недуга найшла

на стареньку, приїхав: «Не плачте,

а збирайтесь!..» Забрали з села,

поселили на дачі.

 

А на дачі із кращих дач,

там на дачі тов. Тихоненка

ждали – риму, читачу, пробач –

безпремінно Івана Петренка.

 

10

Як він грав! Як він передбачав!

Як він смак навчивсь відчувати

від красивого програшу. Тріумфував –

потаємно, авжеж, – у спецзошит писав

зібрання своїх антипартій.

 

А коли когось з молодих

зустрічав, завзятців наївних,

найнаївніших, тих з-поміж тих,

що в майстри вийти носять мрію, –

 

був поблажливий з ними, як Брут,

в чорну «Чайку» сідаючи, поглядом мірив;

Тихоненкову примовку згадував тут:

«Ет, турніри – в кишенях діри!»

 

Із Петровим, тепер свояки,

у кар’єру ішли достойно.

Йшли – складалося – навпаки:

помінявшись місцями під сонцем.

 

Йшли, як батько в бою, – на таран,

спільно йшли, один одному раді:

перше крісло – шурин Іван,

друге крісло – шурин Геннадій.

 

От лиш їхати у Ленінград

випадало одному Івану.

«Там, між іншим, на чемпіонат, –

підморгнув Будьздорович, – заглянеш».

 

А й заглянув, бодай не дививсь!

Тільки серце дурне розтривожив.

Там така відкрилася вись,

аж по шкурі пройшлось морозом.

 

Ні, бодай і не їхав був,

відрядив замість себе Петрова.

Там же цілих двох днів недобув,

закруглився: «Бувайте здорові!»

 

Ще два дні у «Пальмірі» пожить

не дозволила шахова звада.

Швидше, швидше, колеса, несіть

далі, далі від Леніна града!

 

Відчуття: сам себе підсів,

сам собі судьбу перекинув.

Далі, далі від поля «де-сім»,

швидше, швидше у рідний Київ!..

 

 

Епілог з майбутнього

 

Він помре.

(Смертні ми).

Але він… так, уже персональним,

так, союзного значення…

у квартирі з вікном на Дніпро.

У поважних газетах

фотографія буде прощальна,

некролог товариський;

серед підписів – «Г. Г. Петров».

Вічну пам’ять в серцях

збереже товариство невічне.

А коли понесуть

на почесну алею його,

в небесах над Дніпром

вітерець жалісливий навстрічний

білохмар’я збере

з Подніпров’я всього.

І в зеніті самім

для всіх нас,

для зівак недостойних,

диво дивне, чудне

розіграється – в лад не складем:

двоє білих, як біль,

достеменне шахових коней

на хвилину замруть

і, зчорнівши, проллються дощем.

А в далекім селі,

де колись цокотіли копита,

і сміялася хата,

і хлопчик фігури вивчав,

в тім примерхлім селі,

де земля гербіцидами бита,

де мотори гудуть,

де мотори дзижчать і вищать, –

в тім Майдані-селі,

де усе ще світають світання

та бурчать бурчаки,

та цвіте конюшина – пахтить,

спотикнеться нараз

коник фермівський, шкапа остання, –

заірже-заірже,

затремтить-затремтить.

 

 

 

 

Зі збірки «Версія Прометея» (1990)

 

 

Як це й було

 

І приніс Прометей вогонь!

І сказала йому секретарка в приймальні,

що прийняти не зможуть його.

На цім тижні принаймні.

Що ж, сердега додому помчав.

Бо воно уже вичахало, бачите.

Загорожу круг дому мерщій розібрав,

на дрівцята смоковницю порубав:

«До неділі повинно стачити!»

В понеділок не прийняли.

Хоч зласкавилась секретарка:

вже така рахуба коли,

влаштувать обіцяла на завтра.

Що ж, сердега додому побрів,

мізкував по дорозі примружено.

У сусіда поцупив ворітця старі.

Власні двері до ранку підстружував.

Дим ковтав, очі тер, недоспав,

припізнився виходити з дому.

В чергу став, в черзі чесно стояв,

закінчилася черга на ньому.

Секретарка вже інша була,

то й не відала і не знала,

що тамта тамтоді обіцяла,

але вислухала і пішла,

а як вийшла (пашіла, цвіла!),

то назавтра – на ранок! – вписала.

Що ж, сердега додому подавсь,

порубав стільницю і мисника.

Уночі аки тать скрадавсь

з добрим наміром в ролі зловмисника.

Приволік полум’яне панно,

грубу дошку від «Дошки пошанної»,

і палали вони заодно

задля зустрічі їх довгожданої.

Зійшло сонце: протримався, мов,

до умовного часу належного.

Все ж дорогою вже як ішов,

довелося із себе одежину

познімати – віддати вогню…

І ввійшов – і зверескнула криком приймальня.

Секретарка, умить закувавшись в броню:

«Тут, – кричала, – приймальня а не вбиральня!»

Нагодилась дружинників дюжина вмент,

шаленіла міліція: «Яке плюгавство!»

Спершу думали, що він «елемент»,

згодом судили… за хуліганство. 

 

 

Найбільшої війни трофей найбільший

 

Батько трофей із війни привіз –

німецьку гармошку,

уся перламутрова,

йому одному послушна.

Батько трофей ще один привіз –

полонез Огінського.

 

Півні примовкли,

дівчата заслухались,

прихилились тополі,

воскресла трава:

полонез Огінського!

 

Строчить сусід,

адресує сусід:

«Щось тут не те:

чом гармошка ота

йому одному послушна?».

 

 

Гра у війну безслідно не минає

 

Вітькові Загурському

 

Ми грались у війну,

народжені, не вбиті,

одягнуті, і ситі, і дурні.

Ми весну не одну найвищої блакиті

на тій останній збавили війні.

 

Ми падати нізащо не хотіли,

атакували, щоб перекричать,

і силою страшною бралось тіло,

і гострозуба на душі печать…

З роками так про те сказати можна,

що ми були коханцями війни:

весела, феєрична, переможна,

вона до нас приходила у сни.

 

літа біжать, не сходяться дороги,

і лисина розширює плацдарм,

і нам все рідше сняться перемоги –

частіш уривки побутових драм.

Наснилося ж сьогодні: оборону

тримаємо, а ворог – справжній, злий,

і я останні розстріляв патрони,

й ти порівну останні розділив.

 

 

Великомучениця Яніна

 

А вона молилася за мене,

потайки ставала на коліна:

щоб Господь ласкавим був до мене, –

бабця моя, ластівка, Яніна.

Ластівкою, так, мені здавалась,

негучна, не дуже й балакуча;

по хазяйству вбогому ввихалась,

на черешню лазила гіркучу.

Овдовівши в році тридцять сьомім,

п’ятеро дрібнят за руки взявши,

йшла шукати правди до району.

Не знайшла,

вповільнилась, шукавши.

Позички та «позики», податки,

діти – на картоплі та черешнях.

А прийшла війна – останні статки –

льоху чорну – німець взяв для рейху.

І дітей своїх із того часу

вчилась переховувати всяко:

від німак, а згодом – від Донбасу…

Та недоля скрізь знайде бідаку.

Середульшу, дванадцятилітню,

староста відвіз до ешелону:

«Ґермани, – казав, – її привітять».

Не боявся, виродок, прокльонів.

Через рік зайшлась сухотним кашлем,

стала хутко худнути, марніти

краща вишивальниця, підстарша,

та й пішла під вишивані квіти.

Старшеньку –  уже у сорок восьмім –

дочекавсь-таки Донбас на шахти.

А невдовзі, леленько, невдовзі

син єдиний призивавсь в солдати.

Чуло серце: бачаться востаннє.

Так і сталось: ув Уфі далекій,

там його на гострий білий камінь

із машини опустили «зеки».

Потім – старість. Тут і ясно стало,

що життя пройшло між бід і воєн,

що судьба кругом поскупувала:

п’ять дітей – онуків тільки двоє.

Ті онуки: менша – розвідниця,

старший – я – бездомний неоженьба.

От воно і мусила молиться,

долі дві випрошувати в неба.

А й сама була вже без здоров’я,

при «дівках» – найменшій та найстаршій.

Те дівоцтво вічним безголов’ям

в хату обкрталося, аж страшно.

Поки води міряв я в Одесах,

поки я в Одесах вина гудив,

відійшла у царствіє небесне.

Спорядили в путь останню люди.

А мене лихий немов поплутав

та й пустив у метушливу скруху…

Я заледве встиг – на всіх попутних –

до села, під чорні ті хоругви.

До села, що край села стояло,

теребило френзлі та кашкети,

«Бог простить!» – її «гріхи» прощало

раз, і вдруге, і востаннє – втретє.

А коли на цвинтарі відкрили

віко для прощання і припав я

до руки, – бджола підбитокрила

на лице її стрімглав упала.

Бо лице світилось, наче квітка

соняха – в прощальному цвітінні,

і гула, гула бджола-сирітка

у людськім раптовім безгомінні.

Бабця моя, ластівка, Яніна,

це ж вона молилася за мене,

потайки ставала на коліна,

щоб Господь ласкавим був до мене.

Господи, візьми її до раю –

може, там такий бодай колгоспний,

не розкішний: скибка короваю,

кислячок, гірких черешень вдосталь.

Там вона Тобі в пригоді стане:

може пряжу сонячну сукати,

може змайструвати тобі сани,

«Цвіте терен» може заспівати.

Ще й до всього праведників інших,

неумілих, вредних, вередливих,

вчитиме, щоб не ставали зліші

і були до Тебе справедливі.

Тільки там не зводь її із дідом,

милість вже таку яви обом їм:

він же, хоч всього не менше звідав,

молодим лишився – в тридцять сьомім.

Дід хай на конюшні там конюшить

і язик тримає за зубами,

коням не розказує про душі

янголів з таємними рогами…

Статись може, бабця знов поткнеться

з просьбами про долю для онуків.

Не зважай, скажи: само складеться –

не без свого болю, не без муки.

 

 

Три рецепти сентиментальних від найтяжчої недуги

 

1. Собі

 

Полин і деревій,

і попілець надій –

в частинах рівних;

кущ полину, і деревію кущ,

і жменька попільцю.

Усе те притруси податливою рінню

з тих узбереж, де не надбав терпцю.

Усе те замішай

на мжичці листопаду,

усе те загорни в глибокі тумани.

І не раніш зими, як надійде досада,

не міряючи пий.

І, випивши,

зітхни.

 

 

2. Вам

 

Прокиньтеся рано-ранісінько

(чорти навкулачки не б’ються ще),

прикиньтеся дужим-дужісіньким,

хлюпніть крижаною в лице.

Од світу всього затаївшися,

піймати старайтеся пісеньку

про те, що… А втім, хай не важить Вам,

про теє, а чи про це…

Піймавши не будьте нечемою,

поводьтеся ґречно, довірливо,

а там постарайтесь заґавитись,

їй дайте піймати себе.

За нею ідіть не лукавлячи,

узгідливо – не догідливо.

З сімейством не варто прощатися.

Навіщо? Нехай хропе.

 

 

3. Бозна-кому, кожному, та не всякому

 

Взяти кропиви жаливої

у надвечір’ї в подвір’ячку,

зарослому тою кропивою;

нарвавши, еге ж, голіруч.

 

Дістати мухи з чорнильниці,

замуленої чорнильниці,

а де вона, тая чорнильниця, –

вивідувать не берусь.

 

Знайти дерев’яного ґудзичка,

обірваного напровесні,

посіяного при оказії

(зотлілого – не біда).

 

Усе те разом настояти

на слізках майбутнього генія,

колишнього тобто майбутнього,

й не де-будь собі настояти –

в дуплі старої верби.

 

Якоїсь то ночі виждати:

зеленим вогнем спалахне верба,

відродиться не дуплавою

і вам подарує листок.

 

Листочка того за вітром пустіть,

а вітра того у небі ловіть,

а неба того щоденно беріть

у кожних зустрічних очах.

 

 

Три профілі новокиївських

 

1. Той, що з пісні слово викидав

 

Ходить-бродить,

щось розказує невлад.

То сміється, то заплаче

невпопад.

 

Що за дивний чолов’яга

отакий

серед міста, що заклав для нього

Кий?

 

Чом розмахує портфеликом

пустим?

Чом снується, очі їсть,

неначе дим?

 

Кажуть він тяжку, нервову

працю мав.

Що робив?

Із пісні слово викидав.

 

Не з одної пісні, звісно, –

із пісень.

Так годин робочих вісім

з дня у день.

 

Понатужиться, бувало,

та й: «Ех ма!» –

Тут було слівце –

уже його нема.

 

Аж якось-то щось він довго

прикладавсь:

викидав із Пісні Слово –

надірвавсь.

 

Надірвавшись, ходить-бродить,

говіркий,

славним містом, що заклав для нього

Кий.

 

Потрясаючи

портфеликом пустим,

все снується,

очі їсть, неначе дим.

 

 

2. Той, що завідував кадрами

 

Я місцем йому поступився в метро

за провінційною звичкою.

Він поглядом гострим своїм, як перо,

мене з поля зору

вичеркнув.

 

Я далі від нього тоді відступивсь…

Мене він почав розглядатися!

Вірніше, крізь мене

він трохи

дививсь,

та й так, що я дужче

за бильце вхопивсь.

Язик мій негадано заворушивсь –

чомусь кортіло назватися.

 

Та він збайдужів,

очі він перевів

на іншого,

теж, мов, приїжджого.

Сердега нараз чомусь почервонів,

почав гороїжитись.

 

Він третього взявся вивчати відтак –

той, що завідував кадрами.

І, вивчених двоє, як двоє друзяк,

до виходу поблукали ми.

 

А вийшовши, хутко розбіглись чомусь…

Я й думаю: що б то значило?

Я нині про це розкажу ще комусь:

можливо, разом розтовкмачимо?

 

 

3. Той, що метал обточує

 

Той, що метал обточує,

той, що метал приручує,

ступає кроками точними,

висловлюється повнозвуччями.

 

«І що воно, – каже, – за мода така,

одна на усіх – допитується. –

Все звалювати на чиновника,

усе на чиновника списувати?

 

А ми ж де були-дивилися,

товаришочки-оратори,

як люд переполовинювався

на роботяг і оракулів?

 

А ми ж де були? Похмелялися,

товаришочки-верстатники,

як з-поміж нас висувалися

оті… висуванці за статками?!»

 

Він висловився. Він згадує.

Він не демонструє поспіху.

В свої п’ятдесят він нагадує

мені школяра-непослуха.

 

В свої п’ятдесят, заповнені –

по вінця – вищанням, грюкотом,

він не розучився висловлювати,

він не розучився слухати.

 

«А в Вінниці ж як? – запитує –

все з цукру женуть, не каються?» –

І головою похитує:

«А дідько б їх гнав!» – чортихається.

 

І, поспіху не демонструючи,

бабусю із гурту виловлює.

Погоду у тон їй батькуючи,

в трамвай стареньку влаштовує.

 

 

Опромінені вірші

 

Чорнобильські коні

 

А коні не винні,

чорнобильські коні не винні,

що в них провисають,

додолу гнучи, животи,

що шерсть відростає,

що коні зимою повинні

зуміти під снігом

поживу собі віднайти.

 

Не винні, що очі

їм повняться тою печаллю,

якою Месія

зорить з дерев’яних ікон,

що сірого вовка,

бува, виглядають за даллю,

що тужать за упряжжю,

за гнилизною попон;

 

що плачуть безслізно, –

не винні, не винні, не винні

чорнобильські коні,

правічний змагаючи страх.

Не винні, сердешні, що

пильно вдивляються нині:

чи вовк у снігах,

чи жаркі білокрівці в очах?

 

 

Чорнобильські миші

 

Чорнобильські миші

в Європу ідуть тихо-мирно

(плодитися – не як

бійці чи ідей носії).

Чорнобильські миші –

дебелі, вгодовані, жирні,

незграбні, сумирні,

безпечні, самі не свої.

 

Коти прикордонні

від них відвертаються спритно:

проходьте, проносьте,

мовляв, – скатертиною путь.

Проходять, проносять,

а нори лінуються рити,

кордони долають,

стовпці приграничні гризуть.

 

Коти закордонні,

хазяйські і навіть бездомні

(сиріч безробітні),

сахаються, плачуть: «О, няв!..»

Деруться на стіни,

на вежі

і на мармурові колони –

котячі інфаркти,

інсульти котячі щодня.

 

Чорнобильські миші

розходяться поміж народи.

Ніщо їм не вадить,

отрута – дратує лишень.

І є така думка,

що вже й Антарктидою бродить

острашливий привид

чорнобильських жирних мишей.

 

 

Бузковий диптих

 

1

Цвів бузок – прийшов бульдозер

і, не думаючи довго,

щось в цвітінні запідозрив,

виставив ножа брудного.

 

Запідозрив прикривання

застарілої хатини

та й ударив під коріння –

залишилась купа глини.

 

Люд, довірливий надміру,

не обурювався йдучи:

«Цвів отут бузок допіру?

Хай цвіте димок пахучий».

 

Мов,

прогрес – то так і треба.

Мов, своє з нас кожен робить,

піднімаючи до неба

наш небачений добробут.

 

 

2

Ти, поете пізньоцвітний,

начувайся та не кайся.

Що бульдозерам підзвітний –

з тою думкою звикайся.

 

Щоб, коли (якщо) впадеш ти

під бульдозером прогресу –

в інтересах люду решти,

добробУту в інтересах, –

 

сам щоб не пожалкував ти

ні за іншою судьбою,

ні що знічено упав ти,

ні що був ти сам собою,

 

ні що, сам собою бувши,

на цвітінні не ощадив –

уцвітав аж в інші душі,

іншої й не відав звади.

 

 

Із циклу «Шевченкова весна»

 

* * *

Шевченко починається не з горя,

Шевченко – уявіть собі! – не з горя,

Шевченко – уявіть собі! – з любові

правдиво, як із березня весна.

 

Такий же він спочатку непримітний,

такий собі звичайний симпатичний,

такий собі між люду не останній,

як брунька у весняному гіллі.

 

Життя його – пекельник не позаздрить –

таїть в собі для світу таємницю:

як з березня у березень дорога,

з весни у весну незворотній шлях.

 

Тож пам’ятники всі йому – невдалі,

не ображайтесь, скульптори, – невдалі.

Це, може, й добре, що вони не вельми

вдаються: як у березні весна.

 

 

Перший малюнок олійними фарбами

 

Перший малюнок олійними фарбами –

другого ступеня срібна медаль.

«Боже, це ж треба в такому бабратись!..»

«Боже, як душу стискає жаль!..»

Перший – олійними, жирними, теплими:

хлопчик-жебрак і собака якийсь

діляться хлібом, черствим до нестерпного…

Хто б ти не був – зупинись!

Хто б ти не був, не відводь свого погляду.

Хто б ти не був, не тікай.

Хлопчик без догляду, песик без догляду…

Хто б ти не був, постривай!

Світ бо живий не лиш Божою милістю,

білий цей світ – не за так,

плинний – тому, що останньою малістю

ділиться хлопчик-жебрак.

Дощ його змочить, а сонечко висушить,

квітка йому зацвіте.

Дощ його змочить, а сонечко висушить,

стежка – і хлопчик росте!

«Оригінал не вдалось відшукати…»

Меншає шансів, авжеж.

Чи не простили йому адресати?

Чи не вцілів од пожеж?

Чи дожидає, занесений пилом,

доторку рук? Чи діжде?

Чи рознесло його, може, тротилом?

Де він, малюнок той, де?

Але кажу: «Ділить хліб із собакою

хлопчик-жебрак» – кожен бачить своє;

і просвітлівши, і ледь не заплакавши,

відповідають: «Малюнок той – є!»

 

 

Арешт

 

Арешт чинили посеред Дніпра.

У повінь. Причекали. Заманили.

Спішили. Торгувались. Не спішили.

І виплили. І закінчилась гра.

Квартальний споважнів, як Саваоф:

мов вічний жезл підносить предписання

Два янголи в жандармських одіяннях

пообіч нього – а щоб він був здох!

То… був би інший. Подививсь поет

на береги, що в далях ледве мріли,

на течію і – враз пополотнілий –

свою судьбу уздрів. А мовив: «Ет!»

І спокій вдав: ні смутку, ні сльози

Не журиться. Ну, мало не співає.

А потім хвильку влучив – добуває

паперів жмут і до Дніпра: «Неси!»

І Дніпр – поніс! «Нє смєть!» – кричить жандарм.

«Я заплачу…» – Солонін натякає.

Квартальний очі долу опускає,

вагається, присутніх оглядає…

Зверескує: «Догнати! Я вам дам!..»

 

О Дніпре, Дніпре!.. Не прийняв єси.

Мою судьбу назад мені вертаєш.

Чи й ти продавсь? Чи, може, натякаєш,

що якя судьба, то вже її – неси?

І понесу! Спасибі, любий мій,

світи мені в безводній дебрь-пустині,

не відрікайся від малого сина,

а слабкість цю – прости і зрозумій.

 

Квітневе сонце золотило прах,

жебрацтво од квартальних не ховалось.

А вже десь на дніпровських на вітрах

«Караюсь, мучуся, але некаюсь!» –

бриніло.

 

 

Іде Шевченкова весна

 

Опівдні чорна борозна

з-під снігу жовтого дихнула:

іде Шевченкова весна,

іде, змагаючи минуле.

 

Іде, ламаючи льоди,

іде всебачна, необачна,

звідтіль – сюди,

звідсіль – туди

іде, і кожного з нас бачить.

 

В очах твоїх, в очах моїх

вогонь запалює навстрічний.

В словах твоїх, в словах моїх

шукає і знаходить вічне.

 

Підвівся ряст, ясніє ліс,

плуги пливуть під небесами…

Іде – і все спішить у ріст,

іде над нами, поміж нами.

 

Хрещатим встелює стежки,

на свято обертає будень.

Іде, прошкує навпрошки,

спішить з минулого

в майбутнє.

 

 

Самозаклики

 

Гей,

патріоти борщу, і сала,

і міліцейської футбольної команди,

заложники Атоменерго,

опановані зверху до низу

великі борці за мир,

без’язикі, але співучі,

хитруни у віках незрівнянні –

скільки разів самі себе перехитрили,

скільки разів запідозрили самі себе! –

гей, виходьмо, радіоактивні,

виповзаймо з комфортів горьованих,

гей, до Слова, до Честі, до Діла

несподівана кличе доба!

Несподівана – не забарімось,

незаслужена – не прозіваймо,

бо удруге вмре Скрипник Микола,

Хвильовий і Куліш відімруть

вдруге,

втретє,

вчетверте,

вдесяте!…………………………

 

 

Із циклу «ГРОМИ У СИНІХ СОРОЧКАХ»

 

* * *

Громи у синіх сорочках

крізь ніч ганялись за любов’ю.

Границі ламано –

і слово:

як перестиглий плід гріха.

Сільська ідилія, сільська,

ми не хотіли, не уміли:

єднання душ, єднання тіла –

громи у синіх сорочках.

 

Хліба столочені стояли

на ранок, мовби на руках

сходив хто поле.

Ми гадали.

Ніяковіючи, згадали:

громи у синіх сорочках!

 

 

Першокурсницькі залицяння в Одесі

 

Хтось із балкона струшує

на буйні наші голови

в п’янкій безпосередності

сімейну чесну ковдру.

 

В подвір’я виливається

з усіх балконів, з вулиці,

зливається, м ішається

магнітофонна юшка.

 

А вікна обступають нас,

у надвечір’ї множаться,

триповерхово лаються,

останнє ділять сонце.

 

Аж ось таки в одному з них,

таки на третім поверсі,

у сонячному спалаху –

світліша того відблиску –

майнула!

 

 

Бузок над урвищем в Одесі

 

Все – випадок. І те, що ми

все ще не стрілися з тобою,

і те, що назовем судьбою

поміж морями і людьми.

І те, що з космосу мигцем

на долю нашу випадає,

й лицем осяяне лице,

яке ще довго-довго сяє.

І те, чого не зміг Держстрах

підстрахувать в стрімкім прогресі.

І випадковістю пропах

бузок над урвищем в Одесі.

За що такий гіркий талан,

така повсюдна неприсутність

за що? У затінку крила

із випадків ліпити сутність?

 

 

А й такий день

 

Із крана вода

хлюпотить по-весняному,

не пахне залізом, а пахне луками.

Тротуари сувоями полотняними

шурхотять під дівочими закаблуками.

 

І погляд, і слово багаті значимістю.

Що нині намріється, скоро збувається.

Водій зачекає. Автобус вмістимістю

сьогодні підвищеною відзначається.

 

 

* * *

Приснився сон про нас таки нарешті.

Але нуднющий, мовби наяву:

по набережній наче з ним ідеш ти,

а я за вами назирці пливу.

 

Вода холодна ламле-трощить кості,

і вже давно б мені піти на дно,

к праматері лихій, к дельфінам в гості,

де все мені було б усе одно.

 

З наївності тримаюсь, не інакше.

Як був такий, лишився й уві сні.

Замислений, замріяний про наше,

не помічаю навіть: перший сніг!

 

Сніг навалився, хвилі надірвались,

солоний сніг, не видко берегів.

Я не гукав, а ви не обізвались.

Де дівся я? Душею став снігів.

 

 

Хоче почуватися трофеєм

 

І віки не звели

вдачу прикру таку:

рівноправ’я поправши –

велителька , фея, –

хоч коли-не-коли,

хоч би раз на віку

жінка хоче

себе почувати трофеєм.

 

Хоче знати полону солоного смак

і сваволі свавільної дику наругу,

хоче певності тої, коли аргамак,

із погоні виносячи, вносить у другу.

 

До погоні погоня,

до лиха – біда.

Понад лиха і біди –

жіноцьке лукавство.

В тім лукавстві-лихварстві

завжди молода.

Тим лукавством-лікарством

здобуде півцарства.

 

Та й, здобувши… розтратить,

переведе.

Більше з світа зведе,

ніж відродить.

Та й когось, та й чогось, та й від когось

все жде,

як із моря

погоди-негоди.

 

 

* * *

Місяць в одне заглянув вікно,

місяць у друге заглянув вікно,

у причілкове заглянув вікно –

подивувався:

що ми все отак лицем до лиця,

що ми все отак слівцем до слівця –

зачудувався.

Місяцю-друже, продовжуй свій шлях,

ждуть тебе верби, тополі в полях,

співні джерела в глибоких ярах, –

чуєш, не гайся!

Свідку цікавий, до інших ходи,

нам лишим окатим таким назавжди

запам’ятайся.

 

 

Сонячний зайчик один на двох

 

Знаю усе на світі,

і, може, чого б і не слід,

і що робила сьогодні

школярка Саманта Сміт;

 

не знаю і не вгадаю,

з яких неоглядних світів

погляд твій зараз вертає –

такий сумовитий напів…

 

Чи там він мене знаходив?

Чи там він шукав мене?

Чи я там йому не зашкодив?

Чи не осоромив? Чи не..?

 

Чи там він мене не кинув

на перехресті доріг?

Чи я там… за нього зигинув?

Достойно, відважно поліг?

 

Ти кажеш: «Я так стомилась…»

І світишся, і мовчиш.

І розмовляти несила.

А розмовляти – коли ж?

 

Що наше мовчання значить,

те знає хіба Архілох.

І сниться нам сонячний зайчик,

один-єдиний на двох.

 

 

Льодовиковий період

 

Зранку – ніч.

Встало сонце – ніч,

ген підбилося – не зігріло.

Серце серцю не йде навстріч:

льодовиковий період.

 

Ой не йде,

ой та й не зове.

Між серцями, як між полюсами,

заповітнеє слово, ой, не виживе,

як голодний незграбний мамонт.

 

Ніч гряде

холодна, як день,

не єднає і не розлучає.

По квітках, мисленних льодах
Місяць човником чалить.

 

 

Невже?

 

Була така погана мить,

і нам відкрилось – не сховати,  –

що не уміємо любить:

навчились тільки ревнувати.

 

А за вікном стелився сніг.

Стелився? Падав, як осколки.

Влягався. Влежати не міг.

Ми вийшли. Перейшли на біг.

Побігли ми у різні боки.

 

І досі наче… біжимо.

Хоча зіходимось, як перше.

І топчем ряст, гомонимо.

І ніжно боремось за першість.

 

Невже поникли ми, здались

на волю звичок і досвідчень

і нас єднає лиш «колись» –

оте, що кидало у відчай?

 

 

Заклинання

 

Поки не вибухнув хімкомбінат,

поки вокзал вантажі пропускає,

поки літак нашу хату минає,

серцеві серцем звіряймося влад.

 

Поки в нітрит переходить нітрат,

поки хімічних сполук прибуває,

поки реактор не весь вибухає,

серцеві серцем звіряймося влад.

 

Поки туману кислотного хлань

тихо вповзає на вичахлі луки,

поки ракети дзьобами пізнань

лущать небесну хистку шкаралупку,

 

поки у дурня останнього десь

думка одна визріває на всіх нас,

поки довчиться останній невіглас –

перший натхненник майбутніх чудес, –

 

серцеві серцем звіряймося влад,

мислію мислі торкаймося ґречно:

поки не вибухнув хімкомбінат,

поки вокзал стугонить безконечно.

 

 

Зі збірки «Йоцемидаєсія» (1999)

 

 

Йоцемидаєси

 

1. Йо’!..

 

— Йо’!..

— Що?

— Щось…

— Де?

— Вроді, тут…

— Де ж саме?

— Осісьо’ого…

— Яке?

— Ой, якесь таке!.. Тяжко опреділити. І…

страшно!

— Ну, то й чорт з ним! Кидайте

та й ходіть з нами!

— Ой, нє… не можем!

— Чого б то?

— Воно не пускає…

— Ну, то почекайте там.

— Добре!

 

 

2. Йо’, це…

 

— Йо’, це…

— Що — це?!

— Щось таке …гостре!

— Може, то — шило з мішка?…

— … але воно ж і тупе!..

— Може, думка власна

об’являтись зачала? Ідея?!

— Ой, не лякайте: нащо нам?

— Тоді, може… серця мудрість неповторна?

— Ой, хороба його зна: щось таке, навроді…

і внутрі, і всередині, і коло…

—?

 

 

3. Йо’, це… ми?

 

— Йо’, це… м-ми!..

— Ну, то й слава Богу: нарешті!

— Але… як же це?

— Та так, як і всі інші, хто — не ви.

— Але, може, це — не зовсім ми?

— Ой, не дурійте там! Як це — не зовсім ви?

Чого б то — не зовсім ви?

— Ой, бо якось це так незвично…

— Ну, то й гаразд. Значить, це — дійсно ви,

і ви дійсно уже є. Досить вам там

телитись! Гайда з нами!

— Ага, добре. Ви йдіть, ми наздоженемо… Мо’…

 

 

4. Йо’, це…. ми? Да!

 

– Йо’, це — ми?  Йо, це — ми!  Йоцеми!

Ой, знов не віриться. Ану ще потренуймось:

Йо’, це — ми!!

Йо; це — ми!

Йо’, це — ми.

йо’, це… ми?…

Нє, таки не віриться.

Треба, щоб хтось або підтвердив,

або зас-спокоїв…

Гукнемо ж в світ про наші болі:

«Йо-о-о’, це — м-ми?!?!?!»

— Да! А какой же еще дьявол?! Но орать-то зачем?

— Ой! Ой, справді — да?! Ви, таке велике,

таке могуче, таке різношерстне…таке…

таке… І сказали своє «да»? Ой, спасибіньки!

Але Ви дійсно в цьому не сумніваєтесь?

Ніскілечки? Ой, то дайте ж ми за це вас

поцілуємо… Ну от… От куди скажете —

туди й поцілуємо…

— Да ладно уж!

— Ні, чого ж… От і зараз Ви як гарно

сказали: «Да! Ладно! Уж!» Як гарно,

як чудово, як милозвучно! От тільки…

орать нам, будь-ласочка, не забороняйте.

Добренько? Ми з діда-прадіда орали.

Не можемо без того. Їй-богу,

ще себе не пам’ятали, про штири сторони світу

чути не чували — а все орали. Ніяк

не можемо без того…

— А, в этом смисле? В этом — орите!

Очень даже пожалуйста. Только вот что:

лемехи у меня покупать — втридорога,

мазут ежели — тоже у меня, втридорога,

а уродится хлебушко ежели, аль сахар-рафинад, —

мне продавать — втридешева, значит!

— Нема мови! Як скажете.

— Да. И вот еще что. Оружьишко-то отдайте.

Зачем оно вам? А мне-то как раз малость

и не хватает. Вон тама на мое

сверху возложите вы свое.

— Нема мови! З превеликою нашою охотою.

Нам же тепер і легше ходить буде.

— Ну, вот и лады. Да?

— Ой, та ми за Ваше «да» —

хоч що, хоч куди, хоч куда,

а хоч і «туда-сюда»!

 

5. Йоцемида!.. Єс?

 

— Да! Да! Да! Да! Да!

Всьо на світі — юринда,

раз ми це почули «Да!».

Нам і море по коліна,

нам і горе — не біда.

Ти не дай нам вітаміна  —

повтори нам тільки «Да!»!

Йо’, це — ми? —

ЙОЦЕМИДА!!!

— Кито єсть з-дєсь?

Ето — ві, єс?

— Ой! Йо’… це…ми… да…

Да, да, це — ми… Якшо Вам угодно —

й-є-с!..

— О, да — єс,

о, єс — да!

Да — єс, єс — да. Карашо!

— Ага. Тепер зрозуміло.

— О, з-з-ро-зумі-ло-о! Т-шудо-во!

Т-шудово! Ві — єсть, єс!

ЙОЦЕМИДА — ЄС!

— Шо ж, це звучить: ЙОЦЕМИДАЄС!

То Ви так би й зразу! Хороше звучить!

Це вже як запись у заграничному пашпорті:

«Йоцемидаєс». Ловко!

— Т-так, лоф-ко  — єс!

— Спасибусі Вам! Вік не забудем.

Подумати тільки: Ви, таке велике,

таке грандіозне, щось постійно жуєте,

ніяк проковтнути не можете, а

влучили хвильку, вимовили: «Єс!»

Тільки ж … Ви, певне… за це своє «єс!»

ще й собі щось захочете?

— О, ні-чого та-ко-го!

Тіль…ки… О, тіль-ки ету… з-зброю

від-дайте…

— Шо? Знов зброю? Та яка це зброя?

Це — біяк від скажених собак,

якщо з дому виходити…

— Ні-тш-ого, ні-тш-ого: бі-як — то бі-як!

А со-бакам ми зро-бим… ето… прівіф-ка,

о, ес,— ще-плен-ня!

— Ну, а батіг хоч дозволите собі лишити?

Без батога нам ніяк не можна: скотинку любимо.

— Ба-тіг-г? Батіг бу-де-те

у нас… ето… о-рен-ду-ва-ти.

Батіг, плу-жок, машинка, паф! паф!

і… біяк — оренду-вати! По-том можна

куп-ляти тоже…ето…фтри-до-рога. І тоже аспірін,

і … ето пурген-гоп-ца-ца. Фтридорога, о!

Йоцемида!.. Єс?

— Ну хіба шо зараді цього: ЙОЦЕМИДАЄС!

Що ж, по руках! Будьте певні: не підведем.

Чесне йоцемидаєське!

 

 

Липові люди

 

Йо’,

МИ — ЛИПОВІ ЛЮДИ,

з діда-прадіда, йо-о-о’:

на ногах — личаки,

в кендюхах — бруньочки,

за губою — свисток,

за халявою — липова ложка,

а в очах — липовий цвіт,

на якому — бджола,

ув якій — липовий мід…

Збоку меду — га? — ага, —

перга

й-а ще й трохи липового воску:

свічку ліпити,

дошку вощити,

щоб на ній, на липовій дощці,

змалювати чийогось бога

на якуюсь собі потребу,

йо-о’!

А іще ж у шопі на припоні –

липова ступа: там товкти на кутю

чи на голубці,

а чи, може, й на інше дещо…

а на ставку — липові ночви

(для освоєння світу),

йо-о’!..

Але голови маєм дубові:

ми, люди липові, — дубоголові.

Ти бруньками нас не годуй,

не награждай нас ликом,

тільки дай нам у світі одну

Дружбу Народов велику:

бо ж без неї нам — як?

біля нашої липи — га?

на дідівській пасіці?.. Нє, —

самі не зможем ніколи.

Не потерпим самі нітрошки.

Дай нам, Боже, которий з дошки,

ниспошли народів-братів

та народів-сватів,

обручальників,

величальників,

спонукальників-матюгальників

(«Так-розтак-перерозпроотак

її, рідну, липову, неню:

у… печінку!.. чи… пак…

у… печеню?»).

Нє, ви що не кажіть,

але славно ділить

на своїй землі свою липову долю

та, ех-ма’,

дуркома

з усіма,

дубоголово, уволю.

А вранці-пораненьку

встанеш до плуга чи до свистка, —

Йо-о-о-о’: липа на прузі небеснім

бруньками так і зорить,

так і сяє, сердешна!

Чимдуж

око примруж,

нумо, око безпутнє:

то ж не брунька — … зоря?

П’ятикутня зоря,

а чи… звізда шестикутня?

 

 

Бараболяні люди

 

Й-о’,

вони ще не втвердили бюджет на тамтой рік,

а ми вже їмо бараболю в оцім’ого році,

молоденьку, сігорішню — йо-о’!

Але, гади, вони довше проживуть, це ж ясно:

вони зекономили собі рік,

а ми чорта з два зекономим.

Нам бараболя як не згниє, то покільчиться.

Бараболя день в день як не росте, то доходить,

а як не доходить, то в’яне, вив’ялюється

(на — маєш в’ялену, замість тарані,

а замість пива підстав корові деревляний бакал, ага),

одним словом, не бараболя, а живий каляндар

і невгавний лічильник Гейгера.

Й-о’, але після бараболі сам стаєш,

як лічильник Гейгера:

«бі-бі-бі-біп-п!..» Й-о-о’!..

Після бараболі думка не у майбутнє летить,

а, мов той рак-неборак, у тамтой торішній рік лізе:

це ж вони там, гади, сидять, рішають,

щоб ми їх знов на п’ять років обрали, йо-о-о’!..

І де тільки в якого Сірка, гади, очей позичають? Га?

А що думаєш — і оберем. Нігде ми від них не подінемся.

Як один тілько й має, що голос,

а другому той голос дуже нада,

то яка може між ними повстать преграда?

Це вже такий «закон Ома» — процедура відома, —

тут собі тілько дивись — опреділяти не лінись:

той тобі на день виборів до бараболі зельцу підкинув,

той завчасу привітав тебе з днем кукурудзовода чи сміттяра,

а тамтой вклав у поштовий ящик

разом з приглашенієм на вибори

пожеланія счастья сім’ї і таблетку порошка на жука

(ой, хараша ж ложка к обєду —

приблизимо над колорадським побєду!)

ще й обіщав баню построїть і заасфальтірувать лужайку, —

йо-о-о-о’!..

Або нє. Не будем за зельц продаватись,

не згодимось за таблетку порошку віддаватись.

Станем горді, встанем гордо!

Проголосуємо скопом, як перед потопом…

нуда… ну канєшно… за комуністов:

щоб знова — усі вместі

во ім’я Разума, Ума, Совісті і Честі,

щоб попереду усього — Ум і Честь,

щоб: сказала — «Нада!» — отвєтіл: «Єсть!»

Невзірая: канал — канал, магістраль — магістраль

ліш би  в даль, в даль. І в даль, в даль, в даль!

І так од закуски — знов до попойки

і аж до новой, ‘мать, перестройки!..

Що? Кажете, комуністи ці остались комсомолісти,

з найгірших гірші, що на дівок тілько вміли залізти?

А, кажете, ті з них, хто хоч якийсь мав до життя інтерес,

закопали білєт, прихопили взноси, пересіли на мерседес?

Харашо, шо ж ви нам порадите?

Посовєтуєте — шо?

При пісній бараболі, при холодній грубі…

може, настоящих пошукати на Кубі?

Дак і там же комусь нада Оплот держать,

гуманітарну помощ употреблять.

А ще ж і хранити казарми Монкада

як Колиску і Пам’ять — комусь там нада? Нада!

А кроме Куби тепер же ж тобі ані Чілі,

ані тої… Конго чи Кампучії.

Діла!…

Ех, була не була!

Пошукаєм… конєшно, що десь тут поближче…

Станьмо навшпиньки… нахилімось нижче…

Сил не марнуймо, часу не гаймо:

транспаранти сусідські перечитаймо.

Так… заклик до волі… до праці в полі…

слава єдінству… хвала бараболі…

Десь тут! Десь тут!

О: «Йоцемидаєсії — капут!»

«Брага — пєрвоє срєдство от голода!..»

Ближче!.. «Восстанєм же протів судєб!»..

О: «Картошка  —  бє-ло-є зо-ло-то!»

О: «Картошка — у-то-рой хлєб!»!

 

 

Тютюнові люди

 

Йо’, ми — тютюнові люди,

тютюнові-махорчані,

об бичка-недокурка спіткнуті-перечеплені,

оден до одного димком присмерджені,

без тютюнцю оден одному такі доречні,

як двічі по два – п’ять,

або як лицяння навстоячки, —

йо’!

Курець курця огненно вродив,

над уродинами димову завісу пустив.

Курець з пелюшки ледво що виліз —

пелюшку скурив;

димком не закашлявсь,

собі догодив

(«І-і-і, мама йде!»),

дим на два боки пустив.

З батьком букваря читали не читали —

фіть! — букваря скурили,

на два боки дим оден з перед одного пускали,

а на штири сторони розпустили…

«Лети, лети, дим, дим,

а здоровля з ним, з ним!

Повернись грошима,

полеж під дверима!»

 

 

Зельц-зонґ

 

Ми — люди, ситі зельцом,

Трала-ла-ла-ла-ла,

Із зельцу — мозок і серце

У  нас, трала-ла-ла, ла-ла-ла!

Із зельцу — думи, надії

І найсекретніші сни,

І найпотаємніші мрії,

І хвилювання весни.

Для нас працюють заводи,

Які виробляють зельц —

Це диво труда і природи,

Цей кламц, і клямц, і клемц!

Найкращий завод — “К? і Зельцман”,

Це знайте усі і навік!

Бо Зельцман в перекладі зветься —

Щоб знали ви — зельц-чоловік!

Хоч сам він продукту свойого

За станом здоров’я не їсть,

Ця пісня подячна про нього

Усім світам розповість!

Ми — зельцові люди, а значить,

Ми — Зельцманові двократ.

Для нас він те саме значить,

Що друг, товариш і брат!

 

 

Зельцманові люди

 

Да, а шо? Єс!

Да, нам за два тижні до виборів

знов подарили футбольні труси

з усміхненим портретом нашого кандидата Зельцмана.

Не труси — море!

Ой, ну такі красіві, такі настоящі фірмові,

так же ж фірмово й пахнуть!

А портрет — з обох боків, спереді і ззаді:

як не надівай, всьо равно ни ошибеся.

На виборах це як пряма шпаргалка:

забув кандідата — в кабіні розщібни паска,

вдостовірся: «Наш кандідат — Зельцман!»

Але це вже мало яке дурло зможе перепутати,

бо перед самими виборами,

з вчорашнього на сігодняшнє,

нам видали по дві банки зельцу

з одноразовою празднічною етікеткою:

«Зельц — від Зельцмана. З зельцом до перемоги!»

Щоб, знацця, і жолудком помнити.

Да, свободою ситий не будеш,

вітчизну в бак не заллєш,

патріотизм під штани не надінеш.

Нє, а — шо?

Як? Він мусе за ці предстоящі п’ять років

якось там собі при власті у руля

компенсірувати за народний щот

труси з двома портретами

і дві банки зельцу з празднічними етікєтками

в  перещоті на ввесь елєкторат?

А нам — до лампади!

Да, ми — люди Зельцманові,

і цього не приховуїм і не скриваїм, а гордимось.

І пишаїмось.

Хоть, канєшно, гадство,

остайоця одно іскушенія в кабіні.

Там цей бюлетень такий шикарний довгий,

на такому шикарному папері печатаний…

ну, готова тобі скатірочка на кухонний стіл,

ага, під зельц,

або дитині в школу книжки обгортувать…

Жалко, шоб пропадало!

Шкода кидать. І — куди: в  у р н у!

Так шо нєкоторі після раздумій

бюлетень — за пазуху, під пасок,

а самі отак коло урни боком-боком,

бочком — і гайда додому.

Але це — рєдкостні несознатєльні.

Сознатєльний

прихоплює з собою в кабіну ножнички,

хрестика протів фамілії Зельцмана ставить,

а тоді так окуратно

фамілію разом з поставляним хрестиком

вирізує та й в урну вирізку бросає,

остального ж бюлетеня як навар послєдній

додому собі на потребу забирає.

Шо? Можуть не защитати таке голосування?

Хай, гади, тільки попробують!

Ми їм таке пікетування,

такі транспаранти прикотимо:

«Проч грязниє лапи от Зельцмана!!!»

А — шо? Очінь даже!

 

 

Зельц жениться на бараболі!

 

Зельц-зонґ-2

 

Святкуємо на роздоллі.

А що за свято? — спитай, —

Зельц жениться на бараболі, —

Усяк собі запам’ятай!

Це — так, до слова сказалось,

Упали слова на моріг,

Насправді, то ось що сталось:

Наш кандидат переміг!

Нехай нам живе і пасеться! —

Як сказано було колись, —

У наших угіддях пан Зельцман:

Поки ми не перевелись!

 

 

Співанки-спотиканки

 

1. Йоцемидаєська підлабузницька

Всі, хто, всі, хто нині у фаворі,

Всі, хто, всі, хто завтра вгору піде, —

Любі нам та милі,

Світять нам, як зорі, —

Тіда-ріда!

Всі, хто, вгору йшовши, іспіткнувся,

Всі, хто загримів униз неждано, —

Зайві нам та марні,

Прикрі, незугарні,

Дана-дана!

Всі, хто шанобливо нас вітає,

Всі, хто гучно зичить нам здоров’я, —

Хай живуть у щасті, лишенька не знають,

Гей-я, гой-я!

 

 

2. Йоцемидаєська ворогоборча

 

Хто моїх курей не любить

У своїм городі,

Хто мого города гудить, —

Той ворог народу.

А як ворог, то збирайся,

Добре начувайся,

Там про замисли ворожі

Довго признавайся.

Відтіля назад дороги,

Вороже, немає.

Зате кури там не ходять,

Півень не співає.

Соснам будеш говорити,

Вороже проклятий,

Як то діти сиротити,

Жінку покидати.

 

 

3. Йоцемидаєська протирадіаційна

Вкруг реактора танок, щоби ми не мерли,

Нам порадив землячок з «Мінатоменерго».

Тупу-тупу-тупу-туп, у долоньки ляп-ляп,

Постараємося тут оптимізму задля.

Задля оптимізму, ще й патріотизму,

Вмієм глянути на світ через певну призму.

Досить непогана, призма та нам дана —

Може, навіть — хто те зна? — ще від Чингіс-хана.

Вкруг реактора встигай, шаровари — небом!

Кінохроніко, знімай, якщо є потреба.

Призма та пребуде, призма та не зникне:

Може, правив нам її ще Петро Великий.

Вкруг реактора суціль спідничини — дзвоном!

А зупинимось — хліб-сіль піднесем з поклоном.

Призма осіянна, призма бездоганна —

Дошліфовував її слідчий із наганом.

Панікерів знову жде ганьба неупинна.

Хто  з дозиметром прийде, від нього й загине!

 

 

4. Йоцемидаєська переселенська

 

Ой там за тайгою,

Ой там за другою,

Да ой у тому краї,

Де ще нас нема,

Там земля цілинна,

За безцінь хатина,

І сусіда цього, що отут, — нема.

Землю ту удобрим

І самі, як хроби,

Пустим через себе —

Щоб пухка була.

І з місцевим людом

Сваритись не будем,

Працювати будем

У поті чола.

Дочок наших сватай,

Синів — зятювати,

Гей, люде тамтешній,

Бери, не барись:

Що доньки плодючі,

Що сини робучі,

А таких поштивих

Не знайдеш, — дивись!

 

 

Йоцемидаєська пасторалія

Ти пасеш собі корову

В тридев’ятому селі,

Ти розказуєш корові

Свої радощі, жалі.

Їсть собі корова пашу —

Нострадамус їй у хвіст! —

Їсть і дума думу нашу,

У якої вічний зміст:

Кого б вовки не пірвали —

Аби була паша!

Чиї бички не скакали,

А телятко — наше!

Молока продай дійницю —

КАки-коли купиш літр.

Із коровою телицю

Виганяєш ледве світ.

Вдвох їдять, ласійки, пашу —

Нострадамус їм у хвіст! —

Ремиґають думу нашу,

Ремиґають вічний зміст:

Кого б вовки не пірвали —

Аби була паша!

Чиї бички не скакали,

А телятко — наше!

Між корів колись відчуєш:

Доять, братіку, й тебе!

Заревеш, зарепетуєш,

Щось під серцем за-а-шкребе…

Але вчасно заспокоїш

Серце, душу і… дійки, —

Заспіваєш отакої ж,

Заспіваєш так-таки:

Кого б вовки не пірвали —

Аби була паша!

Чиї бички не скакали,

А телятко — наше!

 

 

Шо робиця!

 

— Йо, шо робиця! Нє, пропав світ!

Знов, гади, рибку ловлять у каламутній воді!

— У, гади! І серед білого дня!

Грому на них нема, німця з нагайкою нема!

— Шо правда, то правда. Але найстрашніше

не це, хлопці.

— Ге, а шо?

— А те, що цяя рибка — ми з вами.

— Йо’, справді. Рятуйся, хто може!

— Да, але ше й не це.

— Га, а шо?

— А те, шо й цяя каламутна вода,

оця муляка, що з дна піднімається,

це… тоже ми.

— Ти диви, ну да. Шо ж це значить:

клямка нам? гаплик?

— Тихо, дураки! Не сполохайте!

— Йо’, ти диви! Нє, ти диви:

то це ж і ці, шо ловлять,

то це… тоже… ми?.

Ну, не всі, а декоторі.

— Та ти шо?!

— Ой, пусти мою ногу!

— Тьху, це — ти? Вибачай, братіку!

— Бачив? Чув?

— Ой! Ойо-йой!.. Ой, пропав!

Ой, не витерплю-у-у!..

— Шо з ним?

— Не бач хіба? Сам собі

руки попід зябра просунув,

але дуже далеко,

так, шо сам їх і відкусив…

— Шо робиця!

 

 

Свобода совісті

 

Ми завжди вірили отак’о: раз є піп,

то десь мусить же бути й Бог.

І раз піп святить паску,

то Богові це треба.

А якщо один який піп

годує свяченими пасками свині,

то Бог з ним розбереться сам:

наше діло або того не бачити,

або купувати в нього сало.

Але ж коли з кожним роком

все більше попів

вигодовують пасками все більше свиней?

Боже,

невже саме на цій стадії

нас може застати свобода совісті?

 

 

Коров’яча історія

 

Йо’, наші корова Манька-Ласійка

дослизькались до середини Дунаю!

В добрий би час! Овжеж

ніхто і не сподівався, йо’!

І овжеж їм тамечки, ізвідтіль,

із середини Дунаю-ріки, до-обре видко,

як по тім боці Дунаєвім

корівоньки Марти,

корівоньки Мері,

корівоньки Ельзи,

корівоньки Марі

у чистюсіньких стійлах стоять? стоять!

духмяне сінце, екологічно підфарбоване,

ремиґають? ремиґають!

стусана не відають,

палиці не бачили,

матюка не пам’ятають.

10 000 літрівмолока

собі на втіху, людям на здоров’ячко

щорічно давають!

Йо’, хоч би як не для себе,

то бодай  діткам своїм теличенькам

такого життя!

Але тут наші корова Манька-Ласійка

позад себе зачувають: «Ти — куда?!»

Наші корова Манька-Ласійка іздригаються,

озираються, придивляються…

Так і є! Ген далеко позаду

на крутім березі волзькім

опецькуватий чоловічок стоїть,

пуком сіна зеленого-зеленого вимахує,

лівою рукою зворотній шлях показує.

За халявою у чолов’яги ніж,

але ж руки пахнуть сіном

(сінце не згірше, задунайське,

під якусь гуманітарну допомогу завезене),

ой, руки ж так пахнуть сіном,

а голос такий упевнений!

І тут наші корова Манька-Ласійка зупиняються,

ноги їм починають тремтіти:

передні слизькаються врізнобіч,

задні зісковзуються докупи.

Так наші корова Манька-Ласійка

завмирають посеред  Дунаю-ріки

неприторенно.

А передвесняне сонечко зверху

пече-припікає.

Овжеж крига витончується-потріскує,

а від бережечків відтаває…

Господи Боже,  порятуй:

допоможи нашим корові Маньці-Ласійці

або в небо злетіти,

або навчитись плаватоньки,

плавусі,

ой, при весняній повені-льодохо-о-ді-і!..

 

 

Урок «Наш прапор»

 

— Йо’, дітки!

— Йо’ пане-товаришу вчителю!

— Так. Розпочинаємо наш урок «Наш прапор».

Хто нам скаже, з яких двох наших кольорів

складається наш прапор? Так, ти, Йоцику?

— Зверху — багато-багато червоний

як символ усієї пролитої крові,

а знизу — синьо-голуба полоска

як символ того, що океан з водою

менший за океан пролитої крові!

— Тихше, Йоцику, тихше!

Може воно, тільки б не наврочити,

ще на те, в добрий час, і обернеться.

А зараз — ша! Ша, діти! Не нада шуміть!

Отвічаєм прямо на поставляний вопрос

правильно. Хто хоче сказати? Ти, Дайко?

— Наш прапор зшивається з двох рівних смужок:

зверху — кольору стиглої пшениці,

тому, що пшениця всіх нас годує,

а росте зверху. А нижня смужка —

кольору рожевої картоплі,

бо вона нас також усіх годує,

а росте в землі.

— Молодець, Дайко! П’ятірка.

Але, дітки, можливо, наша Дайка

ще про щось забула наголосити?

Хто доповнить? Так. Ти, Мицику? Давай!

— Рожевий колір крім того, що символізує

рожеву картоплю, також виражає рожеві

мрії наших людей про те, щоб і хліба,

і картоплі було кушать удосталь.

— Спасибі, Мицику! П’ять з плюсом.

Так. А тепер, дітки, повторимо

про наш Герб на нашому прапорі. Хто?

Знов, Йоцику, ти найвище руку піднімаєш.

Скажи, тільки правильно.

— А Гербом нашим являється знак Кирки та Лопати,

перехрещених навхрест: Лопата — символ праці

селянина, Кирка — зброя пролетаріата.

— Пра!.. Ой, пра…ктично, дітки, так воно було

донедавна. Може, тільки б не наврочити,

воно ще й повернеться. А зараз… Хто скаже

правильно? Так. Ти, Єсику.

— А зараз ми маємо перехрещені Ложку та Виделку

на тлі старовинного трипільського Полумиска!

— Так, непогано, Єсику. Сідай, четвірка.

Дітки, хто поправить? Ти, Цвітано.

— Це Єсик сказав про проект Великого Герба,

який уже п’ять років обговорює

Найвища Рада Некомпетентних-Непідсудних.

А поки що ми маємо затверджений нею

Малий Герб, яким є Виделка. Про Ложку

якраз зараз ведуться найбільші суперечки,

оскільки з Ложкою пов’язане сьорбання,

а це не красіво перед усім світом.

— Сідай, Цвітанко. Відмінно. А зараз….

Ой, дітки вже був дзвоник. Удома

читаєте параграф про Древко Нашого Прапора.

Тільки так, щоб могли розказати!

 

 

Урок «Недоторканість як імунітет»

 

— Йо’, учні!

— Йо’, пані-товаришко вчителько!

— Сьогодні ми поговоримо про недоторканість…

— Га – г а – г а – га! Ги – г и – ги! Гі – гі! Xі – хі!..

— Ви мене не зрозуміли. Я маю на увазі недоторканість

як імунітет…

— А – а – а!  У – у – у!.. Знов цей імунітет! —

Вже біологічка задовбала цим імунітетом! —

І лікар шкільний з «Імунітету» не злазить!

— Учні, я маю на увазі

імунітет народного депутата…

— А що, як депутат, то вже його

й радіація не бере? І — СНІД?

І гонорея на мандата зважає?

— Фу, учні! У нас же — правовєдє-ніє!

Ос-но-ви! Вдумайтесь: у яком смислі

я употребила терміни «недоторканість» та «імунітет»,

якщо наш з вами предмет називається: «Ос-но-ви

пра-во-вє-дє-ні-я»… ну, тобто, правознавства?

— ?

— От бачите: яка складна, цікава тема!

Подумайте добре! Повторюю: у яком смислі

тут будемо розуміти «імунітет», якщо ми вивчаємо…

так — правознавство? Ти хочеш сказати, Йоцику?

Будь ласка. Сміливіше!

— Мабуть, маєм розуміти так,

що коли людина стає депутатом,

то вона настільки розвантажує свою нервову систему

від усіляких наших побутових стресів,

а харчуватися починає настільки добре

і їздить у такі гарні санаторії,

що її організмові вже ніякої шкоди

не можуть завдати ті хвороботворні мікроби,

які залишаються небезпечними

для простих виборців та їх діток!

— Ох, Йоцику!.. Сідай. Ти або насправді

такий тупий та дотепний,

або навмисне мене дратуєш.

Учні! Я прошу ще раз подумать

і сказать правильно. Повторюю:

у нас не біологія і не медицина!

А сказати вам правильно сама

я не можу, бо цей урок у нас запланований

як урок-співбесіда. Подумали?

Хто хоче сказати? Ти, Дайко? Говори.

— Я думаю, що цей, депутатський імунітет,

це є імунітет від виборців,

які у цьому випадку, очевидно,

повинні розглядатися у ролі

бактерій чи, як сказав Йоцик, мікробів…

— Ну, ну! Ціка-а-во почути далі!..

— … І от: коли якийсь виборець

або наблизиться до депутата

на не зовсім безпечну відстань

зі злим наміром, недобрим поглядом чи запахом,

або ж брутально вилає чи вдарить його,

то закон, тобто Право,

стократ сильніше вдарить по цьому виборцеві.

У цьому й полягає, очевидно,

природа депутатського імунітету

або — що те ж саме — недоторканості.

— Нарешті! Нарешті я чую здорове зерно:

імунітет — це захист Закону!

Хоча все, що ти там нагородила спочатку, —

то, люба Даюсю,  брєд сєдой кобили.

Сядь спокійно. Не треба копилити губу.

Не треба рюмсати. Ну подумай сама. Так.

Всі подумали: яке наближення? яке ударяння?

Спитайте у своїх батьків, вони ж усі виборці:

хто із них у житті бачив свого депутата?

хто впізнає його в обличчя?

Ну, хіба що по телевізору.

Але це стосується лише обранців

до Найвищої Розради. У нас же, крім Найвищої,

маємо ще які Розради, яких рівнів? — ану пригадали!

— Високої!

— Так. Ще!

— Середульшої!

— Є така. Ще!

— Підсередульшої!

— Звичайно. Далі!

— Базового рівня!

— Так! І нарешті…

— ?

— Гаразд, підказую: і нарешті…

сільських та селищних Розрад…

Повну назву не забули?

— ?

— Ага! Ось воно де сучок і задоринка:

ви забули повну назву наших органів

нашого народовладдя… Підказую-нагадую:

Розради Не-комп…

—… -отних? Некомпотних!

— Фу, Пицику! Ти знову зі своїм голодним гумором?

— Некомпетентних!

— Хвалю, Єсику! Вірно, але назва ще неповна…

— ?

— Підказую: Некомпетентних… дефіс… велика буква…

О, горе!.. Не… Непідсудних. Некомпетентних-Непідсудних!

Про що таким чином говорить сама ця повна назва?

Хто спробує узагальнити? Прошу, Цвітанко!

— Сама ця повна назва підказує нам,

що депутата як народного обранця

будь-якого рівня у нас суд не судить,

бо, на відміну від виборця,

його захищає депутатський імунітет,

тобто депутат є не тільки некомпетентний, а й недоторканий…

— Пані-товаришко вчителько!

Але це ж в Індії, де людей ділять на касти,

є такі… недоторкані!

— Десику, не перебивай свою однокласницю!

Там недоторкані в негативному плані.

Цвітанко, закінчуй думку!

— У мене — все…

— Що ж, учні, тоді я дещо додам і узагальню.

Ось у мене в руках газета «Голос Некомпетентних»

зі статтею шкіпера Найвищої Ради Некомпетентних-Непід-

судних під назвою «Не нада шуміть! Захищаючи

250 тисяч народних обранців від суду і слідства,

ми в їх особах захищаємо увесь народ Йоцемидаєсії

від ще гіршого». У даній глибоко змістовній

і з усіх боків грамотній статті

наш всесвітньо уславлений шкіпер

пан-товариш Хамелеоненко

обґрунтовує, що недоторканість

необхідна народним обранцям

для створення безпеки їх політичної

діяльності в інтересах народу.

Зокрема — й особливо — напередодні

кожних чергових виборів…

— О, то ви так би й зразу сказали!..

— Учні, не перебивайте!

Це не я кажу, це пан-товариш Хамелеоненко

неспростовно доводить. Далі він каже,

що взагалі це зовсім не означає

потурання хапугам та злочинцям,

якби такі завелись у депутатському середовищі.

В кожному окремому випадку

дозвіл на притягнення до суду

дає відповідна Рада Некомпетентних-Непідсудних…

Сьогодні, значить, на одного дозвіл,

завтра — на іншого…

— Пані-товаришко вчителько, і вже бували

такі випадки, щоб такий дозвіл

соратники на соратника давали?

— Пицику, ти знову у своїй ролі!

Не блазнюй! Роблю тобі зауваження.

На жаль, уже був дзвоник. Додому:

прочитати й опрацювати

статтю пана-товариша Хамелеоненка

«Не нада шуміть!…» Тільки так,

щоб могли розказати. Урок закінчено.

 

 

Думати не будемо!

 

Нє, думати не будемо.

Знову й знов. Нізащо!

Хто нам простіше скаже, вірити тому будемо.

Будемо вірити тим,

хто нас похвалить найкраще:

за мудрість нашу — найперше,

за працю і працелюбство,

ну і, звичайно ж, аякже,

за долю нашу пропащу.

 

 

Без коней троянських у Трої не можуть троянські герої

 

Йо’,

Заки ми оце намітингувалися досхочу,

від троянських коней заряботіло в очу.

Аякже: одні здоровля збавляли,

інші коней «троянських» стягали.

Щоб, знацця, прикрасити рідну вітчизну,

устаткувати, ая, материзну.

Дехто — відомо, — що й зиск з того мав:

ахейцям тих коней сам замовляв,

з ахейцями гроші діливши

та спільно чашу хиливши.

Від ревних пісень осипались гаї:

«Ех, ви, коні мої, коні, да коні п’яниє мої-і!».

Найбільший конюга бовваніє, ага,

на Майдані Волі.

Але й на інших майданах

стирчить їх доволі.

А деякі, менші, ген на вгородах

маскуються під опудала,

горобців їм не шкода.

Ще деякі, зовсім, сказати б, фантомні,

стримлять в телевізорі; теж електронні —

в комп’ютерах вставлені;

й зовсім премило

полощаться — безліч їх — в радіохвилях,

з газетних бундючно красуються шпальт

і навіть з сердечних вигулькують шпар…

Калібрів їх навіть

злічити незмога:

така над ахейцями нам перемога.

І в кожного ж їхнього того коня

у череві — брязкіт, смішок, матюкня;

ночами до вітру звідтіль вибрідають,

гуляють, жирують, а вдень — «віддихають»

ахейські, собі на умі, вояки:

які їхні плани? які в них думки?

Та правда, що й ми не у тім’ячко биті —

програма своя в нас: їх будем кормити,

мета — задобрити!

Сплануєм до кожного вчасний підвіз

продуктів, горілки і навіть цих… «місс».

Вмонтуємо кожному в дупу коневі

модерні сучасні кондиціонери.

Знай наших, ахейцю!

 

 

Зо-всіх-боків-на-всі-боки-всім-затула. Назавжди?

 

Йо’,

наша вітчизна — всім вірна затула

від найдавніших літ:

лізе орда зі Сходу на Захід,

з Заходу лізе на Схід,

з Півдня — на Північ,

на Південь із Півночі,

ступаючи слід у слід, —

наша вітчизна аби почула, —

стане грудьми: за Захід, за Схід…

ну і так далі, відколи світ,

відколи Земля не зітхнула.

Навіть як сили стояти нема,

то затуляє собою сама,

м’якшить отак бузувіра:

крові із неї поп’є бузувір,

вляжеться… Деякий спить до сих пір,

гика спросоння, псявіра.

Хай би і так. Та знайшлись мудреці,

ой мудрагелі настали:

Вічній затулі-на-всі-кінці

В місію вічну вписали:

затулою бути!…

Для себе ж сама

наша вітчизна мов є і нема,

й-йо’-гей, земляче-сліпаче!

 

 

Йоцемидаєська колискова

 

У  країни  нашої

Інше є ім’я:

Це — Депутатландія, —

Втіхо, знай, моя.

Не родись щасливим ти,

Красивим не будь, —

Тільки б депутатом ти

Став коли-небудь.

Все тобі відкриється,

Карта ляже в масть,

Рада побратимськая

В суд тебе не дасть.

Бюрократоландія —

Ще й таке ім’я

Є  в  країни нашої,

Надіє моя.

Уродись ніяким ти

Чи бридким, як тролль, —

Тільки хоч над кимось май

Нагляд та контроль.

Виконавчі функції

Май лиш на умі,

І не треба крастоньки —

Принесуть самі.

Тато твій, дитинонько, —

Не з найгірших тат:

Дав тобі цю іграшку —

Свій старий мандат.

 

 

Йоцик і Дивенята-споглядник

 

Неймовірна бувальщина про йоцемидаєське кохання

 

Як ішла йоцемидаєска рано-пораненьку до праці-роботи,

розбудила йоцемидаєса, що спросоння брикався,

на похмілля вигукував: «Де я? Хто ти?»

Похмелила, нагодувала, врозумила,

повела до саду,

ой да й на жерделю підсадила.

«Ти рви, серденько, запасай ягоду-жерделю,

я вернуся — тебе здійму, нагодую, постіль постелю».

От йоцемидаєс по жерделі ходить-походжає,

ягідку-жерделю — дві в роток, одну у відерце —

зриває, вкидає.

З гілки на гілку,

з сучка на сучок,

аж заблудився. Зирк —

перед ним дупельце,

звідтіля — голосок:

«А де ж це ти, Йоцику,

досі-раніше бував,

що до мене, Дивеняти-споглядника,

в гості не заходжав?

А я ж, Дивенята-споглядник,

тебе тута не рік, не два дожидаю,

до тебе розмову маю,

для тебе чарку горілки хвацької,

скаженівки жерделяно-дивенятської,

тримаю.»

Просяяв Йоцик, вимовив тільки:

«Почнімо з горілки!» —

«Що ж, здоров’я твоє! —

На те йому новий знайомий,

чарочку-наперсток подає:

Випий, щоб не було утоми.»

Хильнув — кров як заграла, ув очу посвітліло.

Але — дивиться-чує — хутко почало маліти тіло.

«Об тім нітроха не журися ти. —

Заспокоює його Дивенята. —

Це — щоб тобі до мене в гості зайти:

бач, невеличка-бо у мене хата.

Ця, що ти пив, була малюча,

але інша, на прощання, буде тобі ростюча.

Вертатимешся додому — вип’єш тієї,

корчажка роблена з терну,

що тобі за хвилину зріст твій поверне».

Зайшов  Йоцик — дивиться не надивиться,

вгощається не навгощається,

по світличці Дивенятиній ходить,

до всього приглядається,

все, об чім Дивенята його просить,

обіцяє — не наобіцяється.

Жерделю обкопати, перегноєм землю удобрити?

обіцяє!

Майстерське вміння своє не занедбувати?

обіцяє!

Чорних слів з рота не випускати?

обіцяє!

Сварки в хаті без потреби найбільшої не затівати?

обіцяє!

Йоцемидаєску свою Дайку, Богом суджену,

секретарем у пашпорт уписану,

ясним сонечком називати?

обіцяє!

Ані травинки, ані пташинки, ані звіринки

не зобиджати, не кривдити?

обіцяє!

Бога Усевишнього, Єдиносущного,

не в телевізорі — в серці своїм

щоденно споглядати, усією душею приймати?

клятвенно обіцяє,

чесне христіянське даває!

Теє почувши, розчулився Дивенята-споглядник,

просльозився,

братом Йоцика називає, просить, щоб той

з новими одвідинами не барився.

Вивів гостя з дупельця-світлички,

повну вщерть корчажку ростючої горілки налив.

Хекнув Йоцик, ростючу одним духом спожив.

Плечі розправив: «Прощавай! — каже. —

радий буду хоч завтра зайти».

Розцілувалися тричі… Леле!

Не починає Йоцик рости!

Злякався Йоцик, а хвацько

руку об руку тре:

«Братіку, налий другу!

Бачиш, перша мене не бере!»

Тут Дивенята від жаху

й собі ще меншим стає:

«Не поможе, братіку, друга,

вже маємо те, що є.

А те, що є, то такого вже триста літ не бувало:

щоби ростюча зросту

людині не повертала.

Справдилось, бачу, те, об чім

попереджав прадід мій Дивенята Могучий:

«Рідко, але бува: не повертає зросту ростюча.

Якщо думки і серце аж такі в людини малі,

що їм не тісно — привільно

в сякому-такому дуплі,

і якщо тая людина

їх малості не сахнеться,

наліво-направо бреше, не вірить, але клянеться…»

«Годі! — заплакав Йоцик. —

Кажи, що робити?! Ох!!!» —

«Єдині тут ліки: пиймо

цієї ще ось — удвох.

Станемо, значить, пташками в одну-єдиную мить,

сім років будемо сонце

і світ голосами хвалить.

А там уже — воля Божа…»

Сьорбнули — і сталось: дива!

Два щиглики милі та гожі:

по-своєму кожен співа.

Один — сумовито. Другий —

печально-провинно… Йде,

прийшла йоцемидаєска:

«О, де ти, мій Йоцику, де?»

Відро із жерделі ізняла.

До ранку чекала. Пішла

на вічну свою роботу.

З роботи ізнов прийшла.

В міліцію заявляла.

Чорну одіж вдягла.

… Двох щигликів наслухає

І думає думу свою;

жерделю, бува, обкопає,

задушить під серцем змію

(«КОГО ти чекаєш, Дайко?!..»).

А щиглики — Боже ж ти мій! —

один з них щигоче так… жалько,

до ніг підлітає, як свій.

 

 

Марш «Прощання йоцемидаєски»

 

Йоцемидаєс, ох, йоцемидаєску

Та й вірненько любить:

Звечора до рання

То одні, то другі

Цілує їй губи.

То одні, то другі, то другі, то треті

Цілує їй губи!

Йоцемидаєска йоцемидаєса

Ще й вірніше любить:

Як минеться нічка,

А настане ранок, —

До вечора чубить.

А настане ранок, промине сніданок,—

До вечора чубить!

Любов та й кохання,

Пристрасне єднання.

Тільки б не світання,

Не те прокидання,

Не теє вставання.

Не те прокидання, гіркеє зітхання,

Не теє вставання!

Ге-гей!

 

 

 

 

Зі збірки «Прощаючи вік ХХ…» (2001)

 

 

Груша пізнання

 

Виса висе, хода ходе,

Виса впаде – хода з’їсть.

 

Українська загадка

 

1.

Яке це щастя: народитися під Грушею Пізнання,

Під її квіттям у час квітування!

Вдихнути ефіри, утертись пилком,

У рученьку взяти бджолине жалкО;

Й тут же оплакати бджілчину Смерть,

Печаллю наповнивши душеньку вщерть…

Не буває більшого щастя!

 

2.

А яке щастя бути вигодуваним

Грушею Пізнання

у час, коли на Грушу надія остання,

бо мамині перса… не досить молочні,

а сося куліш пропуска неохоче,

а круп на куліш не дає крупорушка…

Й отут тобі з Груші

являється грушка:

улітку – зелена, жовтюща, як мед,

узимку – сушЕна, солодша за мед;

пащека твоя як не смокче – гризе,

із Груші Пізнання висмоктує все:

всі сенси наявні, затаєні смисли,

дідівські надії, від вжитку прокислі,

але ще живлющі,

сиріч – не убійні…

Повзе  і н ф о р м а ц і я  в душу надійно,

в надійну повзе,

заповзає, ятрить,

у кожній клітинці уже мерехтить…

Не буває більшого щастя!

 

3.

А яке щастя

заблукатися в гіллі Груші Пізнання,

до її вершечка

рушивши спозарання,

відвідавши по дорозі дупло та гніздо,

уперто пробираючись вершечка до:

звідкіль

хоч зірку надвечір вхопи,

а хоч до Господа

щось прохрипи –

від всенького роду свойого

до всенького Господа-Бога!..

Не буває більшого щастя!

 

4.

А яке щастя

одного разу зірватися з Груші Пізнання:

летіти,

шелепнути,

яко грушка зчервивіла, рання,

приземлившись на повну пазуху груш,

біля прикореня як стій – ані руш, –

помаленьку доходити тями

з мурашиними в носі життями…

Хоч найкраще шелепнути, соні,

у татуськові теплі долоні,

від яких стане враз гаряче,

припече,

щ о б н е х т і л о с я щ е:

випадати,

із Груші літати,

мурашів собі в носі збирати…

Не буває більшого щастя!

 

5.

А яке щастя

пізнати жону свою

(яко же і мужа свого)

під Грушею Пізнання

у час, коли тане на небосхилі Венера –

зоря передрання,

серцю найближча з-поміж планет,

з людом-Землею завжди тет-а-тет;

скласти молитву,

удвох поблідши:

«Земле й Венеро,

Груше найліпша!

Благословіте боліти удвох

болем одним нам, де Бог наш не вбог,

і возсіяти,

переболівши!..»

Не буває більшого щастя!

 

6.

А яке щастя

упіймати отроча своє,

з Груші падуще:

не упустити,

піймавши суще,

голосом же не зірватись на крик –

плечі розправити,

здатися дужчим,

на милосердя здобувшися Лик –

Лик невмирущий!..

І

запам’ятатися так отрочаті,

і

передатися в Пам’ять таким:

супроти неба,

на тлі сіножаті,

не порівнянним

ні з ким;

таким – немовби ведеш до причастя…

Не буває більшого щастя!

 

7.

А яке щастя

бути похованим

під Грушею Пізнання

(бодай і на відстані кілометрів ста)……………

 

8.

А яке щастя

отрочаті отрочати твого

бути впізнаним Грушею Пізнання,

та й не знічев’я,

а – неспроста!

 

Грань перед гранню:

коли покотить й о м у до ніг

грушку свою –

найкруглішу,

найжовтішу,

наймедовішу,

найзапашнішу, –

щоб т у т розчулившись,

т а м – переміг,

там де правлять захланні…

 

Тобі з того світу бачити це,

тобі з того світу це осягати,

мовчки шкодуючи лиш про пірце,

яким би можна це записати, –

це незбагненне причасть причастя, –

ні,

не потрібно більшого щастя!

 

 

 

Я-сад

 

1

Цей сад посаджено у вирви

та недокопані ямки:

під крик горланний бригадира,

під шнур — туди й сюди — рядки.

Про землю казано: «невдоби».

Про вирви: «Стали у нагоді».

Й хоч був тоді «падіж худоби»,

іще її не пасли в шкоді.

Боялись саду пастухи,

а школярі ходили «стройом»:

збирати гусінь у міхи, —

з уроків зняті «козлодої».

 

2

Цей сад спочатку доглядали:

разів три-штири проорали

міжряддів простір трактори

натужно вгору та згори;

соломою від зайця в зиму

обв’язувано стовбурці

разів два-три; моральний стимул

стимулював роботи ці.

 

3

Садогородньої бригади

недужниці та бабії

були спочатку дуже раді

тут пробавляти дні свої.

Від ранніх яблук розпашілі

і зовсім не завагітнілі

від перших довгожданих груш,

вони були собі при ділі,

при грішнім (роботящім) тілі

та залишках (таємних) душ.

 

4

Садогородню р о з п у с т и в,

головувавши, «син райкому»:

на тім з а т р а т и скоротив,

на тих затратах з е к о н о м и в.

І тут відкрилось селюкам

те, що вони й без нього знали:

«Садок собі ростиме й сам,

аби йому не заважали».

 

5

А голови собі мінялись.

Бо що — відомо — голова?

Аби наїлась, насміялась,

з ланковими наженихалась,

в рай- (обл-) -центрі збудувалась,

та й, всепрощенна, прощава…

нова натомість прибува

в колгоспне господарство-царство.

Без голови — пусте капарство

те господарство — плюнь-штукарство:

ніхто не знає, скільки вкрасть,

і скільки за тоте робити,

й де від роботи відпочити

(як прийде празника напасть)…

… Був лейтенант-на-мотоциклі;

була парторгова жона;

змінились два столичні гицлі;

опісля них іще одна…

в головуванні була злою,

хоча, подейкують, якраз

«рішала» все не головою,

а… іншим органом щораз.

 

6

У садівництві не кохався

ніже єдиний керівник.

Тож сад старівся, усихався,

для сінокосу призначався

 

і… плодоносив через рік.

Дива Господні: плодоносив!

Більш року не відпочивав!

У травні — бджоли, в липні — оси,

у жовтні — й лось туди вчащав…

Людиська ж нОчами, як слід,

там розминалися з мішками;

я й сам ходив туди (для мами),

якщо у нас був недорід,

якщо, сиріч, лайдакували

доглянуті, попід вікном:

грайливо вітами кивали

та милувалися шпаком

при шпаківниці й годівниці,

домашнім звавшися садком…

 

7

Найперші голови — з д а в а л и

врожай негаданий, везли

на заготпункти-перевали

(бо план, було, найперші, мали)…

Та то було іще коли!..

Пізніш (пізніші) як уродить,

було, наставлять сторожів

і десь мерщій купців знаходять,

і — в школі вічних школярів:

бодай трусити, як не рвати,

бодай тичками по гіллю

(бо школярам, правду сказати,

чомусь — ги-ги! — не до жалю:

жаліти сад напівнічийний

напівнічийним дітям цим

нема потреби, ні причини,

ні прикладу впадати в стрим).

Із мурави тягнувши соки,

замшілі, не без лишаїв,

дають дерева невисоких

сортів плоди, але — сортів!

Рясних при тому. Щедрий Боже,

чому доводиш і кому,

що все Твоя прасила може

в малому й невеликому?..

 

8

І не деінде — серед саду

у пору чорт знає яку

собі знаходили розраду,

себе дурили на віку…

О Боже, хто лиш не знаходив,

а й хто вже тільки не шукав:

з нагодою та без нагоди

один шукав, другИй — лякав…

Тут сват пізнав, бувало, сваху,

і не уникнув кум куми…

Тут зоотехнік, як на плаху,

ліг на парторга в час пітьми.

Але й парторг була!.. Ци… бата,

недремноока, беручка…

А ще… ще… піонервожата

в обійми фізкультурника

упала спасівкою, поки

стояв навшпиньках восьмий клас

довкола саду…

Соки, соки!

Квашених яблук мориквас!

 

9

Хто перший череду пустив

міжряддя пасти — невідомо.

Корови чухались судомно,

кізяк пахтів, сушивсь, чадив.

А сад… однаково родив

(дев’яте диво з-поміж див?)

рік-через-рік, а то й частіше:

плоди, правда, щораз твердіші

(з недогляду — не з інших див).

 

10

… Збивають люто пастухи

зелепуги, щоб надкусити,

всідаються по двох (хи-хи!)

на стовбур схилений, зужитий,

сиріч, лишайниками вкритий,

різностатеві пастухи…

Ой-йой! Ох! Ох! Охо-хо-хох!

То не найтяжче, як — по двох…

 

11

Цей сад — це… я?

Гіркі мої плоди,

сухі морози, перелітній дятел,

гілля роздерте, омела триклята,

сівкий будяк,

у небі крук ненатлий,

весняні води, збіглі в нікуди;

осінній цвіт — всім кізякам приЯтель,

стежки і тропи, всі — туди-сюди, —

чужі свята, відсутність мого свята,

чи хоч півсвята,

хоч вряди-годи.

 

Хіба… коли Ряба, а чи Мазьоха,

начухавшись об стовбура, кладуть

під стовбура гарячу, як епоха,

живлющу купу?

Або… тут же ллють

на стовбура теплавий, ніжний струмінь

лишайникам на лихо — не корі, —

тоді просвітлість настає крізь стуму,

аж щось немов світлішає вгорі…

 

Навіщось корені свердлять землицю дику,

навіщось паростки упротиваж ростуть.

 

Навіщось обіходжуся без крику,

а ще й, еге, вітаю кожну пику

із тих, що тлять, деруть, жеруть, несуть…

 

12

Я єсьм цей сад.

Коли ж це сталось? Хто зна,

з якого сну до цього напівсну

впроторено мене,

мандрівника без корзна,

під осінь під якусь,

так схожу на весну.

Вкорінено — та й край:

рости, не зарікайся,

горіхом кожним будь

і яблунею будь,

і грушею, і… і… під сонцем не брикайся,

під градом не пади,

під дурнями — не гудь

ні свята, ні судьбу,

ні Господа, ні долю:

мовчи на всю губу,

вимовчуй всю юдолю.

 

13

То зблиснули… немов… сокири та лопати?

І… ніж-бульдозер сонце засліпив?

То вийшли мов… когось неначе…

корчувати?

Діждались, бач, весни,

дорогу дощ скропив.

Як вийшли, то й ідуть.

Наївна сестро жабко,

спинити їх тобі

хіба дано було?

Вони пройшли і йдуть, лишилась ти

лежати.

Вже поминули став,

минають Джерело…

 

Невже цей схил комусь

приглянувся, надався?

Під що: під бур’яни? під нужники? під…сад

(новий такий-сякий, аби лиш садом звався:

не глибоко вростав, хімдобрив сподівався,

не високо здіймавсь, до дроту припинався,

не мав ніяких вад,

не стежив людських правд)?..

Бог з ними, тільки б — сад!

Але — навряд чи сад:

садити пізно вже квітучою весною —

хай навіть абищо,

хай навіть з перепою.

 

14

Баряться з-поза верб.

Чи сіли з перекуром?

Чи не сюди ішли?

Чи не туди зайшли?

А тут співає… чиж?..

телятко очі жмурить,

коріння глибить глиб,

квіт липне до бджоли…

Мураш — і той припав

до приймочки, лоскоче;

нікчемний короїд

поліз… на білий світ.

І гусеничці тій,

котра найбільше хоче,

вповільнилася жовч,

на-пов-нив-ся живіт.

Яка всещертна мить,

неперебутній солод!

Які стрімкі хмарки,

всебічні вітерці!

Який наскрізний струм,

який нейтрино молод!

І дідько їх щади,

де там блукають ці!………….

 

 

 

Летюча Галера

 

То не Голландець, не привид його,

не субмарина шмигутня,

то не на скрині мерця — йо – го – го! —

піє ватага безпутня:

 

«Турецький корпус,

вкраїнський двигун,

а замість прапора — туча,

в корпусі — дірка, у тучі — Перун,

разом — Галера Летюча!..»

 

Дірці не шкодить ні хвиля, ні грім,

швидкостям дірка не вадить:

скрізь перед нею лягає Гольфстрім,

скрізь її Сила провадить.

 

Ловить вітрило вітри зусебіч

і, мішковинне, не рветься,

ловить щодня на просторах сторіч,

ловить на виспівах серця.

 

З хвилі — у хвилю, з миті — у мить

кличем звитяги чи згуби

грізно над хвилями цілить-стремить

гострий таран тризубий.

 

З моря — у море, через моря

та й на усіх океанах

золотом весла на сонці горять,

бронзою — спини в туманах.

 

Сало-пшоняний двигун: «Раз-два-три!

Р-рАз-два, в саду криничЕнька!..»

 

Не вповільняють навстрічні вітри,

не виїдають личЕнька.

 

 

Ковано кожного, а —  не дзвенить,

весла ряхтять безшелесно;

ковано, але іржа не ятрить

синіх заліз рознебесних.

 

 

* * *

— Гов, на галері!

— Не в двері!

— Гов… на галероньці!

— Ми!

 

— Хто ви?

— Та вже ж не тетері,

дідько нас перейми!

— Якого ж ви батька-нені?

Звідки, куди і за чим?

— Люди здебільше хрещені,

дехто науки учив.

— Чом же Перун понад вами?

— А сам собі, без причин.

— І як, ви досі… прикуті?

— Адже ж ми — вкраїнський двигун…

— А що вас веде: покута?

подвиг? великий змагун?

— Певне, — усе те потроху

ще й — звідкись — кількоро струн.

— Добре, а як ви зуміли

із-під к о р м и г и втекти?

— Певне, разом ми прозріли,

то й узяли нас світи.

— Отже, вам шлях прослався

в Царство Свободи й Добра?

— …Там, при вітрилі! Не бався,

не гався! Рушаєм! Пора!

 

 

* * *

У морі Охотськім хтось брагу розлив,

тисячі тонн і ще трошки:

може, «Варяга» на цей світ манив?

може, ворожу ескадру дурив?

може, Голландця колошкав?..

 

…Лівою міцно затисши носи,

в Неба галерники просять:

«Сило Всевишня, мерщій пронеси:

випробуваннів задосить!»

 

Хвиля хмільна і хмільний вітерець, —

все затуляй щоєсили!

Закружеляло, але навпростець

весла несуть і вітрило.

 

Довго ще в головах трута гула,

сирівцювато кусала.

Довго ще вдатна ватага пливла

в пошуках запаху сала.

 

Брагозавіса чи брагокапкан

був то в Охотському морі?

Знає хіба що тамтешній шайтан,

знає, але не говорить.

 

 

* * *

— Гов, на галері!

— К мегері!

— Гов, на галероньці!

— Га?

— Ви у якій тамо ері?

— В тій, де найменша нудьга.

— Добре, а чом же у нашу

еру вас так і несе?

— Страху нагнати «безстрашним» —

нам веселіше за все.

— Добре, а як вам вдалося

смертную грань перейти?

— Двічі вмирать довелося,

бувши зі смертю «на ти».

— Але для чого, для кого

страх несете надовкіл?

— Те запитаєш у Бога,

щойно покинеш приділ.

Страх же у кожного — власний,

ми йому не додаєм,

просто з’являємся вчасно…

— …Ви, там, на веслах, ідем!

 

 

* * *

У Лаптєвих Морі глибоко, по дну,

хтось зброю волік надсекретну:

щоб виграти всяку майбутню війну —

хай навіть Земля навпіл репне.

Волік собі тяжко, на всі двигуни,

вглядався у всі кінескопи,

мугикавши: «Боже, царя нам верни,

або хоч верни пів-Европи!»

Волік героїчно, билинно волік,

немовби «Варяг» попідводний…

І враз найнервовіший тік як пропік

дозорців — не вистояв жодний:

ввійшла в кінескопи, неначе мана,

вітрилом і веслами гожа,

надхмарна, надмрійна, як кара — в о н а:

з Перуном у тучі, о Боже!

«Полундра!» — і тік капітана лупнув. —

«К оружжю!» — став голос високим.

Як хижі акули, торпеди — гу-гув-в! —

помчали «порушнику» в боки.

Та диво: до «цілі» домчавши, вони,

торпеди, у світі найкращі,

вразити не вміли прояви-мани,

спинились — як вівці лядащі.

Тоді обігнули ману, обійшли,

неначе почесним парадом,

назад розвернулись і грізно пішли

в атаку… на власну армаду…

…Лежить-вибухає на самому дні

носій надсекретної зброї.

Шлють шифросигнали Генштабу три дні

підводники, марні герої.

 

 

* * *

— Чи на галероньці?

— Тут ми!

— А як ся маєте?

— Вже!

Маємо сили й маршрути:

Небо їх нам береже.

— Будете далі рушати?

Але — по правді — куди?

— Вмієм про теє мовчати:

щоб не накликать біди.

— Сила веде, чи підгонить?

— Силі ми сил додаєм.

— А — як стають перепони?

— Молиться всяк про своє.

— Всяк про своє? А — про спільне?!

— Спільне складеться відтак,

лиш прокричить поготівля

сизий, як сокіл, ватаг.

— Хто він у вас? Як зоветься?

Де його край і приділ?

— Скрізь, де до нас озоветься

голос душі, а не тіл.

— Будьте ж всесвітні!

— А будем! Тільки б не вимарнів світ.

— Вічність здобудьте!

— Здобудем!

— …Ви, там, на веслах! Гребіть!

 

 

* * *

У Перській Затоці зійшлися флоти,

жонглюють ракетами люто…

І враз між флотами Галера летить —

летить, як дітиська під Крути!

Один адмірал — Oh, my God! — сполотнів,

другИй адмірал матюкнувся:

«Це вп’ять чорт несе цих турецьких хохлів,

Голландець об них не спіткнувся!»

Ракети спинялись і лізли в чохли,

чохлилися авіаносці,

стиснути гашетку ніяк не могли

треновані пальці їхмосці.

Вона ж, підвітрильна, промаяла шлях,

як хустка, поміж ворогами.

І наче не страх, але щось, трах-тах-тах,

вело всіх до тями, до тями.

Дівалося зло, розвівалося зло,

на злюку не шкірився злюка,

а там, де об крейсера ткнулось весло,

ввігнулася груба сталюка…

Розходились гречно ворожі флоти,

сигналячи: «Наміри — добрі!».

Зітхали в світах, лебеділи світи,

придурства щезали, як обри.

 

 

* * *

— Там, на галероньці!

— К бісу!

— На галерусеньці!

— Ну!?

— Бачите димну завісу?

То океан спалахнув.

Нафти розлито премного,

репнувся танкер, як жбан…

— Маєм надію на Бога,

маємо на океан.

— Там же вогню — кілометри,

плавиться човен на дні!

— Якщо судилось померти,

то не у цій давнині.

Адже вмирати утретє —

це ж відродитись, либонь?

— Та — чи на нашій планеті?

Тут спопеляє вогонь.

Казано ж: той, хто прошкує…

—… той не ночує, еге ж?

— Вдома, еге, не ночує…

— Надто — як втретє помреш-ш-ш-

-ш-ш-ш?!..

 

 

* * *

…В морі у Чорному — штиль. І мрячить.

Кіптяву краплі змивають.

Чайка ячить і вітрило … гірчить,

весла відпочивають.

Голови схилено на ланцюги,

спини туман пеленає;

тиші трикутник, трикутник снаги

судно за судном минає…

Неопалима! Як є, так і є:

ніжиться, — неопалима!

Вави свої і нещастя своє

краплями гоїть малими.

Мжичка тихцем переходить у дощ,

дощ переходить у зливу.

З дна піднімається синій прахвощ:

подивуватися диву.

В тучі поблискує оком Перун,

тучі над тучею стали.

З правого борту озвався хропун,

з лівого сни ся озвали.

Ночі світанок хмурний доточив,

снів доточили дельфіни,

сонце крізь хмари помірно точив

день на похилені спини.

І в надвечір’ї сіпнулось весло,

вітер відчуло вітрило,

білих біліше, немов не було

полум’я, чаду, знесилля.

Інше весло за веслом ожило,

голосу голос озвався.

В небі нічному, як тінь, перейшло

щось неповторне назавше.

 

 

* * *

— Гов, на галероньці!

— К бісу!

— Таж… на галерищі!

— Ну!?

— Як ви пройшли ту завісу?

— Як? А яку?

— Вогняну!

— Так, як проходять гульвіси

пекло, нудьгу чи війну.

— Не спопелило й вітрило,

туча не википіла?

— Прогартувались премило,

от лиш горілки катма.

— За горілчаною гранню

тамо єсте? А — їсте?

— Нюхаєм Вічну Тараню,

згадуєм кашу і степ…

— Запахами підживлятись

вмієте тамо собі?

— Це — щоб з чортами не знатись:

вельми нудні, далебі.

— Справді, побили б їх пранці,

шкоди б від них не було!..

— …Там, на тринадцятій банці!

Вже! Опускайте весло!

 

 

* * *

… Крадений балкер супроти

з краденим збіжжям двигтів;

шастав з широт у широти,

десять зміняв прапорів.

П’яна команда шаліла,

п’яний горлав капітан:

«Нам би Голландця до діла!

Ждуть нас всякчас м н о г о с т р а н!..»

Враз — наче грім серед неба:

«Привид іде на таран!»

Зблиснуло, ніби у Феба,

гримнуло, наче в поган!..

Репнувся балкер, як цурка,

збіжжя — Нептуну — буль-буль!..

Близько проходили турки,

не втонув жоден «рогуль».

 

… Крадений танкер поважно

нафту чиюсь доставляв.

П’яна команда відважно

бавилася у прояв.

Близько було до заробку,

ждали дівулі і ніч…

Але хитнуло «коробку»

і поманило пріч.

Вітрильник, не бачений досі,

на обрії клично заграв.

Стрибали за борт матроси:

плисти до обрію вплав…

 

… Темні, як ніч, браконьєри

електроневід тягли,

в водах чужих, ненажери,

хижу ловитву вели.

Зблиснуло — і засліпило,

невід урвався і щез:

іскристе помчало вітрило

през шхуни, гостріше лез.

Безносі спинялися шхуни,

сивіли смолисті чуби,

в очах проступали парсуни —

неначе з якої клятьби.

Губили глузд капітани

і з реготом падали ниць…

З-за борту грозились катрани:

допастися мудрих сідниць…

 

 

* * *

— ?..

— !..

— ?!..

— ! !..

— ???..

— ! ! !..

. . . . . . . . . . . . . . . .

 

 

* * *

І:

«Ту-гу-у-рець-кий ко-го-о-о-р-р-пус,

 

вкра-ї-гі-і-н-ський дви-гу-у-ун,

а за-мість пра-га-а-по-ра — ту-гу-у-ча,

в кор-пу-сі — дір-ка,

у ту-чі — Пе-ру-гу-у-у-у-ун, –

слав-ся, Га-ле-е-е-е-ро Ле-тю-гу-у-ча-а-а-а!!!»…

 

 

 

Гальчевський

 

(Поема з героєм)

 

І от когось бракує за вікном,

де червень закипає – червониться,

і ця чиясь відсутність… гостролиця?..

і ця (чомусь) відсутність окошиться:

чи громом? чи посухою? чи… сном?

Непевна тінь майнула над зелом,

зело безвітрю хруснуло назустріч,

гул реактивний репнувся слідом,

непевну тишу плямкає Прокрустич.

Яка тут вічність? Ялова пора,

між бур’янів людське собі болото.

Чуже «ур-ра!» загусло в стовбурах,

магнітофон

чужинця множить потопт.

Чужинця самосійного олжа,

осквернювача матерів і дочок

скрізь прийнялася, мовби й не чужа:

плюється, матюкається, гигоче.

Однаково: Сахни чи Майдани,

Головчинці, Дяківці чи Білецьке,

Летичів, Літин, Вінниця, — зітхни,

перехрестися,

ухопись за серце…

 

1

Але ж було: Гальчевського орли

звідсіль довсюд летіли, досягали,

його самого лиш Орлом взивали,

ні долі, ні судьби не прокляли;

вмираючи у сідлах, у темницях,

оббріхувані, зраджені навік,

польовані уже й по загряницях,

замовчувані пильно рік у рік;

нарешті, мовби з пам’яті зітерті,

заставлені опудалами, — ні,

не відреклись ції країни смерті,

чорноземів цих в цьому бур’яні…

Їх душі тутай тихо пролітали

напровесні, а більше – серед жнив…

І ті з-між нас, либонь, хто серцем жив,

тут іноді – казали – відчували

то сінь небес,

то сил якихсь приплив,

то ясновиддя диво серед див,

то силу повставати на Ваала;

такі, звичай, бували сахнярами,

сахняр при сахнярі: бо ж у Сахнах

вчителював Орел, і не за страх

училися у нього й вечорами…

 

2

А там, он там, де мулить Заставки

Майдан-Вербецький чмулено і п’янко,

тужив не раз начштабу Коноплянко.

А ворогу було те невтямки:

що до пори до часу між дядьків

дядькує, ятір кида в Вовкотруби,

а на Різдво різдвяні палить груби,

зятює, заглядає до підків.

Гостей приймає. В гості вирушає.

Таких гостей сам Юлик Антощук

вітати був би радий: вистачає

одної пляшки вишняку до щук.

Антощукам же трохи і незвично

ловити гострі погляди гостей,

крізь гостроту – світіння фосфоричне,

крізь фосфоричне – зовсім щось просте,

але до часу. Буде з’їзд повстанський

на Заставках, і скаже пан Павло

про цей Майдан, всім МайданАм майданський,

з якого пів-села в ліси пішло:

це – місія, це – знак, це – та натуга,

після якої – пан або пропав;

це – хвиля друга, та, по першій, друга,

після якої вже хіба – УПА…

Вродитись мала б це ж яка горлянка

в Майдані цім (хоч хай зійшов на пси!),

щоб клеїти «бандит» до Коноплянка,

брехать на недорізані ліси?

 

3

Невже минулось аж настільки все?

Повицвітало, випрісніло, зґзилось?

До кореня перепорохнявилось,

до сімени струхлявіло й несе

в собі, собою і понад собою

лишень поразку –

не жагу до бою?

Прийнявши москаля та Сруля-пана,

що комісаром зватись восхотів

(за жезл Господній маючи нагана,

а за послушниць дів твоїх та вдів),

куди ти йшла, впокорена сіромо?

У «праведники світу»-не-всі-вдома?

У шуцмани-послушники? Овва,

така хода твоя була свідома,

як до Різдва відкладені жнива.

Та й так сказати: взятись мало б звідки

в сіроми те, що кшатріям лишень

(брахманам ще хіба)

дається?

Божий світку,

ти є такий, як є,

і твій святиться день.

А кшатріїв у зародку потято,

брахманів же покуплено в полон.

Але бува, й сірома править свято:

рождає ліпших…

 

4

Світку, це не сон!

Однак… Однак… На них чатує відчай,

вагаються вони а чи спішать.

І, аж уже програвши стратегічно,

стають у лави і на смерть стоять.

Помігши повалити Скоропада,

Петлюри відступившись, отоді

в лісах, на роздоріжжях, — «до упаду»,

у пасіках, у клунях, в лободі:

відстрілюються, рейди учиняють,

нащадкам героїзм передають

і прозрівають, вічно прозрівають,

і, ледь прозрівши, голови кладуть…

 

5

Ти, Господи, казав: «Хіба тобі не знане,

учителю народний, це пуття?

Як програно в містах, штабс-капітане,

то виграти в Сахнах, Лознах, Майданах –

однаково, що в «к собі» із «гаття»

влетіти на крутому повороті.

Ти ж, Якове, немовби не в жароті?»

У відповідь Ти, Господи, почув лиш:

«Я знаю все, але на все готов!»

І, те почувши, може, Ти розчуливсь,

беріг від куль, від зради, від обмов.

Хоч від обмов… ну як оберегти?

Та за життя однак не прилипали;

брехню учинки твердо касували

доведеної й ворогу мети:

«Я на своїй землі і йду на ти!»

Ось комісарчик люто депешує:

«Гальчевского, учтите, банда вновь

вошла в деревню, как буржуй к буржуям,

и за харчи платила серебром…

Опасней же всего, всего наглее

их поведенье в случае с евреем,

который из Америки, еврей,

семейство вез и доллары. И что же?

С деньгами отпустили, бля’! Его же

мы облегчили к пользе ко своей…

Понятно: пропаганды подлой ради

еврея пощадили эти гады!..»

 

6

Ти, Господи, спиняв: «Надію маєш, може,

що правда українська заболить

в Америках комусь? в Европах? Плюнь, небоже:

крім гаманця, давно усе там спить!

Не май ілюзій, Якове, не май

про їх капшукосердіє чи мудрість:

їх пробудити, їх зігріти студність, —

однаково, що в пекло впхати рай!»

У відповідь було Тобі: «Та грець їм!

Одне, мій Боже, маю на меті:

козацький дух у хліборобськім серці

збудити і подовжити в житті.

Хоч славу та звитягу й перебрешуть,

але відчути нині має кат,

що блискавки відплати над ним крешуть,

і що з ґвалтівника буде кастрат.

Ти ж, Боже, знаєш, що і Маккавеї

були повстанці, а не макосвяти,

і що межа є (й кат дійшов тієї!),

де й християнин мусить повставати.

А чи згадають? А чи зважать? Зважать!

На компроміс посунуться бодай

азійські фалоси і кендюхи продажні,

священний опановуючи край».

І лячно депешує комісарчик:

«Кастрированы тридцать пять бойцов

в Лознянском сахзаводе: это значит,

жесточе нету мести подлецов!

Но впредь и нашим вывод сделать надо,

по бабьей части меру чтобы знать:

хотя б десятилетним дать пощаду

и групповухи как-то изживать».

І тут же плани власні подає

над «бандою» здобути перемогу:

мовляв, «из местных» знову кілька є,

«сотрудничать» готових із-за рогу.

«Буханками им платим, колбасой,

но требуем отчетности большой».

 

7

У козаки не взяв

парубчака Степана,

хоч той, просившись,

голосом міцнів.

„Дитино, – відказав, –

дорога наша знана:

ми смертники єсьмо

між цих горбів, лісів.

Хто де впаде, того там і прийме землиця,

товариші йому закриють очі, вже ж.

А раненому де

прихистком заручиться

між нишпірок і зайд,

сексотських стеж, пожеж?

Без слави й нагород за мужність, за хоробрість

проходимо, пройдем, такі, як мусим буть.

А ти – живи! Люби.

Хай серця твого добрість

нащадкам перейде,

її хай переймуть.

Згадаєш нас колись, щоб не перебрехали, –

ото і буде чин твій, пам’ятай.

А зараз – до батьків, які тебе кохали,

і викохали ж, мов.

Рости і доростай.”

 

8

І коли, наче ряска зелена,

переможно червоні спливли

над болотом людським стражденним,

то Гальчевського вголос кляли:

по чужій чи по власній охоті,

всі, хто вижити брався в болоті.

А якщо із Гальчевським пішов

чоловік або син – всю родину

виселялось до «нових мєстов»

геть за двадцять чотири години.

Там, на «землях чорних», в степах,

їх розсіювано ретельно,

заміж давано жон, а в синах

пам’ять прізвища тято пекельно.

 

9

Оженився зрадник на зґвалтованій,

вдвох кляли Гальчевського-Орла.

Діткам їх

життя було роковане —

поки голодівка не зайшла.

Людоїдством вижити старалися,

вижило дитяточко одне;

по світах літало, женихалося,

повернулось кволе та сумне.

Спородило донечку-повійницю,

дочекалось внука-байстрюка.

Внук знайшов собі якусь розбійницю,

ніч крізь ніч шугають по кутках.

Курокради, стали мискокрадами,

не щадять картоплі й качана,

спородили трьох із трьома вадами,

п’ють гуртом від рана до «темна».

Лихословлять чорно, один одному

по кишенях шастають щодня;

лихословлять «по-магнітофонному»,

схожими стають на щуренят.

 

10

«Стояв хімічний день чудовний,

переназвався пшик на смик.

Скакав комп’ютер чужомовний,

мчав телевізор-ґвалтівник.

 

З тополі виросла береза,

з екрана виповзла мара.

Над товариством нетверезим

росла озонова діра.

 

В екрані взявся Недоріка,

рождав словесний екскремент;

його усмішечка дволика

екран заліплювала вщент.

 

Якась велика порожнеча

кудись просторами пливла:

тут зупинилась, як предтеча

непереможеного зла.

 

Дзвінка, як дзвін, глуха, як бодня,

та порожнеча, Боже наш,

наскрізно бовваніє, шкодня,

уми вбовванюючи аж!»

 

11

Біжить конячка до млина,

біжить з Вербецького Майдану:

вже не колгоспна, не сумна,

от тільки хурман трохи п’яні.

У Голенищевому — млин,

а у Вербецькому спинили,

дощенту камінь докришили,

коли колгосп ішов на згин.

(У спосіб, правда, найдурніший

колгосп-нетяга погибав:

якийсь драбуга, з найспритніших,

його із вдячности придбав).

Конячці склалось не найкраще,

але й не голодно однак.

Все’дно, у возику – лядаще,

все’дно, батіг,

все’дно, «пужак».

Конячка поглядає в поле:

буяє пирієм воно.

Між пирію… лісок глаголе:

берізка й сокір заодно!

Ліси вертаються в ті ріллі,

що здуру взяті з-під лісів.

Ґрунти підзолисті змарнілі

святкують вигнання плугів.

Конячка набирає в ніздрі

повітря: пахощів ситА!

Чутно конячці: в тім повітрі

іржання предківське вита;

аж тих, тамтих удатних коней,

що під сідлом несли в алюр,

несли до скону, і від скону

в життя виносили з баюр…

Баюру обминає справно

конячка: ось воно й Сахни.

В Сахнах життя вирує славно,

авжеж, Сахни – не Майдани.

Що не город – якась теплиця,

бодай тепличка – хоч яка.

Під вітром плівка шамотиться,

бадилля пнеться сторчака.

Пашать від праці людські спини,

неначе в добрих коненят.

В подвір’ях легкові машини,

між них підводи мерехтять.

… З Сахнів так гірко вибрідати,

неначе з червня в падолист.

Але батіг почав лящати:

це хурман свій згадали хист.

У Голенищеве!

Негоже

туди баритися, мовляв:

в столицю-не-своїх-халяв

(Ну що за назва, людський Боже!).

 

12

„Наполохано, криво лелека летить,

недостріляна зайдами птиця.

Батьку Орле, веди – в грудях серце гримить,

ув очах закипає сториця.

 

У галопі атаки алюр гопака –

отамана Гальчевського свіжа наука.

Наша воля легка, наша доля стрімка,

наша честь – у віках запорука!

 

Кряче ворон здаля у ліси, у поля,

що в селі комісари-мамлюки

зґвалтували дітей, найняли коваля,

закайданили душі і руки.

 

У галопі атаки алюр гопака –

отамана Гальчевського добра наука.

Наша воля легка, наша доля стрімка,

наша честь – у віках запорука!

 

… Стука дятел, вистукує перепочин,

добігає галявини сонячний зайчик.

До Збруча залишилося десять хвилин,

до історії – декілька значень.

 

У галопі атаки алюр гопака –

отамана Гальчевського вічна наука.

Наша воля легка, наша доля стрімка,

наша честь – у віках запорука!”

 

 

Майдан-Вербецький — Вінниця; 2001 — 2002, 2006.

 

 

 

ДЮЖИНА МАРШiВ ДЛЯ ПЕРМАНЕНТНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

 

 

1. Князь Олег Віщий (На мотив «Гей, наливайте повнії чари!..»)

 

Хто там питає: «Йдемо навіщо?»

Йдемо, бо треба рушати.

Йдемо, бо князь наш, прозваний Віщим,

Не повелів відставати.

 

Хто там чатує, ставить застави? —

Тішить нас кожна завада!

З Віщим Олегом несем у славі

Щит до воріт Царе-града.

 

Хто там тікає, хто замикає

Гавані від наших весел?

Князь не гадає — повеліває:

«Гей, кораблі — на колеса!»

 

Смерті Олега хто там радіє?

Радість йому — на погибель!

Ольга-княгиня стріли посіє,

Ольжичем стане Кандиба.

 

 

2. Король Данило Галицький

 

Не пустив на Захід орду,

Не пустив тевтона в Карпати.

Лиш біда: не зумів на орду

Порятований Захід підняти!

Галицький меч — двосічний,

Галицький щит — двобічний,

Галицький дух — двосилий,

Галицький ум — двокрилий!

Не зносив королівський вінець,

Не відбив у загарбника Київ,

Але твердо прорік рішенець:

Зневажати закон Батиїв!

Галицька вдача — мужня,

Галицька сила — дружна,

Галицька доля — спільна,

Галицька воля — вільна!

Не узяв за приклад, ачей,

Новгородського князя покірність,

Не стулив недремних очей,

Не зламав християнську вірність!

Галицьке щастя — трудне,

Галицьке врем’я — судне,

Галицьке небо — димне,

Галицьке диво — дивне!

 

 

3. Князь Дмитро Вишневецький-Байда

 

— А що це ти, княже, зібрав гольтіпак?

— Зібрав, щоб орда покотилась навспак!

— А що це ти, княже, між них, наче брат?

— Бо кожен з нас братом тут сильний стократ!

У дикому полі робота кипить,

Фортеця росте, виростає щомить.

Спинились ординці, шукають обхід,

Скородять ярки драпаками борід.

— А що це ти, княже, береш втікачів?

— Беру, бо свідомі, свобода почім.

— А як ти їх, княже, ставляєш на путь?

— А так, що мене уже Байдою звуть.

У Дикому Полі там вежі стоять,

При кожній там вежі дозорці не сплять.

Від Дикого Поля крізь ночі і дні

Палають сигнальні — жертовні вогні!

— А що це ти, княже, притишуєш річ?

— Бо все я сказав, хай говорить вже Січ!

— А що це в сідлі ти… хитнувся таки?

— Своє відходив — хай ідуть козаки!

До Чорного Моря ватаги ідуть,

По морю по Чорному чайки пливуть!

А Байда — у думах, а Байда — в піснях:

Козацтву щасливий надумує шлях!

 

 

4. Найкращі в світі яничари (Стримано. З жалобою і гротеском)

 

А наші яничари — найкращі в цілім світі,

А нашим яничарам нічого не болить;

Увагою султана високою зігріті,

За діло бусурманське готові кожну мить:

 

Готові розтерзати, готові помирати,

Їх не лякає дідько, їх не страшить упир;

І нюхом своїм чують, де найбагатші хати,

І серцем своїм знають, де кращий взять ясир.

 

А в наших яничарів носи найбільш кирпаті,

І найміцніші руки, і найтвердіше щ о с ь…

Нам нашим яничарам не можна попадатись:

Вже краще утопитись в відрі води якось.

 

Готові розтерзати…

 

А в наших яничарів сліпучі ятагани,

І найбіліші зуби, і нігті — долото.

А наших яничарів обходять бусурмани,

І в очі їм дивитись не видержить ніхто.

 

Готові розтерзати…

 

Ми наших яничарів найкраще зустрічаймо,

Всіляко добре дбаймо, щоб душу з тіла — геть!..

Ми нашим яничарам тортур не завдаваймо:

Найкращим яничарам — найлегша в світі смерть!..

 

… Уміли розтерзати, уміли помирати,

І не лякав їх дідько, і не страшив упир,

І нюхом своїм чули, де найбагатші хати,

І серцем своїм знали, де кращий взять ясир.

 

 

5. Полковник Данило Нечай-Брацлавський

 

Сяде Брацлав на комоні, бряцне Брацлав о шоломи, —

Враз од моря та й до моря полетить луна.

Із полковником Нечаєм, із козацьким звичаєм

Не страшна йому у часі жодна далина.

 

Приспів:

Полковник Нечай

Козацький звичай

Шанує, як рідну Вкраїну.

Гукнуть: «Виручай!» —

Полковник Нечай

Все кине і яструбом лине.

 

Із Нечаєм із Данилом вражу силу пересилим,

Сонце ловимо щитами, сонячно йдемо!

А вночі горять Стожари, не страшні нам яничари,

Між вітрами і мечами — гойно живемо!

 

Приспів.

 

Хоч занадто він безпечний і до ворога він гречний,

Відступати не згодився і тому упав, —

Є в Данила вічна сила, що світ білий полонила:

В Красносіллі на Поділлі впав, та не пропав!

 

Приспів.

 

 

6. Полковник Іван Богун-Кальницький

 

Й-а в ВіннИці, при гряниці, над Богом-рікою,

Там Іван Богун-Кальницький не має спокою.

Ой не має та й не має, а й і не бажає —

Уродзоних, ненаситних, з полком зострічає.

 

Зострічає, проводжає — вміє шановати,

Научає: на дні річки скарбів пошукати.

«Як знайдете, мостивії, то й давайте знати:

Будем разом дідівськії скарби пайовати».

 

Мудра голово, козаче, пане полковнИку,

Маєш серце ти гаряче і душу велику.

Хоч гаряче, але зряче — врагам на досаду! —

Бачить правду, бачить кривду і вшеляку здраду.

Із ВіннИці, од гряниці, було ж тобі видно:

Брешуть посли московськії, аж від людей встидно.

«Не ревуть воли ніколи, якщо повні ясла!» —

Оце ж тобі, Хмелю, правда про їх Переяслав!»

 

Ой, Богуне, ой, віщуне, як ти смів казати —

Наче дівку довірливу, Хмеля виставляти?!

Ой, Богуне, ой, віщуне, твоя була правда:

Ой, що вийшла Україні з тої «дружби» здрада!

 

Мудра голово, козаче, Незмигливе Око,

Пробуваєш у Господа високо-високо.

Пробуваєш там і носиш булаву по чину,

У Господа дощу просиш на всю Україну.

 

 

7. Гетьман Іван Виговський — Тріумфатор Конотопський

 

Москаль, мати, москаль, мати,

Конотопа не видати:

Прибуває москаль, мати,

Неначе потоп!

А навстріч — козацький гетьман,

Пан Виговський з криком: «Гетьте!» —

Починає пан Виговський

Атаки галоп!

Забрехали москалИки:

«Спільний Боже наш великий!»

Зверещали москалики:

«Мать да перемать!»

Пан Виговський добре дбає —

Відступати не даває:

«Оце ж вам, фальшиві браття,

Що прийшли, як тать!»

Гей, від міста Конотопа

Слава йде на всю Европу:

Що розбито двіста тисяч

Підлих брехунів!

Славиться Іван Виговський —

Тріумфатор Конотопський:

Не померкла тая слава

Аж до наших днів!

 

 

8. Козак-нетяга Хвесько Ганжа Андибер Непитущий

 

Кричить султан: «На палю!» Вищить король: «На диби!»

Хурчить аркан смертельно, блищать списи.

Але в сідлі — на диво — Хвесько Ганжа Андибер

Коником виграває — Боже, спаси!

 

Хвесько Ганжа Андибер — козак — аж-аж!

Має він перед Богом єдиний гандж:

Не п’є він, не гуляє, часу на те не має,

Вороженьків кружляє — Ти, Боже, зваж!

 

Розбіглися рейтари, сахнулися татари,

Спинився воєвода, що дружбу ніс.

Хвесько Ганжа Андибер до Бога шлях надибав:

З сідла не випадає — навіки вріс!

 

Кричать ксьондзи: «Втікайте! То — сатана!»

Кричить султан: «Качайте сто діж вина!

І злотом спокушайте! І дівку наряджайте!» —

Летить, летить віками крику луна!

 

 

9. Гетьман Іван Мазепа

 

Гетьмане Іване, грішнику святий!

Все на світі кане, тільки Бог — живий.

І живе у Бозі тільки та душа,

Що за Батьківщину йде на палаша.

 

Довго ти, Іване, важив і вагавсь,

Сили та відваги, правди набиравсь.

І твою поразку ЛюцифЕр прорік,

Але твоя правда не помре повік.

 

ЛюцифЕр на троні тебе оббрехав,

 

Він же й на амвоні — зело многоглав!

А твоя заслуга славна дотепер:

Що уздріли люди, де є ЛюцифЕр.

 

Гетьмане Іване, душе в небесах!

Все на світі кане, тільки не твій шлях.

Ти у Славі Божій вічно пробувай,

Збитися з дороги ти нам не давай!

 

 

10. Головний Отаман Симон Петлюра

 

Ще від кого так втікали?

Ще за ким так полювали?

Ще на кого так брехали? —

Сатаніли аж?!

Хто ще так в погоню гнався?

Хто ще так брехні не дався?

З брехунів так посміявся? —

Тільки Симон наш!

Тільки Симон наш!

Правду Симона Петлюри

Заточили за три мури,

Всіх судили на тортури,

Хто лиш чув про ню…

А та правда не пропала,

Ще ясніше возсіяла,

Сама себе визволяла, —

Впала на брехню.

Впала на брехню!

Правда Симона — всесвітня,

Доля його — не самітня:

Поміж мучеників волі,

Що числа їм несть! —

Іменем Отця і Сина

Славиться Петлюра Симон:

Перед Богом і народом

Вічна честю честь.

Вічна честю честь!

 

 

11. Юність УПА

 

Супроти Гітлера дурного,

Супроти мудрого Кремля

Повстали села і дороги,

Повстали гори і поля.

 

Повстанські дні, повстанські ночі,

Смертельний щем повстанських ран…

А серце хоче, серце хоче

Любови, праці і добра!

 

Людей вивозять до Сибіру

Кривавозоряні кати,

Готові у сибірську прірву

Всю Україну повезти.

 

Повстанські дні, повстанські ночі…

 

Руйнуємо катівські пляни,

Щоденно важимо життям,

А европейські шарлатани

Пішли в підбрехачі катам.

 

Повстанські дні, повстанські ночі…

 

І тільки в Бога правда суща,

І тільки Бог нам судія,

І юність наша невмируща

До Неба ранами сія!

 

Повстанські дні, повстанські ночі…

 

 

12. Генерал Костянтин Морозов

 

Вилітаєш, орле, вилітаєш, сизий,

Вилітаєш гордо, рано на зорі.

А вже круки темні, а вже круки ситі

Затулили ясне сонце угорі.

 

Не зважаєш, орле, не зважаєш, смілий;

Радісний, як доля, твій стрімкий політ.

А вже круки хижі, а вже круки вмілі

Розклювали небо, вичорнили світ.

 

Досягаєш, орле, верховин високих,

З верховин найвищих оглядаєш путь.

А вже круки люті, числом двісті сорок,

Числом двісті сорок тінь твою клюють.

 

Не закрити сонця, не склювати неба,

Не злякати серця стукотом дзьобів.

Піднімаєш, орле, на крило до себе

В небо України молодих орлів!

 

 

 

Мистецтво битись (об заклад)

 

В селі Шульги, відомому довкруг,

Шульгами та Шульженками преславнім,

В селі Шульги, де чуйна річка Буг

На південь повертає дуже плавно,

Де Стах Шульга ще курить самосад,

А Стас Шульга вже «мерседеса» має, —

Там Федь Шульга, побившись об заклад,

Четвертий день вмирає-не-вмирає.

Заклався з кумом Ґеником Хрунем, —

Поставив пів-свині, два бутлі соку,—

Що в першу ополонку упірне,

Потрапить вийти в другу ополонку.

Під льодом шлях навпомацки знайде,

Пробуде саме стільки, скільки треба,

Ні кума, ні себе не підведе…

Ну і попав, як кажуть, пальцем в небо.

А все — чому? А все тому, що Хрунь,

Достойний кум, рішив «підстрахувати».

(То вже такий, що пальця в рот не сунь,

такий, що ду-у-ж-же вміє помагати).

Коли зійшлись на спірнім тім льоду,

І Федір став помалу роздягатись,

Почав мінитись Ґеник на виду,

Білішати почав і заїкатись:

«Та хлопці! — до Шульженка й Коверги. —

Та що ж це? Та хіба ж це він — серйозно?

Та зупиніть! Залізу у борги,

Тільки б не гріх на душу!..»

«Пізно, пане возний!» —

На те йому своєї Коверга.

Шульженко ж на додачу: «Га-га-га!»

Ну, Хрунь — сміхами: «Пожалій, ги-ги,

Бодай куму, як не народовладдя». —

І, підморгнувши, знов до Коверги:

«Їй-бо’, повідморожує приладдя!»

«Оце вже дзуськи!» — Федір загримів,

Скипів і гордо з валянців добувся.

Сказав, що був би з роду він Хрунів,

Якби приладдя зараз тут позбувся.

Всім нагадав і не забув всього:

Як вигравав заклади, як — гостинці…

«А ви, — скінчив, — залякувать? Кого?

Колишнього морського піхотинця?!»

Ну, Хрунь тут із кишені — мотузка

Капронового (чорт би його слухав).

Це, каже, буде вигода така,

Щоб (перше!) знати напрям твого руху,

А друге — щоб, коли там щось не так:

Чи перехопить дух, чи зіб’єшся з маршруту, —

Тебе негайно цупити навспак,

Як окунця, добути-підтягнути.

Як окунця! Знайшов, бач, окунця.

Як окунця! Знайшовся, бач, рибалка.

Ну, Хрунь Хрунем! Йому пригода ця

Вкоротить віку, жалко його, жалко…

Тоді ж умисне Федір ворожив,

При паскові замість штанів зоставшись:

Під пасок мотузяку пропустив,

Морським вузлом капрона зав’язавши.

Розтерся, ухнув, хекнув, наказав:

«Тут не дурійте і не галасайте,

Не вірте закордонним «голосам»,

Про честь району та сільради дбайте!»

Всі реготнули: натяк був прямий!

Всі добре пам’ятали осторогу

Сільської головихи Гольки Кий,

Яка не раз Шульгу діймала строго;

На людях, коло пива, серед дня,

Державну виявляючи турботу,

Діймала: «Чорт, Шульго, тобі рідня,

Єдиний дідько, Вельзевул достоту!

З твоїми посперечками колись

Утрапимо в пригоду юридичну:

Як б’єшся об заклад, то хоч дивись,

Щоб без підтекстів всяких політичних!»

А головисі, за її труди,

В районі не без остраху якогось

Піддакують: «Хай лиш копне, гляди,

Ще й нас чужий який радіоголос!..»

Забути, бач, не вміють, як «Свобода»

Прославила Шульгу, що угадав,

Хто виборе звання ПОЛІТИК ГОДА —

Хто і за що, вже ж не ловивши ґав.

Мовляв, один Шульга не лиш особу,

Але й Указ її вгадати вмів:

«Про заснування Дня Антихвороби

У день Нацгрибника й Нацвудкарів»…

Труси чорнющі ще раз підтягнув

І, підморгнувши всім, — Шульга Шульгою! —

Прощального повітрячка вдихнув,

З води прощально помахав ногою,

З-під криги тобто. І пішов, як морж,

Полохаючи окуня, гарячий.

І був би вийшов точно. Але що ж,

Коли ті «асистенти» — малозрячі.

Виправдувались потім як один,

Клялися на магнето, бідолашні,

Що мовби відхиливсь від курсу він,

Баритися почав і — «стало страшно».

Такі от страхопуди…

Але чом

Не страшно вам назад щосили перти

Підльодника-плавця, що напролом

Вперед гребеться небувало вперто?

Урватись — міг би? Розв’язати б — міг,

З останніх сил вузла того розплутать?

Тоді б то справді курс на дно проліг —

Замореного, збитого з маршруту…

Об гострим-гострий ополонки край

Від дії сил, спрямованих зворотньо,

Міг обсіктись капрон щомиті, знай:

Там сума сил була у зо три сотні.

Та сума сил! Хребтом її відчув.

Лежить тепер обчухраний, мов липка.

Температуру більшу перебув,

Наростить шкуру — діло невелике.

Під шкуру — м’яса (лиш у двох місцях!),

На кості ж то не скаржився ніколи.

Труси? Труси розтерлися у прах.

З води добувся, отже, напівголий.

Труси — відшкодувати! Тільки так!

Які там гроші — принцип тут насущний.

До того ж хай покрутяться («навспак!»):

Межи квітчастих щоб знайти чорнющі.

Божились ніби (доки хорував),

Що програш свій засвідчити готові.

Не треба! Проти правил він не грав,

Ніколи «по очках» не вигравав.

Покаялись — спасибі на тім слові.

Тут головне, щоб добрий був урок

На все життя, на випадки майбутні;

 

Щоб, як новий прийде урочий строк,

Ніхто

нікого

мотузком не путав…

Четвертий день до вечора добрів.

«Минулась криза!» — по селу майнуло.

Заснув Шульга у спокої й добрі,

Рідня й село полегшено зітхнули.

Заснув Шульга.

Наснилося Шульзі:

Без мотузка проклятого пірнає,

З-під льоду підморгнувши Коверзі,

Пливе і — пальцем в небо! — випливає…

Заснув Шульга. Але не спить село,

Відому переказуючи повість:

«У них в роду завжди таке було:

Це з тих Шульгів, чий прадід ліг під поїзд…»

Ще, мов, як тут боялись поїздів,

Неначе дідько дзвонів великодніх,

Між рейок предок той лягти зумів,

Вантажний переждав без ляків жодних.

Не зблід нітрохи буцім, не приглух,

Не заспішив потому в кучугури, —

Великий предок, сперечальник-зух,

Дарма що трохи, кажуть, був похмурий.

Та й син його, — це Федів, знацця, дід, —

Тій пристрасті віддав себе, відомо,

Прославив далі невгамовний рід,

Хоч слава та й ударила по ньому.

Ще поки на ходулях через став,

Ще поки із бичком на плечах бігав,

Сільський народ сміявся, «величав»

Кмітливця, ворохобника, розстригу.

Коли ж заклад про землю об’явив:

«Оце візьмем та й будем віддавати»,

А згодом загадав на ворогів:

«Знайшли в Москві, то й в нас почнуть шукати», —

Сільський народ сахнувсь, як від мерця,

У бік його поглянути боявся;

Кмітливця, ворохобника, знавця

Десятою минати всяк старався.

Звичайно ж, першим «вороном» відбув

З села такий пророк і ворохобник;

Найбільшим, кажуть, ворогом він був,

Казали тобто в ті часи недобрі.

Часи, наставши, не минають враз,

Тож син його Ригорій, батько Федів,

Коли про віщось з кимось закладавсь,

То наперед продумати старавсь,

Щоб хтось чогось колись в тім не угледів.

Хоч відчайдух був не з останніх теж:

Залізти, перегнати, упірнути,

Вкусити пса чи надкусити креш,

Чи… чужій жінці вчасно підморгнути…

Ні в чому рівних не було йому

І другим бути не умів ніколи,

Лишив на фронті ноги лиш тому,

Що перейти узявся мінне поле.

З оточення виходили, і він

Сказав, що має п’яти дуже чуйні,

Повів. Провів. І хоч останню з мін

Не обминув, усе-таки очуняв…

Але, вже й комісований, без ніг,

Ще був козак і при нагоді — «спорщик»:

Федька, мізинця, народити зміг,

Нажити повоєнних кілька зморщок…

Федько цей, як то кажуть, довершив,

Сиріч, утвердив справу свого роду:

Пастушив, вчився, працював, служив, —

Все потрапляв з пригоди у пригоду.

Часи тепер уже немов не ті,

Не без розваг, щади їх телевізор,

А, знай, іде по предківській путі!

Іде, пливе, летить, без спросу лізе…

Заснув. Проснеться — що нового втне? —

Село гадає, мучиться начальство.

Село вже одностайно не сумне.

Начальство? Що ж, начальство як начальство:

Йому веселість випада не часто.

Щасливо спи, герою, повен гри

Пропащих сил пропащої пори.

 

 

 

Прощаючи вік двадцятий…

 

Прощаючи вік двадцятий,

премудре-дурацьке століття,

міцніше століття обняти,

сльозу тривкішу пролити;

в обіймах не задушити(сь),

сльозою не похлинутись,

слівце не зужити ужите,

за шкуру сальцем не хлюпнутись.

Було, що було. Відомо ж

(з того, що було насправді)

так мало, що аж судомно:

суцільне архівокраддя!

Спецсховки, архівокраддя.

Спецсховків гниття, палання,

розвіяний попіл архівів,

найкращих умів згасання

в пітьмі славохвальних співів.

Найкращих сердець отупіння

у ящиках чільних президій,

орденоносне успіння,

якому кінця не видно…

Були мудреці вершинні,

лишились ген-ген у двадцятім.

А ти от стоїш на вершині:

казати? кричати? прощати?..

Гай-гай, лишень не мовчати.

 

Прощаючи вік двадцятий,

прекрасно-калічне століття,

дивися: ілюзій дверцята

прочинені ще і світять…

Розчинені навстіж і світять!

Так світять-світяться клично,

так грайно-німбово сяють,

аж хтось в них повзе рахітично,

і хтосики з них вилітають.

Шикуються ген перед ними

любителі самообману.

Спішать до них пілігрими

немов… по небесну манну.

В розчинені

дещицю видко,

аж хочеться зажмуритись:

йдуть люди у чорних свитках

за нелюдів заступитись.

Малює собі на лобі

дивак вхрест молота серпик.

Бездарно вигукує «Пробі!»

Дивачка-Розхристане-Серце.

Братаються лежебоки,

цілуються мочеморди.

Копають ями глибокі

якісь похмурі… на гордих?

А онде одні «звільнились»:

аби ще краще служити

все тій же «братерській» силі,

що вміла їх підкорити.

Під прапорами танцюють,

співають під прапорами,

щодня «свободу» святкують

без жодного встиду-страму.

Ще й носять якісь… транспаранти,

на них — програми та клятви:

«Не будемо вимагати

нічого з народу-брата!»;

«Як стали ми незалежні,

то хай всі набутки спільні

народові-брату належать,

а нам — лиш наші руїни!»;

«Хоч спільно ми воювали,

але ветеранам нашим

викупим спільні медалі —

доп’єм Перемоги чашу!..»;

«Ця наша свобода — шлях світу,

отож урочисто питаєм:

мо’, в нас щось десь зайве світить,

щось зайве лежить-пропадає?

підказуйте ж, не баріте:

погасим! здамо! зламаєм!

При цьому поваги до себе

партнерської ми… вимагаєм!»;

«Так! Нам тільки б нам навіки

руїни наші й каліки!

Ще й мовонька наша вічна,

від братніх турбот калічна!..»;

«Безпеки й свободи гаранти —

нам наші оці транспаранти!!!..»

Во ім’я Духа Святого й Отця —

подалі від цих дверцят!

 

Прощаючи вік двадцятий,

ще раз побачити в нім:

маленький хвацький диктатор

на білім великім коні.

Диктатор маленький хвацький

(котрий же це з них і де?)

мільйони в екстазі дурацькім

здіймає, на подвиг веде.

Мільйони у подвигу марнім

вбивають мільйони — в і м ‘я;

тиран, «перемігши» тирана,

кричить: «Визволитель я!»

 

Двадцятий сумлінно прощавши,

в нім орди злічити всі,

що дудлять тріюмфу чашу

в усій ординській красі.

Орда орду потісняє,

‘дна ‘дній жалю завдає,

а славу по світу пускає,

що там чи братів визволяє,

чи вічне своє повертає,

одвіку вічне своє.

Вцілілі аборигени

хліб-сіль ординцям несуть,

зміцняють ординцям гени,

вславляють ординську суть,

співавши: «Навіки — разом!»

І, гублячи мову і глузд,

до щастя плазують плазом,

героями звуть лакуз…

 

Ніхто не скаже: «Іду на ви!»

Летять же усі, немов навіжені.

Людство — вершник без голови?

Голова… у товстосумів кишені?

Ще добре хоч має подвійне дно

кожна подія, а кожна медаля —

зворотній бік; і завжди, все одно,

має другий кінець будь-яка паля.

Отож якщо предок твій в трюмі довіз

кількоро живучих рабів-африканців,

то нині тебе дотрушують, please,

труські негритянські мотиви і танці.

Або — твій предок кохав Алжир,

із крісом освідчувався Мозамбіку?..

Ти теж не дивуйся, що білий твій жир

розбавлено кров’ю гарячих одвіку;

і нині хвацько твій гімн гудуть,

честь твою захистити готові,

потвердити в світі твою нацмогуть…

спортовці оці, аж такі кольорові;

і внучка твоя під цей гімн понесла

прямісінько в третє тисячоліття

плід дуже глибокого чересла,

очей і кучерів розмаїття…

 

Прощаючи, себто прощаючися

(є в пісні подільській такий синонім),

до Африк, Америк звертай очеса,

але не барися додому.

І хай навіть критик твій Багдасар’ян

тобі дорікне, сердега, втридцяте:

мов, ту ж таки сіль та й до тих таки ран

ти носиш і сиплеш, сердего, затято, —

нічого не вдієш: є рани, є сіль,

є вміння твоє, горопашне, носити,

є диво-країна твоя, з-під похміль

окрадена в світі, замовчана в світі.

Чорноземів царство! Земля голодух!

Зі списа годовані, кращі герої!

Та кращих, чесніших, на згин веде Дух —

дочасно, всякчасно, —

частіше, ніж в Трої.

Галери, гареми

найкращих беруть,

лишаються — інші,

виплоджують всяких;

манкуртяться всякі, хто — верть, а хто — круть,

з’являються хитро-дурні, аж… ніякі.

Селекція дурнів!

І — хитро-дурних!

Селекція будь-яких пристосуванців!

Сміливців — також,

та… здебільше таких,

що здатні чужинця хистити від пранців.

Довірливих дурнів (до ворога лиш,

але підозріливих бардзо до брата)

селекція ця закінчиться коли ж?

Ростуть собі, стеляться, наче спориш,

всміхаються хитро-дурникувато…

 

Тож Валуєвський Простір Культурний —

стратегічніший всіх ВПК.

За ерзаци культури — «в натурє»! —

лупить з бевзя-мутанта три шкури,

о б’ є г о р ю є простака,

прибутковіший всіх ВПК.

О б’ є г о р и в ш и, лупить ідейно,

без перекладу в душу кладе

невідчепний мотив КаВееНний,

невідчепний — дарма, що злиденний,

що тебе проти тебе ж веде.

Бо Культурна Валуєвська Нива

оброблялася, вже ж, на віки:

перегноїв подушних жаждива,

етноцидно-мутантно-спесива,

зі столицею Санкт-Соловки.

Бо Культурна Валуєвська Зона,

що уперлася чоботом в Чоп,

то бізонна, то хамелеонна,

користає під себе закона

хитромудро-наївних европ.

Адже бачено: західніш Чопа

Алл Борісовн, Філль, Машок гастроль

не відвідує навіть розтьопа,

занедбавши їх «удаль» та «боль».

Разом з їхньою ж чудо-Ассоль.

Тільки тут, де дрібні мало-роси

бережуть результати принук

та косЯть під чужі перекоси,

розсупонивсь убогий матюк;

розсупонилась мова безмовна,

розігралися сили сліпі,

самоїдні, нищівно жертовні,

мавпувально-телячо-сліпі.

 

Прощаючи вік двадцятий,

гомункулуса обминути,

у вуха закласти вати,

щоб, мов, не так дуже чути:

 

— Єщьо дєшевлє, єщьо доступнєє нинє

газєта для всєх і каждого —

газєта «Параша» в Украине»!

 

— Єщьо красочнєй, єщьо прігожєй,

сєгодня лучшє, чєм вчєра,

в Украінє журнали «Трезвая рожа»

і «Опохмел с утра»!

 

— Альо, Кієв? Ето радіо «России сапог»?

Ето звоніт вам Іріша

із города Крівой Рог.

— Ірішєнька, очєнь пріятно нам!

Что дєлала нинчє ти?

— Жевала жевачку мятную —

жевачку моєй мєчти.

— Восхітітєльно! Молодчіна!

Какую пєсню ісполніть тєбє?

— Пожалуйста, две сразу:

«Владивостокская кручина»

і «Сливки из Сен-Тропе»!

 

— Альо, ето радіо «Європа — за Уралом»?

То єсть — радіо «Європа-ф л ю с»?

Ето звоніт вам із Вінніци Алла,

Впєрвиє звоню, аж боюсь…

— Смєлєє, Аллочка, не бойся,

тогда всьо будєт — о’кєй!

— Пєрєдайтє, пожалуйста, Йосє:

он нікогда нє будєт счастлів с нєй!..

 

— Альо, Вінніца? Ето радіо «Матрена-едрена»?

Ето із Брацлава звоніт вам Альона.

Очєнь прошу повторіть пєрєдачу «Усьо про мінєт»!

А єщьо пєрєдайтє Павліку із хати напротів,

что родітєлєй дома нєт.

Павлік, ти слишішь мєня, заразіна?!

Пріході! Чєрєпа уєхалі, а собака прівязана…

 

І які ж голосочки премилі

в тих клоаках радіохвилі!

А які тенорки, баритони

при скабрезних тих мікрофонах!

Тих, що, ніби неводи й верші,

вже полощаться, чуй…

в двадцять першім?

 

І все то ти, вірусе-ХХ,

ніяк тебе не позбути:

всі бути собою бояться,

всім дай не-собою бути!

Вовк ліпить Овечий і м і д ж,

Медвідь скрізь гуде Бджолою,

Лось, висміяний своїми ж,

Шакалячу нотку засвоїв…

Двадцятого віку байка —

куди тому діду Езопу! —

собі забиваєм баки:

хто — сам, хто — гуртом,

хто — скопом…

Дійшло, що дрімучий Танатос

під Ероса загримувався,

кричить: «Спішіть обізнатись!» —

в розкішну вітрину забрався.

 

Брести під вагою питання,

за серце вхопитися тихо:

не Бомба, не «Шатл», не «Титанік»,

не зона, Чорнобилем звана, —

ста літ цих емблемне лихо;

не дві невимовні хвороби,

не способи всі людоїдства,

не виродки-одоробла,

не на гробівцях гульвіси,

і навіть не досвід коричневих,

червоним для приміряння,

а… з н а н ь д л я у т а є м н и ч е н и х

у натовп жаждивий жбурляння.

Згвалтована езотерико,

ти нині… всього лиш гістерика?

 

І символу духу людського

шукати в столітті пекельнім

нам теж не обов’язково

лише на найвищих скелях.

Айнштайни, Швайцери, Ганді,

Корчаки, Сухомлинські, —

розчинені в пропаганді,

як Волга у морі Хвалинськім.

Видніється ж і виростає

Горпина-Незігнута-Спина,

що хліба шкуринку вділяє

для вражого того сина,

що свастику ніс на лобі,

а опинивсь — під конвоєм,

бреде в нелюдській подобі

і пахне вже майже гноєм…

Видніється Емма-Трирема

в Вердоглі (земля Вестфаллен),

верстатниця неприторенна,

на ніжних руках з мозолями,

яка остарбайтерці Толі

(дівчисько худе, стребенасте)

кладе конверт бараболі,

коли не дивиться майстер…

 

Прощаючи вік двадцятий,

сторіччя прогресно-шаманське,

найбільшу печалю втопляти

в усе ще «совєтськім шампанськім».

«Совєтське» таке смаковите,

таке за ціною приступне,

як третій-сорт-оковита

у магазині «По суті».

Прогрес уродив розум штучний.

Шаманство стриже забобони.

Людство мудрішає гучно.

Дебілів гудуть легіони.

Між Розумом Ціло-Сукупним

і мислію кросвордомана

така ж далечінь неспокутна,

як з Глухова до Магадана.

Між генієм гречного Стуса

і шкурністю міліонів

з їх лозунгом «Шлунку, годуйся!» —

безодня бездонна.

Шамани тимчасом — шаманять,

літаючи понад безодні,

над відстані ся плуганять,

оскільки мільйони — згодні…

Таблетку прогресу — в «Шампанське»:

світ п’є здоров’я шаманське!

 

Двадцяте вдвадцяте прощавши,

заплющитись од видіння:

з дірявої цмулять чаші

мужі постмодерн-покоління;

про Текст, Метатекст гундосять,

а власне віршатко читають

лишень з папірця: недосить

сил знати рядочок напам’ять;

ще й з поля чужого премило,

цілком за Шевченком (Тарасом),

словес превелику силу

несуть поза всяким часом.

Принісши, бгають в календу,

а то — доношують гордо

естетського секонд-хенду,

й ідейного секонд-хенду,

зразки невисокого сорту.

Воно би іще й нічого

(прикрий собі грішнеє тіло!),

так ні: з варунку такого

плюватися закортіло:

на того ж таки Шевченка,

на інших стражденців долі,

чия тривка борозенка

не уривалась ніколи:

при жодних режимах сучих,

ув жодних убійних обіймах;

при зміях на грудях гримучих,

хулителях пересмійних;

в щоденних зі слабкістю герцях;

шпурляючи кесарям грейцір…

 

Прощаючи… перелічити:

усіх континентів… п’ять;

на всіх земляки нарочиті

до світу лицем стоять:

Атлантику поглядом крає

просвітлений  Барка Василь;

Павлишин Марко з Австралії

скрізь бачить без жодних зусиль;

Вовк Віра небес бразілійських

вливає у міти нові;

«Дід Яцик» з трудів канадійських

ощадить на сили нові;

Трач Ігор Европу «сшиває» —

посіяти б Зерна лишень, —

не  т р а т и т ь,  але витрачає

зароблену марку щодень…

 

Прощаючи вік двадцятий,

чи зможеш простити собі

уміння печально мовчати —

собі і юрбі, далебі, —

уміння безгучно кричати

при кожнім голготськім горбі,

якими покрита країна,

оця, що твоя-не-твоя, —

країна-Вкраїна-раїна,

Вкраїна-руїна-де-я?..

Країна, якій служити

усміхнений Фащенко вчив —

твій вічний одеський Учитель,

твій вічний провинний мотив.

Країна — усіхня приманка,

країна, яку ти не знав,

хоча друкувавсь в Дерев’янка,

і він тебе кимось вважав.

Не кимось, а… речником правди

(про те ж і на шпальтах є),

заїкуватим, щоправда,

заглибленим в серце своє.

І от: Дерев’янко не є,

а ти то мовчиш печально,

то рюмсаєш… в це олів’є

на сконі не лиш століття —

на зламі тисячоліть,

прощальник, усім непримітний…

Прощальника… благословіть?

 

Прощаючи вік двадцятий,

безбожно-святенницьку еру,

вчорашні кумири кусати?

новим не жаліти паперу?

Відпружено всі пружини,

вуста ж окуто… розмовами,

й усіх відпущено джинів,

і вже «розкручено» джинів,

бісів — дипломовано…

Такі чудеса дивеннії:

біс хреститься, свічечку ліпить,

пророчить — за гроші страшеннії, —

цілительствує між «еліти».

А он, сам собі не вірячи,

святенник на кухні тулиться,

спокуси презирливо мірячи,

Писанням ніяк не затулиться…

А онде два «вірні» схопилися —

останні чуби тріщать:

з’ясовують, Господи, змилуйся,

чий піп украв Благодать

в чийого попа…

А — праведник?

Де праведник, Господи, га?

Невже між отих, затравлених,

отих, напівперетравлених?

Боже, яка нудьга!

Чи, як і в епоху Ірода,

скрушаючи серце й серця,

він вийшов сніги переміряти,

в ясельця підкласти сінця?

 

Зі зб. «Месячник России» (2003)

 

КНИЖИЦА БУМАЖНАЯ
БОЛЬНО МАЛОТИРАЖНАЯ,
ЗЕЛО ОТВАЖНАЯ;

ПИСАНА ХОТЬ ЗАЗРЯ,

ДА ВО ПРИБЛИЖЕНИЕ МЕСЯЦА МАКАБРЯ:

ТРИДЦАТИДВУХДНЕВНОГО, О ЧЕТЫРЁХ НЕДЕЛЯХ,

КОГДА ЩУКЕ БЫЛ МИЛ ЕМЕЛЯ,

И О ЧЕТЫРЁХ К НИМ ДНЯХ,

КОГДА ЩУКА БЫЛА НА СНОСЯХ;

КНИЖОНКА МАЛОСТЬ ЭПАТАЖНАЯ,

ЗАТО В НЕЙ ПРАВДА СЕРМЯЖНАЯ,

НИКОМУ ДА НЕ ПРОДАЖНАЯ;

В ЗЕРЦАЛЕ ЕЯ ДА ОТРАЗИТСЯ РОЖИЦА КАЖДАЯ;

НЕ ТЯЖЕЛА В НОШЕ, ЛЕГКА НА ПОМИНЕ,

КО ЧТЕНИЮ ДА НА ВСЯКИЙ В МЕСЯЦЕ ДЕНЬ
В НЕКОЙ УКРАИНЕ,

А ХОТЬ И В ВЕЛИКОЙ-ВЕЛИКОЙ РОССИИ

ЗА ВЕЛИКОЙ КИТАЙСКОЙ СТЕНОЮ,

ГДЕ ЧИТАТЕЛИ УМОМ КРАСИВЫ

В ТЕЛЕВИЗОРЕ ПОЮТ – НЕ НОЮТ

1. Тринадцатый месяц: макабрь!

 

Тринадцатый месяц: макабрь!

Достать бы чернил и плакать:

пока бы случилась, пока б…

тринадцатая зарплата.

А то ли было?.. не то!

в тринадцатом памятном годе…

Да уж не вспомнит никто

ни в том, ни в этом народе.

Народ, он, впрочем, — ботва:

щиеды да борщежоры.

А корень — знамо — братва:

хоть Ваньки-да-Маньки, хоть Жоры…

С полатей в палаты — опять,

опять из палат — на плаху.

Инстинктом инстинктов объят,

любой богоносец даст маху.

Путь — туп.

И Рас-путин — туп,

и с ним череда распутиц.

И чей развязался пуп,

тот больше не самый пуриц.

И кто, глотая вовсю

соседей, «братьев», сограждан

(юродствуя даже: «Косю!»)

себя проглотит однажды…………

2. Ах, зачем же, почему ж?..

 

Ах ты, Марья-где-же-Ванька,

подбоченясь в ивняке:

заростает — видишь, глянь-ка, —

путь к деревне и… к реке.

За рекой, в кустах, — ходули

про несбыточных гостей

тех, что вновь не завернули,

отдохнули («Мать, а — хули?!..»)

вновь за тридевять морей;

что один — в Днепропетровске,

что другая — в Харькове,

третий — ближе — в Санкт-Лужковске, —

гонят жисть по трын-траве…

Тот — ворочает делами,

та — с охранниками спит,

третий, малый шустрый самый,

стать майором норовит…

Прадед взял почти Варшаву;

дед под Золочевым пал;

мстил отец за предков браво;

муж… к эстонке ускакал…

Зверь тряхнет орехи споро,

грустно груздь уйдет под нож,

загудят вовсю просторы,

опустевшие наскрозь.

Почему ж твою молитву,

завозвратную твою,

не услышать норовит вновь

Русский Бог в родном краю?

Потому ли, что и край сей

от — хохла ли? — Ермака

ни про что, поди, досталси,

неодушевлен пока?

И язык твой, шустрый, дельный,

хоть подпорченный, а все ж…

ну за что зовут… расстрельным

где-то за речушкой Сож?!

 

3. Россия, кто ты?

 

Ты — брат, или сестра? —

определись, Россия!

Косишь, как и вчера,

кому-то тычешь «Змия».

Ты — Рим, или — Оплот?

Прогресса, или веры?

Твои ушли вперед

и… блудят пионеры.

Ты — родина славян?

Иль — пасынок монгола?

Пьянеешь — «вдребодан»,

изменница престола.

Ты — кхмерам светлый путь?

Иль — богачу лучина?

Тебя ль когда-нибудь

обучит дурачина?

Компьютерная сеть

тебя изменит, что ли:

тебе чтоб не болеть

поветриями боле?

I. НЕДЕЛЯ ЭКСКЛЮЗИВНОЙ НОСТАЛЬГИИ

 

Переходят рощи корабельные

плавно в колыбельные луга.

Тихо зреют мысли запредельные,

раздвигая мысли берега.

Но бок о бок прется недомыслие,

гордо возвышается наив,

рвёт подметки — в лёт — своекорыстие:

не моральный, но императив.

Ангелы воротят небо в трубочку,

леший примеряет злато риз.

Заказав хвалебную погудочку,

мелкий бес на «бис!» орет каприз.

Неужели всюду отчуждение?

Неужель чужбинушка родней?

Паводок приносит наваждение

прежних вешних, околевших дней.

И мелькнуло, осозналось, кажется:

потому и тонут корабли,

что не здесь на память узел вяжется,

что отсюда лучшие ушли.

И — уходят. Восвояси. С «миссией».

Мысль уносят, ноги унося.

Будто бы выходят за провизией,

будто бы иссякло всё и вся.

Кто ж узрит, кто воспоёт, предельные

раздвигая мысли берега:

переходят рощи корабельные

плавно в колыбельные луга?

 

Пилотный поэт

Ивану Завражину — в Липецк 1984 года

 

На взлетную выходит самолет,

чтобы лететь в почти-что-Украину.

Взгрустнул пилот. Но — почему, пилот?

Иль по чему: по сисям? по камину?

Пошел в разгон. В стихию-три вошед,

шасси убрал. Стихия не перечит.

Взгрустнул поэт. Но — почему, поэт?

Иль — по чему? Или — чему навстречу?

Поэт, пилоту небо предложи:

свое-свое, заветное: в росинку.

Пилот, поэту рифму подскажи:

свою-свою — грустинку ли, смешинку…

Внизу — леса, в салоне — чудеса,

о рифме сердце, трепыхаясь, плачет.

На крылья будто выпала роса,

стихия-три о сговоре судачит.

По небу поэтических высот,

опережая пристальное время,

летит, влетая в рифму, самолет,

летит поэт, рифмуется со всеми.

Песнь уходящему

 

Ты на войне боялся только плена,

а пуля — дура, и осколок — глуп.

А коль подкосит женская измена,

то воскресит товарищ политрук.

Ты знал, что нет превыше слова «Надо!»

Ты понимал, что прав заградотряд,

а трибунал со «Смершем» очень ладят,

а военцензор — всем им друг и брат.

Ты победил. Но ожил ты не сразу.

А может, и не ожил до конца:

служа опять приказу и проказам —

уже свиней, не нюхавших свинца.

Умчались годы, на исходе силы,

и оказалось, — кузькины дела, —

ни в жисть нельзя насильно осчастливить

ни бабу, ни Европу, ни хохла…

Что ж, пожелай им всем большого счастья,

но свой урок последний не таи:

ни в жисть не надо ничего бояться —

за исключеньем лишнего участья,

ну и того… придуманной любви…

Шальная бесшабашность

 

Построив что-то впопыхах,

взгрустнув о чем-то поневоле,

загадив чье-то чисто поле,

кому-то водрузив свой прах, —

остаться в голосе кукушки,

чей перелет ли, недолет,

весною скудной на опушке

шальных поэзией слывёт.

О пространствах-чужестранствах, возвращающих… к себе?

 

Преодоление собственного пространства
России судьба.

 

Евг. Евтушенко. Просека.

 

В черных срубах

черное житьё —

вот и весь разгад

любви к пространству?

К странствиям (с мечом)

да к чужестранству, —

в черных срубах

черное житье?

Княжье собирание земель,

к радости просмоленных холопов,

буйный хмель,

горячки белой хмель,

тот же смысл имеет остолопий? —

отдалить избенки, расцветить

дымкою, туманцем, серебринкой,

научить клоповники любить

издали, в разлуке под «Калинку»…

«Братьев младших» где-то теребя,

тратясь на сверхдальние винтовки,

убегать от самое себя

под прикрытьем философий тонких?

Ах, Россия! Вновь тебе болит

под чужою хатою местечко?

Срубы попыталась бы… белить…

Чай, оздоровилось бы сердечко?

 

 

Храм Блаженного Василия

 

В храм Блаженного Василия

лучше, гости, не входить:

дух пещеры, дух насилия

обитать там норовит.

Любоваться ж храмом издали,

словно бдительным Кремлем, —

лепота! Пока не сп… дели,

приходите день за днем:

отвращаясь от иных каких

туристических утех,

экспозиций, шитых лыками

исторических прорех,

столь же ярких, как на грех…

Уходите, охо-ахая.

Кто уверовал — держись!

Место лобное да с плахою

обойди, не напорись…

 

Квадратный брикет-человечек

 

Коль все, что интересует,

вмещается в желтый цвет,

бульварная пресса — прессует,

донельзя спрессовывает.

И вот приходит на вече,

взыскуя суда и судеб,

квадратный брикет-человечек,

скандировать ищущий, где б.

Из кубиков можно домик

сложить — громоздя, топорща…

А — из квадратиков? Кроме

бо-оль-шого Квадратища?

И вот пошла квадратура,

чеканя и вширь, и вглубь:

порезче времен Перекура,

покруче, чем те, кто — «за рупь»;

в двухмерном своем пространстве,

себя изводя и мир,

в квадратном своем постоянстве

квадратный чеканя кумир.

Песенка на каждый день

(Совершенно секретно; для служебного пользования)

 

Была б империя,

работнички найдутся.

Была бы рать,

а ротмистра — сыскать!

Работнички не сразу

изведутся.

Солдатикам

не сразу погибать.

Похлебка будет выдана ко сроку,

инстрУменты да винтари

звенят.

По мере сил сопутствуя пороку,

попы вещают и цари царят.

Была б священная,

святители прибудут.

Была б идейная,

идею завезут.

Шпицрутенами

лечатся простуды,

шпицрутенами —

самомненья зуд!

Похлебка будет съедена ко сроку,

инстрУменты да винтари

звенят.

Каб не прервать династию порока,

бойцы царицу оплодотворят.

Была бы вечная —

временщики родятся.

И самозванцы

тож не подведут.

Бразды в веках

браздами возродятся.

Поэты воспоют

народов труд.

Похлебка будет… выблевана в меру,

инстрУменты да винтари звенят.

И вот уже по нашему примеру…

но… где же — мы?!?!?!

Инстинкты в нас царят.

Завещанное: «Уходя – оставайся!»

 

«Уходя — уходи!» —

распрекрасно звучит на русском:

в смысле самом широком,

а коли надо, так и

в самом узком.

Примечанье к значенью

(будь ты Георгий Яковлевич,

или же самый-самый «сов. Вася»):

уходя — оставайся!

уходя — оставайся!

И ушед — оставайся!

 

… И лик к уму шедшего Чаадаева, или Россией останься!

 

От книжников остались книжки,

от фарисеев же — фарисеи.

От прогресса останутся ли подвижки?

Россия останется ль от Рассеи?

Не будем спорить об именах,

историей данных ли,

прихваченных ли у истории.

Остался бы грустный загорский монах,

остался бы трезвый цветик цикория.

И проступил бы — воочию ли,

иль хоть в мечтах, где огнится свеча едва,

не сумасбродства державного лик, —

лик к уму шедшего Чаадаева.

 

А супроть – шулера…

 

И сегодня опять, словно очень давно,

проигравшиеся досрочно,

затевают сынки

сдюжить в двадцать одно:

куш сорвать и бежать

беспорочно.

Материнский наказ:

«В добрый, детушки, час!

Повезет, чай, к восьмому марта…»

Да супроть — шулера,

те же, что и вчера,

а у них — крапленая карта.

Как пошла игра, засучив рукава,

так пошли сынки напрягаться,

бодаться.

Только что ж — ничего ж:

то возьмут двадцать два,

то опять выпадает двадцать.

Помутились зрачки, индевеют виски,

разом вздрогнули в рощах

березы:

проигравши портки,

все ж рискуют сынки:

выставляют мамкины слезы……….

Поэт уже не больше, чем поэт?

 

Светлым будущим (воспетым!)

торговали здесь поэты.

И вот будущее в прошлое ушло.

Смотрит прошлое-вития

мутными глазами Вия:

смотрит в зад себе,

где все еще светло.

А   —  поэты? Ах, поэты:

кто — в стерильные эстеты

(кто-то — в генитальный реализЬм),

кто-то… где идейку стибрит,

там ее и заверлибрит

(утиль-европейский верлибризЬм).

Разменяв на много «изЬмов»

«ИзЬм» Большого КоммунизЬма,

пребывают «душ инженерА»

кто — в прострации изрядной,

кто — в миграции отрадной,

кто — «Маскульт-привет!» орет с утра.

Страх прирастает Сибирью

 

Страх Европы гонит в Сибирь,

страх Сибири гонит в Европу.

Страхов этих — чифирь не чифирь —

не изжить ко второму потопу.

И чем больше на них наплевать,

то оружьем, то кружкой бряцая,

тем вернее не сдобровать,

одобренье себе прорицая.

Разделив страх на страх впопыхах,

по чужбинам адреналиня,

на беспамятных дундуках

евразийствуешь, евразиня…

Страсти по Кашпировскому

 

Приехал из Винницы — стильный! —

Рассеюшке всей загадать:

«Разбудит вас ваш будильник…»

Ах, матерь твою не сыскать!

Будильник ведь был… коллективный:

то будит не тех, то не там:

сподобился встать дефективный,

а гений проспал. Тарарам!

Приспели, как тать, эпигоны

и, всех совращая, вопят:

«Измерит вам ваш манометр!»

«Укажет вам ваш термометр!»

Мол, знайте, куда лишь совать!

От этих внушениев бойких

пошло все наперекосяк

у первых людей перестройки

и у распоследних зевак.

Туды-растуды, невзнайчайно

проснулся народ весь не там:

формация стронулась тайно,

трам-пам-пам, парара-ру-рам.

А сей расп… яй Кашпировский,

хохлацкое семя, чужак,

российское принял геройство,

ну, то бишь гражданство. И так

двойная случилась подмена,

подлейшая в мире измена,

идет все наперекосяк………..

Осистей оси не было, не будет

 

«… еще, небось, Европу мы нанижем
на ось Херня — Берлин и под Парижем
расселим тех, кто не дошел с ордой»

 

Юнна Мориц. «Астрологи предсказывают…» —

Октябрь, 1993, № 2, с. 49.

 

Пусть даже не нанижут. Всё равно

«Херня — Берлин» крепчает, не ржавеет:

осистей оси не было давно,

жужжит Европа, брага дрожжевеет

и под дерьмом скрывается гумно.

Берлин хиреет — здоровей Херня,

крепчает ось: хотя односторонне,

но держится, несет, цепляя и звеня;

со стороны Херни заклепкою — корона.

Сермяжные корону откопали,

исконную, ее на ось взнесли

и, ёли-пали, бодро заклепали

и, заклепав, бодрей превознесли!

Нанижутся и галл, и бедуин,

и даже, может быть, безродный янки

проснется оклахомно поутрянке,

тряхнет себя: «Ну, оклемалси, блин?!»

(Нащупав ось… Ну да… «Херня —

Берлин»).

 

 

Слышь, а ты – не Лжероссия?

 

(Ночное наваждение)

 

Свистнул леший, хлещут ветлы,

кляча рвётся вскачь,

Петр не первый и не третий, —

зарится Пугач.

Над крестами всходят митры —

святости не счесть.

Первый… третий Лжедимитрий…

Пятый… где ты есть?

Тот блажит и тот гуляет,

головы летят.

Тараканова сияет

солнышку под стать.

… Лжевладимир, Лжебориска,

Дальский тоже тут,

продолжатель бравый списка:

с каждым годом меньше риска,

речи тише, меньше писка

и верней маршрут.

Снова — Лжеанастасия,

годы не года…

Слышь, а ты — не Лжероссия,

лебедь-лебеда?

 

 

 

II. НЕДЕЛЯ ВЕЛИЧАЕМОЙ КУЛЬТУРЫ

Ироическая песнь об известном величии, или Одесситам за гимн сойдёт

 

У Великой у Екатерины

величайшая, знамо, была

та, что ейной изведать глубины

прыть мужская никак не могла.

Кто не выдюжил, тот и не сдюжил,

ну а сдюжил — тем более смерть.

А в преддверьи — уж дюжина дюжин,

подготовленных так умереть.

Каждый выпарен в баньке, надраен,

отодраен, был ежли вонюч,

в предвкушеньи небесного рая:

хмель в глазу, на ширинке — сургуч.

Пали лучшие смертию бравых,

пали, счастие счастий познав,

но случилось волнение правых:

«Се оттуду грядет левизна!»

Мол, падет чересчур населенье.

Мол, останется что впереди?

Мол, крамольное зело ученье

зародится, того и гляди.

И великая матерь-царица,

поразмыслив, матушка, впрок,

мастерам повелела явиться

и для Ей произвесть поршенек.

Притащили Кулибиных двести,

отодрали Левшей ото вшей;

мастерюги кумекнули вместе,

не потратив тринадцати дней.

Был в диаметре поршень почти что

столько ж пядей, сколь и в длину.

Восхитилась матушка: «Ишь ты!

Заодно спасаю стран-ну-у-у!..»

Но при Ей землячишко был — Дизель

(из ирманцев тщедушных). И — что ж?

Подсмотрел, — душонка-то мизер, —

спер идею и стибрил чертеж.

Уволок в Ирманию тайно,

куда выдворен был-то взашей,

и наладил там, вражина, явно

выпуск этих… нуда!.. дизелей.

Так воочию гениев русских

обокрали в раз очередной…

Выпьем, братья, не ради закуски —

ради памяти Ейной святой!

И да знает мир, Ею спасенный:

где, когда, и кем, и зачем

был тот двигатель изобретенный,

и похищен когда был и кем.

Пей за родину дизельных, братцы,

за отечество поршня с кольцом!

Пей! Похмелья не стоит бояться:

сила наша — и дело с концом!

На конце же том — город Одесса,

самозванная дщеря Ея:

беспробудно гудит эту песню,

поршенька тайну свято тая.

А-ах-х-х!

Вместо Гимна поет эту песню,

поршенька тайну свято тая.

АЙ ДА ПУШКИН!.. (СИРЕЧЬ: ПУШКИНИАНА, АЙДА!)

1. Гавриилиадя, гавриилиадствуя, нагавриилиадив…

 

«Он улетел. Усталая Мария

Подумала: «Вот шалости какие!

Один, два, три! — как это им не в лень?

Могу сказать, перенесла тревогу:

Досталась я в один и тот же день

Лукавому, архангелу и Богу…

Всевышний Бог, как водится, потом

Признал своим еврейской девы сына…»

 

А. С. Пушкин. Гавриилиада.

 

То озоруя, то шаля,

писнул — нагавриилиадил.

С воображеньем-де не сладил:

лишь материализьма для

да проучения цензуры,

где цензоры — поповской шкуры.

В сюжете выше всяких сил

пошлил (не Гоголю бы в уши!)

и сочиненьице пустил

по спискам во хмелю пирушек.

Что ж не замедлил отрекаться,

перед Комиссией представ,

прах Горчакова оболгав,

царю покорно изъясняться?

Лишь для того, чтоб — неужели? —

в Одессу не сослали вновь

(перед Одессой — в Кишенев),

иль для того, чтоб возымели

пииты образец таков:

раскаиваться понарошку

за уличенную оплошку?

И потому в ближайши годы

тебе, при случае, болел

атеистической свободы

«Сверчку» указанный предел?..

Но вот потом, сжигая списки

эротомании огня,

впитавшие энергий низких

интерессантов ото дня,

ужели убоялся… ада?

Неужто беса чуял взгляд?

Навек нагавриилиадив,

остался сам себе не рад?

2. На лонах гибель и геройства – вот тема тем и темы свойства

 «Богиня песен и рассказа…

Расскажет повесть дальних стран…

Измены, гибель россиян

На лоне мстительных грузинок…»

 

А. С. Пушкин. Кавказский пленник

 

Увы, богиня не успела,

а в чем-то и не преуспела,

но тема начата была!

Краеугольный темы камень

надежно лег, лежит покамест

все там же, во главе угла:

свершенья, подвиги на лоне

российских витязей! Везде:

под склонами, в пыли, на склонах,

поскольку чувства не в узде

у витязей, да и у местных

поклонниц пришлых удальцов —

Бэлл, Эльз, Мари, всегда уместных,

и Василин, в конце концов.

Сюжет на премию: влюбленье

(и жизнь, и слезы, и любовь!)

в освободителя: срамленье

всех пАрубков и парубкОв…

И победителя потомство,

патриотический помет,

воюет вновь… Но вероломство

грузинок мстительных

гнетет.

Отравлены грузинок лона,

изменой дышат, как одно…

Что ж, гибель, витязя достойна:

хоть для народного кино!

3. Любовь к нему не зла

 

«Нет, я не льстец, когда царю

Хвалу свободную слагаю:

Я смело чувства выражаю,

Языком сердца говорю.

Его я просто полюбил:

Он бодро, честно правит нами;

Россию вдруг он оживил

Войной, надеждами, трудами

О нет, хоть юность в нем кипит,

Но не жесток в нем дух державный:

Тому, кого карает явно,

Он втайне милости творит…»

 

А. С. Пушкин. Друзьям.

 

Его так просто полюбить:

за место царское хотя бы,

любовию свободной, дабы

до дна свободушку испить.

Нет, он хороший. И умен.

Владеет шпагой. И речами.

Не ради злата и знамен

он возвышается над нами.

Пусть неказистый. А зачем

ему в плечах косая сажень?

Он ведь не только сам на страже,

но и при страже насовсем.

Он всех достойнее мужчин,

он многих дам во всем искусней.

На нем и офицерский чин

лежит прилежно и со вкусом.

Россию как он оживил?

Войной, надеждами, трудами!

Ну просто формулу явил

(открыл), но это — между нами.

Карает вас? Так, чтоб вы знали,

Се милость тайную сулит:

пришлёт с курьером к чаю талий,

иль чудо-пудру для ланит.

Нет, правда: в Бога хочешь верь,

а хочешь — нет, но царь наш — свыше,

Богопомазанный. Теперь

и присно в нем Дух Божий дышет.

Я льстец? Но льстец лукав, утроба,

накличет горе он царю

и царству, и народ угробит.

Нет, братья, правду говорю.

Любовь к нему не зла, поверьте.

Он снится, но не в неглиже.

Да что же вы смеетесь, черти?

Аль вы не здешние уже?

 

4. Мазеповедение

 

«Но чем Мазепа злей,

Чем сердце в нем хитрей и ложней,

Тем с виду он неосторожней…

Немногим, может быть, известно…

Что он не ведает святыни,

Что он не помнит благостыни,

Что он не любит ничего,

Что кровь готов он лить, как воду,

Что презирает он свободу,

Что нет отчизны у него».

 

А. С. Пушкин. «Полтава».

 

«С Петра І начинаются особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской иcтории… Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложествует… Сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста из чубуков в виде детородных органов и подобием Евангелий — ящиком с водкой… Коронует свою б… и своего любовника, разоряет Россию и казнит сына… И не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблестей этого чудовища, и нет конца всякого рода памятников ему».

Л. Н. Толстой (ПСС. — М., 1936. — Т. 26. — С. 568).

 

 

Сколь был Мазепа нелюдим,

досель известно лишь двоим:

царю Петру — творцу святыни,

ценившему все благостыни,

свободолюбцу всех времен,

отчизн радетелю премногих,

ни капли крови, слава Богу,

нет, не пролившему под стон, —

и камер-юнкеру, поэту,

любившему… ах!.. Боже мой,

и лень, и славу, и святой

на ложе труд; то ту, то эту,

от любознательных кузин

до жен друзей и меценатов:

Натальи три, пять Катерин,

четыре Анны… Прочих знатных:

Аглаю-мать, Адель-дочурку,

Прасковью-мать, Евпраксью-дочь,

Елену, Софью-балагурку…

всех сосчитать никак не в мочь.

Был Гончаровой Натали

в том списке номер сто тринадцать

(иные вряд ли бы смогли

с поэтом в том труде тягаться;

Потемкин разве что: мужчина,

своих племянниц племенник,

да мать-царица Катерина,

Ея священен также лик).

… Вот Петр-царь и завещал

поэту Александру знанье

(ну, о Мазепе). Каб стращал

поэт Мазепой мирозданье.

 

5. Море щетинящееся

 

 

 «Славянские ль ручьи сольются в русском море?

Оно ль иссякнет? Вот вопрос.

…………

Иль мало нас? Или от Перми до Тавриды,

От финских хладных скал до пламенной Колхиды,

От потрясенного Кремля

До стен недвижного Китая,

Стальной щетиною сверкая,

Не встанет русская земля?..»

 

А. С. Пушкин. «Клеветникам России».

Ручьи поскольку,

значит… море?

Не что иное! Да и да!

Но что за море? Право, горе,

святое горе, господа!

(Иль — Господи?). Нет, что за виды:

от Перми прямиком и до Тавриды,

от финских хладных скал до пламенной Колхиды,

от вечно потрясенного Кремля

до стен почти недвижного Китая, —

сплошь, сплошь и сплошь, но… скажем, не юля:

«Обло, стозевно…» Что… и… лаяй?!

(Радищев, о, Радищев был

на ухо чуток, не разиня).

Но чу!.. Щетинится, щетиня

вовсю брега… Не видно рыл,

щетины же… Неисчислимо!..

И — звуки, знатные, вестимо.

Сюда, славянские ручьи!

Сюда, журчащие весенне!

Чу! «Ах вы, сени мои, сени!»

Чу! «Ах вы, сени наши, — чьи?»

6. Что в имени

 «… В мой жестокий век восславил я свободу

И милость к падшим призывал».

 

А. С. Пушкин. Я памятник себе воздвиг…

 

«Тебя я воспою, герой,

О Котляревский, бич Кавказа!

Куда б ни мчался ты грозой —-Твой ход, как черная зараза,

Губил, ничтожил племена…

………

Смирись, Кавказ: идет Ермолов!»

А. С. Пушкин. Кавказский пленник.

 

«Что в имени тебе моем?..»

 

А. С. Пушкин.

 

Мне в имени твоем: Ружейкин, Пистолеткин,

Мортиркин, Карабинкин, Палашов,

Картечкин, Пулеметочкин, Гашеткин,

Напалмов, Истребителькин, Ракеткин,

Блиндажкин-Гудермесовских-Лесов…

Ну почему, скажи, твой гений дерзкий

лишь только к падшим милость призывал,

любя народы меньше, чем железки

в руках державных рыцарей? Избрал

тебе Господь не понарошку имя

и к имени востребовал судьбу…

К местам кровавой славы пилигримя,

любя кибитку больше, чем избу,

ну почему меня ты вопрошаешь

об имени удавшемся твоем?

Бессмертнейше бравируя, играешь,

заигрываясь?.. Ну и поделом!

 

Вера киевско-черниговская, или ошибка Гоголя

«По-Вашему русский народ — самый религиозный в мире: ложь! Основа религиозности есть пиетизм, благоговение,
страх Божий. А русский человек произносит имя Божье, почесывая себе задницу… Он и об иконах говорит: «Годится — молиться, а нет — так горшки накрывать…» Приглядитесь пристальнее, и Вы увидите, что это по натуре своей глубоко атеистический народ… Религиозность не привилась в нем даже к духовенству; ибо несколько отдельных,исключительных личностей, отличавшихся тихою, холодною, аскетическою созерцательностью, — ничего не доказывают. Большинство же нашего духовенства
всегда отличалось только толстыми брюхами, теологическим педантизмом да диким невежеством».

 

Виссарион Белинский.  Письмо к Н. В. Гоголю.

 

Наивнейший Гоголь! Над ним — Божий Страх,

и — путь-дорога, дороги…

И сердце свое в своих же руках,

и — все. И небесны чертоги.

Се вера Яновских жива в нем пока,

и Остряницы,

и Бульбы.

И он одаряет ею слегка

своих адресатов. Как будто

ему, чудачине, дано одарить

всех тех, кто умеет лишь брать да сорить.

А он одаряет, чудила,

и тех, кто, как бубен, прослышан, но пуст,

и тех, кто по глупости сам-златоуст,

и тех, чья лишь в имени сила.

«Русь» — имя сладкое: как имя «рома»

париям Рима, самым никчемным.

Кто ж это знать мог, в Нежине нежась,

вместо шаманам служить в Заонежье

или на Чудском брегу;

старцев печерских все чтя да читая,

в «Патерике» ихнем души не чая,

Богу молясь да прощая врагу?

Ведать не мог, не рискнул догадаться,

на слово клюнул, премудрый пискарь

(первый раз — «братья», второй раз — «братцы»),

вот и заблажил

софийно, как встарь.

Будто бы Киев в Москве и в Торжке,

будто бы Нежин тебе и в Козлове,

будто Чернигов, как есть, да в Тамбове…

Виссарион ведь — не лыко в строке!

Виссарионище ибо! Се он

кашлем прокашлял московские дебри,

мысль каждодневно холя и жерЕбя,

в чем-то — идейный, а в прочем — силен!

Вот и застукал. С поличным поймал.

Хоть возвращайся в свою Малоросью,

Нежином нежен, лелеянный Росью.

Мало поможет тебе даже то,

что набрехали Аксаковы славно,

славянофиля-юродствуя, что

Русь-де святая везде, где исправно

Святцы завезены…

Даден тираж,

вот они есть и в деревне под Пермью.

Были бы в душах! Но в душах — мираж;

ризы воняют бражулей да спермью.

Ибо молод народ. Юн зело. Даже — мал!

Хоть, при всем том при этом, великодержавен.

Тут оно и оно! Потому и приял

имя «Русь», славу Киева, жаждет Варшавы…

И твое имя впишет себе в скрижаль.

И метанья-исканья твои приспособит

своему величанью и — Боже, как жаль! —

сил духовных своих завышению пробы.

 

Достоевское

 

Возлюбив идею Христоса,

недолюбливал даже в божбе

«полячишек» и «малороссов» —

тех, чью кровушку чуял в себе.

А всемирности нимб ежечасный,

самодельный такой, расписной,

созидал над пропитогласным,

вострым людом с лужёной душой.

С ним духовно в припадках сливаясь,

то жалел, то радел-величал;

то жалеясь, а то величаясь,

богоносцев в грязи открывал.

Но плевать ему было в колодцы,

если пили из них «инородцы».

Ты из города Скотопригоньевск?

Широчайшая, значит, душа!

Сын Варшавы, где камушек стонет-с?

Нет всемирности в нем ни шиша!

И гибрид Боголюдья с ордою

Он в припадке однажды узрел.

Было ль это бедою? виною?

освящал ли души беспредел?

(Богоносцево, мол, — Богоносцу:

в ружьецо! налегке! по морозцу!).

Хроникер, диалектик, эклектик

да в шинелке с чужого плеча,

самозванный «Шинели» наследник,

промерзавший не раз сгоряча,

он, хвалебный Имперьюшки гений,

все же, видно, шляхетские гены

где-то, верно, в себе не убил, —

раз увидел не то, что хвалил?

«Бесы! Бесы! — воскликнул в удушьи. —

Смердяковы пришли, уже тут!

Игрочишки играют на душу,

Верховенские властно грядут!»

(Вот тебе и потуги вселенские:

верховодят уже Верховенские!).

Гений, русского слова Бетховен

и трофей его самый большой,

досточтимейший, достогреховен,

правдоимец

с нелегкой душой.

Но в душе той звучало сопрано,

а судьбе причитался Олимп…

«Достоевщина!» — бросит Ульянов,

верховенщину пяля на нимб.

А новейшие «лениноборцы»

обэкранят и перепрочтут:

мировейшую миссию — с форсом! —

к «инородцам» опять понесут.

 

Та ещё география!..

«Москва и град Петров, и Константинов град —
Вот царства русского заветные столицы…
Но где предел ему? И где его границы —
На север, на восток, на юг и на закат?
Грядущим временам судьбы их обличат…
Семь внутренних морей и семь великих рек…
От Нила до Невы, от Эльбы до Китая,
От Волги до Евфрата, от Ганга до Дуная…
Вот царство русское… и не прейдет вовек,
Как то провидел Дух и Даниил предрек».

 

Федор Тютчев. Русская география.

 

Раздвинуть столь во все концы

Свои священныя границы,

Чтобы всю жизнь потом стремиться

За полосатые столбцы:

В Париж ли, в Эмс, во Влтаву, в Ниццу, —

Куда-нибудь, но за границу

(Придумав слово «заграница»!),

На слово «импорт» все молиться

Из этой ламца-дрица-цы:

Которой краше и милее,

Родней, священней и добрее,

Вестимо, в мире целом нет,

Которую во сне ли, в яви,

Не зреть, так видеть в вечной славе

И в редком звуке оперетт.

Оттуда же, из-за границы,

О ностальгии излагать,

Любить «Калинушку» и «рать»,

Любить клопов и половицы,

И кислый запах молодицы,

И хамский возглас: «Перемать!..

Переимать!..»

Как Турбины во дни потопа,

Очередного невзначай,

Как Бродский — хоть не недотепа,

Но гений, хоть и разгильдяй;

Как все, кто приобщился к славе,

Себя считать изволил вправе

Чтить географию одну,

Лишь ту, что тащит мир в Страну,

Хотя и странную……………

Браиловские видения в ночь без Рождества

 

Над озером не-Чудским

не Азия склонилась —

над самым-самым чутким

не ты ли, тень Петра

Чайковского: зачем-то

явилась ли, приснилась, —

Браилову-селенью

селеня до утра?

С фон-Меккши тенью нежной

пугливо разминувшись,

что ищешь в иле этом —

истлевших негу, да?

О чей-то сон споткнувшись,

отчетливо ругнувшись,

бессмертие влачишь ли,

спешишь ли в никуда?

Мальчишек обольщенных,

использованных тайно,

сюда не ходят тени:

стыдлив-то малоросс!

Стыдлив и после смерти:

в раю ли невзначайном,

в аду ль неощутимом

кипя в геенне слез.

Предатели Мазепы,

жирели Чайки-предки,

и пал Петруше жребий —

во искупленье всех:

достался в одночасье

ему и гений редкий,

и самый непривычный,

содомский самый грех;

стыдливости остаток

достался самый рваный,

и все ж его хватило,

чтоб чести суд приять

и, по суду, немедля

испить стакан отравы:

чтоб ночью дивной этой

Браилов навещать.

Имперския культуры

ревнители сугубо

твой гений величают,

к нему нахально льнут.

И только тот… Мазепа,

иже был предан грубо,

тебя в мирах тех вышних,

поди, щадит чуть-чуть.

Судьбу твою и рода

он видел в жизни прозе

и предвосхитил даже,

по-гетмански простив:

«Ой горенько тій чайці

при битій при дорозі!» —

там где-то, вышних выше,

звучит его мотив.

Булгаковская пятка

«СССР был разрушен с телеэкрана. Все ракетные площадки, все истребители, бомбардировщики и авианосцы остались на своих местах, а между тем страна парализована. Наши противники измеряют мощность идеологических ударов буквально в мега- и килотоннах, как мощность ядерных боеголовок… Фильм («Покаяние» Абуладзе) или спектакль («Собачье сердце» Яновской) могут быть приравнены к нескольким ракетам СС-18. Так считают — и не просчитываются! — наши враги».

 

Сергей Кургинян. Капкан для России, или Игра в две руки. // Наш современник – 1993, № 2, с. 151.

 

Михаил Афанасьевич, ах, Михал Афанасьич!

Взглядом Вы долетали

до середины Днепра.

И шинелку, шинелку-то, прям’ да с Гоголя,

в стиле Акакиевича,

Вы так ловко надели, сузив малость в плечах

втихаря.

Эполеты на ней воссияли разительно и — заразительно,

и, не парий, но витязь, над людскою юдолью паря,

белый вальс белой гвардии Вы вели восхитительно

вокруг белого-белого, очень белого очень царя.

И — не зря.

Коли грянуло,

все нарывы прорвало, сорвало все пелены,

и воскресли мазепинцы, за Петлюрой спеша не спеша,

Вы по-егерски метко на кручах днепровских, пристрелянных,

наповал их валили, медицинская Ваша душа.

А потом — описали (ударение верно!) в романище

шароварное войско с его ахиллесовой вечной пятой:

неуменьем расстреливать властно и дерзко, кровавяще, —

чтобы ужас вселять, а не крик подымать холостой.

А потом был «Батум» — пьеска тоже сравнительно крепкая;

в ней Сосо Джугашвили, двенадцати лет уже вождь:

поучает, решает, прорицает, язык не коверкая, —

словно к духам шаман, к Исторической Истине вхож.

Но сперва — Мастер был.

Несгораемый. При Маргарите.

И впервые шинелишка

тесноватой казалась, авось.

И пред Богом представ,

Вы услышали: «Говорите!».

И пред Гоголем тоже

тушеваться почти не пришлось.

Удивлялся Господь.

Петр не верил весам безошибочным.

Но тогда донеслось

(из геенны ль, где белых — кишмя):

«Грех на нем! Русский Бог!

Ты суди его нам безулыбочно,

ибо «Сердце собачье» — грех на нем,

всех грехов окромя!»

… Вот оно и аукнулось, —

повестушка из ранних, нечаянных:

свежий киевский взгляд

на загадку широт и глубин

той натуры, которую

величать бы, нуда, величаемую,

а не Сердце Собачье

чуять в ней, господин…

Михаил Афанасьевич, что ж Вы надел… ах, наделали?!

Всех убитых петлюровцев… нет, не хватит,

не хватит, как ни считай:

чтобы грех тот восполнить,

особливо пред самыми белыми,

и пред самыми черными,

побелевшими вдруг невзначай.

Ну зачем Вы по-киевски, по-житомирски, по-переяславльски

задержали свой взгляд, испытав омерзенье свое?

Все петлюровцы, вставши, не сумели подобной бы встряски-то

произвесть на земле,

где доселе звучит «Ё-моё!».

Бог, нуда, не зануда,

но все ж — поелику-потолику,

у юдоли на службе, —

взгрустнув, не решил — отложил:

«Ты поди, Офанасьич… в Чистилище… к братьям-католикам.

Там и Гоголь Никола

Изрядно, терпимец, пожил».

О серебряном веке златое словцо

 

Серебряного века

пыльца-гнильца смердит.

Страшна для человека,

мутанту не вредит.

Слезя да кокаиня,

прощался с веком век.

Стоял хохол-разиня,

забрызганный навек.

Остатки эры сладки,

и радостен испуг.

К Распутинской кроватке —

весь высший Петербург.

Княгинюшка-два-уха,

графинюшка легка.

Духовная житуха

в четыре языка.

Духовные исканья

под облаком духов.

Истошное скаканье

во всю глубь потрохов.

Кто духов вызывает,

к тому они идут.

Кто к Господу взывает,

на смех того берут.

Военные гогочут:

«И водку — победим!».

Церковные пророчат:

«Нам победить — не им!»

Военные на бойню

солдатушек ведут —

те песню о привольном

Отечестве поют.

Поет-блюет богема,

цыганщина вопит.

Возжаждавши гарема,

строчит стихи пиит.

Пал в гедонизм не шавка —

ВОЗМЕЗДИЯ певец.

… Увидит он над шайкой

из роз Христа венец.

Но в веке двадцать первом,

пыльцой-гнильцой дыша,

вздохнет хохол: «Ах! Верно —

Духовности душа!»

Пыльца-гнильца мутанту —

амброзия и мед.

Тоска по аксельбанту

тоску расправ ведет.

 

Горенко-горюшко, в миру Ахматова

В Кремле не надо жить — Преображенец прав,

Там зверства древнего еще кишат микробы:

Бориса дикий страх и всех иванов злобы,

И самозванца спесь взамен народных прав.

 

Анна Ахматова. Стансы.

 

В Кремле хоть не жила,

но очень нежила

все царско-сельское

и Петербург.

Зато и долюшку,

Горенко-Горюшко,

Господь влепил тебе,

хоть был сам-друг.

Господь любил ваш род

со дней летичевских,

но что поделать мог

на той стезе,

где поэтических от политических,

коль отличает власть,

то по слезе.

Читала «Кобзаря»,

но мало поняла:

какой тягчайший грех

для земляков…

Летя зигзицею

над колесницею,

не прокляла — увы! —

людей-штыков…

БИБЛЕРИАНА

1

«Европейские идеи в русской речи — это русские идеи, вместе с тем европейские, за границу уходящие и на границе развивающиеся».

 

В. С. Библер. Национальная русская идея? — Русская речь! Опыт культурологического предположения. //. Октябрь, 1993, №2, с. 164.

 

Ой ли, да ой люли,

увели идею!

Вот ее вели, вели,

на границе сели.

Нету дальше хода

ей без перевода!

И случался перевод

на границе русской:

каб не посчитал народ

ту идею узкой!

«Пали-сад-ничек»?.. Скорей!

Есть: «лесо-поваль-чик»!

«Троту-ар-чик»? Ну, шустрей!

Будет… «котло-ван-чик»?

За идею потому-то

не щадили живота.

Кто — балдел: «Вот, братцы, круто!»

Кто — сиял: «Вот лепота!»

Только «инородцы» ныли,

не всегда «врубалися»:

мол, не мы переводили,

не мы про-све-ща-ли-ся!..

2

«Пушкинское отношение к речи, пушкинское переживание речи как ОТКРЫТИЯ, пушкинский язык есть идея русской истории ХIХ века…

Для начала обращу внимание на одну второстепенную, но очень характерную деталь: «У ворот стояло НЕСКОЛЬКО винных БОЧЕК и две пушки» — в точном соответствии с тем, что может заметить человек, проезжающий мимо на бричке…

Так начинается отсчет новой (в речи затаенной) судьбы народа».

 

В. С. Библер. Там же, с. 168, 169.

 

Ах, речуха, ты — житуха,

ты ль не бытие?

Бочек — больше, пушек — меньше,

идеи цевье!

Пьет идею люд кромешный,

крепче заряжай!

Там, за выстрелом, не здешний

зреет урожай.

Там — смуглянка-молдованка,

там и виноград…

Забивай потуже в пушку

идеи заряд!

Бочек — больше? Ну и дело!

Это хорошо.

Пушек — меньше? Что за дело?

Выливай иш-шо!

Если меди не хватает,

плавь колокола!

Коль идея вдохновляет, —

не-была-была!

Леший бродит в колокольнях

при таких делах?

Медь набатная привольно

грянула в стволах!

Колоколен опустевших

бес полез: «Хе-хе!..»?

Медь набатная потешно

грянула в стихе!

Ах, судьбинушка ты рЯба,

ты ли не судьба:

не по капле — по снаряду

из себя раба!

И… в себя… раба?

 

 

 

3

 

«Конечно, ИДЕОЛОГИЧЕСКИ можно отнести Чаадаева к оппонентам Пушкина, увидеть глубинные различия Достоевского и Толстого, Герцена и Хомякова, но — хотят эти мыслители или не хотят, — говоря и выражая свои мысли на ОДНОМ языке, они устанавливают «мостики» между идеями; какие-то глубинные переходы (в плане идеи-РЕЧИ) приходится сохранять, развивать и углублять».

 

В. С. Библер. Там же, с.164.

 

Так-то! То-то же!

При том же

(особливо изнутри)

речь-идея вроде… бомжа

меж идейных

(в корень зри!).

Во корню же, возле корня

речь-идея-муравей,

нечто общее проворя

(что?

идею всех идей,

ту, исконную), являет

само-самое, свое,

ретивОе: Бог ли знает?

Или знает… Муравьев?

4

«Иосиф Бродский очень точно… сказал о Платонове: «Язык прозы Платонова заводит русский язык в смысловой тупик или — что точнее — обнаруживает тупиковую философию в самом языке… Наличие абсурда в грамматике свидетельствует не о частной трагедии, но человеческой расы в целом.… Платонов говорит о нации, ставшей в некотором роде жертвой своего языка, а точнее — о самом языке, оказавшемся способным породить фиктивный мир и впавшем от него в грамматическую зависимость». Осмысленная Платоновым речевая идея на долгие десятилетия определила сознание и судьбы человека, говорящего по-русски».

 

В. С. Библер. Там же, с. 173 — 174.

 

Даже если тебе только снится,

что твой суржик — и есть  т о т   я з ы к,

все равно и тебя колесница

тащит в этот тупейший тупик.

Даже если ты — чукча из чума

или «местный», «тутэйший», никто,

все равно и твоя недодума

вовлекается той пустотой.

Защищайся тогда степенями

самых модных и местных наук,

величая свой суржик слюнявый

по-нездешнему: «Наш волапюк!».

Колесница несет безвозвратно

(Библер знает — умеет молчать)

в смысле самом — да! — общепонятном

(Бродский знает — не хочет сказать).

 

 

5

«Поэтика Бродского глубоко и вызывающе ИНДИВИДУАЛИСТИЧНА, опирается на рискованную суверенность одинокого, отдельного «россиянина» или, скажу резче, используя одиозное словоупотребление, — «РУССКОЯЗЫЧНОГО индивида».

Современная русская национальная идея, угаданная и поэтически гиперболизированная, заостренная (ах, шалун купидон!) в поэзии Бродского, — это идея российского Одиссея, блуждающего, путешествующего, затерянного в открытом культурном море, возникающего уже не на ГРАНИ с иноязычными культурами и ландшафтами (как во французской пограничности Пушкина), но полностью — с ушами и глазами — отрешенного от своей земли и погруженного в чудовищное смешение и борение языков («ментальностей», духовных установок). Но именно в ситуации Одиссея и обнаруживается вся сила привязанности к своей земле, зависимость от нее, от возлюбленной Пенелопы».

 

В. С. Библер. Там же, с. 179.

 

Коль не приняла Рассея,

приписавши «-изьм»,

роль возможна Одиссея,

только не ленись.

Услаждая плоть комфортом

тамошних земель,

барствуй, бардствуй, — к черту, с чертом, —

зычно менестрель.

Менестреля, гусляруя

во чужих мирах,

пой земли одну шестую

да на всех ветрах!

Пой заместо Пенелопы,

страстно и взапой,

из Америки, Европы

наблюдая, — пой!

Пой Имперьюшку, корону

слезно величай,

пой коня, слези попону,

стремена лобзай.

Но при том, на всякий случай,

не-была-была,

то зырян лягни, то чукчей,

то — сильней — хохла.

Всякий случай, он — не лишний

во судьбе твоей,

хитроумный, раскудышний

мира Одиссей!

6

«И все же — в заключение: каким страшным и роковым для самого существования русской речи — русской идеи стало бы  новое общенациональное возрождение имперской или (и) мессианской идеологии…»

 

В. С. Библер. там же, с. 183.

 

Но вот вам открытый финал романа

речи-вампира с шальным Бытием:

у  н е о и м п е р с к о г о  Левиафана

во чреве урчащем… блеет живьем…

печерское что-то!.. Блея, вещает

и, перевариваясь, смердит.

Воздух испорчен, маразм крепчает.

Кал ожидается, ох, ядовит!

Ах, «Флюс-Европушка», сколь ядовит!..

 

 

Заколоченной деревни єксклюзивная побелка

 

Кому это, к дьяволу, может быть любо:

в деснице сжимая разбухшее лыко,

белить спозаранок заброшенных срубов

замшелые стены,

прогнившие стыки?

Во имя чего? Из какого расчета?

Вонючая известь подмышки проела.

В тех срубах-клоповниках

сыщешь ли черта,

оставишь ли собственных болестей тело?

Ненужное, чуждое это раденье

сродни помрачению ли, наказанью?

Зачем? Почему? Лишь бы в день воскресенья

деревня-чернуха всплыла лебедянью?

Чур! Верно, хохлацкие происки это?

Не происки даже — наслание злое

в отместку за некие… может… запреты…

иль… вечную помощь во время былое?

Забросить бы щетку — к руке припаялась.

Ведро опрокинуть бы — нету уменья.

Покрыть бы все матом… Прискорбная жалость:

язык непослушен

реченью-спасенью.

Упасть и забыться? Увы: невесомость!

Бежать? Деревянные ноги не гнутся.

Печальнее нету, злосчастная повесть.

Господь, неужель не поможешь проснуться?

Посольская застольная (Ближнезарубежная)

 

Воплотил ли Русский Бог

Собакевича, Ноздрева?

Воплотил, на тучке лег,

вздрыхнул где-то у Тамбова.

Воплощенным повелел

быть послами в город Киев:

ради самых русских дел,

самых — со времен Батыя.

Ах ли, киевские дни,

вы — московские денечки:

ни за понюшку мани

стратегические точки.

Собакевича ли лай

возрождай дипломатично,

по-ноздревски махлевай, —

широко, упрямо, зычно!

Чем нахрапистей возьмешь,

тем сговорчивее будут.

Чем нахальнее соврешь,

тем учтивей не забудут.

Нет для скромности причин,

у тебя — Печерск в фаворе!

Енаральский примешь чин

тут от местных бутафорий.

Бутафорской булавой

воссияешь с опохмёлу

и ноздрёвской головой

покиваешь интерполу.

Кто сказал, что путь — во мгле?

С вышней помощью он — светел.

Чичиков сидит в Кремле.

Чичиков тебя отметил.

 

Напевы с подпевалой

 

— Исторически сложилось!..

—… Історично й склалося:

розстрілялось, закопалось,

на той світ сховалося!

— Но еще теснее надо!..

—… Бо не маєм вибору:

це — веління долі й часу,

ніби: «Дай, бо видеру!»

— Интегрироваться так бы!..

—… Щоб назад вже — не з руки:

ви — діла, ми — дифірамби,

гайки — ми, ви — літаки!

— Чтоб не нужен переводчик!..

—… Бил мєж намі, братьямі,

потому: понятно очінь, —

так, і по понятіям!

— Исторически ж сложилось?!..

— Імєнно, што склалося:

расстрєлялось, закопалось,

на тот свєт сховалося!

І — нє пєрєвєрталося!

Всьо!

Ваш выход, выходцы

 

«А меж ними і землячки

Де-де виступають.

… Чорнилом политі.

Московською блекотою…»

Тарас Шевченко. Сон, комедія.

 

Ах, выходцы,

не вы ли проходимцы —

курьеры, адъютантишки, чтецы,

наушники, нижайшие мздоимцы,

привратники, при стервах стервецы?

На деньги метрополии, по зову,

слетелись в одночасье, «кар-р!» да «пшик!»,

смакуя вместо убиенной мовы

коверканный, обкорнанный язык.

Корнать, коверкать, быть других проворней, —

для высшей цели, выше просто нет:

во имя сытной жизни коридорной —

хоть приковерной, хоть и наковерной, —

способны вы на все. И на минет.

О подковерной истово мечтая,

любую роль играли вы, и вот

роль подсадной пришлась вам, увлекая;

роль Кролика-в-мешке зовет. Зовет!

«Ваш выход, выходцы! — вопят суфлеры. —

Умнее вид! Лощенней камуфляж!

Прямее взгляд: вам — по коленки море!

Курносьте нос, храните макияж!»

И прибыльно курносить, и приятно,

и совесть отдыхает: мол, — игра!

… Но сон приснится, где хорунжий внятно,

так внятно прохрипит, что аж приятно:

«Ну, вихідці, до виходку пора!»

Се значит: совесть навестит во сне,

здоровьица лишая вас вдвойне.

Басня

 

Нажравшись, Кукушоночек взъярился

и, первенец Соловьего гнезда,

выталкивать «братишек» пристрастился:

пищат-де черти-что,

уродцы, без стыда!

Кукушка пролетала — похвалила:

«Живешь по справедливости, сынок!

Ты — гений! Созидательная сила!

Храни тебя наш Кукушиный Бог!»

А Соловьев кляла да проклинала:

«Подлее не видала на веку!

А хитрые! А глупые, канальи!

За все века, что мы им братски клали,

не обучились нашему «Ку-ку!».

Басня-2 (Шакал в посольстве)

 

Шакала к Зайцам

Волчий Сход послал

по добру по здорову объясниться,

что, мол, братанья час настал

с тем, чтобы воссоединиться

(ибо зайчатинки стал забываться вкус).

Шакал, явившись к серым, бухнул: «Эй, косые!

Я здеся вам посол, а не таежный гнус.

Протрите уши, вытяните выи!»

Не лыком штопаны, рожденные не пальцем,

аборигены жирненькую кость

да корешков хмельных нашли, страдальцы…

Погрыз — и подобрел суровый гость.

И — Кролика из темного мешка

пустил на свет, и тот не растерялся,

грудь выпялив, всплакнул исподтишка,

навзрыд воспоминаниям предался:

о том, что были ж, были времена, —

им порости быльем не дать бы только, —

когда по-братски жили племена…

не все, конечно, но с Зайцами Волки!

Все было общим: логово, судьба,

парнокопытных вместе добывали,

морковь делили, травушку едали,

глазели в дождичек из-под гриба!..

И — сплошь роднились! Ночью на луну

от браков смешанных как славно выли дети!

Пока однажды Зайцы ту страну

разрушили; ушли,

греха в том не заметив…

Шакал — рыдал!

И слушатели — тож;

Развесив уши, многие поникли.

Но тут Зайченок (выискался все ж!):

«Ой, боженьки! — взвопил. — Так это ж будут  и к л а

у папеньки?.. У папенек?!.. Боюсь!

Ой, боженьки! От страха утоплюсь!..»

И встрепенулись Зайцы!

«Замолчать!!! —

взревел Шакал. — Ведь и моя — Зайчиха

была на этом белом свете мать,

и я вам не паз-з-з-зволю мою мать

здесь обижать, уродцы! Тихо! Тихо! Тих-хо!..»

Конфуз и горе.

Кролик тут же сдох:

на чем сидеть, на то и повалился.

Без Кролика такого — ах да ох! —

Шакал ни с чем на Волчий Сход явился.

За что и был разорван на куски

(непоправима тоже в общем-то утрата).

В сношеньях волко-заячьих ни зги

на время стало: брат не видел брата!

*  *  *

Но слух прошел: рядят послом Осла,

чья матушка (о том он уже хвастал),

нуда… из этих… что не помнят зла…

ну… травоядных, да, косых, ушастых…

 

Басня-3 (Согласованье прошлого)

 

«Все зло в подлунном мире оттого и происходит,

и оттого зайчатина теряет прежний вкус,

что с детства Зайцев не туда заводит

истории ушастых для ушастых курс.

И это должен осознать клыкастый каждый», —

во мнении таком сошелся Волчий Сход однажды.

Имелись основания на то.

С тех пор, как Зайцы общих логов избежали,

они кичились, прятались, чуждались,

косели и косились, как никто.

О прошлом же бубнили чёрт-те что:

мол, от клыков лишь гибли травояды,

а Заяц, увести решивший стадо

из-под Волков, — герой-де на все сто.

Мальцам своим с пеленок эти бредни

талдычат от обедни до обедни.

Оно б и ничего, но внемлют этой фени

Косули, Лоси, Лани да Олени.

На сходе предложения звучали,

как музыка запамятных времен:

«Не дать фальсифицировать скрижали!»;

«Косых — к рассудку да через рожон!»;

«К ручью тропинки перекрыть сейчас же!»;

«И к пастбищам тропинки перекрыть!»;

«Создать Комиссию «Истории на страже»!»;

«И с ихней стороны такую ж учредить,

но с той же верной, справедливой целью!»;

«И пусть нас только Вовами зовут!»;

«И пусть Зайчата семь по трижды на неделю

«Песню Волчат примернейших» поют:

«Я сижу на косточках,

Не могу накушаться.

Дядя Вова говорит:

«Надо маму слушаться!..»

Волк Божий Клык, на сходе правив бал,

всем предложеньям радостно внимал

и сам определил состав Комиссий,

сам предложил, чтобы от Зайцев был

предложен в председатели Постыл

Косноязычный-Губошлеп Паисий;

Паисий, иже тощ и стар, как черт,

и все забыл, что знал наперечет.

И вот, лишь стали стражи у ручья

да к пастбищам наряды потянулись,

Комиссии сошлись, и стало видно, чья

сильнее правда, чьи деревья — гнулись…

Под общий одобренья шум и гам

от двух Комиссий Губошлеп представил

Доклад «О братстве и на зло врагам,

или О клыкофобии вне прав и правил».

В докладе предок общий Зубо-Клык

упоминался к слову и в присловье,

и Волчье лыко среди прочих лык

прослеживалось всюду в Прикоровье.

В Докладе было воздано Волкам

особо за их миссию святую

спасения лесов от Ледника,

ползущего на всех, напропалую.

«Ледник перед клыками отступил, —

звучало в тексте Зайцам в назиданье. —

Так почему же дружбы нашей пыл

объяло, черт возьми, похолоданье?!..»

И дальше в духе том же. Лишь одну

поправку в «Песенке Волчат примерных»

(для Зайцев вариант) Паисий провернул

(ах, графоман, ах, буквоед неверный!):

мол, не на КОСТОЧКАХ — на КОРТОЧКАХ сидеть, —

доступнее Зайчат воображенью…

Сход Волчий слушал хмуро (Песня ведь!),

концертное прослушал исполненье…

Скрипя зубами, принял. Но потом

певали вариантик тот плебейский

официально разве: в парке «Общий Дом»,

раз в год — в Артеках молодогвардейских.

А на лужайке алиби имел

лишь тот, кто про и с к о н н о е пропел…

* * *

Мораль? Её в сей басне отродясь

не видывали, скалясь да косясь.

Но ты, читатель мой, имея уши

(и куцый хвост), совета все же слушай

и выслушай: ты чадо обучи

петь «КОСТОЧКУ», во что бы то ни стало —

к обеду, поутрянке ли, в ночи…

И лучше вместе петь ее пристало:

«Ах-х!

Я сижу на косточках,

не могу накушаться.

Дядя Вова говорит:

«Надо маму слушаться!»

Ох-х!..»

Сказка

 

Пошед за ягодой,

пришла домой с медведем,

которому-де любо отдалась;

который, мол, не скучен и не съеден

и над собою очень любит власть.

Отец ругнулся,

мать давай креститься,

но мало помогло и то, и то.

Сыграли вечерушку, где напиться

не смог жених лишь в вычурном пальто.

Тут после свадьбы

он ей и открылся:

скрываюсь, мол, под шкурою чужой,

я не медведь, мол, я — большая крыса

с большою канцелярскою душой.

Ворочал пчел, охотился на зверя,

семь лет семейство множилось, и вот

на год восьмой произошла потеря:

в Москве случился вновь переворот.

Над чащей закружили вертолеты,

спустился благороднейший десант —

министров три и три охранных роты:

«Михал Иваныч! Вы же — наш гарант!»

Народ, мол, верит в Ваше возвращенье,

его он заслужил, герой-народ;

заслышав ныне Ваше «Обращенье»,

он к урнам избирательным рванет.

Иваныч рявкнул, став на обе задних:

«Свершилась справедливость! Как я рад!

Побриться б только и — прощай досада!

Жена, где бритва деда, в аккурат?!»

Побрился — в тот же миг преобразился,

заважничал, команды подает:

«Жена, не зря тебе твой сон приснился.

Скорей детишек собирай!» — орет.

Но тут они его остановили:

«Михал Иваныч! Ждет семья в Москве.

А эту, извините: или — или…

У Вас не может быть их сразу две:

нас не поймет международный зритель,

ведь Вы теперь — Страны руководитель, —

такой Страны! А эти… пусть живут…

Но только здесь и только под охраной,

на гособеспеченьи, дело знамо,

да не болтают лишнего ничуть!»

Прощанье было слезным: навсегда!

Детишки были заняты жевачкой

и новым телевизором, когда

уплыл десант

с властительной заначкой.

Но к вечеру вскричали: «Папка! Пап!..» —

в телеэкран свои рученки пяля.

Но тут она, мудрейшая из баб,

взложила на уста смиренья палец.

И все забылось. Поросло быльем

в деревне охраняемой, счастливой.

И лишь она, склоняясь над бельем,

подчас экрану улыбнется мило.

Там — он: вещает, представляет, чтит,

вдвоем с женой — блаженствия картинка.

Вопят витии: «Ка-а-ак руководит!»

Ему приятно это, но блестит

в его глазах… животная грустинка!

Медведь, увы, останется медведем,

ему уж не подняться, не упасть.

Добро и то: не съеден и не беден.

И лишь одной ей до конца он ведом,

он, над собой который любит власть.

 

Баллада о норд-ост-зюйд-весте, или Навеки вместе

 

Еще в материнской утробе,

иль даже в отцовских чреслах,

мечтала Оксана Хороба

о мюзикле этом прелестном.

И тож Барабольченко Тая,

в утробе иной, вестимо,

о том же страстно мечтая,

прошла в этот мир не мимо.

Подобно им Бэвзь Микола,

и с ним еще сорок соколов,

полтавских, окольных прикольных,

росли с той же целью высокою.

Ведь это же счастья сколько:

мол, мюзикл — и все приятно,

от янки — схемушки только,

все прочее — общепонятно

(затем, что на общепонятном!).

Но главное то, что в Москве:

ать-два! через раз — ать-две!..

Сюжет, знамо, будет тоже

на что-то родное похожим:

Большая Страна… Любвишша…

Герой по имени Раша

пленил иностранку, парнишша,

и вместе поют: «Ах, параша!..

Расширяйтесь границы окрест —

норд-ост-зюйд! зюйд-норд-ост! ост-норд-вест!

Только будьте всегда на замке,

вы, границы, в своем далеке!..»

Но некий Шамиль Пацаев,

с ним сто бородатых прочих,

рос местью обуреваем:

за горы, за черные очи.

А некий Ваня Студёнкин,

и с ним еще сто самых смелых,

оставили рано пеленки,

в спецназе взрослея умело.

Но, всех их в виду имея,

майор Ковалев — не так ли? —

ждал с прищуром чародея,

когда запустят спектакли;

и, как подобает боссу,

тем более в первопрестольной,

велел генералу Носу

он план подготовить изволить.

И в день, когда Тая с Оксаной,

Микола, и сорок, и тыща,

билетами потрясая,

в зал ринулись — краше не сыщешь, —

Студёнкин, завидя Шамиля

с последним пудом взрывчатки,

потупился, как простофиля,

и стал поправлять перчатки.

Что было дальше — известно:

заложники, плач, ультиматум.

Майор Ковалев прелестно

ругался счастливейшим матом.

Все свои роли сыграли

по Ковалеву и Носу,

хоть сами о том не знали

(по принципу: «Нет вопросов!»):

кто — зрителей, кто — актеров,

кто монстров, а кто — героев,

кто — жертв от газа, который

закачан в театр был вскоре.

Все жертвы, знамо, на монстров

возложены официально

да с митингами на погостах

без трезвости изначальной.

Но это — общеизвестно,

а речь о любви, борщееды:

которая повсеместно

свои стяжает победы.

В больнице одной помирая,

но (познакомившись) выжив,

с Миколой венчается Тая

судьбою, дарованной свыше.

И шепчет жених невесте:

«Навеки, навеки вместе!»

Свидетельницей — Оксана:

«Норд-ост-зюйд-весту» — осанна!»

Вся свадьба — за счет державы,

из Киева — тосты, подарки.

Невесте мигает бравый

министр по гуманитарке.

 

 

А Шамилю ли пилюли, Маша? (Палиндромическое)

«Паліндром — і ні морд, ні лап!»

 

Иван Иов.

1

Аттила: «Кому я — Умо-Калит-та?

Н-ну, гунны, н-ну, гунн?»

Regina Аnnа: «А, нигер.

Арапу – пара?»

«… У Фиделя леди – фу!

А Шамилю ли Маши, Шамилю ли Маша?»

Сон – и Носы, сон – и Нос,

и массаж ужас-сами…

На Гоголя – логоган!

2

«Униту» псарь Распутину,

у! читат и читат, и читат, и … чу!..

И левет, и левет, у, Тевель, и Тевель, и…

и… массаж ужас-сами?

То шаманил ли нам Ашот?

А слепень не пел-с, а?

3

Кино-тоник:

Нинель Ленин:

«Пук-пук! Куп-куп! Пук-пук! Куп-куп!

Купили Чили?! Пук!

Или: пукнули — милун купили?

На Святаго Бога — тяв-с! Ан?!»

Овод, иже рогу горе жидово.

Ужо рожу ужор-с: «РожУ, ужО рожУ!»

Те: «Небес не пел слепень себе, нет?

Се: «Ересиархов ВОХРа и сере, ес?»

«Йо-с!.. Серп и молот — толом и прессой!

На Шамиля ли, Машан?»

И немели пилемени,

и немел племени

ата Генералиссимус — ум и с-сила ренегата.

4

Орать: «Таро!» — орать старо.

И Лорелеи еле роли

не дуче чудом, чмо-дуче – чуден,

и Лжевова, за Вов ежли.

Ибо Горби Тибр о Гоби

лепо пел,

и «Боингов» огни — Оби!

О, Миссисипи, писиссимо!

О, Миссури ли, руссимо?!

О, миссурили руссимо,

омиссурили, руссимо,

и намиссурили русси мани!

 

5

Те: «Джохар! Т-с! Сей, ес? Страх, о, ждет!

о, как станет — стена!» Т-с, како

и Жорики лики-рожи

(«Или!») в яви див явили.

Те: «Норд-остово, т-с! одро — нет?»

 

6

Те: «Лоту-то — лет!..»

Се: «Толстого, т-с, лот, ес!»

Но те: «Шамилю ли, Маше тон?»

Но се: «Шамиля ли Маше сон?»

Те же: «Рассея, ес-с, а — режет!

Святая, а — тяв-с!..».

«… Во, зачистка, дак, т-с! — и Чазов!»

«Неужто лот — жуен?

На Шамиля ли, Машан?

7

А Шамилю ли Маша?

А Шамиля ли Маша?

И Шамиля ли Маши,

И шамиляли Маши,

ес, — все?!

А Шамилю ли люли, Маша?

И Шамилю ли пилюли Маши?»

 

8

…Ибо Горби Тибр о Гоби

лепо пел, о, лепо пел!

Слепо пел-с, о, слепо пел-с!..»

Великолепен, а не пел Оки лев,

ни Ваня Навин.

Тираду дарит: «Я — смерть. Тремся!»

 

 

IV. ЗАБУБЕННАЯ НЕДЕЛЯ

За общее культурное пространство
Мы будем до последнего стоять,
Кабы в культурном общем том пространстве
Всем миром говорить: «Едрёна мать!».

 

 

Вечерние таковские частушечки тамбовские

 

Не частушки — умиленье

(Коль в частушках знаешь толк):

Во полях Нечерноземья

Их поет тамбовский волк.

Уронил тебя в снегу

От избытка семени.

О заначке — ни гу-гу

До поры до времени.

Ах ты, милка моя,

Где заначка твоя?

Аль ты все о мне мечтала,

Не заначивая?

Пора, милка, ночевать,

Лезай, милка, под кровать.

Ложусь на кроватию

Я с едреной матерью!

Ох,  бражулечка, бражуля,

Что ж ты бродишь медленно?

То ли дроля бросил соли,

То ль свыше не велено?

Ёли-пали, пали — ёли,

Коль проснулся — наливай!

Пей бражулю с опохмёлу

И бражулей запивай!

Кто бражулю пить умеет,

Тому пиво — нипочем!

И вино ему тускнеет,

И коньяк смердит мочой!

Кто к бражуле пристрастился,

Тот – духовный исполин;

В страшном сне ему не снился

Страшный смрад грузинских вин!

Вин грузинских и боржоми

Хуже разве нашатырь;

Закусь, что приводит к коме –

Это украинский сыр!

К нам тарелка залетела

Во Нечерноземию:

Семь дней нюхала, глазела

На разлито зелие!

Дроля дролю обстаканил,

С опохмёлу улизнул;

Козу чью-то отчеканил,

Судьбу чью-то навернул.

С дролей милка озоруя,

Откусила кончик… носа.

Не решить никак без носа

Демо-графф-ии вопроса!

Дроля в Штатах очутился,

Дроля в Штатах раскрутился:

Стал Мистер-Евразия —

Дроля… Стеньки Разина!

До чего ж мы дОжили:

Не то на то полОжили!

Лучше б было не дожить,

Чем не то на то ложить!

 

Утренник частушки школьной, очень ученической

 

Каб училки не учили,

Мы б их за нос не водили.

А водили б за трусы

В рощи средней полосы.

У меня была училка —

Не видать из-под стола;

Целоваться научила,

Всех учила, как могла.

Ах, училочка моя,

Обучаешь ты меня:

И за партой, и на парте,

На плетне и у плетня!

Всех милее мне училка,

Ах, родного языка:

В слове «водка» две ошибки

С ней мы делаем пока.

Хоть училка молодая,

Я не первый ученик

Среди тех, кто дар Валдая

Носят к сердцу напрямик!

Не училка — трясогузка,

Учит по истории:

Мол-де, предки были русски,

Но на семя скорыи!

У училки есть копилка,

Ах, кака копилочка:

В той копилке — лишь опилки,

Да и то с шерстиночки!

На каникулах училка

Репетиторшей была:

Денег много получила,

Знаний больше отдала!

Ты, училочка моя,

Я тебя потешу:

Принесу на три рубля,

На десятку выпью!

У подружки, у училки,

Оказалось: две копилки!

Много надоть сил имать,

Кабы обе наполнять.

Есть дразнилка для училки,

Есть и для директора:

Пусть директор не приходит

В школу без эректора!

Коль в тебе взыграли силы,

Ты училку обучи.

Коль училка изменила,

Ты уроки не учи!

Об училке вновь — ни слова!

Грамотёха милая:

То ль «шалАва», то ль «шалОва»…

В общем — шаловливая!

(Политической частушки вечер предварительный)

 

Рашен борщ, юкрейнен водка…

От Курил и до Карпат

Нас обидеть норовят:

Обижают, обижают, —

Стонут, плачут и вопят!

От Курил и до Карпат

Наш благоухает мат.

Только западнее Чопа

«Зачопиться» норовят.

Норови не норови —

Мат ужо в твоей крови.

Резиденты побывали —

Твою матерь повидали!

Букву «П» нельзя терять,

Лучше ее прибавлять:

Резидент стал п-резидентом, —

Ах, честная твоя мать!

У двуглавого орла —

Двуствольная поп-па:

В одном глазу — Азия,

А в другом — Европ-па!

Был парторгом поп Федот,

Был и председателем,

Нынче высвятился вот:

Стал предпринимателем!

Бизнес в церкви процветат,

Процветает бизнес-то:

Каб родней стал брату брат

Во былой Отчизне-то!

Если кто кого-то где-то

Вдруг посмеет обижать,

Оградит кого-то где-то

Неизменно наш солдат!

Хоть свобода наступила,

Мы не будем отступать:

Будем новыми словами

Правду старую вещать!

Санкт-бандитский показали

В Киеве Санкт-Петербург:

От российских капиталов

Кабы там исчез испуг!

Санкт-бандитское пространство —

Зонушка культурная!

Интерессов постоянство,

Благодарность бурная!

На уши лапшицы жаждет

Утром, днем и вечером

Самый мирный, самый каждый

Б о р щ е е д    д о в е р ч и в ы й!

Создала с трудом природа

На волне вещательной

Человеческого рода

Вид сей замечательный!

Киев, ах! В «Динамо»-клубе

Выступают звезды-в-кубе:

Та — звезда, и тот — звезда…

Московского поезда!

Только западнее Чопа

Не услышать этих звезд:

Неужели там… Европа

Начинается всерьез?

Ах, граница, ламца-дрица,

Нараспашку — как душа!

Ах, Украйна! Ты, сестрица,

Для афганцев хороша!

Ваня с Васей взяли доллар

С каждого Наджибуллы:

«Йванко пусть их в Чопе ловит:

Здоровэсэньки булы!».

Возле Чопа ты, граница, —

Щелочка замочная!

Ты и западная, ви’цца,

Ты же — и восточная!

Флаги все к нам в гости — вот как!

Ай да флаги — чистый шелк:

«Рашен борщ, юкрейнен водка, —

Это будет карашё!»

Ах, Нахаловка родная,

Ты блатная да удалая:

Ни умом тебя понять,

Ах-х, ни в сказке описать!

 

Про Матрёху невпопад, к слову – про заградотряд

 

Кто сказал, что Конь Троянский

Первою матрёшкой был?

Что-то знал ли тот, сказавший,

Что-то где то ль проследил?

Ах, Матрёха, ты, Матрёха, —

В глубине да глубина!

Во тебе ли, во Матрёхе,

Мир не смыслит ни хрена?

Впереди — штрафные роты.

Позади — не девушки.

«Впереди» плюс «позади» — вот

Формула победушки!

Впереди — штрафные роты,

Позади — заградотряд…

Промеж нас — какие счеты?

Разливай победы яд!

Мол, единой дружбы ради

Победили ту чуму:

Вспоминать заградотряды —

И сегодня ни к чему!

Ни к чему и штрафников —

Чёрно-фуфаечников,

Особливо — в вышиванках, —

Скажем без обиняков!

Политической частушки вечер доверительный, политической припевки – самый ублажительный

 

Пролетарии всех стран

От нас разбежалися, —

Значит, братство трех славян

Нам с тобой осталося!

Ух ты! Ах ты!

С бухты-барахты!

Чукча ты? Я — московит?

Ты — зырянин? Он — «джигит»?

Вместе мы — народ славянский:

Сын юриста подтвердит!

Даже сын его соседки

Подтвердить все норовит!

От Ивана до Петра,

От Петра до Леонида, —

Вечный суп из топора

Мы варили всё для вида.

Наш топор, а чья крупа,

То известно без попа!

От Мишатки до Бориски,

От Бориски к Генушкам, —

Тот же суп для той же миски

Варим без изменушки.

Только (ради «Жориков»)

Пишем на топорике.

Что мы только не писали

На топорике ко дню:

«Третий Рим», «Социдеалы»,

«Perestrojka», «Интер-Ню»…

В одночасье: нам был суп,

А врагам — сплошной отлуп!

Написали: «Рынок Рынков» —

Мясо дал капиталист.

Оказалось: шит он лыком,

Но при этом — скандалист.

Вопрошает, дурачок:

«Ваш без-дон-ный ко-те-лок?»

Чу! Пора, пора, пора

Суп варить из топора

Под названием «Славянский» —

Раз на то пошла игра.

Пишем: «СЛАВЯНСТВО» —

Котелку пространство!

Если было сто Указов,

Кабы «мову» извести,

Значит, ноне надоть разом

«Двуязычие» ввести.

Только не в Тамбове —

В Киеве да Львове!

И не в Таганроге —

В Луцке, Кривом Роге!

Ай-ду-да-да, дад-ду-да,

Продолжаем, господа!

Продолженье подсказала

В огороде лебеда:

Коль, бывало, в 33-м

На границе с РэФэСеР

Контингент военный встетит

Голодающих, — поверь:

Была это — да, да, да! —

Очень общая беда!

Ежли в 91-м

Была общая казна,

Но «сестренкам» — ах, неверным! —

Не досталось ни рожна, —

Значит, надоть с ними впредь

Больше общего иметь!

 

Телемостик, телемост, тащим выборы за хвост

 

Телемостик. Телемост

Меж Москвой да Киевом:

Всесоюзный еще ГОСТ,

Да с ФСБ-подливою!

Телемост телемостЯт

Студия на студию:

Кого топят, как котят,

Кому — к груди грудию.

Властелина властелин,

Самого вассального,

На сухое тащит. Блин,

Словно бы сусального!

Чудище обло, с хвостом

(ради ли Радищева?)

Бродит под телемостом

(цвета ль не коричнева?).

Началось. Сбывается:

Малороссы каются,

От Москвы не замыкаться

Клятву дать стараются.

Сын юриста прямо в лоб

Ихнему, с акцентиком:

«Русофоб ты, русофоб,

Шпонтик ты со шпентиком!»

Шпонтик тут же, на глазах,

Шлет привет «кондрашечке»:

Извините, ох да ах, —

И рученкой к чашечке.

Вольфович не отстает:

«Бросьте русофобию,

Ты и этот твой… Ну, тот…

Лидер по подобию!»

Что тут началось — дурдом! —

В киевской-то студии:

К микрофону рот за ртом

Льнут. Словно простудные!

«На москвичке я женат!»

«Я — на сибиряночке!»

«Мой лежит в Афгане брат!..»

«Дед мой — на тальяночке!..»

Словом, алиби свое

Каждый расковыривал.

Что ж, кому — тележнивье,

Кому — микровыборы.

 

Валуевские робяты, ковалёвские всё хваты

 

Валуевские робяты — ох! —

Мы, как прежде хороши:

Этноцида дело свято — ох! —

Продолжаем от души!

Год Чечни совпал в России — ох! —

С годом Украинушки:

Ротозеи да ротозии — ох! —

Подставляли спинушки.

Оседлав да восседая — ох! —

Майор зело Ковалев

От Збруча и до Валдая — ох! —

Не жалел высоких слов.

Интерес имея узкий — ох! —

Ох, да расширительный;

Интерес как будто русский — ох! —

Хоть невразумительный.

Ибо леший его знает,

Это ль русский интерес:

Коль Украйна иссякает,

Ох, под Кремлевский павши пресс?

Под Кремлевский да под сибирский          — ох! —

Пресс Антибиотиков:

Самый прочный да самый склизкий — ох! —

И родной до чертиков.

Из-под пресса да интересса — ох! —

Ох, как будто русского, —

Нам куды бежать, балбесам, — ох! —

Ох, в ситуац’и Курбского?

Ладушки да ладушки, счастье от Бен-Ладушки! (Заключительный вечер частушки для служебного пользования)

 

Ладушки да ладушки:

Повезло с Бен-ладушкой!

Дядьку Сэма он пугнул —

Тот к Рассее и прильнул!

Ах! Пугливый дядька Сэм

На груди размяк совсем:

На груди медаленной

Ноет, как ужаленный.

Хнычет Сэм: «Рассеюшка!

Расскажи, Имперьюшка:

Как кого мочить в сортире

И как чистить перьюшки!?»

Ах ты, Сэмка-Сёмушка,

Ах ты, дрёма-дрёмушка!

Все проспал ты, все прожрал ты,

Алмазна головушка!

Хнычет Сэмка с топотом:

«Поделись всем опытом:

Где бактерию какую

Вывела и — что потом?!»

Ах ты, Сэмка, — простота!

Хочешь все — за просто так?

Прежде, чем узнать шиши,

Ты сперва долги спиши!

Сэмка, ротозеюшка,

Возопил: «Рассеюшка!

Все спишу! Сам задолжаю!

Мир твоим идеюшкам!»

Ну, коли уж, Сэмка, так,

Быть по-твоему, чудак:

Дай еще вот эту «зелень»

И вот этот «Кадиллак»!

Reality-cсмердяковская

Застольная для двух лбов с лобстером

«Про неправду все написано…» (Смердяков о «Вечерах
на хуторе…» Гоголя).

 

Ф. М. Достоевский. «Братья Карамазовы».

«Сегодня зритель смотрит «реалити-шоу». Это игра — не надо к ней относиться, как к жизни. И не надо к ней относиться, как к школе. Ничему телевидение не учит».

Владимир Оселедчик,
ген. директор телеканала «1+1».
Работа для интеллектуалов — в убыток. // День, 2002, 26 сент.

«Люди хотят смотреть «Окна», «Большую стирку», и это я не считаю свидетельством плохого вкуса. В ресторане вы ведь не всегда заказываете лобстера… Российский рекламный рынок в десять раз больше нашего. Сейчас программы снимаются изначально на русском языке, что выгодно и экономически, и творчески. Российские и украинские телекомпании экономят деньги, ориентируясь на разные рынки».

Александр Ткаченко, ген. директор
«Нового канала». Политический бомонд слабо понимает,
что такое свободная пресса.// День, 2002, 4 окт.

 

Как была, все была кара-мазовщина-а,

Смердяковщина-с только осталася:

В смердяковстве допреж’ шибко изощрена,

В чиливизоре рас-поясалася;

В чиливизоре ли да с компьютерищем

Всей смердящей реальной реальности,

Смердяковствующей да перламутрствующей,

На сусальности лепящей сальности.

Ни Варшава, ни Пшемышль, ни Варна, увы,

Не внимают ничуть смердяковщине:

Отметают её пуще склизкой ботвы,

Попихают её да к Московщине.

Только в городе Кыя да в Юзовке, да

На просторах, Валуевым меченых,

Смердяковская светит, все светит звезда

Для мечтой смердяковской увеченных.

Ибо деньги — не пахнут! А если смердят,

То к большой обоюднейшей выгоде.

И да здравствуют те, что других перебдят,

Смердяковствуя даже во Ироде!

А коль камешек бросит интеллектуал

Или нациями озабоченный,

Мы споем ему хором большой мадригал

И под лобстера выпьем воочию!

Гимн трижды славянский

 

Надоть, надоть нам Конфедерацью

Трех славянских республик спаять!

Только где нам для цели сей, братцы,

Где нам третью славянскую взять?

Выход найден,

Искомый был ране,

Выход найден, и есть он таков:

Россияне — ведь это ж славяне?

Все славяне, во имя хохлов!

Московиты — славяне,

И зыряне — славяне,

И чечен, и чуваш, и чалдон!

Ханты-манси — славяне,

Чукчи, ненцы, — славяне,

И пермяк, и мордвин, —

Испокон!

И, увидев славянского дела

Троекратный сей трижды-успех,

С Божьей помощью ринут к нам смело

Все другие, и примем мы всех.

Первым делом примчат полячишки,

Сербы, чехи, словаки, — мил-свет!

И болгары, любимые слишком,

И хорваты, словенцы, — вослед!

Э-э-х-х-х!

Московиты — славяне!……………

Гимн самый евразийский

 

Надоть, надоть нам сил Евразийских

Непрестанно сплоченность крепить.

И для цели сей кладов сибирских

Мы готовы почти не щадить.

Вызов брошен — за нами не станет,

Подтверждали мы это не раз:

Если надоть — мы все мусульмане,

Каждый свой совершает намаз.

Московиты намажут,

И зыряне намажут,

И чечен, и чуваш, и чалдон,

Ханты-манси намажут,

Чукчи ненцам подскажут,

И пермяк, и мордвин, —

Испокон!

Эту новость заслышав, проснутся

Все, кто Миссию помнит и чтит,

И на двух континентах найдутся

Силы новые, словно магнит.

Ради Миссии выше различий

Станут все евразийцы Земли,

Чтобы Родины Мира обличье

С Божьей помощью тешить могли!

Эх-х-х!

Московиты намажут……………

 

32. Вальс о 32-м макабря

 

Как тридцать второго числа,

к полднику да поутрянке,

приметка по улице шла

в первейшей трехцветной портянке.

Приметка была в самый раз,

а ей, горемычной, навстречу

хромал-ковылял Несураз,

ворча: «Всё равно не замечу!»

Хоть был Несураз ведуном,

приметка была не ко счастью:

и мир заходил ходуном,

и власть сменилася властью.

Свернулись в очко времена,

разверзлось вовсю безвременье,

и странная очень страна,

Странишша, вошла в ускоренье.

И были б Странишше кранты,

и миру — кузькина матерь,

и не спасли бы Кресты,

Бутырки, Лубянка-спасатель.

Но тридцать второго числа,

год в год — Нострадамусу «danke!» —

опять приметка прошла,

навстречу ей — Ваня на танке.

З ліричного трикнижжя «Під небом Коновалюка» (2000, 2004, 2010)

 

 

Земля тричі всесвітнього ясиру

 

1

Земля всесвітнього ясиру,

Прабожим духом ще жива,

Посеред світа — потаймиру —

Нерозкраденна — о, дива!

Скількох галерників вродила,

Скількох гаремниць сповила!

Земля вродливо-юродива,

Земля гаряча, як смола.

А ті галерники — достоту

Сало-пшоняні двигуни.

А ті гаремниці… від поту

Не просихають, знай, вони.

Земля довірлива, мов донор,

Народ добрячий та плохий:

Сто тисяч множений на гонор,

Мільйонно ділений на гонор,

Такий співочий, аж… німий.

Сусіди пам’ять в нього вкрали

(як з усіх боків визволяли),

Тож він росте, немов трава;

У ямі силосній зимує,

Нерозкраденний — о, дива! —

Що хоче чути, те і чує,

А бачить те лиш, що покажуть,

А знає те лиш, що розкажуть,

Його капуста-голова.

Йому служити? З ним іти

До його «світлої мети»

В сусідський котелок бездонний?

Що вдієш, Федоре? Бодай

Йому його покажеш край,

Над краєм — строгий небокрай

І серця гони……………

 

2

Піти в поля — і там… лишитись?

Піти в сади — і… процвісти?

А одцвісти — не обізлитись

В годину млавої сльоти.

Пейзаж душі — нестерпно світлий,

Душа Шевченком пройнялась.

Метуть пейзаж космічні мітли,

Щоби Роси вродився Князь.

І Князь Роси зросте небавом,

І коронується в полях:

Змагати Кривду — не за славу, —

За совість чисту — не за страх.

 

3

Присутність Бога у картині:

невидимий, бо всюдисущий;

воздав личині по святині,

кущі возвів у райські кУщі.

Все висвітлив непереборно:

темнішому приклеїв тіні,

і світ пашить, як вічне горно,

і бджілка мислить у цвітінні.

І променя піймала склянка,

і трусять променями дзвони,

й стражденна мати-роксолянка

не приховає лик Мадонни.

Все висвітливши нездоланно,

все розгорнув у перспективі,

і дибляться ґрунти рахманно,

і пси – нітрохи не спесиві.

Хтось же й відчує (хай не нині,

не завтра на аукціоні):

присутність Бога у картині

можлива в нашому підсонні.

 

 

Чотири пори Коновалюка

 

І

Весна – веснозора,

зима – зимоока,

а літо – летюче,

а осінь – масна;

день дня доганяє,

нівроку, щороку;

догнати не вміє,

але здоганя.

Щораз – навмання.

Зимі зимоокій

прислужиться й церква:

драбинка проступить

в снігу на даху;

весні веснозорій

льодяник-плацебо

зима подарує,

вмочивши в юху…

З зимово-весняного –

в літньо-осіннє,

з осінньо-зимового –

в веснянолет

примружене око

мандрує, промінне,

крізь космос нюансів,

крізь товщу прикмет…

… Стрімкі куполи,

і драбинка – легка

в зимі зимоокій

Коновалюка.

 

ІІ

Морози – ряст – жита – сади –

чотири пори року.

Світ нескінченно молодий

щодосвітку, щокроку.

Щоподиху, щопівштриха,

щобруньки, щопелюстки.

Душа – до серця б не глуха,

до вимислу галузки.

Старіння світу? Не творці

причиною старінню,

не вилазки на манівці,

не виклик майстра вмінню.

В світах людський зникає світ?

Але якщо доглибний,

невже без шансу на одвіт

(за прижмур непохибний)?

Четвірко пір… Хода стрімка

у пір. Яка ж є краща

під пензлем Коновалюка:

зима? весна пропаща?..

А всі разом! Найперше ж та,

яка то перед вами.

Є й п’ята. П’ята – золота:

мандрівка між літами.

 

 

Й-а ще й чотири бувальщини

 

1. Напросилась Тетяна Яблонська сама

 

Мішки полотнищами стали,

Яблонська з фарбов тут як тут:

мішки на них намалювала

і гори хліба — щедрий труд

колгоспниць радісно-щасливих, —

і в щедру славу увійшла

художниця не з вередливих,

майстриня пензля чимала.

Нащо ж до Федора зійшла

з висот омріяної слави?

Цікава думку знать була —

про свої твори — знать цікава.

А він, медвідь, не пощадив

ні слави, ні прекрасну даму,

сказав — неначе присудив:

«Трудились Ви, Тетяно, дармо.

Була би користь більша всім:

народу, партії і житу,

якби з полотнищ, уявім

(тих, що зуміли Ви зужити),

мішків колгоспникам нашити».

 

 

2. Федір Коновалюк і Микита Хрущов

 

(Зі слів історика мистецтв Іллі Безбаха)

 

Хрущов котився, свитою оточений.

Коновалюк із молоддю стояв.

Хрущов з Москви навідався, наврочений,

де виставку в Манежі розорав.

Була «відлига» з приморозком першим:

авангардистів бито – «штукарів».

Вождь, «штукарям» московським носа втерши,

до київських носів пришварготів:

«Мазня!» «Бридня!» «А це – що?!» «А – для кого?!» –

крізь виставку котився, як бурчак.

І допекло це Коновалюкові,

і зупинив вождя митець-козак:

«А що ти в цьому тямиш, чоловіче?

Ти малюванню вчився? В кого? Де?».

І остовпів генсек. І страх і відчай

в очах його, і свити, і людей…

Так на війні бувало з танком грізним,

коли влучала в триплекс ПТР.

Смикнувся вождь. Зімкнулась свита. Пізно!

Не відповів. Наддав ходи. Попер!

Пробігши мовчки решту експозицій,

ретирувався, грізний і малий.

Понісся зі столички до столиці –

назустріч змовам, наївняк старий.

Звичайно, що «оргвисновки» зробили

у Києві «мистецтв керівники»:

до звань почесних рух призупинили,

до виставок, до фондів – на роки.

«Коновалюк» – як «Кармалюк» – звучати

для владолизів почало тоді;

хоча бувають різні бюрократи,

то й дехто з них таємно порадів,

і згадував до скону ту картину,

де вождь укляклий – як підбитий танк.

Умів Коновалюк не гнути спину,

у нього б нам учитися отак.

 

 

3. Мати картин: «Мороз-Коновалюк Тамара,

якою я її ледь знала»

 

(Зі слів мистецтвознавця Тетяни Гаврилової)

 

 

Вона ж була попівна. З тих попівен,

аж тих – тепер їх мало – панотцівен

(бо величали батька панотцем

і в очі й поза очі прихожани),

отож така – без похибу й догани,

з відразою до крику, сварок сцен.

Жила – по Слову. Федора любила.

Сказати б можна, що боготворила;

про набожних однак не кажуть так.

Часи мінялись. Вірність і повага

була подружжю їхньому наснага

незмінно – хай там що, і хто, і як.

Не дав Бог діток? Дітками картини

назвав він жартома якоїсь днини

з подяки за соратництво її.

Пішов з життя – лишились з нею дітки,

її рясного щастя в світі свідки,

всі – Коновалюкової сім’ї.

Часів останніх хоч і бідувала,

картин же – хоч ти що – не продавала:

«Дітей, – казала, – в нас не продають –

виводять в люди». І вела їх в люди:

на виставках, в музеях дітки всюди

лиш відгуки збирали. Ще зберуть.

Тому якщо зустрінете сьогодні

десь на прудкім якімсь аукціоні

його картини, знайте: хтось грішить.

Гріх не смертельний людям-чужаницям

в епоху, де навкруг жирує нице?

А хто зна, хто зна. Гріх завжди спішить.

 

 

4. Волошками портрет духовний

 

(Ще зі слів мистецтвознавця Тетяни Гаврилової)

 

На першу пенсію купила

букет волошок в переході.

Вони кімнату освітили,

їх змалював ураз, на подив.

Вони вдивлялися з картону,

вони допитувались: «Хто ти?»

Були примружено невтомні,

легкі, як у повітрі ноти.

Були гербом пенсійних злиднів

чи вміння світові прощати

в кімнаті, світові не видні,

світи манивши до кімнати?

Обом загадкою ті чари.

Відтінки таємниць великих.

Ввійшло у них тепло Тамари,

вселився усміх зореликий.

Де нині, де вони сьогодні,

чом не спливають в каталогах,

щироусміхнені, не модні, –

у Бозі радість неубога?

 

 

Неуникненні коломийки

 

*   *   *

Брунатної — на пензлику, білила — на денці,

Але сонця, але вітру! — для інтерференцій.

 

*   *   *

У склепіння фреску щедрить рука не поганська,

Шпат ісландський пропікає жар-земля іспанська.

 

*   *   *

Сохне фреска за рукою, сохне під рукою,

Яснішає лик Марії, додає спокою.

 

*   *   *

Тиньку рада фарба всяка, він її оговта,

Оговталася найскорше шафраново-жовта.

 

*   *   *

Слонової нема кості, є півп’ядь картону:

У ній мусиш умістити Благодать Закону.

 

*   *   *

Як у церкві намоливши ікону та фреску,

Йдуть грішники у світ грішний — із зими та в весну.

 

*   *   *

Лісостепом, лісостепом — та й через Полісся

Летів пензель, летів пензель, поки не вознісся.

 

* * *

Снігами Коновалюка

Спішить його душа пречиста,

Душа Плугатаря й Артиста,

Душа вродлива і легка.

Спішить до нас. А ми — куди?

В які суєти і марноти?

В які позичені нецноти,

В чиї просмерджені сліди?

О Господи, не приведи:

Снігів снаги не причаститись,

Душі Артиста не відкритись —

Бодай колись,

Вряди-годи.

 

 

* * *

Чуй! Птиці Коновалюка

Десь тут між двох картин співають,

Ширяють, світ благословляють,

Еге, картину вибирають,

Із двох придатніша яка:

Пташиний вік в ній вікувати.

І, видить сам пташиний Бог,

Нелегко — страх як! — вибирати,

Ці-цінь! Цвірінь!

Тьох-тіу-тьох!

 

 

* * *

Під небом Коновалюка

Зрослись билина і людина

І тишу п’ють — вона п’янка, —

І волі ждуть — вона гірка

І… невловима.

Химерне щастя бідняка

Десь тутка ручкалося з кленом

Та з вільхою…

Якесь шалене

Одвічне щастя бідняка.

Дзумить бджола, бринить ріка,

Шляхи ятряться кольорами.

До тями світ бреде, до тями

Під небом Коновалюка.

Сяка-така, перетака

Нам є культурна зона спільна…

І все-таки Вкраїна… вільна?

Під небом Коновалюка.

 

 

 

ДЕНЬ ДО ДНЯ

 

«Автопортрет. 1904»

 

Це чотирнадцятий минає.

Вже чотирнадцятий! І вже

стихар поставу облягає,

в очах дорослість закипає,

жезл — крізь сулок — рука тримає,

а думка — Бога береже,

як Бог — усіх, хто бережЕний

або відважний хоч куди,

або стихарник облаченний

(іподиякон достеменний),

що, бач, єпископські труди

плечем у Лаврі підпирає,

кшталтує свою душу, знай;

стихар поставу облягає,

в очах дорослість закипає,

жезл — ліва — крізь сулок стискає,

а правій — пензля подавай!..

 

 

«Похмурий день. 1918»

 

Кущі – скульптурні: як застиглі вибухи,

розмелена земля, сліди коліс, –

життя і смерті виспраглий заміс,

шляхів уривки, звивин теплі вивихи.

 

Шинельний колір в’ївся в колорит.

Терпка їдючість кольору шинельного –

передчуттям біди, вогню шрапнельного,

курганів братських, намогильних плит.

 

Похмурий день понурої епохи,

осколками засіли «ахи», «охи»,

не день – знамення похмурніших днів,

ескіз майбутніх горя декорацій

між героїчних зрад і профанацій,

німотних трудоліт і вбивстводнів…

 

Вціліти! Уціліти хоч душею,

якщо не серцем, зраненим шрапнеллю.

Вцілівши, до цілющої дійти

тії у полі… чи кринички?.. вирви?..

З долоні пивши, просто в люди вийти.

З долоні ж то і фарби розвести.

 

 

«Еней і Дідона. 1924»

 

Еней з Дідоною возились,

шукав їх дідько – не знайшов:

возились так, що іншим снились

і уплітались до розмов.

Те з тим, а те із тим возилось

та й так, аж так, що очутилось

те в тому, але й те у тім.

Вселенська піч загоготіла,

приймак ледь не позбувся тіла, –

об тім бурлеск,

етюд об тім.

 

 

«Автопортрет в образі Катерини. 1930»

 

А коли пішов 13-й рік переможної

диктатури пролетар’яту

У тій селянській країні,

У тій неоглядній країні,

Що, мов біблійний кит

Йону біблійного,

Проковтнула народів сто,

І пішли по країні новоубієнних,

Новопроковтнутих міліоннії тіні,

І всі на тім заспокоїлись,

і не перечив ніхто,

Один художник одного з-поміж

народів ста

Відчув себе дівою Катериною

(з чужою в утробі дитиною) —

Обманутою і покинутою,

Неначе діжа пуста.

І так себе змалював навік-віки

(Із козацьким носом,

а довірливим зором дівочим),

Аби ми, — ой, та й недомірки ж,

Сякі-такі недоріки, —

Як із черева неоглядного-хижого

на світ утікатимем,

Мали кому глянути в очі.

 

 

«Хата дяка в селі Кирилівці. 1932»

 

Чорна та темна вдяглася у зелень,

вціліла та й хвалить сніпки:

«Такі околоти в довколишніх землях,

повірте, бували таки!

Такі околоти!.. А що скиртопра-а-ви!..

Таких пошивальників – де

знайти у двадцятім, шукавши до справи?

І хто в тридцять другім знайде?..»

Хто й стане шукати,

якщо не на часі?

Є дерево, є бур’яни:

прихильні до хати вони

в своїй масі,

приквітли до неї вони.

 

 

«Будівництво набережної Дніпра. 1937»

 

Метал і дерево. Хрестами

у далині десятки щогл.

Безлюддя. Вечір, як тестамент.

Ніхто нікому ні про що.

То гірка щебеню чи берег

недорозрунтаний? Хто зна?

А хоч би й знав. Епоха берій.

Тривожна синь-голубизна.

Про «Будівництво» кон’юнктура?

Про «Тему праці» творчий звіт?

Завмерлий ритм. Снага понура.

Тісний матеріальний світ.

Такий тісний, що потісняє,

і притісняє, душить, мне:

і це довколишнє, земне,

і те, котре все ще… буває?

 

 

«Київ. Андріївська церква. 1940»

 

Андріївська церква у профіль в тумані

(тумани і води пливуть)

шоломи свої піднімає прадавні,

і вдатні шоломи суть.

 

Геройські шоломи, а мовби і тануть

в горнилі тривожнім небес:

чи віри замало, чи дують шайтани,

чи вірі забракло чудес?

 

А з погляду неба ці бані-шоломи –

у профіль пелюстя дрібне –

Господнього тексту

під титлами коми, –

читання трудне.

 

Читаючи звідси написане звідтам,

уникнути огріхів – зась.

Андріївська церква, фантомно привітна,

землі й небесам удалась.

 

А рік сороковий двадцятого віку,

безбожний безбожного рік.

Моральні каліки моральним калікам

осанну співають – «навік».

 

Воздасться. Звідтіль і звідсіль, бо воздасться.

Бо вже воздається. Усім.

Андріївська церква – не штука, не цяця,

а предків духовний екстрім.

 

 

«Зима. Зоопарк. 1940»

 

Зима. Зоорік. Сороковий.

«Грибочки», котрі від дощу,

під снігом біленькі зразково.

Сніг наче допіру ущух.

 

Тут – гойдалки. Молодь їх любить,

як любу Вітчизну свою.

Мороз ту любов не остудить

ні в цьому, ні в дальнім краю.

 

Не дуже спортивні статури.

Ялини ж – в Сибіру такі.

Звіринець тут – заклад культури

і цих, і майбутніх років.

 

Все ж руки не дуже то й кволі –

розгойдують маятник долі.

 

Цур! Здалеку гойдалок снасті

нагадують шибениць стрій:

уяви одвічні напасті

у любій Вітчизні такій.

 

 

«Сад цвіте. Шулявка. 1940»

 

К. П. Сокур

 

Сад уцвітає в небеса,

Так просто: небесам — обійми;

Хоч небеса геть ненадійні —

Щось в них там ходить бокаса:

Напівтони чи напівтіні? —

Сад небесам розкрив обійми,

Сад уцвітає в небеса.

Сад світлоточить, мерехтить,

Сад горя-лишенька не знає.

Внизу Шулявка гомонить —

Не досягає.

Був під морозами крихкий,

А нині став небесноцвітний,

Небеснопам’ятно-примітний,

Небеснорадісно-гнучкий, —

Всім заповітний.

Міняє пахощі на бджоли,

Меди міняє на слова,

Люд перемінює, звідколи

Цвітіння — в небесах — трива.

 

 

«Вул. Саксаганського. 1941»

 

Вулиця Саксаганського нікого не зустрічає,

Вулиця Саксаганського певна собі себе.

Вулиця Саксаганського літнє тепло втрачає,

і вже їй іржаве тепліше,

ніж вичахле голубе.

Іржа поїдає зелень,

а зелень їй не дається;

зчепились дві барвосили,

щоб разом волати зими.

Бо ж і зима не вічна:

зеленню й захлинеться,

а корінь іржею підживиться,

дідько нас не візьми!

 

 

«Осінь. Двір Михайлівського монастиря. 1942»

 

На цій землі де проростала й паля,

а з палі – гострі палі в час пізнань,

якась така… осіння чаша Грааля,

о Боженьку, космічна чаша Грааля:

покрізь багрець рожева білизна…

 

Двір – чаші днище, креші – в небесах,

небес бузковий колір променистий.

Земля!.. Фашист «звільняє» від фашиста,

фашизм фашист фашисту приписав.

 

Ще буде, буде! Але ж є і є:

невичахлість енергій монастирських,

зворушень, розворушень товариських,

коли своє знесмертнює своє.

 

А монастир справіку не до шмиги

фашистам жодним, перебутнім, був.

Ліс поступився ґречно. Двору вигин,

пак, Чаші денце, монастир набув.

 

 

«Початок весни. 1943»

 

Палітру поранено,

вмирають відтінки.

Відкритим кольором,

як текстом відкритим,

початок весни

атакує стрімко

фарби, картон

і серцевий ритм.

 

Геройський початок весни,

ох, кривавий!

Сукровиця світу

загусла повсюдно.

Та віриться пензлеві

в завтрашні трави,

в сердець суголосся

тривке, неостудне.

 

Хоч віра – облуді

мішень найвірніша,

відчуження вміє

назватись братерством,

надію розтлити

вождям найпростіше,

наївному пензлеві

нюні утерши, –

 

не журиться пензель:

надіючись – вірить,

як той неофіт,

що зігрів катакомби.

Йому ж і воздасться –

звичайно, по вірі –

як мода мине прославлять

гекатомби.

 

 

«Умань. Софіївка. 1943»

 

Ніколи так ще не світилися хати,

З часів, либонь, трипільських не ясніли,

Як оце’о під Уманню, де ти

Свої останні змішуєш білила.

Такого сонця на таке вапно

Із домішком такої білоглини

Ти й сам не бачив (як же ж це воно?),

Як цеї’о, софійної, години.

А як яріє глина червоняста

На стінах шоп, обпалена в печах!

Тут зайди — й ті гукають «ох!» та «ах!»

На це вапняно-глинянеє щастя,

На цей відсутній сум, зужитий страх;

На ці віконця о сяйних хрестах.

 

 

«Хатка. 1944»

 

Хатка-хижка –

хатка мирна:

крізь епохи – хай їм грець! –

піл, ікони, піч ковирна,

комірчина і хлівець, –

все під дахом під одним,

крізь епох вогонь і дим.

 

Хатка тож – ковчег і скит,

зовні… ніби риба-кит:

голова і тулуб – вгору,

хвіст – глибинам фаворит.

 

А якщо без аналогій,

без моряцьких порівнянь,

хатки обриси убогі,

хатка – символ бідувань.

Знак бідняцьких будувань.

 

Під хлівцем підвалин брак

так позначився фатально,

що хлівець у землю так,

як у води хвіст фінвала,

поринає, порина…

Але виринає хатка:

з найдавнішеньких одна,

з допотопного десятка.

 

 

«Сковорода на пасіці грає на сопілці. 1944»

 

Як джміль, великий, як бджола, меткий,

Сковорода (що стать його бджолина),

знай, у сопілку дме про мед сякий-такий,

солодкий та гіркий, у днях важкий-легкий,

легкий – здебільше,

як і одежина.

 

Мед творчості! Покликання перга!

Мелодії проникливий прополіс!

Й так резонує обрію дуга,

що не приглушить

і весільний поїзд.

 

В майбутньому весільний. Зараз є

русалки польові

круг пасіки, видющі,

такі видющі, кожна про своє,

такі всебачні, що аж завидющі.

 

Тут три світи, три космоси сю мить:

довкільний, задушевний, віртуальний

(світ символів сиріч), який болить,

уяві і прояві повивальний.

 

Сопілка п’є з легень, спиває з уст,

як хоботок бджолиний з квітки світу,

сопілка винектарює той густ,

якого причастяться діти-квіти.

 

Чиї ті діти? Сам не народив,

то й, причастившись, чи оцінять стерпність?

Є пасіка чужа. Є праць чужих плоди.

Є з-під бриля примружена вертепність.

 

Бо світ – театр: довколишній і той,

якого попід рам’ям поїш кров’ю

і мислію годуєш, і ніхто

твоєю не щасливий буде роллю.

 

 

«Руїни Києва. Хрещатик. 1944»

 

І все-таки Хрещатик – лоно,

не запаскудити його:

руїна – й та лежить, як ґроно,

як плід незбираний його…

 

Ще ранній ранок, ще безлюддя,

ще тільки сонячна перга

руїн мільйонне многопуддя

величить і оберіга.

 

Дракони билися. Civilis

все ж і на взгір’ях уцілів.

Дерев зелена уцілілість

Овідієвих варта слів.

 

І варта Коновалюкових

останніх фарб, щедротних барв

стін уцілілих непокора,

розбитість в прах князівських брам.

 

Князівських брам нетлінним прахом

руїни вітер припилив.

А Київ – Фенікс, Київ – птахом

із-під руїн, із-під золи.

 

 

«Рання весна. 1945»

 

Рання весна, косогорами втішена,

між косогорами тлумить сніги.

Ранній весні синь на вохрі замішана,

ранній-ранній весні кожен промінь

такий дорогий,

що аж рідний.

 

Зовні променю сніг рідніший неначе б,

та снігам променева хвороба

з таких родичань.

бо ж на заячий скік,

на гарчання собаче

дня побільшало в світі

всепланетних гарчань.

 

Дуже рання весна переможного року,

(переможці десь тут, під снігами лежать?),

що несе вона тим, хто з мороки в мороку

виринав-потопав,

як людська сіножать?

 

Щось би хай принесла, донесла, не вронила:

хоч би змогу прозрінь,

хоч би ясність оцю зберегла

і тоді, коли твань

знов просочить «червоні вітрила»,

коли голод новий

люд вертатиме в ролю тягла.

 

 

«Дніпро біля могили Т. Шевченка. 1945»

 

Присмирнілий Дніпро, урочистий,

повз могилу картинно пливе.

Білим-білі хатки проречисто

шлють вітання своє гуртове

через Дніпр. Білим-білі – Чернечій

досилають своє: «Будем жить!»,

ще біліші над вечір, крізь вечір,

де пленер малиново дрижить.

 

 

«Лісництво Біличі. 1945»

 

Війна чорнила, шматувала,

дірявила та обдирала.

Сніжок загоїти прийшов,

і гоїть, гоїть, білить, білить,

на чорне і чорненьке ділить –

там латку покладе, там – шов.

 

Тим більше – в Біличах. Біленькі

бували Біличі колись.

На білім білиці спритненькі

собі спритнішали, велись…

 

До льоху вхід – як амбразура.

Та є підозра, що в льоху

є не одна припасів хура

й біленька (що не для страху),

ну та біленька, що – сивуха,

до неї – квасенина та,

що від хвороби живота,

що не відтягне й чорт за вуха.

 

 

«Київ. Реп’яхівка. 1946»

 

Реп’яхівку виссав Київ,

Реп’яхівку стольний їсть.

Але бідна Реп’яхівка

не сподобиться на злість.

Вигрівається під снігом,

не змерзає при землі,

уціліла й під бліц-крігом,

як… Шевченко в час Трьох Літ.

Пагорб зліва,

пагорб справа,

щоб триматись – до кінця:

вкоренилась! – така й слава,

реп’яшиста, до лиця.

Їй пасує така звичка,

силует такий – стократ:

мов відмітка тая – «птичка» –

що існує Київ-град!

 

 

«Руїни Лаври. 1947»

 

Розлами стін – сукровиця закам’яніла,

у світлі дня руїна – рана ран,

і не церковного лишень – усеземного тіла

(дарма, що на таран з тираном йшов тиран).

 

Йде відбудова, йде,

до Лаври не доходить.

Зіяє Лавра, болями болить:

сама стоїть і грішників підводить –

не занепасти, мружитись велить.

 

Не на піску будована, то й ґаври

(які не є – з них навіть сонце п’є)

не в змозі ущербити сяйво Лаври:

триває, безнастанно настає.

 

 

«Хоста (з гори Ахун). 1946»

 

Клубочиться

і ніби визріває

космічна сила

чи майбутня твердь.

А може, триколОром закипає

смертей минулих

про безсилу смерть?

«Смирись, Кавказ!» –

сюди не долітало.

Кавказиться,

кавказіє Кавказ!

Йому ж бо

ніщо інше й не пристало.

Все, що не інше, власне, –

саме враз!

На хмару хмара –

об кресало кремінь:

таких ще де

побачити вам туч!

Густіша темінь,

але тема в темі

завогневіла,

як до пекла ключ.

… Залебеділа,

як до раю ключ?

 

 

«Кавказ. 1949»

 

Кавказ-алмаз,

Кавказ просвітлий.

Пашить-відсвічує

гряда.

В ущелинах –

дерева-мітли

і… чиясь

синя борода?

Хтось бородою там укрився

та й… незмигливо собі спить?

День заточився, похилився,

коротка надвечір’я мить.

Як небо вимкнеться, що буде?

Пак, тіні предків оживуть.

І диву відгукнеться чудо,

і чуду з дивом не заснуть.

 

 

«Весна. 1950»

 

Неначе вітер у вітрилі,

Вітрило повнячи сповна,

Так в деревцятах цих весна

Сьогодні вчулася на силі.

А ще ж ні брості, ні бруньок,

Зі сну пробуджених, — нічого,

А вже пройняла світ спромога,

І вже, уже післанцем Бога

Сюди явився Дивноок;

Щоб нас примружити, братове,

Нам підморгнути звідусюд:

Мовляв, що суще — те й чудове,

Включайтесь у природи труд!

В труд самовитої весни

Під проводом світлоблакиту,

У тайну світу уповиту

Із високости й глибини,

І далини…………………

 

 

«Хутір Бесарабка під Чернечою горою. 1950».

 

Небагато хутора, небагато,

Небагатий же хутір, не багатий;

Що й казати — саме звання,

Та ще назва,

Та ще — Гора:

Не якась собі, а Чернеча,

Й не собі — Україні усій,

Тій, отій, самій не своїй Україні,

Україні, яка не собі —

Всьому світу, еге, Україна.

Хата в землю вросла,

Навздогінці епосі;

Ранній вечір бузковий

Злидні сховав і приховує річку,

А з вітрила чинить пелюстку,

Яку вітер тримає сторч

На воді, по воді, проти ночі.

 

 

«Христос в дитинстві. 1952»

 

То ось яким він був! І є. І нам пребуде.

Не на руках у Матері. Бо сам

з паперу проступає враз у люди,

з-під олівця,

підзвітний небесам.

Кирпатенький: щоб ви не гнули кирпи.

Просвітлений: щоб додалося вам

і вас не засліпили смолоскипи

ні десь колись там тут,

ні десь колись там

там.

З паперу проступаючи у простір,

дорослий Слова, Мислі і Снаги,

до вас приходить неспізнілим гостем

доречним, благовісним, дорогим.

З-під олівця. Крізь ватман повоєнний,

переступивши атомні гриби,

з вас кожному привітний, навзаємний,

в зневіру не зірвались ви аби.

Не іконічний, то й не канонічний,

усім дитинствам рідний, не чужий,

в дорозі від осяяння – зустрічний,

в дорозі до знетями –

межовий.

 

 

Старі хати під Каневом 1954

 

Сонця головешка, неба піч,

стерні та полукіпки розпашілі;

стіни — й ті рожевіють обапліч,

стріхи — й ті за ніч не схолоділи.

Крони сизо плавляться зоддалік,

тільки над полукіпком

студно стали.

Чи це сонце встало вже,

як Тарас прорік,

оскверненну землю

судно палить?

Двері перегрілися,

призьба чинить вред,

пучаться в віконницях

шиби жаролиці.

Тільки дише спокоєм

строгий силует

вічної — «солом’яної» — удовиці.

 

 

«Снігова буря. 1954»

 

По цей бік хати й шопи

Вже буря снігова.

По той бік шопи й хати

Затишшя ще трива;

Ще сніє-золотіє

Й в ріці — вода сплива.

По цей бік хати й шопи

Зібрались снігурі,

Вчепились за гілляччя,

Поважні — як старі.

По той бік шопи й хати

Повітря — аж дзвенить,

Та вже неначе рветься

Якась роздільна нить…

 

 

«Шулявка. Річка Либідь. 1958»

 

Це знову річка Либідь —

Підпільниця жива,

Снігами підживилась

Підталими — дива!

 

До Либеді ж це знову

Хто йде, хто — лебедить:

Її, ріку медову,

Потай благословить;

Явились навіть кури

Живлющої іспить.

Сяйнули верболози,

А вільхи запашні

Сентиментальні сльози

Об цім зронили дні.

 

 

«Весна на Жуковому острові. 1959»

 

Весна на Жуковому острові

Непередбачна така:

Зелень блакиттю вигострює,

У плесо пірнає з листка;

Виринувши, оновлена,

У жовтоцвітах зітхне,

Берестові усиновленому

Щось сороміцьке шепне.

Фосою поплуганиться:

Де б червінькове знайти?

Об штурпачка пораниться:

Радісно кров’ю зійти.

 

 

«Під Каневом. 1960»

 

Під Каневом дві хатки мерехтять,

Вгрузаючи у пагорок по зливі,

Одним дотичним путівцем щасливі,

Під Каневом дві хатки мерехтять.

За пагорок заходить мандрівник.

Дві хатки навздогін йому зітхнули.

Зітхнули, а немов уже й забули:

Який він був на дотик і на крик.

З-під Канева не вернуться літа,

Хіба якось доплентають надії

(із тих надій, що завше не при ділі).

Але… Але… відлуння… доліта?

 

 

«Чекання. Катерина. 1960»

 

Уже в собі відчула, вже збагнула,

що не сама чекає вже – удвох;

не знають люди, але бачить Бог,

й вона, збагнувши, ще не осягнула,

життю дитяти ще не присягнула,

й коханець-батько ще для них обох –

і суд, і присуд, й життєдавець-бог.

А він – не йде: дійшло йому, що – клопіт,

що вдовольнивсь, нассався, наче клопик

хохляцької наївної краси,

краси тієї, що невтішно блякне,

у згустках надвечір’я гірко клякне,

з майбутнього розчувши голоси

суда трудного роду і народу,

суворого суда на всі часи.

 

 

«Пам’ятник Б. Хмельницькому. Хуртовина. 1961»

 

Хуртовина, ох, хуртеча!

В Куліша у «Чорній раді» –

там двигтить її предтеча:

у безвладді, у безладді!..

Тут же все установилось,

опустилось, прикипіло,

тупо бронзі підкорилось:

щоб не крилось, не летіло.

Пам’ятник – за веретено

цій завійниці густющій,

що обсновує напевно,

сипле з тучі в очі сущі.

Щоб не бачив, куди гнати

(там, пригнавши, запитати)?

Щоб не взявсь коверзувати,

кониченька розвертати?

Бо ж, буває, оживають

витвори такі мистецькі,

перед ранком набувають

рис достоту непростецьких;

а тим більш біля святої,

святомудрої Софії…

Хуртовина сліпить, гоїть.

В хуртовині ледве мріє…

 

 

«Зима в старій Кирилівці. 1966»

 

Шипшиннопелюстково сонця схід

ліг на сніги дахів,

але не влежить —

відбився в кронах і тини бентежить,

із-під снігів добуті,

сонця схід.

Сніги, сніги!

Між кучугур — хатки:

будівлі, уповиті в кучугури;

відсвічують не всніжені боки

хаток праукраїнської натури.

Тепло ніяк не вивіють вітри,

не виморозять, хоч ти що, морози.

І — мов пилок сливок паде згори,

і вицвітає ген напівдорозі.

Село — фортеця, тайни оберіг!

Дими рожеві,

тут же — тіней дебрі;

й лопата, ніжно встромлена у сніг,

й драбина, зацікавлена у небі.

 

 

«Катерина. 1968»

 

Хати вже – майже ізби:

ні деревця при хАтах,

ні тину ані плоту –

сніги снігам загата.

Холодна, мстива далеч

за пагорбом синіє:

удавич, ромоданич,

шлях чужинецьку піє.

Вітри співають стужно,

готують завірюху:

супроти йти сутужно,

жаливі білі мухи.

Все ж сонце, що позаду,

ще промені дарує:

сіяє не про зраду,

висвітлює не всує

рожеву Катерину.

Рожева ж Катерина!

Рожева, як жоржина,

а треба б – як шипшина,

заблукана в людину…

І треба би вже в хату,

там – переповивати;

дитятко вередує:

людську оселю чує?

Хати ж то – майже ізби,

облуплені, аж сірі.

Проситися? Просись же!

Воздасться по їх вірі.

 

 

«Косарі», 1965

 

Негусто косарів.

Негусто сіна.

Комоло підпадьомкають стіжки.

Прозора днина

між стіжків присіла:

тьмянішати собі звіддалеки.

Повітря шерхне,

мовби під слюдою:

до спеки навертає,

чи дощу?

Сюдою, пані Вічносте, сюдою,

між ці недавні випари борщу.

 

 

«Збирання картоплі. 1969»

 

Збирають картоплю – збирає картопля;

зібрала картопля рідню.

Торопає коник, але й не второпа,

не ясно й ясному дню:

як може картопля, брудна бараболя,

отак родичальну посилити ролю?

Так верби круг себе збирає ставок,

так шахова дошка збирає зівак,

трофейна гармошка так манить дівок,

картярство у коло збирає отак.

Вивозити будуть. Вантажена хура

вже танком здається, бо й дишель – стволом.

А ще добирають. Тривка процедура.

Вродило ж картоплі в ліску під селом!

Нагадує танка, принаймні – танкетку,

вантажена хура в місцях фронтових.

Нагадує кошик колиску-плетенку,

не б’ється картопля в плетенках таких.

Біленька хустинка… на тлі надвечір’я…

ох, непорівнянна хустинка така:

не чайкою в’ється, не пір’ям-повір’ям,

крилом не лебідки сяйливо-легка.

 

 

«Село Гавронщина. 1970»

 

Колиска ніжних вітерців –

поля Гавронщини. А скирти

в полях Гавронщини, як скити,

принаджені із манівців.

 

Село на пагорбах – ген-ген,

село полями зустрічає.

І при пшениці молод-клен

гіллясточуйний надзвичайно.

 

Судьбо Гавронщино! Не зрадь!

Саму себе не зрадь знічев’я:

з тим, хто порушив «Не украдь!»,

з тим, хто «Не зрадь!» порушить чемно.

 

Хліба хлібами. Над хліба

щось має ж бути, бути має –

таке, що будь-яка хвальба

його не стлумить, не здолає;

 

таке, що брехням – поготів

не зачорнити, не загладить.

… Гелікоптер перелетів.

Те «щось» мотора навіть надить.

 

 

«Озеро Бабка. 1973»

 

Озеру Бабці сигнал був із космосу,

озеру Бабці є:

в озері Бабці космічного досвисту

нині листок не гниє.

Пізно сьогодні бактеріозусам,

пізно, розтлінним,

тут тлить:

плесом відсвітним, освяченим казусом

Озеро Бабка лежить.

Плесо опуклиться! Єй-же-єй: склерою!

Війчасто пнеться лісок.

Вечір затримався сонця вечерею.

Місяця скульчивсь росток.

Передвечірнього озера світлість,

Бабки величність велить

всім нам, усім нам: «У темряви сіті

не потрапляйте!» Стримить

там у лісочку заламане древо:

стовбур – як паля, як кіл.

Там за лісочком, втікаючи, мрево

не утече від мазків.

 

 

«Весна в Осокорках. 1975»

 

«Не забудовуйте!» – волають

семИцвітом Осокорки,

відтінками, бруньками й навіть

багном і мулом – ох, липким!

Та місто – йде! Ковші і крани

веде попереду: «Веду ж!»

Дерева нищить, землю ранить

і надимається чимдуж.

Вода волає: «Пощади ти!

Бо прийдуть вОди і знесуть –

не зможуть посестри простити

сплюндровану природи суть.

Рости, як є така потреба,

угору – хмарам догоджай.

А тут – Осокорки. Не треба

їх опановувати – знай!»

Не хоче місто-мегаполіс

нічого чути: «Час – вперед!»

І вже відлунням довгий поїзд

прадавню тишу б’є, дере.

Вода – оскаржує. І вОди

хмар, злив, снігів складуть союз,

і Повінь шкоду проти шкоди

колись-то й кине понад глузд:

«Оце вам за Осокорки,

за ваше вічне навпаки!»

 

 

«Осінній туман в лісі. 1975»

 

За чверть століття до кінця століття,

З якого вихід лиш на полотні

(на вістрі пензля себто), остовпіти:

Який туман… живий!.. в осінні дні.

 

По лісовій розбехканій дорозі,

Ховаючись від сонця і тепла,

бреде туман, як римлянин у тозі,

Яка його недбало облягла.

 

Услід йому здивовані дерева

Схиляються, і липнуть, і мовчать.

Туман мугиче пісеньку про мрево,

Про вічности листочкову печать.

 

 

«Катерина. 1977»

 

Відхекалась, відхукує дитя,

Од вітру відмагаючися ліктем.

Регоче вітер: «Ге! Якби ж знаття?!»

У пітьмі вітру… вовче око світить?

Завіхриця — колюча і важка,

Пороша нехороша гострить зуби.

Стримить замет… примарою стіжка?

Чи — згуби?

Стіна довкружна мороку й снігів

Росте і тисне, згорблену, маленьку;

Крізь цю стіну провести чи б зумів

І сам Шевченко?

 

 

Автограф художника

 

Автограф художника —

пейзажу деталь теж,

в кожнім іншім пейзажі

щось іншеньке вам нагадує:

галузку на взліссі,

у травах — травичку й — еге ж? —

торфець на болоті,

на камені — дряпу-надряпину.

А то — на снігу вориння упале немов.

А то — у листвинні слідочок проталого інею.

Чи — ряску на плесі, чи — боцюна пір’я і кров,

край поля — галузку, на літеру першу вкорінену.

Автограф художника — «Его» прозора вуаль?

Автограф художника — прощання чи благословення?

Автограф художника — то лиш завершальна деталь,

Таємна записка: «До завтра, моє натхнення!»

 

 

Хатки-1984

 

Сергієві Нагорному

 

Хатки-грибки, кораблики-хатки,

хатинки-рукавички-розторопи,

хатки – з-під снігу ніби-перископи,

хатки – духовні анти-Соловки,

відтіснені в «підбрюшшя» до Европи…

 

Являються-малюються вони,

болять фантомно і фантомно сущі

останньої художнику весни,

фантомно сущі, тож і неминущі.

 

Прожив на світі дев’яносто й три,

розмінює четвертого… хатками,

і здачу в Бога дістає… хатками –

зіходять, насилаються згори:

 

зграбненькі, біль-білявенькі, сивенькі,

барвоприступні, дим-димком тепленькі.

Хоч різні є над ними димарі:

один – на нім, як на сопілці, грати,

а інший – дише, чмихкає, як кратер…

 

… Душа в тій грі й злетіла о порі?

 

 

 

ПОЕТ ПІД НЕБОМ КОНОВАЛЮКА

 

Пора сказати…

 

«Поезія – це завжди неповторність», –

одна сказала, а раділи всі:

а й навіть той, хто мав лишень проворність

«сучасника» співать «у всій красі».

 

«Поезія – це завжди невичерпність», –

пора сказати. Фраза нелегка,

а треба; а пошлемося на чемність

і кількість хаток Коновалюка;

 

і Катерин (Шевченкових) у нього ж,

у Федора, у Зотиковича,

і деревцят, хмарин, снігів… До того ж –

струмків, джерел, ставочків, що лящать.

 

… Й за браком фарб періоди бували,

а мовби не біднішав колорит.

І мерехтять кавказькі перевали,

і барводише моря лазурит.

 

Банальний? Ні! Вже й дев’яносторічний,

відтінками, акцентами пашів…

Поезія – це завжди поклик стрічний,

не лиш безсмертний доторк до душі.

 

 

1.

Воно не нависає – кличе:

вперед! шляхами! по стежках,

де кличе Дев, де Дід мугиче, –

це небо Коновалюка.

Небес високість рідко-зрідка

тут відриває від землі,

де всяке – іншому за свідка,

де і найменші – не малі.

Це небо кличністю високе,

променеграйне, хоч – не звиш:

примружиш неледаче око –

Стовпи Тарасові узриш.

Ракетний сморід самопальний

його іще не отруїв,

церковний спів – не самохвальний –

йому святе переповів.

І все ж – не зверхнє! Товариське,

домашнє – мовби вишиття,

подільське, наддніпрянське, стрийське, –

дарунок… Дателю Буття

від нас, земних, земноприхильних,

вразливих, зболених, субтильних.

 

2.

Поет, прикмети не так, щоб нові:

самописка замість пищалі,

багато волосся на голові,

багато в очах печалі.

Печаль заливає непевним вином,

«влипає» у творчі фуршети,

не бачить людців із подвійним дном,

їм власні дарує прикмети.

Наївності тої стражденний носій,

якої – якої? якої? –

не знімуть, не скинуть десятки повій,

пак – муз поведінки легкої.

Навіщо поезія в світі їдців,

де плямканням глушать ридання?

навіщо у світі ходячих мерців? –

це

не до поета питання.

Навіщо поет поміж інших невдах

себе почуває героєм?

Те знає Син Божий, і трохи – Аллах,

і, може, тамтой астероїд.

Є космосу космос, є космос єства

(над космосом, космосе, зглянься);

у теці поета вгніздились слова

наївності протуберанцем.

 

3.

Себе обігнав на якімсь віражі,

на себе, колишнього, глянув

крізь космос душі, крізь душі вітражі, –

впізнав, упізнавши – не зглянувсь.

Не став підбирати, підвозити, ні

(жаль шкапу, бо коні – не винні;

до того ж колосся з чужої стерні

той ніс непрестижно, первинно).

Потому довгенько жалів… Просльозивсь…

Гарбу розвернув у минуле…

Застряг, обламався, під возом возивсь,

гукав – і вовки його чули.

 

Не з’їли вовки, відбивався, як міг,

позбувся при тому занози…

Вернувся… вперед – наздогнав часобіг,

утер недосушені сльози.

В машину сяку-не-яку пересів,

себе обігнав під горою,

де мерз автостопом, годуючи псів

вечірньою зранку порою.

Хотів підвезти, аж на погляд наткнувсь:

«Бувай, – мовляв, – будь, шкаралупо!..»

… Прокинувся, в темряві якось роззувсь,

очима у темряву лупав.

 

4.

Вцілівши розумом, рятунку

не жди, поете, ні від кого.

Наповнюй зсмислами чарунку

для трутня всякого меткого.

Дзуми, наповнюючи, щасно,

життя коротке – vita brevis;

присвічуй усміхом незгасно,

подібний до Анжели Девіс.

Бо чорний, чорний, як чорнозем,

або вугляк о головешці,

твій льос, на хисти перемножен,

побитий вірусом на флешці.

Вцілівши розумом, одначе

не лізь в депресію зі стресу:

ти ж антивірусом ходячим

маячиш на шляхах прогресу?..

На тих шляхах, де торба й посох

слугують символами все ще,

де ще з людей буває посміх,

а з посміху… непевне дещо;

де у злодюг – найбільша варта

і пси-спічрайтери гавкучі…

Вцілівши розумом, чи ж варто

протестно кидатися з кручі?

 

5.

Любитель-критик (є такі ще)

сміється: «Знов героїзуєш

жерця суміщень і заміщень!

Персоні власній німб готуєш?»

Ревниві критики аж надто

оці – від роду і народу,

парнаське наське тлять ненатло

своїй гордині на догоду.

Вона ж, гординя, заявитись

і самоствердитися мусить;

і де ще, хто, який ще витязь

підставиться Івану-й-Мусі?

Любитель-критик хай існує

і процвітає – хоч на клумбі:

допоки вірш тебе… римує,

римуючи, тебе й рятує –

і шкуру, й кості, й гострі клуби.

 

 

6.

Тарас – не батько, Бернс – не вітчим,

але й не зовсім чужаниці;

мистецтво не впадати в відчай

вас поріднить біля криниці,

біля тієї рано-вранці,

глибокої, як світ-чересла,

яку палили душорванці,

вона ж кипіла, а – воскресла,

 

біля тієї, до якої

в годину сов і безгоміння

ще хтось ходою, ще легкою,

по воду йде… для ворожіння?

Біля тієї, де освідчень

ще енергетика не вчахла,

мистецтво не впадати в відчай

де відкриває… восьму?.. чакру.

 

7.

Цей світ псувався не без тебе –

хоч раз на рік зізнатись мусиш

бодай собі самому (треба!)

у мить, коли не показушиш.

Навчителю богів і людства,

превелемовний віршоплуте,

глянь: за тобою зирить люстро,

тебе готове проковтнути.

Цей світ (дивившись з того світу)

є не найгірший, не зужитий,

дарма, що ходить без привіту

край світу цього пес побитий.

Сторожовий! Обдерті вуха,

сльозиться око: до морозу!

А він зупиниться – та й слуха,

забуде оборончу позу.

Себе сторожовим являє

він сам собі, гарчавши всюдно,

за кожним возом припускає,

за всяким вичмихом марудним.

Йому влетіти під колеса

щодня нагоди є премногі…

Не мрій, поете, про Дантеса.

Гарчи! Яких ще аналогій?

 

8.

Поет поетові не зовсім що й поет –

вже ж не велик на повну свою велич;

і лорд не лорд, і камер-юнкер – шкет,

і депутат – стриножений свербелич.

Бо казано давно і не про нас,

в час найдавніших казано ремесел,

що майстер майстрові – звичайно ж, не указ –

ні у горшках, ні в написанні меси.

Поетові поет сякий-такий,

буває, що й на спомин нелегкий.

Той більший, хто забуде більше інших:

конаючи цю працю без пуття,

себе за чуба тягне з небуття

Ніхтосенков, коханкам наймиліший.

 

9.

Поет, косивши на городі,

себе відчує косарем

до глибини єства: в нагоді

косарський – гострим-гострий! – ґен.

Тож гостра втіха від косіння

живе у тілі цілий рік:

в часи моління і гоління

його навідує, як лік.

І підліковує потрошку

від всіх напастей, які є:

й його, поета, і епошку,

яка жує – на все плює.

Тому епошці навперейми

він до городу знову мчить:

косити! шарпатися ревно!

водити плавно: вжик!.. шик!… жить!..

При тому тільки б не скосити,

не викосити солов’я,

ні їжака (заліг, неситий),

ні ропухи (собі своя).

Не знаменита косовиця,

з солоним салом бутер-брод.

Цупка травиця – не марниця,

дідівський, предківський город.

 

10.

Ще хтось на ярмарок,

а ти уже… із ринку?..

везеш?.. несеш?..

сім барв?.. одну картинку?..

Вторинний ринок цямканих ілюзій

ще й так тебе знічев’я пощадив:

не купуватись підказали друзі,

не продаватись предок попросив.

Твого ж товару й не питав ніхто?

твоїх осяянь тихих невимовних,

твоїх печалей щирих невгамовних,

твоїх мугикань, вищих на півтон?

Ген інші все ж – із ярмарку – у з цяцьками,

гостинцями, бенгальськими вогнями,

жувачками (їх до лихої мами)

й одміткою в почеснім папірці…

Не заздриш? Привітаєш? Побажаєш?

Бажавши, скруту власну не згадаєш?

Утрешся – заспішиш… на манівці.

 

11.

Мистецтво відчаю не датись

неслося з роду до народу:

щоб від народу повертатись

уже як Божий дар – до роду.

Так повернувшись, у щоденні

знов розчинялось, набувалось,

допоки сили достеменні

нові у ньому виявлялись.

Поете, роду одинице,

народу виголосе хриплий,

переступай підступство нице,

капкани в вигляді корита.

Бо те мистецтво одиноке

лишень у скрутах та у Крутах

жаріє, теплиться крізь роки,

зіходить, як червона рута.

 

12.

Минав риторики затони,

зужив орацій наративи.

Служив емпатії невтомно,

не бачив їй альтернативи.

Та й нині… придививсь… не бачиш,

але однак, проте, наразі

от виголошуєш – партачиш,

торочиш з досвіду оказій.

Бо хоч воно тобі й незвичне

і надто гостре обопільно,

віршоказання риторичне

тебе виборює повільно.

Виборює у вампіричних

стигматів – співпереживаннів,

таких, аж ледь не наркотичних,

таких, аж майже принірванних.

 

 

13.

Так ніхто не сказав! Через тисячу літ

лиш приходить подібне сказання.

Перед тим вимирає критичний синкліт,

випивається чарка остання.

І до слова слівце враз негадано – р-раз! –

в небувалій одміні відмінку

липне, клеїться і приростає гаразд,

як до спини стіжок на зарінку.

О, валентностей слів ще не пізнаний ряд!

Ум по ряду побіг, добігає зауму:

так рулетка московська знаходить заряд,

так прожогом Жуан вилітає з костюму.

Так – до тебе – ніхто! не сказав! Але… скаже.

Прочитає – та й скаже, не ламаючи пер.

Може, навіть зішлеться. Процитує, аякже.

А певніше – забуде: де і в кого те «спер».

Так ніхто! Так ніде! Так ніколи! Та й сам

так до себе – оцього, сьогоднішнього, –

ти не вмів, не сказав, не довірив вітрам…

Ти – свободі буття дар свободнішого.

 

14.

Одержимий випробувач слів,

без удержаних лиш результатів,

без пенсійних твердих рубежів,

без фінальних гранітів, базальтів.

Випробовуєш сенси і звук

надмисленності надзвукової

без відпусток, хоча й без принук,

легкодух після страви легкої.

Йдеш у штупор знеобачки враз

без надії на шанс катапульти:

ось «гаразд», ось уже й «негаразд» –

маєш встигнути хоч би зітхнути.

… Позбираєш себе?.. Позбирав?…

Позбиравши, зумієш зібрати?

Відхідну хтось поспішно зіграв.

Інший хтось поспішив співчувати.

Невідомість нехай не страшить.

думоформи горять – не згоряють.

Обеліск дерев’яний стирчить,

і хрести аплодують – вітають.

 

15.

Ти – речник? Сам себе?

Чи – дому, чи – огрому,

який живе, бо жив

і прагне, бо – живкий?

Ти лиш собі чи всім

давно набив оскому

молитвами до лісу,

до ріки?

Речеш – то й речник.

Річ не про масштаб.

Спічрайтерам лишив

штабні масштаби.

А глушить вас усіх

якийсь «камеді-клаб»,

в якому «чуваки»,

і «лохи»,

й «бомби-баби».

 

16.

Нарешті сніг сховав барвисті целофани,

але з-під снігу тут і там вони

во славу тлі, мамони й сатани

викрикують поверх брудні свої

сло-гани.

Що, – слОгани? Поза свої сідавши сани,

поет завважив, пасинок сосни,

що пластик-бутлі – теж не мовчуни:

волають і гудуть, де снігу менше дано.

Бо ж і відлига: тут як тут вона,

сніги біленькі сіро осадила,

морозові ослабила вудила:

на радість Целофанії, чудна.

Радієш, Пластикландіє? Радій!

Але не дуже. Від поета виклик

оце тобі: зібрав поет-чудій

твого сміття копичку невелику

і сірники доламує, «палій».

Як вичиркне – підпалить, розумій.

Хоча… згорівши, перейде в токсини –

у смоли чорні, у димини сині

гидота пакувальницька мерщій,

яку розкидав тутечки Кощій?

 

17.

Музика – це завжди тут і зараз,

зараз і в наступну-першу мить

нас лікує, а собі болить:

музика це вічне – з цвіту в зав’язь!

Лірика це десь-колись-навіщось,

на позавтра, про випадок всяк.

А з позавтра – у «колись», навспак,

лірик де навіки утеліщивсь…

Музиці ліричні досягання –

як непевні, зайві присягання

напідпитку втомлених музик.

Але віршувальник досягає –

пальцем в небозвуке утрапляє.

Пальцем в небо утрапляти звик.

 

18.

Перед непам’яттю людською

поет безсилий, як ніхто, –

у мецената під п’ятою,

для меценатки моветон.

Рядки і строфи об непам’ять –

як ті метелики об скло

безрезультатно тарабанять,

ментальні нано-НЛО;

ментальні, таж і моментальні, –

казав Франко: «з життя момент», –

вже не об скло, уже об ставні –

від тих календ до цих календ.

Людських непам’ятей провайдер

спровадить людство враз до Лет,

якщо обставні постриває

розбитись ще і ще поет;

і цей, і той, і хтось майбутній –

аби бодай лишити знак

на бронесклі (по той бік – трутні!),

на ставнях, ґратах (траф їх шляк!).

Перед непам’яті екраном

поет засвітиться і… мре:

такий здавен спізнілий рано,

такий про вічне і старе.

… Такий Жорку Багдасар’яну

про незабутнє, про старе.

 

19.

Ключ, хований під килимком…

із’їла його іржа;

замок же заїло, та й так –

двері хіба вибивати…

І вибити можна б,

однак

похилені стіни дрижать,

а перевтомлений дах

готовий ту ж мить поховати.

Яскиня побачень! Розлук

печера зужита – хоч плач:

бо й стежка сюди заросла

склом битим, іржавим цвяхом-м-м…

І сам тут собі не рад,

долі своєї партач:

«Чом серце моє сюди

літало підбитим птахом?»

Чи ж є вороття звідсіль

сьогодні, сю ж мить, хоч кудись –

хоч вороном, хоч павуком,

попутним отим павутинням?

А є: підстрибнув, ухопивсь,

за павутину держись,

і бабине літо простить,

і винесе, і відлинеш.

 

20.

Куди цей світ метафора веде?

Звідкіль цей світ метафора виводить?

Принаймні – однозначно – не в Едем,

хіба… на ясні зорі й тихі води.

Хоча… хоча… метафора все може:

і високості, й кості осягне,

і підкоротить так Прокрусту ложе,

що навпіл він на ньому сам засне.

Метафори поводирю нужденний,

ґав не лови, тамуючи нужду.

Ведеш? Веди, натхненний – не спасенний,

Ісуса виглядай крізь коляду.

Чом «Слава Йсу’!» – вітаються в Карпатах,

а не в столицях, митри де блищать?

Те скаже теж метафора кирпата:

«Бо в тих столицях розп’яли і тлять».

Бо із Карпат пішов Ісус і ходить –

не крізь первопрестольну матюка, –

те знать би – жодній митрі не зашкодить

(з тих митр, котрі у ролі ковпака).

Веде цей світ метафора не в дебрі –

крізь вушко голки, мимо граб-рожна

проходять без натуги сухоребрі,

їх путь-дорога Ясна і яснА.

Метафоричних піль, порогів, граней

не меншає, а з кожним днем росте:

до них колись-то Істина й нагряне

і в них – метафорично – проросте.

 

21.

Поета перестріли шляґермахери,

сміялись, приміряли ковпака,

трусили, обзивали «Мазох-захером»

(«Не нагуляв нам жодного рядка!»).

В їх розумінні, він їм зобов’язаний

підручний постачати матер’ял:

словосполучень, римами ув’язаних,

вузлів сюжетних – «кльових назагал».

Грозились – не знайшовши їм потрібного, –

замовити на нього фейлетон

і прізвисько-ярлик Ума-Безхлібного

йому пришити – мав, мов, іспокон…

Відбився ледве. Вирвався. Між брендами

пробрався, вийшов у вцілілий степ.

І там зустрівся раптом… з Перебендею,

та й раду радять: уціліти де б?

 

22.

Поета, що відбився від принук,

в полях недремних Коновалюкових

колись зустріне… сам Коновалюк,

впізнає навіть – і невипадково.

Десятиліть рокованих гряда

для зустрічей подібних – не завада:

дзвенітиме десь справа коляда,

веснянка – зліва, зустрічі тій рада.

Мольберт старий, скрипучий, наче віз,

записничок – знущання з амулетів,

і очі, повні висушених сліз,

і окуляри – коники на злеті.

Поля? Гай-гай, належали колись

тим, хто робив, їх заробивши трудно,

потому – всяким-різним, хто упивсь

тих перших кров’ю: люто, привселюдно.

Луги? Гаї? Ставки та болота?

Історія та сама – діло звичне:

сховали і забули предковічне

у вирі набувань та повертань.

Поетові художник заповість

шукати предковічні їхні риси:

вбачати, виявляти, бо ж не гість

поет у краї цім, що розорився.

 

23.

Поет у школі Коновалюка

тримати пензля вчиться…

Рветься пензель дужо:

до ґрунту, до трави, до моріжка,

до виярку, до овиду – довкружно.

Тримавши пензля – ґрунтувати міх,

як для мішені, ставити картони;

Остапа Вишні розуміти сміх,

співати «Гандзю» понад всі рінґтони.

Повільна школа. Небувалий вишкіл:

дражнити вміти – вабити! – синиць,

і сніг-порошу з-попід копаниць

від снігу відрізняти, і колишнє

минулим не вважати, і снагу

свою нести, доносити, губити

й на смертнім одрі хвацько пригубити,

й не влежати на одрі, і в боргу

не позостатись ні лугам, ні травам,

ні пісні, ані злаку, ні потравам.

Долавши втому світу і нудьгу,

здолати грань відчужень у гордині,

де пан гарбуз не помічає дині,

а диня огіркові – ні гу-гу…

 

24.

Якщо поезія… умре, навіщо жити мові?

Спічрайтеру послужить волапюк,

а есперенто – дохтурю наук

(як «Кіті-кет» стерильному котові)

прислужиться із волапюком в парі,

щоб марнографій множити Стожари.

Бо мови цвіт – поезія зникома,

як сакури японцю дивен цвіт,

або аґави  цвіт, уцвітлий в міт

очима Коцюбинського, відомо.

Поезія у прозі? Так, бувало,

але, бувавши, майже відбуло;

тож белетристам йдеться про «бабло»

(«Маскульт-привіт! Жеріть ментальне сало!»).

Ментальна ж цнота і ментальний раж,

мисленна Етна, приспана до часу, –

це все вона, поезія; і Спасу

до уст в Писанні вкладена, – вона ж!

Слідом любов умре? І є такі надії

у тих, кому завадою вона,

непередбачна, звагою хмільна?

Умре вона – всі станемо повії!

Слів і чуттів заставши волапюки,

не візьме й Бог це людство на поруки.

 

25.

В тумані спалахнеш вогнем жоржин,

туман же і пригасить, і зігріє;

перезимуєш в рай-дугах ожин:

після життя життя вже не старіє.

Що сенси? Сенси ти, як міг,

ніс і носив, атлантом гнувсь під ними,

в них укладав усе, що спостеріг,

їх заповів… геномові людини.

«До запитання» – сенси мерехтять.

«До запитання» – вичахають барви.

Життя життю подібне многократь,

а неповторне, попри штучні шарми.

Життю мистецтво – зайва зайвина:

якщо життя – ланцюг сполук білкових,

а не прорив, не зміст, не таїна

в одежі слова, в барвах веселкових.

Хоч вичахають барви і … слова

на стиках випадкових біографій,

пелюсткою тремтить чиясь брова,

сльозиться здогад – шляк його не трафив!

 

26.

Нащось поети ті проходять світом цим,

(навіщось їх підвозить автостоп!);

й ростуть ростками з-під глибоких зим,

з-під епохальних, церебральних зим;

пливуть уплав – коли через потоп.

Через потоп… понтонами кишень!

Іже порожні, то й не йдуть на дно.

Хвороба б’є? Але росте жень-шень

в блокноті чи на флешці – все одно.

Ласкава смерть спиняє сяк і так,

регочеться на кутні: «Підвези!» –

«Лишень навспак, добродійко, навспак –

у царство споконвічної грози!».

Безсмертя оголосять, щоб звести

все нанівець, що ти сказав, чим жив?..

Душі неспокій, Господи, прости,

в тумані спалахне вогнем жоржин.

Душі безсмертя – не лякайся ж ти! –

узліссю стане вартою ожин.

 

27.

 

Олексі Різниченкові

 

Поете, ти про мир чи про війну,

про Матір Божу, чи овечку кітну?

Дві мерзлих яблуці являють двоїну

трипільську, протостарозаповітну.

Дві сойці на дві яблуці летять,

єдиний голод двоїну єднає;

дві мерехтлинці про сніги кричать,

сніги, яких пі-центр за Дунаєм.

Числові «пі» немає двоїни,

є нескінченність, школярами бгана.

Поете, ти із миру, чи з війни,

тієї, що одвічна, безнастанна?

Світ предковіку знає дві війні:

за право жерти, ніжачись в неробстві,

й за правду-справедливість (в однині! –

цей міт солодкий, ніжений в убозтві).

Поете не від миру, пролітай

над сойками, дай спокій мерехтлинкам:

цей сад – як дзвін, його садив «глитай»,

поглинута Сибірами людинка.

Дві яблуці, дві сойці, дві війні,

в бою до носа носом дві людинці:

та – під конем, а та – ще на коні,

а схожі-схожі, двійко поодинці.

 

28.

Сни відіснились кольорові,

зносились тіло і душа,

на лікування – ні гроша…

Поет – молодшає у слові!

Так відбігає від могили,

так від «безсмертя» робить крок:

якісь у слові тому сили,

якийсь невичахлий барок.

«Безсмертю» мусить наостанку

противитись (якщо – поет),

нести інтригу власних мет,

ідей і стилю – доостанку.

На одрі вже – напоготові,

а ще молодшає у слові

та ще привіт у вічність шле

Шевченку й Коновалюкові;

і церкві тій,

Андріївській,

космічній в році сороковім.

 

 

Катерина-Завжди

 

Ховає очі, при надії,

А поспішає навмання:

Наївно-щире серденя —

Хто ж обманути не зуміє?

Таке довірливе, що мов

Неначе аж дурне-дурненьке,

Слова сприймає солоденькі

За братню й всяку там любов:

Хто краще збреше! Гей, сюди,

Сюди, наїзники брехущі!

Ми тутка всі наївносущі,

Потроху-трошечки байстрющі,

В нас Катериничі й діди,

І диво-легіні… До нас,

До нас із вашими піснями,

Штандартами і прапорами

У всякий зручний час для вас!

Брехати ж вам не первина,

Брехать-брехатоньки-брехусі,

Збрешіть — пожал’ста — для Катрусі

Про Мир, про шлях Святої Русі

Й сердечні муки… з бодуна.

 

 

Кінь великодній

 

Пасеться кінь, а пастися й не хоче,

не-срібного тягавши ланцюга.

Мушва впадає хмарою ув очі,

мужва до церкви плентає-кульга.

 

В повітрі виснуть дзвони великодні,

і сфери провисають де-не-де.

Не зроблене, не вкрадене сьогодні,

на завтра мир хрещений відкладе.

 

А — батоги? А — п’яні крики-лайки?

Гай-гай!.. Під мухою стоїть стоїчно кінь

і мислить, і роздумує потайки

(пак, — пОтайки?) про долю всіх створінь;

 

пак, сотворінь: со-творення понеже;

вкусивши великодньої трави,

міркує коник і впівока стеже:

які думки бредуть до голови!

 

Вже ж, не минають. А над світом тане

уроче світло в гойній яроті.

І всі коня невидимі страждання

не видимі, як мухи при хресті.

 

 

А лобода у місті – не бур’ян

 

А лобода у місті – не бур’ян,

тут лобода – зелені альвеоли:

відколи хімзаводи волю волять,

про лободу Господь тут має план.

Цвіте і пахне лобода Господня

під мурами, на камені – з води.

Впадеш – до альвеоли припади:

в Господній, отже, сила надприродня.

Хоча гидезне місто без встида

на лободу полює, сміттєтворче,

вона гримас у відповідь не корчить,

спасенна рятівниця лобода.

 

 

Memento!..

 

Усе вже було. Крім тебе.

Усе ще буде. Крім тебе,

Людино перед пейзажем

Твоєї — не надто — душі.

(Душа ж бо твоя нетлінна

Не тільки тобі належить,

Не тільки тобою зріла,

Не тільки тобою зрить;

Хоча без тебе — півсуща,

Якщо завгодно — надсуща,

Душа твоя — сонячний зайчик

З люстерка у Божій руці).

Тож будь собі довго, людино,

А бувши, дивись кругом себе,

Вдивляйся, не дляйся — вглибляйся:

Щоб — згідно зі Сковородою —

У м е р т и   н е   б е з   у м а…

(Бо все-усе іще буде!..).

 

 

 

ВІРШІ-КАРТИНКИ З ОТАКОЇ ХАТИНКИ

У-у-

х-

х!

Дух

хат

коминам хіба брат?

Комини відьмам рідні.

А дахи хат снопами лад

уладовують в роки хлібні:

сяйно сяяли б щирі-дорідні

у віках, хай хоч голод бреде,

чи війною осколки вогненно мете.

Стіни синькою гоять вапно,

а ще формулу знають полян:

вікно+двері = вікно+вікно,

крапу-крапи — у шиб екран!

Дуб підвалин, священ колись би;

трохи призьби.

 

*   *   *

«Хато, птах хат потаХ!»

 

 

Годинник про час і вічність

 

 

Під небом Коновалюка час і вічністЬ

вІтаються щоденно, щасно, заповзяТо.

ВоД молодих мільйоннобарвне сяє Свято,

проноситься, земну несе космічнІсть.

ОсяйНо щиряться палкі гречки сНовійні,

натхнЕнні колоски шумлять преЧисту ниву,

щоби зБулись труди й дощі, вІльніших вільні,

змивши Осугу-жар і пилюгу зВабливу.

Краса зеМлі! Не для окрас, а для мірил красою

життів та правд вона у свІті все

вповила таК, що й пилюга сама собою

просвітле мОтто, пилячиСь, несе.

Але роса! ВоНа, студенА, ніжить і красує

все суще: любО та охоЧе — той же пил,

якому те ж приВілля дав не всує

Той, Хто спростА вкАзав привіллю безмір сил.

Являє звідусіль ЛиК Божий тут всемилість,

назустріч Божий лЮд — сяк-так свою достиглість;

між них й КоноваЛюК стоїть, не упадає

та землю підіймА, тА небо прихиляє.

А небокраю окоВид дарує прижмур теплий,

а оковиду солО та й зЧарувало птаха,

що був собі Назнав, знАв, наче б він — утеклий,

коли ж це щОсь назад поСлало, горопаху.

А й неабияКа є в сув’язях свобода,

а й неабиякі у тій свободІ дні;

тому й сМішна чиясь нова мистецька мода,

що несвОбоді шлях учовгує вВі сні

під виБрики жаждиві і хмільнІ.

Хто нЕ заснув душею, бачить, Чує нині,

де іНь та янь гостюють в УкраїНі.

Проноситься, земна несе космічнІсть

воД молодих мільйоннобарвне ясноСвято —

вІтаючись щоденно, щасно, заповзяТо, —

Під небо Коновалюкове часо-вічністЬ.

 

 

*   *   *

«Ану!» —  Леля в’яле лунА.

На ратях: «Ах! Ах! Я — тараН!»…

Анісові, Діво, сінА,

Народові, Діво, до раН».

 

*   *   *

Яр-душа баба ШудрЯ.

 

 

Золото лоЗ

 

Оті лози — сизо-літо!

А ті лози — ризо-літа?

 

А то — лоза золота?

Ото — лози золото?

І то — лози золоті?

О, то — лозозолото!

Ото лозозолотіє і то — лозозолото!

 

«А лозозолота, — то тато, — лозозола?

То — лозозола лозозОлот?

І лозозолотавіє «іва» то лозозолі?!»

«Ага, лозозолотом ото лозозола». — «Га?!..»

 

І лозі, і золі

літо тіл, о, літо тіл:

«У золу — лозу!

У лозу — золу!..

І-і-і, лозо, мозолі! Лозо, мозолі-і-і!

І золотолОзі, золото, лозі!

І золото лозі, золотолОзі,

І, золо, то лозі золото, лозі!»

 

 

 

*   *   *

А

тут

стояв

обеліск

жертвам

з дощок

Кропива

виросла

і росте

Україні

Годуйте

поросят

жаливою

стрясає

повітря

Лозунги

слоґани

літають

витають

узримії

Семірко

буквиць

живі ще

Світовидно

 

*   *   *

А

арф

ангел

пірамід

магнетизм

щасно доніс

зримих реприз

подільськомовно

 

 

*   *   *

Хрест Святий,

праправедний,

у дванадцять

літер Кирила,

неущербленно

Святий Хрест

висоти небес,

тьма спалила,

довго палила,

золою золила;

Свят воскрес;

ще й зацвіла

червона рожа,

щоб святилась отут у віках сила Божа,

а й навіть Дажбожа, як гожа, у віках –

не про тьму, не про страх; оберегами

на рушниках, ще трипільськими, згожа.

Рушниками пов’язаний, хрест роздоріж

найбеззахисніш був, та був найрідніш

неущербленно.

У дванадцять

літер Кирила,

у сто взорів

трипільських,

у сто молитв

чигиринських,

псалмоспівів

батуринських,

одкровень же

качанівських,

а додумувань

збручанських,

у всю потугу

сили та духу

Лаври Святої

неукраденної,

а у спромогу

барв Калівки

якнайясніших

незчисленних,

Хрест Святий

праправедний

оцему Федору

Безгрішному!

*   *   *

Серед поля чиясь доля ромашку смикоче,

Ромашкою час майбутній лоскоче, лоскоче.

 

*   *   *

21 червня. Федір Літній — пора грозова

 

Федір літніЙПора грозовА,

нЕбесами зІрки хОдять дреВньо,

хіД небесНий у баРвах схОва

повІінь сТроф молодА дерЗновенно.

ПрогРимІло, ага; синусОїд дива!

Федір Літній — пора ГРозова.

 

*   *   *

Барви глин          На хатах             З-під віків             Тут і там

на хатах              на шопах             у хатах                 виростань

з-під віків              у хатах                 пломенить           чар Трипілля

тут і там               виростань            чар Трипілля      зостань

 

*   *   *

Лісостеп               Не спішив            То добіг                Степоліс

не спішив             а дарма                                та й зустрів         слід коліс

то добіг                 та й зустрів         перестрів             брат пустелі

степоліс               слід коліс             брат пустелі       доніс

 

*   *   *

Натюрморт         І портрет             У кутку                 Тет-а-тет

і портрет              блиск очей          до квіток              шле вперед

у кутку                  до квіток              дометав                                погляд ґречний

тет-а-тет              шле вперед          погляд ґречний  до мет

 

*   *   *

Уночі                     З-між картин       Мерехтить          Не одна

з-між картин       що таять              світляка                                цвіркуна

мерехтить            світляка                                тут і там               повносилля

не одна                 цвіркуна               повносилля         луна

 

 

* * *

На сонці переблискують дроти,

Дроти муркочуть, як старі коти,

А поруч павутиння пролітає

В якісь… найпаралельніші світи.

 

 

* * *

«І розчиню я вікна ранків, я — юнич зорІ!».

 

 

 

 

 

 

 

В Д Я Ч Н І С Т Ь  К О Н О В А Л Ю К О В І

 

Разок сонетів іменних

1

Фавор-горі подібний горб найвищий?

Евое! Й скирта – тій-таки горі.

Дитинства весни і дитинства хвищі

Іскрять крізь роки, наче ліхтарі.

Рояться бджоли, матка на порі,

Косар мантачить тишу, лезо свище,

Обіддя пнуться: сил пружнасте грище

Неважать кобзарів поводирі.

Осанна дням, просвітла, звідусіль

Возноситься у передчась весіль,

Аж сяєво мовляє над горою.

Любов’ю всіх до всіх просякне ніч,

Юхтові прориплять під схлипи свіч.

Комоні проіржать… перед грозою?

 

2

АФонська стежка губиться в полях

пЕрістого, хрещатого Поділля, –

зДогадно, освященного привілля, –

цІлющого, зцілющого про страх.

Зринає оддалік за птахом птах,

сКликаючи озер засохлих вкілля;

дОрогою дорожиться весілля,

сНага весіль строкатиться в горбах.

ЧОмусь-то стежка все-таки, афонська,

зВертаючи в поля, манить, бринить,

лАтаючи-зшиваючи, сторонська,

аЛюри, шури-мури і труди, –

сЮди-туди, всякчас, на всі лади:

яК Бог боронить, то оборонИть.

 

3

ДеФолт Москви в блаженній Україні

іщЕ ніякий, жодний ворожбит

ніДе не провіщав, камінням сит:

анІ дефолту мамці діоксинній!

ДаРи данайських дружб ще мали спит,

поКлони братні ще росли у цІні,

отОж людцям здавалось між корит,

неНаче все завмерло в непрозрінні.

ПрОте серця при пензлях, при словах,

буВало, в корінь зрили попри страх,

свАвіллю не підвладні можновладців;

коЛи ж людці сахнулися людей,

усЮдно проступив дефолт ідей

таКих ідейно діоксинних братців.

 

4

Не Форма тільки, але й форма теж,

перЕформатуванню не піддатна,

знаДливо-недосяжна, благодатна,

помІтна зрячим, тончена безмеж.

ЗдоРоженим прочанам красно все ж

у сКомороха правдоньки питати,

парОнімом – йому відповідати

знеНацька добре, всяк відтінки стеж.

У фОрмотворцях кожен походи.

СпіВає гонор твій на всі лади,

однАче зміст прийде колись помститись.

ПокЛикання докличеться хоч як,

колЮчкуватий квіт – не згірший знак:

проКолеться душа, почне поститись.

 

5

МураФа-річка то, чи Бог-ріка

жаждЕнно-ніжно зблиснула здалечка?

ПереДосінній угорі лелечка

навкІсно дражнить працю літака.

ПереРвно днинка сяє нетривка,

козаК в дорозі, при дорозі – гречка…

НескОро тчеться дум-думок вервечка,

про Них смакує істина глевка.

ТривОжний берег, де очерети

понаВздогін розгойдують чорти,

аж нАхабніють клятвенно, рогаті.

Їх уЛещати можна б, та дарма;

їх лЮлі-дулі вічні крадькома

однаК лиш Бог-ріці дано скрушати.

 

6

Во ВіФлеємі сталося те знов,

що днЕсь і на палітрі висяває.

Во ІуДеї дух-зоря являє

на всІх про всіх всевишнюю Любов.

Гра пРоменів, картон-променелов,

розтоКи світла, про яке весна є;

зимовОму пейзажу об’являє

картоНолов, що во Христі прийшов.

І дивО: у пейзажі україннім

(дереВа, хата, льох, в повітрі іній)

cтривАє нам святопромінне щось.

ТриваЛішає штрих метеорита,

іде сЮди зими ранкова свита, –

є знаК: ранкове дещо почалось.

 

7

Не в АФродіти це – в Мороз Тамари

й студЕні ж плечі: тридцять третій рік!

І не зДуріти б це: із-під повік

така зІходить – солоніша кари.

І по кРаїні – тисячні примари,

по бруКу – міліони недорік:

так, мОвби глузд завбачливо утік

з країНи, що для світу знала чари.

Із голОду поїли діточок,

не з’їВши комісара ні одного;

на БогА напускаються з нічого,

до карЛи-марли тичуть квіточок:

увага Юдам і юродству шана,-

живи, Країно мертва та кохана!

 

8

ВервольФа зуби клацнули над світом

та й, щЕрблені об вінницький граніт,

осіли зДвигом в потойбічний світ

перед нІщотним нібито «совітом».

Мара ВеРвольфа сорок п’ятим літом

волає сКону всім і вся з боліт,

над білОхату кинув тінь «совіт»

і розпаНахав білу біль: боліти!

Несеш бОління пензлем на картон,

німі паВісма болю і півтони,

і світлА додаєш, і ті картони

щитами Ллються в сонячний полон.

А увіллЮться – вволять вищу Волю

про знаКи і шляхи спасень на браннім полю.

 

9

Глибока Фреска вивищить склепіння,

аж обізвЕться враз іконостас,

де моці Деісуса квітний фас

волає всІм духовного хотіння.

Проте скРиплять риштовання боріння,

важка руКа німує повсякчас;

задушливО легеням: свічкогас –

газ обміНу, й його помпують стіни.

О сило гОжа! – молиться душа,

яка немоВ до раю вже руша:

аби утомАм кинути там виклик.

І їй зішЛеться, маляра душі,

снага усЮдна в бабському книші,

щоб фресКа углибала легко-звикло.

 

10

Кричав суФлер, кричали глядачі, –

то грав ШЕкспіра калівський гурточок:

учитель, Дяк, синів кількоро й дочок,

що глядачІв боялись,харпачі.

У грі актРис були до серць ключі,

ґротеск аКторів бурхав з-під сорочок,

страждав Отелло – чорно! – про «платочок»,

а ДездемоНа висла на плечі.

Усе б нічОго. Та дійшло розв’язки.

Душити маВ… А перейшов до ласки,

як шиї звАжно, врештІ, доторкнувсь.

Уважна заЛя, доблесна на віру,

такому усЮсюкала Шекспіру,

аж Яго поКотився назадгузь.

 

11

Сосна каніФоллю сльозиться і плаче,

а ранок всЕленський полянський такий;

тринога раДіючи грузне, і кий

радіє соснІ, при сосні ставши зряче.

До сосон пРиносячи щастя бурлаче,

талан недоКлятий свій, а нелегкий

носити щодОлі, щовік, щоріки,

щолісу сосНового, око ходяче.

А як каніфОллю брунатна стече,

і видиво сВіт промузичить до болю,

тоді і душА пропахтить каніфоллю,

і серце заЛлється в струні гаряче.

А спогад лЮдський, може, все це забуде,

чи переінаКшить та переостудить?

 

12

Мистець апоФеозу не пильнує,

свого натхнЕння славити не гож:

мілкий, як Дніпр,холодний, наче Сож,

пливе звідтІль, де джерело пульсує.

Тече туди, Рівниною простує,

де небеса уКвітчує не лож,

де сили однОвірницьких сторож

сторожею огНів стоять не всує.

Сторожовим Огням апофеоз

доречніш буВ би між прозових проз, –

його ж їм нАбувати – діло гоже.

А власну доЛю в тому – Боже, збав!

Не те, що лЮлі-люляти не став,

а й упаси уКмітити, о, Боже!

 

13

Тамари й проФіль: лінія звитяги,

з варяг у грЕки шлях попри шляхи,

де у шляхи зДорожені ляхи

упали і, голІнні, дали тягу.

Бо лінія енеРґій того змагу,

де фехтував Козак проти пихи,

й де зараз кОзакують дітлахи,

Тамарі, тітоНьці, являючи повагу, –

це лінія собОрності чуттів

і помислів, Великих поготів,

освячених змАганнями за вроду, –

ту вроду, воЛі й честі оберіг,

оту, чию колЮчість переміг

лиш Той, до Кого небеса походу.

 

14

Кричевському Федору з Калівки тезко

явився пейзажЕм журка-вітряка,

якого в безраДості біля ярка

тонкішає профІль – з дороги на стежку.

Він Майстра уРадував тихо і дерзко,

оскільки, науКу п’ючи не з лотка,

вправується рОсно і сніжно: тривка,

тривка й осіяНна його етюдеска!

Йому виростатОньки б, Калівки сину,

щасливо та доВго, не знаючи впину,-

рости, наче мАльва в етюді його…

Епоха хоч підЛа, та не безконечна ж?

Смілішай, селЮче,дерзай, друже ґречний,

підтримуй летКий самосвітний огонь!

 

15

Во врем’я ж інФерналій таборових,

і чуд, і раю сЕрпо-молотка,

коли земля, біДова і тонка,

відписана тонкІшати од крові,

а небо, перекіРливе, здорове,

приниженнями сКрадено злегка

і свиням, що пОгрузли в матюках,

пайовано для зНеважань ґвалтовних, –

тоді лиш у ХудОжника жива

земля і небо зВ’язувались: пензлем!

І ставив він нА диво, на дива,

й відважно покЛадав автограф-вензель.

Щоб вутлу землЮ вдати до небес.

(А небесам вреКти земних чудес).

 

16

Павла Тичини арФи придорожні,

золотокуті, а нЕголосні:

тополі-арфи, лаДжені весні

цим жовтенем ввІчлИвим, та порожнім.

У світі струнноРизиків тривожнім

звучання барв сКромніші та скіснІ,

і все-таки на хОлодку піснім

вони звучать, зНенацька непреложні.

Перегуки з ПавлОм, що із Тичин,

непередбачні, зВісно, між рівнин;

між пагорбів здАвніш непередбачні.

Перегуком зневоЛишся хіба,

якщо до всіх усЮд твоя ходьба

й народові зразКи твої подячні?

 

17

Десь тут бувало Фенікса гніздо?

Воно згоріло і пЕрегоріло.

І тінь його, розДмухана невміло,

літає онде вдосвІта, бідо.

Радіохвиля раз пРо Віардо,

удруге – про РасКольнікова діло

сюди доносить вкОтре та уміло,

щоб вивчити чекаНню на Ґодо.

Малюй, малюй: крОпиву для гнізда,

і будяки, ожин сВавільних дуги,

і терну-глоду прАведні потуги,

і світить як у зЛиву резеда, –

упівока присвічуЮчи птицям –

бездомним перемоКлим блискавицям.

 

18

Карпатського МольФара очі-жала,

і визирки ЧугайстЕра з-за пліч,

замислені про вроДу предковіч:

її полюють, перелІтні, жалять.

Вона ж хирлява, зРоду нездужАла,

сама летить, хіхіКало, навстріч.

Як наслідок, кругОм житейський кіч

гигикає, повзе, вНатрус ся розплоджає.

Кіч, він є кіч, хОч звідки б не являвсь,

з художником про Вік не позивавсь, –

його окітне кічувАння натле.

Кічує кіч? Все ваЛиться із рук?

Хтось тут стук-грЮк, ти ж тут – Коновалюк:

зиркнеш – гу-гуп Кентаврисько невдатне!

 

19

Гіганти сузір’я ЦеФея цвітуть –

у небі голчасто, ЦЕфеєва слава:

далекі-далекі, а вДача – хупава,

крізь далеч парсекІв цілують і ждуть.

Мільярдами сонць зРіє їхня могуть,

і що їм земних розКумекань потрава?

і що їм земна скорОстигла уява,

якою нахабства двоНогих ростуть?

А все-таки, все ж Опрісноки думок

печуться тут нами Відважно про Строк,

і наші чуття тут нАтужні не всує.

Якби ж тої руни веЛике знаття:

для чого і як ЗемлЮ живить Життя? –

умову художник мізКує-мазкує.

 

20

Дракон епохи боре сФінкса ер,

якого, сфінкса, занЕдбали ери

аж так, що бруд бруДної ЕсеСеРи

взяв гору, в ріст пІшов, погнавсь, попер.

І розплодивсь аматоР-людожер,

полізли вгору лепсьКі живодери,

і навіть волоокі піОнери

волають в бік заклаНних: «Щоб ти вмер!»

Та сфінкс – віщує! Осторонь драконів

віщує він із праху Во дні оні,

і чують його, хто нАдавсь не в прах.

І збудеться: хоч КоЛима лютує,

ярма позбуде і усалЮтує

люд сам себе у сфінКса на плечах.

 

21

Прокруста царство: оФіси і леза,

втинають навіть мудрЕцям книжки,

а пензлям – ворс, а Діжечкам – кружки,

і думку будь-яку, знІчев’я, що твереза.

Прикинься п’яним, дуРнем з роду Бевзя,

Прокрустенком, з ПроКрустенків-таки,

опецьком, з прокрустОваних, ніким,

тополю звеличати стаНь: «Береза!..»

Та де тобі! Й куди тОбі звідсіль?

Замки кордонів царстВа – гнів та біль:

болиш собі, а церберАм – розвага.

То ти минаєш офіси бЛизькі

(що з них, до них баЮряться слизькі

путі, дороги, стежечКи варяга).

 

22

Тут шашку ще бере за Фук: «Не вбив!» –

рука мозільна, тупо пЕреможна.

Тут для вінця тримає Дика рожа

шипи й коралі, родженІ між нив.

Сюди направду сам АндРій ходив?

Сюди доходив, бо й роКита кожна

про те звістує червонО-тривожна

всім, хто щодень МамоНі не годив.

Шипшина і рокита розгОрілись,

колюча і тягуча розгоВілись

південним вітром зранА об рідні.

За фук узято шашку доЛежалу,

ганьбою вкрито; вбитоЮ вважають

її рокита й рожа у віКні.

 

23

Поет навік Іван Окнар Франко,

його книжок мурована дЕржава:

сонет, сюжет, аналіз! Доктор права –

Іван Окнар, зіркий дозІр – Франко!

Його б ілюструвати за Рядком?

Підтекстами його ПророКів слава

мандрує, переходить, мОложава,

до поколінь, що давсь Не їм журко.

Й Франка ілюструвати мОжна б, звісно:

щоб контур – вглиб, а Всім відтінкам – тісно,

а пристрастей підтекстАм – білий біль.

Не страх є уступити коЛьорами,

не лячно перекроїв кроЮ драми,

а… острах йнятись д’Краю божевіль.

 

24

Намалював, достоту, дроФи слід –

цей у траві і той он, нЕбесами.

Дари дарами. Епілог до Драми

повис епосі ситій на обІд.

Людинодрофи драма? ГовоРіть!..

Страусолюду ар’єргарди Карми

за крилами убачте, за нОгами;

хоча ні крил, ні ніг, аНі політь…

Лиш гострий, віщий зір Одного з люду

та зрячий пензель на доВір’ї чуду,

а більш нічого у полотнАх цих.

Зір ранить; скорий пензЛик обміркує,

митець полює, тихо уполЮє

правічну бачність людсьКостей журних.

 

25

На полотні – плюсквамперФекту зріз:

полукіпків щітки жнива шЕрхато тичуть,

труд величає постать труДівничу,

що з кониками бештає узвІз.

Ще й мовби вихор їм напеРеріз

здаля рушає, й допомогу Кличе,

і туча прокидається, й пОличчя

її страшне в такій хвилиНі криз.

Бог, звісно ж, бачить, щО не винні ж коні,

та вдіє що? Прецінь начуВся дзвонів,

розчулився, та й думно зАдрімав.

Плюсквамперфект панує сиЛьно й штивно,

життями важить вщент волЮнтативно:

під майбуття наклав, підКлав, заклав.

 

26

Такий виразний, що аж ем-Фатичний,

контрастами відтінки провЕдеш,

пройдешся ними сам і попаДеш

на хвилю сам собі у рай лІричний.

Шануєш сміх: і майже гомеРичний,

і той, що в вуса спатки уКладеш.

Шануєш піснь змугикану, бО де ж

здійснитись пісні – співаНці тонічній?

Трипільський глек співає Обіруч,

підспівуючи, найда, милозВуч

про се, про те митцеві улАгоджень.

Приснивсь картині горній Луцький мур.

Коню в картині марився алЮр,

а скибам у етюді – біль сКороджень.

 

27

Горішній голос давніх патеФонів,

чий нікель над голками лебЕдів,

над чорні плеса платівок вДовів,

з облич вдовиних ваблячи пІво-о-ній!..

І жилка бабці билася на скРоні,

і дідуган, проходячи, не сКнів,

й пастушеня, забувши про кОрів,

лучилось до музичних ПарфеНонів.

А на столі стояв собі картОн,

залишений маляриком мандріВним:

картон собі з пейзажиком нАївним

якогось із тутешніх зелен-Лон.

До нього звикли, майже полЮбили…

Аж при нагоді глека ним наКрили.

 

28

Двадцятий ще свого не відчиФірив,

як двадцять перший вже припЕр своє:

сповна запарив, хлебче, не Дає

сусідам по двотисячлітній вІрі.

Ще молодий, уже гнилющі шкіРить,

а сьорбавши, ну „заграє” – Клює:

„Ге, підставляйтесь, геї, пОки є

кому тут’о підставить свої Ніри!”

І сміх, і гріх! І не лише сОдомський.

Бо де содомський, там же й Вавілонський,

і двадцять перший в них помАгачем.

І все ж, усе ж, усе-таки, зЛобива

геть, думко, що верзеш життЮ не дива,

а див чифірних, зґвадзяних Квачем!

 

29

Сон пропече шевченківський оФорт,

прокинешся з провогненим пекЕльно

сумлінням-хистом. У душі скуДельно:

душа пашить – не вбив душі бІлборд.

Дарма з білборда цілив її чоРт,

дарма білборд партачився насКельно,

а ніч шуміла тупо та готельнО,

сплавляючи заїжджий з Остом Норд.

Офортів тих незАбудь аж кислОтна

спасенна – в діях добрих приВоротна

і відворотна для фантомів злА.

Не спиш? Почув: іще погода зЛиться.

Художній образ їй же й приклЮчиться:

як зерно з-під ваги, із-під Кола.

 

30

Ущертне сонце, ранок без метаФор,

невпинний ранок, сонця трудодЕнь.

В лугах смарагдів тане дзень-Дзелень,

в попіднебесь пругку легким лІтає птахом.

Мчить древнім шляхом вихор веРтопрахом,

стрибає шляхом, ніби в річці Клень,

той клень, що перемети рвав щОдень

і рватиме, щодень, болотний зНахур.

Знічев’я блудить, вичахає вихОр

і нітиться, і пахне спечним зВихом,

так, наче тут ніколи й не бувАв.

Ущертне сонце тче небесні схиЛи,

під сонцем крил не мало ся з’Юрмили.

Під сонцем цим, людино, не луКав.

 

31

А десь же й тут звучала пісня Феба,

кирпатий був удатний, певне, ФЕб,

співець, знавець, звеличник неДотеп,

які – до кирпи кирпа – в склепІ неба,

де, в склепі неба, їх була потРеба

(хоч небо раз по раз з’являло Креп,

в якім то спав, то туживсь лісОстеп), –

всі, як один, лучились до крайНеба.

Щоб за крайнебом світлих літ кОмуни

зненацька-враз навік зростити Вруна,

з тих врун найбільші мати врожАї;

наївшись їдлом, прославляти доЛю

та й оспівати їдло, вольну волЮ,

свій край-розмай, файніший із Країв.

 

32

Цей за вождя, той, навпаки, за Фюрера, –

всяк визначайсь, було, лиш грянЕ час.

Та й досі ж так: хто є не дуринДас,

той хрін піддасться на зловмиснІ дурива.

Вождь або фюрер! Хто буріший буРого? –

питань питання, гостре, без приКрас, –

не зводь до контр про пиво і прО квас,

до прірв, ага, між віллами й коНурами.

Як малорос, то будь же праворосОм,

будь та й пребудь, не муч себе Вопросом

про редьку-хрін, відступник-дурАчок.

Вожді тобі, такому, вже ж, судиЛись:

про твоїх дбали б, в тебе б залЮбились…

Малюй до цирку церкву і – мовчоК!

 

33

Розпишеш храм, а хтось кафе „Де-Факто”.

З-під купола не вбившись ледве-лЕдь,

щасливий, що земну трамбуєш тверДь:

не ймуть тебе ні біс, ні гріш, нІ кварта.

Підкупольна ж чогось-то праця ваРта,

відчув-пізнав: Господній з тебе Кметь.

Рід, міт, гріхи, – Божественна КОмедь:

підкупольно удач несеш понурам зНак, та…

Несеш – неси! Проносячи, дбай срОдно

(Сковорода казав). Бо сродно є сВободно;

фонтан кипить, тож не забракне чАш.

Ні лад, ні біль із хистом не розЛучать.

Біль болем б’єш, така судьба болЮча.

П’єш чашу чаш, в мисчині – каша Каш.

 

34

„Маскульт-привіт!” – крик ери на Футболі.

„Фізкульт-ура!” – в тон вторить вЕрнісаж.

Змішалось все. Дрібцюй в ім’я проДаж,

фуршеть на волі з доброї ж ти волІ.

Тут же й личин та в меценатській Ролі:

заплічних справ магістри, спец поКраж,

зять Ірода, Каяфа, сам Пілат, – кОллаж! –

усім то „Мурку” дай, то рухи рок-Н-рольні.

Повстання мас (воно ж було?) вдалОся,

до тринь-муркинь прикинь-„еліт” зВелося,

змішались в купку коні, люди й крАм…

Сни сняться, снять: душа витає в Луврі,

а Менк втомивсь, то слово дав СосЮрі:

„Хай про кларнети фарб Володько сКаже нам!”

 

35

День п’є з лиця молільниць та просФорниць,

п’є-не-нап’ється: бо Великдень, вжЕ ж,

бо ж – Бож! То й гож ассист його оДеж,

й просфорницям надав він ролі сяй-Ігорниць.

В уявах їхніх гожо образ горніх гоРниць

враз постає – на мить, чи навік-віКи все ж? –

бо ж – Бож! – по яву янгольський кОртеж

мчить, і лихий паде, шануючи Його Ниць.

Яв і ассист справ, страв сих великОдніх

в зусиллях жон сих, творчих, понадВодних,

сповна лиш є, то й вбачиться сповнА.

Вбачай же, знай, вмальовуй – якнайЛучче!

Бо ж… Бож твій дар, еге, КоновалЮче?

І нерв твій в полотні ткнувсь волоКна?

 

36

Художнику, ad Fontes, на коня!

Добривечір, maEstro, кінь спіткнувся.

Відлунилось anDante, пензель гнувся,

аки комиш in vIno – о, рідня!

Озвався NikifoR з Криниць до дня,

очима щасно NiKifor всміхнувся, –

О tempora, o mOres! – поперхнувся:

май-стрів memeNto mori підганя.

Когось in vitrO носить по світах

оте щиреньке «Vale!» задля благ,

кордони ламле A priori вічні.

Не зна тя googLe? Не видасть? Дідько з ним,

з таким, а la Ukraine, безпам’ятним:

зате й post faCtum дОцент не скалічить.

 

37

Путь від Саргаса – шлях через ГольФстрім

малий вугор – невже? – здолав на тЕ лиш,

щоб хтось ним кендюх свій будив неДремніш

за землячків-сплюхів, щади ж їх грІм!

Інстинкти все? А що ж інстинктів кРім?

Щось мало б буть! А що? А лад: споКревні ж

усі на цій землі, де, знати б: що Окреміш,

то не змудріш – хижіш усяк пан аноНім.

З’їдається ім’я. Вернути як до йогО?

Заїв, запив, ікнув: що в тому є ноВого?

Останнім в ланцюжку пишаєшся? ДармА!

Дух тіло рве? Куди? Рефлекси у рефЛексій?

Ще є Антигольфстрім, екстрімів полЮс лепських;

наука, врешті, теж є: в стінах НаУКМА.

 

38

Хто слави раб, той втричі раб конФузів.

Хто не пізнав конфузів, той не грЕць,

не жнець, не швець, не на губу гуДець,

не друг-товариш для завзятих друзІв.

Тож славу йми – хоч на вечірнім прузі, –

і в рабство паню гни, подавши їй Корець,

і – навпростець, все-все їй навпрОстець

скажи, зізнайсь, поплачся… при Нарузі.

Лишень – по тому – не хвались нікОму:

ні другу, ні з профкому, ні з глеВкому,

що от, мов, славу ймивши, славу мАв…

В часах мутантів, стріч задля розЛучень,

щоб хоч в мистцях не множити розлЮчень,

кажи: „Конфуз: сам в себе славу вКрав!”

 

39

Під градом слів, словес, еге, соФізмів, –

вже ж не софійних, вицвілих словЕс, –

стоїш, бредеш кудись; аж тут „ГаДес” –

вітчизна звісна славних організмІв.

Є в організмів сенс, добряче визРів,

той сенс, що лайдакам засвідчив Крез, –

той Крез, що мав на в’язах не прОтез,

не шик, не пшик, не чортіщо для Ніздрів.

В „Гадесі” все ж не „гадством” пОживеш –

в трудах, у днях, у розмислах, аВжеж,

у злиднях гордий, мов козак на пАлі.

Сам собі станеш, ніби в хмарах кЛюч –

той коливкий, аж рвійний, аж колЮч:

летівши на скрижаль, влетів на сКали.

 

40

Сонет про те, як Хлою любить ДаФніс,

вона ж від нього драпака в райцЕнтр, –

де їй, свят-свят, присвячує… Доцент

сонета (холоднющий, як вода в нІс);

іже доцент кудись свій марне даР ніс,

той дар, що хист і городський аКцент:

доцент – нейтральних текстів прОдуцент,

в які вкладав свою профнепридатНість.

Ага, з доцентом, гейби з офіцерОм,

була б гайнула, хвойдисько, в сВіти,

й були б вітри їм, як дурним свАти,

і злидні, як в Одесі з хвиль хоЛера…

Заїжджий портретист врозуме ХлоЮ:

єства спокусника надавши тип поКрою.

 

41

Не хтось і десь, а онде днесь Фен-шуй

тихцем шумить, яснить неділю вЕрбну;

журбу яснить, з’ясовуючи стверДну

прамисль про Божий дар, її й вІншуй.

Вона ж, прамисль, загадує: „ГаРуй!

В тім гаруванні сенс є. Геть сКаредну

зусиль ощадність! Здай кому в Оренду

таку ощадність. Праці ж не марНуй!”

Китайщина? Е, щось в ній є такОго…

Є лад про лад, є й видатні триВоги,

що їх долаєш, тільки б розпізнАв

чи взнав від предків: як вони Ладнали –

страх, вроки, звабу гнали чи лЮляли?

Узнавши – не злякався б, не ляКав…

 

42

Похмурий день, як усміх угро-Фінна,

що у слав’яни здуру, знай, брЕде,

в дорозі сп’яну б’ється та гуДе,

то лаючись, то правлячи про вІна.

День загадковий, як у прозі ҐРріна,

який про те, що хтось кораблиК жде –

в якім, мов, щастя, щастя молОде,

йому ж, чекавши, море по коліНа.

Похмурий день згадав наївну пОвість,

колись чомусь прочитану на соВість,

бо й вірити хотілось в ті дивА.

Якби ж було лучилось щось-то Лучче –

хай і нудне, а хоч би і смішнЮче…

А так: ця угро-фінська тут моКва.

 

43

Гам кольорових і стрімких евФоній

то тут, то там свавільні перЕгуки.

То скрізь, то всюди їхні труДні злуки, –

як ряст між айстр, козодра мІж півоній.

А шум і гам, а виск і писк іРоній

понад корони, мантії й клобуКи, –

митецькі зваги, замисли й спОнуки,

дорожчі й вищі всяких церемоНій.

Тому до пензля прирівняй перО ти,

а пензель до пера: а задля кВоти,

що ж єсть тобі у Господа вонА.

Усе, що треба, встигнеш, не Лінуйся,

в автопортретах навіть помалЮй ся:

сам собі світ, але на тлі віКна.

 

44

У кого гроші, скоро той проФФесор, –

у кого більші, то із двома ЕФФ, –

гукають один одному: „Н-не Д-дрей-ф-ф!

Визнань та звань вживай делІкатеса!”

А ще ж єсть „Автор чуда и пРогресса” –

звання щорічне – платний, сКорий блеф:

з цілунками естрадних к-корОлеф-ф,

важкотілистих, наче із ЛокхНеса.

Бо – „таке врем’я”! Знов і Отакеє.

Взяв гору „Орден лицарів ліВреї”,

і справ ліврейних врем’я удАлось.

Професори крадійства та камЛання, –

цур їм!.. Єси навчитель малЮвання:

глянь, ваші пензлі – нивоньКа колось!..

 

45

Хабар, засівши справа при Феміді,

їх спільну честь завзято бЕреже:

„Вам мадригал? Похвальну оДу? Вже!” –

у муз самих торгує не за мІдні.

То й музам радість: гонораРи – гідні!

„Ну, меценат! Але й політиК же!

При тому зовсім він не людОжер!” –

завили журналюги, люди бідНі.

Продажні музки, але не худОжник:

якщо художник – розуму триВожник

і згорбленої совісти дружбАн.

Порок такому в вічі не загЛяне,

знайомити з ним слуг та шлЮх не стане:

Феміді щоб не став художниК пан.

 

46

Вожді не доросли й до преФерансу,

раби й не чули, ге, за прЕферанс.

Післяколгоспний гупа декаДанс:

гуп-гуп, під патронатом МІськсільтрансу.

Перекуплямс надавсь перепРодамсу,

впав нарцисизм гупасто в Крикунамс.

По кому б’є смугастий дисОнанс?

Кому смакує тюря перформаНсу?

Пленер підкаже? Добре б тО було.

Пленером пензля й душу одВело.

Нехай живе пленер очистокАрий!

Проміння пряжить? Холод зЛеготить,

не роздратує, ні, не розлЮтить –

озонно обіруч торкнеться Карми.

 

47

Пейзаж автопортрету шле Флюїди,

автопортрет – пейзажу шлЕ, авжеж.

Таких енергій де іще найДеш?

Які підкажуть пошук усевІди?

Могли б, хіба, нараяти дРуїди

чи відуни з Січі, убога Креш:

сріберну креш пропивши дО безмеж,

парменом закусивши пармеНіди…

Мистецтвознавці сущі нагОворять

мішечок вовни, тему загоВорять

і перескочать ловко до мАнер.

Нехай собі. Аби лишень сЛід слідом

репресій не чинив уже флЮїдам

товариш Іванов, рожевий Кхмер.

 

48

В околицях неспізнених Фіалок,

у затінках заблуканих чЕремх

зростає знов комусь бліДа хуррем

у тихих бідах мильних вІртуалок;

в білядзеркаллі мод і пРимірялок,

де пудрам удає зневагу Крем,

у забутті навчальних теОрем

во славу світових провіНціалок.

Сльозою фарби, брате, рОзчини,

щити віконниць пензлем Відчини,

і дівам розпочни передбАчати.

Напередбачуй вілл не з Лободи,

та звідусюд вертатися сЮди,

й якщо кричати, то переКричати б…

 

49

Перебрести зарошені асФальти,

ступити на запечені стЕжки,

де над стежками маяні Дубки,

а під дубками жолуді зІ смальти.

Іти-брести собі в бік Річки Альти,

чи то одночасово навпаКи,

минаючи навстрічні кузОчки,

яких тобі післано упізНати.

Лишив позаду життьовогО поля

рівненькі гони, де триВка красоля

крихкенько плаче про жАгу життя;

лишив край поля коноваЛюківське,

шипшинне диво: коновалЮківське

заповідання вам на відКриття.

 

50

І Бог, і Пан, і сили Феба ранні,

і Голуб-Дух, не спізнЕний однак, –

усе як є; й напроти оДинак –

твій творчий дух, самІтник у вмиранні.

Яка печаль! Які у змоРшках длані,

яких мізерій побілів Кулак!

Не пережив новітніх вОвкулак,

не здужав їхніх горлаНів горланних.

Хоч сядь та й плач! КОли б то сісти змога

та й, рюмсавши, у гніВ не ввести Бога,

і Пана, й Феба, й ДухА-Голуба:

на одрі смертнім вимоЛити годі

відстрочку, шанс дов’Ючитися моді…

Дов’ючився б? ЗнеобачКи. Та – ба!

 

51

Дружко мольберта, кіФаро ставна,

долинь з давнини далЕкої дружно,

розваж, переваж, проДзвени не натужно,

поклич, затумань, осІни, осяйна.

Кіфаронько, доню КіпРіди журна,

звучати перевчена таК харалужно,

що дзенькіт мечів упОтужнюєш кружно,

а дзенькіт пісень в Небесах засина.

Стужився-таки за тобОю мольберт,

змагаючи студінь, неВолю і смерть

на сизих, на сивих мАрнотних просторах.

Та ти – одізвалась! Любові вогнем

і полиском давнім, лЮбовним, і днем,

якого звучання просяКне кольОри.

 

52

Традицій давній неоФіте, рано,

зарані-рано ти взалЕжнив світ,

цей світ, що назавжДи взалежнив міт:

якому сенси угорі вІддано.

Приструнків барв тоРкнувшись первозданно,

умів єси й межу проКлятих літ

переступити враз: кОлючий дріт?

тупу доктрину? штучНо дану прану? –

ніщо не зупиняло: бО носив

в собі трипільську Віру – чудо з див –

і гарбузяну кашку мАв за щастя;

і помаранча барву уЛещав,

її до гарбузових паЮвав.

Вродило урожайно, уКвітчасто.

 

53

Мета фізики – метаФізики суть?

То за чим тоді з пЕнзлем ганяються люди?

А об мармури жала Долот ревно трудять,

а у глині розм’яклІй тужавості ждуть?

А про що тоді говоРи корінь несуть,

а навіщо у риму заКінчення лудять

римувальники? А прОкуратори – судять:

тупо знавши, що їхНій – неправедний суд?

Може, є це тому, щО мистецтво й життя

поєднались так креВно в личині Буття,

як в Писанії Дух тА натхнення пророків;

а наука, їх пізнє Лайливе дитя,

все ще зґарбує, злЮчка, чуже майбуття,

все ще чубить, ладКуючи: око за око!

 

54

Соняхи – липня соФіти чімхаті,

їхнього світла едЕмська смола

тане і ллється щоДня спрокволА,

нині ще й вікна пІдклеює хаті.

Мальвам, ой, заздРо! Квіткової знаті

заздрість в солодКім – гірка, немала.

Заздрих, однак, пОлишає бджола,

джміль мимо них сНовигає в завзятті.

Соняхом бути – вкОрочує вік:

ще процвітаєш, а Вже допивають,

з тебе усячину, пАк, добувають

жала, дзьоби і маЛий чоловік.

Але підсвічуєш: лЮду і жалам;

як же й дзьобам, Квітникам нездужалим.

 

55

Не змалюй кенотаФа на вбитій землі,

де на все порожнЕча обійми розкрила,

де і камінь доріДний, загиджена брила,

означати могильнІ мотиви приліг.

Не змалюй і кумиРа пикате драглі,

і кумирень, що вКлались у форму барила,

не окресли престОлу, нечиста де сила

запопадливо ордеНа чіпить в Кремлі.

Інші все те прожОгом відтворять, ще й як,

согрішити їм зноВ не завадиш ніяк,

та й чи треба звАжати на славу розмінну?

Хто без крил, доЛітається, вже ж, загримить,

хто на всіх наплЮвав, сам плювком пролетить:

пролітаючи, скриКне, уляпнеться в піну.

 

56

Десь збоку тут Футуро-прерій гони,

в них можна б лЕгко двічі увійти.

Але навіщо? ЗнуДжені чорти

у преріях вчортІшено горгонять.

Крізь прерії угРузлих днів фургони,

вглибаючи, висоКо мчать в світи.

Футуро-прерій жОвані мости,

понад мости – сНовійні перегони.

Сусідство ґонорОве! Для вихляння

просторища чудоВні (справа давня:

сомнамбулу сомнАмбулам яви)…

Одначе не розгуЛюйся, козаче:

досвисни солов’Ю, що зацно плаче;

малюєш тінь восКреслої трави.

 

57

Несе цупку порФіру клен канадський,

з Канади далечЕнької несе,

йому тота КанаДа – над усе

і в цій місцинІ, де Немирів градський.

Кричав тут звіР, горлав мисливець лядський,

роз’їзд козацьКий не лякав гусей,

сльозив ЮраськО очі – досі ссе, –

сльозив сестриНські карі й ум вояцький.

Чи ж не тому пОрфіроносний клен,

принесений сноВійним вітром ген,

так, лепська зАйда, тутай гетьманує;

єдиний, ба, паЛкий аристократ

на вигоні мамлЮцькім, бий ‘го кат:

подасть листочКа, зверхньо повіншує.

 

58

Це руссіше куФайка Білокур,

тож достеменнЕ очі Катерини

оце зорять наД нею, й світло рине

оце її очей пІсля тортур.

Колхоз всю тоРтурує, жур не жур,

шугають воронКи на дух людини,

та дух – не лОпотання сокорини,

душа – не криН в руках нічних понур.

Душею Дух жінОчою таки

у білий світ Впроваджує квітки:

саджає, вишивАє, в’є, малює.

Позаздри ж БіЛокуровій – малюй,

й аж так, малЮючи, собі зміркуй,

що й руссіше Куфайка тут не всує.

 

59

Царство дельФіна тремтить первозданно,

трепетно й пЕнзель над царством вита.

Синька до каДмію має питань,

ой же питаннІв! Та відповідь – дано!

Танкеру в боРт лине хвиля таранно,

силу несе, сКік-поскік, прибутна,

хвилю ж скерОвано до полотна

грою тружденНого пензля спонтанно.

Оку мистецькОму слушна рука

служить зі шВидкістю перетікань

хвиль у заввАжені зсмисли, звільготна;

й поки на ДеЛьфи дельфіни пливуть,

поки знехвилЮють хвиль каламуть, –

перетікатоньКи морю в полотна.

 

60

Дим від торФовища – прядиво сиве,

пряжа сивесЕнька, сірий хосен.

Вчасно ж поДібняться до веретен

древо у лузІ, людина на ниві.

Тчеться покРов собі про неможливе,

світом протКнутим плуганиться крен, –

непритореннОму неприторен, –

світові креН: криво хай, аби живо!

Поспіхів, пОтоптів попіл і рани

шерхнуть, сВаволячи людність, мосьпане,

хоч бери плАч, сльози лий-перелий.

Вмівши ж заЛюблено сльози ковтати,

слізоньці лЮленьки-люлі співати,

димом у смаК посмакуєш, сідий.

 

61

У вік телеФонного права-безправ’я

чудово естЕтики скніє закон;

поскніє, зДобудеться на самогон,

але захмелІвши, п’є чай з різнотрав’я, –

несито твеРезий! Мовляв же ж: «Мовляв я,

що зможу сКазати, немов Соломон,

устояти змОжу, мов той Парфенон, –

ну хоч ПодНіпров’я, як не Подунав’я».

І всіх уздОровлює трохи-потроху:

салаги, моВляв, хоч плещіть на епоху,

та іншої вАм – хоч розбийсь – не дано;

критерій, Лайдаче, тримай естетичний,

героєм горЮй – хоч під сміх гомеричний,

а живши віКа, – розмальовуй рядно!

 

62

Голінний Фащенко в Одесі ще веселій

тримає стЕлю думки ще, дивак,

і добру вДачу власну, одинак,

на учня мІрить, як Марко Аврелій.

Між тим уРядник у Москві дебелій

іде, босяК, про випадок про всяк,

до держимОрд очільника і знак

дає: «МіцНіш узяти мудрагелів!»

І тут хорОба справжня настає,

такої здаВна в краї не бувало,

таких марАзмів не гараздувало:

налигач сЛову кожному скрізь є.

А ти змалЮєш думку – от заманка,

ота заманКа, що в японців – манґа.

 

63

Межи проФанів у профанні дні,

в літа нЕ з кращих, у профанні роки,

співати Дніпр ревучий та широкий,

оту узьмІнь – гнилих морів на дні.

Тую, котРа ще є у давнині,

й ту несКоренну, що в казках, нівроку;

не до прОфанів мрію зірнооку

не навмаНня доносячи, о ні.

ПокликанО, тому й не відпроситись,

сваволі-Волі-долі підкоритись

у днів нА дні грузькому довелось.

Які аннаЛи? Де, в яких нащадків?

Була б лЮбов насущна, без завдатків,

як колосКи на стернях – десь, ось-ось…

 

64

Весна оФірує, офіруєш весні,

змішаєтЕ не раз сукровицю й кольОри:

сади-саДочки, хмари-медобори,

прозірнІ води об однім човні.

Шовки тРавиці, бгані, запашні,

горби сКановані про космосу підпори;

кирея нОчі, зоряні повтори,

тінь тіНі в інкарнованім вікні.

Й усе тО те, – цитуючи Шевченка, –

щоб оноВилась єдність немаленька

і злегкА відгукнулась давнина;

ховай сЛьозу, – про всяк випадок, звісно, –

перемалЮй шляхи попідколісно,

в ТамарКи заслуживши деруна.

 

65

ФілосоФам на посохи комолі

нага лЕтить, чіпляючись, перга.

Йде заДруга, у Бозі дорога,

йде в Істині заблукана – не в школі;

й довіРливо, таки ж по власній волі,

в цю шКолу увіходить, що знага

пребілО-біло тьму сільську змага,

острішНо осміхнувшись мимоволі.

І школОю цією це село

мандріВникам вже ніби й помогло:

бо в рАдості спішить навстріч учитель.

Й весЕЛіє, як то мовляв Тарас,

уже в’Юниться, в добрий день і час,-

уже у Колі дружнім, нарочитім.

 

66

Її анФас просвітлений, просвітлий,

у весЕн запозичений і зим,

її неДбалий шарм, жагучий стрим,

її осІнні смутки в передлітті.

Її поРтретувань час перелітній,

позирКування кроткі поміж тим:

щоб пОгляд довший здався не святим,

але зНенацька цнотним та… лелітним!

КоловОроти поглядів навкруг,

але вВоляє лиш один, о Боже! –

чия жАга, крилатячи, поможе

до роЛі доскакати без попруг;

окрилЮє потроху та щодня

анфасКа – маска Божого дання.

 

67

КараФка, ябко, сало, пастернак –

спасЕнна сила й велич натюрморту:

горОД не видасть гОроду, ні чорту,

спасІння пастернак означить знак.

Не зРадить чарки жоден із рубак:

де вКмітить, там же й вважить за реторту,

з якОї джинів випустить когорту,

будеНно позіхнувши, о, байбак!

ВійнОю не грозився б тут ніхто, –

не зВоювати натюрморт нікому:

тручАй планету, роздовбай плато,

переЛюби свою і наську втому, –

роз’Юшиш носа врешті сам собі,

а ябКо й сало влежать, далебі!

 

68

ШалФейні пагорби і мислі калинові,

полЕгле жито, що квітує ще,

горДливі будяки, врожевлені вотще,

з-мІж них найбільш рожеві – малинові.

УгоРу, в ріст літа йдуть хлопчакові,

разКами полинів біжать попід дощем

в пОля-луги, де хвощик із хвощем

проНизливо фехтують при корові.

ЗакОчується сонце, як здавен,

плаВучі тіні будять творчий ґен,

і бАчне око раптом відблиск бачить:

забЛисло то йому від Божих іскр;

палЮчих іскр сахнувся василіск,

а сКомороша доля серце гачить.

 

69

ДоФінівці Одеса – на долоні:

ОдЕса-мрія, ге ж, Одеса-шик!

БуДинки, труби димні, – материк,

знІчев’я уподібнений короні.

ЦуРатися ніяк не гоже доні,

таКої-от, Дофінівці, в час-пшик:

огОвталась Одесонька, вжик-вжик,

заНурює в труди свої долоні.

ЗгОдиться день, і мить, і настрій цей,

наВіки невідривний від очей,

знАгоджений до вересня початку;

наЛіво – море, а направо – степ,

з’Юрмились думи, думаючи: де б

доКластися й собі – Дофінівці на згадку.

 

70

ОФелії сільської ти не Гамлет,

вЕселодухий, – навіть не Лаерт;

вДай адресата: мимо йде конверт,

нІчийний понад сніжними лугами;

фРивольні мислі – уперед ногами

сКриплять і випаровуються в лет:

мОв примірявсь не Гамлет, а ГамлЕт,

зНадливі мислі класику плюгавлять.

ЧОму ж села полянського красуня,

сВавільна, й задушевна, і парсунна,

чАрує, не окрилюючи, втім?

ЗЛеліяна вітрами і трудами,

кЮветами гартована й снігами,

оКручує не тих, подобається всім?

 

71

Фавор-горою світу не заступиш,

Едем – позаду, так далеко, аж

Давнішає і всякий творчий раж,

І сенс, якого в долі не відкупиш.

Радянщини солодкий куций «кукиш»

Комусь ще сниться, благодатна блаж;

Окрушинами планових покраж

Неважилась душа і сковувались руки ж.

Однак – не всі! Залежить від нагод,

Відомо, той лиш, хто знебув народ,

А дух традицій уступив Мамоні.

Лежить попід горою путівець,

Юра Святого декілька овець

Картинно сонцю підставляють скроні.

 

 

*   *   *

Коновалюкіана вічна Є:

бО сенс мистецтва — ні, не проминає,

моНет сузір’ям — тАк, не улягає

вонО, мистецтво, Наше й нічиє.

ОсноВ буття й лиЧин його мінливих

упізнАє відтінкІв сповиття,

втриваЛюючи диВо див діткливих,

втривалЮючи й акцію буття.

Краси ж КрасА, впізнавана сповільна,

щодня і вІчНо тихо непокірна

зоїлам, слАві, віллам забуття.

 

 

 

ПІСЕНЬКИ НАВИРІСТ (ОБАБІЧ МОЛЬБЕРТА)

 

1

«Усе, чим Ти буваєш, намалювати мушу.

Ніколи не встигаю, хоч байдиків не б’ю.

Усе, чим Ти буваєш, мою неволить душу:

її щоб визволяти, я вторю солов’ю;

 

і чижику, і сойці, дурній очеретянці,

зозулі-зозуленці, синичці і шпаку…

і навіть посмітюсі, і навіть коноплянці,

і навіть пугачеві на зламанім суку…

 

Усе, чим я буваю, Тобі невже догідне?

Ніколи не спитаєш і знаку не даси.

Усе, чим я буваю, перед Тобою блідне:

душі моїй на втіху, о Господи, спаси!».

 

2

«Чому так складно: облітає листя?

Чому так просто: не вертають люди?

Чому хрестів на цвинтарі розкрилля?

Чому паде, згорнувши крила, птиця?

 

Чому моє «чому» не одлітає:

мов стало чумне, поселилось в грудях?…

Найкращих літ спішить у вирій зграя —

услід сльозюся: «Що то з нею буде?!..»

 

3

«Чим аж така солодка втіха —

щоденний невідомий шлях:

чи тим, що, з лиха та зо смІха,

душа зросла на буряках

(гартуючись по будяках)?

 

Чим аж такий недремний янгол

на невідомому шляху:

чи тим, що серце його багне

в годину добру і лиху?

 

Чим аж такі щасливі лІта,

розтрушені між бакаїв:

чи тим, що втому цього світа

ти не помітити зумів?»

 

4

«Гончарую в майстерні осени…

Беру глини зелено-зеленої,

і ліплю, і на бабинім літі випалюю,

і рядами вряджаю до крайнеба

диво-глеки полив’яні.

Моя осінь прискіпливо мружиться,

луска щиглем, вітрами подмухує,

наливає напою блакитного,

трунку точить у глеки їдючого…

І вони розкисають поволі,

і череп’ям валяються долі.

…Чи піднімеш, далека прочанко,

череп’ята мої передчасні?»

 

5

«Добре бути невідомим,

з цілим світом тет-а-тет;

славно слави не вживати,

особливо — наперед.

Гарно не користуватись

і довір’ям (будь-чиїм!),

на підтримку не спиратись,

на щаблях не спотикатись

(про все інше — промовчім!).

 

Промовчім про бараболю

(про мундири про її),

про борців за кращу долю,

що пішли у холуї;

ні словечка, з уст ні пари

ні про латки на штанах,

ані про каблук відпалий,

ані про черствий підпалок,

що являвся в мріях-снах.

 

Добре знати-умишляти

цілоденнії труди,

не спішивши — устигати

і сюди, й перетуди.

Й-а найкраще, найдостойне

перед янголом своїм

не просити щастя гойне,

не ятрити невигойне…

Про все інше — промовчім!».

 

6

«Нікому заздрити не варто.

Хіба що, грішному, собі:

коли холоне чай у кварті,

забутий зранку, далебі;

коли найкращі борщ і каша

не дочекаються тебе, —

тебе ж хмелить небесна чаша,

тобі смакує голубе.

 

Ніде, ніколи і нікому

не варто заздрити; хіба

ще тільки раз собі самому:

як творчі визріють хліба;

хлібами щедро годувавши,

п’ять тисяч (може — що й п’ятсот),

собі нахлібників надбавши

недонарод, протонарод…

 

Як — статись може — погордують,

зітхнути можеш, а проте

он’о вітри про тебе дують,

про тебе папороть цвіте».

 

7

«Нехай собі, хто може — процвітає,

А я собі, як груша, зацвіту.

Ніщо у світі, звісно, не вертає,

Крім самоти. Шануймо самоту!

 

Нехай комусь до рук прилипло наше,

І він за наше нас найнять хотів, —

Ми посміхнімось: «Не про нас ця паша!»

І наймача пошлімо до чортів.

 

Ніщо не стане понад душу чисту

(брудне сумління — стопекельний жах!),

Куплена слава не заглушить свисту

Ні в поколіннях, ні в чужих світах.

 

Нехай собі, хто може — процвітає,

А я собі, як груша, зацвіту.

Ніщо у світі, звісно, не минає,

Крім самоти. Шануйте самоту!»

 

8

«Одного разу статись може все,

окрім одного – страйку пейзажиста,

якого вітер у пейзаж несе

і роси інеям передають врочисто.

 

Не станеться отож, і не чекайте,

не сподівайтесь, подумки не ждіть,

що він на ліжко змінить свої чати,

свою з утоми зрадить творчу хіть.

 

Вона ж його не зрадила ні разу,

вела його, виводила чимдуж

через епохи сказу та екстазу,

трясОвини проходив окомруж.

 

Є таємниця в кожному пейзажі,

таємна сила – сугестивна – є.

Є рівнодійна – є ж? – білил і сажі,

вона всім іншим шарму додає.

 

Завзялись фотокамери і цифри:

«Ату його! Точніші ми! Ату!..»

А він в узліссі бачить профіль цитри,

пелюстку личка бачить крізь фату!»

 

9

«Під містком, під бетонним, під мОстом,

по дорозі кривій на Замостя,

там поезія все ще живе

і когось ще бере за живе;

 

на биках, на високих склепіннях

там волання освідчень незмінних:

«Я люблю! я кохаю! вернись!» –

сльози з крейдою, ох, запеклись.

 

Не розкаже ніхто й не прикине,

як досяг він склепіння вершини,

храм закоханих знизу – цей міст,

міст, що весь переходить у зміст.

 

Під містком, під бетонним, під мОстом

ми із нашим задзьобаним зростом

на крихкім, випадковім льоду

забуваємо власну біду.

 

Під містком, під бетонним, під мОстом,

по дорозі стрімкій на Замостя,

тут крижину спини – подивись

у найвищу поезії вись!»

 

 

10. Пісенька на калиновому мості

 

«Калинові мости не горять,

хоч би й спалені були навіки

і розвіяні, і мгократь

перелиті в пісні-недоріки.

 

Все дзвенять калинові мости,

все ятряться – від серця до серця,

все із вічністю тихо на «ти»,

все піднесені де доведеться.

 

Калинових мостів благодать

незаслужена, та незужита;

калинові мости не горять,

не запалюють сіна і жита.

 

І ніщо калиновим мостам

не завада над прірвами стати,

і тривати, й триванню сприяти

підростань, виростань, доростань».

 

 

11. Пісенька горбатих питальних знаків

 

«Для чого азалія врешті цвіте?

Для кого ікони невидимий плач?

Хто здатний сприйняти не це за не те?

Кому буде стукати вічний стукач?

 

Азалії час усихати прийшов.

Іконі від горя не стачило сліз.

Хто здатний, той здатний, без зайвих умов.

Стукач до комуни вже, певне, доліз.

 

Чи варто удруге ступати в ріку?

В горілці топити печаль світову?

Чи треба сахатися «Куку-ріку!»,

у гречці ламаючи сиву брову?

 

Ой варто – була б та ріка хоч яка.

Не варто – не втоне печаль світова.

Якщо сплохував, то давай драпака.

За звичкою ламлеться сива брова.

 

А скільки і доки іти навпростець?

А звідки чекати утішних вістей?

А як пережити нежданий ломець?

А як не позбутись нежданих гостей?

 

А доти іти, поки ноги несуть.

А звідти вістей, куди щастя вістив.

А так, що ломця в другий бік перегнуть.

А гостям нежданим себе піднести».

 

 

12. Пісенька на підвіконні

 

«Комар співає пісню компрадора,

відволікає цей, а той утне.

Утне, як завтра, вчора й позавчора,

і як позавтра, гадство,

бо вже тне.

 

Безсмертний рід кусючих кровопивців,

а компрадорська пісня – дармова;

із лоба п’ють, вгощаються на пиці:

смакує їм людина трудова.

 

Бо трудова людина забуває

про всіх і вся, як заробіток є,

аж кровопивцям в унісон співає,

себе по пиці запізніло б’є.

 

Гей-гой, ой-й-йой!

А ще й вечірня змора,

а ще й естради диво чарівне!

Лунає хвацько пісня компрадора,

відволікає цей, а той утне.

 

Утнувши, виссе, відкладе личинки,

щоб теж кормились кровію трудяг.

Людина домагається людинки,

а компрадор обох їх

вже запряг».

 

 

13. Пісенька у зоні шоу-бізнесу

 

«Життю мистецтво – зайва заморока,

життю мистецтво – марний віщий знак:

живуть же бабуїни і сорока,

гібони, павіани і гусак.

 

Що, гусаком назвав герой героя?

Печальна повість, світові на страм.

Стражденний Гоголь того не загоїть,

що написав (чому? – не відав сам).

 

Живуть, достойно горді шимпанзюхи,

їх не минає їстівний банан,

живуть осли, бики не без макухи

і ремигає ситістю баран.

 

Тож нумо жити, браття, – не тужити,

за мову маєм штучну ковбасу,

а без мистецтва можна вік прожити,

а голови сховаємо в попсу!

 

Вона ж, Попса Попсівна Попсухова,

Попсухіна, вона – мадонна-прі,

вона нас пре, успішна, прездорова,

бо оперує зморшечки старі».

 

 

14. Пісенька без слів

 

«Коли мені добре йти,

То я собі добре йду.

Коли мене не знайти,

Я й сам себе чи знайду.

Не забудько, не віщун,

Не заблудько, не лайдак,

Мимо приструнків і струн

Я, було, співаю так:

 

«Коли річка холодить,

Коли сонце зогріва,

Добре жити, жить і жить,

Переходячи в слова;

Переходячи в мотив,

У відтінки млосних барв, —

Так, неначе вічно жив,

Лиш відтінків недобрав…»

 

Добре чи погано йти,

А я собі всюди йду.

Коли мене не знайти,

Заспівайте до ладу:

Тут як тут я відгукнусь,

Стрепенуся, об’явлюсь, —

Комусь бажаний, не зайвий,

Байдужісінький комусь…

 

Коли сонце холодить

(sic!),

Коли річка зогріва

(sic!),

Незворотньо молодий,

Пристаю на їхній бік:

З боку сонця і ріки

Я закличником до вас —

Крізь хвилини і віки,

Крізь лихий і добрий час!..»

 

 

15. А бузок вам – не сірінь!

 

(Пісенька-листівка заповітна)

 

Бузок цвіте не сіро – розплющіть сірі вдачі! –

а буйно понад міру бузить бузок гарячий.

Бузок буває різний, усякий, усілякий:

червоне з фіолетом мішає двістіяко.

 

А біле – з мармуровим?

В асисту золотінь

підмішує завзято –

фарбозмішаннів свято! –

бузок дарує світу,

оскільки – не сірінь!

 

У травня на порозі про нього свіжа чутка:

бузок бузить у Бозі, бо ж і минає хутко.

Та швидкість проминання – розплата за буяння,

а ще й за мимовільне щедротне спростування

сірущих сіромах

у їхніх теремах.

 

 

СТУД-І-Я

 

Хліборобської людини образ ніжний…

 

«Федір Зотикович створив яскравий образ мальовничого села, схожого на писанку. Ніжний образ хліборобської людини допомагає нам подумки перенестись в далеке, запорошене вітрами віків минуле, відчути подих часу, побачити себе частиною віковічної історії України, бути причетними до її прекрасної культури».

 

Дмитро Железнов, студ. Інституту інформаційних технологій ВНТУ (2ЗІ-03)

 

Хліборобської людини

образ ніжний –

образ світу українського

наріжний.

 

Сяє писанка-село

та й не зважає

на все те, що висяванню

заважає.

 

Пил віків затьмити сяйво

не в спромозі:

сяє в росах, сяє в поті, –

сяє в Бозі.

 

Віковічної,

святої України

то етюди, то портрети,

то картини.

 

 

Якщо насниться «Катерина»…

 

«Зима увірвалась в мої очі, стривожила душу, малювала на небі візерунки, сипала сніжинками через сито, обливала водою білі пагорби і гралася з дітворою в сніжки, але…раптом все змінилося: небо грізно насупило брови, сніжинки закрутилися, десь узявся страшенний пронизливий вітер і не було чути сміху дітвори, лише білі всепоглинаючі замети і самотня жіноча постать вдалині…

Я прокинувся і наче відчув холод тієї зими: сон, звичайний сон! Але тут я уявив постать у снігах, і такою мені знайомою була ця ситуація, що цей спогад мучив мене цілий ранок. Та все ж я згадав: мені приснилась картина Федора Коновалюка «Катерина. Зима». Ну як же можна таке забути?»

 

Андрій Лукін,студент факультету автоматикита комп’ютерних систем управління (1АМ-01) ВНТУ

 

Коли насниться «Катерина»

(картина; Коновалюка;

мотив Шевченка), хуртовинна,

найхолодніша «Катерина»,

з дитям невинним на руках, —

одна з двох сотень «Катерин», —

це значить: ти — не «вражий син»!

Якщо насниться: між заметів

нестудне серденько її

вистукує, а вітри-кметі

жбурляють крижаної дерті

з шипінням стрічної змії, —

що аж тебе проймає холод,

хоч сам ти молод, молод, молод, —

цей сон ніяк не випадковість,

він значить: є у тебе совість, —

та, що й вві сні не засина, —

твоя! жива! одним-одна!

 

 

Повертається інтрига до відомого сюжету

 

«Але, згадуючи шевченківську «Катерину», мимоволі задаєшся питанням: чим же закінчиться «Катерина» Коновалюка?».

 

Олександр Купчик,студент факультету автоматикита комп’ютерних систем управління (1АМ-01) ВНТУ

 

Отакий вам ілюстратор,

отакий інтерпретатор:

переймається настільки,

проникаючи аж так,

що межа та відступає,

за якою вже співавтор

починається неждано,

потрапляє в серця такт…

І з’являється інтрига

у відомому сюжеті.

І ймовірності ще інші

хоче дати співчуття.

І читається характер

у двохсотому портреті

як ймовірна перемога

над фатальністю буття.

 

 

При таланті, як при дитині…

 

«Щоб найкраще зрозуміти почуття цієї української дівчини, покинутої усім світом, Ф. Коновалюк перевтілюється в її образ… Він був сам-на-сам із цим світом при своєму таланті, як і Катерина при своїй дитині».

 

Олександр Вірник,студент факультету автоматикита комп’ютерних систем управління (4АС-01) ВНТУ

 

При таланті, як при дитині,

і завжди на чиємусь шляху:

заважаєш вітрам, хуртовині,

вабиш всяку личину лиху.

 

Та від нього нема куди дітись,

не підкинеш нікому, хоч плач.

Теж хіба стрімголов утопитись,

спотикнувшися на спотикач?

 

З того світу тебе він добуде,

буде мститися, Гонта немов,

твій позраджений, твій неостуден,

твоя грішна любов-не-любов.

 

А ще гірше — дістанеться вразям,

що його осідлають: «Гаття!»,

і його перебрешуть екстази,

й імовірне його майбуття.

 

Заважай же вітрам, хуртовинам,

не зважай на личину лиху;

при таланті ж то — як при дитині:

злій годині щодня на шляху.

 

 

Восьмий колір – туман

 

«В осінньому тумані є своя особливість, щось таке прекрасне, що не передати словами. Чому? Тому, що торкнутись його не можна, кольору у нього нема, але ми його бачимо, ми чітко його бачимо на картині «Осінній туман в лісі» (1975) – це ж прекрасно».

 

Закревська Олександра, студ. Інституту інформаційних технологій ВНТУ (ЕМ-02).

 

В осіннім лісі є туман осінній,

в осіннього туману є своя

постава і хода, і течія,

немає тільки… кольору і тіні?

 

Ну тіні справді начеб то й нема,

бо й сонця він собі не дозволяє,

Туман Туманович, хоч кольорами й грає –

всіма, бач, кольорами сімома.

Відтінками – також, за першої нагоди:

у пошуках краси, а не вигОди.

 

Туман Туманович Туманенко-місцевий,

з яруг посталий, але лісовий,

безкольоровий мов, але немов живий, –

завіса й зірка лісової сцени.

 

Словами – хоч ти як – не передати

його красу неторкану – живу ж! –

та придивившись пильно, окомруж,

вам доведеться визнати і знати,

а може, навіть і вивчати в школі:

туман осінній в лісі –

восьмий колір!

 

 

В картині віднайдись!

 

«Незважаючи на те, що день сьогоднішній виявився для мене заклопотаним, та після того, як відвідав Меморіальний музей Федора Коновалюка, я ніби загубився в часі і всією душею ринув у безодню гармонії і краси, українського села, українських хат…»

 

Анатолій Шевчук, студ. Інституту будівництва, теплоенергетики та газопостачання ВНТУ (ПЦБ-08).

 

Буває день для тебе,

ох, заклопотаний,

довбуть тебе потреби

всіма долотами?

Гудуть вітри-бореї,

по спині б’є аршин?

Ти мимо ґалереї

шмигнути не спіши.

Ти заблудився в масі?

Ти поко-, докотивсь?

Ти загубися в часі –

в картині віднайдись!

Душею ринь – сьогодні ж! –

в гармонію краси,

природні й надприродні ж

єднавши голоси:

свідомістю єднавши,

новітнім відчуттям –

собі в собі назавше,

собі для себе сам.

Є ж там, на дні картини,

і вічне, і живе,

людина для людини

там радісно живе;

на денці там найглибшім,

найнезглибимішім,

майбутнє із колишнім

є найродинніші.

І вічний код – хатина

кодує щастя плин,

і вічний клич – людина

гукає до вершин…

Ти заблудився в масі?

Ти поко-, докотивсь?

Ти загубися в часі –

в картині віднайдись!

 

 

Художник познайомить, і помирить

 

«Вчора, а саме 22 березня 2010 року, в день святкування в центрі культурології ВНТУ 120-ї річниці Федора Коновалюка, ми вкотре захотіли поринути в захоплюючий світ творчості цього художника. Але чи то ми щось не поділили, чи що, не в цьому суть, проте невеличка сварка суттєво зіпсувала нам настрій. Але це не змінило наших планів вкотре відвідати експозицію Коновалюка. І якось так, невідомим чином, одночасно ми зупинили свої погляди на осінньому пейзажі «Озеро Бабка». Це щось неймовірне, стояти і просто милуватись красою природи в картині. Нас захопили неймовірні почуття, ми знову відчули той стан, який пережили на першому курсі, коли ми, зовсім юні ще, вперше ознайомлювалися з цим різноманіттям геніальності автора. Ностальгія не дуже часто буває приємною, але в цей момент вона просто змусила нас усміхнутись. І в обговоренні знов побаченого, захоплені спогадами, ми навіть про сварку забули. Згадали тільки під вечір. І ще довго, напевне, будемо згадувати цей чудовий день. День 120-ї річниці нашого Федора Коновалюка».

 

Олександра Кулик, Сергій Сторожев, студ. Інституту автоматики ВНТУ (2СІ-07).

 

Художник познайомить,

і помирить,

і – помиривши –

познайомить знов:

поглибить погляд,

овиди розширить –

однаково, чи дружба,

чи любов

звела у часі цім на цій землі

істоти ваші, друзі муралі.

(Нас муралями Хвильовий назвав,

що теж про нас колись-то дещо знав).

 

Тож – знаймося! Активно співіснуймо:

в художнику, в поетові стремлінь

нових себе щодня собі даруймо –

без окриків, без сліз, без голосінь, –

 

просвітлених, відсвіжених, голінних,

собі і всім в найкращому незмінних.

Зі зб. «НАУКА ВДЯЧНОСТІ» (2006)

 

Про науку вдячності слово нагадувальне

 

Не думай тільки про себе, бо не вродився сам від себе.

 

Старе українське прислів’я.

 

Є наука перемагати,

в аксельбантах ходить вона.

Інша є – государювати,

з охороною ходить вона.

Землеробська є,

є фінансова

(як не втрапити під Інтерпол),

естетична є,

є преферансова,

є спортивна (забити гол;

а забивши – втримати гол).

Є наука пристрасті ніжної:

від Овідія до Камасутр…

А наука вдячності гідної –

де уми, що її несуть?

 

Ти від себе вродивсь, небораче?

Сам від себе навчився, еге ж?

Тобі легше, юначе. Одначе

сам собі як натхнення даєш?

Вдячність-пам’ять і вдячність-продовження, –

їх почати навчатись – не гріх

будь-коли; щонайкраще – з народження,

але можна й сьогодні… Поріг!

 

 

Станси

 

Сутулість скрадала від справжнього зросту,

машини довозили до перехресть.

Духовні проблеми рішалися просто:

грав духовий оркестр.

 

Не кожна діждалася свого безпутнього,

але наречені – цвіли.

У платтях із шовку пливли парашутного,

небесні такі були.

 

Маївка єднала першотравнева,

узлісся пахтіло ситром.

Учителька перша, зоря полуднева,

прощалася спішно з селом.

 

Заходило літо у днину осінню,

літо обжинків жарких.

Хтів дядько доньку наректи Хіросімою, –

відговорили жінки.

 

Робота роботу вела за собою,

робота роботі була не на глум.

Неділя між тижнів святою водою

кропилась, дзюрчала, вдаряла, як струм.

 

Фантазія мріями так володіла,

що кожна з тих мрій знала кола свої:

одна за обновкою черги гляділа,

а інша в цей час забувала її.

 

Примара війни бгала радіохвилю.

Примара шпигунства страшила й цапка.

Хотів правдолюб догукатись з екзилю,

а хтось тут – розчути, та… кишка тонка.

 

Відвага рум’янцями щічки вкривала,

рум’янці з морозу найкращі були.

Юнацтво тяглось до керма, до штурвала,

морози рипіли, скрипіли, гули.

 

Сорока розносила вісті строкаті,

майор за сорокою… ні, не встигав.

Портрети пикаті, носаті, булькаті

на місці ікон свіжий вітер хитав.

 

Нудьга не доходила, не долітала

ремонтних майстерень, токів, пилорам.

Сміялась гармошка, то скрипка ридала,

сміялася скрипка, то бас робив страм.

 

Задума, було, нападала зненацька,

бувала просвітла, тривожна – частіш.

За нею стояла судьба не лайдацька,

судьбу заступити міг списаний вірш.

 

Солома пружинилася під вагою

дитячих скакань, а й дорослих зітхань.

Солом’яний дух душі ранені гоїв,

духовну вивищуючи глухомань.

 

Стерня то колола, то пестила ноги,

стернисті в тернисті вбігали стежки.

Високих, найвищих чуттів перелоги

могли піднімати, здіймати литки.

 

Сутулість у спадок не передавалась,

лишивши науці всі „чом?” та „кому?”

Якась молодиця на тому попалась,

якась підвела чарівницю-куму…

 

 

 

Мазьоха

 

1

Народилася в лютому лютому,

як тепер би сказали, – під Рибами,

появилася кволою-кволою

(літо спечне, голодна зима),

тож було у ванькир її внесено

обсихатоньки та дибулятоньки,

наслухати, як матінка мукають

через сіни – з причепи-хлівця.

 

2

Вже до вечора звано Мазьохою,

знов до ранку у хаті зимовано.

Далі сталося, що пересівся мороз

і життя перейшло до хлівця.

І хлівця запашна напівтемрява

набрякала надалі весною лиш.

Відлучили від мамки у квітні аж:

щоб у мамку вдалася та й вже!

 

3

Готували, отож, на корівоньку

господиня з недужим господарем,

різникам та колгоспу відмовили.

І от сталось: надвечір (хрущі гули)

Марцеліна Гаєвська прийшла.

Дала хліба – цілушечку й крумочку,

попід шийку – „підґарля” – почухала,

добрим голосом звала „Мазьошкою”,

без налигача повела.

 

4

Господині нової подвір’ячко

зелентрав’ям невтоптаним тішилось,

а хатинка – смутна, перехняблена,

і причепка-хлівець – при землі.

Господиня самотня, присмучена,

зморшкувата, повільна, а – жилава:

різнотрав’я з левади доносила,

а на зиму був клевер-стерняк,

буряки і листки кукурудзиння.

 

5

З нелегкого зимівля виходячи,

перший раз придивилась до Хлопчика:

білочубий, худенький, зворушливий…

Залишали батьки його іноді

Марцеліні, йдучи на базар,

у гостину чи в клуб – до кіна того,

що, бува, диркотіло моторчиком;

забирали ж і вранці, бува.

 

6

Хлопчик був до Мазьохи уважніший,

малював її навіть у зошиті:

контур тіла хімічним олівчиком,

а у контурі сяк-так – латки

рудувато-цегельного кольору;

а підходити близько не смілий був

ні в подвір’ї, ні навіть на вигоні,

де Мазьошка брикала, хвицялася –

від перекипу радісних сил.

 

7

Припасаючи ялівку в череду,

Марцеліна покликала Хлопчика:

завертати Мазьошку і ґзитися,

бо, – сказала, – ростуть пастушки,

тож і він підросте, бо пора йому,

вже на осінь, вважай, п’ятикласнику,

в ріст іти і мужнішати голосом –

бо який з нього вчительський син?

…Пастухи – хлопці старші – сміялися

із такого, при бабі, підпасича.

 

8

Та – припАсли. І вже пастухи кричать:

„Ти – куди?!”, „Щоб ти здохла!” „Мазепою”

обзивають Мазьоху, і палиця

зло і люто раз-по-раз хурчить.

Б’ють корови Мазьоху, фукАючи,

ялівки – роги в роги – поборюють:

бо у всіх у них роги – рогачиком,

а Мазьошчині вбоки ростуть

і тупенькі, гладенькі, примирливі.

Череда й невелика: десятків три,

але випас полями затиснутий,

неширокий і куций, затовчений,

бо на випасі цьому тирлуються

ще черідки дві-три – по п’ять-шість.

А до всього, й колгоспну вигулюють

тут – із табору літнього – череду.

Табір той і манить, і відстрашує:

молодняк, а печальні, зачухані;

сморід, мукання, мухи і рев.

 

9

Як „зірвала бики”, то до табірних

утекла, замішалсь, „відбігала”.

Дуже бита була, а не скинула,

в зиму тільною гордо пішла.

„По зимі вже подалі від вигону,

Марцеліно, тримай свою первістку”, –

люди раяли, знавши про череду

і про первістки норов плохий.

Марцеліна й сама розуміла все,

тож назад, до мішка, повернулася:

де вкрадеться, то там і насмикає,

а то водить на мотузку,

по ровах, попід яр підпасаючи,

ланового за те могоричачи,

бо колгоспний і яр, і рови.

 

10

Як, нарешті (бичком) отелилася,

Марцеліна німіла від радості

і сусідам – „на покушт” – молозива

рознесла всім-усім на кутку.

А в учителя хаті затрималась,

бо затримали, думка тут виникла:

„Чом би нам не тримати корівоньку,

молоду, таку славну, на двох?

Вам би й легше. Хлопчина ось пас би її,

зрозуміло, – на літні канікули

та з обіду коли виганяв,

якщо буде уроки пороблено.

Та й про сіно удвох легше думати:

два ж городи, й садочків же два.

Та й хлівець наш тепліший, міцний.”

Марцеліна недовго вагалася,

і в неділю пішли на базар

до корів молодих прицінитися,

й пів-Мазьохи учитель купив.

 

11

Дуже скоро, однак, з’ясувалося:

володіння „на спілку” – це ревнощі,

дріб’язкові, отож, дрібнозбирані:

хто взяв більше, хто більше дає.

Марцеліна частіше нездужає.

Молока ж того скільки їй треба вже.

А в сімействі учительськім все-таки

хоч яких, а чотири роти.

Викупляючи решту корівоньки,

обіцяло сімейство учительське,

що і дбатимуть, і доглядатимуть;

Марцеліні ж то й так принесуть коли

чи свіженького, чи „колотухи” глек…

 

12

Хлопчик став пастушком

і пишався тим.

При одному „хвості”,

а пастух таки!

Спершу більше „крутився” на вигоні

в товаристві таких же, як сам,

на однім-двох „хвостах” зосереджених.

Потім – надто у літо посушливе –

з мотузком по ровах між посівами,

під ярком, за садком, під левадою,

чи в Казенний впадаючи луг,

чи в узлісся відважно впадаючи, –

сам чи з кимось таким же, як сам…

Напасалась Мазьоха – гріх гудити

пастуха-початківця сумлінного.

Але ж – молодість! То занудьгується

й до худоби чужої гайне,

а то стужиться за Марцеліною,

за подвір’ям її неутоптаним…

Перше літо тривожне було.

 

13

Згодом дружба між ними означилась.

Певне, мали подібні характери:

то пастух собі стане задумливий,

книжку, зошит тримає в руці,

то Мазьоха наїдків відкинеться

і чи думку пасе, чи вдивляється…

Стала більше щадити його.

Навіть „ґедзкалась” вже помірковано:

дремене, мух позбудеться, спиниться,

пастуха з розумінням причікує,

щоб додому узгоджено йти.

 

14

Дружба дружбою, а служба службою.

Восьмирічку скінчивши з похвальною,

вибирав, куди йти до дев’ятого:

далеченько, куди не піди.

Тої осени вже не пастушилось,

навесні були довгі екзамени,

а коли перейшов до десятого,

знов у череду слали її.

Череда не змінилась нітрішечки.

Пастухи ще хіба полютішали:

стали грубшими, важчими палиці

і прокльони, і матюки.

Тут і вперше (й востаннє) скинула.

Молоко переполовинилось.

А що діти „на ноги знялися вже ”,

то учитель корову продав.

У колгосп! До соломи! До силосу!

Колективне щоб стадо розширилось!

Голова заплатив, не скупуючи:

знав про жирність її молока.

 

15

Хлопчик іспити склав та й до іспитів –

до вступних – готувався що сили є.

Склав і ті, і у місті приморському

«відробляв», як усі вступники.

Завітавши додому на день чи два,

всіх про все з інтересом розпитував

і довідався, перевідався,

як Мазьоха бідує тепер

у колгоспному літньому таборі.

Раз втекла, Марцеліні явилася,

то побили, у табір вертаючи.

Там стоїть у кутку, сльози котяться,

а не мукає, слізно стоїть.

Марцеліна й ходила провідувать.

Ну, ходила – це гордо будь сказано:

як чалапала – Валентюк підвіз

найсердечніший з-між їздових.

Марцеліна хлібця їй заносила,

Марцеліна сама там наплакалась;

пастухи на баберу нагримали

і сказали, щоб більше не йшла.

Марцеліна й не ходить. Тримається

то городу, то хати. Учительське ж

обминає подвір’я – та й вже.

 

16

Те почувши, Хлопчина розплакався,

хутко кинувся бігти до табору,

та вернувся – за хлібом чи булкою,

та й спинився: себе зрозумів.

Зрозумів, що не зможе дивитися,

в очі їй не зуміє поглянути.

Пізно ввечері в хату приплентався,

а на ранок в дорогу зібравсь

до приморського міста студентського.

 

17

У приморському місті студентському

віддалилось село, погарнішало,

з кожним днем вибірково гарнішало,

даленіло в напівзабуття.

Гриз науку, дівчата всміхалися,

“Буде вічним студентом!” – хіхікали.

Зазубрячений та захарчований

раз в їдальні студентській хлебтав

суп “Харчо”. Суп “Харчо”! Славний винахід

кухні, певне, якоїсь кавказької

(якщо тільки не азіятської)

в виконанні приморського кухаря:

ложка рису та перцю й навар.

У наварі, на дні неглибокому,

хто шукає – знайде: хрящик, кісточку –

чи то рубану, чи гостро сколену, –

а кому пощастить, то й м’ясця:

згідно того рецепту – баранини.

Тільки це була… ні… не баранина

(є із правил кухарські вийнятки

через вийнятки постачальницькі);

був це яловичини

ошметь.

І – смачнющий! Хоч жилавий-жилавий.

Тож, смакуючи, Хлопчик прицмокував.

Коли раптом йому причулося:

“Ти за мною, дитинко, не плач!..”

Наче з казки про дочку й корівоньку…

І Мазьошчині, очі проникливі,

зосереджені, всерозуміючі,

зупинились на нім… Його знудило.

Ой же знудило!.. Бідні дівчатонька,

його вирвало страшно, навиворіт –

як останнього “алкаша”…

 

18

Написав до села – повідомили:

“Так, на м’ясо Мазьоху відправили,

вже давно, бідна, десь в холодильниках

чи якісь десь солдати їдять…”

 

19

Хлопчик виріс, але не зістарився.

Назбиравши дипломів колекцію,

посімейство сяке-таке вивівши,

залишається: вічний студент!

Напророчили дуті насмішниці!

Сміх той їхній позверхній, ущипливий,

час від часу відлунює ще.

 

20

Перепробував: вегетар’янствував,

та здоров’я на тім не позбувся ледь:

добре, вчасно те всяке “рослинництво”

лікар-друг йому заборонив.

 

21

Удає поміж циніків циніка,

може дурневі навіть піддакувать,

лиш не може двох тем ні продовжити,

ні продовжити дати комусь:

про “братів наших менших” – тікає він, –

та про “дружбу міцну чоловічую,

вірність в дружбі справдешніх мужчин…”

 

Хлопчик Хлопчиком!

 

 

 

Бути-не-бути

 

Бути відмінником у першому класі,

і в третьому,

а й у десятому класі;

бігти додому з похвальним листом,

ой же й кушпелити,

дощ доганяє,

і не втекти;

тільки ж, замість прикритись листом похвальним,

всяко листа від дощу прикривати,

так прикривати:

за пазуху рурочку бгати

й нахильці бігти.

Промокнувши наскрізь,

кашляти глухо крізь літо,

відмінником бувши…

 

 Не бути,

відмінником бувши,

«ябедою» язикатим,

донощиком тріумфальним:

ні в першім, ні в третім,

ані в десятому класі

не спокуситись на ницу ту роль

ніколи, нізащо, ні разу;

хай хоч куток,

хоч учительська,

п’яний директор,

а хоч би й на класі,

до класу лицем,

кару терпіти:

читанку над головою

(«рученьки терпнуть»!)

тримавши затято

усі сорок п’ять хвилин.

 

Бути відмінником на першому курсі,

й на третьому,

та ж і на п’ятім;

диплом, як Бушу, захищати,

і захистити,

і думати, що з ним робити…

 

Не бути ж,

відмінником бувши,

ні вухами, ані очима

сили безликої,

владної, хижої,

щедрої, що за м’якими дверима

гострить пазур’я, і сипле спокуси,

і душі незгірші

скуповує дорого «впрок».

 

Бути!

Бути пасажиром щоденним

на вічну свою роботу,

заробітку з якої

не заздрить невчених тьма…

 

Не бути

роботі байдужим,

нелюбим не бути роботі,

яка хоч ти що, а не марна,

у принципі ж — зовсім не марна,

й цікава ж собою сама…

 

Бути у підлеглості

в однокурсника-трієчника,

в безпосередній;

вже мати від нього догану,

і другу,

й розмову бундючну

не першу…

 

Не бути

випханим з праці проте

«за скороченням розписів штатних»,

як же й «за власним бажанням»:

ув останній тривожний момент

на підвищення круто

(за доблесний стиль керівництва)

однокурсника вчасно взяли.

 

Бути не без товариства…

Не бути

винним нікому.

Бути нарозхрист у колі…

Не бути

в резерві ділків.

Бути здатним на крапку,

але, при потребі, й на кому,

і, звісно ж, на знак питальний

в оточенні окли-

ків!..

Не бути,

одначе, зоїлом…

 

Бути поміченим своєю роботою

і в роботу зануреним більшу,

в таку, за якою ще більша,

ще глибша манить-зове;

в громади даху не втявши,

у Бога теляти не з’ївши,

цейтнотне своє щодення

провадивши як межове…

 

Не бути

званим на бенкет лукавих,

де миро п’ють,

а заїдають миром,

і цноту тлять,

і витирають пам’ять,

і мертву воду хлюпають в лице,

боготворять натомість ахінею

і честь ґвалтують

з криком «Чєсть імє-е-е-ю-у-у!»,

й не те міняють хвацько на не це.

 

Бути першим й останнім коханцем

такої-сякої дурепи

(бо якби не дурепа,

то собі чи ж такого знайшла б?),

підставляти їй рани свої,

їй навзаєм зализуючи розрепи;

думку гнати гірку

про життєвий дует незграб.

 

Не бути

аж таким уже шанувальником тої горівки,

тої (кажуть в Карпатах) паленки,

за Стельмахом — скаженівки,

що її, вогняної води, наростає потоп;

надто ж — тої, що з трав, із суцвіть,

корінців чи, бодай, окоренків,

не взяла, не нацупила

ані сил, ні духмян,

ніже барв, —

віддавати їх щоб.

 

Бути оглашенним політвіри нової

(політичної, так, де польоти не тільки вві сні),

пропадати на мітингах —

цмокати, плескати («Слава героям»!),

восени починати,

продовжувати навесні.

На справедливість молитись нову,

ще новішу!

З мітингу тільки на мітинг спішити,

вітрами продутому до сивини;

не зважати, не бачити,

як вчорашній кумир пожирнішав;

навесні запалившись,

не вичахнути й восени.

 

Не бути

вписаним у святці переможців

(нібито переможців?) нової політвіри;

з того радіти навіть:

«Не за зиск воювалося, вже ж!».

Кризи нитками благенькими

мітингОві заштопати діри,

на вулиці не потрапити

під владців нових кортеж.

 

Бути «аборигеном»

у вітчизні своїй,

прозиватись «стурбованим»,

навіть «нашистом»,

захищатись від тяжчих «-ізмів»;

клястись у любові до інших

народів, країн, їхніх мрій:

мовляв, будьмо щасливі й турботні собі

усяк

при своїй вітчизні.

 

Не бути

не перебреханим

про вітчизнолюбство своє:

мовляв, заважаєш «і нам також»

вітчизну твою,

і страви, й пісні, і дівчат, і труди її,

крепко любити;

мовляв, а якщо у вітчизні твоїй

співвітчизники й наші є,

і є інтереси наші,

яких нам не остудити?!..

 

Бути останнім у черзі по капусту,

аж поки не спитають: «Ви — останній?» —

«Вже ні, — відповідати не без густу. —

Цю місію вже Вам передаю.

А й Ви ж її надійно передайте,

принаймні, передати не баріться:

не будь-кому, а тому, хто спитає —

здобутись щоб на місію свою…»

В таких балачках добре час минає,

до істини тут легше йти гуртом:

«Хто був останнім, стане першим той!..»

 

Не бути

найостаннішим на святі,

влаштованім зненацька щирим птаством

відразу по прильоті-перельоті

на честь небесноцвітної пори;

у складчину це свято, і на ньому

всяк зі своїм, всяк про своє-усіхнє

щебече, кряче, цвірінчить, говорить,

як всяк, хто є народжений згори.

 

Бути почутим високими силами неба

(розумом знавши, що неба ж теперка немає —

тільки ефекти, грайливі оптичні ефекти:

денний, вечірній, нічний, опівнічний, ранковий,

хмарний, захмарний, — ефекти, летючі ефекти, —

грізна гроза поміж них,

але — бути почутим!

І — нашорошитись,

і перейнятися: є!

Є таємниця покликання, кожному — інша:

карма не карма, судьба не судьба,

але ж є!

То й постає,

лиш вдивляйся-вслухайся, ріднішай

небу і голосу!

В небі і в голосі

вчуєш своє.

 

Не бути

почутим людиськами рідними,

грець би їм ґречний,

почутим не бути… То й що ж?

Аби сам собі знав, що волав,

що на цілу пустелю краянську,

на всю-всеньку пустелю вселюдську,

ой, пустелищу!

— криком і шепотом, —

скільки сили мав,

стільки й волав.

Крик же з шепотом все ж…

відбивалися?

від шибок, від мембран поверталися?

Відбивалися-зогрівалися,

бумеранжили, ой, оранжово,

били боляче,

а — не мовчав!

 

Бути продавцем батьківської хати,

яку почали розбирати

ясними ночами

споночілі дрімучі мутанти.

Її — продавати?

Її, невимовну, невигойну, підсліпувату:

тамуючи слово остюкувате «хатопродавець»,

ковтаючи сльози рапаті,

ціну називати,

купити просити,

врешті-решт самому покупцям волю вчинити —

доплатити…

 

Не бути

для нащадків людоїдів,

цих узурпаторів майна, ідеологій,

і перемог, і партій переможних,

спілок довірчих, товариств, конфесій,

і натовпів,

і ґеніїв сліпих, —

для всіх них, людожерів (ой, плодючих!) —

ні виборцем,

ні найманцем, ні спецом,

ні консультантом,

ані лавреатом, —

у злиднях розкошуючи, — не бути!

То й стравою для них, ікластих трутнів

та їхніх всепросмерджених шакалів,

не стати,

ні!

 

Бути собі на умі. Не бути

рекомендованим.

Бути жартів героєм. Не бути

героєм пліток.

Бути зірко примруженим. Не бути

в нікуди скерованим.

Бути втомою втомленим. Не бути

упхатим в порок.

 

Бути оббреханим. Не бути безликим.

Бути перебреханим. Не бути безмовним.

Бути таємно собі великим.

Не бути на торжищі крамом

коштовним.

 

Бути символом аборигена многотерпеливого,

але непоступливого.

Не бути

убезпеченим від нещасного випадку

на дорогах своєї вкраденої вітчизни

чи в під’їзді брудного будинку.

Бути

ексклюзивним привидом

на побігеньках у Сили Всевишньої,

на людожерів насупленої.

Не бути

згаданим у «Довіднику хоч скількись відомих аборигенів

епохи повторного встановлення ринку».

 

Бути тінню над полем легкою, леткою.

Не бути тяжкою лайкою.

Бути пахощами… незабудок?.. левкоїв?

Не бути догматику-цитатоманові за лакітки.

 

Бути свідком горішнім:

біжить хтось маленький з похвальним листом.

Не бути до нього, малого,

в іронії.

Бути радим за лист його незамоклий,

осіненний хрестом,

на столі, під букетом півонії…

 

Бути — й по всьому! — собою.

Не бути — й по всьому! — охвістям.

Травневого грому луною —

бути!

Не бути — безвістям!

 

Бути?.. Не бути?..

 

Будь-що, будь-що-буде, — бути!

Й, як наслідок, отже ж, — не бути!

Бути-не-бути — не-бути-бути…

Жодних питаннів!

Будьмо-не-будьмо! Не-будьмо-будьмо!

Жодних, найменших ваганнів!

 

 

 

Про кохання та любов знов і знову, знову й знов (Уривки нескінченної поеми)

 

Анатолію Подолинному присвячується

 

 

«Люблю слизькі і мокрі вікна,

Які так хочеться помити,

Люблю на повний місяць вити,

Не констатуючи свій вік…»

 

Оксана Барбак

 

 

Люблю гойдатись незабутньо

на колоскові, на стеблі –

ще в маминім якімсь майбутнім,

ще в батьковім недотеплі;

аби, усотуючи всоте

пилок, пергу, жагу, снагу,

перетворитись на босоту,

бодай комусь, а дорогу.

 

Люблю уроки фізкультури

у школі на початку дня,

коли тверезий фізкультурник,

таки ж тверезий фізкультурник,

найтверезіший фізкультурник

нас, напівсонних, підганя

й через козла, попід коня

жене в майбутнє навмання;

його слова – батіг весняний,

бичачий бич його слова:

у піт вганяють несказанний,

як двієчника два по два.

 

Люблю стікати потом, потом,

спливати, сходити – здоров! –

не відкладаючи на потім

лопату, м’яч, сіна, любов;

і піт – змивати, був би струмінь

або й ставок, де воду п’ють

корова, кожна собі струмінь,

овечки, кожна собі суть.

 

Люблю весняну хляпавицю,

йдучи з Білецького-села

(або – в Білецьке), мжичко-кицю,

була б ти теплою, була…

Якщо й холодною – не лихо:

намерзне льоду-кришталю

і продзвенить кришталь не тихо,

як хляпавицю я люблю.

 

Люблю і сніговицю голу,

найпершу (хоч останню – теж),

її, плюндровану по колу,

її – понадхімічну все ж;

таку немов понадхімічну,

що уздоровлює: вдихни

її – побічну чи навстрічну –

і не страшися й сатани!

 

Люблю жаждиву літню зливу,

що відмиває всякий хист

від брудів і служінь намиву,

від налипань прожухлих міст;

крізь зливу бредучи з-під зливи

між блискавиць та мигавиць,

комусь скидатися на привид,

космічний, ге ж, еге ж, тиць-Гриць.

 

Люблю столярного верстата

міцну поставу й площину

і стружку жовту пелехату,

й шерхебля жовту глибину;

така-сяка була б майстерня,

обаполи, смердючий клей,

в майстерні – животата стеля,

в віконці – сонячна куделя,

і скрип впізнаваний дверей.

 

Люблю любити на верстаті,

якщо до того вже дійшлось

і стружка в стружку, стать до статі

злилось, живицею взялось, –

аж дошки падають нечутно

на гостровигранений брус

і горнуться багатокутно

до гостробрусових спокус.

 

Люблю студентського сп’яніння

то від вина, то від книжок –

того сп’яніння до світіння,

до проступання стежечок

через бруківку, крізь асфальти,

окрай тропи Сковороди,

де многі русла річки Альти

витьохкують на всі лади;

до просвітління не дійшовши,

надію мати все-таки:

щоб тверезішати – подовше,

протверезіти у рядки.

 

Люблю, студентом вічним бувши,

перепитати хоч кого –

із тих, хто, лекцію відбувши,

бажає „доброго всього”

бігцем до інших авдиторій, –

перепитати, будь-що-будь:

„А ви є арій, а чи орій?

Ідейний верть, питомий круть?

Вам не болять ночами жили?

Вас не Мамона привела?

Самі Ви що й на чім щепили?

Себе Ви чом так не щадили,

оравши з усієї сили

колись на розі у вола?”

 

Люблю, щоб інший біля мене

себе по лобі хляснув – хлясь! –

„О Боже! О життя шалене!

Нам перепитувать не зась!”

Бо ж родимось ми не для пут,

не для вериг багатств щоденних, –

для принагідних, хлопче, Крут

і перепитувань щоденних.

 

Люблю в президію вглядатись,

в останнім сидячи ряду,

на їхню мудрість покладатись,

у них собі не на виду;

коли ж свердлючі їхні очі

прочісують вряди-годи

(з підозрою чи неохоче)

ці найостанніші ряди, –

сама собою вічна дуля

в кишені крутиться з жалю…

Її розкручую, тверду, я,

бо… вже ж… розкручувать люблю.

 

Люблю розкручувати дулю!

Свою, авжеж. Бодай свою!

На неї, на гарячу, дую.

Її, холодну, тру, аж б’ю.

Бо дуля ця, внутрікишенна,

ця дуля дуль, ця кітва кітв,

судомить руку цілоденно,

неволить душу достеменно,

на себе замикає світ.

 

Люблю маленьке товариство,

його великі почуття

і пристрасті не гонористі
і не картинні каяття;

його неопалимі узи,

його невизрілі думки,

його чіпляннячка до музи

під незлобиві з неї глузи,

поблажливі – не навпаки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Люблю одеського перону

всю тупиковість, тупу-туп,

її квіткову оборону,

до канни канна, струп у струп;

тупик же тільки залізничний

ці канни зранені значать,

а для думок, дерзань незвичних

їх є початок і печать.

 

Люблю морської хвилі хвилю,

найпершу, найгострішу мить

її завжди нового стилю,

що вічно в головах шумить;

стиліст, ніякий не стиляга,

утім, не дуже-то й стиліст…

її, таку солону знага,

обожнюю у повен зріст.

 

Люблю той пляж „Біля торпеди”,

якого, кажуть, вже нема,

бо, мов, якийсь-то деп чи педик

взяв берег „ксивою” й трима,

побудувавши гріх-твердиню,

фортецю щастя та утіх,

де возвеличує гординю,

всебічно розвиває гріх

(торпеда ж в сні йому явиться

та й – іменем моїм – помститься,

щоб знову відновився пляж:

бодай у сні моєму аж).

 

Люблю одеського „Привозу”

ринковий, а ранковий дух:

товару гори, гори-пози,

прискіпування вередух

до кращих в світі ґрон і камбал,

до мудроокого тунця,

одні й тіж дотепи роками,

одні й ті ж міни без кінця…

і мін, і дотепів не злецьких

люблю вершину ту, що тре’:

коли – Сушинський?.. Суховецький?..

уже сторговане бере.

 

Люблю одеського причалу

байдужно-кличний гам і гук,

де втома хвилі і металу,

невтомність пристрастей і рук

таку благу являють гідність,

що хоч пливи і не вертай,

а хоч вернись, проси на бідність,

живи, сповідуючи край…

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Люблю вітання галичанське,

достоту мов галілеянське,

це неспростовне: „Слава Йсу’!”

В одвіт: „Навіки Богу слава!”

Львів – Чопу, Самбору – Свалява

гукають, творячи красу

духовної самопосвяти

і хресних путівців, Голгот, –

люблю боготривкий народ,

якого не переназвати,

в якім що не чота, то лава,

що не поріг, то мур,

держава…

 

Люблю московськими словами

розповідати москалям

про все, що діялось між нами,

про все, чого не треба б нам

ні тут, розчулившись, твердити,

ні там, насупившись, верзти

задля втопічної мети,

яку спожили троглодити

у месіянських ковпаках…

Люблю розмови братські, ах! –

як власний «Месячник России», –

люблю, вкраїнці-ротозії!

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Люблю у вірш ввійти зненацька,

зненацька вийти будь-де-будь,

судьба дивацька та бідацька

манить на виході: не гудь!

Не гудивши судьбу ні долю,

пишаюсь наодинці-сам

своєю роллю і юдоллю,

що їх ні за що не віддам.

 

 

Люблю районних графоманів

перегортати книжечки

і фоліянти мальовАні,

промакіяжені, рум’яні,

люблю, їй-право, насправжки;

у них, книжках таких безкарних,

між секонд-хенду тем і строф,

бува, в рядках – не між рядками! –

таке щось зблисне,

що аж

страх!

Як голка у копиці сіна,

як крапля в морі чи в росі,

як на дні амфори насіння,

як скалка скельця в ковбасі.

 

Люблю крізь дощ брести осінній

задля останнього гриба

до лісу, що без сонця тіні

свої талує, передба-

чуючи мій прихід. І чує,

і відчуває все моє:

думки, передчуття, причуди

(з-між тих причуд, що передчуди)

… і що там ще у мене є?

 

Люблю як дощ бреде крізь мене,

допоки грію я пенька,

а пень мені своє студене

передає, земля тонка.

Дощ… репетирує? Пень… також?

Крізь мене наскрізь та окруж

перепроходячи окато,

вужисто, сіро, не строкато

чимдуж.

 

Люблю мовчання про кохання,

про ту задавнену любов,

про те кохання-колихання,

аж те кохання-невстигання,

якого хміль-болиголов

не прочахає, а ятриться,

не розважає, а в’ялить,

перелицьовуючи лиця,

перетрактовуючи мить

то на годину, то на вічність,

то на провалля між годин,

то на ілюзію-космічність,

то на розмноження сивин…

 

.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

 

Люблю шкільний латунний дзвоник,

його розгойдану латунь,

в літах роздзвонену стодзвонно:

літань-літань, літунь-літунь!..

 

Люблю, як хвиля чорноморська,

вдаряючи, збиває з ніг

і тягне, хтива та проворська,

від берега, у свій бліц-кріг.

 

Люблю косити рано-вранці

мільйоннолезу осоку,

її прудких протуберанців

красу болотяну гірку.

 

Люблю жовтаві води Бугу,

настояні на сітниках

та лепесі, та пугу-пугу,

та прибережних хаточках.

 

Люблю біленьких стін у плесах

переображення святе,

де поночі млинів колеса

крізь води пнуться, як на те.

 

Люблю, минаючи Дяківці,

де Стельмах ставив вітряки,

вдивлятись у Зарічку схильці

крізь роки, літа і роки…

 

Люблю небачені простори

і нерозпізнану глибінь,

в яку зливаються мінори

і контрапунктів світлотінь…

 

Люблю вертатися по колу,

люблю ходити навпростець.

Люблю, ге ж, сніговицю голу.

Люблю увірваний терпець.

Люблю шляхи, люблю дороги,

люблю зсередини вікно.

Люблю й під водами пороги.

Люблю корогвою рядно.

Люблю сіна, люблю осоки,

люблю луги, люблю сади.

Люблю неспокій, люблю спокій,

люблю завжди, люблю вряди-

годи… Любовної години

люблю неповторенну мить.

Люблю легенди Батьківщини,

яким за нас, за всіх, болить…

 

. . . . . . . . . . . . . . .

 

Люблю шевченківської хати

мені являння будь-де-будь:

в селі далекім, пелехатім,

з гравюри, в книжці-роздобудь…

чи в першій-ліпшій ґалереї,

куди ведуть шляхи не всі,

а тільки ті, що по росі,

і тільки тих, хто не в лівреї.

 

Люблю в шевченківській хатині

(бодай у сні чи напівсні)

посидіти на тій ряднині,

що завше суща в однині, –

з городу бгана, домоткана, –

у всякій нитці пісні слід, –

Ряднина – пристрасть і нірвана,

ряднина – семицвітний світ…

На ній, такій, сидівши хвильку,

в віконці видивився б, ге ж,

судьбу і долю-коломийку,

й воскреслий гетьманський кортеж…

 

Люблю черешні лісової

недосягненну висоту,

її травневії сувої,

її червневу смаготу…

хоча найбільш… таки ж квітневий

мені до шмиги парашут:

між граб’я – драний, черешневий,

завислий, рвійний парашут.

 

Люблю у дурня підкидного

в гурті розумників сільських

змагатись строго і нестрого

задля дурацьких призових:

не гранчака, то анекдота,

не солоспіву, то танцЯ, –

була би виграти охота

або програтись до кінця…

 

Люблю труським велосипедом

минати славне казино,

де Ванька й Сруль, Альона з Едом

шматують золоте лайно:

щоб ним колись-то подавитись,

а відкупившися, в раю

велосипеда доступитись,

на раму заздрячи мою.

 

Люблю, в сідлі велосипеднім

прегордо сидячи, крутій,

крутити й колесом переднім

чіплятись за жорству, як змій:

щоб врешті виповзти, зітхнути

аж на Теребушці-горі,

з якої… варто вниз майнути,

як те робили школярі,

ох, школярі-пролетарі

о неприкаяній порі…

а нині роблять поштарі.

. . . . . . . . . .

 

Люблю своє палке кохання,

як не з-під палиці воно,

тривке кохання-вичахання

й у спину з місяцем вікно;

або вікно – ув узголов’ях,

і місяць – подухом м’яким,

і млість безмов’я, маломов’я,

й у зір натрушені зірки.

 

Люблю, зірки хваливши в небі,

не забувати ні на час,

що ні небес, ні сфер хвалебних

давно, на жаль, немає в нас;

і що зірки, мільярдносонці,

різновіддалені безмеж,

клекочуть плазмами бігонцій –

космічних звивистих пожеж.

 

. . . . . . . . . . . . . . .

 

Люблю екстаз сівкий, полинний,

вже й понад силу, ов-в та ав-в,

коб’ лиш колега Подолинний

над ложем свічку не тримав;

а як потримавши – не взяв

ні до подільських хрестоматій,

ні в антологію яку,

ні в „Ов-в!”, ні в „Ав-в!” На цім віку

яких ще, Боже, хрестоматій?

 

Люблю, з Летичева вертавши,

праворуч уявляти Бар

(Хмільник – ліворуч) і – назавше –

попереду святий узвар;

святу свят-вечора святковість,

легкий понад сніги туман

й життя мого куценьку повість

не без купюр, не без доган…

 

 

 

ІВАН ХОДЯЧА СОВІСТЬ

 

(Уцілілі фраґменти однієї феноменології)

 

ЧАСТИНА ПЕРША: ІВАН, КОРОТКА ХАРАКТЕРИСТИКА

 

(Дійсна ця для пред’явлення в усі часи і на всіх континентах)

 

 

1. Знає

 

Знає строк сусідській корові

і що там удасться – бичок, чи теличка. Знає,

скільки уряд який, якщо всім обіцяє,

ще протримається. Знає,

де Макар телят не пас

і де козам роги правлять. Знає,

почім у Костянтинові гребінці

і почім ордени на фронті. Знає,

звідки ноги ростуть

і в голови колгоспу. Знає,

куди зникає щебет малюка

і шепоти закоханих. Знає,

звідкіль буркотливість до нас причіпляється-липне,

авжеж, – з того світу. Знає,

добре знає, що весь не умре,

і тому не бурчить,

і все, що захоче знати, –

знає.

 

2. Вміє

 

Копати, орати і засівати,

саджати, полоти і підгортати,

пасинкувати і жнивувати,

всілякі плоди до снігу збирати,

їх зберігати,

роздарувати,

от лиш не вельми – їх продавати.

 

Вміє з сокирою, з стругом вправлятись,

за що узявся, з тим довго не длятись.

Сокирою робить роботу найтоншу,

найнебувалу ,

пахучу при тому.

Ніхто ще на нього в тім не надививсь:

от наче з сокирою він народивсь.

 

Була би йому карельська береза,

дуб морений, думка твереза

(конструкторська думка, що окриля), –

космічного виладнав би корабля.

 

Вміє робити мости – переправи,

якщо вже дійшлось до вояцької справи.

Вночі їх наводив і під вогнем

білесеньким, сонячним, снайперським днем.

 

Вміє пошити і залатати,

і не вимагати ніякої плати,

вміє вчиняти і вичиняти,

вміє чогось дурного не знати;

 

шоферувати, мулярувати,

камінь до каменя так поскладати,

щоби любились, не лічачи літ,

із каменем камінь, допоки світ.

 

Вміє всілякої трохи роботи,

секретів не держить в шухлядах таємних.

Вміє свиню так заколоти,

щоб їй це було приємно.

 

Вміє прийняти на світ поросятко,

гусятко, телятко, ягнятко, лошатко,

а як доведеться, то й людське дитятко,

мовити кожному вчасно:

„Живи!”

Відповідають: „Спасибі, дядьку!”

Виповідають найпершу подяку

мовою сонця, вітру, трави.

 

Вміє почути ту дивну мову,

їй дивуватися знову і знову.

Міг би навіть піти тлумачем,

якби попросили, як слід, з калачем.

 

3. Може

 

Може з вітром погомоніти,

може з сонцем порозумітись,

може очима трави придивитись

до всього, що діється доокруг.

 

Не полишила й тоді ця спромога,

як у підпілля впроторили Бога:

„Потягнеш, Іванку, за себе й за нього?

Знай, він не великий був тобі друг!”

 

Їж, Іванище, сіно-солому.

Права не маєш, бідако, на втому

ані рукам, ні очам, ні уму.

 

Бо смолокурить все чортик-загнітко:

скинули Бога – впроторився дідько,

кличе на звіт хоч кого в Колиму…

 

Аж повелись знову капіталісти –

здебільше вчорашні палкі комуністи

і трохи колимських „братків”;

 

цим від Івана лиш голос потрібен,

ну та щоб був собі Йван не безхлібен,

сяк-так при них животів.

 

Підступи марні, смішні зазіхання,

шкода їх – не знають панове Івана,

не знають, щО може Іван.

 

Може їм дулю в кишені скласти,

може всі їх капітали заклясти:

з чемності досі так не вчинив.

 

За українську чесняцьку ідею

буде стояти, впаде хіба з нею.

Стане війною супроти війни.

 

Може достоту стояти оружно.

Може на сонце дивитись безмружно.

Сам перевисне в собі аркодужно

проти облудних потал.

 

Може (бо сам аж ніяк не всеможний)

розплакатись там, де розплачеться кожний,

і сміху (того, що не втримає кожний)

не втримати.

Сміх той разить наповал.

 

4. Сміє

 

Сміє

ослухатись бригадира,

коли той, правильні, зрештою, речі,

говорить, хвилюючись, напідпитку.

Ніколи не вірив речам таким.

 

Сміє

на зборах колгоспних загальних,

коли голосують „за цілий список”

(хто до президії нині достойний),

встати і, слово узявши, сказати,

внести пропозицію тобто, аякже :

„Давайте вже „за”, лиш окремо

за кожного,

щоб кожен, аякже, був навидноті”.

 

Сміє

святкових газет не читати

на тій підставі, що сам все те знає,

що краще у свято шукати балачки,

на сонці поніжитись і при столі.

Шанує газети буденні, робочі,

газети читає, мов робить роботу, –

потрібну, важливу,

авжеж, невідкладну,

таку непросту, аж немов керівну.

 

Сміє,

як хто коли дуже спішить кудись,

його зупинити чемненько та вибачно,

перепинити невчасно та весело –

не з дурнопусту, авжеж, зацікавлено:

„То як, чоловіче, життя?”

 

Сміє,

до міста в потребі приїхавши,

не заспішити, не понуднішати,

просто з вокзалу кожному стрічному

вголос бажати:

„Доброго дня!”

 

Сміє

жінці своїй, половині своїй,

більшій, як мовиться, половиноньці,

щодня нагадати,

що славна вона,

охайна така, чепурнесенька.

А знає й вона, що йому нагадать,

і сміє сама, догадлива.

Тому, певне, їх і літа не беруть –

у кого б про те поспитатися?

 

5. Вчиться

 

Вчився у добрих людей

доброму.

Вчився у всяких людей

доброму.

Вчився в недобрих людей

доброму.

в кожного вчитись зумів.

 

Вчився у ґречних людей

ґречності.

Вчився в неґречних людей

ґречності.

Вчився в останніх людей –

ґречності.

вчились у нього вони.

 

Вчився у щедрих людей

щедрості.

Вчився в звичайних людей

щедрості.

Вчився в нещедрих людей –

щедрості.

В ніяких нічому не вчивсь.

 

Вчився у мудрих людей

мудрості,

вчиться в немудрих людей

мудрості,

у мудруватих – все’ дно

тільки мудрості.

Наука в ліс не веде.

 

Вчиться у щедрих людей

щедрості.

Вчиться в звичайних людей

щедрості.

Вчиться в нещедрих людей

щедрості.

Вічна наука ця.

 

Вчиться у ґречних людей

ґречності.

Вчиться в неґречних людей

ґречності.

Вчиться в останніх людей –

ґречності.

Вчаться у нього вони.

 

Вчиться у добрих людей

доброму.

Вчиться у всяких людей

доброму.

Вчиться в недобрих людей

доброму.

В кожного вчитись зумій.

 

6. Вірить

 

Вірить кожному стрічному,

хто не ховає очей,

не змигне.

Чиї очі не бігають,

чиї речі медами не ллються.

Не вірить газеті „Правда”, під якою пройшов не одне

десятиліття, і не вірить у світову,

остаточну таку,

назавжденну таку революцію.

 

І що до неї дожити непросто,

давно його те не гнітить.

А якщо не гнітить, то, відомая річ,

не пригнічує.

Вірить самому собі,

і тому йому легше на світі жить.

Вірить самому собі,

хоч тут похвалятися начебто й нічим.

 

З вірою певність приходить,

щезає непевність,

і не старіється все, що насправді нове.

Вірив у комунізм як прийдешню душевність

і, бувало, при комунізмі

цілими тижнями

наперекір парторгам

собі

живе.

 

Тижнями,

днями,

годинами

хвильку до хвильки тулить.

Чує-не-чує, як дме над ним сонячний вітер.

Вірить у світле майбутнє,

і в світле сучасне,

а й трохи – у світле минуле, –

вірить.

 

7. Любить

 

Любить тиху розмову

о тихій порі.

Любить пісню душевну,

в бувальцях бувалу.

Та сорочку нову,

та штани нестарі,

та взувачку,

в якій би ходить непомалу.

 

Любить пил за машиною,

за чередою,

а найбільше – за кінським

жарким табуном.

Любить тишу безстрашну

перед грозою,

любить в травні грозу

над барвистим селом.

 

Любить ластівок ніжних

концерти на дроті,

коли вторять їм відблисками

лемеші.

Любить Чарку Заслужену,

по роботі,

коли ясність велика

панує в душі.

 

Любить

гроші додому приносити жінці,

любить радитись,

що б то за них підновить.

Любить дітям робити

цікаві гостинці,

любить в пам’яті їхній

вигадником жить.

 

Любить життя

(не вродивсь церемонником)

без перемов, недомовок, обмов.

Любить –

із гарним аби співрозмовником –

гарно помовчати

про любов.

 

8. Хоче

 

Хоче знати, звідкіль беруться всезнайки,

докопається, звісно, рано чи пізно.

Докопавшись, захоче притьмом узнати,

як вдається їм почестей не уникати,

процвітати вовіки і прісно.

 

І куди їм вдається запропадати,

коли черга доходить плече підставляти?

 

Хоче з щастям своїм хоч би раз розминутись,

відпочити від нього, поглянути збоку:

як воно без Івана: уміє не гнутись?

як йому без Івана: щасливо, нівроку?

 

Дуже хоче спізнатися

з силою чистою,

отією, що крутить планети вкруг сонця,

електрони вкруг ядер

і чарку іскристого

по лозі піднімає, збираючи в гронцях.

 

Дуже хоче спізнитися

на шапок розбирання,

коли кращі, найважчі,

вже розхапано дужчими.

Не спішить в Мономахи

голова його рання,

а під легшою шапкою

легше думка ворушиться.

 

Хоче встигнути з ділом,

щоб діло почати,

відрізняє не-діло від діла

охоче.

Хоче завжди зі словом

до речі встигати.

Спромогтися на слово пророче

хоче.

 

Забаганкам чужим не суддя непідзвітний,

перебачив усяких, набрався терпіння.

Але так уже хоче, щоб люди у світі

мали чесні, прості,

благородні хотіння.

 

9. Мусить

 

Мусить Сонце зустрічати

рано-вранці,

мусить Сонцю догоджати

цілий день;

ні на крок не відставати,

випивати з ним по склянці

(в косовицю по відерцю)

з дня у день.

 

Мусить Сонцю довірятися

в усьому:

що замислив,

що згадав, а що забув,

і куди прогнав утому,

і коли прийшов додому,

і яку не обійшов журбу.

 

Мусить Місяця у хмарах

не губити

(Місяць – то ж козацьке Сонце

як-не-як),

з ним на голос ворожити,

кип’яточку пригубити,

зоряний розгадувати знак.

 

Сонцю, Місяцю

довірився в усьому,

а вони багато де в чому –

йому.

І тому в житті земному

ані блискавки, ні грому

не страшивсь ніколи,

і тому:

 

мусить дурневі казати,

що він – дурень,

мусить прихвосням

казати – хто вони;

і любителям халтури,

й тим, хто любить

шури-мури, –

всім, котрі на ниві людства –

бур’яни.

 

10. Мріє

 

Мріями ситий не був ніколи,

не знав, що бувають вони голубі.

Мріяв, бувало, й для протоколу,

та в думці завжди бачив собі:

 

Як без крику росте пшениця,

як дурніші мудріших не вчать,

На малого Тарасика стають схожими лиця

його, Іванових, онучат.

 

Бачив зміни – не перезмінки,

мрію не гнав, як дурень коня.

Мрію, однак, не виводив з загінки,

перепочити давав – поганяв.

 

… Бачить, як колос росте без крику,

без паперових над ним вітрів.

Як онучат онучата велику

правду не ділять на кількість чинів.

 

Все там росте від Правди самої,

Правда, мов друге Сонце, зійшла,

люди, жита, чорнобривці, левкої, –

в променях Правди, без відблисків зла.

 

Славно живуть, стільки знають-уміють!

Вмирають – то лиш від сердечних ран.

От лиш цікаво: про що вони мріють? –

бачить-не-бачить, замріявсь Іван….

 

Далеко замріявсь. Пора вертати

до невідкладніших справ і потрав.

До поля вертати, вертати до хати,

до мріянь, які на вечір відклав.

 

Мріє, щоб дощ перейшов на посіви,

щоб не озвалось на дощ ребро,

щоб по дорозі до вирію сіли

бусли на хату, а з ними – добро.

 

Мріє, аби у районній пекарні,

не економлячи марне муку,

пекли паляниці не вельми гарні,

але – на капустяному листку.

 

Вранці на люди ведуть його мрії.

Шлях до людей через поле. Туман…

В тумані, пригляньмось, Іван –

ледве мріє…

 

Нумо назустріч!..

 

 

 

З ЧАСТИНИ НАВІКИ ДРУГОЇ: «ЕПІСОДІЇ І ПРИТИЧИНИ»

 

 

Іван назустріч бджолам, бджоли – назустріч Іванові

 

Літо над світом, літо у світі,

літом просонцений світ.

Пташка у небі, пташка у вітті,

думка деінде, думка в зеніті.

Вільної думки політ.

 

Ноги за думкою просто рушають,

стежка тікає, втекла.

Бджоли назустріч, важкі, поспішають,

впала найважча бджола.

 

Впала на квітку, де інша сиділа.

Ділиться з іншою. О!

Трішки полегшала – вільно злетіла,

та й полетіли удвох.

 

Добре Іванові перестрівати

бджілок, а бджілкам – його.

Добре йому їм дорогу давати,

добре їм ніжно його облітати –

всім одного.

 

Але найкраще йому зупинитись,

усміхом добрим нараз освітитись,

бачити кожну наскрізь:

ця – чебрецевий, а ця – споришевий,

ця – ще липневий, а ця – вже серпневий

несе, донесе, не бійсь!

 

Кожна свій план, не хитруючи, робить.

День не стоїть, день назустріч пішов.

Літо ще родить, сонце ще бродить.

Думка ще водить, не жаль підошов.

 

 

Медаль-рятівниця

 

Узяли, послали, то йшов.

Озиратись не брався, бо служба.

Ішов, хоч би й без підошов,

мовчав, бо народів дружба.

Лопата, шанці, сухар,

гвинтівка, шинеля куца,

трофейні харчі, портсигар

і рідна зоря п’ятикуця.

І – в ритмах топтання рясту:

шпиталь – оборона – наступ.

І сталось: медаль перед боєм

дали, причепили – і: „З Богом!”

Медаль не яку – „За відвагу”:

мовляв, дошуруй до рейхстагу,

зайчиськом стрибучим полями петляй,

„Ур-ря!” верещи, щоб не чуть „Ай-яй-яй-й!”

Далі все – уповільнена зйомка:

рвавсь батальйон, вибухав і зойкав,

і ось уже мчить на ворожий стан

попереду інших шалений Іван.

Снайпер під серце йому кулю вислав… Впав.

Снайпер його в заліковому списку мав.

Тільки даремна була фрицу радість, бач.

Не про Івана, бач, круппівський той спотикач.

Куля – в медаль, „За відвагу”, і – ковзь по ребру.

Госпіталь, сестри. Та й знов „настанова на гру”.

Ігри зі смертю, мовляв, це, Іванку, – твоє,

щастя у тебе, й медалька ось ще одна є.

Бій. Після бою розказуй бери молодим,

що нагороди на грудях в атаці не зайві завжди.

Хвалиш Медаль, було, думка ж лоскоче не зле:

„Хай – „За відвагу”, нехай. Але й ребро не гниле”.

Думку ще іншу ще далі ховаєш (ховати – талант!):

„З Богом!” – сказав тоді, при тім вручанні,

зух-лейтенант.

 

 

Заради небувалого

 

Увесь секрет: заради небувалого

живеш, для небувалого живеш;

його, на час, буває, підупалого,

вимріюєш,

навороживши, ждеш.

Від колеса – до колеса зубчастого,

від пісеньки – до пісні „Кобзаря”,

від колоска – до колоса гранчастого,

безостого,

від птаха, що ширя, –

до птаха, що двигтить-реве турбінами,

від казки – до високої мети,

одвічної, вселюдської, невпинної,

яка для того й суща, щоб іти:

 

від усмішки до усмішки, від радості

до радості спільнішої, ачей,

від празника до празника,

від празника

до свята нелукавлячих очей;

 

від слізоньки гіркої до щемливої,

як пісня на чотири голоси;

від звичної любові до щасливої,

до якомога глибшої сльози.

 

Увесь секрет: живеш для небувалого…

 

 

Сонце грає з Іваном у піжмурки

 

Сонце по той бік хмари,

сонце пірнає у хмару,

р-раз! – і по цей бік хмари,

не зовсім там, де чекав.

Сонце по той бік стогу,

сонце по цей бік стогу, –

сонце у піжмурки грає

з Іваном – не постарів!

Сонце в одному оці,

сонце в іншому оці.

Іван по цей бік навильника,

р-раз! – навильник поплив.

(Хитра превельми штука

з вилами управлятись,

є щось у тому вмінні

сонячне, присяй-бо’!).

Зовсім, авжеж, непросто

сонцеві догоджати,

навіть якщо ти молодший,

спокревна йому рідня.

Сонце по той бік черешні,

сонце по цей бік хати…

Двоє у піжмурки грають,

немов з рівнею рівня.

 

 

Перший і останній раз в президії

 

А було, що в президію: р-раз! – посадили.

От, мовляв, така думка є. Хто – за? Усі – за!

Посадили – сиди: це не цупити жили,

це учитись пишатися, як… з руїни гюрза.

Тож як місце зайняв, втаковивсь, – засмутивсь:

ні тобі посміхнутись, ні тобі поперхнутись,

ні сусіда розворушить, ані слово до речі втулить.

Ну, смутитись – не злитись, з цим ще можна б миритись,

коли ж інша діймає нуда: хоч у стелю втелющуй,

а хоч зовсім заплющуй, – тішить око така юринда:

мовби ті, хто у залі, віддаляються далі,

сам ти – вище і вище, вже їх бачиш ледь-ледь:

ні очей, ні облич їх не розгледиш…  „Облиш їх!”, –

звідкілясь тихий голос, сируватий, як смерть.

Щось за горло хапає, дзвін в ушах наростає, –

не про тебе, виходить, цей поклик висот?

Агрономи-всевіди, односельці, сусіди

знизу пильно мовчать, розвеселий народ.

І тоді він скрутився, по столу подивився

та й, десницею, хап олівця!

Той олівчик – під носа: чим вам, люди, не вуса,

ще якого вам молодця?

Руку враз віднімає, лиш губою тримає,

впізнавайте, мовляв, своїх:

вуса сині, летючі, очі гострі, сказючі! –

в залі оплески, реготи, сміх.

Не чекав аж такого розуміння палкого,

миттю “вуса” сховав у рукав.

Регіт в залі ще дужчий, доповідач нуднющий

побілів, занімів, занепав.

Тут Іван червоніє, зала дружно німіє.

Доповідач сяк-так закінчив.

Головуючий просить: “Потішатися досить,

виступайте, хто слова просив.”

Хто до слова простує, на Івана косує:

чи олівчика не дістає?

Він же лиш пустомелям натякав достеменне:

в рукаві, мов, олівчик той – є.

Тут одним як приспіло: кожен мовить про діло,

прагне з совістю бути на „ти”.

Іншим – зовсім непросто. Обліковець Короста

Пирхнув, пхикнув, „доклад” скоротив:

“Хай на мене догана, але прошу: Івана

відізвати з президії: щоб усмиривсь!”

“Хто, щоби відізвати?” Люд – ізнов реготати.

Ну, тоді вже й Іван запросивсь.

Відпустили, зітхнули.

Душ зі сто підморгнули.

 

 

Найстрашніший Іванів сон

 

На непотрібних посадах

сидять непотрібні люди,

на непотрібні наради

збираються кожного дня.

Дають непотрібні вказівки

і непотрібні промови

читають, читають, читають,

розмахуючи руками,

які непотрібні їм.

Беруть непотрібні гроші

у непотрібних касирів,

плодять непотрібних діток,

у непотрібних машинах

коштовний непотріб везуть.

У непотрібних коттеджах

втомливо відпочивають.

У мріяннях непотрібних

бачать тільки себе

та власне благополуччя,

та діток своїх непотрібних,

та внуків своїх непотрібних,

на теж непотрібних посадах

(ще більш непотрібних посадах),

у теж непотрібних машинах

(ще більш непотрібних машинах),

у теж непотрібних коттеджах

(ще більш непотрібних коттеджах)

й т.д., і т.п., і тим більш…

Ще й, двічі на рік, схопившись,

шлють непотрібні вітання

Іванові – з днем народження,

а також під Новий Рік.

 

 

Іван та корова. Осінній вальс

 

Ряба корова, сад рябий і – небо:

рябе в рябому, над рябим – рябе.

І тільки думка незворушно світла,

і думка ця впрозорює тебе

біля корови в небесах

посеред світа.

Корова думці покивала в лад,

гойдає сад останні з яблучат,

гойдає небо світові печалі.

Листок гойднувся, одірвався – вниз

ковзнув, летить, затримався, завис,

не поспішає по своїй спіралі.

Листок вальсує! Передзимний вальс!

Сентиментальний вальс,

вальс ненароком.

Кивнув листок: „Іване, прошу Вас!”

Пождав – не жде: „Запрошую, корово!”

Воно би й можна. Скинути літа…

Але: „Корова – свідок…”

Але: „Йван посвідчить…”

Хіба що подумки… цей вальс… сентимента-

льний вальс,

о, вальс,

мотив північний.

Про всіх полеглих важишся згадать,

про всіх, кому ти трохи небайдужий,

корову власну врешті розгадать –

на вищім рівні поновити дружбу.

І зрозумів: відкрилася жага

високих слів, найвищих. І промовив:

„Корівонько моя Ви дорога! Поремигайте,

я – скажу промову.”

Зірвав листок пустирника шорсткий,

читав з листка пустирника шорсткого

слова незнані, дивно говіркий,

рябі слова,

і смисл у них рябий,

і розуміла ті слова корова.

Промову ту писали… цілий штат:

вітри, дощі, кузьок не бракувало,

а сонце не спішило представлять –

в ній кожен знак півроку вивіряло.

 

 

Нескінченні діалоги

 

– А чому я народилась?

– А тому, що ти ростеш.

– А які ще є світила?

– Справедливість, Совість, Честь.

 

– А навіщо люди – різні?

– Це тому, щоб я був твій.

– А чому прийшов ти пізно?

– Щоб не був я сам не свій.

 

– А яка найкраща зірка?

– Ти у мене, так і знай.

– Ні, у небі, справжня зірка?

– Яку хочеш, вибирай.

 

– Сам ти чом не вибираєш?

– Я свої вже перебрав.

– Де ж свої ти зорі маєш?

– Перебрав – пороздавав.

 

– А чому не сходить місяць?

– А тому, що не пора.

– А чому в селі не місто?

– Бо земля ще не стара.

 

– А куди подався котик?

– Місяченька викликать.

– Аж до нас його прикотить?

– Якщо будем гарно ждать.

 

– А чому ти любиш – “гарно”?

– Це тому, що давній я.

– А чому у місті гамір?

– Бо нема там солов’я.

 

– Мама, ти казав приїде…

– От лиш татка прожене.

– А чому він нам не рідний?

– Бо горілку він жене.

 

– А чому смутна бабуся?

– Це щоб радісною стать.

– А чому я так зовуся?

– Щоб надії подавать.

 

– А чому не сниться мишка?

– Подалася на базар.

– А яка найкраща книжка?

– А така, як наш „Кобзар”.

 

– А чому не сниться зайчик?

– Це тому, що мало спиш.

– Я вже ж не маленька наче б…

– Наче б ні, коли не спиш.

 

– Ой, а я уже спа-а-ту-у-сик…

– Зайчик це спішить сюди.

– А чому ти – прадідусик?

– А тому що молодий.

 

 

Дурник і мудрагель з появою Івана

 

Сільський дурник Васько Самосій,

або просто Вась-Вась,

на прізвисько – Тряпочка,

йде туди чи сюди,

чи звідтіль чи звідсіль, –

все одно

Родіону Струку

по дорозі трапиться.

Родіон Силович Струк,

сільський мудрагель,

головбуха заступник,

правлінець вчорашній і завтрашній,

зупиняє Васька

дужим окриком: “Гей! –

капелюха знімає, вклоняється: “Здрастуйте!”

Не тікає Васько, зупиняється, жде,

і стоять, усміхаються

кожен по-своєму:

дурнувато – дурний,

мудро – мудрий. Ніде

не знайти їм доречнішого

співрозмовника.

“Кажуть, буде війна”, –

мудрагель почина.

“Що ж, – зітхає дурненький, –

підем партизанити”. –

“Кажуть, атомна, – мудрий, –

хімічна страшна…” –

“То сховаємось, – дурник, –

хіба ж ви не знаєте?” –

“Ні, не знаю. А де?” –

ледь не пирскає Струк.

“А у Вінниці, я ж вам розказував!

Як возили там Васі робити тук-тук,

Вася бачив

і людям показував”.

Тут уже мудрагель

від душі реготне,

про подробиці все ж порозпитує:

і чи справді спиняв там

міліціонер,

і чи клали залізні плити там?

Насміявшись досхочу отак над Васьком,

Струк поблажливо врешті пояснює, звісно:

“Та то ж, дурню, новий будували обком,

так, новий, бо в старому тісно”.

А тоді про здоров’я Васькове, про сон,

про хазяйство – чи курка здорова? –

розпитається Силович Родіон,

озираючись ґонорово.

Озирається: публіка щоб була,

дуже Силович дбає, Васька перестрівши,

про Васькові любовні гріховні діла

з’ясувати усе,

в такт Васькові сопівши.

Але станеться, з’явиться близько Іван, –

розпадається враз

дует нарочитий:

Струк надметься, як м’яч

і летить, як волан

чи недокурок, смоктаний та не зужитий.

А Васько розпливається в усмішці: ”О!

Ви послухайте тільки-но, дядьку Іване,

Струк – таки мудрагель: розказав тепер’о,

що не буде війни, бо війна не настане!”

 

 

Коли ж його йти до лісу?

 

І треба б сходить до лісу,

дак часу не підбереш:

надворі якщо не літо,

то осінь, зима чи весна.

Улітку подайсь до лісу –

затопчеш як стій мураша.

Піди восени – не легше:

луна не туди заведе.

Зимою попрись до лісу –

сполохаєш зайця як стій,

та й вибіжить, сіромаха,

під п’яне чиєсь ружжо.

Гайнув би до лісу весною –

останній витопчеш ряст.

І треба б піти до лісу,

дак часу не підбереш.

 

 

Знешкоджувач, або Дещо

про одну Іванову задавнену болячку

 

Від чийогось лихого слова

здригнеться, отерпне душа,

і серця гостряк діткнеться,

і стелю до ранку стеж:

це значить, вона, болячка,

це тобто  в о н о – нещадне –

спіткало, дістало, убило

надію на віру й любов.

 

Легше бувало в шпиталях,

де правили білі халати

і янгольські лиця сестричок

тебе не давали біді.

Тут

сам собі тихо і скрушно

виболюєш, чахнеш німотно,

убивчому слову лихому

вчинившися за… саркофаг?

І тут тебе враз осіняє:

ти справді давно саркофажиш

дурисвітству і лихослів’ю,

що рветься і ранить довкруг.

Ти… інших прикрив тихосумно:

на себе прийнявши, нешкодиш,

знешкоджуєш, терпнучи терпко…

Знешкоджувачем ти в часі:

за всіх, і для всіх, і про всіх.

 

 

Іван пропонує започаткувати нечуваний почин

 

 

Пише, пише  Іван в інстанції,

ходить, спиняє людей, проповідує:

“Люди, людиська, начальники, людоньки,

започаткуймо новий почин!

Щоб називавсь: “Тиждень Чистої Совісті”.

Сім тільки ж днів, а яких – домовтеся,

оголосіть у газетах, по радіо:

ніхто! нічого! ніде! не бере!

Ані зернини, ні гайки, ні трісочки,

ані шматини, ні нитки, ні кісточки, –

вже про центнери й тонни не кажучи, –

ніхто! нічого! ніде! хоч ти що!

Ані з роботи, ні там, де лежить воно,

так вже погано лежить, що аж проситься, –

сам одвернись і одмов товариша:

ніде! нічого! цілих сім днів!

Це – для початку,

там можна місячник… Звучно ж як:

Місячник чистої совісті!

Це означало б, що протягом місяця

наше, громадське, усіхнє за так собі

ні до чиїх не прилипло рук.

Скільки б мільярдів тоді заощадили!

Можна в Фонд миру,

А можна – в окремий фонд,

Чистої Совісті – так і звать його!

Чистої Совісті Фонд.

Ну та, звичайно, мільярди мільярдами, –

совісті в людях відчутно побільшало б,

всі ми були б люди з чистою совістю,

всі водночас! Що за світлість настала б тут.

Діти б які зачинались в ті дні!..

Діти дітьми, їх ще треба виховувать

з року у рік, не поможеться тижнями,

але й сигнали з далекого космосу

краще могли б ми сприймати в ці дні.

Й наші сигнали у космос далекий той

Краще пішли б, не кляніться наукою.

Ну та сигнали сигналами. Совісті

в людях, повірте, відчутно побільшало б.

Започаткуймо великий почин!

Сім тільки днів для початку, благаю вас,

Сім тільки ж днів, з вихідними рахуючи

(звісно, з умовою: не надолужувать

протягом року за “втрачені дні”;

так, як, бува, водії надолужують

тиждень водіння безаварійного,

так, як доярки, бува, надолужують

декаду чистого молока…).

Пише, пише Іван, звертається,

ходить, спиняє людей, проповідує.

Ніхто йому прямо не заперечує,

надії не губить ніхто.

Один лиш сусіда, мотора гамуючи,

допитувавсь скрушно, сміявся межи очі:

“А як ті мільярди вам облікуватимуть?

Тут зранку не знаєш, возитимеш що.”

 

 

Іванове невимовне: ніколи не пізно…

 

Ніколи не пізно признатись,

що любиш цей світ до загину.

Ніколи не пізно вертатись

туди, де тебе не ждуть.

Ніколи не пізно зустріти

в житті найдорожчу людину.

Ніколи не пізно відкрити

свою невмирущу суть.

 

Згадати всіма забуте

ніколи, ніколи не пізно.

Забути всіма забуте

ніколи не пізно, але:

сміється денниця в криниці,

сміється Слово на кутні,

сміється кутя у чашці,

бабуся сміється незле:

прощаючи світ, а у світі –

підроблених Нефертіті,

фальшивих титанів і фей,

несправжніх – надутих людей…

 

Ніколи, ніколи, ніколи

не пізно, не пізно, не пізно

зізнатись, зізнатись, зізнатись,

прощати, прощати, прощати,

любити, любити, люби…

 

 

Про всяк випадок

 

Про всяк випадок

в подвір’ї жорновий камінь лежить,

від землі набирається сили.

Про всяк випадок

за бантиною серп і в’юрок,

а у прискринку – веретено.

Про всяк випадок

ціп недобитий стоїть,

підпирає кутка у сараї;

а стоїть біля ступи

а ступу шануй

про усяк, звісно, випадок.

Про всяк випадок

у городі з весни

знов темніє одна коноплина;

в іншім боці сонях,

сам де й узявсь,

умикає на ніч прожектора;

під вікном же як стій –

тютюн-самосій

не виводиться, зизо підморгує;

мак же десь чи від сорому, чи від жури

заподівся, не насівається.

 

Лиш

щороку, щороку в городі корчуй бузину:

позаяк далеченько від Києва.

 

 

Залізна риба мінтай

 

Як почуєш вночі

схлип води, не гадай,

що водяник русалку мордує, –

то залізна риба мінтай, так і знай,

у колгоспнім ставку розкошує.

Там зажерла щуку і карася,

не забула в’юном поживиться,

там теперка полює на порося –

підійшло б лиш водички напиться.

Дітвора не купається,

лячно старим.

А самій їй нітрохи не вадить,

що змивають мастила

в ставку трактори,

усілякі “Шкоди” і “Лади”.

Приїжджали із Києва вчені мужі,

в окулярах такі, рибознавці,

з дівицями.

Підступались напевно до тої межі,

відкіля у бінокль

безпечно дивитися:

як полює підступно на порося,

у колгоспнім ставку розкошує недремно;

уточнили про щуку і карася

і здвигали плечима непевно.

Не питали Івана, але розказав,

що підозру сильну на себе має:

під пахвою ніс через став

три кіло замороженого мінтая.

Рівно три…

Продавщиця ж була нова,

то не стала б применшувать кілограми.

Не інакше: задумався – от голова! –

та й вронив… до лихої мами.

Бо коли додому його приніс,

ледве стачило на сковорідку.

Знать – вронив.

І не де, бач, поплутав біс –

на ставку, бач поплутав дідько.

Біс – до слова. Ніякого біса нема,

ані дідька, у Києві будьте спокійні.

Ну звичайно, що мав би краще тримать,

але ж ходять тим ставом,

і їздять кіньми.

Хтось би міг підібрати, бодай для пса,

міг би пес який не погордувати.

А воно до весни провалялося,

почало навесні відтавати.

Оживати!

Чи з легкої руки? Чи з живої води?

Обернулося ж не на добробут…

Посилали Івана узяти води –

першу, другу і третю пробу.

Що ж вода, як вода.

В тій воді, не біда,

допустимий процент міндобрив,

допустимий – мастил.

Прісна майже вода.

Ну, на смак не відомо, чи добра.

Імовірно, рука в цього дядька така,

отже ж, біологічно активна

(як він каже: легка;

чи ж настільки легка?),

як він каже: чудо із дивом

Розпитали, яка в нього живність є,

скільки пес живе,

скільки корова.

Молоком, яйцем підживилися,

Все хотіли знать про здоров’я.

І – не знати, чи був тільки в тому сенс

експедиції їхньої, – постановили,

порішили, що дядько цей є

ек-стра-сенс –

несвідомий носій біосили.

Обіцяли Патонові розказать,

доступитися до Глушкова,

неодмінно Амосова потурбувать

і, можливо, –

кількох майстрів слова.

Попрощались чемненько,

тепер дожидай

ще нашестя у білих халатах.

А тим часом залізна риба мінтай

дітвору заганяє до хати.

Та й коли сам Іван через греблю йде,

хай не ловить ґав,

думку хай не гадає,

бо й на нього, кощавого з-поміж людей,

несмачного такого, як ніхто і ніде, –

гострооко чигає!

 

 

Куляста блискавка гостює в Івановій хаті

 

Відчинив вікно у сад,

взяв газету. Що ще треба?

відчинив, то певне, в сад,

аж воно виходить, – в небо.

Чи планида, чи напасть:

тільки заходивсь читати,

тут як тут куляста – шасть! –

та й до хати, та й по хаті.

Ну куляста, ну, метка,

розрази її залізо!

Першим ділом – до кутка:

де, мовляв, тут телевізор?

Є, на місці, але ж він

вимкнутий, мовчить на совість.

Покотилась мимо стін:

де, мовляв, тут гучномовець?

Є, на місці, але й цей

відпочити трохи схильний.

підкотилась до дверей:

де, мовляв, тут холодильник?

Є, на місці, у дворі,

споконвіку не бракує:

льох, – ніхто в нім не нагрівсь, –

без електрики слугує.

Хочеш, вір, хочеш, не вір,

хочеш, кумцю, перевір.

Ні, не хоче, не дурна,

круть по хаті, верть по хаті.

Придивляється вона

до речей: чи є тут варті?

Є, аякже, іздавен.

Сам робив, хіба не ясно? –

ліжко – липа, мисник – клен,

скриня – явір, шафа – ясен.

Стіл – морений чесний дуб,

шахівниця – липа й груша,

коцюба – торішній зруб,

макогін – макітри крушить.

Вже, куляста, вибирай,

розганяйся, налітай…

Є й неоціненна річ,

навіть вимовити лячно:

піч, снарядом бита піч,

гріє тепло, пахне смачно.

Розганяйся, не скупись,

я впаду, маневра знана.

Ні, сердита стала: блись!

Покотилась на Івана.

Що ж, і це не первина,

не найбільша дивина.

Сам гранату викидав,

що сичала, із траншеї.

Міну сам перестрибав,

інші обминав трофеї.

А кулясту – й поготів

дурить, скільки захотів.

Скік туди, поскік сюди, –

не яка – колгоспна школа!

Збоку глянути – лади,

грає дядько у футбола.

Заморив чи задобрив,

здивував, чи то розчулив?

Чи злякав-заговорив?

Чи сигнал який учула?

Зупинилась, не страшна,

покотилась до вікна…

Тільки й сліду. Прощавай!

Звик немовби, сумно стало.

Всяк тепер сиди-гадай,

всім загадку загадала.

 

 

Іванове невимовне: Так не буває!

 

Так не буває, щоб кожному кожен подобавсь,

щоб кожній подобався кожен,

щоб кожному кожна… То й що ж?

Чи в цьому шукати причину,

знаходити привід у цьому,

щоб кожному з кожним сваритись,

щоб кожному кожна всміхалась,

щоб кожен кожну любив?

Любити ж… воно найлегше,

відомо, якщо не любиш…

Хоч це окрема балачка,

окрема, сказать би, стаття…

Воістину й так не буває,

щоб з кожного кожен сміявся,

чи кожен пишався кожним,

про кожного знати хотів.

То й що ж? Так воно навіть краще:

не засміють до смерті

(хай навіть ти геть наївнющий,

такий, що рахуєш зірки

щоночі і пишеш у зошит);

пустої пихи не додасться

від зайвих пишань взаємних

і знати про друга не будеш

зайвої зайвини.

Бо повниться світ зайвиною

і голови – зайвиною.

Тимчасом бракує сумління

спекти як належить хліб…

То й що ж, хай існує хоч дехто,

навік зачарований деким,

подеколи мудрий у чомусь,

деінде всебачний чомусь.

 

Буває ж і так…

 

Буває ж і так, навперекосяк,

що гору беруть захланні,

а просвітлений лізе в шахту, бідняк,

поки ті всі в небесній манні.

То злидневі куплять дешевий футбол,

вивчать його футбольному щастю,

пропишуть йому аспірин, димидрол

перед будь-якою напастю.

Й аж так буває та й переотак,

що хтось найщиріше собі увірує,

що він усіх ощасливить мастак,

хоч сам давно перед прірвою.

Чи дурник-спокусник спокутує гріх?

Йому в тім поможуть спокушені?

Буває ж і так, що один дурить всіх,

одним усі понадкушувані…

(Всіма… один понадкушений?).

 

 

Талан-доленька

 

Чи літа забирають своє,

чи душі стало в тілі затісно,

що витіває вона, доскоцька, одне і те ж:

в хаті заснеш, прокидаєшся – людоньки! –

в пісні:

коником граєш, його напувати ведеш.

 

Перестріває в саду тебе біла, як біль, дівчинонька.

Повниться бозна-чим відерце її золоте.

Просиш напитися, п’єш, й така вже тече розмовонька,

що з-під копита коня дуб столітній зросте.

 

Або – заснеш в саду, у солов’їному тлумі.

Долю свою, однак, тутечки теж не проспиш.

Під яблунею заснув, не спав, прокидаєшся – в думі:

з Голотою-козаком на яничарів мчиш.

 

Фесько Ганжа Андибер по-братськи тебе вітає,

вшановує, як ніхто, мову крізь ніч веде.

Чи гаразд-добре тобі у світі ведеться? – питає,

і вірить, що ти його ні в чому не підведеш.

 

Отже ж таки душа, літа – розтряси їх трясця!

Хороба його забери, отже ж судився талан.

У сіні заснеш? Заснеш, так що ж: прокидаєшся – в казці,

ще й, мов, ти – не зовсім ти, а… як його?… – дурник Іван.

 

Годуєш сінцем коня, непоказну шкапинку.

Гей, мудрагелі, сюди, ви, мудрістю торгівці!

По-нашому по-дурному не все продається на ринку,

шляхів пряміших нема за наші криві манівці…

 

… Чи літа забирають своє, чи душі стало в тілі затісно?

 

 

День за день

 

Це послати б Івана… ні, ні, не по масло,

а послати б Івана… ні, не до Києва…

то послати б його, про усяк, звісно, випадок…

ні, ні, ні, не туди, куди вже посилали

різні ті, кого подумки він посилав…

Спорядити б його у ракеті фотонній…

недалечко, бодай у сусідню галактику,

не на позички, ні, – про усяк, звісно, випадок, –

у далеке майбутнє Землі.

 

Рік чи два там летітиме – тут епохи минатимуть.

сіро-буро-малинові хай гудуть там йому кольори.

Хай всього там набачиться, а назад повертатиме, –

хай вдивляється мужньо, видивляється зірко згори.

 

Вічну зиму застане тут – рідну Землю відхукає.

Не застане нічого – … нюхом орбіту знайде,

до уламка уламок прибуксирує, зліпить, пригрюкає,

щось посіє на камені, час новий заведе…

Сотворінням поглинутий,

воскрешати покликаний,

заговорить і глину він –

відгукнеться, німа…

 

Лиш не хоче летіти він.

Повертатись боїться він.

Хоче тут, до останнього,

день за день,

з усіма.

 

 

Втішання спізнених

 

Не застали Івана у хаті,

то застали Івана у книзі:

не гордуйте, вітайтесь, заходьте.

Все, що зможе позичить, – позичить,

все, що зможе завбачить, – завбачить,

все, що зможе пробачить, – пробачить;

не сховається поза сторінку

і попросить заходити знов.

 

 

 

АРМІЯ ПРЕСВЯТОЇ ПОКРОВИ

 

Відкопана книга; фрагменти уцілілих фрагментів

 

Дем’янів Лаз – русло?..

 

«Ще не пролунав ні один поcтріл зі сторони УПА у ворога, ще сама УПА не була створена, а могили Дем’янового Лазу під Станіславом вже були наповнені тисячами невинно розстріляних і закатованих українців і зроблено це було катами НКВД. … Своїми жертвами вони вщерть заповнили камери тюрем, замуровували живцем, ще живим жертвам виколювали очі, відрізали язики і вуха, жінкам – груди, розпинали живих на стінах тюрем і розтинали їм животи так, щоб нутрощі вивалювались. Серед жертв були жінки і діти, юнаки і дівчата – усі безневинно закатовані. Найбільшою виною закатованих було те, що вони були українцями, бо більш нічим вони перед Москвою не завинили!»

 

Олесь Зеленюк, лікар УПА з Чорного лісу, «Пастер». Національно-визвольна боротьба ОУН-УПА … – «Заграва» (Самбір) – 2002, №16, с.8.

 

Дем’янів Лаз – ото і є лазівка

в майбутнє світле, те, що напророчив

сповірникам Бєлінський-Пушкін-Гоголь-

-Тургєнєв-Достоєвський-Бєлий-Блок?

(Ах, «птіца-тройка»! Ах, Ісус в віночку

попереду босяцької ватаги

числом дванадцять: матюки, гвинтівки

ще й зорі на украдених шапках).

 

Дем’янів Лаз – русло? Ручай слов’янський

(пак, український) тим руслом до моря

Московського (звав «Руським» камер-юнкер

чомусь те море, теє море-горе,

що в ньому всім слов’янським ручаям

пророчив і бажав чимдуж зіллятись, —

співаючи між тим хвалу звитяжцям,

нищителям племен, аулів, гір,

смирителям несхибного Кавказу),

отож…це – він? це він, ручай фатальний,

крізь Лаз Дем’янів нашу кров несе —

і кров, і мізки, й тельбухи в те море, —

вбираючи в дорозі ручаї

з-під Вінниці, з-під Биківні, Катині… –

усі-усі: щоб морю – глибина,

і теплі хвилі, і солоний присмак?

 

Упасти мусить поперек УПА:

щоби русло хоч трохи загатити…

 

 

Псевдо справжності

 

„Розкриття псевдо зволене тільки після смерті… і то лише тоді, коли це не може стягнути репресій… на рідню, ні пошкодити справі”.

 

Мірчук Петро. Українська Повстанська Армія. 1942 – 1952. – Львів: Просвіта, 1991. – С. 10.

 

 

Крига, Ясен, Залізняк, Чорноморець,

Богун, Шабля, Тепловій, Луг, Дозорець,

Розум, Квітка, Скуба, Хрущ, Сивень, Диня,

Меч, Кавказець, Сміла, Кущ, Господиня,

Ратай, Коник, Тур, Алярм, Алтай, Кладка,

Стріла, Вірна, Ус, Грузин, Звіздар, Латка…

Псевдо кожен собі мав,

мати мусив:

обирав чи вибирав,

ділом, словом заробляв,

видом, усом…

Псевдо справжності відтак

це бувало,

товариство вояка

визнавало.

І траплялися дива перероджень,

кращих здатностей, умінь

ряд відроджень.

Ворогам же то було

не на радість:

слід губив, що аж гуло,

навіть зрадник.

 

… Горе лиш, що опісля, в час огуди,

гору брали, наче тля, псевдолюди:

ПІБ у нього, десять звань, три личини

(одинадцяте – Герой України:

проскрибований, ага, на папері,

невідомих нам змагань піонер він),

а характеру нема і не буде;

офіційне: „Слава нам – псевдолюдям!..”

Як не меч, не розум він, не дозорець,

був би вже собі хоча б чорноморець,

а й хоча би подоляк, слобожанин,

волиняк, космополіт, марсіянин…

 

 

Переговори: УПА – німецька влада

 

«Німці пішли своєю дорогою, а українці – своєю. Щоб досягти якихось результатів з українцями, німцям треба було на 180 градусів змінити свою політику на Сході Європи…

Все ж таки із наслідків переговорів особливо був задоволений доктор Пиц. Він їхав до «бандитів» у ліс на явну смерть. Як нам звітував поручник Ковальчук, доктор Пиц перед виїздом у ліс написав свій заповіт і видав купу розпоряджень «смертного порядку». Яке ж було здивування, коли охорона впровадила його без роззброєння у культурне приміщення, де за гарним столом сиділи культурні люди, які провели з ним ділову розмову і так само з честю, культурно, як парламентаря чужої держави, вивели з приміщення і випустили на волю живим і здоровим. Усе відбулося точно так, як було гарантовано Головною Командою УПА перед переговорами…

– Це не бандити, а справжня армія кришталевих патріотів. Як шкода, що вони не з нами!»

 

 Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави. – Львів. – 1993, с. 149 – 150.

 

Шеф СД Волині і Поділля,

доктор Пиц – ніякий дипломат:

критикує Гітлера свавілля,

пирогів смакує аромат.

Марні мирні ці переговори,

повноважень доктор має – пшик.

Кровеніють гори, доли, звори,

кров’ю підпливає материк.

Бути крові, бути ще прокльонам,

предкам кумельгатися в гробах.

Докторе, біліші ваші скроні,

але ваш розвіюється страх.

От і добре. Кажете – лицАрство?

Вам видніше, докторе. Проте

снігової королеви царство

азіятський грудень вам мете.

 

 

Від «самого»  товариша Сталіна героїчній УПА привітання

 

«Нова антигітлерівська партизанська акція УПА була дуже на руку більшовикам. Про неї, як ми довідались потім, попливли тисячі звітів з усіх закутків України до Москви. І Москва, як досвідчена імперська метрополія, відразу вирішила змінити курс своєї політики, щоб використати цей антинімецький рух національного українського Опору на свою користь під час війни, а потім його знищити…

Підполковник Лукін, як офіцер спеціальної служби, розпочав переговори привітанням героїчної УПА та її командування від «самого» товариша Сталіна… Якби цей комісарчик не говорив російською мовою та щохвилини не згадував осоружного двійника Гітлера – Сталіна, то цю делегацію можна було б прийняти не за більшовицьких людожерів, а щонайменше за емісарів якогось українського національного уряду, що приїхали з-за кордону вітати свій рух Опору в поліських багнах».

 

 Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави. с. 136 – 138.

 

Та й так воно, отакечки: як вдасться,

брехнею знову хочуть світ пройти,

петлюровбивці і махнопродавці,

Грушевського затаєні кати.

Усіх ви-ко-рис-то-ву-ва-чі, вмільці

міняти гасла, стяги та герби,

то плачуться вони, як погорільці,

то припрошають: з нами, мов, греби!

Звання присвоять, викажуть амністію,

обкомісарять і… паняй в русло…

в те саме, Боже милий! – в те самісіньке,

що через Лаз Дем’янів пролягло

в Московське море мертве, камер-юнкерське;

Лукін-посол очиці щурить вже,

«вождівські» свої вусики покусує,

неначе вже і голить, і стриже…

Бісівщина! Біс бісом біснуватіє,

об свастику мантачить лже-звізду…

Ще добре хоч, що образи в цій хаті є,

«політрука» ж досмалюють в саду

(пак, веприка: всеціло для бісів,

щоб кожен з них ще тиждень цвів і млів).

Задобрено бісів – репресії відстрочено.

Задобрено, ще й як, «політруком».

Хай тиждень-два побуде їм наврочено

і тиша ця побуде за садком.

 

 

Фронт третій – польський

 

«Шовіністичне польське підпілля далі вважало Західну Україну невід’ємною складовою частиною Польщі і на переговори з українськими «зрадниками Польщі» не хотіло дати своєї згоди… Така дивна постановка питання у новій міжнародній ситуації нас дуже дивувала, а Броніслав Ходоровський був розчарований позицією своїх земляків. Його совість палив сором за цих незрячих поляків… За допомогою поляків Москва почала посилено здійснювати в Україні ту програму, яку пропонував Лукін нам… Майже всі поляки пішли з більшовиками проти українців… Для УПА це означало 3-й відкритий фронт – польський».

 

 Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави, с. 157, 159, 160.

 

Умре Броніслав Ходоровський,

його заступить з Гути ксьондз, —

й те не поможе. На московський

гачок ловитись почалось

ще раз наївне драбинкове

і всенький посполитий люд:

вже Ян Камінський Кузнецова

пригрів у Рівному і — лют

на давню «пся крев» — присягає

сам диверсантові і вчить

його (так, мов той сам не знає),

сліди чиї де залишить…

Те значить: третій фронт відкритий –

фронт польський, взяв би його прах.

Диявол тішиться, корито

лаштуючи для сіромах;

та креслить табори і зони

ще раз – не лиш для «уродзоних».

 

 

Стрілець Коля-калмик

 

«В Царинському зроблено операцію стрільцеві Зрубові – витягнено кулю. Операцію зробив лікар Гуцул без знечулення, бо ми не мали відповідних медикаментів. Тут дійшов до нас і стрілець Херсонець зі своєю групою. Він розповів, що після втечі з оточення вони мали чимало клопоту через нашого стрільця Колю, бо куди б вони не зайшли, побачивши калмика і почувши російську мову Колі, селяни брали їх за більшовицьких провокаторів».

 

Іван Дмитрик. Записки українського повстанця (В лісах Лемківщини).—Львів. — «Червона калина». — 1992, с. 53.

 

Був Коля-калмик стрілець хоч куди,

прийняв до серця правду вкраїнську,

але у село стрільці з ним прийди –

всяк мову його завважить російську;

до того ж очі його… степові, —

такі степові, плоть від плоті пустелі –

дарма що сердечні, зичливі, живі,

аж по-козацьки майже веселі.

І нітиться тут українська душа,

гнітиться розум і глузд краянський,

рішаючи з кумом удвох, тихо-ша:

«Північна людина! «Загін» це радянський!»

А їй би, душі вкраїнській гіркій,

вкраїнському глуздові, кметю кмітливому,

замислитись трохи, в подобі якій

являються тут лжеповстанці шкодливії:

Дзержинського вишкіл, вдягнула казна, —

підробка пекельна — від мови до ниточки, —

розбій показовий; хто ж мови не зна,

той мовчки розстрілює, шкіриться нищечком.

 

 

Пам’ятка стрільцеві Армії Пресвятої Покрови

 

«Вирватися можна було тільки через двері пробоєм і я, не маючи іншого виходу, рішився. Перехрестившись, я відбезпечив гранату і, вибігаючи, кинув її в той бік, де заліг ворог…

… Я вистрілив останню кулю в його бік і попав у ногу. Він наставився мені відповісти з автомата, але, на моє щастя, йому затялася збро. Енкаведист, вовтузячись з автоматом, почав утікати.

… — Боже! Тобі одному подяка, що охоронив мене. Лише Твоїй милостивій опіці завдячую життям…. Я почав молитися і бродити по снігу».

 

 Іван Дмитрик. Там же, с. 56, 58.

 

Без Бога, вже ж, — ні до порога.

Тим паче з хати — на поріг,

котрий пристріляно (облога!).

Крім Бога хто б тут допоміг?

Хоч Бог не кожного почує,

де канонада нароста,

хрестися твердо задля чуда,

клади упевнено хреста;

як змалечку батьки навчили,

отак, розмірено клади,

молися ревно що є сили

й не смикайся туди-сюди.

Собою будь, то й будеш — з Богом.

Життя тримайсь, та не скавчи:

чи за порогом, під порогом,

аж на самім порозі чи…

Затнеться ворогові зброя

тоді під поглядом твоїм;

а уцілів – не корч героя,

подякуй Господу на тім.

 

 

У Райському

 

«Пограбоване і зібране збіжжя поляки звозили до районів та заповнювали ним магазини і будинки. Один такий магазин збіжжя був у селі Райське, в польському жіночому монастирі…

На другий день після нашої експедиції на збіжжя до Райського прийшли енкаведисти і польська міліція та почали списувати протоколи й переслухувати монахинь і селян. Їх найбільше цікавило, як ми поводилися з монахинями, і були дуже лихі, коли довідалися, що монахині нас хвалять. Це боліло та сердило їх більше, ніж втрата збіжжя…»

 

Іван Дмитрик. Там же, с. 62, 63.

 

О вже ці «наречені Христа»,

Матки Боски болільниці щирі!

Не далась їм наука проста:

те казати, що треба, в цім мирі.

Їхні очі – дурненькі – блищать:

«Ах, ті хлопи із лісу – культурні!..»

Вже бодай би навчились мовчать,

інтереси шануючи шкурні.

Де там!.. «Що ж, — похмурніє с т а р ш о й

і нотує: «За тиждень прислати

в монастир цей о т р я д н є б о л ь ш о й,

розудітих в повстанськії «шати».

Хай к у л ь т у р у п о к а ж у т ь таку,

від якої здригнешся, дурепо,

заскавчиш – на пеньку, на суку,

задихнешся від поту і лепу!»

 

 

«Бажаю попередити», або Кінець сотні Веселого

 

«У другій половині квітня НКВД почав стягати свої гарнізони з сіл до Тісної, Балигорода, Ліска й Сянока.

Одного дня до сотенної застави під табором зайшов селянин і сказав, що має записку, яку йому передав у містечку Тісна якийсь золотопогонний командир. Цей командир записав його ім’я та прізвище і погрозив, що власноручно вб’є його, коли він не виконає негайно доручення.

Сотенний покликав старшин і прочитав їм записку приблизно такого змісту: «Передаю щирий привіт і признання вашому командуванню та бійцям за геройський спротив військам НКВД під Струбовиськами. Зараз ви квартируєте в масивах лісу Мочари». І тут було визначено точно місце постою сотні. «Бажаю попередити вас, що завтра точно о сьомій годині ранку війська НКВД у більшій силі зроблять наскок на ваше місце постою. Негайно вийдіть з цього місця далі в ліси, не залишаючи слідів за собою». Підпису не було, тільки слово «гаразд». Письмо було каліграфічне, написане вправною рукою.

Сотенний зарядив гостре поготівля й вислав спішну естафету до курінного… але місця таборування не покинув».

 

 Іван Дмитрик. Там же, с.79.

 

«Бажаю попередити…» Чому

аж так бажав, що йшов на ризик смертний:

вручив записку Бог знає кому, —

життям не битий, смертію не тертий?

Cумління голос, а чи голос крови

в душі озвався, може, перший раз?

І слово не чужої ж, певне, мови

озвалося і сповнилось: «г-а-р-а-з-д»?

Він зраджував карателів, їх план,

лишившись невідомим для горян.

І сотенний Веселий, сто раз битий,

до курінного запита послав:

як бути? що чинити? як чинити?

Посилив стежі, місця ж не міняв.

І сталося: о сьомій на світанку

упали стежі, скошені вогнем.

Заскочив ворог звідусіль «стоянку»,

вистрілював упень під білим днем.

В бою загинув сотенний Веселий,

упав Кривуля – політвиховник,

бунчужний Хитролис, вояк дебелий,

ранений був, як колосок, поник.

І ще стрільців багато

смертю впали,

розсіялася сотня; хто вцілів,

до інших сотень згодом потрапляли,

а дехто до боївок – як хотів.

 

 

А як червоноармієць – по верхах стріляти вмілець: особливо фронтовик, що облав вести не звик

 

«Прикладів небоєздатности Червоної Армії проти УПА можна навести дуже багато… Бували випадки, що під час несподіваної зустрічі Червоної армії з УПА не загинув ні один стрілець. Бувало, що відділи Червоної Армії відкривали «через помилку» вогонь по відділах НКВД, що переводили проти нас облави…

В нашій сотні був такий випадок… З’явилася група червоноармійців з двома вівчурами. Вони були так близько, що ми навіть чули запах махорки. Наша ситуація була погана. Але бійці, покуривши, встали й пішли до села Затварниця. Пізніше ми довідалися, що вони говорили в селі, що бачили в лісі «ету вашу УПА», але «оні нас нє трогалі» і «ми їх тоже нє трогалі». Подібних випадків було безліч…»

 

Іван Дмитрик, Записки українського повстанця. – с. 84, 85.

 

Пішло життя в зелений свист,

щебече 45-е літо:

«Фронтовиків вояцький хист

в лісах Москвою буде вжито!»

Але ідуть фронтовики,

то батальйони, то полки,

та й по вершках дерев стріляють.

Їм брат – не чорт:

«не бачать» чот,

стрільця в кущах «не добачають».

Ще й похваляються в селі,

які вони таки не злі,

листівку про запас читавши.

Листівку вбачить комісар –

боєць, назвиклий до покар,

стирчить, махру в листівку бгавши.

Бо правда правді – не мурня

(ще й мирного такого дня),

хоч би й серм’яжна – личаковій…

І каже нам зелений свист:

армієць – не енкаведист:

«Бывайте, людоньки, здоровы!»

 

 

Бунт і смерть коня білого

 

„Анна Плечій згадує… Енкаведисти тримали двох коней – чорного і білого. Не годували їх, виводили до трупів і прив’язували, щоб голодні коні почали їсти людей. Потім коні вже самі йшли в місця, де багато лежало вбитих… Не можу цього пояснити, але якось голодний білий кінь кинувся до живого чекіста і, напевно, з’їв би, та другий енкаведист убив коня. Чорного віддали в лісництво возити дерево.”

 

Василь Пахаренко. Віті єдиного дерева (Україна Східна і Західна в апокаліпсисі ХХ століття). – Черкаси: Брама-Україна. – 2005,  С. 248.

 

Ніхто такого не вигадає,

в таке й не повірить ніхто:

зайдам коней людьми годувати вигідно,

в коней зуби, як долото.

А очі у коней – мигтючі корали,

сполох не тоне на дні очей;

коні не слави – коні навали,

їм славу топтати,

з них піна тече.

 

Голод не тітка й для жеребця,

імперія коням – те ж царство Аїда:

нап’єшся води з людського лиця –

людським лицем… пообідай.

Не просто людським – героя лицем,

землі цієї сина чи доньки;

хоч потім ставить тебе правцем

Господь Бог і природа, о горе, лю-

доньки!..

Якщо до того ж ти вродився білим, як сніг,

святого Юра нести був би гідним,

тебе місцевий кінський Пан Біг

смородом точить,

як дротиком мідним.

І ти не витримуєш, ти повстаєш:

зжерти погонича мурзо-мармизу!

І в груди гарячі вогню дістаєш

остудного – диск цілий! –

пущений знизу.

 

 

Борці за волю екзаменаторами з математики

 

«Діялося року 1945 в с. Заболотці Бродівського району Львівщини. Темної ночі до помешкання новоприбулого директора школи та його молодої дружини-математички постукали озброєні люди з лісу. Зброю поставили в кутку, а господарям влаштували… екзамен: «Подивимось, що за учителі. Може, агітатори які. Що молода пані викладають? Математику? Пишіть задачу!» Я того не пам’ятаю, бо мав усього місяць від народження, але мама потім згадувала часто, як руки тремтіли, коли умову задачі записувала і яка радість була від успішного розв’язку…»

 

З розповіді  В. П. Кожем’яка, заслуженого діяча науки і техніки України (Вінницький національний технічний університет).

 

– Боже, що вони вчинили,

та ж лісовики оці:

три задачі – Боже милий! –

молодій учительці.

З арифметики найлегша,

друга – з алгебри, нуда.

Третя – вищий матаналіз,

чи яка там ще біда.

– І вона рішила? – Рішиш,

коли ґвери у кутку,

тут не рішиш – дуба вріжеш

з жаху та з переляку.

– А директорові-мужу,

мов, диктанта диктував

їхній зверхник: «Знати мушу, —

каже, — хто вас тут післав:

чи освіта, чи полковник,

і чому ви навчите

людських діток; що за коник,

на якому сидите?»

– І директор без невдачі

написав? – А написав!

Десь-то, бувши не ледачий,

грамотійство запасав

цей наш Прокіп. Кожум’яка!..

– Ну і що ж тоді вони,

хлопці з лісу? — «Наша дяка, —

мовби мовили вони, —

що вчите дітей на совість,

що не липовий диплом,

що до іспиту готові, —

віддаєм за те чолом!..»

– Ой, то це ж тепер про іспит

цей мовчати треба нам:

бо дознають комуністи –

не вціліти вчителям!..

– … Ой, це ж літ уже та й років!..

– Ой же ж та й десятиліть!..

– А й повужчав світ широкий!

– А й змарнів, що не кажіть!

– А чи правда, що Володько

Кожум’яків, той дрібний,

виріс аж такий роботько,

аж такий там видатний?

– Академік! Винахідник,

учні-послідовники…

Кон’юнктурі не догідник,

доктор електроніки.

– Ти диви’! Всього добився.

В добрий час та добра путь!

Бач, з колиски надивився,

як екзамена здають

мама й тато…

 

 

Борці за волю не п’ють алкоголю

 

«УПівець був поранений і переховувався у нас на горищі. Йому , мабуть, дуже боліло, був блідий. От мати наливає йому гранчак перваку, каже: «Випийте, воно й попустить». А він – ніколи не забуду – відсторониив самогон і якось так гордо: «Борці за волю не п’ють алкоголю!»

 

З розповіді Івана Бурлаки (м. Літин на Вінниччині).

 

А буряки росли, росли, аж репались,

а перваки трофейне роз’їдали скло;

а він, УПівець ранений, відхекавшись,

в кутку горища вмощував кубло:

ну, як для сойки. Матінка ж — борщу йому,

а до борщу – сідого гранчака:

«Притлумить біль, повірте». Він же: «Цур йому!

Не п’ють борці за волю – річ така».

І так тримався, Уві сні постогнував.

Прокинувшись – кріпився і міцнів.

І якось уночі, в грозу розвогнену,

чи то вознісся, чи у ніч побрів.

Не повертався. Друзями, знайомцями

вітань, сердега, не передавав.

І залишився в пам’яті: просонцений,

тверезий во ім’я тверезих справ.

З роками все чіткіше профіль креслиться,

далекий голос все тепліш звучить,

сніпок над головою перевеслиться,

по стрісі злива знічено мрячить…

Але далекий даленіє ввічливо,

а наростають голоси олжі.

Спивається земляцтво запобігливо,

на жарти підхіхікує чужі:

пустивши дух і душу по руках,

укотре топить волю в гранчаках.

 

 

Пісенька піднебесна

 

Оббрешуть мя, моя нене, та й стануть брехати,

ой, що йшов я людські діти в керниці вкидати;

 

що повстав я з товариством, щоб у хащі сісти:

чужу мерзлу бараболю під землею їсти;

 

а що ївши бараболю від тризни до тризни,

шукав, кому запродати бодай шмат вітчизни;

 

бо не вмів, бач, шанувати з-за Уралу брата,

того брата, що у нього в самого не хата;

 

ой, не хата, не стодола, й аніяка ґражда, —

одна пильність та відвага, та до брата вражда;

 

ой за теє ж тая вражда, що був сам собою:

не мінився, не хилився, а ставав до бою;

 

в бою впавши, й на тім світі собою лишився:

од Христа не одцурався, Марії молився.

 

Не журися ж, моя нене, й-а всміхнися, доню:

що я в раю собі гою пробиту долоню;

 

а там, в пеклі, всі здорові, але безутішні:

брешуть, вуха затуляють від моєї пісні.

 

 

 

ЛЮДИНА-АНТИВІДЧУЖЕННЯ

 

 

Преамбула

 

Людина розумна, людина проста,

людина подвійна…

Ще визначень скільки?..

…Людина відчужена кривить уста,

спішить, непричетна, до власної клітки.

Є різні клітки: золоті, діамантові,

броньовані є,

але більшість – гнилих.

Людина відчужена скована мантрами,

розвагами тлумлена,

бита під дих…

 

Та надано світові шанс для одужання:

людина усміхнено антивідчужена.

 

 

Митя

 

Дмитрові Дзензелівському в село Товща на Житомирщині

 

Занедбав аспірантуру, з нею й Київ, місто стольне,

і в селі поліськім Товща мовознавчий геній свій

закопав – не відкопати; сидиш батьком кінець столу,

ходиш вчителем народним

між програмних веремій.

 

Хоч народ, на жаль, пиячить

і під п’яну руку теше,

нарікаючи при цьому на народних вчителів:

мов, для чого нас учити,

як уже ми неотеси,

неотесами й помремо, хоч би хто нам що хотів.

 

Ти не сердишся, зітхаєш: „Що окраденим лишилось?

Геніталії і лайка,

труд і праця, й самогон…”

І на власнім на городі сам із себе тягнеш жили,

а на книжку заощадив –

канеш з книжкою у сон.

 

Все ж трапляються товщанці – не останні закалянці:

проступає просвітління на обличчях на таких.

І „Васильович” зіходить з їхніх уст,

як сонце вранці

(„Хоч не все ми розуміли,

хоч були ми не з легких”).

 

 

Микола

 

Миколі Петровському в село Шурине Миколаївської області

 

Твій мобільник озвався в степу при сівалці,

і в Одесу транслює мобільник сівбу.

Але ти не жалкуєш, що учивсь на філфаці,

що учителем був і директором був,

 

поки це хліборобство, ці сотні гектарів,

ці озвучені люди у долю ввійшли

і над долею в час обездолений стали,

головою назвали, план життя довели.

 

Вчив про владу землі: Кобилянська, Довженко…

А довчаєшся досі: як кінці звести?

Крізь посуху двигун подвигає важкенько,

мрії палить соляр, але це не твій стиль.

 

Тому голос твій – дужий і жовтогарячий,
і, напевне, те вбачивши, жовтогаряч,

щось гукає тобі й аж для мене неначе

горлапан-тракторист чи з сівалки сівач.

 

 

Василь Фащенко

 

Пам’яті Учителя

 

Світ усе дужче нездужає,

та не шкодує зусиль

професор антивідчуження –

син Василя, Василь.

Фащенко-Антивідчуження,

син Василя, Василь.

 

Світ дріботить за примарами,

хекає, а – дріботить.

Професор очима карими

здіймає над світом блакить.

 

Світ воздає безпросвітності

і величає лакуз.

Професор – чесної бідності

не зраджує в колі муз.

 

Світ, пащекуючи пащами,

славить кинджала й плаща…

але звіряє – за Фащенком

кроки життєві дівча.

 

 

Марія Фащенко

 

Примруженість, що в усміх перейшла,

нехай живе і живить нас духовно,

де й невимовне осягнеться мовно

над полем викладацького стола.

 

Тут суфікс дотикається числа,

і так обом незвично їм чудовно,

тут сенси вірні сенсам послідовно,

живло тут не сахається живла.

 

Омовлення світів, як омовіння,

наперекір епохам озлидніння, –

жіноча справа – що там не кажіть.

 

От лиш при тім загадка ся являє:

хіба жіночність лицарська буває?

Якщо ж буває, нею дорожіть.

 

По-фащенківськи усміх прибуває?

 

 

Федір Коновалюк

 

Малював художник трави,

а виходило: роса.

Малював художник небо –

поставали небеса.

Малював сніги – пороша

гостро пахла на віки;

малював хатину – довше

йшли її руйнівники.

Малював горбів привілля –

не вивітрювався люд;

малював усяке зілля –

йшли по зілля звідусюд…

Малював млина – і млин той

перемелював журу;

малював ріку – і плин той

починав із сонцем гру!..

Малював рибальські сіті –

поспішав до них улов.

Малював усе на світі,

а виходило: любов…

 

 

Світлана-Світло („Гаврилка”)

 

Світлані Гавриловій в Одесу

 

Ведеш екскурсію болгарською,

опісля польською ведеш,

потому сербською… Татарською

ще хочеш вивчитись… Ведеш,

виводиш ниточку історії

від Хаджибея аж до Лип

і навіть далі, в „Дні Факторії”,

де Дерев’янко кров’ю влип

в асфальт гарячий між акацій

упоперек прихватизацій…

Болгарин, – вочевидь ляцяючись:

„Чи знаєте? „Касапа” в нас

розбій та бойня називаються,

а ще – різун, кровавий глаз”.

Серб – догоджає: „В мові сербській же

„охол” – то гідний, можний пан:

чуб, оселедець не є фетишем,

а так – задля ознаки дан”…

Всім усміхаєшся примирливо;

наперсток вип’єш: „За знання!

За Белград, Київ і… за „Тирново” ж”, –

софійне дуже чарченя.

 

І однокурсництво збираючи,

збереш, розкидане, хоч раз:

„Упізнаваймось-признаваймося,

бо менше й менше нас!..”

 

Льонько заплаче аж в Ізраїлі,

коли додзвонитесь йому.

Митька у Товщі щоб розраяти,

співайте пісеньку йому.

Мишко – в Майдані безпросвітлено

вдає рідні помагача…

… Гукають: „Світло, Світло-Світлено!”..

Відгукуєшся: „Ча – ча – ча!”

 

 

Овдієнко

 

М. Г. Овдієнко-Обуховій у Бровари

 

Сверстюк нараяв Марії Одесу:

„Гарний філфак, а пильності менше”.

Жалів Сверстюк сімнадцятилітню,

що в надто дорослі встряває діла.

Але Марія на те й Овдієнко,

аби в Одесі знайти Караванську,

й не просто знайти, а доросло у поміч

ставати, де треба, раз-по-раз і враз.

Не в тім’ячко биті, чекісти одеські

під нагляд взяли, попередили грізно,

тож ранок поезії Симоненка

з читанням „не тих”, не скалічених віршів

вела вже, як пісню жайворонкову

(еге ж, – лебедину, – студентства свого).

Бо як викидали Марію з філфаку

(тоді й Авдієвську ото викидали),

недовго шукали, хто б двійки поставив

між строго заляканих викладачів.

А Фащенко довго виводив „Відмінно”,

білета ж то сам примусивши взяти

(прийшла попрощатись – складати примусив),

був сумовитий і вгору дививсь.

Перерва в навчанні, на жаль, затяглася

(Система урок свій давала солідно),

отож по-заочницьки йшлось до диплому:

раніш материнство, потому – диплом.

У школі збагнула, що вчителювання –

це те ж материнство, і теж повсякденне:

уроки, літстудія, часто й ночівля

в учительськім домі вразливеньких душ.

Учнівства учительство самопосвятне!

Зайшла perestrojka – Марія в Просвіті,

Дмитро, чоловік, не встигає за нею.

Дмитро то книжки помагає носити,

а то телефонно „сидить на зв’язку”.

Не слави шукала. Шукає не слави.

(Яка в Броварах кому слава й навіщо?).

І почесть єдину негадано має:

це вулиці їхньої назва нова.

Подумати тільки, омріяно зветься,

і пишеться чітко, по білому чорним,

ось:

„вул. Незалежності”…

 

 

Однокурсникам

 

Безсніжної одеської зими,

безсрібного студентського життя

на сто снігів не проміняли б ми,

за сто зарплат не купим вороття.

 

Далеко море. Життьові шторми.

Колеса невпізнанно стукотять.

Із нами перечитані томи,

мандруючи, довірливо мовчать.

 

Візьми Шевченка, Байрона візьми,

згадай, а ти не можеш не згадать:

на цій сторінці зустрічались ми,

на цім рядкові пальчика печать.

 

Рубцями – зморшки. Доле, не страми,

Дай, доле, впізнавати, впізнавать:

це все ще ми, це все ще майже ми,

на цьому серці пальчика печать.

 

 

Diese liebe Tanitschka (амікошонське)

 

Тетяні Ананченко в Одесу

 

Судивсь Тетяні Гео Шкурупій

(сама диплома тему обирала),

причарував її „Остап Шаптала”,

двадцятих років світанковий рій.

До того рою радісно пристала

через літа, бо не забракло дій;

між молодих лишатись молодій

вдалось, вдається, кров не одіграла.

Не дисертацій – лекцій, семінарів

її доробок також не постарів,

шляхи ж – від Конотопа до Стрия.

А сталось – конкурс для газдинь одеських

затіявся, – тріюмфувала лепсько:

„Мадам Одеса? Це вам буду я!”

 

 

Різників

 

Олексі Різниченкові (Різниківу) в Одесу

 

Попри Героїв України

(не тих, що: „Слава Україні!”),

отих, що з п о с в і д к о ю, ге ж,

є героїчний українець:

в Одесі, що не знала меж

ні в чім ніколи. Сам з Донбасу,

та ще й з Єнакієвого,

він все ж Одесі за окрасу,

в Одесі подвиги його.

Студент-колядник, мовознавець,

сумління в’язень пломінкий,

поет – народник і державець,

один усміхнений такий.

Будь-що усміхнений такий.

Він у в’язницях віршував,

у таборах вивчав литовську,

перекладав, памфлети слав,

а згодом студію зібрав,

де в нього вчивсь Дмитро Дроздовський.

Це ж треба: тьми професорів,

пітьми доцентів на хильфаках,

а він Дроздовського зумів

знайти, роздмухати, як факел!

… Відвідав вчора Соловки,

де вчарував уми російські,

під чарку доповідь-таки

утнувши про діла бісівські.

Бісів, – на троні святотатців, –

і біля трону полічив,

і не журив, не совістив,

питав: „З якого ж часу, братці,

лихий Росію окрутив?

Чи не з тих пір, як префікс „без”-

змінити біс штовхнув на „бес”-?

Бо ж мова, – знана річ, – кодує

і сенси змінені годує:

БЕСправье, БЕСпредел, БЕСтактность,

БЕСславных БЕСсердечий

тактность… –

и прочая, и проч., и проч…

Как БЕСОВ сих да превозмочь?”

 

Олексо-пане, мовознавче,

поете-газдо, мовотворче,

живи сто літ, життя пізнавче,

антивідчужуй, сенсоборче!

 

 

Дзекан

 

Василеві Дзекану у Вінниці

 

Освітою – медик, суттєво – поет.

Поету – поетове, лікарю – болі;

чужі забираєш, то й носиш доволі

тих болів, не вмістить ніякий сонет.

Вся область – до тебе рівняти хребет,

та й польські каліки завдячують долі:

рівняєш, складаєш, тож руки не кволі –

одна з твоїх вельми значущих прикмет.

Ні часу, ні сил ми твоїх не шкодуєм,

веди нас, води нас – хай нас консультує

ще той і тамтой ескулап-фахівець.

І водиш, і просиш, уважно вникаєш,

розраджуєш, віршем, бува, розважаєш,

любов до хворінь щоб звести нанівець.

 

 

Резюме

 

Тож надано світові шанс для одужання:

людина просвітлено антивідчужена.

 

Хоч рідкісна-рідкісна,

зрідка впізнавана.

Оце вона? Де вона?

Ти вона? Я вона?..

 

Хай скажем не ми,

розпізнаєм не ми,

бувавши всілякими досить людьми.

 

Хай вкаже-підкаже чи вдячність справдешня

(велика, маленька, колишня, прийдешня),

чи хвилька розчулення поміж марниць,

що знов-таки трохи не сходить із лиць.

 

 

Орден Білої Фіалки

 

1

У свої тридцять три

вона вірить у чисте кохання

і в людський ідеал,

і в політика – щоб без доган…

У її тридцять три

її дурить дурепа остання:

тупо спише урок,

тупо вторить потрібний „слоган”.

 

І директор її

хоч не хвалить, зате доручає:

малювати шрифти

і при вході „Вітаємо вас!”

Довіряє заміни… всіх предметників,

бо примічає,

що „історики в нас

знають інші предмети в наш час”.

 

2

Цей директор!.. Спочатку, було ж,

і лицявся опісля уроків:

при шрифтах, „дзьобний птах” (помело ж,

підзбирайло тихеньких пороків).

Як дістав одкоша, –

тихо-ша, –

у нвставниках гордо надувся:

мов, Григорівна в нас –

це душа,

перспективний предметник,

Натуся.

 

3

Школа хиріє.

Впало село,

покотилося, весело впавши:

„Нащо вчитись – ги – ги! –

ну хіба що на зло

псу, кобилі й цапкові,

що з козами спавши?..”

Учні сплять на уроках,

таки насправжки,

бо скромніші цапка

все-таки; та, проснувшись,

оглядають тебе зусебіч, – „мужики”,

на історію предків своїх позіхнувши.

 

4

Але є учениці ще.

Деякі – є:

перепитують, пишуть конспекти свідомо,

чемно просять позичити книжку додому,

бо немає книжок тих,

книжок „не стає”.

 

5

Боже, скільки лапок!

„Мужики” – це ж селяни,

„не стає” – то ж… діваються,

значить, кудись.

Вже півсвіту в лапках

(і в лабетах поганих),

ще півсвіту в лапки,

у лапки подались…

Справжнє, де ти? Ну – де?!

Безголосі співають.

А безпутні ведуть.

І крадуть сторожі.

Набувальники все, що лиш є, набувають,

відбувайли ж за них все і скрізь відбувають:

на межі розуміння,

на безглуздя межі.

Хоч візьми та й подайсь…

в монастир

(де вони і які ті черниці?)…

Але ж є учениці…

Дві чи три… все ще є учениці…

 

6

Що їх жде, учениць,

тих, що вчаться і хочуть учитись?

П’ять домашніх корів?

П’яний бельбас і двійко дітей?

Горілчаних дітей, цигаркових дітей,

тих, яким народитись –

не в капусті знайтись, –

з маку вискочити, з конопель?..

За удій молока

ледве матиме діткам жувачки,

на городі сама

буде порпатись,

клясти жука.

А подасться в міста –

як розв’яже буттєві задачки?

В покоївках згниє?

У „наташки” піде від лотка?

Чи багатими, лисими

іноземцями апробуватись

розпочне в певний час

на дружини покірної роль –

щоб чужій чужині

передатись, надатись, піддатись,

роксоланитись там,

де й султан вже давно не герой?

 

7

Але є нині лист.

Довезли. День поштовий: субота.

Ге, з Італії лист

про… учительки любої хист…

Підпис – „Оля Сендзюк”,

через кому – „Ніна Голота”…

Перший випуск… Вони!

Солов’їний життя пересвист!..

І – фіалка в конверті!

Фіалка засушена біла,

білим-біла, тривка,

і про „Орден” подячні рядки,

і хвальба-похвальба:

не деінде – в Італії цвіла,

із Нетребівки ввезена,

закордонні дала квітки.

Не квітки – талісман:

Ольгу взяв удівець дуже вдалий

(вже є двійко своїх,

поважає і любить, добряк);

Ніні – спадок припав.

Господиня заповідала,

за доглянуту старість

віддячила не абияк:

дім-будиночок в Римі!

Отож і згадали про „Орден”.

І зустрітися мріють

у селі, щоб фіалок пора,

і щоб кожна – з фіалкою,

і Наталя Григорівна, горда,

з-поміж білих білішу

відзначила, мов, на „ура”…

 

8

Що ж,

ура не ура,

але й слави, на жаль, небагато

дожило до цих днів

з тих-то „орденських”, леле, часів,

коли квітку квіток

(з найскромніших, листками шерхату)

ученицям додому

роздавала, а голос тремтів:

„Я ж її повела

зі стрілецької, знайте, могили.

Білоцвітна, вона –

символ певності і чистоти.

Дуже трохи цвіте –

на ввесь рік додає мені сили.

Хай прийметься у вас,

щоби вам чистоту берегти”.

 

9

А той Орден Фіалки

придумала Сендзюківна,

написала й Статут,

десять пунктів,

найперший – „Люби”,

а десятий – „Не зрадь”.

Та була в тому Ордені

Сендзюківна всім рівна,

Магістресою ж – „люба учителька”:

як не згадать?

 

Ну а як же забути,

пустити крізь пам’яті сита

літо Ордену перше,

коли, не змовляючись, враз

понесли до узлісь

ту фіалку – лісам підсадити,

щоб вона між блакитних

взялась, прийнялась, розрослась.

 

Так було, що зустрілись,

узліссю принісши „розсаду”,

Магістреса-учителька

із… Голотою Нінкою: „В-ви?”

І обидві тоді

мали навіть маленьку досаду,

від якої сьогодні

теплий спомин діставсь голови…

 

10

А чому ж не вдалось

білосніжну стрілецьку вживити

цим нетребівським пагорбам

рідколісих займистих узлісь?

Чи тому, що грунти

бур’янами достатньо обжиті,

чи тому, що сміття,

пияки

і пияцтва до сліз?

 

11

А чому ж і сама,

донно-панно, овва, Магістресо,

занедбала до тла

слізнобілу стрілецьку жагу?

Ученицям наступним

бракувало – усім? – інтересу,

випускницям пізнішим

забракло ума на бігу?

 

Радше, певне, сама

ти розтратила щось найсвітліше.

Про самотність думки.

Про заміжжя чутки та плітки.

При нарадах знайомства

найбездарніші, щонайдивніші:

той дитячиться все,

той – з обіймами навпрошки,

 

Крім нарад – ще парад

доброзичливих рекомендацій:

удівець; розвідняк;

не женивсь, бо комп’ютер вивчав…

І от нині – цей лист,

наче вирок до всіх атестацій.

Тільки ж, леле, цей лист

вже у тобі роботу почав.

 

12

Де ж вона, білоцвітна?

Півонія – й та

ледве-ледве витримує

курячу силу.

Мама кажуть: була,

та звелась, сирота:

надто ніжна рослинка

для нашого схилу.

 

13

Принагідно у Вінниці бувши,

зійдеш –

але ж літо вже, літо! –

на Першотравневій;

до Хреста квіти півники

там покладеш,

в травах довго шукатимеш

і… не знайдеш

шорстколистого сліду…

та де ж він, о, дн він?

 

14

Квітку ж треба живою

явити „дівкам”

(навіть меншенькі люблять

цим словом єднатись),

бо лиш Квітка Жива,

і чіпка, і тривка,

в юній пам’яті здатна

вчіплятисья, вростатись.

 

15

Перше вересня: будем чекати весни?

Але поки що першого вересня пишем

до Італії лист: зачекались вони

при фіалці своїй наших орденських рішень.

Наші – ось вони: їдьте! Сердечно ждемо.

Доїжджайте щасливо, не треба дарунків.

Але кущик фіалки… з тамтешніх умов

нам надався би: для ботанічних справунків.

 

 

Село помирає так

 

„Сучасне мистецтво у значній мірі обумовлене тиском немо. Перед нами відчайдушні пошуки унікального стилю, от тільки занадто часто ці пошуки ведуться ціною змісту. Ґеній задовольняє обидві вимоги, але більшість менш обдарованих сучасних митців стали жертвою власної „торгової марки”. Цим пояснюється ненормальне множення у нашому столітті стилів і технік, а також… вельми характерне поєднання екзотичності подачі з банальністю теми”.

 

Джон Фаулз. Арістос.

 

1

Так гарно село помирає,

так лепсько, так файно-загайно

та й так старомодньо,

що аж великодньо;

черешня трухлява сліпа

понад хату міцну ще

останньо цвіте.

Аж гості розчулені,

бувши проїздом-наїздом,

згадали Ім’я Господнє,

оплакали хмільно дитинство своє

золоте.

 

За тиждень в неділю провідну

ще дехто з гостей завітає,

сльозу на могилки доставить

і поминальні хліби.

І куряву першу в сезоні

колеса зведуть,

і нехай замітає,

нехай намітає журби,

та аби не злоби.

 

2

Село помирає так юно,

ушпетно, букетно:

Останнього Дзвоника Свято,

найбільшенький клас – випускний,

останні напутні слова…

Першокласник єдиний

калатає довго й завзято;

на прощання звучить

„Кропива, ти моя кропива!..”

 

3

Сунично, так смачно село помирає

й аж так ероґенно щоденно.

Канікули в місті!

Зіслали на літо міста

небажаних, зайвих,

обтяжливих, неприторенних.

Виляскує,

штокає-какає

нащадків пора золота.

 

Раптово

на цвиинтар провадячи

бабу чи діда у спеку,

засланці удатні, знай, м’ятну жувачку

завзято жують:

немов, прохолоджує!

Скінчилося літо дочасно, і легку-прелегку

розлуку на завтра

однолітки їм проіржуть.

 

4

Село помирає так „кльово”,

аж так децибельно попсово,

що пси шаленіють

на ту тріумфальну попсу,

а в лісі попсованім

тяжко у дуплах сахаються сови,

і в небі зірки причахають,

попсових „зірок”

оцінивши красу.

 

5

Село помирає так люто,

колгосп розібравши на цеглу,

хімсклад у ґрунтовії води

пустивши на много літ;

медпункт самотужки забрався,

лишивши по собі плацебо;

зате відродилась „рожа”,

за нею – „враз” і пристріт.

 

6

Так гнійно село помирає,

молока шумлять між гноями,

гної напливають на хати,

на вулички і на стежки;

молоковози, як танки,

сяк-так обминають ями,

пострілюючи позверхньо

то димом, то оком тяжким.

 

7

Так хмільно-похмільно село помирає

й аж так белькотливо,

як тільки бувало б можливо,

у пеклі пекельну жаждиво

ковташи смолу,

хитаючись хитко,

до себе всміхаючись криво.

Бо як же ж без усмішки

(навіть вмиравши) селу?

 

8

Село помирає так ницо,

так, людоньки, післямодерно

під дзенькіт (ночами темнішими)

гострий віконного скла;

самотнім хатам очі-вікна

виймаючи так мародерно,

немовби орда увійшла

і навіки свого досягла.

 

9

Село помирає невдячно

за всі піклування про нього,

невдячність дрімучу захланну

сховавши в кулак („Кулаки!”):

князі піклувались,

царі піклувались,

вожді і генсеки убогі,

і партія вся, і всі партії,

і віце-прем’єри-дядьки.

 

Відлига для нього була.

Мороз йому служить крізь сльози.

Воно ж, випускаючи хлипко

старечий нечищений дух,

кульковою ручкою пише:

Продам в добрі руки кози”,

і вперто на цвинтар торує

свій вічний народний рух.

Невдячне, невдячно хробачне!

 

10

Так нагло село помирає,

нахабно і так безвстидно,

і „SOS!” не кричить ні разу,

а тільки „Ги-ги!” та „Ах-х!”

Так ницо собі і гордо,

так щезно, що аж… атлантидно

у хвилях зелених тоне –

у міжміських бур’янах.

 

11

Село помирає зрадливо,

зрадливо і підло, підступне,

вертаючи дикій природі

приручених псів та котів;

природа й сама ледве дише:

буяє й сміється на кутні;

пси вовкові здатись шукають,

котячий страшнішає спів.

 

12

Так чемно село помирає,

завбачливо так, пробачально.

Припасені „трумна” стоять на горищах,

немов на причалі човни.

Гречана крупа – та й перебрана ж! –

походженням електоральна,

завбачливо поминальна.

Закрутки у банках пишаються,

що завжди готові вони.

 

13

Село помирає так тупо,

каглу заслонивши свідомо;

в холодних снігах

крапелиною теплою, мерзнучи, тане.

Село помирає тому, ой, тому,

що не всі в нього вдома,

й аж так жалісливо,

неначе востаннє.

 

2006, вересень – жовтень; автобус Летичів – Вінниця.

 

 

 

Це хтось молитися почне

 

Це хтось молитись перестав

За душі грішні і пропащі…

 

Василь Дзекан

 

1

За душі грішні і лядащі,

напівпропащі й запропащі,

молився завжди хтось;

та й не один, не принагідно,

а рвійно, пристрасно і гідно:

якось щоб обійшлось

усьому світові; щоб грішні

не переважили, поспішні,

і гірше не збулось.

 

2

Зневірився

чи похитнувся,

в дорозі праведній спіткнувся,

скінчив дорогу літ, знебувся

молільник той? Хто зна…

Та світ відчув,

поет відзначив:

баланс добра і зла… неначе

зламався

й кличе… бузина?

 

3

І дно – покликало! І шальки

обі до дна (дивитись жалько)

стрибнули дрібно,

хить-похить,

і пОхіть-хіть, і хитавиця

смикоче славні маски й лиця

в таку… немолитовну?.. мить…

 

4

Це

хтось

молитися

почне

у тиші вицвілій, холодній,

і молитовне, вогняне

схлипнеться слово старомодньо.

Хоч, може, тут же й пропаде –

розтане, вичахне вичерпно,

листопадово в стіни шерхне,

до стелі навіть не дійде.

І – все-таки! Усе-таки

він розпочав, смирив гординю,

він доступився самотинню

до титли й коми, і в рядки;

і в міжрядків’я, мабуть, теж,

хоч трохи-трохи – в міжрядків’я,

де серце Логосу не скімле

а дух душі не ставить меж.

 

5

Він,

певно ж,

довго йшов до нього,

цього почину немалого:

через добро? через біду?

через недугу недолугу?

та й… ворожбу? ще й ворожду?

вшановану мирську потугу?..

Щоби, прийшовши, досягти

начала вічної мети –

не мсти,

не іншим гіркоти –

собі

ясної ясноти.

 

6

Собі про себе

і для себе

чи для родинної потреби,

батькам на втіху,

в добрий час

молитва

осіняє нас

під сінню батьківського дому;

півнесвідомо, півсвідомо

її проказуєм слова,

щоб згодом коли-небудь вміти

у тих словах снагу прозріти

для надможливих

уповань.

 

7

Хто головою потрудився,

той причастився,

доступився:

йому відкрився „Отче наш…”,

молитва дуже особиста

і всезагальна; урочиста,

але й інтимна водночас.

„Наш”, „нам”, „нас”, „ми”…

А хто ж ми? – діти

Отця небесного? Не йнак?

І кожен просить всіх зігріти,

за всіх складає хресний знак.

„І не введи НАС у спокусу…” –

за-всіх-про-всіх… Чому? Бо МИ

є всі співгрішники?…

 

8

Й Ісусу ж

являвся володАр пітьми.

Гріха солодкого облога

щодня солодшає довкруг:

хмелить, хиляється розлого –

від Вашингтонів до Калуг.

Тож не за себе чи родину –

за всіх співгрішних, геть за тих,

чиї обтяжливі провини

тяжать над строком літ земних;

за них, найпершенько за них, –

нехай вони хоч би й з Таращі

чи ті, хто „трахнул” Шагане…

 

9

За душі грішні і пропащі

це хтось молитися почне.

 

10

Бастарди грішної епохи,

ми всі… співправедники трохи…

в таку хвилину?

Зі зб. «Школа перепитувань» (2009)

 

 

Intermezzo напочатку

 

Як почувається — знати б хотів —

істина, яку скандують хором?

Скільки потрібно прожити життів,

щоб скандування зужити сором?

Де і коли починається те,

що зовемо колективним прозрінням?

Хто зберігає у серці святе

правди вмістилище

від ожиріння?

Звідки приходить чуття далини?

Чому тріщить хітон марновір’я?

Навіщо сняться рожеві сни?

Куди подіти рожеві мрії?..

Й коли, коли скінчиться оце

Самокатування оцими штудерними

Питальними знаками??? Ставлять правцем,

Гаками впиваються підреберними.

 

 

 

ПЕРЕПИТУВАЛЬНИЙ СИНДРОМ

 

 

До фіалки вечірньої

 

Ти куди це, фіалко вечірня?

Кінецьквітня одцвітна, куди?

Кличе синь попідхмарна, дочірня?

Розступились шляхами ґрунти?

Заникати умієш, фіалко,

так нагально, безжально, притьмом,

мов тобі тут нікого не жалько

на горбі, у горбі, під горбом.

Ще ж година далеко не літня.

Чом же ти відступальна така,

кінецьквітня – немов кінецьсвітня,

сльозоока фіалко гірка?

 

 

Сільський пейзаж з айсберґами

 

Чи треба про Пегаса?

Чи варто про жалі?

Погода – як на Спаса

в негрішному селі.

 

А Спаса вже минуло,

і спасівки гнилі

лежать у травах чулих

в негрішному селі.

 

Гріхи були, бували;

спокутувано всі.

Бджола, зламавши жало,

хлинається в росі.

 

Хвала бджолиній жертві,

сльоза її трудам.

На шлях віконця мертві

більмавлять тут і там.

 

Погода до негоди

бреде; як восени.

Спішать чужі народи

тихцем крізь бур’яни.

 

Бо все ж земля тут ласа

і люд ще тягловий.

Не треба стане Спаса

й ума до голови.

 

Погода, то погода:

тю-тю! тась-тась! вуть-вуть!

Чому ж так світу шкода?

Чом айсберґи пливуть?

 

 

Своя ніша

 

У чужій стояти ніші – гріх пекельний, найстрашніший.

Прибіжить господар ніші, та й сахнеться, та й – куди?

До чужих же? До незгірших? Позолочених та інших?

До твоєї? А твоя де? Збув її розпрокуди?

Півбіди, якщо живого нішу ти зайняв нестрого

(лиш спросоння трудового), а – покійника якщо?

О, покійник неспокійний ждать не стане перших півнів:

ззаду візьме попід ручки, тихо стягне у Ніщо.

У безсмертного відбити… нішу легше: очорнити,

дьогтем квацьнути, втопити у баюрі між епох;

й так ото у його ніші хисти всі твої видніші –

хоч би поки рейдер інший дьоготь ллє на вас обох.

 

Ой у краю у розмаю своя ніша завше скраю:

найсвоїша – наймиліша. Найтісніша? Ну то й що ж?

Трудова, то й найтісніша. Забіжить хіба що миша,

а з двоногих паразитів лиш сміливець (крайній!) вхож.

Крайній сміло в нішу крайню при потребі проникає:

то на вибори покличе, то рекламку занесе,

то позичить філіжанку, щоб налити собі зранку,

то подякувати лізе – за гостинність і те-се.

В цій своїй холодній ніші скраю, де вітри найбільші,

а тумани найбіліші, а з лісів – дух лісовий, –

сам собі і за боввана, і за пана (що з Івана),

і – щоб миші відлякати – виєш… голосом сови?

 

 

Перепитування в Майдані-Вербецькому

 

Криничка квакне навздогін

і гад прошелестить.

Всіх не злічити перемін,

Укусів не злічить.

Сичить повсюдно целофан

в краю зотлілих гільз,

а бите шкло в краю доган

допучується лінз.

Самозапалення лісів!

Усе колись горить.

І як би тут той уцілів,

хто роджений згори?

Криничка всохне навздогін?

Замре лінивий гад?

В краю незбутніх перемін,

не скінчених нарад.

 

 

Перепитування про Сізіфа

 

Бути Сізіфом з протилежного боку гори,

гарувати за 10 умовних одиниць на тиждень

без шансу втрапити на очі міфотворцям

чи бодай якомусь неакредитованому бельбасові

з любительською відеокамерою?

А так же ж воно й буває зазвичай,

от і в цьому геологічному сезоні

(„На тім боці при потоці

на камені їжджу!”).

Навпаки, з цього боку

частіше обходимось муляжем –

біороботом першого покоління

у трипільській вишиванці напідпитку.

Бо сізіфова праця давно стала символом,

доблестю та геройством

і родовою (фамільною) гордістю.

Тож усі Сізіфенки, Сізіфовські,

Сізіфови й Сізіфмани

дуже пишаються проскрибованим предком,

покликаючись на його довголіття

та вірність обраному шляхові.

Перший-ліпший з них,

вигравши, нарешті, у казино,

обіцяє надіслати предкові матеріальну допомогу

або звести потойбічний храм Святого Сізіфа;

інший не раз вже й вирушає

з відповідним твердим наміром це зробити,

але дорогою до найближчого відділення „Western Unіon”

щоразу виникає ще одне, ще більш заманливе казино.

І тільки камінь, Сізіфів камінь,

перейнявшись співчуттям правдивим і невідкладним,

кожного разу летить з вершини додолу

з найтвердішим наміром якщо не розколотися на кількоро,

то бодай ущербитись.

Та ба!

Натомість до нього тільки налипають

дрібні та дрібнющі,

ніби до снігового кавалка

сніг.

Чому, ну чому бути Сізіфом – це так малопомітно,

особливо з того боку гори?

Чому, ой чом же, чом,

стікаючи потом, так мерзне він,

аж прошмульгана вишиванка

змушена сама заростати-залатуватись

на його ребрах

нині і прісно?

 

 

Перепитування про цю найкращу із планет

 

Василеві Дзекану

 

На цій найкращій із планет

життя таке недосконале:

стремлять до сонця арсенали

і символ мужності – багнет.

 

Зістариться нездара – метр

для юнаків, що вколо стали,

свої занедбують астрали:

той – ідеолог, той – естет.

 

І винайшли, що й слово – зброя,

і стало зброєю воно:

разючішого не дано

супроти справжнього героя.

 

Разючі, вбивчі і розтлінні

словесні стріли й павуття.

У них – токсини, забуття,

й каліцтва в сьомому коліні.

 

Зітруть „Війну і мир” куплети,

астрал астрала підмане.

Кому оскаржити земне?

Куди подітися з планети?

 

 

І навіщо мощі ВанІ? (Що тут вдієш: паліндром!)

 

І навіщо мощі Вані,

коли краще Вані в Мані

на оздобленім дивані,

там за манну – ой, за мані.

Манна в надрах дозріває,

Йванко надра розробляє:

за якісь маленькі мані

розробляє – вже ж для Вані,

отже ж – бісів – і для Мані.

«Ой чи пан там чи пропав,

ой чи нафта чи пропан, –

все добудем, будем-будем,

аби гріш нам перепав!»

Знать, потрібні й мощі Вані,

найсвятіші, благовханні;

хай дорога варта мані –

звідусіль везуть їх Вані.

Ваня Йванкові ті мощі,

найсвятіші, найдорожчі,

перед очі, перед носа

скрізь довозить та доносить.

І в Тюменю повну жменю,

і в Полтаву без угаву,

до Києва ще й Фороса –

без проблеми, без вопроса:

щоби Йванка ізцілити,

прилучити, залучити,

вічнов дружбов іздружити –

від розколу вборонити,

та й Іванкову Марічку

підсвятити, файну чічку.

Йванко та Марічка, чесні,

через день до мощів в черзі:

підсвятитись, ізцілитись,

вічним світлом просвітлитись, –

щоб Писання не читати,

за Христом не дибуляти,

а відразу святість мати, –

день і ніч стоять.

«Мало, бач, їм антимінса!» –

кривить Ваня усміх сфінкса;

спішить нагадать:

«Не убий, не вкрадь!»

Що написано пером,

те не спалить космодром.

«І навіщо мощі ВанІ?» –

що тут вдієш: паліндром!

 

 

Це йдуть часи калаґатії?

 

Станси

 

Це йдуть часи калаґатії?

Немовби… йдуть… Але – куди?

Таки від нас? А при надії

лиш наші покритки… сюди?

 

О наші слізні Катерини!

Услід їм… слізні кобзарі.

Сліз Ніагара рине, рине

і денно, й нощно, й… на зорі.

 

Сліз Ніагара рине, ллється

то зверху вниз, то… навпаки?

Над нею й жайворонок в’ється,

й Шевченко, й… Коновалюки?

 

Вкраїно, мамо сурогатна,

заробиш лоном на пропій?

Бездумна, аж… кало-кагатна

в епосі хтивих ентропій?

 

Хоч мама лоном заробляють,

синки веселі: «Будьмо! – Гей!»,

п’ють сурогати й запивають

не іншим чим в чаду «ідей».

 

Колись «Жлоби дніпропетровські!»

Голота кинула, Любов,

і в Київ кинулась… (жлобовський?),

як з Дніпрогесу – сторчголов.

 

Колись з Одеси… той та інший…

Той – у Москву, той – в Тель-Авів…

А хто з них став собі рідніший,

хто під мамоною вцілів?

 

Донині з Києва та Львова

«беруть» Москву, «беруть» Париж,

Нью-Йорк «беруть»… А де замова

(узявши) від моральних гриж?

 

«За неньки натуральне лоно!» –

незрідка наддніпрянський тост

лунає хвацько-безборонно,

і струнчаться синочки впрост.

 

Де «Будьмо! – Гей», там зверхнє «Ґої!»

все нависає та висить.

Хоч «ґої» пишуться в Герої,

під орденами серце спить.

 

Вкраїно-ненько, людська нянько,

сопливці Рима і Москви

тебе простають – «наізнанку!» –

в години жайвора й сови…

 

Це йдуть часи… Чи… зупинились?

Що, розвернулись… та й… ідуть?!

В часах цих многі й розчинились,

а наша ж… є ще каламуть?

 

 

Перепитування про протимолитовну оборону, або Все на наші голови

 

1.

Чиїсь зустрілись молитвИ,

чиїсь зіткнулись молитвИ

(чиєї упали молитвИ,

летівши Богові у вуха?).

Були про різне молитвИ,

про чорне й біле молитвИ…

Чи хто зіткнув?

Хто ж їх зіткнув,

ефір прослухавши,

підслухав?

Зіткнувшись, занепали, впали,

астрала палячи й аннали.

Аж надто несумісне мали –

як плюс і мінус,

світло й тінь?

Такі віками розминались,

десь там у Бога розглядались…

А це, а тут, спаливши сінь,

лягає молитовна тлінь

на голови всіх поколінь,

які тут лиш заповідались.

 

2.

Оператор тонких матерій,

перехоплювач молитов,

зачиняє броньовані двері,

натискає кнопку «Готов!»,

перехоплювач молитов.

Служба вищого класу і сенсу:

перехоплювати молитвИ

злісних «лохів», чужих екстрасенсів,

конкурентів з-поміж братви.

Навіть праведників найбільших

найсвітліший в душі «Отче наш»

перейняти можна здебільше,

якщо буде кмітливим страж.

 

3.

Оператор тонких матерій

зосереджується, мов кіт,

сірий котик у просторі прерій,

понадхмарний пронирливий кріт…

 

4.

Все відмінно, кінчається зміна,

викликає сам віце-прем’єр…

Буде орден? Життя переміна?

Причащання до вищих сфер?

Тільки… що це? Зашкалює стрілка,

індикатори сліпнуть нараз,

аварійна сопе сопілка

і в очах оператора – сказ.

Незавбачене щось-то стряслося,

щось нештатне, Спаси й Сохрани:

чи Дитятко світам присяглося

першим словом і зором ясним?

чи найбільший покаявся грішник,

все роздав і за всіх попросив?

чи обітницю дав пересмішник

і за всіх-усіх голосив?..

 

 

З ЦИКЛУ «СОНЕТИ-СИЛУЕТИ»

 

 

Найсвітлішій пам’яті фундатора української літературознавчої характерології, майстра літпортретів Василя Васильовича Фащенка

 

 

Олесь Гончар (1)

 

Після полону вдруге на війну

узятий був уже як чорносвитник:

з подільськими дядьками про наритник,

про паклю клопотатись не зі сну.

 

Залізний Тік на смертному лану

судився їм, бо кожен був не спритник

за спинами ховатись, і не ситник –

сухар пліснявий був до талану.

 

Про них писав потому – їх хистив

від демагогів параноїдальних,

в елітних розгодованих їдальнях;

 

І так хистив, як в Істини гостив,

виводячи в герої всіх вагомо,

хто був на окупованій, хто з дому…

 

…Цього йому «цвіт черні» й не простив?

 

 

Олесь Гончар (2)

 

За десять днів розверзнеться Чорнобиль,

шістнадцятого квітня сидимо

у Гончара; берези сік п’ємо;

Гончар хоч класик – не чиновний мов би.

 

Коваль Віталій, майстер пошаноби,

Стрельбицького без зайвих передмов

уже представив, і зірке трюмо

нас поєднало, наче Місце Лобне.

 

Чому такий асоціацій стиль?

Чому сонета ламлеться копил?

Господар сам признавсь тоді, що – «вбитий».

 

Що? Чим убитий? А прогресом тим,

який вербички переводить в дим,

ночами норовить бульдозерИти.

 

Як він лишавсь до смерті молодим?

 

 

Олесь Гончар (3)

 

Розказує онука Гончарева,

і чує світ – почує хай таки! –

як дід носив з собою сірники

в Кончі-Озерній, в тих угіддях Дева.

 

Не Дева виглядати з-поза мрева –

сміття палити, бач, було з руки,

зібравши, як збирають двірники,

щоб Кончу не прикінчив демон чрева.

 

Чуже сміття! Зібрати і спалити!

Без свідків, телекамер, без мети

за тим заняттям в хроніку ввійти.

 

Вкраїно, це потрібно уявити:

сміття збирає класика рука,

що написала Шуру і Юрка.

 

Вкраїно, з Гончарем ви нині – квити?

 

 

Михайло Стельмах

 

Пекельний дар – прийти у світ співцем,

Співцем у світ зґвалтований, кривавий,

Для роду і народу бездержавий,

Явитися з усміхненим лицем.

 

І заспівати ґречно, не тихцем,

І виспівати ґречний та хупавий

Мотив мотивів понад світ іржавий,

рятований  росточком-зеленцем.

 

Такий, в такому світі тратиш голос

І виспів серця ламлеться, як колос

Під колесом невчасних колісниць.

 

А ніколи поскаржитися й Богу,

З гекзаметром чергуючи еклогу,

Де актуальний тичеться тиць-Гриць.

 

Чи забуття сприймеш, як перемогу?

 

 

Володимир Іванович

 

Байки, сатири й казка про лисичку,

яка і вовка, й дядька проведе, –

хрестоматійна норма, й не будь-де, –

в Одесі вдана людству на поличку.

 

«На пасіці Свиня» – звістив про звичку,

якої й час-владар не одведе,

яка в майбутнє впевнено гряде, –

о горе бджолам, бджолярам – у пичку!

 

Перо і чарку син Ієроніма

тримав і так тримався на ногах,

що став Нєуронімовіч в устах:

 

уста ж одеські, кпинні, мім проз міма,

він сам умів і прагнув надихнуть, –

дуель, мов: чиї перші усміхнуть?

 

Той гумор сплив подобою Гольфстріма?

 

 

Микола Павлюк

 

Померти в часі лекції доценту –

що взводному на бруствері, або

актору в мізансцені про любов,

у монолозі, довгому дощенту.

 

Доцентська норма лекцій!.. Прецеденту

в світах нема. Й не буде. О журбо!

Ідуть зі світу генії, добо

злодюг і тих, хто вік живе на ренту.

 

Він геній був. Але – не академік.

Не доктор навіть, життєлюб зело.

Його ж зі світу лікторство й звело.

 

Питати, звісно, можна: «Світку, де ми?»

Питаймо ж краще: «Як ми живемо?

Чи в павлюківськім вимірі єсьмо?..»

 

Й невже в обхід знов іно побредем ми?

 

 

Григорій В’язовський (1)

 

Учасний син Баштанки степової

довсюди встиг: на фронт, у лазарет,

заслати кілька віршів до газет

і по війні піти на шум прибою;

 

в Одесі, на філфаці, мимо Зої,

звичайно ж, не пройти – такий сюжет:

надбали діток, а життя – не мед,

то дбати взявсь про дисертацій двоє.

 

До пензля ж то доходив… будь-коли!

До віршів – рідше; вірші – у шухляду:

для себе творчість, для душі, для ладу.

 

Як критик – не зоїлив, не золив,

подобалось таланти захищати,

їх піднімати, в юних відкривати…

 

Невже й ці риси з ним ми погребли?

 

 

Григорій В’язовський (2)

 

Чутки про те, що викупив проректор

студента V в сержанта N («п’ять ре!»),

сплатив за V, що взявся за старе, –

хитавсь і в урну дзюрив, наче Гектор, –

 

чутки чуток декамеронно тепло

в гуртожитках, де слава не умре,

звучать на тему: «V – студент-амбре,

з проректора ж – який нам був би ректор!»

 

Проректору ж, В’язовському, в цей час

і не до слави, і не до кар’єри:

долає штучні ВАКівські бар’єри;

 

як подолавши – знову про Парнас,

не про Олімп на цьому світі дбає:

вивчає сам, «та інших» підпихає…

 

А з V по всьому вдався… ловелас?

 

 

Степан Бевзенко

 

Поранення та й паличка – то з фронту,

а усмішка та й мовознавчий гін –

з якихось давніх предківських колін,

авжеж, – не з госпітального «ремонту».

 

Філфак одеський. Тепловії з Понту.

Хрущовської відлиги скорий скін.

Студентство – сто Мальвін і Арлекін,

а справжні учні… десь за горизонтом?

 

От півгодини заліка приймав

у віршомаза з-поміж кучерявих,

в науці мови темних та пістрявих:

 

поповодив, – бо що робити мав? –

нетягу до глибин літератури,

де сенси слова – не словес котурни…

 

…Приймавши  так, недолі переймав?

 

 

Борис Дерев’янко

 

На футбольному полі під номером сім,

у житті і в газеті – то форвард, то стопер.

Дерев’янківський крок, дерев’янківські стопи

у життті і в газеті – щоденний екстрім.

 

Ні вийшлий з новітніх гримучих Цусім

чи увійшлий в потьомкінців рвійний листОпад,

до молодших суворий: «Ну що, розторопи?»

(а в підтексті: «Кому, ну кому заповім?»)

 

Перехвалював двічі Стрельбицького все ж,

раз – на шпальтах газетних: «за мужність критичну».

Певне, баглося бачити поросль незвичну?

 

Дерев’янко на виріст хвалив? Та невже ж?

Виростати ж належало – хто як зуміє.

Ти – зумів? Але світ цього не розуміє?

 

Дерев’янко на кіллера мчав. Ти… бредеш?

 

 

Іван Григурко

 

Сільце Волярка, бабине й сирітське,

волячі вдачі, очі і судьба;

у днях судьби така ж таки й журба:

воляча, наскрізьзряча, око дітське.

 

І все навкруг злиденне та совіцьке,

район же – Красні Окни: боротьба

проти людей – за хліб та за хліба

та за ідейне слово сороміцьке.

 

Як тут було Григуркові зійти,

крізь твЕрді, крізь волячість прорости

письменникові радостей щоденних?

 

А він – зійшов! Зроставши, й доростав,

і на порозі зрілості постав,

співаючи невтомних, незнищенних…

 

… Струмочку у степах, ти як озерцем став?

 

 

Євген Прісовський

 

Умів бувати гордим – до безмеж,

не танцював, як інші, лєтку-єнку,

і не поставив двійку Овдієнко,

і Авдієвській не поставив теж.

 

Тим розлютивши КГБ, усе ж

не «загримів»; хоча колега Єнко

на кафедрі й гримів, перепієнко,

нагадував: «Ти серед нас живеш!»

 

В добу методологій він, Прісовський,

про щирість у статтях своїх писав,

її геть у Коротича зіськав.

 

А час тривав бісівський та бісовський,

нова епоха мало додала

(хіба що найщиріших бзиків зла).

 

Він був із тих, кого і час не вкоськав?

 

 

Ізмаїл Гордон (1)

 

Колись він описав вбивання часу

кістянками тупого доміно,

гірке вбивання, що веде на дно

крізь будні робітничого, знай, класу.

 

Як фронтовик, він болісну гримасу

розпізнавав, розпізнає – дано! –

під молодецтвом зовнішнім. Воно,

те молодецтво, гірше парастасу.

 

Такий-от Ізя. Фронтових балад

повільний автор, невичерпний автор,

життів однополчанських модератор.

 

Баладами й живе, маленький сад

над урвищем плекаючи в Одесі

в оточенні піїтів та прогресів.

 

Гордон не гордий – Ізя всім підряд?

 

 

Ізмаїл Гордон (2)

 

Цей Ізмаїл Борисович Гордон,

дев’ятий вже десяток розмінявши,

собі ліричний, вдумливий, як завше,

в контексті світу – пан, месьє і дон.

 

Не брався подаватись за кордон.

Одесою сьогодні погасавши,

не про «Пассаж» пасаж в блокнот вписавши,

вже відпочити міг би, та – пардон!

 

Уміння бути вдячним по-єврейськи

його до Спілки зараз наверта

з пляшчиною: які тут ще літа!

 

Вся справа в тім, що з Вінниці – спудейськи –

«Балад» колишній їде рецензент.

Балачка буде – друзям на презент…

 

…«Де, диспутанти, Ізмаїл третейський?»

 

 

Ізмаїл Гордон (3)

 

У дев’яносто майже Ізмаїл

утнув віршище україномовне

й його читає чітко, бо – чудовне,

округлозвуке – висне понад стіл.

 

Про що воно? Про українських кіл

чи дев’ять чи тринадцять, жалю повне,

майбутністю просякле, порятовне,

й читає – наче плуга тягне він.

 

Отак, в такі літа дебютувати –

це треба вміти, й треба дещо знати,

а знати те, що знав колись Тарас:

 

про землю, що жива, про люд не марний,

такий немарний, що усім зугарний

(бо чом би всі лицялися до нас?).

 

«А Портофранко? Творчий! Не базарний!»

 

 

Кость Данилко

 

Фольклор епохи думи про вождів,

про партію, вождям завжди паристу,

сіреч  про силу темну і нечисту,

народну творчість майже одолів.

 

А як же ж було бути, поготів,

триматись як в епоху ту імлисту

діткливому – від Бога – фольклористу,

який діткнутись бруду не хотів?

 

А так: нарОзспів справжнє та прозоре,

безбарвним тоном – тьмяне та потворне

(якщо його ніяк не обійти);

 

і слухачі… одні все відчували,

ще інші – в підсвідомості ховали

стеменну правду про нестріч-світи…

 

…Йому успіння в строфах «Калевали»?

 

 

Панас Данилко

 

Це тільки він так вибачатись міг:

«А з мене, бачте, вдався довгожитель…»;

філолог, викладач, думок будитель,

філфаківських традицій оберіг.

 

Усім здавалось: пам’ятав усіх,

аж сам собі, незабуття ревнитель,

інтелігентську вимріяв обитель,

де б кожен – Ноосфери вірний мніх.

 

Онуку ж то, Марійку Якубовську

(таку сучасну Шуру Ясногорську)

сонетознавству вчив і научив;

 

ще – вчитися навчив учивши інших

і не приймати передчасних рішень,

доскіпуватись чинників причин.

 

«Був дід Панас – і не бува добріших?»

 

 

Степан Ковганюк (1)

 

Він про Тальне своє своїй Одесі

Казав, повідомляв, розповідав.

І мемуари – вісім книг! – давав

Читати людям добрим, лиш не пресі.

 

У мемуарах бракувало стресів,

Але були чуття не для забав,

Передчуття були, бо серцем дбав

В Тальному і в Одесі, а не десь він.

 

Перекладач, перекладу ревнитель,

Надбань культурних радісний даритель,

Талановитий будь-кого слухач.

 

У шістдесят на голові постояв

Якраз в перерві пляжного застілля:

«В порохівницях порох – бачте, бач!..»

 

Ненарожденних виглядав з верстов’я?

 

 

Степан Ковганюк (2)

 

Його дитяча пам’ять про безмовність,

Його пізніша – трішки про обряд,

Один і другий, той і той, підряд,

Його начал неосягненна повість.

 

Його – бо й наших. Пам’ять-невгамовність

Поверх солодких забуття принад,

Назверх одеських перекручень яд, –

Народна пам’ять, етосу притомність.

 

Стрельбицькому, що мучивсь над статтею

Про нього, він ні свідком, ні суддею

Не був, і чарку пилось не за те:

 

За розуміння певних вічних істин,

І щоб «хохлам» ‘дин одного не з’їсти,

Допоки ще хмелить «Одеський степ»…

 

Невже те все було в Одесі-місті?

 

 

Степан Ковганюк (3)

 

В Одесі-місті ми його ховали,

Проїздом дехто (з Вінниці – кудись)

Негаданно-неждано нагодивсь,

Знайомі оглядаючи квартали.

 

Сушила спека, квіти скоро в’яли,

Тальнівський день розлунисто котивсь,

Трипільською прозорістю світивсь,

Не даючи Одесу до потали.

 

І поминальних споминів ярінь –

Про дух, талант, узорище умінь, –

Перегрівала місто, а не тлила.

 

І поминальна мовила свіча:

«Маліє світ без перекладача.

Вивчайте мови, личка та бурмила!»

 

І хтось вивчати так-таки й почав?

 

 

Іван Рядченко

 

Філфак одеський вибрав ще й тому

вступник один з центрального Поділля,

що Рядченко-поет йому подіяв

на струни серця – Бог же й зна, чому.

 

Суспільну ж то відлигу – не зиму

рядки його промінили з привілля –

рядки прориву, а не рукоділля, –

соцреалізму женучи пітьму.

 

І – диво див! – було щось невимовне

у тих рядках, аж україномовне

немовби мовби там би й мало буть;

 

російськомовним, але не російським

його – почує згодом хлоп подільський –

в Москві стовпи критичні назовуть…

 

Він вісь земну все чув – і в цьому його суть?

 

 

Мурат Базоєв

 

Осетії в Одесі добрий син

джиґітом залишився і в Одесі,

без жодних меркантильних інтересів

на поміч міг примчати сам-один.

 

Джиґітував морями до сивин,

у гаванях не загубився десь він,

Одесі як найбільшій поетесі

добув з блокнота декілька перлин.

 

Знав «так» і «ні», знав дуже «друг» і «недруг»,

хоча «нейтральних» також примічав,

великодушно, зверхньо їх прощав;

 

бюрократичних не цуравшись нетрів,

колись Хрущову надіслав проект:

«відлизі» як додати ще прикмет…

 

Обком перехопив. А чи допетрав?

 

 

Борис Нечерда

 

Хто знати міг Бориса Нечерду?

Федюк хіба. Та й то крізь лінзу пляшки

в учнівському схилянні (вчившись важко,

але надійно і – не на біду!).

 

Хоч бідування – геть не по труду –

ішли за Нечердою, як нанашки:

то бродять, то шугають, потіпашки;

але ніяк не відберуть дуду.

 

Він мав дуду аж того Щуролова,

що заманити нечисть всю готова

і в море потопельне одвести;

 

зате естетів потім чарувати,

серця їм ніжно-ніжно надривати:

щоби серцям надірваним цвісти.

 

Невже були в життя Бориса дати?

 

 

Ігор Нєвєров

 

Нєвєров Ігор, родом з Ленінграда,

в Москві скінчивши «Літр-інститут»,

в Одесі жив і буде жити тут

у пам’яті оспіваних ним радо:

 

людей і хвиль, платанів, площ, «парадних»

(до комуналок що ведуть, зовуть)

він справді наоспівував, без пут

ходивши тут в часи сексотів зради.

 

Він слову українському був рад,

його ловивши слухом свіжим, чистим,

і Нечерді, і Федюку зовистим.

 

Живе Нєвєров. Та не Ленінград.

Град Леніна сконавши, став марницьким

Санкт-Петербургом нині санкт-бандитським…

 

Хто ж дасть Одесі епіграм, балад?

 

 

Михайло Овчаренко

 

Дитя Донбасу, інженер,

розмовна мова – ледь не суржик,

а вірш – бринить, сльозить і сушить

і світиться, і – дотепер.

 

При ньому україножер

нітився, сам собою крушивсь.

Отож Михайло й нині сущий:

по-пушкінськи – не весь помер.

 

Не доїжджавши до столиць

із Кілії чи Березівки,

йшов до глибинки, як до жінки.

 

«Не приведи мені побачить… птиць,

коли вони летять уже убиті» –

це ж і про нас він? (Коли ми зужиті).

 

Хто ще так ходить нині – горілиць?

 

 

Іван Хмара

 

Знов від Зарічки лебеді летять,

А хата вже не бачить їх, осліпла,

Село осліпло, бо не бачить світла

У хаті, де днювала благодать.

 

І дні над нею марне лебедять,

Над хатою, де Стельмаху розквітла

Зоря-зірниця, клична та привітна:

Чотири броди щоб перебрідать.

 

Учитель Хмара, хати оберіг,

Себе від зайвих стресів не вберіг,

Від стріл ординських націоналісту;

 

Учитель співу, музики і слів,

Умів Іван Андрійович, умів

Надати змісту форми, формі – змісту,

 

Відлебедів же… криком журавлів?

 

 

Василь Стус

 

Той Стус… то – людина-вікно? В позапростір?

Подільське, вкраїнське, вселенське вікно,

Весняне-весняне. Зима? Все одно –

Лише в позапростір, прочинене гостро.

 

Епохи гули на калиновім мості,

Коли з позачасся озвавсь мудряно…

Рахнівських городів строкате рядно

Сльозою утерлося, гоячи брості.

 

Простилися іншим словечка внатрус,

Простилася рима «легка» Стус – Ісус,

Хоч знову століття прийшло непрощенне.

 

Прийшло: на весіллі бузить «тамада»,

Прийшло: юринду велича юринда,

Нікчемному пам’ятник зводить нікчема.

 

… А глянь з позапростору… Бог їм суддя?

 

 

Василь Земляк

 

З Поділля чех, для чехів – Вацик,

Для земляків – таки ж Земляк,

Лицяльник, воїн і письмак,

Спудей довічний без вакацій;

 

Улюбленець то муз, то ґрацій,

Всякчас в оточенні друзяк,

З оточення й не вийшов так

Хоч на сякий-такий палацик.

 

Сказати встиг про зграю лебедину,

Її закон, її стрімку годину,

І про людський, і в кожнім, Вавилон;

 

Ще – як горять останніми криниці

І в них згоряють зіроньки-денниці

За людства за гріхи зо всіх сторон.

 

…Й коли ж його відплачуть молодиці?

 

 

Євген Гуцало

 

Широка творчість, бо Широка Гребля,

Бо Вінниця – як дівка з-під вінця,

Бо Київ, як шкатулка праотця,

І Загребельний грає в нім Сакребля…

 

В музеї нині мебля чи не мебля,

В сільському промінець до промінця;

Збирає ж промінці Ткаченко ця,

І у вікно грядуть стеблисті стебла.

 

Новел, пісень, осяянь, повістей

Недремноокий пам’ятний протей,

Він, Гуцало, все хмаркою озону.

 

Він – подоляк, древлянин ще й дуліб,

Він про шкільний все чисто знає хліб.

Які ще тайни? Лиш одна, до скону:

 

Як перейти все тую ж Мертву Зону?

 

 

Юхим Копит

 

Фельдмаршал Паулюс на спит

Був задавака, воїн-гуру,

Та вистежив його натуру

Юхим Давидович Копит.

 

Недремне око, оковит

Був фотокор, вей-вей, не здуру

Копит, який спасав не шкуру,

А гонор, мову та іврит.

 

По Вінниці, бувало, йде,

Як фотосесію веде –

Не об’єктивом, то очима;

 

Наполеонівський мав зріст,

Але великий гуманіст,

Чия дорога несходима…

 

… Його й сахнеться дух конкіст?

 

 

Володимир Забаштанський

 

«Кобзарське сонце» – легко написати.

І взяв якось Стрельбицький написав.

А потім вийшов – проти сонця став,

Заплющився, і тихо став ридати.

 

А Забаштанський вмів поцінувати

Статтю «Кобзарське сонце»: за оглав,

За кілька спостережень («Щоб ти знав!»)…

Стрельбицький знав, а більш не смів писати.

 

І книжка ненаписана болить:

Така фантомна скеля віршознавча,

Де Забаштанський вищиться і зрить,

 

Незрячий, зрить і прозирає скрізно,

Назавше незмигливо та безслізно,

Льоди біди і товщу товщ плюгавства…

 

Стрельбицькому те викласти запізно?

 

 

Петро Головатюк (1)

 

На сніп горохвянки ловив відро в’юнів:

такі були снопи, такі в’юни дитинства

в епоху свинства влади і пів-свинства

народу, що війну ледь відговів.

 

«Метал чи слово?» – думав між полів

Петро (не камінь – легінь доброчинства,

дівоцтва лицар, лицар материнства).

«Метал і слово!» – вголос відповів.

 

Став майстром на заводі агрегатів,

поетом став – писавши небагато,

неспішно: так зростає сталактит.

 

У віршах, не шліфованих аж дуже,

являв снагу і впертість того мужа,

що кожен день на бій іде, на спит.

 

І це по нім співає харалужа?

 

 

Петро Головатюк (2)

 

Став Забаштанський Головатюку

за побратима, хоч і не братались.

Вже так один для одного старались,

як рідко нам побачить на віку.

 

Творили вірність тиху, а тривку:

то віршем, то рецептом привітались,

до пісні відчайдушно пригортались,

раділи у ліску боровику.

 

Був лідером у віршах Володимир,

був лідером у побуті Петро;

за Бога був їм Бог, за Дніпр – Дніпро.

 

Жилося  для життя, але й для рими:

такої, що рокована життю,

як намолотне зерно – на кутю.

 

Їх дружби чар над нами неузримий?

 

 

Володимир Прилипко

 

Копач від Бога – не Бонавентура,

Поет від Трійці, чистий – як сльоза,

Він більше усміхався, ніж казав,

Подільська розусміхнута натура.

 

Хоч дійсність надовкруг була понура:

Серійні пні голосували «за»,

І жигулівська всім була буза

Під записи нужденні Азнавура, –

 

Прилипко жив у вимірах чеснот

І золото до рук не прилипало;

Хіба у снах сіяло, осіняло.

 

Коли ж по небу крилами банкнот

Зашерхотіли кінецьсвітні птиці,

Він на книжковій закопавсь полиці…

 

З полиці він обізветься от-от?

 

 

Сергій Кокряцький

 

Кокряцький Стрельбицькому був не товариш,

Стрельбицький Кокряцькому також не пан:

І той не завсідник, і цей не гурман,

Отож розминалися, вариш-не-вариш.

 

В Архіві зійтися би. Можна би. Але ж

Був той архіваріус, цей – горлопан

(сиріч, публіцист, віршолас, фактоман),

У місті над Бугом оба пропадали ж.

 

Писав про Поділля Стрельбицький наївний:

Мовляв, Україна то є в Україні;

Кокряцький те взяв за епіграф собі.

 

Здавалось – дрібниця: ще перли бували,

Бувало, що й класики їх цитували,

Та цей лізе в пам’ять при кожнім горбі.

 

Кокряцький окрилив його, далебі?

 

 

Віктор  Шпаковський

 

Його енергій фарбенні салюти,

Його від себе сам енергетизм,

Його – немов про всіх нас – еготизм,

Якого не забрешуть баламути.

 

Його не стало раптом: «Що ти? Ну ти?!..»

Й неначе космос в чорну закотивсь,

І Крим занишк, Гурзуф осиротивсь,

І барві барву як тут спом’янути?

 

А те, що хтось гординею вважав,

Сьогодні хтось знеобачки пожав.

Пейзаж пейзажу мружиться вітально.

 

Лиш  сиротіють вінницькі доми,

По-вуличному вулиці: «Де ми?»

Летять провулки покрізь них летально…

 

Та сонце в небі – стиглістю хурми?

 

 

Віктор Нарушевич

 

Йому боліла й заболонь дерев:

Так збірка віршів «Заболонь» постала

(одна з восьми), кінецьстоліття стала

В химернім місті Ґурвиців і мев.

 

Поляк? Із тих, однак, кому «пся крев!»

Справіку вуха різало, відмала;

Син «ворога народу» без забрала,

Над морем подоляк: все глушить моря рев!

 

До моря довго йшов – з Сутисок через Івчу

І Вінницю, й сумбурні Чернівці;

Водили журналістські манівці.

 

Дійшовши, не змалів. І душу свою півчу

В застоллях щирих щирістю ятрив.

В землі надморській нині опочив.

 

Кого ж сподужить на стезю дослідчу?

 

 

Анатолій Сметанюк

 

Був Сметанюк з-між інших просвітян

Аж надто світлий; інженер за фахом,

Не міг дивитись, як все чисто прахом

Іде «перебудові» тій в казан;

 

Недремне серце мавши, не профан,

Він мучився профанів поміж, ахав

І танув на очах, але не чахнув,

Усмішкою гасив фізичний стан.

 

Стрельбицького ще встиг обдарувати

Секретами й сортами полуниць;

Сиділи тоді вдвох, зеленкуваті…

 

Засидівшись до пізніх до зірниць,

Спокійно розвіталися… востаннє…

Стрельбицькому той вогник все не тане.

 

Сметанюків народ не впаде ниць?

 

 

Михайло Гуменицький

 

Районний у районці журналіст,

Поет всеукраїнський (хоч незнаний),

Був Гуменицький ніби вітром гнаний

З маленьких до маленьких інших міст.

 

При чарці й попри чарку – полеміст,

Стрельбицького ж то критик невблаганний,

Та й сам собі, мовляв, небездоганний,

Райкомам – ексклюзивний скандаліст.

 

Він дав уяві образ кенотафа

І вже його в уяви не забрав,

Щоденний бранець невідкладних справ.

 

Таких, як він, колись чекала Кафа,

Стрельбицького тих днів – велосипед

(щоб між полів бравсь досвіду поет!).

 

А критикові критик не Каяфа?

 

 

Іван Іов

 

Година рання, а дорога знана,

І тінь – на захід, не наздоженеш,

І щербить цегляну об сонце креш

Хмельницький імені Іова Йвана.

 

Хмельницький для колядок чи орґана?

У вікнах – сонце – символом пожеж,

З яких не кожну в слово убереш

У стилі полум’янь Іова Йвана.

 

Хмельницького ж  Богдана місто зацне,

Базарювань столиця хоч куди,

Весняниться про всіх на всі лади.

 

І не один навстріч весняно клацне

Весняним інтересом шпінґалет:

Поета окликає так поет?..

 

Козацтво так жалкує про козацтво?

 

 

Болеслав Буяльський

 

А як прислали плани на поляків,

На українців виконавши мов,

Адам візьми тут сина та й підмов

Писатись українцем – поки, заки…

 

Вписався Болеслав – і віщі знаки

Судьби нової холодили кров:

Рядив орел імперський знов і знов

На тих і тих ґебістських посіпаків.

 

Тож долі української боржник

Пан Болеслав Буяльський не поник,

Хай без штандартів, але – в обороні.

 

Ментальне поле зором обіймав,

Духовне поле розумом єднав;

Хвалили навіть зайди та сторонні.

 

«Чому ж ми, українці, знову сонні?»

 

 

Василь Яропуд

 

Помолог! Тисяча сортів –

Колекція в Медвежім Вушку.

Директор! А бере за дужку

Відро й несе – бо так схотів.

 

Бо – Яропуд. До ста чортів

Йому хвороби – на усушку!..

На шапку – хто? – наславши  смушку,

Услід козаку хи-хотів?..

 

Відгостювали космонавти,

Але ще всяких є гостей:

Одні за тим, другі – про те…

 

Рідню вдалося описати,

Прослідкувати родовід

На глибину двох сотень літ…

 

«Невже усе і всіх пізнав ти?»

 

 

Володимир Вовкодав

 

Гальчевського земляк і шанувальник,

З дитинства Володимир Вовкодав

Героя-українця виглядав,

А й сам собою вдавсь не споглядальник.

 

УПА листівок юний постачальник,

Він скоро «сів»: ловили ж бо не ґав

СпецИ-людинолови між отав;

Та не зламав його ґебіст-начальник.

 

І шахти не зламали. І довчивсь,

І фельдшером, і донором явивсь

Наприкінці хрущовської відлиги.

 

Підняти встиг на щит Кармалюка,

А втратив зір – випрОба ще й така –

Кобзарське сонце чує замість криги.

 

Й кобзарська доля – чи ж не в козака?

 

 

Анатолій Бортняк

 

У Вінниці поета Бортняка

Якщо хтось десь колись-то і не знає,

То все одно земляцьки поважає.

Отож бо й є: опінія така.

 

Опінія не твориться злегка,

Її у люди серце посилає:

Коли і як – само воно чи знає?

Дізнатись як в поета Бортняка?

 

Чи на віку поету Бортняку

Написано і суджено світитись,

Промінитись, кривитись, а – іскритись?

 

Загадку відгадаєм нелегку:

Тут річ, сучасно кажучи, не в текстах, –

В претекстах, в непіддатності на несмак.

 

І… в несмаку, ага, до несмакУ?

 

 

Микола Холодний

 

Поет гарячий, аж пекучий надто,

він шістдесяті пропалив, пропік;

від себе не втікав, то і не втік,

в Одесі навіть об’явившись раптом.

 

За ним – хвости повсюдні чепірнато,

у нього – шрам та ще й нервовий тік.

Він – за наживку? Так із року в рік?

Він – мічений, помічений, – ким? – атом?

 

Він – мимо них, куцющих, понад них?

Як Домонтович – передвісник лих?

Загадкою лишався і лишився.

 

Чи з Забаштанським розминутись міг?

Не в’їстись, не злословити в набріх?

Здорожився? З собою не ужився?

 

А в слові-жесті всіх нас переміг?

 

 

Микола Прощерук

 

На прощу, з прощі, – от де предки!

«Прочани – знати, не забудь.

Отож непосидючим будь! –

вістила доля без кокетки. –

 

Не премії, не статуетки,

а чесна журналіста путь

(допоки, звісно, не зжеруть

маркізики та маркізетки)…»

 

Не вміли зжерти. Подавились!

Десь, може, й гнувся, але гнув

нацлінію таки одну.

 

Часи мінялись і змінились,

але, нових сягнувши пір,

урвалось серце – вір не вір…

 

… Хто ж дасть Стрельбицькому ефір?

 

 

Віктор Святелик

 

В Одесі Святелик учився недовго:

Він з другом «Пархомом» для дружніх забав

Ялинку побіля обкому зрубав –

Пухнасту, сріблясту, пихату, не вбогу.

 

Філфаків ще звідав потому премного:

Куди собі їхав, то там і вступав.

Знання такі мав. То й краї пізнавав.

Причина ж наспіє – знай,  далі в дорогу.

 

Нарешті – прабатьківське місто Тульчин.

Тут кинути якір – десяток причин.

Провінція? Але ж духовна вітчизна.

 

Тут вийшов на круг..?.. на орбіти своя?

Тут сам собі й нам він – Академія.

Тут скромність напала, як інших – харизма.

 

Тут – око мисливця й хода – хожая?

 

 

Володимир Свідзінський

 

Ночам незгасно світить світ-Свідзінський,

і в нім співає мудро Соловей.

Красоль-настурцій, айстр, орхідей

зі сторінок зринає дух густинський.

 

Розвіюється свинський, сатанинський,

служебний дух, що ніс сюди Борей;

ловив сліди людські сургуч-та-клей;

не всі вловивши, зсохся, кізякинський.

 

Поезій дух – зникоме розцвітання,

як зауважить згодом Стус Василь,

зникаючи й собі з понадзусиль.

 

Свідзінських рід – попівства гілка давня, –

поетом обродившись, убієн

в лабетах краснозоряних гієн.

 

І мироточить… звуглявіла ставня?

 

 

Ігор Клочек (1)

 

Йшов третій рік нової України.

Стояв Ірпінь, а в нім поет стояв

Під Творчості Будинком і волав:

«Пустіть підночувати хоч би в сіни!»

 

Мовчали вікна, похмурніли стіни,

Ніяк ніхто на голос не зважав,

Аж поки молодик в вікні постав:

«Я зараз! Зараз! Будьте там спокійні!»

 

Так незнайомець втішив незнайомця,

Підночувавши творчого бездомця

(«Психолог сам, аж трошки бізнесмен»).

 

Його невдовзі вбили молотками

Якісь прихвати затори лукаві,

Про свій пекельний дбаючи хосен.

 

Хто ж нам відчинить двері нелякавий?

 

 

Ігор Клочек (2)

 

З тим Ігором Клочеком бесіда-мова

Бувала в поета про те і про се:

Про фільм, про парламент, про свіжий есей,

Про нетрі футболу й дуду Щуролова.

 

А все ж Підмогильного прози основа

Частіше єднала їх понад усе…

Надвечір до Києва їх занесе

У пошуках музики, хорів і Слова.

 

Три дні пролетіли, багато вмістили,

І змісту вмістили, і форми, і стилю.

Сказати б: відбувсь діалог поколінь.

 

Ніщо віщувати трагедій не сміло,

Принаймні в те вірити дуже кортіло.

Та що плутосфері до наших хотінь?

 

А от ноосфері… невже відболіло?

 

 

Леонід Куценко (1)

 

Печать таланту у самопосвяті

Світилася в усьому: на чолі,

В очах, у жестах, навіть при столі,

Де у застоллі трутні хизуваті.

 

Такий він був. Духовної знак знаті

Відроджував в тій степовій імлі,

Де у повітрі часточки землі,

А в атмосфері – клацання зубаті.

 

Маланюка і всеньку празьку школу

Осмислив і возвів не «по пріколу»

На вселюдський високий п’єдестал;

 

Замислений ішов через хуртечу,

Не вгледів, як летить йому «навстречу»

Броньований і п’яний капітал…

 

Як захистити світ цей від потал?

 

 

Леонід Куценко (2)

 

Коли, було, мінялися книжками,

Він всі свої за цілих десять літ –

Стрельбицькому без підпису: «Беріть:

Щось лишите собі, а щось – між земляками…»

 

Кіровоград під дощ влягався саме.

Ще до снігів було… Змивали слід

І замивали так його, як слід,

Патьоки – чорноземні до нестями.

 

Передчуття якесь… немов… «Не мов

Прощальних слів!» – щось ніби підказало.

Наклався профіль на анфас вокзалу…

 

Не уявляю: траурних промов,

Батьків стареньких, враз осиротілих,

Студентиків, за гробом враз несмілих…

 

Дзвенять книжки щитами передмов!

 

 

Василь Фащенко (1)

 

Не встигнувши з дядьками на війну,

навчився лиш курити їх махорку –

гірку-гірку, солодку-пресолодку;

змінив цигарок марку не одну.

 

І докурився… Але спершу гнув,

у ріг крутив то злиднів вічну шворку,

то догматизму промітну проворку –

соцреалізму кульку надувну.

 

Естетику і сенс літератури

самій Одесі виклав і довів

сповна по-українськи – не напів!

 

Краянську звичку пнутись на котурни?

Й її наочно з учнями здолав,

шляхи означив і стежки проклав.

 

Ще хтось не чув про Евріала й Турна?

 

 

Василь Фащенко (2)

 

Людина згадками… зникає?

Людина темою стає.

Отож, про неї пам’ять є,

яка… щось якось пам’ятає.

 

Така ще істина гірка є:

Учитель учнями не є,

він їм себе передає,

себе ж то й перевитрачає.

 

Ті учні, хоч його печать,

не так натхненно учнів вчать,

то й більшає у світі скверни;

 

плодюче людство не встига

за вчителями, смог-тайга,

убивчі віртуальні терни.

 

Куди ти, людство, кумельга?

 

 

 

БУЗИНІАДА ЕПІГРАМАТИЧНА

 

А в Києві – Бузина

 

На вгороді гнеться дядько,

а в Києві Бузина

все тубільців розпина,

передбачливий засядько.

Це ж бо дуже прибутково:

розпинати кривим словом.

 

 

Далеко Лободі до Бузини

 

Олесь Гончар (перечитай «Собор»)

у Лободі Володькові завбачив

Олеся Бузини програму і декор,

і матрицю – манкуртіанську вдачу.

А Бузина узяв та й збагатив

(бо – ринок!) Лободи ІМПЕРАТив.

 

 

Найвищий голос – в Бузини

 

Ведуть по колу, таргани:

«Нема й не було України,

лиш Малоросії руїни

й «Боже, царя храни!»!

Найвищий голос – в Бузини:

достойний, рідкісний фальцет,

щоб ним виспівувать фальшет.

 

 

Вискочив, але не як Пилип із конопель!

 

Як на Шевченка напустився він,

то вислів про Пилипа з конопель прадавній

перемінився селами й містами.

Тепер: «Як з Бузини О. хунвейбін!..»

(«Диви’! Як з Бузини – о! – хунвейбін!..») –

нове прислів’я українське знане.

 

 

Бузина проти Українки

 

Не пощадив і Лесю Українку,

їй начіплявши комплексів своїх,

Олесь Заробітчанин. Сміх і гріх!

Химерить за нагінкою нагінку.

Невже не зміг простити хлоп здоровий

Кассандрі українській твір один:

про тридцять срібняків на полі крови?

Не зміг – та й вже, імперський колядин!

 

 

І все ж Бузина – не Табачник!

 

Якби собі Табачником Дмитром

одного разу Бузина наснився,

то б дуже тим пишався і гордився.

Та – ба! Даремні мрії! Бо огром

віце-прем’єра-власника не вмістить

у жоднім сні ще й не такий трансмістик.

 

 

Бузиніада це… Бузині – ада?

 

Не пекла – ада («братній» лексикон!)

вислужує в Главчорта чемпіон

паплюжництва вкраїнських страстотерпців?

Шанує дідько: кидає хлібця,

до золотого підпуска Тільця,

лиш вимагає: «Більше смрадних спецій!».

 

 

На книжку «Тайная история Украины»

 

Як хунвейбін із бузини,

гном етноцидної війни

натужно вилетів і скочив.

Перекопилює, морочить:

«Ні України як такої, ні голоду в ній не було!», –

горлає в книжці-дацзебао,

сичить і капле з неї зло.

Підписано: «Широкорад».

Читається: «ШирокоЗрад».

 

 

Олесику, лукавого сахнися!

 

Лукавий звісно, все оплатить чинно,

возвести може в потаємний чин…

Сахнись його, Олесику, дитино,

не приміряй собі його личин,

Олесику, дитино, ти ж… людина?

 

 

 

З ЦИКЛУ «БАЙКИ ВІННИЦЬКІ»

 

 

Байка про Байкаря

 

Пам’яті Анатолія Гарматюка

 

Він лірик був. Стезя захоплень рання

Його вела – а хоч би й не хотів:

То про любов писав, то про кохання,

То про розлуку журно лебедів.

Аж раз якось-то, втому не прогнавши,

Він у саду міському закуняв…

Розплющив очі – світу не впізнав,

Сльозою вмився, світу не впізнавши.

Довкруг… личини й маски лиш були:

Товпилися, брели, точили ляси;

Дві Кізоньки Осла кудись вели,

Ягничці Вовк презентував прикраси.

Горлав Баран п’яненький: «Я – Медвідь!

Бо Медведиську я – браток молодший!..»

І навіть – Боже милий! – дзвонів мідь

Дзвеніла, як дзвенять непевні гроші…

Прибіг додому – але й тут біда:

Жона дзижчить йому  – Оса Осою! –

Аж сам собі (така от юринда!)

Почувся Трутнем, діткнутим Косою…

Він заспівав – зірвалося на хрип,

Він до дітей – але й на них личини,

До дзеркала – там… тип чи прототип

Тренує прижмур крізь печать сльозини.

І зрозумів: не буде вороття,

У безвість відійшли ліричні стани,

Ліричне вимітається сміття,

Личини ж скиглять: «А хто нас догляне?!..»

Він зглянувся… й почувся байкарем,

Театру масок – він! – орендарем.

В театрі вічнім смертний орендар

Сміється й плаче…

Ще яких покар?

 

 

Царська любов

 

(Байка-бувальщина вінницького трамваю №6)
Пасажир у пасажирку закохавсь  – очима їсть,

поїдає пасажирку у трамваї номер шість.

До сидіння підступає,

гомонить про почуття,

їй пів-царства обіцяє

за початок співжиття.

«Лиш пів-царства?! Щезни, дідьку!» –

пасажирка б’є у тил.

«Та якого ж царства, дівко:

від Карпат і до Курил!»

«Самодержець Ви російський?» –

в тон цікавиться дідусь.

«То вже певно – не австрійський:

ось на пашпорті клянусь!»

Пашпорт – вінницький, з печаттю.

«Зрозуміла така вість!» –

реготнулися дівчата

у трамваї номер шість.

А дідусь вже водієві

щось нашіптує, і ось

оголошення дієве

у трамваї рознеслось:

«Каво нада, тот не спітє,

ібо дєл невпроворот.

Крємль московскій. Віходітє.

Шибко Родіна зовйот».

Самодержець самозванний

про амури вмить забув:

через кошики й тюльпани

геть до виходу рвонув…

На зупинці «Новий ринок»

«самодержець» матом гне…

 

* * *

Зовсім тут не до смішинок,

як життя таке смішне.

 

 

«Чесні новини» або Лисичка, сама собі обслуга юридична

 

Куріпка сіла на кущі калини,

Лисиця сіла сидьма на снігу.

Куріпці Лиска «Чеснії новини»

транслює-переказує, гу-гу:

«Чи чули те, кумасю? Певне ж, слишали:

для звірства й птаства є новий Указ:

під страхом смерті хижість щоб облишили

й не їв ніхто нікого ані раз.

Указ повсюдно діє вже від нині,

тож годі вам стирчати на калині:

під снігом запашна озимина –

м-м-м! – кличе від темна і до темна!»

На те Куріпка: «Дуже вчасне діло –

такий для всіх про всіх цей документ!

Нарешті кожен з нас зуміє сміло

зажити дружби в будь-який момент.

До речі… о!.. мов, показались Пси…

Куди ж ти, кумцю? Їм розповіси…»

«А що як ті зачімхані мачули,

ті глушмани, Указу ще не чули?» –

сказавши, де й поділася Лисичка,

сама собі обслуга юридична.

 

***

Куріпка посміялася услід,

з калини перестрибнувши на глід.

А – люди? Люди, попри часоплин,

ще «Чесних» дослухаються новин.

 

 

Вовк та Ягня – партнери стратегічні

 

(Стара байка на новий лад)

 

Страждаючи, посеред дня

одне довірливе Ягня

до Вовка в лігвисько явилось:

«Ти, – каже, – не забув мєня?

Тебе шукаю я щодня –

твою пошанувати милість.

З тих пір, як стрілись біля річки,

де я напилося водички

і ти мене там насварив,

але у гості запросив,

я – чуєш! – не доспало нічки,

я – віриш? – виплакало вічки,

щоб нашу дружбу – диво з див! –

ти нині краще оцінив!..»

«Ну да! – зубами клацнув Сірий.

Та, бач, я ситий нині знов,

нажерся, гадство,  знов без міри –

з гірських пасовищ ледь прийшов…

Не знаю: як тебе й вітати?

Яку тобі завдати гру?..

Та – щоб тобі так не страждати –

підходь: сяк-так, а роздеру.

І розшматую, в добрий час,

і берегтиму про запас».

 

* * *

Ліси шуміли предковічні,

неслася чутка навмання:

«О, то партнери стратегічні –

Вовк та Ягня!»

 

 

Горобчик-патріот

 

Шпаківню винайняв на зиму

в Шпака кмітливий Горобець:

«Догляну хатаньку, – вістимо, –

лети, бо сильний морозець!»

Весною Шпак худий, аж чорний,

вернувсь (з-за моря, як не як).

Горобчик щирий та моторний

не впізнає його ніяк.

Несе пір’їнку: «Ремонтуєм

гніздечко рідне. Важко нам!..

Яка шпаківня? Ти жартуєш?

Це… горобчівня – бачиш сам!»

Шпачок, своє збагнувши горе,

почав проситися: «Згадай:

я той, котрий літав за море…» –

«Ти? Покидав наш рідний край?!.. –

Горобчик з люті аж затрясся. –

Туди ж ти, зраднику, й вертайся!»

І зараз погукав Сорок,

Крука-стерв’ятника і Сойку, –

такого наробили зойку,

що Шпак навіки тут замовк:

не витримало серце чесне.

А Горобець? Шпака тицьнув,

переконався: «Не  воскресне!» –

і до шпаківні повернув.

На тому не скінчилась справа,

Сорокам не закриєш рот:

пішла межи пернатих слава,

що Горобець – то ПАТРІОТ!

 

* * *

Воно б і дуже славно, так

біда: садок пожерла гусінь,

яку збирав щороку Шпак:

для цього ж він, було, й вернувся.

 

 

Упирева слава

 

Упир з могили виліз боком, раком,

Причепуривсь, нассався, розжирнів,

Назвав Героя люто вурдалаком,

Зробив кар’єру в царстві упирів.

Його шанують Вурдалаки справжні:

«Ти є понад героями герой!

Тобі належить світ, а не два сажні!

Твоїй брошурі – в церкві аналой!»

Упир воскрес від того остаточно,

Його чорти вітають з бузини,

Упир – оратор, бреше надурочно,

Йому вже й орден є від Сатани.

Йому вже вірять правнуки Героя,

Над ним зіходить слава золота,

Святиться Упирева паранойя

І в притчу увіходить прямота.

Забули люди про кілка з осики.

Та осокори в місті ще росли.

І сталося: суха галузка пики

Діткнулась, вітром зламана, коли

На Дзвонику Останнім промовляв

Своє напутнє слово школярам…

Діткнувся ледве пики гострячок –

Пшик з Упиря! Усім присутнім – шок!..

 

***

 

Прозріли, може, люди в тій порі?

Якби ж то! Школярам єдина користь:

Таки переконались школярі,

Що родичі осикам осокори.

 

 

Одне відкриття сенсу буття

 

Свиня шукала сенс буття:

на пасовищі, у городі,

в калюжі, у всілякій шкоді…

Бурчала: «От якби знаття:

де заховався сенс буття?»

Коли ж підгодувалась трохи,

з хліва нікуди вже не йшла.

Питає півень: «Мудра Льохо,

чому лежиш? Невже знайшла?..»

«Мовчи, дурний! – Свиня ганяє

усіх допитливців таких.

Сама ж то так собі рішає:

«Тре’ щось придумати для них

про той, як вони кажуть, сенс,

що десь мав бути… бути десь…»

Тут саме їсти принесли

тепленький харч, духмяний, ситний.

Свиня нажерлась, а коли

вляглася, мовить: «Сенс – в кориті!

В кориті сенс всього буття:

якби ж то змолоду знаття!..»

 

* * *

А й справді, людоньки, робити

це треба вчасно відкриття.

 

 

Всепереможне Право Зуба, або Все вирішують гризуни

 

Як настобрид тріумвірат

Ведмедя, Вовка і Шакала,

опозиційна мисль з’єднала

відважних травоїдів ряд:

Зайці – спритнющі русаки,

вцілілі Борсуки та Кози,

Бобри, Куріпки, Їжаки,

частина Білок Високосних

гукнули одностайне: «Лося!»

І сколотилось! Почалося!

Лось передвиборну програму

«Хижацтву – стрим!» презентував,

про міцність рогів нагадав,

про ролю сорому і страму.

Ведмідь розширений зубком

зібрав за участю ікластих,

де виклали «Платформу щастя»

Вовк та Лисиця вечірком.

Затаврували Лося грубо:

«Цей святотатець посягнув

на найсвятіше Право Зуба,

тож він прогрАє цю війну!».

А у відозві «До мишей»

закликано усіх щурячих:

«Прийдіть, проголосуйте зряче

за право гризти без ідей.

За докорінне Зуба Право

і Лісо-Степову державу!»

В окремій значилось ухвалі,

щоби Лисиці та Тхори

всіх гризунів із нір підняли –

хоч би й ногами догори;

а вірний Польовий Ховрах

всім Мишам-виборцям віднині

щодня давав би по зернині –

а хоч би й сам розбився в прах.

За виконанням цих ухвал

простежать Вовк, Ведмідь, Шакал…

 

***

Простежили! І писк святковий

неділю виборів святив.

Був результат стовідсотковий

серед Мишей. Гад їх ловив,

Лисиця жерла, хапав Тхір,

та лиш по виході із нір

голосувальних. Ох, незвичні,

ці віяння демократичні!

 

 

За що? (Тостова байка)

 

Старому і шанованому Лису

Лисичка зрадила з Бровком.

Від горя Лис шанований полисів,

Бровчко ж – забув: не був би він Бровком.

Лис на Бровка з дружками яму риє,

на Собацюру кігті гострить Лис.

Бровко ж… гуляє та на місяць виє,

так поетично виє – хоч сказись!

І  сталося: у потаємну яму

Бровко на гострий камінь загримів.

До ями Лис прибігши із дружками,

зрадів, але зрадівши, остовпів:

тяжке й страшне було Бровка конання,

криваве вирушання у Ніщо:

мутніли очі, і одне питання

ледь чулося: «За що?.. за що?.. за що-о?..»

 

Сконав Бровко. А Лис… у тугу вдався:

«Що ж це за помста?! – стогне гірко він, –

коли цей Псюга так і не дізнався,

за гріх який зі світом попрощався…

Ні, мушу я збиратись навздогін:

як дожену, зумію розказати,

за що була така йому розплата…»

Лисичці, Лисеняткам не сказавши,

до ями з гострим каменем на дні

пішов і не вернувся, зник назавше.

Лисячка тужить ночі всі і дні.

 

* * *

Було б Лисичці вчасно тямкувати,

перш, ніж Бровка-сердегу спокушати.

Або учити Лиса: що і як.

Або – принаймні – Лисових друзяк.

Вона ж… сама розпитує донині,

за що Бровко (а потім – Лис) загинув.

Наш тост який? Записуйте в аннали,

до замків догукайтесь із хрущоб:

«За те наш тост, аби ми завше знали,

і наші знали, і чужим казали:

ЗА ЩО».

 

 

День народження Мавпусі за участю радіо «Маврропа-флюс»

 

День народження Мавпусі,

масі-пасі, мусі-пусі,

як настав,

позіходились Мавпусі

до Мавпусі

неспроста:

всяке знало, річ відома,

що батьків не буде вдома,

але будуть Бабуїни із «Кулька»:

з ними – ляси-вихиляси,

обертаси, похмеляси,

під столом перехиляси

сторчака…

Веселилися до впаду,

поблювали смачно, радо,

обкурилися дур-зіллям

не внатрус.

Обкурилися – згадали:

«Йолі-палі, йоли-пали!

Ми ж не телефонували

ще на радіо сьогодні –

радіо «Маврропа-флюс!»

(Раді: «О – Маврропа-флюс!»).

Набирали знаний номер

знов і знову, дуроломи:

«Привітайте іменинницю ви нам!

Привітали вже? Недосить!

Ще окремо: лапку! хвостик!

пупця! дупцю! і півдупцю,

пару-рам!»

Радіо щораз вітало,

дупці, хвостику бажало,

пісню – ла-ла-ла! – вмикало,

і Мавпуся надималась так чимраз,

що аж… луснула від щастя,

мусі-пусі, «склала ласти»…

 

***

Просльозивсь ефірно диктор Дикобраз.

 

 

Шоу-бізнес – зоо-бізнес, або Жертва піар-акту

 

Шимпанзе Орангутангу

інтерв’ю давала,

шимпанзюшила, гіганту

бісики пускала:

– Все ще, серденько, чекаю

я на свого принця.

«Фа» від «ля» не відрізняю?

Це – мій творчий принцип!..

Шлях мій творчий? Ах, то певне,

йшов через дивани

та кушетки, та басейни,

сповнені шампана…

Що планую? Ой, планую

з жмуриками кліпа:

там один воскрес вчистую

і солістку ліпить!

А вона в той час співає

про кохання мрії

і немов не помічає,

що він з нею діє…

 

Завела Орангутанга

так, що розпалився,

кинув к бісу диктофона,

к чорту розголився…

Тут міліція неждана

вчасно – шасть! – з-за ширми:

фотографії! кайдани!

тапчани обширні!

На суді в Орангутанга –

захист і колеги.

Носять родичі банани

до усіх Колегій.

Але – марно. Зась! В’язниця.

А в газетах – шапки:

«Ах, спокуслива! Левиця!»;

«Секс-машина! Секс-турбіна! Секс-бітуммішалка!»

За таку, мовляв, дивіться,

і сісти не жалко

і посидіти… Отак-то!

Втямив репортерик,

що він – жертва піар-акту,

а не секс-істерик.

Та й заплакав. Розридався.

Бо вже папараці

знов його фотографують

і гладять… по пиці!

 

***

Шоу-бізнес – зоо-бізнес, –

річ давно відома.

Підступатись туди бідним –

лиш одна оскома.

Скористають та й викинуть:

така Чунга-Чанга.

Будь ти навіть блатиканим

більш Орангутанга.

 

 

Котяча поезія, а видавнича байка

 

Котові в січні снився марець,

мур-мур-амури голосні…

Прокинувся – один, як палець,

але думки іще… хмільні!

Побіг надвір – там сніг холодний,

поліз на дах – там дмуть вітри.

Вернувся в хату злий, голодний,

такий, що хоч лягай і вмри.

Почав Кицьок він проклинати:

«Невірні! Підлі! Боязкі!..»

Став з горя віршики складати

печальні, в’їдливі, гіркі:

«Мур-мур-р, палає в серці кров,

але не оживе любов;

мур-мур-р, лихий довкола світ,

а найнещасніший в нім – Кіт;

мур-мур-р, Хазяїн – сущий гад,

і хата – гірша з-поміж хат;

ніхто Кота не любить – от,

хоч Кіт – козак і патріот!

Мур-мур-р, я спонсор-ра знайду,

мур-мур-р, до Вінниці дійду!..»

Він, звісно, спонсора знайшов,

мур-мур-р, до Вінниці дійшов.

Він спить тепера на книжках

такий поважний, що аж страх!

 

* * *

Якщо ви – теж частково Кіт,

почухайте собі живіт

та дочекайтеся Кицьок

у добрий час – щасливий строк.

До видавництва не спішіть,

себе з ним разом не ганьбіть.

А спонсорам скажіть, няв-мав,

хай пуд ковбаски куплять вам.

 

 

 

ЙОЦЕМИДАЄСІЯ РОЗБУДОВУВАНА. ВИБРАНІ ЗАПИСИ

 

 

Повертатися в Йоцемидаєсію?

 

«Після Василя Голобородька та ще, може, Бориса Нечерди я власне не знаходжу жодного іншого нашого поета, який би був такий несподівано неповторний, як Михайло Стрельбицький у своїй «Йоцемидаєсії»…

На мій погляд, «Йоцемидаєсія»… може стати для багатьох молодих аспірантів джерелом для кількох дисертацій, відкриваючи кожному такі глибини, про які, мабуть, не знає усього і сам автор».

 

Леонід Пастушенко. Іменізація сущого, або Гротескове бароко Стрельбицького. «Вінницький край». –  2007, №4.

 

 

Повертатися в Йоцемидаєсію?

Хай навіть і задля багатьох молодих аспірантів

(аспіранток?!)…

А бодай і за відрядженням самого Пастушенка…

Ні, повертатися в Йоцемидаєсію…

справа все-таки більш ніж маркітна

(а коли ще й у гонитві за непобаченими першораз

глибинами тамтешного життя,

то й чорті-зна, в який бік маркантна).

Ой! Ах! Ох-х! Ойойой!

Самому собі жорстока справа:

знову ці картопляні, тютюнові, зельцманові люди,

ці крики-зойки потомних самоїдів,

ці їхні дурацькі з дня у день святкування

усіх можливих і неможливих свят,

своїх та сусідських,

бува ж, що й двох чи трьох в один день…

І ці перенесення днів: понеділка – на суботу,

суботи – на п’ятницю…

Господи! А ця їхня горілчана гумористика!

А ці в’їдливі висміювання своїх

більш совісних керівників!

А ці підлабузливі естрадні шаржі

на керівників жорстокого мародерського профілю!

А ці офіційні святкові фестивалі

несамодіяльної самодіяльності:

«Всі ми діти твої, Йоцемидаєсіє!»,

«Наша область звітує нашій столиці!»,

«У хлопа з нашої глухомані – нова зірка

на лацкані!..»

А ще ж на додачу – ці їхні втомливі урочистості

та мітинги довкола Братнього Троянського Коня.

Втім, цього разу, можливо,

й справді варто приспішитися?

Чутки! чутки! чутки!..

Чутки, одна одної несподіваніша, загадковіша:

«З’явилися небувало жорстокі

йоцемидаєські бригади бойовиків!»;

«Йоцемидаєські бригади бойовиків

перефашистили усіх фашистів

і несуть смертельну загрозу дружбі

навіки дружбою здружених братніх народів

та їх комісарові Персентію Ямценюкові,

кидаючи діряву тінь на всеньку цивілізовану Маврропу!»;

«Не коричнева, не червона,

але ще небезпечніша – сіро-буро-малинова

загроза світовому співжиттю і співмешканству!»

й т. ін., й т. п.

Скидається навіть не на «гарячу точку» –

вже найгарячішу, розжарену кляксу нагадує.

Прости Господи, нащо я її, тую Йоцемидаєсію,

а й на якого дідька їх, тих йоциків з їхніми дайками,

десять літ тому було відкривав, описував?

Але… хоч не хоч… збиратися треба…

Бо той же Пастушенко завтра запише в боягузи…

А не повернусь… що ж,

нехай у моєму Майдані-Вербецькому

Летичівського району, ой та й на Хмельниччині,

якщо залишиться там хтось грамотний,

напишуть мені епітафію на кенотафі

(можна крейдою, а не згірше – й сажею)

коротку і зрозумілу:

«Він не повернувся з Йоцемидаєсії».

 

 

ЗАМІСТЬ РЕПОРТАЖІВ: ПІСНІ І МАРШІ ЙОЦЕМИДАЄСЬКИХ ЯБЛУНЕВОЦВІТНИХ БРИГАД

 

Пісенька йоцемидаєських радикалів, ними ж і забракована

 

Ми купимо гранати

і тихо вийдем в ніч,

ми будем підривати

котел, трубу і піч:

 

котел – щоб не зірвався,

трубу – щоб дим закляк,

в печі щоб не спікався

тисячотонний шлак.

 

Ми купимо ракети

„Земля – земля” – ба-бах! –

самонавідні: де ти,

броньований „МайбАх”?

 

Ми купимо напалму

(ніякий це не сон!),

ми в добрий час підпалим

доріжку VIP-персон:

 

червону ту доріжку

в обхід, на поп-концерт,

де їх чекає СВІТСЬКА

тусовка і фуршет.

 

Ми купимо пейнтбольні,

зарядимо лайном,

ми вцілимо БЕЗБОЛЬНО

посла Кваші притьмом:

 

за те, що наш півострів

він прихватизував,

за те, що наш апостроф

він зайвим знаком звав.

 

Купити будь готовий

все, що підкаже час:

на те ж воно й ринкові

взаємини у нас;

 

ринкові ночі й ранки,

торгуйся що є сил:

ощадим на сніданках,

на штанях – до могил.

 

 

Похідна пісня яблуневоцвітних юнбригадівців

 

Ми довго терпіли, бо не розуміли,

що є вже пейнтбольні

рушниці про нас.

І от ми їх маєм,

лайном заряджаєм,

бо є у нас цілі,

мета є у нас.

 

Броня не завада, ні бронежилети,

влучаннями випишем наше „Ганьба!”

Служивим посадим на їхні кашкети

відзнаку відзнак, підкашкетним лобам.

 

А станеться – снайпери справжні нас „кльокнуть”,

затужить матуся в далекім вікні,

та вже бузувіри не ступлять ні кроку

без страху завмерти навіки в лайні.

 

Пейнтбольна чота вируша за чотою,

короткі прощання, трамвай проіржав…

Сюдою-тудою, харчі без набою

заради набою стрілець кожен взяв.

 

 

Пісенька-зізнання яблуневоцвітних стрільців лайнострільних – нащадків Першого Лучника

 

Ми – яблуневоцвітні,

ми стрільці всім привітні,

наш предок Перший Лучник

найлуччий лучник був;

в листопаді чи в квітні

ми в яблуневім вітті

і в тополинім вітті

ведем свою лічбу.

 

Влучання не похмільні.

Раз! Два! Три! – лайнострільні

безпромашні пейнтболки

пере-ос-на-щені:

влучаєм – шельму мітим,

Господні Заповіти

виконуємо чесно,

чи пан пропав,

чи ні.

 

Мурло, бува, й не враже,

та перст Господній каже,

а вкаже, то й підкаже:

«Глядіть: мурло мурлом!»

І треба примічати,

примітивши – влучати,

хай хоч який параграф

струнчить судейський гном.

 

Ми – яблуневоцвітні,

ми солов’ю підзвітні.

Пелюстка до пелюстки

ще й тополиний пух.

Травинка до травинки,

сніжинка до сніжинки.

Приціл хай не зіб’ється.

Набій – щоб не протух.

 

 

Пісня-балада про найдорожче влучання у найкоштовніше

 

Народний дуже депутат

не найбагатшої з країн,

годинник за мільйонів п’ять

на білій ручці носить він;

 

годинник – корпус-«скелетон»,

сто діамантів, блиск і шик!

подвійний вічний турбійон,

бій мелодійний – сто музик!

 

А ми – картопляні сини

не найбіднішої з країн,

чіпкі – нас дідько не здмухни,

все поціляємо внагін

(нас тільки снайпер не зніми,

поки не не вцілили ще ми).

 

Піднявши руку, депутат

гукнути встиг лиш: «Пільги – всім!»…

Лайном розплився циферблат

в усій красі, в усій красі!..

 

За нами, певне, є сліди,

хтось кинув зброю, як тікав.

Обла-облавонько, щади:

не винуват ні шал, ні кал!

 

Ніякий то ж не атентат –

короткий істини момент:

народний дуже депутат

цвіте лайном, пан-рудимент.

 

 

Покаянна пісенька двох невдатних виконавців акції «Їхня Примадонна нам, ми – їхній Примадонні»

 

«Прости нас, друже провіднИку,

що жалість знову підвела,

і нашу місію велику

й цим разом нанівець звела.

 

Сіпнувся палець сам собою,

два пальці побратимів двох,

і пахощ теплого набою

ліг там, де «Ах!» – не там, де «Ох!»

 

І пропливла попсо-мадонна,

зневажно хмикнувши на нас,

і крутить руки охорона,

чмурами обзиває нас.

 

А все – чому? Приціл оптичний,

розробки власної приціл,

так висвітлив її обличчя,

наблизив так її поділ…

 

що стало видко ліпоксацій

стражденні скальпельні сліди,

й аж засвербіло нам… у серці

від тої «звйоздної» біди.

 

Прости нас, друже провіднИку,

тебе ж нізащо не здамо;

а нашу слабкість превелику

ще, Бог дасть, спокуту-ємо…»

 

Сміється матом «примадонна»

двом дурням йоцикам услід:

така собі і всім відома,

що чи її жаліти слід?

 

 

Пісенька поблажлива жаліслива уважлива

 

Не стріляймо, стрільці лайнострільні,

у сукенку ту, що білим біла,

бо сукенку тую дуже жалько –

більше жалько, ніж її хазяйку.

Бо сукенка та не винувата,

що хазяйка трохи біснувата.

Біснувата трохи, а чиновна,

обіцянь брехливих повним повна.

Ми вціляймо, стрільці дальнозорі,

в щось таке над нею непрозоре;

понад нею й-а ще й трохи збоку,

щоб лиш пахощ виділивсь, нівроку.

Пахощ хай понад промову лине,

як «курли» прощальне журавлине.

Буде там аромотерапія

всім, кому сукенка душу гріє.

 

 

Пояснювальна пісенька пейнтбольних суперснайперів лайнострільних

 

Пощади нас, охоронний

підрозділе «Альфа»,

до уваги, «альф-онси»

візьміть,

що ми цілим кулю в кулю

теж під кутом альфа:

щоби кулі кулю

зрозуміть!

 

Куля кулю зустрічає, по-пейнтбольному вітає,

друзки-бризки – як аерозоль

над об’єктом балакучим

(над співочим, над співучим)

сяють розбризком пахучим.

«Альфо», не труди собі мозоль!

 

Пощадивши, привітай нас,

підрозділе зацний,

потаємно у серцях

своїх:

що ми робим, те що робим,

поки нас не клацне

хтось дурніший від умів

твоїх!

 

Куля кулю зустрічає, по-пейнтбольному вітає,

друзки-бризки – як аерозоль

над об’єктом балакучим сяють розбризком пахучим.

Ферзя гола, голий і король!

 

Пощадив нас, будь спасенний,

підрозділе «Альфа».

Ми зникаєм між густих

суцвіть.

Ой любили ж куля кулю,

ох – під кутом альфа,

ух, кохали – для усіх

століть!

 

 

Омеги ми, омеги…

 

Синусу косинус – ох, не котангенс,

фарба брильянтові – не екскремент,

альфи з омегами не поквитались, –

жиймо, омеги, до нових календ!

 

Альфами тлумлені, биті омеги,

ми невловимі, як води в пісках,

оберігають бо нас обереги,

сховані в приказках, сущі в казках.

 

Казко, у приказці переховайся,

приказко, в казці тобі гарячЕ.

Посмішко, усмішці не посміхайся:

сонячні бризки падуть на плече!

 

Альфи прислужаться анальфабетам.

Анальфабети, під німби – вперед!

Кулька пейнтбольна – Уваги прикмета,

якости міра морквяних котлет.

 

 

Пісенька радіодинаміка, відрізаного за несплату абонплати

 

Весна! Розмерзлася душа,

набій не мерзне біля серця,

то й ти, дівчинонько, не сердься,

що він з чотою вируша.

 

В чоті ладує чотовий

і друг товаришу підкаже:

звідкіль пантрує око враже,

де є спокуси чорторий.

 

Козодра слідом зацвіте,

бузок набрякне опівночі,

очам насняться карі очі,

ще й те і се, і все про те.

 

Весна в розлуці промайне,

настане літо благодатне,

настане все – аби не ґрати,

аби не снайпер стрічний, не…

 

 

Пейнтбольні Робін Гуди, не цільмося в хруща!

 

Пейнтбольні Робін Гуди,

не цільмося в хруща:

ціль завелика буде,

велика втрата буде, –

й-а хто буде прощав?

 

Не цільмо в муху-бляху

і в перелітну тлю,

не цільмо у комаху –

тружденну ту мураху, –

зазнає світ жалю!

 

Знайдім суху тернину:

колючка, брунька – ціль!

Похмуру виждім днину,

вечірню в ній годину,

ставаймо звідусіль!

 

 

Пісенька розбитого радіодинаміка

 

Не дивися, доле, так привітно,

не виснажуй зором окомір,

не виглядай яблуневоцвітно,

як бувало досі з певних пір.

 

Бо бригади яблуневоцвітні,

(їм сади травневі – маскхалат)

йдуть – несуть набої заповітні

до палаців мимо мертвих хат.

 

До палаців, леле, до майданів,

до найвищих, леле, фальш-трибун:

щоб лайном квітчались «богом дані»,

щоб «бомонд» спізнав, що він – табун.

 

Непримітні хлопці непомітно

у нерівній падають борні;

не виглядай яблуневоцвітно

день при ночі, доле, ніч при дні!

 

 

Пісенька, записана на звороті бланка запрошення
«Всі на вибори!»

 

Маленький Йоцемидаєс,

у нього руки золоті,

а все, що є у нього, – «єсть!»,

а все, що єсть у нього, – «є-сс!»,

от тільки помисли святі.

 

Він хоч маленький, а – живий,

тут нині – не на небесі,

у нього лий – не перелий,

піклуючись про нього всі.

 

Бо він коли до урни йде,

за пиво збувши бюлетень,

«любИх» до влади приведе,

о чорна нічко, білий день!

 

Миленький Йоцемидаєс,

у нього й думи золоті,

над ним то дурбас, то балбес, –

чого ще треба у житті?

 

Він сам обрав, бо сам продав

свою чи долю, чи судьбу,

з собою сам ся похмеляв,

собі такий доречний був.

 

Червоний він, аж жовтий він,

блакитний, як в Донбасі сніг,

він – влади джерело і змін,

він нині й завтра переміг.

 

Він тут, він там, він се, він те,

він скрізь і всюди, бо – ніде,

у нього й серце золоте

у грудях золотих гуде.

 

Він золотий до нігтя – весь,

він сам собі Туркменбаші,

а все, що є у нього, – «єсть!»,

а все, що єсть у нього, – «є-сс!», –

не золотіше від душі!

 

Душа у нього – золота,

параб-рура, раб-раб-та,

і торохтять у цій душі

ідейки майже не чужі.

 

Ідейки – страшно золоті,

інтернаціональні – ті,

де братня золота любов

його возносить знов і знов.

 

А й вознесіння – золоте,

маршрутик янгол замете

крилом блискучим – золотим! –

за всіхнім Йоциком таким.

 

Душа ж бо в нього – золота? –

тра-та, та-та, та-та-та-та!

За честь його іде чота,

вся в патронташах – золота!

 

 

Пісенька на привалі в віртуаллі

 

На привалі, да гей, на привалі,

де ще вільнеє місце знайшлось,

сняться сни небувало бувалі,

шелестить шелестіння колось!

 

Втома топиться у перевтомі,

дня і року всечасна пора;

засинають чуття несвідомі,

а свідомих є пісня стара.

 

Пісню генами скрізно співаймо

про незбутній життя довгобуд,

а про себе навмисне не знаймо:

хто пейнтбольних влучань Робін Гуд.

 

На привалі, да гей, на привалі

янгол всіхній усіх береже.

У якім же, якім віртуаллі

наш стрілецький П’єрко Беранже?

Наш Стрельбицький П’єрко Беранже?

 

 

Маленький Йоцемидаєсик

 

Маленький Йоцемидаєсик,

велика сила в ньому є;

він для пейнтболки кулю місить,

великих з нами дістає.

 

Маленький, бо зростав нехутко,

недоїдав, недопивав,

з чужого лівого прибутку,

йдучи правіш, недокрадав.

 

Його хоч куля несмертельна,

смертельний будить переляк;

від неї міточка пекельна

є неспростовний Богу знак.

 

«Хай буде так! – Господь рішає, –

як нам Маленький показав».

Маленький перезаряджає

на рубежі нових дерзань.

 

Все вгору, вгору, ой та вгору,

нових сягаючи щаблів,

пейнтболка піє непокору,

низький виляскуючи гнів.

 

Маленький Йоцемидаєсик,

велика пристрасть в ньому є;

він для пейнтболки кулю місить;

місивши, щастя зазнає.

 

 

Маленький Йоцик, син чоти

 

Маленький Йоцик-дристунець,

непередбачний син чоти,

стає в пригоді – хай нам грець! –

не може не допомогти.

 

Він їв гниле, він нюхав клей,

він нині пайку нашу їсть,

він – найщиріший із людей:

багатобарвна в нього злість.

 

Його штанцята – арсенал,

його потуга – що той Крупп! –

він сам собі ціни не знав,

в віках потомний козолуп.

 

Він не Гаврош, бо Йоцик він,

маленький, бо малих батьків;

за ним рушаєм навздогін

ми від погонь, від «яструбків».

 

Маленький Йоцик-дристунець –

надія нам і талісман,

майбутній доблесний стрілець,

наш спадкоємець – хай нам грець! –

наш арсенал, наш не-гурман!

 

 

Як є в чоті дівочий рій…

 

Як є в чоті дівочий рій,

то ходиш сам собі не свій

під поглядами тих стрільчинь,

такий – хч відірви та й кинь!

 

Стрільчині вдатні, хи-хи-хи,

позбувли стрАхи і страхИ.

Жахи позбувши, ге-ге-гей,

бояться жабок і мишей.

 

Мишей не ловим, жабку – жаль,

тож не злякати нам цих краль,

хоч нас вони під переляк

щодня підводять так і сяк.

 

То загадають скласти вірш

бодай Стрельбицького не згірш,

а то набої украдуть,

а то у принця промахнуть.

 

Зате безпромашно принцес

шанують – мітять попри стрес

і всяких інших тлустих пань

натхненно значать без вагань.

 

 

Запала в серце ройова…

 

Запала в серце ройова

стрільцеві юному неждано,

і вже судьба – не тринь-трава,

і вже фортіссімо – піано.

 

Він носить квіти ройовій,

весняні котики несмілі,

він мріє впасти у траві

до ніг їй – як заряд при цілі.

 

Ніякий він не мазохіст –

переживає неувагу

та свій малий стрілецький хист

тренує – влучність і відвагу.

 

Ще вчора був мазило він

(не вцілив клямку депутатську),

назавтра взяв такий розгін –

розмазав муху мимо стін

і тлю вистежує метляцьку.

 

… Став за півроку – Робін Гуд!

Вона ж  – ніякої уваги.

Він тут і там, він там і тут

кладе до подвигу маршрут,

шукає в погляді наснаги.

 

… Щасливий пісні епілог,

вінчає щастя тиху вдачу:

коли він сів, – казали: «лох!» –

образив честь обранців двох, –

вона принесла передачу.

 

 

Пісенька про авто моделі «Мерці- десь- бемц!» і стрілецьке влучання у його бокове люстерко

 

Авто народного обранця –

«Мерці – десь – бемц!», нова модель,

усього людства ревна праця –

як фастум-гель, постфактум-гель;

 

розбивши сто авто зустрічних

(на пОдушках «Мерці – десь – бемц!»),

обранець гелем вавку лічить,

як рога бик – комолий бець.

 

Пейнтбольним стрільцям не дістати

його «Права», його лацкан,

та й бронескло щоб закаляти,

потрібен надсекретний план.

 

Бо ревні правопохоронці

охороняють беця й «Бемц»:

запанували у сторонці,

де роси згинули на сонці,

кайдани ж зблисли – клямц та клемц!

 

І от коханець мрії юний

в кюветі з ночі Бога зве,

і, «Бемца» вчувши грім-відлуння,

встає і цілить – в бокове!

 

Лиш дзеркальце не розлетілось

(знай наших!), тільки розпливлось…

Хоч це не все, що нам хотілось,

але усе, що нам вдалось.

 

 

Про зірку чергову негадану: не з неба, але – на погони

 

Багаті не діляться з бідними,

бандити з президій не рушаться.

Погони зірками провідними

над тілом Вітчизни ворушаться.

 

Вітчизна, гвалтована, охкає,

смакуючи поміж тим чіпсами.

Погонник вдоволено рохкає,

встає, оселедця розчісує.

 

Тут, стрільче, тобі не ловити ґав –

додай на погон йому зі-роч-ку!

Хай вірить, що це йому Бог послав,

під орден готує хай ді-роч-ку.

 

Погони – зірками провідними!

Мундири – щитами блискучими!

Панове, хоч трубами мідними

діліться зі стрІльцями влучними!

 

 

Протизаплідна стрільба рою Йоцика Кмітливого

 

Син депутата, юний генерал,

син генерала, юний депутат,

і дві блондинки їхні на привал

тут зупинились – може, й невпопад.

 

А ми в печері, у яскині, тут

сиділи між походами двома:

не знаючи про їхній цей маршрут,

про цей тут їхній сексуальний труд,

про ці оргазми-спазми «без ума».

 

І от тривогу каже ройовий:

«Скабрезні лона взяти на приціл!

Протизаплідний засіб наш такий:

Лайно з пейнтболки – в химородну ціль!»

 

Щоб менше юних генералів нам

і депутатів юних на віку,

прицілься, стрільче, в зримий стид і страм,

у павзі їх утіх, трах-тара-рам,

своє влучання здалеку смакуй!

 

Вони в екстазах не відчують, ні,

протизаплідних заходів твоїх.

Лише народ у нові щасні дні

благословить стрілецький твій успІх.

 

Поменшає в майбутнім – друже, вір! –

мандатоносних юних тих мармиз

і генеральських дуроносних зір

поменшає хоч трохи на позір, –

цих спадкоємних збудників всіх криз.

 

 

Ой у місті червона доріжка…

 

Ой у місті червона доріжка

та й для ВІП-персон!

Не доходять туди наші ніжки:

бо там є «заслон».

 

А ми тую червону доріжку

пейнтбольнемо!

На ній лайном випишемо «фішку»:

«Ми тут ще – гей! – живемо!»

 

Як упадуть згустки життєдайні

на доріжку-ВІП,

то прославлять по усій державі

наш нестравний хліб.

 

А ми хлібом ярої пшениці

рід ведемо,

а ми вічну юшку з чечевиці,

гей-гей, вічно травимо!

 

Розпочали охоронці ВІПів

свій нещадний тан!

Продукують «Їдло для закріпів»

чайна й ресторан!

 

А ми теє «Їдло для закріпів»

обминемо,

а ми ту червону ВІП-доріжку,

гей-гей, запейнтболимо!

 

 

Самозаспокійлива пісенька учасників масованого лайнообстрілу найелітнішої гімназії Каштановграда

 

Елітна школа для елітних бевзів:

чужа там мова і чужинський дух,

а охоронці там такі тверезі –

орлине око і собачий нюх!

 

Та мусим, братку, ми ризикувати,

вилазити із ночі на каштан:

щоби з каштана браму обстріляти,

щоб рідним духом запахтів паркан.

 

Щоб казнокрадів плем’я юне, славне,

і рекетирів молодий посів

запам’ятали пахощ страв нестравних,

нестравний хліб вітчизни як пахтів.

 

Вони ж надалі в Блондоні й Спарижі

науку панування оплатять:

як із народу витискати грижі

під керівне своє «мать-перемать».

 

Хтось посміється: «Марна, стрільці, справа:

у паразитів пам’яті катма!”

Є те, що є: в державі є держава,

якщо в народу месників нема».

 

Ми дуже сперечатися не станем,

ми – лайностріли, не бойовики.

Нам тільки б ноги винести з каштана,

во здравіє поставити свічки.

 

 

Пісенька-зізнання про лайнообстріл митниці

 

Якщо митар збирає в кишеню

і з вітчизни митниця ссе,

лайностріле, до жмені дай жменю:

ми з тобою в одвіті за все!

 

Що помітили, те й помічаймо,

бо, як казано, мітить Господь,

ми лиш джури його безвідчайні,

наша заповідь: «Шкоді – зашкодь!»

 

Митар церкву підступно злампічив,

дармовинку у церкву уклав,

запалив реквізовані свічі,

покаянням же не запалав.

 

Тут не видно Павла, ані Савла,

тут молитви не сталось ніде.

Не господня – Мамони тут слава

мироточить – смердить, аж гуде.

 

Лайностріле, геть сумнівів решту!

Нашу пісню.як доказ, несім:

хоч не визволить нас від арешту,

але ясною буде усім.

 

 

Танцюймо, хлопці, «Дристунця»!

 

Танцюймо, хлопці, «Дристунця»,

найголовнішого танця:

на те в державі і мороз –

найголовніший зимній бос.

 

Танцюймо, тупцю-дрібцю, пук!

Танцюймо танець ніг і рук,

невтомний  танець живота –

пара – ру – ра, тра-та-та-та!

 

«Над лихо, горе і біду

я із пейнтболкою піду

у той танець, хай йому грець,

де хто стрілець, той молодець!»

 

То не заслуга і не ґандж,

що танець – кольору оранж;

то трохи є від гарбуза

й від пива марки «Тринь-буза».

 

На чатах, братику, не спи,

бо вже повіяло з тропи

непевним духом та чужим:

танця спинити йде режим!

 

Танцюймо відступ назадгузь,

дрібцюймо в ритмі «не боюсь»;

танцюймо цівками вперед,

танцюймо нишпіркам во вред!

 

Танцюймо, хлопці, «Дристунця»,

най-най-пейнтбольного танця,

найпейнтзнеболювальний ритм:

гуп-гуп! пук-пук! лясь-лясь! рип-рип!

 

 

Мерщій хай крешеться весна!

 

Танцюймо знову «Дристунця»,

непередбачного танця!

Непередбачний цей танець –

судьби початок і вінець.

 

Руді, кирпаті і рябі,

своїй довірившись судьбі,

ми не належимо собі –

лиш силі Божій, далебі.

 

Бог мітить шельму і Тільця

за допомогою стрільця,

а для стрільця – відзнака ця:

дрібцює в полі «Дристунця».

 

Якщо ти справжній лайностріл,

дрібцюй проміждо міст і сіл,

дрібцюй у селах і містах

не за відзнаку, не за страх.

 

Під каблуками багатьма

скоріш розтопчеться зима!

Від вдару об гузно гузна

мерщій прокинеться весна!

 

 

Якщо це й культура «шіт», то з трипільських ще решіт

 

Й-а хто хоче, той брешіть,

що це й є культура «шіт».

Це не «шіт», а серця міт –

лайнострільний первоцвіт.

 

Первоцвіт з давнющих літ,

де сидів на глині кіт,

й-а йшло панство – вищий світ –

данцувать тодішній хіт.

 

Данцували, дріботіли,

поки гайту не схотіли;

як схотіли, тра-та-та,

то й згадали про кота.

 

Кіт натужився в бік гайту –

долетіло аж до сайту,

де тепер персони-ВІП

мерехтять із кліпа в кліп.

 

Як не «шіт», то й не шітуєм,

бо зі смертію жартуєм,

бо ж назустріч – снайперИ

присмеркової пори.

 

Бо кайдани і тюрма

світять нам – зникає тьма:

світла стільки звідусіль

ще не бачив лайностріл.

 

Лайностріле, лайнострель!

Оспіває менестрель

твою долю ще й судьбу

на дочасному горбу.

 

 

Пейнтбольна сатаноборча

 

Престол сатани не порушиш гранатов,

гармати і бомби – зміцняють його;

лиш ружжа пейнтбольні придатні зіграти

йому поминальну – го-гов, ого-го!

 

Пейнтбольні доцільні, якщо лайнострільні,

якщо заряджають їх не дристуни:

м’якеньке влучання, дотичне до цілі,

пронизує наскрізь престол сатани.

 

Не будьмо же ж, хлопці, ні раз дристунами,

від чорного хліба вся наша снага.

Якщо наша правда, то й Сила із нами,

ступає чота – за ногою нога.

 

Чоту лайнострільну шукають радари,

полюють десанти, несуть діоксин,

і талієм сиплять, убивці-нездари,

і в’ється на прапорі в них бісів син.

 

Пейнтбольну чоту пеленають тумани,

позаду – якісь прикордонні стовпи.

І чути десь ген угорі: „Мани-мани”,

і, стрільче, терпи, а заснувши – не спи!

 

 

Маршова прощальносвітня

 

Заграє дудник на дуду

в день яблуневоцвітний,

коли я в битві упаду,

всім ворогам привітний.

 

Бо ворог нам дається раз

то Богом, то судьбою,

бо зловорожий чадний сказ

не ситий сам собою.

 

Я перекреслений упав,

мене немов нема вже,

мені уже вояк УПА

у раї райське каже.

 

Заграй же, дуднику, заграй,

втоми свої легені,

бриніти не переставай

у грізному натхненні.

 

Бо я хоч грізним і не був,

але щадив не всяких;

на мене покладуть табу

чиновні зарізяки.

 

Але хоч як би там було,

нехай ціліє дудка:

заграй нікому не на зло;

у грудях тепла грудка.

 

 

 

І ЗНОВУ В УКРАЇНІ

 

 

Повертатися в Україну

 

«Він часто повертався в Україну,

хоч дуже рідко з неї виїздив», –

це теж епітафійний ексклюзив

про мене б у лиху мою годину.

 

Коли вітри звідсіль женуть у спину,

бо тут хапузі тать благословив,

навіщо повертатись в Україну,

на дідька горопашити мотив?

 

Де митар свій свою жере людину,

де свій оратор, як чужі, спесив,

як ляже шлях тудою в Україну?

Як же й не ляже, Господи прости?!

 

Отож – вертатись: нині і щоденно!

Від йоциків нещасних, звідусюд, –

з футурумів, утопій, мрій нужденних, –

не по її хліб-сіль, не по її лють-люд, –

 

лиш по її мелодію можливу,

оту, невгадну, мерехтливу ще;

ні, не тужливу – болісно жаливу,

жаждиву, шерхлоусту… юродиву?

Вотще вернувся? Хоч би і вотще!

 

Про мене у лиху мою годину

зроніть епітафійний ексклюзив:

«Він часто повертався в Україну,

хоч з неї, власне ж, і не виїздив».

 

 

5 год. 30 хв. Прокидаюсь з радіо вкраїнським

 

Радіо-радійним буднем

на моїм батрацькім ложі

знов мене дівчата будять:

«Душу й тіло ми положим!..»

 

Ще й мене, старого, зранку

тлумлять, топчуть в безнадію,

ох, краянки-роксолянки:

«Ще нам, браття молодії!..»

 

Обнадіявши на долю

в ріднім краї лиш молодших,

браттєсестри славлять волю

в гімні з-поміж найкоротших.

 

В Козакландії шальварній

гімн співають нам дівулі.

А кошерне над кошарним

хмикає і тиче дулі.

 

Гімн як гімн. Співанка давня.

На сусідські трохи схожа.

Недоладність виконання

навіть встати допоможе.

 

Але думка душу крає:

чи не в тім же й гріх краянський,

що найкращі помирали

за куплети графоманські?

 

Тим-то й маєм те, що маєм:

на чолі овець – індика?

А що маєм – не міняєм:

бо майбутність в нас велика?!

 

 

Мимочасове

 

1.

Зелений зошит. Тиха радість поля.

Червоні маки – знаками питань.

На обрії – снага церковних бань.

Вцілілий жайвір – ниткою пароля.

 

На жайворів була і є війна,

на них, сердег, уся хімічна зброя.

Вони ж, як пісня «При місяці стоя…»:

лунають, і від них висить луна.

 

Пожовкне зошит, радість перейде,

пощербна надість – сам-собі-чеснота,

і тополина-діва замість ґнота

спахне над куций і холодний день.

 

Круговороти пам’ятей земних,

утрати, перевитрати і страти.

Про щось червоний мак збиравсь питати…

Про що, падучий, пурпурно не встиг?

 

2.

Паркани понад люди. І колючка.

Захопницьке приватництво спішить

народ поза парканами лишить,

хоча народ попідпарканний –

злючка.

 

Хтось на паркані розписавсь… лайном?

Смолою інше – з хрестиком – завзяття:

про те, що люди перед нею – браття

(перед землею яко вічним сном).

 

Бо ма’ть земля – таки ще й досі мати.

Про те попід паркани розказати

уміє кожен другий неборак.

Хоч за парканом вже… приватна Лавра?

божисто сяє, і клене, і тавра

язичникам віщує – не інак

по-християнськи. Бо й Христос… приватний?

Спочатку до банкрутства «довели»,

повторно і натхненно розп’яли,

а потім – хап! – теж приватизували,

зафільмували, в платину кували,

хапужисті, броньовані примати.

 

3.

На герб села годиться… лобода?

Пшениця теж, але у другу чергу.

Осот? Пирій? Буланий і Гніда?

Годяться! Знов і знову без встида,

як і годиться вічна тінь ковчега.

 

Що, еру технотронну вже ведуть

сюди з-поза кордонів товстосуми?

Посиплять гербіцидами, притлумлять

і вічні бур’яни, і вічну суть?

 

І в протигазах підуть трударі

якесь ростити диво для тамтешніх

моторів, технологій навпакешніх.

Кількох достатньо буде трударів.

 

Для трударів вже нині їдло є –

забиті магазини! – з хімікалій:

смачне! пахуче! не гниє роками!

на всіх хватає, для усіх стає!

 

Невже були не згірші то года.

коли у хліб місилась лобода?!

 

4.

Дзвенить болото і торфи горять,

ліс погасили, але ліс куриться,

і обгоріла, зболена лисиця

й собі стає у самогубців ряд.

 

Хтось мав би заступитися за всіх.

За всіх… перед всіма?

Така рахуба.

Зневажать всі: «Він що, упав із дуба?

Упавши, мабуть то ж і занеміг!»

 

І все-таки хтось мав би, мав би хто…сь?

допопоки б іншим їлось і пилось.

 

Бо всім – «до лямпи»: світиво пожеж,

які поза подвір’ям та маєтком.

Бажай і споживай! Є срібна креш,

є лисому блондинки та брюнетки.

 

Є сонце дня, епохи сонце є,

є боротьба за місцечко під сонцем,

її ж то світ у світу й виграє,

аж сам себе при тому програє,

собі у ніздрі випустивши стронцій.

 

Дзвенить пекельно програне болото,

кулик помер і чапля зникла потай…

А все-таки хтось мав би, мав би (хто…сь?)

бодай у когось випросить кого…сь?

 

 

В степу живуть степовики і доживає степ

 

Анатолію Глущаку

 

1.

З Дофінівки дивившись на Пересип

(якщо туман, якщо із труб дими),

естетський не змагаючи пересит,

набачиш пальми – в пам’ять їх візьми.

Відчувши море й пальми за плечима,

з Дофінівки подавшись у степи,

розгледиш землю втомлену, причинну,

заснеш в дорозі – дива не проспи.

Ще диво зустрічається, буває,

у землях цих, у попідхмар’ї цім:

негадане, не люблене – стриває,

вичікує якихось молодців.

Його і не проспавши – як впізнати?

Не розминувшись з ним – пізнати як?

Синіють біля Окон Красних хати,

являють долі кароокий знак.

А де Волярка? Де сільце Григурка,

таке сільце, що для душі – сИльце:

ловило грека, москаля і турка,

в сильце винце поклавши і сальце.

В Дофінівки Пересип поспитає,

чи зі степів дороги є назад.

Дофінівка відкаже, що не знає,

Дофінівка талує виноград.

 

2.

В степу живуть степовики,

чорноземом смакують,

супроти сонця, з-під руки,

до скіфських баб прошкують,

зі скіфськими й воркують.

Що з того інколи бува,

того ніхто не знає:

десь, може, раз, десь, може, два, –

до голови лиш голова, –

там пристрасть вибухає.

В камінній плоті серця стук

ту іскру розскрібачить,

яку не встежить сам Федюк,

Стрельбицький недобачить.

Удвох прикличуть Глущака,

очей шестірко змружать

і – може, й не без нарікань,–

розгледівши, затужать:

за віком тим за кам’яним,

що у степах – підкидьком,

за тим, за прямодушним тим,

якого всім не видко.

 

3.

Степ інший вчора був,

степ нині є не той:

ледь сіверко війнув –

йде вихорець гвинтом.

Непередбачний степ,

відтінки то ряхтять,

то клеяться на креп –

мінлива многократь.

Крізьхмарно сонця диск

пульсує в переблиск.

І лісосмузі зиск

приносить тамариск.

І юний малоштан

виходить на баштан

то наче білоштан,

то мов рожевоштан.

Степ інший був і є

щодня, всякчас, щомить:

непізнане своє

ряхтить, мовчить, дзвенить.

 

4.

Розкуркулили людей –

забодяжили степи.

Ні Батий, ні Тугай-бей

так не жер тут і не кпив.

Забодяженим степам

наскрізь вгепано плуги,

суховіям перепав

зиск перги і пилюги.

Недопадані дощі,

недовезена вода.

Сонце – стронцій із пращі,

а ніякий Коляда.

Відступає лісостеп,

утікає, утіка…

Стигми болісних розреп,

де була колись ріка.

Спікся корінь, колючки

загострилися у світ,

поєднались болячки

ув один на всіх пристріт.

А колись бував тут Лель,

тасував гірлянди пар…

Підбодяжених пустель

вогнедише перегар?

 

5.

 

В степу живуть степовики

і доживає степ –

до всього звиклий навпаки:

чи НЕП йому, чи реп.

Що не життя, то – житіє

в степу тривких спокус.

І десь тут був, ще, може, й є

місцевий наш Ісус.

Зі степу доїжджав, було,

до марева пустель,

боров спокус столике зло,

і чіпси, й карамель.

Мале зелене кавуня,

мовляв, на тиждень мав;

у піраміді куреня

він проповідь казав.

А грішники грішать? Грішать

на всеньку широчінь,

ковтають землі, аки тать, –

чорноземи і рінь.

Але відомо: каяття

і до таких прийде,

лишень не буде вороття

ніколи і ніде.

Тому й живуть степовики,

тримаючись за степ,

до всього звиклі навпаки –

хоч НЕП їм, а хоч реп.

 

6.

РозорАний давно,

розорЕний щоразу,

при дітях при найменшеньких,

не мудрих

(Іванко-дурник був найрозумніший,

то й залишився, мудрагель, у казці)

степ доживає

(кажуть: «Виживає!»)

перед лицем пустелі і потопу

(«Пустеля чи потоп» –

ось в чім питання?).

Майбутнє-Янус

їх обох єднає,

пустелю і потоп.

(Потоп-пустеля –

майбутнього обличчя віспувате

схилилось над колискою степів;

вона – порожня).

Степ тікає в себе?

 

 

Про Тимошеву смерть (Містика)

 

Наснився Тимошеві вночі чорний негр-р-р

(Як Тиміш заснув з цигаркою):

«Давай, — каже, — мінятись будем:

Ти мені — чорні п’яти і долоні свої,

Я тобі — свої білі зуби.»

Цілу ніч мізкував Тиміш,

Ви-и-с-с-павсь, на ранок каже:

«Дзуськи!»

Пішов до сусіди, півцеглини позичив:

«Мотре, а зігрій літепло!»

Зуби надраїв, п’яти пошкріб

(не зна, чи й ходити зможе),

Сусіді осьмушку цеглини приніс.

Сусіда: «То став півлітра!»

Випили — Тимошеві закуска не йде:

Мов од вітру, хитаються зуби.

По другій — обидва сидять, як чопи.

сусідина жінка: «Мотре, вже забирай свого!»

І знов до Тимоша прийшов чорний негр:

«Розпротаку, надумавсь?» — питає.

Тиміш остовпів (хоч і в ліжку лежав):

«Відкіля умієш по-нашому?» —

«Діло житейське, — на те йому негр. —

Недавно ось пута розбили.

Учитись охота — от і навчивсь.

Давай учитись, Тимоше, разом!»

Тиміш ізрадів: «О, аміґо, камрад!

Ця думка й мені не давала спокою.

Учитимем, — каже, — хто на що гаразд.

І… загнув триповерховий.

Негрові вуха зів’яли враз:

«Пощо верещиш, як плантатор?»

Тиміш розгнівився: «То геть забирайсь:

Білор-р-ручка і агітатор!»

Аж на цілу ніч розгнівивсь Тиміш,

Ви-и-с-с-спавсь, на ранок каже:

«Мотре, позич рубля… Та якого… стоїш?!

Купи в крамниці словник іншомовних термінів!”

І кріпко він так за науку засів —

Не зрушити механізацією!

Не пішов бригадирові сіять посів,

Занедбав сільмаг-кооперацію.

Іде бригадир: «Чи не розпротаку

Туди твою, к слову мовити!?..» —

«Ти сонця не застуй, паршивий кишкун!» —

Тільки й спромігся Тиміш злихословити.

Ночі ждав, гейби Мотрі літ з двадцять тому,

Знову заснув з цигаркою.

Троє чорних негрів наснились йому:

Прийшли, ножами розмахують:

«Де той аміґо-плантатор?!»

Тиміш відбивався, як міг: словником,

Мотрю спросоння тусаючи…

Кинув той, що утретє прийшов:

«А поглянь-но, аміґо, на сонце!»

Глянув, а сонце — розпечений таз

І кров… у нього …скапує.

А більше нічого не пам’ятав.

До ранку уже не сердивсь.

Вранці повернулась Мотря лицем до чоловіка…

Лежить… з перерізаним… горлом!

 

 

Риторичне

 

Тюхтії, тюхтійчуки, ох, тюхтіющенки,

щиросердні побажайлики добра,

вам дракон імперський радий дужченько:

вами він живий і не вмира.

 

Не змагать його – лиш дратуватоньки

здатні ви сяк-так, щоб лиш не спав;

дратувавши – ніжно лоскотатоньки:

Бог чи дідько вміння те вам дав?

 

От дракон, не спавши, й прокидається,

зуби гострить, вогнедише, змій,

м’язи перепружує – вправляється,

виє люттю кровожерних мрій.

 

Після вас приходять бузувірченки,

тупо марнуковичі грядут:

«Ми з тобой, драконе, одновірченки!» –

в груди себе б’ють, аж ті гудуть.

 

Лопотять: «Драконові – драконове!» –

так, мовляв, Писаніє гласить

і, понеж це істина доконана,

піють: «Бог дракона хай хранить!».

 

Все і всіх йому до пельки вивезуть,

«братньо» об’єднають все під ним,

тюхтіїв, тюхтійчуків, ох, вимерзять,

пустять тюхтіющенків на дим.

 

Дим солодкий, ніжний, приємнющенький

над зубовне клацання злетить…

Тюхтії, тюхтійчуки, ох, тюхтіющенки,

вірш цей вас нічому не навчить?

 

 

Генеральська недодача

 

А генерал ховався не в Ізраїлі, –

колгоспників нащадок, у селі,

при удові з коровою. Не злі

були там хлібодари, але зрадили.

 

А генерал накази лиш виконував

(тяжкі погони дітям трударів).

Відкли попрощався під іконами,

з тих пір не душу – тепле місце грів.

 

А з’ясувалось, місце кров’ю тепліло,

накази все кривавіші, криві.

Зростати хочеш? Будь не розтелепою,

натяки переварюй в голові.

 

А що з того, що чуєшся собакою,

якщо до зірки зірка на погон,

а між зірок відзнака за відзнакою

і в перспективі – вищий пенсіон…

 

А блАга – не благА вість? Якби ж зналося!..

Конвой непевний, мури пробивні…

Та серце заспокоїлось… урвалося?

Душа вловила… глини позивні?

 

 

«Я – ви-ти-ран…» (Заключна пісенька фальшивого концерту)

 

Я – ви-ти-ран: від слова «витирати».

Об мене витирали ви не раз,

і мною ви навчились витирати

невинну кров, блювотину і грязь.

 

Мені на груди ви чіпляли бляшки,

щоб я дзвенів, як тронкою баран,

і вашу пєсню проспівавши тяжко,

під гусениці ліз і на таран.

 

В президію мене ви призначали

(бувало, навіть зліва в перший ряд)

і за казенний кошт протезували,

щоб менше «ґаламаґав» невпопад.

 

Зістаривсь я, а ви все моложаві,

на моїх струнах граєте старих.

Вони ж, старечі струни ці, іржаві:

під ким яка рвонеться, тому й здих.

 

Я – з гречкосіїв, – маму-лярву вашу! –

ви добре це завчили, Боже ж мій! –

тож за крупу гречану і за кашу

віддай я вам і глузд, і голос свій.

 

Довіддавався! Гірко ж мені, гірко:

ще одну кашу, празник ще один

пре Святоман Тігіп – гіп! – гіп! –гіп!- гіпко –

відомий політичний колядин.

 

А не віддам! Нарешті плюну в кашу,

аж бризне маргарином котелок:

я – з гречкосіїм – мамцю-лярву вашу,

що її в гречці запилив Порок!

 

На груди грудку кинете, щоб влежав,

щоб не воскрес, поставши – не повстав.

Я ж – ви-ти-ран, повстану, бо належить:

вас витирати час мені настав!

 

 

Втікавши від свободи

 

Втікавши від свободи, забіжиш

куди завгодно, в будь-яку неволю,

у найсолодшу, най-най-най… юдолю,

у найкривішу, най-най-най… крамолю,

в Москву дрімучу, в латаний Париж.

 

Не раз, не два, утікши, й прогримиш,

уславишся, впиваючися роллю,

чужинським концентратом ситий вволю,

там не відчуєш ні жалю, ні болю,

не поспиташ: «Утечу – коли ж?»

 

Там біля Місця Лобного є Храм,

там біля Храму гідне Місце Лобне,

там вежа веж,

там товстосум не лопне,

сумління там співає: «трам-пам-пам!..»

(Втікавши й від тамтешньої свободи).

 

 

Утечі від покликання

 

Артюр Рембо, втікавши від покликання,

пекельну сушу п’яним кораблем

туди-сюди верставши день за днем,

не розминувся з пузами та пиками.

 

Вік не-поетів! Капітали смикані

з Артюра бізнесово хихотять:

служи! торгуй, такенну твою мать!

то й ствердишся між пузами та пиками.

 

Торгуй, чим маєш. Або чим дадуть –

хоч зброєю, хоч щезними рабами.

Пустеля? крізь пустелю верть та круть!

Розбійники? Зіткни дурних лобами!

 

Покликання ж позраджене… болить?

Рядком пекучим покрізь сон штрикає

і в лихоманку цілить, і зникає,

тлін проганяє, але… духа тлить?

 

Не вискочиш ні з себе, ні з таланту,

себе й талант, як робу, доноси –

зноси, порви, розчімхай, бо часи

грядуть ще буржуазніші, як пси,

такі обуржуазнять і Оранту.

 

Якщо ж колись якийсь Білохатнюк

у тих часах тобою надихнеться

і завіршує серцем і з-під серця,

зрадій собі у вічності спонук.

 

Та й посумуй, зрадівши. Бо втікати

він стане від покликання мерщій:

від вірша, renedanz’у й диривату

в бік доллара, в Америку пузату,

в роботу чорну, кляту, а завзяту,

від білохат, від перших своїх мрій.

 

А чи втече? Ото й живи, Артюре,

аби узнати, бачити аби.

Вік двадцять перший, снурре-басальмуре,

Сніп-снап грядуть… штамповані лоби?

 

 

Ніч народження спічрайтера

 

Невже й ця ніч була ніччю народження

майбутнього спічрайтера?

Справді, пси вили ще краще, ніж позавчора.

Куди там – «як на вмируще»!

Зачаровувально вили:

баси булькатих бультер’єрів, баритони

вівчарок змішаної тут крові

(мама – з родоводу вівчарок сталінських,

тато – з потомних вівчарок гітлерівських),

тенори гончих,

сопрано безпородних сучок, ой,

а меццо-сопрано не зовсім чистих болонок, – всі

з’єдналися у такому переливчастому багатоголоссі,

так потрясали серця і наздоганяли душі,

глушачи звичний котячий марафон наглих зачать,

що хто б його тутай і сумнівався:

так воно й є,

не так таки й бути не могло.

Вранці колишній парторг трьох колишніх партій

стара Щуренчиха всім розказувала,

що цілу ніч влежати не могла:

хоч, каже, бери та й сама бюлетеня намалюй

та й біжи хоч куди, але кинь, –

такий позив в собі відчувала…

От тобі й собача околиця!

Нема мови, великого спічрайтера

дарував світові край!

 

 

До свинопаса, людство?

 

В сузір’ї Волопаса свинопас

вичитував зірок значущі крени,

їх покладавши на свинячі трени:

«Куди там Носстрадамусу до нас?»

Куди ж і Глобі! Глоба – глобаліст

І, мов, мамону все ж не зневажає?

Гордону вчасно дещо сповіщає,

не знати, чий а видимий лоббіст.

До свинопаса, людство! Але де,

де він сьогодні, бидло?! Потайвечір

куди забрів? Кудою там бреде,

до україн яких з яких німеччин?

По грип свинячий, гевало, подавсь

чи, навпаки, від грипу чимчикує?

Чи, може… Глобі там за гріш продавсь

і тайно консультує Глобу всує?

Без свинопаса, людство, нам – ніяк,

знайдем останки – тут же з них клонуймо

і в руки батога питальний знак

йому вручім, всучімо, подаруймо.

А свиноферми прогресивні – геть

(в околицях принаймні): щоб не бачив –

на зорі витріщався, людства кметь,

з свиньми лягав, вставав, їв і свинячив.

 

 

Випасання уяви

 

Уяву де не випасай,

вона тікає в шкоду:

за межі, за рови, за край,

зневаживши погоду.

І там, за межами, жере,

аж присідає, злидня,

у ній гурчить, із неї пре –

жере підряд, безвстидня.

Не завертай, не підступись,

щоб не спочить на гострих;

спинися, ззаду придивись

до неї: шкура й кості!

Не поправляється – та й квит,

тікає та й тікає.

Бредеш за нею, сумовит,

невдячність серце крає.

Зима? Всесвітня? З’їли корм?

З руки годуєш серцем?

Тікає! Поза терикон,

з-попід снігів пасеться.

Бруньками мерзлими, як дріт,

торішнім снігом сита,

і це – хай бачить світ – не міт,

а гін антикорита.

Всесвітня… провесінь? Весна?

Уява дибуляє

за межі знов, не знає сна,

на втому не зважає.

Їй не страшний твій малахай –

страшні угіддя модні.

Уяву де не випасай –

вона пасеться в шкоді.

 

 

Пастух сновидінь

 

Пастух сновидінь непідвладних,

погонич непізнаних снів,

підпасич охриплих, надсадних,

нечуваних тут голосів,

зі снів повертаєшся кволо,

до тями бредеш сам не свій,

під ноги летить покотьоло,

з-під ніг вислизає сувій.

Знетяма хапає за фалди,

волочиш підбите крило.

Невже ні від кого тікав ти?

Невже все було-не-було?

Та тяма усе ж підхопила:

на грані, уже ж на краю, –

за крила, відслинені крила,

за руку непевну твою.

День шасне, як щезник убогий,

прийде незагаданий сон,

розверзнуться інші чертоги,

змарнується інший резон…

Чертог потопає, даремний,

імла океани імлить,

веслуєш із чрева триреми,

летюча галера летить.

Летюча галера! Над штормом –

прихисток, і кодло, і спів…

Колись ти не вернешся – скоро? –

із цих – незаслужених? – снів.

 

 

Від віршів не втекти

 

У хаті глиняній, глинобитній,

поза зоною мобільного зв’язку

й «Інтергніту»,

вірші нападають, як давні злидні,

і пишуться, пишуться, пишуться:

то як писанки великодні,

то як карикатури на парті шкільній,

не фарбованій.

Чи тому, що писанки в ній вже не пишуться?

Чи тому, що останні шкільні парти з димом пішли,

а школа розсунулась?

Хата глиняна, сигналонепроникна,

дощами теж вагається: розсунутись? хрящем упасти?

рудою кляксою розклякситись,

зелен-будяк та ліки-кропиву

на руїну с вою прикликаючи?

Від наглих думок про такий суїцид

хату рятує сонце: у хмарах, крізь хмари, з-поза хмар,

а ще краще головешкою жаркою шкварчливою

у глибині трипільського неба-печі.

Гм, якого б це дідька – трипільського?

А однак… однаково. Достатньо того,

що під сонця променями хата назад ізсихається,

так, наче-немовби вона знову хата-ковчег –

ковчег сновидінь і наївних, наївняцьких мрій.

То й хай їй добро!

На дідька ж тільки ці вірші:

все пишуться, пишуться, пишуться:

то як великодні писанки,

то як карикатури або записки на останній парті,

а може, що й як птиці-лебеді

пальчиком на кучугурі весняного піску

під глиняною ж хатою…

Що ж – і нехай би.

Але чом, чом їх, написаних,

з хати ані винести, ані вивезти:

об одвірки розсипаються,

на порозі ізвітряються, –

многосвітові не довіряються? Га?

 

 

Може, варто зізнатися хоч би самому собі?

 

Ні до чого мені це моє кострубате мистецтво,

і йому ні до чого я, скорбний двогорбий митець.

Це мистецтво – простацтво, це в калюжу занурене серце,

ця склубочена хіть, цей терпець про щоденний ломець.

Це дітвацтво в літах, ці бідацькі невитравні ретро,

від яких почорнів і печалиться Багдасар’ян,

цей глевкий паліндром, цих коротких поем кілометри,

цей синекдохи злак, цей алюзій нестравний бур’ян.

З ним, мистецтвом таким, зайвий-зайвий, смішний, непомітний:

зліва репає реп, справа тисне формата формат,

і наскрізний матюк – вже, вважай, світовий, кругосвітній,

наче сонце зійшов понад еру по імєні мат.

Час зізнатись собі, що дерзаєш в собі і для себе,

хоч про всіх і про вся намагався сказати – бурчиш.

Зліва тупає піп, справа муфтій     піддакує ребе;

ти про благу їм вість, і вони тобі, звісно, про чинш.

Час зізнатись собі!.. Але як собі, як собі, щоби

у мовчанні знайти, в неписання високо зійти:

щоб позбути в собі біль емпатій – к чортам, до хороби! –

щоб лишились внизу матюгальники, модники, сноби,

щоб у світі крізь світ засвітилися тихо світи?

 

 

Атлантидно!

 

Вікторові Савченку

 

Був голос мені

уві сні:

«Атлантидо!»

Оглянувся я –

ні людей, ні землі.

І стало так дивно,

так наскрізно видно,

що вбачив… ескадри

на дні мозолів.

 

Це я Атлантида?

Це дні потопельні?

Це все забираю

з-під неба на дно?

Крізь мене… мортири гримлять

чи… бетельні?

В майбутньому

блискає… давнє давно?

 

Це ніч горобина?

Страсна це година?

Для чого? Для кого?

За віщо? Кому?

Я ж був уже садом

квітучим і димним,

я плодом гірким

вже котився в пітьму…

 

І голос мені наказав:

«Прокидайся!

Прокинься й рости,

хоч би хвилі які;

ростивши – рости,

Атлантидою дляйся!…

Людиною? Можеш. Про очі людські».

 

… Прокинувся. Дляюся. Звична рахуба.

Тримаю. Несу. І, ростивши… росту?

По-людськи немов себе цуплю за чуба.

Скелясто немов зупиняю версту.

 

І так мені, так мені, так атлантидно,

дарма, що комусь мене зовсім не видно,

а хтось мене… Полтвою зверхньо зове?

Нехай собі. Хай йому буде не встидно,

що й цим… не бере він мене за живе?

 

 

О невідомосте свідома!

 

Валентині Соболь

 

Поет у невідомості своїй

такий спокійний, як шахтар у лаві:

«Бабахне? лусне?» – думати не смій!

«Чи відкопають?» – Викинь мислі млаві!

Таке затишшя тут, на глибині,

у цих глибинах, цих пластах сліпучих,

при світлі ока й серця кругойдучім,

у неприступній іншим однині.

Вона ж свідома, невідомість ця?

Давно переконав себе: свідома!

І знову замість крапки в тебе кома,

і знову кров відхлине від лиця.

Окличний знак питальним гнеться гаком,

попідреберним гаком, чуєш сам.

Раз вір, а раз не вір багатокрапкам,

двокрапці вір, як Спасовим очам.

Висоти не дістануться глибинам?

То й біс із ними, сідалами, – біс!

Мільйоннолітня поцілує глина,

потягне у майбутності заміс.

 

 

Сенсар

 

«Здай буквар – візьми сенсар!» –

так нема ще в школі.

Тим-то неба-сонця дар –

сенсів світло, значень жар

йде не в душі кволі.

Ще до розуму хіба

дедве-ледь доходить.

От і тлумить раб раба,

величає раб раба,

на престоли зводить.

Мислять кендюхом раби,

гарбають і тлумлять –

вічні первенці доби,

свиняче відлуння.

Хоч сенсар зачався тут,

між Дніпром та Бугом,

насупроти зайшлих скрут

ходячи за плугом.

І ліпивсь до сенсу сенс,

прикипав у горні,

обіймав глибінь небес,

прогортав їх, горні.

Де була лиш «тяга», там

бралася «звитяга»,

повно повнилась буттям

чинних чинків спрага.

То й вчинявся чесний хліб,

спечно в печі пікся,

і скидав ярмо дуліб,

обрин пріч волікся.

Згодом вдарило письмо

у найглибші сенси

і нашестя чуждих мов

(мови-псевдосестри).

Але сенси ще… живі?

Сущі та здорові:

як гніздечко у траві,

як… зерно в полові?

Захисти! Вій-перевій!

Потрудися гарно,

то й не будеш сам не свій –

день мине… сенсарно!

І сенсарно нічка дня

змінить-приголубить

й теж мине не навмання,

не у пошлість-клубі.

День до дня, до нічки ніч, –

хлюпостання в сенсах.

Обрина нащодок пріч

вітром віднесеться.

Що? Полова? Серця жар

з неї робить ватру.

Змінить букваря сенсар?

У чиєму «завтра»?

 

 

Міс гуртожитку номер тринадцять

 

Міс гуртожитку номер тринадцять,

твої очі із ночі ятряться,

твої дітки у баби в селі,

а про тебе тут вимисли злі,

Міс гуртожитку номер тринадцять.

 

Конкурентки твої не змирились,

перебріхувати заходились:

від зорі до зорі

всю роботу журі

перебріхують, як показились.

 

Віце-міс навіть, перша і друга,

добрехались, брехня недолуга:

мов, лиш пан комендант

був твоєї ґарант

перемоги – «за певні заслуги»;

 

так, мов їхні «заслуги» є менші

перед цим «командант-юберменшем»,

мов, не важать в тій грі

інші члени журі –

від профспілки, жильців і помешкань.

 

Ти сльозу проковтни – і до праці,

міс гуртожитку номер тринадцять:

коменданту є факс, – в нім умови й девіз, –

буде супер-фінал для усіх-усіх міс

всіх гуртожитків номер тринадцять.

 

Перемоги ж тобі… не злякаться?

З ПРАЦЬ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ

 

Розділок монографії “Проза монументального історизму. Доробок Олеся Гончара” (1988)

 

Коли епітет б’є стрілою

У саму щонайглибшу суть…

 

Максим Рильський

 

Поет-академік, звісно, мав на увазі епітет у тексті поетичному. У такому своєму пієтеті до епітета був не самотній — згадаймо хоча б статтю Лева Озерова “Ода епітетові”, в якій відомий майстер російського вірша і перекладач навіть протиставляв епітет іншим тропам, зокрема метафорі, лише за епітетом визнаючи право бути істинним мірилом авторської самобутності і точності в слові. XX вік все ж більше схильний віддавати перевагу метафорі — ефектній, витіюватій, інтелектуально загостреній. Епітет недооці­нюється поетами, критиками поезії. Дослідники стилю сучасної прози до нього взагалі майже не доходять.

У розмові про поетику О. Гончара без спостережень над особливостями його епітета не обійтись. Справді, візьмімо будь-який його текст — роман, повість, новелу, статтю, промову, — насиченість епітетами, експресивними означеннями й визначеннями надзвичайно висока. Незрівнянно висока у контексті сьогочасної української, та й російської, прози. Чи не з успадкованою традиційністю літописного стилю маємо справу й на цей раз? У кожнім разі, висновок В. Ю. Франчук — автора монографії “Київський літопис. Склад і джерела в лінгвістичному висвітленні” про те, що “в древньому поетичному мовленні елемент оцінки і експресії наявний навіть в простих означеннях”, надається для характеристики стилю Гончаревого письма без будь-яких обмовок. Як, до речі, й наступне зауваження цього мовознавця — про те, що у давній пам’ятці переважають оціночні епітети, натомість же “епітети зображальні… зустрічаються вкрай рідко”.

В оціночних епітетах О. Гончара слово воістину “б’є стрілою у саму щонайглибшу суть”. Передовсім це стосується понять епохальних, визначати які з такою силою міг в українській прозі хіба що О. Довженко (“полум’яні літа”, “клятвенні роки”, “чисте золото правди”, “п’ятаки мідних правд”, “ниці гітлерівські нібелунги”). В О. Гончара віднаходимо ряд епітетів не менш промовистих, здатних озвучувати цілий твір, проблематику: “зелені безсмертні гімнастерки” (“Прапороносці”), “відкриті степи півдня” (“Таврія), “чорне літо” (“Людина і зброя”), “смердюче сонце” (“Циклон”), “ракетний степ” (“Тронка”), “доморощені герострати”, “дикі коні доби” (“Собор”)…

Цілком у традиції морального суду літописця віднаходить він епітети знищувальні, невідчіпно пам’ятні: “сатанинська постать Махна”, “юшкоїди”, “динозавр культівської епохи” тощо.

У цім же ряду — “безхлібні дівчата”, з тим тільки нюансом, що автор судить не стільки самих дівчат, готових віддатися Чернишеві за шматок хліба, як обставини їх життя й виховання, жорстокі умови воєнного лихоліття.

Взагалі на сторінках Гончаревої прози експресивній оцінці й переоцінці (часто-густо з погляду героя, стосовно його, героя, сталих устремлінь чи мінливих настроїв) піддається все: люди, людські якості, стосунки, природа, виробництво, мистецтво й псевдо­мистецтво, навчання і наука… Практично жоден предмет і жодне явище тут не приймається не епітетованим: у звичному відкри­вається щось нове, ситуативно прикметне, у новому підкреслюється міра його новизни. Без перебільшення: епітет б’є стрілою! А та стріла, влучивши, бринить. Як “затяжна любов” в устах поки що всебічно іронічного Грині Мамайчука. Як “сентиментальний народ”, “пасльонові діти”, “глиняний їхній гіпс” у “Твоїй зорі”…

Багата асоціативність кожного такого оригінального, бува, що й неологізмом вираженого, авторського епітета очевидна.

Одним із улюблених є для О. Гончара епітет оксиморонний, здатний виразити поєднаність непоєднуваного, логічний драматизм, як-от “лукавий переляк” («За мить щастя»)

Разом з тим чимало знає наш автор способів, як посилити епітет традиційний, усталений. Вдається до повтору, вживає пари епітетів  (синонімічні й антонімічні), дбає про звуковий, евфонічний резонанс епітета у фразі. Приклад, де майже всі означені прийоми зустрічаються разом, знаходимо у “Людині і зброї”: “Заточуючись, мов п’яна, вона пішла од них, і, дивлячись їй услід, вони бачили, що то вже пішла вдова. Коси вдовині, горе вдовине невидимим тягарем гнітило її похилені плечі” (4, 181). І повтор, і інверсія увиразнюються, відлунюються безпосереднім звуковим співзвуччям (вдовине — невидимим); Внаслідок цього й не вельми оригінальне у принципі поєднання “невидимий тягар” сприймається гостріше. Не можна, звісно, не відзначити, що до краю загострити значення узвичаєних, постійних епітетів у контексті допомогло різке проведення часової границі: до цього моменту — після цього моменту (“вже пішла вдова”).

Передача відчуття часу, фіксація миті, у яку постає (“б’є стрілою”) епітет, — то іще одна запорука небувалої точності слова. До речі, те вражаюче визначення моменту, з якого жінка відчуває себе вдовою і довколишні люди починають розуміти, що перед ними — удова, було повторно здійснено згодом в оповіданні “Ніч мужності”: “Вона обкинула його (сина — М.С.) хусткою, вже вдовинською, поклала йому руку на плече…” Мовити, певна річ, треба не про буквальний повтор, бо якщо у романі друзі-студбатівці помічають вдовине в портреті, у ході, то епітет на сторінках оповідання стосується предмета одягу, об’єктивно не здатного видозмінитись — хустки. Оця “вже вдовинська” хустка — не що інше, як суб’єктивна привнесеність оповідача, інших свідків ночі мужності у ситуацію. Образ таким чином переростає можливості (чи, як казав Лессінг, межі) поезії, сягає меж малярства, у якому, предмети здатні говорити про своїх господарів, а почасти й музики з її здатністю концентрувати настрій.

До всього є то показовий зразок того, як на, здавалося б, узаконеному місці епітета зображального з’являється у О.Гончара виражальний, оціночний.

Здатність такого епітета виражати психологічний стан, складні внутрішні переживання героя можна простежити на прикладі будь-якого з творів. Звичайно, діє у таких випадках епітет не відокремлено, у сукупності з усіма іншими засобами, але нерідко саме йому, епітету, дано означувати логіку розвитку почуття, розставляти, як то кажуть, останні крапки над “і”. Добрим прикладом послужить тут нам сцена співпереживання учительки режимної школи Марисі Павлівни щойно спійманому втікачеві її учневі Порфирові Кульбаці. Спершу іде ряд епітетів та означень, що передають більше загальну оцінку, враження самої вчительки: “Знічений, зажурений, мовчки опустивсь на сидіння”; “Змучене й розранене створіння защухло біля вікна”; “Впіймана, зловлена людина сидить”. Згодом в описі непевної спроби діалогу учительки з учнем, якою й завершується розділ, хльостко, тягуче прозвучать три однорідних епітети на означення голосу Порфира: “таки буркнув глухуватим, стуженим, потонулим у смутку голосом: “Воронець цвіте”…

Без перебільшення все і вся у прозі О. Гончара вигадливо і ненав’язливо, природно епітетизується. Іншого разу епітетизується начеб само собою, так що й про льотчика може бути мовлено: “нельотний”, і про малюваннячко — “немальоване” (“Твоя зоря”).

Більше зупинятися на цій цікавій темі не дозволяє, на жаль обсяг даної книги.

Тим паче, що бодай коротко треба зупинитися на іншій, у певнім розумінні доповнюючій особливості максимально точного художнього слова — евфемізмах. Їх, евфемізмів, зрозуміло, не так багато, їх просто не може бути багато, але авторський потяг до них відчутний. У суті своїй це справді ніби друга грань лише епітетові властивої точності. Так воно, власне, й одвіку було — і в побуті, і в фольклорі, і в літописі, й у тексті писемному худож­ньому. Адже, щоб обминути слово, що підлягає табу, до вжитку не надається, так чи інакше доводиться довкруг того слова попо­ходити, особливу увагу до нього прикувати.

На відміну від позначених неповторним карбом авторства епітетів, евфемізми у О. Гончара здебільш підслухані, взяті з на­родних уст. Як оте знамените “Шкодив би твоїй мамі!” Хоми Хаєцького, за яким вгадується бажання людини делікатної, цнот­ливої не впасти у сквернослів’я.

Зовсім інший зміст ще одного пам’ятного зі сторінок “Пра­пороносців” евфемізму. На нім лежить тінь воїнського табу — не згадувати всує смерті. Лейтенант Сагайда, навчаючи бійців форсувати водні перешкоди, прагне бути максимально конкретним. Дає «ввідну», називає прізвище Романа Блаженка. Відбувається діалог: “Якщо тебе легко поранило, все одно ведеш по берегу вогонь. Зрозумів?” — “Зрозумів”. — “Якщо тебе… зовсім поранило, тебе замінює Фесюра. Фесюро, зрозумів?” — “Так точно”. Але те, що зрозуміло Фесюрі, те прагне до кінця з’ясувати бувалий в бу­вальцях Роман Блаженко. І слово, на якім благородно спотикнув­ся Сагайда, з Блаженкових вуст зірватися   спішить: “То­варишу гвардії лейтенант. А якщо мене вбило?” У данім разі це, звичайно, його, Романа Блаженка, право і прямий інтерес табу порушити: йдеться ж бо про власне життя. Небажане слово прозвучало і застало зненацька навіть командира: “Вбило? — Сагайда на мить завагався, безпорадно кліпнув очима. — Тоді, — ще енергійніше вигукнув він, — передай весло Маковеєві, а сам падай на плоту! Поховаємо на плацдармі!..” (1, 357).

Ще два евфемізми на ці ж теми знаходимо в “Тронці”.

Один із них можна, мабуть, віднести до принципів сміхової народної культури, школярами-акселератами 60-х років по-своєму інтерпретованої. Маємо на увазі частку “тощо”, яку однокласники Тоні і Віталика, пародіюючи вчительку мови, вирвали із власного їхнього колективного авторства фрази “Він її цілував, обнімав тощо”, евфемістично вживають на означення поняття фізичної близькості.

Другий виникає у не власному прямому мовленні капітана Дорошенка: “похмурий останній порт” — синонім смерті.

Детальніший розгляд евфемістичних ресурсів народної мови в інтерпретації О. Гончара, дуже можливо, виллється у майбутньому в ширший цікавий літературознавчий сюжет. Власне, кожна із означених тут двох граней художньої точності слова письменника повинна б привертати більшу нашу увагу — й то не лише тоді, коли вдаємося до спеціальних дослідницьких студій, але й у рецен­зентських, читацьких відгуках, викладацьких інтерпретаціях.

 

 

ВИБРАНІ СТАТТІ

 

 

«… І те, що вимовить не вмію…»

 

Поєднавши в слові смисл і музику, пластику і світлотінь, як ніхто до нього, поєднавши ліричне одкровення й сати­ричну всебачність, явивши рід­кісний дар одним-двома штри­хами переводити побутовий план у разючий гротеск і досягши незрівнянного мистецтва вільно переходити від одного способу мовлення-зображення до ін­шого, він, однак, до останніх днів своїх мучився святим для поета почуттям невдоволення написаним, переходив на цьому грунті ВСІ ВІДТІНКИ самоіронії  — аж до самоїдського «вірші нікчемні вір­шувать»…

Невдоволення, втім, благородно пе­ребільшуване, частіше звучало як нарікання на жорстоку долю («На батька бісового я трачу і дні, і пера, і папір!»), усвідомлення ж одвічно суперечливого шляху втілення иоетичної ідеї в словесному матеріалі ніколи не відкривалося, не могло відкри­ватися Шевченкові в дусі без­помічного дуалізму. Слово для нього — передовсім витратний матеріал. Він, що «приніс із собою в ху­дожницьку богему просту мо­раль трудящої людини» (Марієтта Шагінян), не тільки в під­ході до малярства чи гравіюван­ня, а й до святая святих поезії, принаймні, власної, не скупився на дієслова беземоційно-виробничого, часто-густо зумисне зни­жувального плану: писать, вір­шувать, намагатися «вбгати в віршу», «мережати кни­жечку», тратити «і дні, і пера, і папір»…

Усе це — оскільки йдеться про конкретний творчий процес, про власні, як сказали б ми сьогодні, творчі будні, — зара­ди великої мети явити світові великеє слово, возвеличити ра­бів німих, — мети, яка ніколи не поки­дала його.

В ряду інших самокритич­них самохарактеристик нас і сьогод­ні вражає одне місце з вірша-послання «А. О. Козачковсько­му»:

 

…Ще прийдуть думи. Розіб’ють

На сто крат серце, і надію,

І те, що вимовить не вмію…

 

Рядок «І те, що вимовить не вмію» не коментується у слав­нозвісному «Коментареві до «Кобзаря» Ю. О. Івакіна воче­видь лише тому, що якихось су­то історико-літературних, іс­торичних, соціологічних, фак­тичних біографічних пояснень особливо не вимагає. Але для розуміння секретів поетичної творчості, для з’ясування Шевченковнх дер­зань висловити «невисловлюване» та невимовне цей рядок прос­то неоціненний, ключовий. У контексті згаданих «віршувать», «мережати», «бгати» відчутнішою стає внутрішня форма дієсло­ва ви-мовить: явити в мові, ви-формувати доступними їй за­собами, натяками, умовчаннями. Себто – усіма доступними люд­ській мові засобами — і такий смисловий відтінок зринає, ви­несений поетичною градацією: прийдуть, розіб’ють; серце…  надію. Отак зринувши, максималістський онтологічний відтінок знімається конкретно-сповідаль­ним: не вмію. Не вмію – я… Тема, піднесена романтиками до висот містичного, звучить у Шевченка інтимно, без надри­ву. А водночас перед нами бли­скучий мінус-прийом: неназване, воно таки ж бринить, передає­ться читачеві, оте почуття-відчуття-передчуття, що не вміщається в серці, у слові, сильніше за надію.

Парафрази, оксиморонн, еліп­тичні конструкції з «Кобзаря» давно прикрасили сторінки під­ручників теорії літератури, лі­тературознавчих довідників, і сьогодні важко назвати непомі­чені, недооцінені чи недостатньо  прокоментовані. Коли ж намагатися якось узагальнити всякчасну доречність, віртуоз­ність використання цих найскладніших прийомів, на думку приходить термін з сучасної те­орії художнього перекладу: хо­четься говорити про прийом ком­пенсації. Враження таке, що Шевченко, добиваючись гранич­ної змістової наповненості вір­ша, при потребі вільно компен­сує прямо не названий предмет, явище, процес, ту чи ту їх якість, прямо не назване людське почуття. Подіб­но до того, як це роблять найталановитіші з новочасних пе­рекладачів т. зв. «неперекладуваних» художніх шедеврів у всеозброєнні своєї стрімко збагачуваної науки. Компенсує усією системою об­разів та оркестровкою вірша. При цьому таки ж і нагадуючи геніального перекладача Дійсності — Поетичним Словом. То­го унікального драгомана, що йому відома якась ви­ща мова предметів і явищ, почуттів і символів (в дусі Г. Сковороди), самої Історії.

Хрестоматійний приклад — початок вірша «У Вільні горо­ді преславнім». Він потребує бу­ти наведеним повністю на до­каз того, що система натяків, зрозумілих сучасникам з пів­слова, не була «безобразною»: сьогоднішньому читачеві теж необов’язково зазирати до коментаря, аби упевнитись, і яке оте довге та вчене слово, що «не вміщається» до рядка, і в чім у загальних рисах полягала суть соціального конфлікту у випад­ку закриття царським урядом університету — осередку радикально налаштованої молоді.

У Вільні, городі преславнім,

Оце случилося недавно,

Ща був тойді… От, як на те,

На вбгаю в віршу цього слова…

Тойді здоровий-прездоровий

Зробили з його лазарет,

А бакалярів розігнали

За те, що шапки не ламали

У Острій брамі. Дурня знать

По походу. Отже назвать,

Єй-богу, я його на вмію,

Того студента.

— Що ж нам діять?

Слово «університет» букваль­но розпросторене на цілих 12 рядків, воно вгадує­ться, вимальовується, бринить; означува­не ним високе поняття витає над текстом, творячи неповтор­но своєрідну антитезу змальо­вуваній дійсності, де по закрит­ті університетів будівлі залиша­ються, але зникає, перестає ви­тати дух знання, і творчості, і вільнодумства. Авторські нібито бідкання — «не вбгаю», «назвать не вмію» — світяться мужиць­кою хитруватістю і тонким чут­тям памфлетиста, котрий за­повзявся передати сам момент реорганізації закладу, назива­ного нібито аж надто довгим словом, у «здоровий-прездоровий (двозначна семантика! — М. С.) лазарет». Історики уточняють: «лазарет» стосу­валося медико-хірургічної ака­демії, утвореної на основі ме­дичного факультету. Літературо­знавцеві ж, відзначивши саркастичне зниження та­ким чином вузько спеціалізова­ної «академії», доречно  зауважити, що дивовижний сво­єю двозначністю епітет «здоро­вий-прездоровий» містить сім складів — на два більше, ніж неназваний «університет», — і що епітетованому предметові він уже на рівні поетичної метрики надає такої протяжності (а «лазарет» традиційно малюється нашій уя­ві одноповерховим), важкої го­ризонтальної приземленості на­дає, аж виникає враження, на­че б «зробили з його» треба сприймати в значенні перебуду­вали. Ще й як перебудували: ро­зібравши зверху, розпросторив­ши уздовж! Таке асоціативне багатство смис­лу у передачі факту, а, власне, моменту, окресленого словами «зробили з його», дає підстави засумніватися в правомірності закиду Ю. О. Івакіна щодо «пев­ної неузгодженості» 2-го та 4 — 5-го рядків: «Ще був тойді» — «тойді… зробили а його». Все- таки це два різних «тойді»; дру­ге не дублює першого, а, відді­лене ліричним авторським від­ступом, замкнутим у багатокрапки, випливає з нього і сво­їм граматичним значенням наближає­ться до «отже», «відтак». Неперевершена шевченківська текучість сми­слу і відтінків значень вияви­лася й тут.

Неперевершена — тобто при­родна, нероблена. Не раз і не двічі авторитетні шевченкознав­ці, докладно проаналізувавши, бува, на кількох сторінках виклавши принципи поєднання образів, розвитку думки-образу, музикальності звучання й т. ін., закінчують тим, що, кожен на свій лад, по­вторюють висновок І. Франка, зачудованого описом сільського ранку у «Причинній»: «Я певен, що це вийшло несвідомо. Ма­буть, вся балада виникла у Шев­ченка з одного імпульсу…» Так і Олесь Гончар у, статті «Вічне слово», повівши мову про Шев­ченка — революціонера худож­ньої форми, сміливого суперни­ка літературних канонів, зазна­чає: «Хоча навряд чи він ста­вив собі на меті свідомо руйну­вати усталені художні форми. Словесні експерименти були не для Шевченка. Вроджене чуття прекрасного, чуття гармонії під­казували художникові ті шля­хи, якими треба було йти…»

І йдеться витонченому стилістові О. Гончареві не про перебільшен­ня несвідомого чи підсвідомого — про визначальне значення ідейно-змістової цілеспрямо­ваності та наявність у самому творчому акті отого, за І. Фран­ком, «одного імпульсу». Одно­го імпульсу, в якому попередня художня традиція, засвоєна в усій її повноті й на всіх рів­нях (що й допомагає нині більш повно, науково тракту­вати поняття вродженого чут­тя гармонії), до останку вичер­пує себе. Вичерпує, щоб від­крити творчій волі генія нові горизонти, нові можливості — на грані невимовного, у царині невимовного.

Три традиції експресивного слова — народнопісенна, книж­но-літературна, біблійної пое­зії — були глибоко засвоєні, до останку у творчій напрузі ви­черпувалися, оновлювалися, роз­вивалися, трансформувалися Коб­зарем. До останку вичерпувані, оновлювані, творчо трансформова­ні — взаємодіяли. Взаємодію­чи, допомагали витворювати мо­ву завтрашнього дня і водночас актуалізувати арсенали виразності старокиївської церковнослов’янщини. Те врешті безпосередньо було явлено в конгеніальному пере­співі кількох сторінок «Слова о полку Ігоревім». Але не мешн свіжо, повносило відлунювало могутнє старокиївське приголосся в осягнен­нях громадянської теми:

 

Спочивши, сиорбная. скажи,

Прорцн своїм лукавим чадам,

Що пропадуть вони, лихі,

Що їх безчестіє і зрада,

І криводушіє огнем,

Кровавим, пламенним мечем

Нарізані на людських душах…

 

Іншого ж разу і в образах, які, здається, могли б належа­ти поетові XX сторіччя — на­стільки вони складні та інтелектуально наснажені, — про­зирає начало, виплекане ще у фольклорі й літературі старокиївській. Приміром, майже од­ночасно написали український критик М. Ільницький про дивовижну но­визну шевченківського рядка «Холод­ним вітром од надії уже повія­ло» і російський літературознавець академік Д. С. Лихачов — про один із характерних для літератури Київської доби ху­дожніх засобів: персоніфікува­ти, конкретизувати через прос­торові відношення цілком аб­страктні поняття. «Надія», «до­ля», «воля» (й «хиренна воля»!), «слава» під пером Шев­ченка саме таким чином набу­вають значення животрепетних образів, допомагаючи йому ви­нести на люди «… і те, що вимо­вить не вмію…».

Чи не в цьому, іноді інтуїтив­ному, чутті найдавніших мислезвукових коре­нів «Кобзаря» полягала одна з причин його небувалого резо­нансу в усій слов’янській словесності? Глибоко націона­льне, Тарасове слово вже в зародку було інтернаціональним, несло переживання вселюдські, стверджувало цінності вселюд­ські.

Назвавши поруч із народнопі­сенною, найбільш дослідженою шевченкознавцями, традицією традицію поезії біблійної, ми тим, власне, нічого нового не сказали. Треба б лише кожного разу нагадувати, що й в основі «Книги Книг», взятої на озброєння церковниками, лежа­ла поезія древнього народу. В Шевченковім слові вони гармонійно зуст­рілися, ці дві могутні традиції, зустрілися на рівні кращих своїх набутків, та ще й на терені обстоюван­ня поетом революційних, гума­ністичних ідеалів нової доби.

Революційність, гуманізм «Кобзаря» подеколи ще трак­туємо завужено, спекулятивно. А вони ж да­леко не в останню чергу поля­гали в дерзновенпому, по-мужицьки широкому і справедливому перекроюванні, передражнюван­ні церковницьких (неофарисейських та неосаддукеївських!) догматів, в іск­рометному скресанні під пером Шевченка поневоленої клери­калами поезії одвічних істин. «Царі», «Марія», «Подражаніє Ієзекіїлю», «Осії глава XIV», «Саул» вражають і сьо­годні сміливістю та поетичною неспростовністю пророцтв. Тре­ба перечитати хоча б величальну стосовно прославляння царів російськими бардами статтю «О лиризме наших поэтов» М. В. Го­голя, щоб зрозуміти велич цьо­го ІІІевченкового дерзновення.

Шевченків сарказм на адре­су «обранців божих» розквітав якраз у творах, де вся зовніш­ня подійна канва і лексика бу­ли запозичені з Біблії. Але яка висока любов світиться в ряд­ках, присвячених простому людові: «Садок вишневий ко­ло хати», «Наймичка». «У на­шім раї на землі». «Ми восени такі похожі…», «Гори мої ви­сокії», «І досі сниться: під го­рою…», «Тече вода з-під яво­ра…». Незрідка в ідилію ври­вається трагедія, але від того світло людинолюбства, одухо­творений пейзаж не тьмяніють. А в ліричному шедеврі «Садок вишневий коло хати» ключове дієслово «научати» («А мати хоче научати, так соловейко не дає») бринить і урочистістю, й дра­матизмом,— немов уже побувало, а таки ж побувало, в огненному горні «Кавказу», де «Святую Біблію читає / Святий чернець і научає, / Що цар якийсь-то свині пас / Та дружню жінку взяв до себе, / А друга вбив. Тепер на небі…».

Треба поставити «Кобзар» у контекст величезної літератури (від Д. Мільтона до У. Фолкнера й К. Ое), яка на потребу новим дням інтерпретує біб­лійні істини, мотиви, слова-образи, аби іще глибше зрозуміти немеркнуче його нова­торство.

Людина у «Кобзарі» — міра всього, світ «Кобзаря» людиновимірний. І нема у тому сніті речей безвідносних до людини, і велика сила взаємного інте­ресу, взаємовглядання, взаємоприслухання Шевченкових лю­дей. Надто — на шляхах-дорогах, у спільних випробуваннях. Як-от у сцені зустрічі горьованої Катерини з чумаками:

 

За Києвом, та за Дніпром,

Попід темним гаєм

Ідуть шляхом чумаченьки.

П у г а ч а  співають.

Іде шляхом молодиця,

Мусить бути, з прощі.

 

І яке ж славне оце «му­сить бути»! Як воно враз переключає оповідь. Це вже не автор-всевідо, це ж бо вже чу­маченьки придивляються, вгадують: «мусить бути, з прощі». І в наступних рядках це, зви­чайно ж, їхнє більш наближе­не бачення: «Чого ж смутна, невесела, / Заплакані очі?»

Оповідь набрякає діалогом, який невдовзі і прозвучить.

Надзвичайна проникливість оповіді, текучість авторської мислі, про яку вище мовилось і найочевиднішими засобами пе­редачі якої є рядкове перенесення та діє­слівна рима, яка, як правило, не закінчує синтаксичного цілого, час від часу зав’язуються мо­ментами «динамічної статики», рідкісними у світовій ліриці.  Як знамените:

 

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши и руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

 

Або – у ширшім контексті апофеоз невимовного:

 

Розіб’ють

На сто крат серце, і надію,

І те, що вимовить не вмію…

І все на світі проженуть.

І спинять ніч. Часи літами.

Віками глухо потечуть…

 

Обидва наведених зразки постають, напевне, як щось цілком відповідне гоголівській «Німій сцені» — загальновідомому досягненню у драматичному роді. Виявля­ється, й лірикові до снаги по­серед плину, веремії зримо зу­пинити мить. Ба навіть дати відчути космізм миті зупиненої.

Уважне перечитування ще не одному поколін­ню шевченкознавців, чи й просто зацікавлених, подарує чу­десні моменти відчуття граничної конденсації рядка, осягнення загальновживаним словом «не­вимовного». Не треба думати, що все вже прочитано у «Коб­зарі», не треба лякатися надмірної уважності. «Звичайно, — пише відомий теоретик вір­ша Л. Тимофєєв, — аналізую­чи лад поетичного мовлення, ми розглядаємо його, так би мо­вити, через побільшувальне скло, намагаємось з’ясувати суттєві риси експресивності. Тому його, умовно кажучи, по­бутове сприйняття може на пер­ший погляд і не співвідноси­тись з даними аналізу, але це тим часом не позбавляє наш аналіз обгрунтованості». Думка варта, щоб її процитувати на закінчення цього вашого короткого слова ще й тому, що, не­зважаючи на загальновизнані успіхи наукового шевченко­знавства, у нас, особливо в практиці шкільного, та й ву­зівського викладання, на жаль, не бракує отого «побутово­го сприйняття» — за інерцією. Тоді з класичного шедевра вичитується те, що читач, на його глибоке переконання, «знав ще раніше». Ну, та тут зачіпаємо іншу велику і склад­ну тему, в якій Шевченко з його розумінням науки («нау­чання») теж міг би бути нам за доброго порадника.

 

1984

 

Три рівні Шевченкової змістовності

 

 

Один із найсвоєрідніших і найглибинніших українських філософів, Микола Шлемкевич, понад сорок років тому констатував проблему, котра донині, либонь, тільки загострилася:”Ввійти в відчинені поезію Шевченка двері і так наблизитися до первнів українських речей і дій… залишається мрією і посягненням українського духу”.

 

Сказано дуже точно і дуже печально: не вміємо увійти у відчинені двері. І хоча за останні роки видано чимало різноманітних шевченкознавчих досліджень, більшість із них мають спекулятивний характер – служать то певній ідеологемі, то обраній дослідницькій методі. І вже зовсім бідує загальна практика викладання творчості Шевченка, експлуатуючи задавлені штампи та новітню „злободенність”. Вражає не тільки убогість інтерпретацій, що їх несуть із собою  в життя наші випускники, але навдивовижу куций перелік творів національного генія, що їх умістили вони в пам’яті своїй. Ось уже кілька років, приступаючи до викладання лекційного курсу української та зарубіжної культури, я пропоную студентам простецьку „вхідну” анкету, де серед кількох інших запитань значиться: „Назвіть відомі вам твори Тараса Шевченка”. І що ж? У більшості відповідей перелік не виходить за межі 3 – 5, починаючись неодмінним „Заповітом”…

Своєрідним гірким символом загального нашого „знання-незнання”, школою започаткованого й утвердженого, стало моє ось уже, либонь, більш ніж двадцятилітнє поневіряння між учнів та студентів, учителів та доцентів (!) із одним більш ніж наївняцьким запитанням: ”Чи не пригадаєте, будь-ласка: якими словами закінчується знаменитий вірш „Мені тринадцятий минало…”?”. За весь цей час жоден (!!!) опитаний, включаючи й кількох викладачів української філології, не спромігся дати правильну відповідь. Усі як зупинилися на пятикласницькому варіанті підкороченого для молодшого шкільного віку тексту з кінцівкою „і ми жартуючи погнали чужі ягнята до води”, так до повного – дорослого, Шевченкового – варіанта не дійшли ще ніколи. А тим часом вірш „Мені тринадцятий минало…” усім належало б прочитати як один із найглибинніших і найсвоєрідніших шедеврів лірики світової. Таких шедеврів, де в кільканадцяти рядках усе вмістилося: і перше пробудження-нуртування ще не усвідомленого Ладо-Еросу, і молитовна екстатичність, і перше усвідомлення майнової разючої нерівності, і, нарешті, погляд із висоти зрілого віку на давню незначну ніби підліткову пригоду-погляд, у шкільних читанках адаптувальниками відсічений.

Найпечальніше ж, що, вивчаючи-завчаючи текст „Мені тринадцятий минало…” та приймаючи коментарі до нього, наш сучасний молодий читач залишає весь емоційний потенціал Шевченкового шедевра поза власним емоційним досвідом. Сприймає як щось відсторонене. А то ще й – особливо, якщо сам живе в місті, – зверхньо усміхається: мовляв, якісь там вівці, якісь ягнята, якісь непрогербіцидлені бур’яни! Дарма, що поезія пастушого побуту –  ПАСТОРАЛЬНИХ же! – переживань увійшла в усі великі культури світу, закарбувалася на сторінках Біблії, – він , такий молодий читач, усміхається зверхньо; до себе викладену Поетом пригоду духу не прикладає, у душу власну не пускає!

Сталося ж так, що саме у стінах Вінницького національного технічного університету та  ще й з „подачі” студента судилося започаткуватися  методиці вивчення три рівності – ТРИЄДНОСТІ ЗМІСТУ „Кобзаря”. Отже, – триєдності автобіографічного, епохального, вічного.

Звати студента Тарік Усман. Що в переводі з арабської означає Ранкова Зоря. Навчався на факультеті будівництва. Народжений у Судані, престижний математичний ліцей  під президентським патронатом закінчив в Об’єднаних Арабських Еміратах. Складати залік, як то серед деякої частини студентів-іноземців водиться, прийшов, не прослухавши гаразд лекційного курсу. Завдання для підготовки отримав не найскладніше. З Шевченка були дві мініатюри – „І день іде, і ніч іде…” та „На незабудь Штернбергові”: мінімум мініморум, навіть якщо зважити на те, що докопатися до змісту – нехай і за допомогою друзів – йому належало, узявши текст мовою оригіналу тоді, як він і „робочою” російською опанував ще не вельми…

І ось, зворушливо запинаючись, Тарік Усман декларує чотирирядкову мініатюру – присвячену Василеві Штернбергові:

Поїдеш далеко,

    Побачиш багато;

    Задивишся, зажуришся –

    Згадаєш мене брате!

„Розумієте, пояснює, – це – вічна поезія”. Перепитую: „Вічна? А яка, на ваш погляд, інша буває?”. Відповідає:” Ну, у нас, в арабські традиції, так розрізняють: вічна – це про вічні почуття, вічні цінності: дружба, любов, Бог… а іншу називаємо: СУЧАСНА. Це та, яка говорить про те, про що пишуть газети…”.

На прохання пояснити, як же відчув і як оцінив він вічний сенс цієї – власне ж, альбомної! – Шевченкової мініатюри, Тарік Усман захоплюється:”   Розумієте, ці чотири рядки навели мене на згадку про мого власного друга, що залишився в Еміратах. Ми дуже гарно дружили. І ось я так само поїхав далеко, побачив багато – для мене цілком нового. Але чим більше я тут бачу нового, чим більше вражень, тим частіше згадую свого друга. Певне, у цьому – вічна природа справжньої дружби, що далека розлука її тільки зміцнює і що на інший світ, іншу країну ти дивишся також ніби і очима… свого друга, ніби і для нього запасаєш враження…”.

Такі слова Таріка Усмана бальзамом лягають на мою викладацьку душу. Адже незадовго перед цим я перечитав журналістський виклад наукової доповіді доктора філології Олега Білого в „ Літературні Україні”. Судячи з викладу, науковець доводив, ніби з проголошенням української  поезія Шевченка відійшла своїм значенням у минуле (мовляв: оскільки основним її змістом був заклик до національного визволення, а деякі інші заклики реалізувалися в той чи інший спосіб раніше). Отож я починаю читати Тарікові напам’ять: ”Не завидуй багатому: Багатий не знає ні приязні, ні любові – Він все те наймає. Не завидуй могучому, Бо той заставляє. Не завидуй і славному: Славний добре знає, Що не його люди люблять, А ту тяжку славу, Що він тяжкими словами вилив на забаву. А молоді як зійдуться, Та либонь, та тихо, як у раї, – а дивишся: ворушиться лихо. Не завидуй же нікому, Дивись кругом себе: Нема раю на всій землі, Та нема й на небі”. Хлопець зачудовано слухає. Не все розуміє, але здається, найголовніші відчуває. Просить повторити читання, перепитує значення окремих слів. Особливо  вражає його слово ”наймає” стосовно дружби („приязні”). Відтак ми разом пригадуємо нещодавнє телевізійне інтерв’ю відомого психолога, де той, аналізував психологію американських громадян, річний прибуток яких починає перевищувати 500 тис. доларів. Суть цієї психології грубо зводиться до трьох проблем: 1) зробити всі можливі пластичні операції; 2)  найняти кваліфікованого психолога, який би пояснив спеченому багатієві його самого, що у свою чергу допомогло б розпорядитися капіталом правильно; 3) поїхати в якусь неблизьку екзотичну країну, де закохати в себе молоду красуню „не за гроші” (ні суспільний статус, ні рівень прибутків тої красуні не мають бути відомі)… Істинно: „Багатий не знає ні приязні,  ні любові…”. А знати хоче, і ми говоримо про те, як чітко Шевченко визначив, „пронумерував” і прокоментував чотири основні категорії людей, котрим загал звично заздрить. І віднаходимо чому ж усім заздрити не варто: що непоправно втрачають вони, здобуваючи відповідно: багатство, владу, славу, медовий місяць… А втрачають любов,  безпосередність людських стосунків. І Тарік захоплено вигукує: „ Вічна поезія! Вічний поет!”. Мало-помалу з’ясовується, що й сам він, Тарік Усман, випускник престижного математичного коледжу, трохи віршує. Основні теми: дружба, любов, основне прагнення вічних рядків. Трохи згодом добірка Тарикових віршів у моїх переспівах-перекладах (з підрядника) з’явиться на сторінках нашого університетського часопису „Імпульс”, поки ж що – бесідуємо про вічну сутність вічної поезії „Кобзаря”!..

На жаль, ні до, ні після подібної глибокої розмови з кимось із моїх студентів у мене не відбулося. Але, на щастя, саме ця зустріч і ця розмова з Таріком Усманом спонукала мене довершити тривалі попередні мої роздуми про триєдиний сенс Шевченкової поезії.

Зрештою , витворилася і схема:

 

Звісно, як і ,будь-яка інша, ця моя схема дещо спрощує і трохи кульгає. Але – унаочнює та увиразнює. Чому автобіографічне виступає тут у формі зовнішнього, всеохоплюючого круга? Та тому, що – строго кажучи – будь-який життєвий матеріал (включаючи й історичні, почерпнуті поетом із джерел, факти, події, людські характери) перш ніж увійти у твір  мусить стати фактором авторського внутрішнього життя. Отже – уміститися. Іншими словами – відбитися: як відбивається, відтворюється макрокосм у мікрокосмі. Епохальне у найбезпосереднішому  вияві належить епосі поета: події, ідеї, стиль поведінки ( і літературної – у тім числі), етики,  певні особливості етосу й навіть те, що називають зазвичай атмосферою епохи, – усе вміщується в цім понятті. Автобіографічне та епохальне  у великої особистості можуть значною мірою збігатися (згадаймо відомі слова

Шевченкового життєпису про те, що його доля є частиною долі його вітчизни ). Уся справа в тім, настільки широко і глибоко черпає особистість із матеріалу своєї епохи; але не менш залежить для цієї особистості на тім, щоби не кон’юнктурничати, а отже , не розчинитися в епосі (згадаймо того ж Нестора Кукольника чи  того ж Віталія Коротича). Для генія загрози розчинитися не існує, бо, образно кажучи, практично на дні кожного його рядка нуртує вічне – сиріч загальнолюдське: вічні загальнолюдські цінності, вічні загальнолюдські проблеми. Штрих-пунктирною лінією  №1 означуємо: тенденцію вічного (якщо твір живе через століття) поглинати епохальне та автобіографічне, зводячи їх до значення своєрідних приміток: тенденцію епохального потісняти автобіографічне і живити вічне.

Штрих-пунктир №2 символізує процес навстрічний , що його можна б назвати деактуалізацією  автобіографічного  – особистісного авторського  та епохального  складників, вочевидь, пропонована тут як шевченкознавча, ця схема  є універсальною: вияскравлює  змістову функціональність у принципі будь-якого великого (геніального) твору будь-якого автора.

У випадку з  Шевченковим „На незабудь Штернбергові” маємо, либонь унікальний випадок, коли вірш жанру так званої альбомної, тобто найособистішої, амікошонської лірики, своєю семантикою з часом виривається за межі як авторової біографії, так і своєї епохи.

У випадку із „Не завидуй багатому” вічне домінує від самого початку: це – роздум про парадоксальну людську породу, на власний настрій 4 жовтня 1843 року в місті Миргород спроектований. В інших випадках співвідношення трьох означених складових  визначається не простою, але у принципі посильною культурологічною операцією  поєднання історико-функціонального та структурального методів.

Поема „Катерина”: автобіографічне – комплекс сирітських почуттів автора; епохальне – колоніальне становище українців та колонізаторське поводження „чужих людей” з ними; вічне –  вічна трагедія української довірливості та вічна колозія зведення прийшлим вояком довірливої аборигени.

Ситуація „Генерального мордобитія”  у комедії „Сон” : автобіографічне – переживання історії власного звільнення з кріпацтва як випадку унікального й у принципі неймовірного (викуп за гроші царської родини, вкладені в лотерею); епохальне (воно чудово вивіряється книгою французького аристократа Астольфа де Кюстіна „Росії 1839 року”) – бюрократична піраміда управління царської імперії з одною-єдиною людиною нагорі, Ідо задає усій піраміді  імпульси страху, у відповідь же отримує імпульси фальшивої поваги, брехні та одурманеної „гордості”  за  самодержавця; вічне – універсальна сутність адміністративно-репресійної системи як такої.

Поема „Кавказ”  автобіографічне все, що пов’язане з образом  Якова де Бальмена (у тексті посвята і фінальні рядки, що розпочинаються словами „І тебе загнали…”); епохальне – колоніальна війна на Кавказі ХІХ ст. та їх ідеологічне  обґрунтування, визвольні війни проти поневолювачів; вічне – універсальна, впізнавана по досі сутність  колоніалізму, що маскується під месіанством, культуртрегерство – з одного боку; прометеїзм, незламна волелюбність  „аборигенів” та істинно українське, істинно християнське до них співчуття – з боку іншого.

Подібним чином кожен вірш, кожна мініатюра, кожна поема вияскавлюють цю змістовну триєдність, що лише у творах геніїв виявляється. Треба кожного разу, лишень (!), налаштовуватись на емоційну хвилю великої душі великого поета, аби відповідним чином резонувати.

Чи спрацює, чи надасться ця моя схема глибшому, адекватнішому розумінню поезії  Шевченка? Чи прислужиться вчительству одеському? Хотілося би від того вчительства відгуків дочекатися …

Перечитуючи повище написане, я  вкотре пригадую собі остальнню мою зустріч-розмову з Василем Васильовичем  Фащенком  27 серпня 1998 року. Щойно переживши важкий інсульт та знаючи загальний діагноз хвороби невиліковної-невблаганної, наш  великий подвижник Слова  перечитував підшивку журналу „Новый мир”  та знайомився з однією новою шевченкознавчою монографією. Не просто новою – новомодною: де ото про Шевченка яко „творця міфу України”… Усміхаючись, мовив: „Мабуть, я уже цього не втну…Мабуть, мені все-таки ближче те знання й розуміння Шевченка, що йшло від Франка, Рильського…”.

Численні випускники одеського філфаку 1960-1980-х років потвердять, що й від Фащенкових лекцій та семінарів грунтовного розуміння додавалось. І справа нині не в тому, щоб відкидати чи полемічно недооцінювати у Шевченка елемент власне міфологічного мислення – рудиментарно чи стилізаційно присутнього і в будь-якого сучасного значного поета. Справа обертається на те, аби й міфологізм поетового (взагалі поетичного) мислення параметрувати в тріаді особистісне – епохальне – вічне (загальнолюдське). Певна річ – з урахуванням комплексу етно-національних цінностей та ілюзій і втрат, тією чи іншою мірою приявних у кожному з елементів тріади.

 

2004

 

Поет як носій перевтілень і етосу. Ще одна спроба окреслення феномену Шевченкових «Гайдамаків»

 

«Поема пекла і святости, поема місячного натхнення, поема найглибшої незбагненної тайни – це «Гайдамаки».

 

Володимир Шаян. Основна Сила Творчости Т. Шевченка.

 

Завершуючи свою досі мало відому у нас працю «Основна Сила Творчости Т. Шевченка» напочатку березня 1939 року, Володимир Шаян  у притаманному апологетичному стилі поставив «Гайдамаки» вище Шекспірових трагедій і протиставив усій европейській літературі з її культом індивідуалізму, з її, за його словами, «шампанським дотепом, сексуальними проблемами «нагод і пригод», з оспівуванням  «очей і уст» (10 ,533). Полемізував же передовсім з Михайлом Рудницьким, у відповідь на характерний український сумнів якого –  «Навіщо з цим пеклом іти в Европу?» – полемічно кинув: «А я тверджу: Це Европа ще не дозріла до сприймання Шевченка. Бо пекло поневолення народу народом ще не стало для неї важливою етично-філософською проблемою. І аж тоді, як це пело відчують народи Европи на своїм тілі і душі, зрозуміють вони велич драми Гайдамаків, велич трагізму Гонти, силу мовчазного крику мученика титаря і святість пісні братерства, проспіваної на чортівському бенкеті вічної Умані. Коли пекло цієї вічної Умані стане для Европи живою дійсністю, аж тоді вона склонить голову перед Шевченком. Як зачне шукати правди у відношеннях народу до народу… В «Книгах битія українського народу» зачне шукати зав’язків всесвітньої історіософії» (10 , 533).

Проти сподівань – не зачала. Очевидячки, не збирається зачинати. Із пекла другої світової війни пришвидшено випливши у сахариново-глютамат-натрієві хвилі глобалізації (уже план Маршалла на ті хвилі її любесенько спроваджував), старенька бабця Европа продовжує за сімома замками тримати для себе знання про Шевченка, Гайдамаків та Умань. Навіть коли тривожно по-уманськи присвічують їй до сексуальних бабрань підпалені завзятими молодими іммігрантами авто у найближчих околицях Парижа, відмахується від «Книг битія українського народу». Причиною інформаційно-дезінформаційна ера? Інерція европейців черпати знання про все, що східніше Берліна, з ще царськими урядами проплаченого ретрансляційного каналу Москва – Париж? Либонь, що й це взнаки дається. Бо коли найновіша збірка концептуальних наукових досліджень «Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка» (К., «Наукова думка», 2008) виходить тиражем «аж» у 100 (сто) примірників, а абсурдистськи антиукраїнська «Тайная история Украины» такого собі А. Б. Широкорада тиражем 5-тисячним із «самої» білокам’яної «гласить»: «Уберите из творений Шевченко русофобию, богохульство и злобу. Что останется в осадке…» (11, 291), – «осад» у мізках залишається відповідний принаймні співвідношенню – 1:50. (Публікується ж таких «широкорадів» десятками щомісяця). Одначе не скидаймо відповідальність і з самих себе: чи завжди адекватно класику нашу інтерпретуємо? чи суголосно часові? чи в найширшім світовім контексті?.. Бува ж бо, що й занадто контекстами захоплюємось – у контекстах розчиняємось. І тоді, втративши необхідний спонукальний первень пізнання власної сутности через власну класику, уподібнюємось… українським зброярам, чиї найновіші розробки на світовому ринку «не йдуть» здебільше з однієї причини – наражаються на цілком зрозуміле перепитування: «А чому така ефективна модель не прийнята на озброєння у вашій власній армії?». Пояснень про специфіку фінансування нашої наймирнішої в світі (так таки так!) армії доскіпливий потенційний клієнт уже не має часу слухати – спішить до інших стендів…

Не зловживаючи зброярськими аналогіями, акцентуємо ще актуальну необхідність тісніше ув’язувати у наших дослідженнях нашої класики рівні змістовности та художности твору.

 

 

1. «Гайдамаки»: поет як носій перевтілень

 

Є у Еліаса Канетті, прозаїка-нобеліата, невелика за обсягом, але суперзначима за змістом стаття – «Покликання поета». Провідна думка статті: справжніх поетів небагато, але кожен справжній поет – то носій перевтілень; поняття емпатії та співпереживання близькі, але недостатні для характиристики отаким чином трактованого покликання. Культурологічна сенсаційність статті полягає в тому, що традиційний погляд як широкої публіки, так і академічного літературознавства передовсім за прозаїками та драматургами визнавали здатність до пізнання інших людських індивідів (вислів Гюстава Флобера «Емма – це я» неодноразово в цім сенсі цитувався), поетам же відводилась і навіть «прощалась» роль витій та егоцентриків. Е. Канетті не без заздрощів констатує і обгрунтовує протилежне: «… Найперша його (поета – М. С.) справа – створювати в собі все більше й більше простору: місце для знання, що осягається без будь-якої видимої мети, і місце людям, яких він пізнає через перевтілення і приймає в себе. Стосовно знання, то його він може отримувати леше на шляхах сумлінних та строгих процесів, визначальних для внутрішнього структурування всякої науки. Але в виборі галузей знання, які можуть знаходитися як завгодно далеко одна від одної, ним керує не якесь усвідомлене правило, але певна неусвідомлена жага. Оскільки водночас він розкривається назустріч найрізноманітнішим людям, пізнаючи їх найдревнішим, донауковим способом, а саме – через перевтілення, оскільки перебуває з цієї причини у неперервному внутрішньому русі, якого йому не можна ослабити чи зупинити (тому, що він не колекціонує людей, не відкладає акуратно вбік, а всього лиш зустрічається з ними і живими приймає в себе), оскільки він отримує від них відчутні поштовхи, то цілком ймовірно, що несподіване звернення до нової галузі знань може визначатися також і цими зустрічами-зіткненями» (4 , 137 – 138).

Розгортаючи цю свою основоположну думку, Е. Канетті наголошує зокрема:

1) справжній поет – це нескінченне вправляння у співпереживанні і потяг до пізнання в такий спосіб людей всякого роду, але особливо тих, на чию долю випадає найменше уваги (курсив наш – М. С.);

2) максимально відкритий життю, поет неминуче носить в собі його хаос; він не схвалює його, йому незатишно з ним, але відповідальність за цей хаос – почуття для поета постійне;

3) не в праві віддаватися хаосові, поет протиставляє йому одержимість власної надії;

4) могутня влада тих прийнятих в себе людей (потенційних прототипів потенційних персонажів та неусвідомлених навіть адресатів поезій), що зсередини заволодівають поетом і не бажають віддавати зайнятого в його єстві простору: «Вони реагують, знаходячись в ньому, так, ніби він складається з них. Вони – його більшість, його окреслене й усвідомлюване, вони, оскільки живуть в ньому, його опір смерті» (4 , 138);

5) націленість на успіх свого авторства, а також і сам успіх, якщо він приходить, звужує можливості вчування та емпатії, ослаблює потенціал носія перевтілень;

6) понад усе ж для поета (й тут Е. Канетті максимально перегукується з дещо ширшою, стосовною творчості взагалі, відомою тезою М. Бахтіна) – почуття відповідальності: «Це відчуття відповідальності за життя, яке само себе руйнує, і нічого соромитись сказати про те, що серцевина цієї відповідальності – співчуття»; співчуття, котре знову ж таки «вимагає конкретного перевтілення в усе одиничне, окреме й безпосереднє» (4 , 140).

На завершення статті думка Е. Канетті , як бачимо, робить навіть певне логічне коло, стверджуючи імператив поетичних-авторських перевтілень: «вчитися перевтіленню і вправлятися в нім»; поет бо – «ніщо, якщо невтомно, безперервно не застосовує його до навколишньої дійсності» (4 , 140).

Перечитуючи поспіль статтю Е. Канетті та авторський вступ до «Гайдамаків», важко позбутися враження щодо безпосереднього зв’язку двох текстів. По суті і основоположну тезу нобелівського лавреата, і кожен з шести пунктів її деталізації без труднощів виявляємо в шестисторінковому вступі-присвяті найбільшої Шевченкової поеми. Співвідноситься все: від змалювання внутрішнього простору поетового єства, у якому тісняться його персонажі – «нерозумні», «малі» (у вислові Е. Канетті – «ті, на чию долю випадає найменше уваги») «діти», й до полемічного, місцями аж наче забобонного сахання проторених на тоді шляхів авторського успіху («Коли хочеш грошей, / Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, / Про Парашу радость нашу…»). Дивовижно і знаменно при цьому: вихідним пунктом для українського поета є те, що австрійський класик ХХ ст. висновує як підсумкову настанову – «відчуття відповідальності за життя, яке само себе руйнує» (в Шевченковому вислові: «Куди воно ділось? відкіля взялось? І дурень, і мудрий нічого не знає…»).

Отже, «Гайдамаки» виникають: 1) з глибокої ностальгії за Україною та українським; 2) з переповненості внутрішнього простору поетового єства багатоликими пам’ятними людьми, що просяться бути «виведеними» (змальованими); 3) з відповідальності за долю цих надреальних людей у цьому світі забуття та фальсифікацій; і вже відтак – за сам цей світ, бо що менше в нім того забуття і тих фальсифікацій буде, то вищі його шанси самоусвідомлення – бодай стосовно доскіпувань: «Куди воно ділось? відкіля взялось?»; 4) з надії подолати власну самотність і невлаштований побут, прилучившись до світу своїх персонажів. Мотиви, якщо вдуматись, дуже близькі до гих, які опановували в тому ж таки холодному чужому Петербурзі Миколу Гоголя після провалу його наслідувальної псевдоромантичної поеми на чужий лад «Ганс Кюхельгартен» і в процесі виношування «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». От хіба що надії на успіх, у повнім розумінню цього слова, живили амбітногоо Миколу Васильовича більшою мірою, а пам’ять (за прозу беручись) довелося поповнювати запитами етнографічного характеру у благальних листах до «маміньки». В результаті й ховатись за оповідача –  Панька Рудого – про всяк випадок мусив. Шевченко не ховається – розкривається. Як ніде більше, він у «Гайдамаках» сповідально біографічний: внук свого діда, сирота, щирий син свого щирого батька (В. Г. Григоровича, якому поема приноситься в дар), не надто молодий сентиментальний парубок, якому понад усе – бодай якась увага далеких українських дівчат-читачок, дівчат-слухачок…

Наголошування власної авторської (а таки ж радше – носія перевтілень) утіхи – «Дивлюся, сміюся, дрібні утираю, – / Я не одинокий, є з ким в світі жить» – змушує принагідно згадати ще одного европейського літературного авторитета ХХ ст. – Джона Фаулза: «У романіста головна аудиторія – інші люди. У поета – його власне «я» (9 , 65).

Втім, сюжетна, ліро-епічна, з багатьма драматичними сценами та сценками поема адресується обом, означеним Д. Фаулзом, аудиторіям. І це, вкупі з пристрасним авторським уболіванням за те, щоб не було віддано забуттю цілий національний світ, зумовлює особливу інтенсивність пересування автора в сюжеті. Він над зображуваними подіями та їх учасниками то літає-витає, то поспішає від одних сцен до інших земними шляхами та стежками. Іноді його авторське око нагадує динамічну, на всі 360 градусів зорієнтовану камеру кінооператора «Тіней забутих предків» (запального Юрія Іллєнка, теж, до речі, козацького нащадка з Черкащини). Така наша асоціація, мабуть невипадкова. Адже «Тіні забутих предків» – ця, підслухана М. Коцюбинським у гуцулів, формула по суті вперше реалізується українською музою в «Гайдамаках». Деякий надмір масових сцен-діалогів з виразним етнографічним колоритом – це не тільки від ностальгії, але й з усе того ж протесту проти забуття.

Рідкісна інтенсивність довірливої оповіді, що включає і звертання («Дивіться, що роблять у титаря в хаті»), й запитання та перепитування, звернені до читача-слухача (на кшталт: «Де ж Ярема? Взявши торбу, / Потяг у Вільшану»), ніби породжена тією інтенсивністю поведінки українських людей, що «населяють» поетову тісну кімнатку в Петербурзі. Енергія віддалася енергією. В цій навальній інтенсивності (у якій не губляться однак і запитання й до цілого людства і самого Бога: про першопричини зла та жорстокості, про непомічання людьми земного раю) одна з таємниць художньої сили поеми. Міра близькості того чи іншого персонажа авторському «я» щораз інша. Відповідно й інтонації та барви слова неспростовно про це свідчать. Проте – о диво! – всі вони існують у своєрідній аурі авторового співпереживання-співчуття. Навіть свавільні ненажери-україножери конфедерати – «діти». «Пекельнії», але – «діти»!

Від «Гайдамаків» поетова сила унікального носія перевтілень виразно веде його до геніальної формули триєдиності всякого сущого стану нації (й людства ж!): мертві – живі – ненарожденні. І саме у світлі «Гайдамаків» цю його незрівнянну здатність – здатність вміщати у своєму внутрішньому просторі людей (персонажів – то зрозуміло: «Неначе цвяшок в серце вбитий, / Оцю Марину я ношу») постає вражаюче. Особливо – за мемуарами. Цитуючи А. Козачковського: «кагал не только не мешал ему (хотя бы он мог удалиться в кабинет), напротив, продолжая писать, он вслушивался в разговоры евреев, вмешивался в них и, рассмешив чем-нибудь кагал, сам хохотал, продолжая быстро и безостановочно свое дело, без всяких поправок» (5 , 89). Кагал тут – постійні відвідувачі лікаря Андрія Козачковського, до якого й Шевченко приїхав відпочити та підлікуватися. І от  у такому стані поет віршує у вітальні. Погребувавши кабінетом, не роблячи в тексті поправок. Без всякої практичної потреби (цілковито ж в дусі наголошуваного Е. Канетті постулата) всотуючи в себе голоси і натури випадкових відвідувачів – у тім разі ще й інонаціональної спільноти – кагалу (сліпу ворожість до якого ще й досі ладен приписати Шевченкові дехто з штатних шевченкофобів). Навіть жартував, і жарти ті відгукувались жартами? Таке без мимовільного перевтілення просто неможливе, бо спільний гумор – індикатор спільної аури.

В іншому місці своїх спогадів той же А.Козачковський описує дружнє широке застілля у своєму домі 19 серпня 1845 р. Товариство зібралося переважно молоде, центром був Шевченко – «в полном одушевлении». Та увесь час не зводить з поета захоплених очей пан поважних літ – з походження німець, віросповіданням – протестант. Його українська фраза українською й передана в російськомовнім тексті мемуарів: «Оце – батько! Єй-богу, хлопці, батько! Будь здоров, батьку!» (5, 89) – високо підносить свого келиха спонтанний промовець. «Батькові» тут щойно 31 рік, авторові тосту чи не у два рази більше. Секрет такого зустрічного пієтету, здається, прояснює графиня Катерина Юнге (донька президента академії художеств Федора Толстого). Зауваживши рідкісну запальність Шевченка у суперечках, вона разом з тим наголошує, що запалювався незлобиво, й додає: «Он был замечательно ласковый, мягкий и наивно доверчивый в отношении к людям; он во всех находил что-нибудь хорошее и увлекался людьми, которые часто того не стоили» (12 , 331).

 

 

2. «Гайдамаки»: Поет як носій етосу

 

Етос як моральна сила і категоричний моральний імператив (ще кажуть: моральна постава) спільноти спільнотою витворюється і спільноту творить. Об’єднуючи, він здатний і роз’єднувати, піддавати остракізмові й навіть спричинювати роздвоєння конкретного людського «Я». Бо етос – нормативний, регультивний, консервативний. Пошук правди і справедливості – правди-справедливості – лежить в його основі, яка в той чи інший спосіб сакралізується. Цитуючи унікально проникливого шевченкознавця Євгена Сверстюка: «селянський етос батьків Катерини – той самий суд, який в очах поета так само справедливий, як і суд, освячений благочинним в «Гайдамаках» (6 , 45). Іншого разу, повертаючись до цієї проблеми й маючи на увазі ряд несприйнятних закидів найбільшому національному поетові України щодо нібито його надмірної суворості в питаннях етосу, Є. Сверстюк думку увиразнить: «Кожна епоха, кожне середовище розкладає образи великого поета на власну канву.  Є загроза заокруглення і спрощення на канві глобальних понять. Перед ним лежала давно неорана нива… Думаю, «Катерина» є глибинним породженням підсвідомого. Перші болючі мозолі душі. Катерину так само, як і Маргариту у «Фавсті», не можна було подати інакше, ніж подано. Але згадаймо відомий Веймарський документ про суд над такою ж Маргаритою за вбивство своєї дитини. Міністр Гете підписався – за страту. Герцог – за помилування. Великий поет ревніше береже суворий національний звичай, ніж ліберальний правитель» (6 ,57 – 58). І вже переходячи (повертаючись) до етичних координат поеми «Гайдамаки»: «Здавалося б, для розплати за зім’яте життя, за потоптану честь Шевченко має свою мірку, відмінну від християнської традиції, яка глибоко вкорінена в нашому етносі. Але ж ні! Юний бунтівник приймає дідових гайдамаків лише через «Свято в Чигирині», лише після ритуалу присяги і проповіді перед народом благочинного – «Від Конашевича і досі». Народна війна правомірна лише у згоді з вірою і сумлінням. В ім’я віри і правди, як у середні віки. Особисті мотиви живили, але вони правомірні лише в світлі присяги» (6 , 58)

Щодо суті власне християнської мірки та традиції у цих питаннях, то маємо вислухати й Євгена Нахліка з його довідково-ециклопедичною статтею «Революціонізм»: «Саме християнство виникло з дилеми, перед якою опинився народ Іудеї, поневоленої Римською імперією, – або здобути національне визволення, або дбати про чистоту душі й індивідуальне спасіння в Бозі. На виклик епохи сформувалися дві відповіді: збройне повстання, на якому наполягали переважно прихильники ортодоксального іудаїзму, і непротивлення злу насильством, духове самовдосконалення, любов до ближнього, що проповідував Ісус Христос. Так виявилася суперечність між Старим і Новим Завітом, між язичництвом і християнством, між Богом-Отцем, котрий допускає революції як один із чинників історичного розвитку людства, і Богом-Сином, котрий заперечує революційні способи розв’язання проблем» (8 , 115).

У світлі такого аналітичного Нахлікового висновкукраще зрозумілі й усі амбівалентності етичних відрухів українського (зокрема; про інші версії християнсих цінностей іншим разом) характеру як такого. У збірці довідково-енциклопедичних статтей «Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка», крім Є. Нахліка, принаймні ще два автори – Ю. Барабаш та В. Пахаренко – сходяться на категорії амбівалентність стосовно Шевченкової аксіології та етосу. Врешті Є. Нахлік, полемізуючи з версією розвитку поета, накресленою Ю. Шевельовим, прикладає відповідний епітет до цілої постаті Кобзаря – закликає не «спрямлювати імпульсивного, амбівалентного Шевченка» (8 , 126).

Варто додати хіба, що амбівалентність у сфері світоглядно-психологічній, та ще й мистецьки вираженій, – явище більш ніж складне. Маємо принаймні розрізняти А., яка походить від неподоланного трагізму самого людського існування, й відповідно морального вибору, і А. пристосуванську, щораз асиметричну. Окрім того – очевидно – й А. художнього мислення, заснованого на антитезі (одному з найулюбленіших прийомів Кобзаря).

Амбівалентне ставлення автора «Гайдамаків» до того, що він пізніше означить поняттям «правда-мста», різнобічно й власне вичерпно проаналізували у згадуваній збірці «Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка» згадувані Є. Нахлік, Ю. Барабаш, В. Пахаренко. Усі три дослідники зійшлися на тому, що поет виразно бачив не тільки обмеженість та неостаточність цієї правди-мсти, але й гаразд здавав собі звіт: відомщення зла продовжує розкручувати ланцюг зла. Відповідно месники стають фігурами трагічними. Не бачачи і не знаючи іншого виходу з історичної ситуації, вони, перетворившись, на знаряддя помсти, вбивають щось і в собі. Пекельні танці та співи на кривавих «бенкетах», виписані розмашистим пензлем романтичних гіпербол, – то лише спосіб заглушити голос милосердя. Сцена вбивства Гонтою своїх дітей – апофеоз трагізму повстанської правди-мсти.

Загальновідомо ж, що реальний Гонта своїх дітей не вбивав. Шевченкофоби сьогоднішні негайно використовують цей факт як нібито свідчення «кровожерності» українського поета, його захоплення месницьким  фанатизмом. Але, по перше, поет йшов за народною легендою. По-друге (і як тут не згадати В. Шаяна з його протиставленням Шевченка Шекспірові), «Гайдамаки» – поема пекла і святости. Додамо: пекла і раю; слова «пекло» і «рай» та похідні від них не рівномірно, але виразним контрапунктом пронизують увесь текст поеми. Без цієї сцени вона, поема,  такою не була б. «Пекло» не було б виявлене до дна. А земний рай (його остаточно вбиває для себе у своїм серці Гонта-батько) не був би представлений настільки вразливим. Це чи не найдосконаліше (власне, – конгеніально) зрозумів і представив у своїй інсценізації Лесь Курбас. Епізод, як він розписаний ремарками у сценографії Леся Курбаса, виявляє і по-шекспірівськи граничну боротьбу психологічних мотивів та переживань героя і по-шевченківськи притамований ліричний жаль-співчуття автора:

 

Єзуїт

 

(Побачивши Гонту, з викликом).

 

Гонто, Гонто –

Оце твої діти.

 

(Гонта різко обертається. Впізнавши дітей, подався вперед, відсахнувся назад і ніби закляк з напівпростягнутими руками)

 

Ти нас ріжеш – заріж і їх:

Вони католики.

Чого ж ти став? Чом не ріжеш?

Поки невеликі,

 

(Знущаючись, мстиво).

 

Заріж і їх, бо виростуть,

То тебе заріжуть…

 

Гонта

 

(Вийшов з оціпеніння. Руки стискаються у кулаки. Наказ дає крізь зуби, стримуючи почуття).

 

Убийте пса, а собачат

 

(Пауза. Завмерли в чеканні єзуїт, гайдамаки. Далі – твердо, рішуче).

 

Своєю заріжу

 

(«Десять слів поета» відсахнулись від центральної групи і завмерли. Гайдамаки ніби сковані жахом).)

 

Клич громаду. Признавайтесь,

 

(Робить кілька кроків до дітей. Ноги важкі, їх важко переставляти, руки тягнуться до дітей. Питає затамованим голосом і боїться почути правду. Невелика пауза, і ніби виштовхує із себе слова)

 

Що ви католики!

 

Діти

 

Католики… бо нас мати…

 

(Мов громом вражений).

 

Боже мій великий!

 

(У розпачі)

 

Мовчіть, мовчіть!

 

(Руки пориваються вперед, ніби намагаються примусити дітей замовкнути. Говорить поспішаючи, ніби боїться почути від них ще щось).

 

Знаю, знаю!

 

(Ледве чутно. Повертається обличчям до зали. Очі ніби нічого не бачать, руки безсило падають).

 

Мої діти – католики…

Щоб не було зради,

 

(Опанував себе. Розправив плечі. Говорить голосно, не кваплячись).

Щоб не було поговору,

Панове громадо!

Я присягав, брав свячений

Різать католика.

 

(Тремтячи від жалю та горя)

 

Сини мої, сини мої!

Чом ви не великі?

І т. д. (2 , 143 – 145).

 

Тут кожна режисерова ремарка варта окремого розлогого коментаря. Хоча кожна й промовляє вичерпно сама за себе. Починаючи з лаконічного інтонування короткої фрази єзуїта – «з викликом»: амбітному і фанатичному Гонті – ВИКЛИК перед лицем повстанської громади-юрби («Юрба» – наскрізне визначення людської маси у режисерському варіанті).

Що знаменито, цю конгеніальність поеми пекла і раю Лесь Курбас втілив на сцені за умов абсолютного ідеологічного диктату: вистава виникає 1920 року, її першими глядачами були червоноармійці, які просто з театру вирушали на «білополяків». У 1924 році, як зазначають автори дослідження «На сцені «Гайдамаки», Курбас зробив суттєвий крок до психологічного поглиблення та нюансування вистави: «Гонту він дав грати Амвросію Бучмі – митцеві тонкого психологічного малюнка, схильного до елементів як комедійного, так і трагедійного гротеску; роль Лейби доручив Йосипу Гірняку – актору яскравої сценічної гіперболи» (2 , 68 – 69). Але епоха утвердження нової влади з грядущим «загостренням класової боротьби в міру наближення до соціалізму» не потребувала того нюансування – надто в образі повстанського ватажка Гонти. Тож невдовзі роль Гонти повернуто монументальному І. Мар’яненку, роль Лейби передано трагікомічному А.Бучмі.

Суперечки про мотиви і авторське поцінування Гонтиного дітовбивства тривають? То й слава Богу! Бо невичерпністю трагедії (якщо лиш не шевченкофобією) надихаються вони. До речі, Л. Курбас і щодо втілення авторської позиції Шевченка запропонував рішення конгеніальне. Він згідно ще античних театральних традицій вивів на сцену Хор. Десять виконавиць у сірих свитках, представляючи цей Хор, всі авторські уступи не просто відповідно до подій інтонували (були в декламації то одностайні, то розрізнені, діалогічні), але й пластичною виразністю досягали сильнодіючого ефекту: сахалися, поспішали, замислювались…

Але суперечки тривають, і ось уже дніпропетровський філолог Віктор Гриценко розповідає про свій непростий досвід репетиторської праці зі старшокласниками та випускниками: шкала етичних оцінок кульмінаційного епізоду поеми у письмових роботах молодих наших сучасників напрочуд строката. Від заданих рутиною школярщини виявів цілковитої етичної глухоти й до гостро моралізаторських, таких, що ігнорують жанр і стиль поеми, вигуків гнівного осуду. Підсумовуючи означений досвід спілкування в інтерпретації, В. Гриценко, здається, теж дещо відриває психологію від естетики: «Сценою дітовбивства Шевченко, йдучи за народними уявленнями про Добро і Зло,показав, крім усього, агресивну суть натовпу, бо пролита кров безвинних жертв була цементуючою ланкою між лідером та його прибічниками. Образ Івана Гонти, одного з ватажків гайдамацького руху, несе подвійне навантаження. Заплямувавши себе службою ворогові свого народу й підсвідомо відчуваючи недовір’я нових побратимів, він стає рабом самолюбства і готовий переступити через загальнолюдські критерії, аби тільки залишитися лідером. Хоч як це прикро, але цією людиною керувала, крім любові до рідного краю, і жадоба владарства, прагнення бути героєм-паливодою, який заради побратимів готовий на будь-який гріх» (1 , 167). Чи є У Шевченка агресивна суть «натовпу» (за Л. Курбасом – «юрби»)? Є. Чи є про те, що «заплямував себе службою ворогові»? Практично нема – В. Гриценко вичитав це в істориків. Чи є про «жадобу владарства»? Лідер є лідер. У лідера є тягар лідерства – в т.ч. й демонструвати невхильну вірність присязі, круговій поруці… Про це, передовсім про це – у Шевченка.  Його фраза з «Передмови» – «Гонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як були, – за це не ручаюсь» – ухильна, але не марна і для нашого сьогоднішнього розуміння свідомо вигаданого поетом епізоду Гонтиного дітовбивства. То чи варто нам наші субпасіонарні критерії ліпити до пасіонаріїв Коліївщини та унікального поета-пасіонарія? – запитаємо в сенсі термінології Лева Гумильова.

Адже й у сцені поховання синів, де вже ніхто за Гонтою не підглядає, він сповідально ідейний: «Сини мої, сини мої! / На ту Україну / Дивітеся: ви за неї / Й я за неї гину».

Але ось що особливо важливо відзначити для остаточного акценту моральної позиції автора стосовно «найпекельнішого» епізоду «Гайдамаків»: прощаємося ми з Гонтою, коли він після свого страшного вчинку зізнається у своїй вичерпаності («І мене вб’ють… коли б швидче!») та опиняється фактично на грані божевілля («страшно, страшно усміхався»). І власне всі месники-вбивці у подальших Шевченкових сюжетах цієї грані сягають (жінки – таки всі: з божевільним співом на устах). Тим самим пекельне коло помсти і замикається. Не замиканим залишається ряд оглядань на рай земний, якого люди не вміють бути гідними. Цей ряд – ряд докірливих, але не зверхніх осяянь-звертань. Він – від найголовнішого (за В. Шаяном) Шевченкового переживання – переживання святости. Питомо воно споріднене з тим, що постулював Е. Канетті словами  «почуття відповідальності за життя, яке само себе руйнує», оскільки мислиться святість світу Божого, у якому людині не варто б забувати, що створено її за образом Божим.

 

 

3. Гайдамацькі мотиви на канві епохи 2000-х

 

Ми ледь окреслили вершини і глибини етосу «Гайдамаків» та непроминально продуктивні можливості нашого найбільшого національного поета як носія етосу. Етосу, в якому таки ж амбівалентно переплелися-змагаються прадавнє хліборобське-терпеливе з відносно новим козацьким-нетерпимим світоглядними началами.

І все-таки домінанта застороги (перестороги) в етичній концепції поеми – наскільки актуальна саме нині вона? Який у ній сенс? Рядки «Слухайте ж, щоб дітям потім розказать, / Щоб і діти знали, внукам розказали, / Як козаки шляхту тяжко покарали / За те, що не вміла в добрі панувать» (розділ «Треті півні») – чи будуть адекватно почуті вони сьогодні тими, кому їх необхідно би почути? Адже з певного часу на цій «одній шостій земної кулі», від якої Україні так і не вдалось бодай інформаційно відокремитись, зміна ПАНІВНИХ ВЕРСТВ («еліт»!) методом падіння бутерброда маслом донизу відбувається на такому многократ виснаженому, вирепресованому, виголодомореному, а у новітню епоху ще й перебреханому засобами інформації-дезінформації соціально-культурному грунті і в таких історичних ритмах, що ані навчитися умінню панувать, ані Шевченка поза черговою кон’юнктурою прочитать. І от року Божого 2010-го в одному з червневих чисел львівського тижневика «Експрес» з’являється матеріал «Полювання на людей. У мисливських угіддях, що належать родичам депутатів, уже роблять засідки на людей» (7), а майже синхронно тижневик «Український тиждень» вміщує статтю «Гайдамаки з Уссурійщини. Поява загону з протидії міліції в Примор’ї наочно ілюструє радикалізацію населення Росії» (3).

Львівський матеріал – з життя переважно Львівщини ж. Виявляється, перед черговими виборами панство-депутатство пришвидшено «приватизувало» угіддя; записували на родичів, які ну точнісінько ж в дусі конфедератів з поеми «Гайдамаки» нині і розгортаються, й самостверджуються. Якщо до описаних «Експресом» випадків звірств новітніх галицьких неумільців панувати долучимо резонансну історію розправи у «своєму лісі» верховнорадівця з Кіровоградщини Лозинського над тамтешнім селянином Олійником, то у світлі факту реанімованої на печерських пагорбах ідеї конституційної «федералізації України» рима напрошується сама собою: «Наші темні депутати – наших днів конфедерати!»

В матеріалі про російське Примор’я більше акцентується неадекватна політика центральної влади Росії та міліцейська й армійська сваволя. Результат – людське терпіння там уривається по-гайдамацьки. Уживання журналістом Дмитром Калинчуком слова «гайдамаки» розраховане таки ж на українську семантичну проекцію. Бо традицій бунтівних та повстанчих вибухів у Росії вистачає своїх. Втім – як і традицій до останнього покладатися на аргумент владної сили та не зважати на обурення «низів», а свої суспільні проблеми сублімувати у великодержавницьку ідею та вихлюпувати на суміжні й «стратегічно важливі» території.

Між іншим, прізвище одного з уссурійських знищених неогайдамаків Савченко. Отже, тижневик «Український тиждень» ризикує з назвою статті Д. Калинчука: того й гляди, московські кіношники зварганять на цій підставі якого-небуть «Брата-3» – про тріумфальну суперменську розстрілювальну боротьбу з «хахлацкой мафієй» в Уссурійщині. Замість волати про необхідність осмислення і написання дійсно правдивої – «неузгодженої», не догідливої временщикам-прихватизаторам-кровопивцям, спекулянтам на вивірених ідеологічних стереотипах імперсько-радянського кшталту, – хоч якоюсь мірою повчальної історії народів і держав.

 

 

Література:

 

1. Гриценко Віктор. Чиї уста глаголять істину. Полемічні нотатки. // Січеслав. – 2008, №2. – С. 163 – 167.

 

2. Довбищенко Галина. На сцені «Гайдамаки». // Галина Довбищенко. Микола Лабінський. На сцені «Гайдамаки». – К.: «Мистецтво», 1989. – . 176 с

 

3. Калинчук Дмитро. Гайдамаки з Уссурійщини. Поява загону з протидії міліції в Примор’ї наочно ілюструє радикалізацію населення Росії. // Український тиждень, 2010, №24 (137), С. 32 – 33.

 

4. Канетти Элиас. Призвание поэта. // Элиас Канетти. Человек нашего столетия. Художественная публицистика. – М.: «Прогресс». – 1990. –

 

5. Козачковский А. О. Из воспоминаний о Т. Г. Шевченко. // Воспоминания о Тарасе Шевченко. – К.: Изд – во художественной литературы «Днипро». – 1988. С. 88 – 93.

 

6. Луцький Юрій. Листування з Євгеном Сверстюком. // Юрій Луцький. Листування з Євгеном Сверстюком. – Балтимор – Торонто: Українське незалежне видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка. – 1992. – . 90 с.

 

7. Мартинець Світлана. Полювання на людей. У мисливських угіддях, що належать родичам депутатів, уже роблять засідки на людей. // Експрес, 2010, №61 (5219), С. 13.

 

8. Нахлік Євген. Революціонізм. // Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка. – К.: Наукова думка. – 2008, С. 115 – 135.

 

9. Фаулз Джон. Предисловие к сборнику стихов. // Джон Фаулз. Кротовые норы: Сб. Пер. с англ. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2004. – С. 64 – 67

 

10. Шаян Володимир. Основна Сила Творчости Т. Шевченка. // Володимир Шаян. Віра предків наших: Гамільтон – Канада. 1987. – С. 525 – 598.

 

11. Широкорад А. Б. Тайная история Украины. // М.: «Вече». – 2008. – . 432 С.

 

12. Юнге Е. Ф. Воспоминания о Шевченко. // Воспоминания о Тарасе Шевченко. – К.: Изд – во художественной литературы «Днипро». – 1988. С. 329 – 335.

 

 

Від Шевченкової Катерини до перевіршовування Коновалюкої Катериніади й відтак – до образу України – сурогатної матері

 

Спроба авторського самоосмислення в темі

 

 

Почати з того, що Шевченкова поема «Катерина» – взагалі моє найперше (!) літературне враження. Було мені років 3-4, коли батько, сільський учитель математики, читав поему уголос (була ще тоді така практика сімейного читання). Найпам’ятніше з того видиво: Катерина – в снігах, а за вікном у нас також сніги, віхола, мороз, куди мене, малого та хворобливого, не пускають.

Далі, певне, мушу зробити застереження, що коли я говорю про якийсь свій власний авторський досвід у зв’язку з великою класикою, то це не для того, аби стати на котурни, а лише для справи необхідного час від часу самоосмислення. Робиться це здебільше само собою, принагідно робиться. От і стосовно уроків Шевченка для мене, грішного, маловідомого: необхідно було в одній із недавніх (нечисленних)  статтей про мене прочитати напочатку визначення «Стрельбицький – сатирик», а далі переконатися, що розглядається у статті не тільки ж сатирична специфіка, аби тихо наодинці себе поспитати: то, можливо, це творчі гени шевченківського Перебенді («заспіває веселої, а на журну зверне»)  в мені? Може, навіть здобута Шевченком (для усіх же нас!)  унікальна стильова синкретика – невловна здатність переходити від ліризму до всіх рівнів іронії, автоіронії й сатири – якоюсь там мірою актуалізується в сучасному авторові при спробі окинути зором сучасність та не одвернутися від споглядання терніїв на шляхах історії?

Шевченкова Катерина – образ феноменологічний. Кодовий образ. До речі: цілковито співчуваючи їй (кажуть  характеродослідники: «кордоцентричній»!), Поет – ще такий молодий, а вже у повній силі означеного синкретичного стилю – наприкінці поеми з гіркою іронію кидає: «Кучерява Катерина знайшла що шукала».

Кодова природа образу вразила й приголомшила мене, коли я 18 літ тому вперше ступив до Меморіального музею художника Федора Коновалюка, що у Центрі культурології Вінницького національного технічного університету, й очі в очі зустрівся з Коновалюковим «Автопортретом в образі Катерини». Під Автопортретом кричала дата: 1930. Сорокарічний мужчина зобразив себе в образі десь удвічі молодшої жінки, обманутої і покинутої. Зелена квітчаста хустка нагадувала богородичний омофор, а в печальнім погляді світилася ще й якась немовби… зніяковілість! Сприйнялось, як гірка правда про довірливу українську інтелігенцію на гребені більшовицького «великого перелому»: туман солодких обіцянок та ілюзій розвіявся – жорстока реальність ошкірилась. У зніченому погляді цієї унікальної автопортретної Катерини і зніченість, і готовність до покути будь-що-будь.

Нині, коли надворі стовбичить-перебігає дві тисячі ірреальний рік чергового нападу екстатичних забріхувань, обманів  та самообманів, цей автопортет в образі прочитається, можливо, як ширше узагальнення. Явить нам нашу питомо українську двоєдиність довірливості – обманутості. Власне, до такого розуміння великого образу підходив я кількома роками пізніш у своєму вірші «Катерина Завжди».

Перед «Катериною Завжди» – кілька  (крім Автопортрету, шість, якщо рахувати дві мініатюри-хокку) порівняно окремішніх випадків мого перевіршування Коновалюкової Катериніади. Кажу «Катериніада», бо як же й означити його, Федора Зотиковича Коновалюка, – такого близького мені певними гранями світовідчуття й підсумковою маловідомістю непретензійного та собі на умі митця, – відданість Катерині, вимогливість до Катерини, віру в Катерину. Перевіршовував, те, що постійно бачив у згадуваній експозиції Меморіального музею Ф.Коновалюка Вінницького національного технічного університету (де досі викладаю на кафедрі культурології, соціології, психології та педагогіки – так вона нині називається).

З написанням вірша «Катерина Завжди», гадалося, тему вичерпав. Дещо несподіване її продовження було пов’язане… з письмовими роботами моїх студентів. Майбутні інженери, вони (першокурсники!) про явища культури пишуть здебільше вибірково. Тож і в Коновалюковому доробкові (університетська експозиція, подарована вдовою художника Тамарою Іванівною Мороз-Коновалюк, налічує близько 250 картин та мініатюр) обирають за власним критерієм. Аби тільки префікс «най-» був наявним: «найоригінальніше», «найважливіше», «Найдушевніше» й т.ін. З’ясувалося, саме Катерина хвилює серця й душі найглибше та найдіткливіше. Принаймні так було ще перед кількома роками, коли меншою мірою проникала в юні душі маскультура та не настільки сковував юні голови готовими відповідями Інтернет. От і написав Віктор Говоров порівняльну характеристику «Катерин» Коновалюка з однойменною поемою й картиною (!) Шевченка. Деяка кострубатість вислову (родина Говорових російськомовна, сам Віктор, майбутній інженер-комп’ютерник, писав яскраві і вправні російськомовні вірші та поеми) в цім разі лиш увиразнює переконливість самої думки: «Пи­сьме­н­ни­ки, по­е­ти, ху­до­ж­ни­ки та ін­ші тво­р­чі осо­би­с­то­с­ті, ко­ли зве­р­та­ю­ться у сво­їй тво­р­чо­с­ті до си­м­во­лу, зо­б­ра­жують не те, що ма­ють у свідо­мо­с­ті, а те, що від­чу­вають під­с­відо­мо. Не­рід­ко во­ни са­мі не до кін­ця ро­зу­міють цін­ність та зна­че­н­ня на­ро­дже­них та­ким чи­ном об­ра­зів, а ін­ші лю­ди ба­чать у них зо­в­сім не те, що свідо­мо ніби-то пе­ре­д­ба­чав ав­тор. Ско­ріш за все, так бу­ло і з Фе­до­ром Ко­но­ва­лю­ком. Са­ме то­му він і має по­над 200 «Ка­те­рин», бо ко­ж­но­го ра­зу від­к­ри­ва­ю­чи щось но­ве у Ше­в­че­н­ка, він втілю­вав свої вра­же­н­ня в ок­ре­мо­му об­ра­зі но­вої Ка­те­ри­ни. Звід­си по­с­тає ще од­на від­мін­ність: «Ка­те­ри­ни» Ко­но­ва­лю­ка ніби «ча­с­ти­н­ні», в ко­ж­ній з них до­мінує якась од­на ри­са, од­не вра­же­н­ня, а од­но­й­ме­н­не по­ло­т­но Ше­в­че­н­ка вби­рає в се­бе усе, що мав то­ді на ме­ті ав­тор. Крім то­го, як ме­ні зда­ється, у ка­р­ти­ні Ше­в­че­н­ка не­має пе­ре­в­тіле­н­ня у свою ге­ро­ї­ню, або во­но ма­ло­по­міт­не. Зна­ч­но більше ав­тор пе­ре­в­тілю­ється в цей об­раз са­ме в по­е­мі, аніж тут… А от у Фе­до­ра Ко­но­ва­лю­ка ці ка­р­ти­ни бу­ли, ма­буть, пе­в­ною мірою са­мо­а­на­лізом, ве­р­ши­ною яко­го є «Ав­то­по­р­т­рет в об­ра­зі Ка­те­ри­ни». Та­ким чи­ном мо­ж­на стве­р­джу­ва­ти, що Ше­в­че­н­ко більш си­м­во­ліч­ний, а Ко­но­ва­люк більш пси­хо­ло­гіч­ний…»

Фрагмент цей було процитовано мною у статті «НерозкрадеННий Коновалюк», якою я завершував свою першу з двох допоки опублікованих книг «Під небом Коновалюка. Поезії» (2000). Та ось буквально через рік зблиснули не менш яскраві зразки неспростовної кострубатості у письмових навчальних роботах юних представників факультету автоматики Андрія Лукіна, Олександра Купчика, Олександра Вірника. Вони й були взяті мною за епіграфи до трьох нових «імпровізацій на тему», що ввійшли уже до книжки 2004 року. При цьому вислів Олександра Купчика – «Але згадуючи шевченківську «Катерину», мимоволі задаєшся питанням: чим же закінчиться «Катерина» Коновалюка?» – став (і залишається!) для мене дуже важливим аргументом доцільності усіх моїх власних «перевіршовувань картин», усієї взагалі культурологічної лірики як такої. Коли ж в Олександра Вірника я надибав фразу про долю Коновалюка-художника: «Він був сам-на-сам із цим світом при своєму таланті, як і Катерина при своїй дитині», подумалось: і звідкіля воно, отаке, береться в юначій «політехнічній» голові? Тут же й зімпровізувалось: «При таланті, як при дитині, і завжди на чиємусь шляху: заважаєш вітрам, хуртовині, вабиш всяку личину лиху…» Згодом ще дописалися 4 строфи й вийшов, либонь, найкращий мій вірш про долю при таланті. Хоч розумом і розумію, що метафора талант – дитина, – з розряду «перевернутих».

Ще у другій книжці «Під небом Коновалюка» на стор. 111 вміщено вірш «Ілюстрація до твору Т. Г. Шевченка «Сова. 1920».  Тут героїня поеми «Сова» – огрядна, напівбожевільна, уподібнюється хаті, що зірвалася зі своїх підвалин та й побігла передгрозяним шляхом бозна-куди. Натомість реальні хатки-хатиночки сприймаються через зворотнє порівняння: «позаду ж то – хатиночки скрушаючись стоять, як Катрі та Яриночки, сльозяться та сльозять».

Виходить так, що образ Катерини став для мене певним поетичним знаком. Тим важче апелювати до нього без найбільшої потреби. Можливо, тут і варто шукати пояснення парадоксу: у великому моєму циклі сонетів під промовистою назвою «Вдячність Коновалюкові» Катерину… не згадано! Всіх же там сонетів аж 71, до того ж використано принцип зоро-поезії: ім’я-прізвище – «ФЕДІР КОНОВАЛЮК» – брахіколонно рухається через тексти (спершу справа наліво, відтак навспак). Нині перечитую – сам дивуюсь: без згадок про Катерину, про Катериніаду обійшлось! Щоправда, коли у сонеті 58-м (Кн. «Наука вдячності», стор. 64) читаю початкові рядки: «Це руссіше куФайка Білокур, тож достеменеЕ очі Катерини…», ловлю себе на думці: а й справді, очі Коновалюкової Катерини-в-снігах, де йому позувала дружина Тамара, й очі з найвідомішого автопортрета Білокур (у куфайці) подібні!

Врешті таки ж образ Шевченкової-Коновалюкової Катерини привів мене до образу України – матері сурогатної (вірш «Це йдуть часи калаґатії?»). Й за те йому, образові Шевченковому-Коновалюковому, спасибі. Бо вірш цей, – мабуть, найстрашніше з моїх сьогоднішніх поетицьких видив. Інакше – чи й відважився б? Чи написав би? А – мусив…

 

2009

 

 

Українського пасіонарія книга пасіонарна

 

Післямова до книги  Якова Гальчевського «Проти червоних окупантів»

 

Шановний пане читачу!

Люба добродійко читачко!

Тримаєте в руках унікальний раритет українського – ба, в певнім сенсі і загальноєвропейського – пасіонаризму.

Ви ж не забули? Пасіонаризм, пасіонарність (від латинського passio – пристрасть) означає такий рівень внутрішньої енергетики людської одиниці чи спільноти, який здатний рішуче пересилювати навіть інстинкт фізичного самозбереження – в ім’я ідеї, вітчизни, релігійних чи в ширшім сенсі духовних цінностей, перспективи збереження та розвитку ідентичності поколінь. І Ви, мабуть же, пригадуєте, що Григорій Сковорода, коли покладав наріжним каменем суспільного благополуччя імператив сродної праці (себто роду занять для кожного відповідно до вроджених його нахилів та здібностей), в числі інших людських покликань ніколи не забував покликання вояцьке. І говорив про щастя воїна бути воїном, як і про щастя хлібороба бути хліборобом, проповідника – проповідником й т. ін.

Певна річ, не кожен воїн, не кожен навіть полководець (кар’єристів і з-поміж них ніколи не бракувало) є природженим пасіонарієм.

Уродженець подільського села Гута-Літинська (згодом знущально перейменованого більшовиками на Малинівку), Яків Васильович Гальчевський ним, воїном – пасіонарієм природженим, був. З початком першої світової війни мобілізований до царської армійської служби зі скромної посади учителя сільської ЦПШ, він зустріне рік 1917-й у чині штабс-капітана, кавалера трьох престижних орденів, діставши при цьому контузію, важке поранення, переживши отруєння німецькими газами, але здобувши свою найбільшу на цей час славу – славу рідкісно успішного командира розвідроти. «Мене всі любили за мою військову вдачу» – зазначить згодом про цей період в одній зі своїх автобіографій; і стоятиме за цією його фразою принципово важлива для нас інформація про те, що не звання, не чини-посади, не нагороди для нього важили. Важило, вочевидь, відчуття повноти того особливого існування, про яке Олександр Пушкін одного разу сказав: «Есть упоение в бою // у мрачной бездны на краю»; разу іншого явивши візію кастового єднання воїнів-пасіонаріїв: «Бойцы поминают минувшие дни // и битвы, где вместе рубились они».

У споминах Я. Гальчевського під промовистою назвою “Проти червоних окупантів”, писаних на основі первинних коротких похідних нотаток, відтворено два роки його повстанської боротьби 1921 – 1922 р.р. на теренах головно центрального Поділля та частково Київщини. Позаду були перша світова, повчальний досвід українізації частин царської армії, складні і важкі бої-походи у лавах регулярного війська УНР. Попереду – неминучість гаразд усвідомлюваної загальної поразки, а у днях сущих – іще гостріше усвідомлення потреби протистояти ворогові будь-що. Мета – по-перше, не дати тому ворогові остаточно розперезатися, а змусити його таким чином оглядатися на задні колеса та йти автохтонам на поступки  (й хіба не звідси походить більшовицький компроміс політики українізації 20-х років?), по друге – залишити по собі досвід і славу збройної боротьби для майбутніх поколінь.

Перед нами лаконічна вояцька проза без жодного самозамилування – лише чіткість оцінок: обставин, подій, людей і принагідних самооцінок – мовби сповідь перед Богом, вітчизною та історією. Читати та осмислювати її можемо нині відразу на кількох рівнях: як просто суперцікавий людський документ неординарної особистості; як вагоме історичне джерело; як певною мірою суспільствознавчі, етнологічні та навіть історіософські студії аналітичного розуму, здійснені на крутозламі епохи.

Щодо власне персони Якова Васильовича Гальчевського,  то, заглибившись у мотиви і практику його отаманської діяльності, раптом ловиш себе на думці: чому не він, чому не подібні військові професіонали – пасіонарії-інтелектуалісти опинилися на горішніх щаблях українського військового проводу у дні вирішальні? Дорогу вкотре перейшли політики й політикани, ті, за пізнішим висловом Олени Теліги, партачі життя (читай: субпасіонарії), яким кортіло то позувати перед історією, то не відставати від моди на соціалізм, то ритуально молитися на народ і націю як на певних схоластично собі витворених абстрактних кумирів.

У повстанській діяльності отамана, прозваного Орлом, вражає грунтовна системність боротьби, заснована на системності ж розуміння епохи і людей. Особисте кредо пасіонарія: “коли я щось передумав і підготовив, то не відкладаю”. Наріжний партизанський принцип – нав’язувати бій там і тоді, коли це зручно тобі, а не противникові. Наріжне забезпечення діяльності – найширше і найміцніше побудована розвідка. Не менш принциповий і чіткий поділ своїх сил на збройно змобілізований актив та надійний на всім терені діяльності пасив, завжди готовий як – за потреби – той актив поповнити, так і прихистити, нагодувати, переховати. Однією з програмних засад руху стає і винищування в районах повстанської діяльності кримінальних угрупувань – злодіїв та бандитів, оскільки ті «підшиваються під повстанців». А понад усе те разом узяте – свідомість важливості моральних чинників з окремою увагою до пропагандивних мотивів здійснюваних акцій.

Найвідоміші з тих пропагандивних акцій могли б, напевне, увійти у своєрідну світову хрестоматію “Імператив повстанської справедливості”. Так Я. Гальчевський повертає єврейській родині 25 000 долларів, знайдених у неї при затриманні в місці засідки; незважаючи на те, що всіляко в дусі часу він шпетить та переслідує «жидків-чекістів», «жидів-комісарів», ні експропріації, ані погромництва припуститись не міг, стояв на тім настільки  твердо і послідовно, що мав окремих євреїв і своїми розвідниками, і серед охочих вступити до загону. Месник ідейний, він відмовляється зводити рахунки з батьком ката-чекіста – жалюгідним старим корчмарем, аби не опуститись до старозавітнього «Око за око, зуб за зуб», хоч вірний соратник бойовитий «сахняр» (так у нас на Летичівщині досі називають уродженців с. Сахни) Василь Сензюк до розправи підохочує, а у пам’яті звучать переказані матір’ю слова карателя, який розстрілював Гальчевського-молодшого тільки тому, що це ж – «одна кров». А перед тим, як каструвати червонаармійців-ґвалтівників з числа охорони Лознянського цукрозаводу, отаман суворо всіх допитує, змушуючи «колектив» виказувати дійсних винуватців; згодом не без гордощів відзначає, що саме цей факт кастрації 35 негідників змусив більшовицьке командування усерйоз зважити на проблему, здійснити спеціальні попереджувальні розпорядження.

Пощадивши чи то за відсутністю злочинів та більшовицьких переконань, а чи «з пропагандивною метою», умів отаман Гальчевський-Орел перетворювати супротивників на прихильників та своїх агентів, умів і прочитати коротку, але найпереконливішу лекцію з відповідним моральним ефектом, як то вдалося йому у взятій з бою Уладівці перед дружинами червоноармійського комскладу. Чоловіки-командири з основними силами подалися на каральну експедицію, тож їхні дами, опинившись у полоні в «бандитів», готувалися до найстрашнішого; натомість почули… застережливе прохання: вберігати своїх благовірних від аморальної поведінки та злочинів проти місцевого населення.

Національні особливості т. зв. громадянської (де-факто ж антиукраїнської) війни більшовицької Росії в Україні дістають на сторінках оцієї книги Я. Гальчевського декілька додаткових рідкісно промовистих, цінних не тільки для історика, але й для сучасного суспільствознавця чи публіциста штрихів. По-перше – стосовно використання більшовиками з каральною метою частин, укомплектованих переважно бійцями з регіонів етнічно та географічно від нас віддалениих. «Азіяти», як їх називає автор, діяли особливо жорстоко та розв’язно (отож і каструвати у Лознах довелося башкирів). Латиші – о вже ці оспівані радянськими поетами та кінематографістами латиські стрільці – «перші гвардійці революції», «рятівники Кремля» й т. ін..! – виявляється, ставали не тільки нещадними карателями, а й, переважно злидні за походженням, новоспеченими панками-експлуататорами. Такими почувалися і прагнули бути, за бидло аборигенів маючи, як самі латиші-стрільці, так і прибуле з ними їхнє жіноцтво.

Мимоволі пригадується нещодавно зроблене композитором Раймондом Паулсом з приводу тих стрільців визнання латиської національної вини. Характерно однак, що воно одразу дістало широкий радісний відгук на російських неоімперських сайтах. Вислови на кшталт «латышская оккупация России», цитування актуальної для початку 20-х р. р. приказки «Эта революция держится на латышских штыках, жидовских умах и русских дураках» негайно прикрасили ті сайти. Людині мислячій проте має бути зрозумілим, що на практиці реалізовувалася – не латиська, не єврейська, не башкирська, не китайська, а саме виликоросійська ідея перекамуфльовуваної під «інтернаціоналізм» російської імперії, торжествувала давня імперська практики «розділяй і владарюй», натравлюй один на одного «інородців» – і владарюй. Тож і всі «нацмени», які згодом сідали в Кремлі, намагалися бути російськими імперськими патріотами в стилі Івана Грозного, Івана Калити, Петра Романова…

Непримирений ворог червоних окупантів, свідомий український патріот, власне націоналіст Я. Гальчевський не мав однак якоїсь фізіологічної ненависті до росіян як таких. Та й російськомовність окремих своїх чільних соратників (сина царського генерала поручника Карабчевського, підполковника царської армії Коноплянка) сприймав з розумінням історичної ситуації. Не варто отож, як це робить один автор післямови до одного з попередніх видань книжки «Проти червоних окупантів», абсолютизувати фразу отамана «На запитання в російській мові відповіддю є стріл». Адже йшлося про конкретний бій, у якому через майже однакове обмундирування – процитуймо ширший контекст – «Мої люди помішалися з совітськими і заглядають навіть один одному в обличчя»; в такій ситуації ото і стає сама мова, фонетика сама і прапором, і паролем.

Докори Я. Гальчевського на адресу національно незрілих, несвідомих «хахлів» сутнісно навіть більш жорсткі порівняно з його філіппіками на адресу різнонаціонального людського матеріалу, мобілізованого червоними проти українців.

Вони, ці докори, особливо справедливі, коли стосуються непослідовних борців, сексотів-прислужників та наївняків, охочих повірити більшовицьким лозунгам. Але й стосовно недоречної амбіційності певної категорії представників повстанського проводу мав рацію безамбіційний отаман Орел. Тип, що його він згодом, напередодні другої світової, означить знущальним словом ефектовці, найбільш виразно окреслений на сторінках кн. «Проти червоних окупантів» в постаті отамана Пугача-Кравченка. Щойно Гальчевський зі своїм невеликим мобільним загоном примкнув до Пугача-Кравченка й за неписаним повстанським правилом підпорядкувався йому, оскільки вступили на терени більш знаної Пугачеві Київщини, як той уже зайнявся, по-сучасному кажучи, самонавіюванням – ходить після вечері по кімнаті, де влаштовано похідний штаб, «й ніби сам до себе говорить: «Тепер я отаман Київщини, Волині й Поділля». Подальша ремарка Гальчевського: «Котрийсь із його козаків торкнув мене іронічно ліктем, мовляв, чуєте, які небилиці гне?»

Невідповідність між наполеонівськими кар’єрними планами та відносно низькою ідейністю та моральністю, тож і самопосвятою у боротьбі, стає причиною «заломлення», а відтак і загибелі від рук своїх же соратників незрівнянно здібнішого порівняно з Пугачем-Кравченком  отамана Шепеля.

Трудовий хліборобський елемент – субстанція для Гальчевського назагал, сказати б, менш критикабельна. І все ж – очевидячки субпасіонарна: «Так воно є: щирі, реальні селянські душі  дивляться конкретно: коли б’єте большевиків, які в нас усе забирають, то ми раді, коли ж ви програєте бій, тоді на нашу, мовляв, голову спроваджуєте всі нещастя з розстрілами, насильствами й пожежами, то й будьте ж ви тричі прокляті…» Ця констатація вкупі з картинкою бою, що розгортається на тлі садіння селянами (у білих сорочках!) весняних городів, сприймається як своєрідна українська інтродукція до набагато пізнішого фільму

геніального японця Акіри Куросави «Сім самураїв». Протиставлення по лінії селянське – самурайське, покладене в її основу, витончено пояснює і наші розбіжності по лінії козацьке – хліборобське; незважаючи на те, що саме від сохи до шаблі як за Байди-Вишневецького чи Конашевича-Сагайдачного, так і у часи Якова Гальчевського пролягав шлях більшості українських пасіонаріїв.

Літературно-мистецький відгомін долі і книги Якова Гальчевського поки що не дуже великий, але він є, і він уже помітний. Документально-дослідницька праця Романа Коваля «Отаман святих і страшних» (Київ, 2000), що мала за основу текст спогадів «Проти червоних окупантів» і була активно  пропагована історичним клубом «Холодний Яр», здобулася на відгуки в різних регіонах України, зацікавила істориків та літераторів. Василь Шкляр в авторському епілозі до широковідомого і, без перебільшення, видатного, народнолауреатського роману «Залишенець» («Чорний ворон») посилається на неї як на одне з вагомих джерел свого сюжету. І це при тім, що події роману розгортає він на рідній собі Черкащині, епіцентром подій бачить Холодний Яр, етичним стрижнем – звитяжність повстанської Холодноярської республіки. Уважний читач, поклавши поруч роман «Залишенець» і спогади «Проти червоних окупантів», буде вражений, як багато в романі… саме Гальчевського. На рівні сюжету – деякі ключові епізоди (безамбіційне перебування героя в загонах кількох інших очільників, віроломна вилазка з власним загоном на театральну виставу з озброєними чекістами в глядацькій залі); на рівні характеру – самодисципліна у поєднанні зі схильністю до хвацького бойового експромту, цілковита самопосвята пасіонарія у боротьбі, про яку сам знає, що перемогти у ній можливо лише морально. А й у ладі мовлення, в енергійних інтонаціях сповіді людини, певної себе, має герой В. Шкляра чимало від Я. Гальчевського.

Бозна, чи правомірно долучати до цього ряду мою поему «Гальчевський». Принаймні для мене стала вона ще й актом такого собі покаяння у без вини винуватості. Річ у тім, що село моє Майдан-Вербецький (саме так офіційно назва пишеться) разом із сусідніми Сахнами, де Гальчевський учителював перед першою світовою, входило до терену базової підтримки його повстанського загону. Тож і репресії, і пізніший терор компропагандою тут були максимальними. От і запали з дитинства слова старих комнезамівців про «бандіта Коноплєнка», «банду Гальчевського». А потім ще відповідних кілька абзаців у романі іншого близького земляка дяківчанина М. Стельмаха «Кров людська – не водиця» – письменника улюбленого… Шлях до пізнання й відчуття правди Гальчевського, боротьби Гальчевського, своєрідного духовного аристократизму Гальчевського у добі, коли мілітарне питання хто – кого реально уконкретнювалось в площині хто кого пережорсточить, пройти було непросто. Лише знайомство в середині 1980-х з краєзнавцем Володимиром Петровичем Вовкодавом, політв’язнем ще сталінського гарту, «сахнярем», чиї старші родичі були хто в активі, а хто в активному пасиві у отамана-учителя, стало прилученням до правди. Від Вовкодава ж вперше було отримано для прочитання повстанські мемуари «Проти червоних окупантів» закордонного видання. Над їх сторінками, а саме над скрушною філіппікою отамана на адресу несвідомих пристосуванців «хахлів», гостро постав спогад з дитинства – про бабусю-комнезамівку, від якої ото вперше почув, що «на Заставках (околиця села – М. С.) жив бандіт Коноплєнко». Бабуся (не називатиму її імені) була вже немічна, і коли онуки забували до неї навідуватись, мій батько, доброї пам’яті вчитель математики нашої школи Петро Григорович Стрельбицький, купував та приносив старенькій (по дорозі ж!) хліба. Але от дістав батька гострий радикуліт. Іде він, шкандибає, за тини тримаючись, а бабуся, у стилі кіношної баби-Яги з хати виглядає, придивляється та й уголос коментує: «О, добре, що ще комусь є горе – не тільки мені». Подробиця, погодьтесь, унікальна, а характеристична. Не випускав я її з пам’яті, над поемою працюючи, комнезамівську про героїв наших анти-правду, чекістами-енкаведешниками в обіг запущену,  розпізнаючи. То й згодом, коли траплялося чути лайливе «банда», «бандіт», «бандіти» на адресу уже чи то бійців УПА, а чи вояків Дудаєва, все у мені закипало. Так у скромно-нескромній літературній моїй біографії відразу слідом за поемою «Гальчевський» почала нотуватись апологетична книга про УПА – «Армія Пресвятої Покрови». Ще згодом – як реакція на недавні офіціозні, в Україні по суті антиукраїнські, а в Москві нео-староімперські потуги «дегероїзації» Шухевича й Бандери – постала у мене російськомовна чотирьохрядкова мініатюра-формула – «О бандформированиях»:

 

Ласково назвавшись Ваней,

прохрипев: «Едрёна вошь!»,

много бандформирований

везде в мире ты найдёшь.

 

Такий-от мій особистий досвід осягнення теми.

Але ще про деякі найособливіші особливості книжки Я. Гальчевського «Проти червоних окупантів».

Нотатки – є нотатки. Якісь штрихи у них надто лаконічні, якісь процеси тільки окреслені. І все ж ця книжка видатного українського пасіонарія 20- х р.р. ХХ ст. своїм значенням виходить за межі мемуарного видання, простого історичного документу. Певним чином вона дійсно має риси історіософського трактату. Була-бо у автора своя соціологія, політологія, історіософія своя. Наприклад, недалекоглядні ілюзії частини соратників та обіцянки закордонних місіонерів, що у 1922 році «обнадіювали» найстійкіших повстанців перспективою близької війни Польщі з більшовиками, він піддає неспростовно аргументованому сумнівові, відтак – і запереченню: «Нова війна може бути і буде напевно, однак по здеґенерованні (! – М. С.) переможців світової війни та соліднім приготуванні переможених і покривджених Версальським миром. Щодо можливостей війни між Совітами і Польщею, то вона існує в нездорових головах наших емігрантів. Совіти перебудовуються на нових соціальних засадах, а Польща молода…».

Якщо ж для розгляду цієї та й інших глобальних проблем новітньої Європи долучити інший текст отамана –  датовані січнем 1940 р. нотатки «З воєнного нотатника», – в такім разі, гадаю, не буде особливим суб’єктивізмом провести паралель між Гальчевським та Оріховським-Роксоланом.

Подібно до того, як Станіслав Оріховський-Роксолан колись у середині ХYI сторіччя своїм попереджувальним трактатом «Про турецьку загрозу» вичерпно окреслив антицивілізаційну стосовно Європи експансію і відповідні, зокрема у дипломатичній царині, підступи імперії османської, Яків Гальчевський у першій третині ХХ ст. виявив поміж двома світовими війнами для усієї Європи і навіть для цілого світу загрозливу природу імперії московської, активізованої під червоним прапором інтернаціоналізму з винятковою імперською  агресивністю, жорстокістю та підступністю. Інша річ, що книга Оріховського, адресована передовсім польській політичній еліті, одразу стала загальноєвропейським інтелектуальним бестселлером. Натомість книга Гальчевського залишалася у найпотрібніший час в інформаційному ґетто «українського націоналізму», «бандитизму» й – навіть! – колабораціонізму. Чому? Та тому, що, на відміну від теоретика Оріховського, мислив Гальчевський-практик хоч і в контексті загальноєвропейському, але – з власного досвіду – категоріями передовсім національними: «Багато є в України “підніжків Москви”, а національний (читай: пасіонарний – М. С.) елемент був винищений раніш і буде масово нищений чекістами в часі втечі московської орди з теренів України» –  пише він у січні 1940-го. Пише як український свідомий націоналіст і ситуативний германофіл. Германофільство те передвоєнне хтось нині захоче поставити Гальчевському на карб? Дарма справа! По-перше, в році 1940-му і серед російської політичної еміграції (про концтабори та голодомори більшовицькі знали багато, а про гітлерівські – ще нічого) германофілів вистачало. Коріння ж такого їхнього германофільства Іван Бунін у своїх «Окаянных днях» ще напочатку 1918 р. простежив як найглибші… в самому народі російському: «Ну, вот немец придет, наведет порядок. – Конечно. Мы всё равно властью не пользуемся. Везде одни рогатые» (себто більшовики – М. С.).

Сьогоднішні новоперефарбовані спадкоємці-продовжувачі  «рогатих», все прихватизуючи і за «ісконними землями» плачучи-ридаючи, ревно хрестяться у великодні  дні в телекамери. Отже, час актуальності написаного Я. Гальчевським не минув. Не минув і – бачиться – у вказанім контексті не скоро минеться.

Ось таку книжку Ви, шановний пане читачу, Ви, люба добродійко читачко, взяли до рук.

З необхідністю зазначу: видавництво п. Куфльовського чимало зробило для того, аби усунути деякі нашарування неточностей (зокрема у власних назвах), що накопичилися від попередніх видань.

 

 

«Валуєвський культурний простір» і загрози українській національно-культурній ідентичності у ХХІ ст.

 

Таємний циркуляр міністра внутрішнх справ Російської імперії Петра Валуєва, адресований київському, московському та петербурзькому цензурним комітетам 18 липня 1863 р., увійшов в історію заборонно-пригнічувальних стосовно української мови та української ідентичності документів як чи не найбільш одіозний. Невеликий за обсягом, він друкувався і передруковувався в найрізноманітніших тематичних збірниках, хрестоматіях та підручниках, але майже не аналізувався в усій своїй внутрішньо змістовній цілісності. У традиціях української культурологічної публіцистики стало звичним кваліфікувати документ визначенням «Про заборону української мови», а у  посиланнях на документ обмежуватися цитуванням однієї фрази – про те, що, мовляв, згідно цього циркуляру, «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может». Новітні ж захисники й продовжувачі історичної справи Валуєва з числа російських неоімперських політиків та ідеологів скрупульозно парирують: 1) заборонялося не мову, а друкування книжок для початкового народного читання; 2) дозвіл на друкування творів художньої літератури після спеціального їх розгляду цензурним комітетом обумовлювався; 3) фраза «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может» в тексті циркуляра належить не Валуєву, вона є посиланням міністра на висловлювання самих тодішніх «малоросів» у тодішній російській пресі; 4) приймався документ за особливих суспільних обставин – у розпал польського повстання 1863 р., що мало метою «відділення» Польщі від корони Романових.

Прикметно, що й сьогодні, за умов існування Польської держави як вагомого учасника Європейського Союзу, представники цього напрямку інтерпретаторів трактують ситуацію півторасталітньої давнини з тодішньої перспективи унезалежнення Польщі: не інакше, як ситуацію «загрози країні» (Російській імперії). Поняття права націй на самовизначення, а тим паче уявлень про дозрівання етноспільнот до рівня націй (як то не відразу сталося й з московитами), для них не існує. Стосовно України залюбки консервується офіційна тодішня термінологія: «Малороссия», «Южная Русь», «народность», «наречие».

І. ЛОГІКА ТА АЛОГІЗМИ ВАЛУЄВСЬКОГО ЦИРКУЛЯРУ

Одним з найпомітніших інтерпретаторів-апологетів циркуляру є нині такий собі Леонід Соколов. Його об’ємний матеріал «Валуевский циркуляр1863 г. и эмский указ1876 г. Правда и вымыслы» (12) віртуозно поєднав ідеологічну проімперську ангажованість з фактологічною наповненістю та точністю в окремих історичних деталях. Захищаючи, валуєвську «правду»,  п. Соколов проголошує: «… После ознакомления с общей политической ситуацией, сложившейся в России в начале 60-х годов XIX в., а также с содержанием документа, направленного министром внутренних дел Петром Валуевым министру народного просвещения Александру Головнину в июле1863 г., становится вполне очевидным, почему украинские историки так упорно избегают приводить его текст в полном объеме». Важко сказати, що аж так мало би лякати професійних українських істориків у тім тексті. Просто, на жаль, у нас відсутня традиція поглибленого структурного аналізу документів, які вважаються однозначними. І це, звісно ж, погано. Втім, зразок добротного посутнього розгляду і самого документу, й ситуації довкола його виникнення дав недавно літературознавець Володимир Панченко (7). Тексту циркуляра, щоправда не наводив, але ключові моменти проаналізував  вичерпно, а тон обрав навіть дещо несподіваний – зверхньо іронічний. (Відтак у його викладі канцелярська історія одіозного документу постає як своєрідне поєднання вірнопідданської ініціативи знизу (запопадливо-кон’юнктурно перестраховувався голова Київського цензурного комітету Новицький, діставши на розгляд україномовний переклад «Притч господа нашого Ісуса Христа») та питомого великодержавництва урядових верхів).

Але скористаємось «повним обсягом» першоджерела дослівно за публікацією Л. Соколова. Наші принагідні перепитувальні коментарі в дужках завадили б цілісності враження від тексту, тому, на відміну від п. Соколова, утримаємось від них. Отже – обсяг повний, мова оригіналу:

“Давно уже идут споры в нашей печати о возможности существования самостоятельной малороссийской литературы. Поводом к этим спорам служили произведения некоторых писателей, отличавшихся более или менее замечательным талантом или своею оригинальностью. В последнее время вопрос о малороссийской литературе получил иной характер, вследствие обстоятельств чисто политических, не имеющих никакого отношения к интересам собственно литературным. Прежние произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы Южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную, и те из них, которые стремятся к осуществлению своих политических замыслов, принялись, под предлогом распространения грамотности и просвещения, за издание книг для первоначального чтения, букварей, грамматик, географий и т.п. В числе подобных деятелей находилось множество лиц, о преступных действиях которых производилось следственное дело в особой комиссии.

В С.-Петербурге даже собираются пожертвования для издания дешевых книг на южно-русском наречии. Многие из этих книг поступили уже на рассмотрение в С.-Петербургский цензурный комитет. Не малое число таких же книг представляется и в киевский цензурный комитет. Сей последний в особенности затрудняется пропуском упомянутых изданий, имея в виду следующие обстоятельства: обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского языка нигде не допущено; самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наречия не только не решен, но даже возбуждение этого вопроса принято большинством малороссиян с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссов как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами и в особенности поляками, так называемый, украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказать противное, большинство самих малороссов упрекает в сепаратистских замыслах, враждебных к России и гибельных для Малороссии. Явление это тем более прискорбно и заслуживает внимания, что оно совпадает с политическими замыслами поляков, и едва ли не им обязано своим происхождением, судя по рукописям, поступившим в цензуру, и по тому, что большая часть малороссийских сочинений действительно поступает от поляков. Наконец, и киевский генерал-губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне духовною цензурою перевода на малороссийский язык Нового Завета.

Принимая во внимание, с одной стороны, настоящее тревожное положение общества, волнуемого политическими событиями, а с другой стороны имея в виду, что вопрос об обучении грамотности на местных наречиях не получил еще окончательного разрешения в законодательном порядке, министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер-прокурором св.синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ведомству распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа, приостановиться. О распоряжении этом было повергаемо на Высочайшее Государя Императора воззрение и Его Величеству благоугодно было удостоить оное монаршего одобрения.”

А тепер все ж таки кілька найнеобхідніших коментарів до тексту.

Стосовно абзацу першого:

1. Дуже зворушує «літературознавчий уступ» в устах поліційного міністра. Чи до того де коли ще існували – подібні високообмундировані літературознавці з мовознавчим критерієм?

2. Зворушує своєю філерською термінологією етнологічний перл «приверженцы народности».

3. Полонить інкримінувально-філерський логічний виверт «ПОД ПРЕДЛОГОМ РАСПРОСТРАНЕНИЯ ГРАМОТНОСТИ… КНИГИ ДЛЯ ПЕРВОНАЧАЛЬНОГО ЧТЕНИЯ». Як бо іще поширювати грамотність, якщо не друком букварів та читанок?

4. Нарешті фінальний акорд першого абзацу – ляп уже не просто логічний, – юридичний. Мовою юриспруденції – аргумент проти людини (людської спільноти): виявляється, виданням книжечок для першопочаткового читання проблематичної народності опікуються здебільше… злочинці (!). Знаючи хоч трохи норми життя-буття неозорої поліцейської держави, тут майже зі 100%-ю певністю вгадуємо ще один ляп – логічний і юридичний водночас: перестановку місцями причини та наслідку. Адже зрозуміло, що для сакраментальної «особой комиссии» основною (першопочатковою ж!) підставою порушити «следственное дело» бувало саме вболівання конкретного «подобного деятеля» за українське слово. Варто перечитати у відомому сюжеті Михайла Коцюбинського про страхи («Хо») історію генетично заляканого українофіла Марка Івановича Літка, який проклинає одного зі своїх адресатів за те тільки, що той українською мовою написав йому листа на поштовій картці (Літко після цього навіть інстинктивно сахнувся свого друга – військового лікаря: реакція на мундир!), аби зрозуміти: вочевидь «рокірував» міністр Валуєв причину з наслідком на закінчення першого абзацу. Бо ж належить М.Коцюбинський зі своїм твором до епохи суттєво пізнішої, в розумінні Л. Соколова благополучнішої, позбавленої прямих загроз імперії у вигляді великих національних повстань.

В абзаці другому – найбільша концентрація страху імперського (міністерського) та демагогії задля ідеології:

1. Несказанно страшить всесильного міністра, що «ДАЖЕ» збираються пожертви для видання «ДЕШЕВЫХ» книг.

2. Мимовільним натяком на улюблений поліцейський прийом рокірування причини з наслідком звучить мотивування особливих труднощів Київського цензурного комітету тим, що в училищах викладання ведеться винятково російською.

3. Ще один (власне – центральний і основний в цілому документі) юридичний гріх: посилання на невстановлену більшість («малоросіян»), від імені якої й проголошується ото, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может». Ця невстановлена більшість (жодних плебісцитів у ті часи не проводилось) наділена абсолютним науковим авторитетом («весьма основательно доказывают»), фігурує ще тричі (!) і кожного разу з вирішальним голосом – двічі в питаннях мовознавства, один раз – у специфічній галузі критики політичного сепаратизму. І це при тім, що реальна більшість у ті часи орала, сіяла, тесала, кувала, колядувала, уже фактично напрацювала на 4-томний словник Б. Грінченка.

4. Безприкладне щодо абсурдності твердження, ніби окрема мова може «сочинятись» декотрими окремо взятими зловмисниками переважно іншої народності («в особенности поляками»), додає у своїй абсурдності з огляду на тривалі антагоністичні протистояння українців та поляків. Однак страх і політична кон’юнктура диктують своє.

5. Пропольська містифікація української ідентичності стає вже майже заклинальною – «кликушеською», автор немовби намагається навіяти самому собі, що «большая часть малороссийских сочинений действительно поступает от поляков».

6. Клопоти київського генерал-губернатора з українським текстом святого Євангелія додають промовистого штриха для розуміння де-факто світського характеру російського цезаропапізму. На відміну від Понтія Пілата, цей намісник, як бачимо, рук не умивав.

Постановчо-заборонний 3-й абзац, ховаючи за обтічно-евфемістичним «настоящее тревожное положение общества, волнуемого политическими событиями» пряму апеляцію до дуже конкретної події – польського повстання, не в змозі однак приховати факт існування окремого НАРОДУ – українського, для якого ото й ухвалюється призупинити випуск книг «как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения».

Леонід Соколов свою розгорнуту інтернет-апологію Циркуляру грунтує на широкій вибірці цитат з публікацій ХІХ ст., що засвідчують ключову валуєвську тезу: для істинних малоросів «общерусский гораздо понятнее» та, мовлялечки, «приятнее». Особливо виграшним йому видається посилання на такі факти, як невдоволеність одних конкретних парафіян вперше почутою україномовною церковною проповіддю, російська мова «Дневника» Тараса Шевченка та спілкування російською поза лаштунками більшості корифеїв українського класичного театру. Зловтішно ілюструючи побутову й авторську російськомовність української еліти та українські труднощі вироблення загальнолітературних мовних стандартів, добродій Соколов чомусь забуває, що якогось півстоліття перед тим усі ці проблеми та дискусії були актуальними й для росіян. І тоді Олександр Грибоєдов устами свого героя-резонера запитував: «Воспрянем ли от чужевластья мод, чтоб умный, добрый наш народ хотя б по языку нас не считал за немцев?» А Лев Толстой десятки сторінок своєї епопеї «Війна і мир» мережив французькою, тільки б реалістично відтворити якраз елітарні діалоги молодої російської еліти. Відмінність одна: російський уряд російській еліті російського слова не обмежував, преси, книговидання та перекладів не забороняв, ярлика «сепаратизму» не наліплював, негласного нагляду за послідовно російськомовними не встановлював, негласних та кар’єрних заохочень за демонстративну відмову від російської не практикував. Та й у «вищому світі» часів його переважної німецькомовності чи французькомовності остракізм дворянинові не загрожував. Звання «большого оригинала» за свої намагання трактувати високі матерії російською, щоправда, можна було у 1-й половині ХІХ ст. заробити, але не більше того.

Широкий історичний досвід свідчить, що й в інших країнах, інших епохах т. зв. вищий світ про вищі матерії трактував, як правило, тією мовою, якою начитався відповідних текстів: грецькою, латинською, французькою, англійською, російською… А певні нелегкі стадії прищеплення мові російських «простолюдинів» високого штилю по лінії Тредіаковський –  Ломоносов – Пушкін з утвердженням високої літературної класики епохи реалізму навряд чи можна вважати подоланими до кінця. Бо певна «відстань» між мовою простонародною та літературною в тій же Росії була засвідчена ще Єсєніним та Платоновим. «Різномовність» же народу й еліти в «Окаянных днях» І. Буніна просто вражає (пригадайте вуличний діалог пещеної пані-патріотки з грубою «бабою», яка виклично радіє можливому близькому приходу німців. (Тож чи не має «всеросійська» Катастрофа-1917 ще й певного мовного виміру – внутрікультурного «великоруського» в тім числі?).

З особливим задоволенням Л. Соколов якнайширше цитує «известного украинофила» Михайла Драгоманова. Певна річ, не завдаючи собі труду зауважити: був це українофіл не тільки відомий, але й унікальний: проживши більшу частину свідомого життя в Європі, він і до російських та українських реалій намагався скрізь запопадливо прикладати европейські та позитивістські виміри. Аж настільки, наприклад, що й Тарасові Шевченку ставив на карб те, що той «не доріс» до соціалізму.

Захоплює Л. Соколова драгоманівське зауваження про відмінність в історичних фактах російщення поляків та українців («малоросіян» же!). Зачаровує – драгоманівський «історизм» у твердженні: «”Який же резон ми маємо кричати, що “зажерна Москва” вигнала нашу мову з урядів, гімназій, університетів і т.і. закладів, в котрих народня украйінска мова ніколи й не була або котрих самих не було на Украйіні за часи автономіі…?” Історизм насправді формальний, навіть поверховий. Адже НАРОДНЯ мова й у російську науку та канцелярію не короткий верстала шлях. Українська ж книжна, ренесансно-барокова, до народної суттєвіше наближена, була і в Острозькій академії, й у Києво-Могилянському колегіумі, і в словнику Памво Беринди, і в «Думі» Івана Мазепи… Тож благородна Москва де місцеве призупиняла та запроваджувала «единообразие», а де на новий виправлений лад відкривала та запроваджувала своє для себе й задля себе – та все аби тільки якомога відрізнялося від  «литовския печати».

ІІ. ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР ЯК ТЕКСТ

ІМПЕРСЬКОЇ ЕЗОТЕРИКИ. НЕСКІНЧЕННІ ПАРАФРАЗИ З НЬОГО

На перший погляд, власне езотеричним (для втаємничених) є у Циркулярі лише повторюване посилання на тодішні «обстоятельства чисто политические». Однак, на погляд вдумливий, це – елементарне поліцейське табу. Справжня ж, нестаріюча езотерика – у вибудуваній тут антиукраїнській системі етнічних співвіднесень та цінностей: унікально споріднені з великоросами другорядні, але дуже корисні та необхідні малороси; підступні поляки, що творять цим малоросам їхню мову; мовотворчість польська для малоросів здійснюється спершу шляхом простого псування старого спільного з великоросами наріччя, а згодом і засобами вигадування мови, писання літератури; стійка проти польських впливів малороська більшість, свідома усіх небезпек будь-якого усвідомлення власної окремішності, бо та веде до «згубного сепаратизму»; несвідомі з числа «приверженцев малороссийской народности» одинаки та гуртки одинаків; всеперемагаюча мовна єдність великоросів з малоросами, оскільки останнім дано якесь унікальне інтуїтивне, майже собаче, відчуття і розуміння одвіку і навіки суперрозвинутої великоросійської…

Над нею, отакою етноідеосистемою, можна скільки завгодно іронізувати, але, бувши одного разу невигадливо циркулярно сформульованою та цензурним комітетам розісланою, вона в імперії реалізувалася грунтовно. Всебічно етноцидно реалізувалася. Й коли у ході т. зв. громадянської війни київський столяр етнічний українець Василь Боженко не згірш старогвардійського карателя Муравйова розстрілював носіїв «петлюровского языка», вона, система, торжествувала.

Роки терору змінилися тактичною українізацією. Тактична українізаці раптом виявила такий могутній багатомільйонний потенціал національної культурної енергії, що стало очевидним: за умов дійсної федерації республік Україна стає вповні Україною навіть під керівництвом багатонаціональної партії більшовиків. Репресивний фінал українізації став варіантом валуєвського повернення на круги своя у сенсі апеляції до сакраментального активно лояльного новітнього «большинства малороссиян» напротивагу новооглашенним «лицам того кружка, который усиливается доказывать противное»; страх перед безприкладним полюванням на «український буржуазний націоналізм» порівняно швидко повернув статус-кво: покірна більшість – переслідувані «гуртківці».

У версії дружби братніх народів з чітко визначеною перспективою злиття їх в єдиний російськомовний народ валуєвське прозирало нібито менш виразно, але не менш сутнісно. Бо уже й українські мовознавці, перекладачі, письменники і журналісти ділилися владою та партійною критикою на тих, хто, йдучи у ногу з сучасністю, пише мовою сучасною (себто максимально наближеною до російської), та тих, хто спокушається архаїзмами – намагається штучно, мовляв, віддалити братню українську від братньої російської. Концепція Київської Русі як спільної колиски трьох братніх східнослов’янських народів, чітко визначивши старшого великого російського брата, дарувала українцям почесне місце найближчого молодшого. У фільмах про вояцьку звитягу «громадянської» чи Великої Вітчизняної боєць з виразно вкрапленими українськими слівцями та жартами виявлявся то другим номером біля кулемета, то правою рукою сержанта-сибіряка у нічній вилазці по німецького «язика»… Засторог проти проявів українського буржуазного (неодмінно – буржуазного!) націоналізму та сепаратизму знову не бракувало, одначе й за прояви викличного великодержавного україножерства принаймні в роки «розвинутого соціалізму» вже можна було поскаржитися: в партком, райком, обком, ЦК , до газети.

Концептуальна валуєвщина в усій її повноті, зміцненій агресивним досвідом десятиліть тоталітаризму, вибухнула й розквітла… на початку ХХІ ст. Ареал поширення – номінально незалежна Україна, широкі політичні й журналістські кола Москви, деякі номінально наукові славістичні інституції Заходу.

Впізнавана етноідеосистема 150-літньої витримки впізнається до подробиць.

Хіба що тільки «підступних поляків» тепер замінили негідні галичани. Все інше – акурат адекват. Так, всупереч усім досягненням академічного мовознавства (в т. ч. й російського) знову лунає «постулат», що українська – це зіпсована польським впливом «общеруська». Знову зазвучало «малоросы – ветвь общерусского племени». Етнонім «Україна» розшифровується як «окраїна» (певна річ – великої Росії). «Окраинцы» спершу загуляло на провокативних антиукраїнських сайтах, а невдовзі відкарбувалось у лаконічну формулу «Украинцы – это русские, живущие на окраине» в устах одного з провідних експертів та лідерів Держдуми Росії Костянтина Затуліна (прозвучало на телеканалі «Україна» 20. 05. 2010).

«Наукове» забезпечення подібних войовничих антинаукових інсинуацій «найдемократичніше» здійснює «Фонд історичної перспективи», що належить паризькому відділенню російського некомерційного фонду під назвою «Інститут демократії й співпраці». Зусиллями фонду видано том «Украинская» болезнь русской нации» («украинская» – в лапках! – М.С.), а його очільниця Наталія Нарочницька, відома обстоювачка концепції «спільної історії – спільної мови», повчає: «тот язык, на котором мы сейчас говорим, – это так называемый общерусский литературный язык, который является производным от древнерусского языка, на котором говорили наши общие предки. А украинский язык является местным языком, также, как, например, вологодский» (2, 2)

Ось так! Чернишевський з Добролюбовим, яким одного «Кобзаря» було достатньо, аби визнати право українців на осібну повноцінну літературу, для затуліних та нарочницьких вже не авторитетні. Зате різного штибу охочих відчути себе приналежними до місцевого «подавляющего большинства» від таких заяв затуліних та нарочницьких в Україні прибуває.

ІІІ. ВАЛУЄВСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР – РЕАЛЬНІСТЬ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ. РЕАЛІЇ ВАЛУЄВСЬКОГО КУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ

Якщо якийсь природній простір поглинуто льодовиком, то це простір льодовика; якщо інший випалено напалмом, то це – простір, випалений напалмом.

У світлі всього, повище написаного, чи варто ще обґрунтовувати термін ВКП? Як бо інакше кваліфікувати простір, у якому ідеї, висловлені в циркулярі-1863, домінують, реалізуються, «розвиваються»?

Домінують, реалізуються, «розвиваються» з новою всезростаючою силою, оскільки в умовах інформаційно-дезінфрмаційного суспільства торжествує не той, хто свою доведену правду обнародує 100 разів, а той, хто свою будь-якого штибу анти-правду вкине до ЗМІ разів 1000.

Наслідком означених домінування, реалізації, «розвитку» є:

1. Комплекс малоросіянства українців, що виявляється, зокрема:

а) в «усвідомленому чи не усвідомленому відчутті своєї другорядності, меншовартості», а отже, «на перебуванні у парадигмі страху, відтак і постійній налаштованості на «втечу від лиха» і доведення своєї «справжньої неукраїнськості» (16, 208);

б) в психокомплексові екзистенційного страху перед мовою, що, за висновком Стефанії Андрусів, подібний до комплексу Едіпового – як наслідок «мововбивства» (1, 150);

в) у «дистанціюванні (заманіфестованому чи внутрішньому) від української професійної культури – з аргументацією, що вона є… «провінційною», «сільською» (16, 209);

г) у «відразі до самостійного раціонального громадського об’єднання, якщо таке не нав’язане згори позаукраїнською владою» (16, 209);

д) у «проваллях» в історичній пам’яті, пов’язаних із українськими здобутками, водночас на акцентуванні в цій пам’яті поразок» (16, 209);

ж) в парадоксах неадекватної полемічності, коли «витіснена у підсвідомість схильність вважати українську культуру вторинною, другорядною»  призводить до того, що «обстоювання вартості української мови проводиться істерично, без намагання знайти шляхи ствердження українського мовомислення, притаманні самій українській традиції» (16, 210); між іншим, чи не цією неадекватністю грішили почасти деякі високі чиновники перших часів президентства Віктора Ющенка?

2. У мистецтві (особливо в кіно та на естраді) українська дійсність відображується неповно, українська ідентичність відтворюється неповно-викривлено, або й камуфлюється. При цьому мотиви фінансові не завжди є основними. Для ідеологізованих продюсерів та володарів «культурного ринку», а почасти й ідеологізованих реципієнтів «культурного продукту», навіть елементарні ознаки українських реалій стають небажаними. Як печально-іронічно зауважив Остап Ступка у програмі «Шустер Live» (ТРК «Україна», 5. 02. 2010), «ми вже навіть у фільмах про Київ чіпляємо машинам російські номери». Симптоматично, що й висока ідейність у подібних фільмах не гостює. Так, у картині небезталанного київського режисера Андрія Бенкендорфа «Старики-полковники» з відомими московськими «стариками-виконавцями» С. Никоненком та Л. Дуровим старанно обминається слово «Київ» (звучить «столица»), прізвища головних героїв – Петров (!) та Решетилова. Головна ж ідея не піднімається вище основного тосту – «Ну, за чекистов!» – що його проголошують два ветерани охоронних служб.

3. Відбувається певно мірою «анігіляція» культур. Творене в Україні нібито російською (бо ж на більший ринок розраховане!), не стає значним фактом ні однієї, ні іншої національної культури. «Запах мертвого слова» – так озаглавив свою статтю в «Независимой газете» ще 1998 року московський політолог українського походження Андрій Окара, аналізуючи доробок фінансово найуспішніших авторів «фентезі» з України, опублікованих видавництвами Москви та Петербурга.

4. «Комплекс Турбіних» (за драмою М. Булгакова «Дні Турбіних»); виникає у росіян, що виростали серед мирних трудівників-аборигенів – в краю, де, за висловом Ол. Толстого, «всё обильем дышит»; вони у зламні періоди історії виявляють перебільшене почуття несправедливості долі, незахищеності, катастрофізму й приреченості.

5. «Синдром Чичибабіна»: від прізвища видатного російського поета, мешканця Харкова, який незадовго до проголошення української незалежності зізнався власкорові газети «Голос України»: «Я розумію, що не можна соромитися своєї національності. Але коли я згадую, що всі декрети, всі страшні документи, вироки були написані російською, мені соромно, що я – росіянин»; й хоча тут же поет не забарився висловити свій сором за українців, «промови яких закінчуються цитатою з Шевченка «І вражою злою кров’ю волю окропіте» (5), цей його рідкісний вираз переживань росіянина за репресивні контексти російського слова здатний, мабуть, методом від протилежного пояснити й тих його співвітчизників, які, даний синдром витіснивши у підсвідомість, спішать зробити остаточні (як їм здається) зусилля для подолання тут «национально озабоченных» та «нациков» (з лексикону, до речі найвідоміших харківських керівників 2000-х р.р.).

6. Занепад визнаної у світі школи українського перекладу. За нових, ринкових умов більш потужні російські видавництва захопницьки купують право на переклад (звісно, російськомовний) продукції західних видавництв для «єдиної зони реалізації» –  в однім пакеті: для Росії і України.

ІУ. УКРАЇНСЬКА ПОЛЕМІЧНА АНТИВАЛУЄВЩИНА:

АРГУМЕНТИ, ЕТИКА, ПЕРСПЕКТИВИ

Є валуєвщина – бути й антивалуєвщині. В міру того, як у російському кіно завзятого українського «другого номера» замінив негативний хохол-інтендант-пристосуванець та промерехтів україномовний (!) представник української мафії, в поодиноких (вони взагалі – поодинокі) фільмах українських режисерів зазвучала російська мова в устах карателів-енкаведистів, керівників-демагогів. А в публіцистичних статтях мовознавчої проблематики почастішало формулювань у жанрі «наша відповідь Нарочницькій». Як-от із під пера Ігоря Каганця – редактора журналу «Перехід ІУ» – у його досить відомій статті «Мова і війна» : «Просування агресором власної мови руйнує систему цінностей об’єкта агресії, насаджує йому ворожу систему, знищує зв’язок поколінь і перспективи самостійного розвитку. В результаті об’єкт агресії втрачає свою, але не здобуває повноцінної чужої системи цінностей (повному “перевихованню” протидіє генетична пам’ять), тож перетворюється на духовно ослаблену істоту, потенційного раба» (4). Сказано, як бачимо, досить жорстко, адресація недвозначна. Хоча при цьому автор-аналітик закликає українців якнайкраще вивчати російську мову – важливий інструмент осягнення науково-технічної інформації, а в своїх історичних екскурсах поруч ставить два повчальних приклади: 1) перемога росіян над Наполеоном значною мірою була зумовлена ще й тим, що російські офіцери вільно володіли французькою, французькі ж не розуміли російської; 2) під час 2-ї світової війни в армії США радистами-секретниками були індіанці з їх незрозумілою решті світу індіанською…

Взагалі невелика за обсягом ця стаття І. Каганця – одне з небагатьох конструктивних досягнень української полемічної (антивалуєвської) літератури нового часу. Поруч можна поставити хіба що белетристику Ю. Андруховича («Московіада»), актуальне мовознавство С. Караванського й О. Різниченка, «Світовий мовний досвід та українські реалії» А. Погрібного, кращі статті  П. Мовчана, радіопубліцистику В. Яворівського, брошуру «Країна Великочудія» В. Петрука , дослідження «Етногенез та менталітет українського народу» Михайла Юрія…

Остання досить переколиво та у спокійних тонах викладає походження-розходження слов’ян на величезних територіях;  зокрема такий чомусь образливий для п. Нарочницької угро-фінський субстрат росіян називається в однім ряду зі степовими етноскладниками (половці, торки) українців. Звичайно, що коли М. Юрій пише, що «становлення найдавніших особливостей української мови (як і інших східнослов’янських) почалося безпосередньо від праслов’янської, яка в східнослов’янському ареалі, очевидно, здавна мала свої регіональні особливості» (16 ,79), то тут йому для ілюстрації дуже стала би в пригоді праця О. Різниченка «Спадщина тисячоліть» (10). В ній одеський поет і мовознавець, уродженець такого відомого тепер Єнакієвого, висвітлює 17 рис української мови як найдревнішої в ареалі – рис, що в умовах поширення на північний схід (зокрема) занедбувалися чи спрощувались, редукувались, як то зазвичай в такому поширенні відбувається (7-й відмінок, двоїна, синтетична форма майбутнього часу, перша особа множини наказового способу тощо). Нині п. Різниченко підготував до друку 2-е видання своєї праці, де розглядає 33 риси означеної мовної старобутності українців. Побажати йому можемо хіба що, аби більше уваги приділяв питанню східнослов’янських варіантів включення до своєї мови надбань церковнослов’янської. Тут росіяни, звичайно, ведуть перед: як молода активна колонізуюча спільнота, вони і в культуру, і в мову більше брали готового-апробованого – в т. ч. й Кирилом та Мефодієм.

У свою чергу граматико-морфологічні аргументи п. Різниченка просто просяться бути доповненими матеріалами до словника вибраної української синоніміки дніпропетровця Олександра Завгороднього, що на моє прохання спеціально для цієї доповіді надіслав ряди українських назв 12-и місяців, матері та горизонту. Ці ряди вражають. Наприклад, тільки для назви 3-го місяця року наші предки мали понад 50 рівновартісних найменувань (3).

Звичайно, вести наукову полеміку можна лише з науковцями. З вороже налаштованими демагогами – майже неможливо. Одначе саме ці нерідко роблять унікальні «подачі» для нищівних контраргументів. Чи завжди  уміють цим скористатися українські полемісти? На жаль, ні. Бо коли та ж таки п. Нарочницька самовпевнено постулює якийсь загальний «древнерусский язык, на котором ГОВОРИЛИ наши общие предки», то варто ж у неї перепитати: чи обходила вона з магнітофоном усіх тих предків? Фольклор та місцеві описки в писемній церковнослов’янщині – ось єдині два достовірні свідчення для характеристики давньої мови. І вони, чесними професійними філологами давно опрацьовані, свідчать на користь суттєвих відмінностей, зокрема, між південними та північними мовцями старокиївської держави. Перечитала б пані найвидатнішого російського мовознавця Олександра Потебню – скільки там перлин української народної поезії з означеннями «древнейший», «более древний», «весьма древний»!.. «Нам кажется весьма древнею такая форма отрицания, в котором этому последнему предшествует утвердительное сравнение» – звично у своїй найзнаменитішій праці «Мысль и язык» зазначає великий філолог з приводу розгорнутої цитати «Ой то ж не зоря, ой то ж не ясна… Ой то ж, то ж моя та дівчинонька по воду пішла» (9, 194). А якщо в пані є однодумці, заповзяті принизити українську мову зіставленням її з «вологодским языком», – що ж, хай би порівняли якщо не словники та граматики (тут потрібна кваліфікація), то бодай – у мовному відношенні –  з одного боку, Тараса Шевченка й Лесю Українку та, з боку іншого, Ніколая Рубцова й Ольгу Фокіну (найвидатніших представників т.зв. вологодської школи в поезії).

Справді неоціненну провокативну тезу надала п. Нарочницька нашим полемістам, прорікши своє «А украинский язык является местным языком…» Істинно ж так: МІСЦЕВА МОВА! На більше не претендуєм – МІСЦЕВА! Як у Польщі (даруйте!) польська, як у Чехії – чеська, у Словаччині – словацька… Порівняння з вологодською областю Російської федерації некоректні, бо ж – 200000 слів, 300000 пісень маємо на офіційно найбільшій нині в Європі державній території під назвою Україна. Всім гено- й етноцидам наперекір. Після всіх територіальних втрат і – що особливо важливо – після возз’єднання всіх територій, які століттями були розірвані поміж загребущими сусідами.

І ще. Ця необдумана констатація-обмовка п. Нарочницької про місцеву мову України об’єктивно завдає могутнього удару по тих, хто почергово вимагає як не статусу офіційної для російської, то… статусу регіональної для все тієї ж мови вчорашньої метрополії. Бо ставить під сумнів саме поняття регіональності у випадках усіх т.зв. російськомовних РЕГІОНІВ України. Хіба що один Крим підпадає (з деякими обмовками) під визначення такого РЕГІОНУ. Всі інші… Харків переважно зросійщений, Харківщина – все ще назагал україномовна стихія. Херсон і Херсонщина, Дніпропетровськ і Дніпропетровщина… навіть Одеса і Одещина – ті ж самі співвідношення. Тоді будь-кому неупередженому зрозуміло, що спрацював універсальний імперський закон колонізації: адміністративний центр – мова імперії (бюрократи, військо, поліція, кваліфікованіші ремісники), провінція – мова аборигенів. Себто… регіональна ж! Ще докази: Київ за польської влади був переважно польськомовний, Київщина ж – ніколи; сьогоднішня переважаюча російськомовність Криму – результат цілеспрямованих заселень, переселень, відповідної шкільної освіти.

І все-таки хоч якими були б оборончі аргументи українських гуманітаріїв, «випроситись» чи то в ідейних неоімперців, чи в ментальних «малоросів» майже безнадійно. Особливо, якщо вони починають вульгарно апелювати до критерію «прагматизму». Це сповна спізнав на собі талановитий менеджер, керівник другої за потужністю в Україні фірми будівельних матеріалів з міста Павлоград (Дніпропетровщина) Юрій Щербак, про якого одночасно розповіли навесні 2010 р. «Слово Просвіти» та «Український тиждень». З кількома однодумцями-ентузіастами п. Щербак зініціював у колективі переведення технічної і рекламної документації на українську мову, паралельно налагоджуючи традицію відзначання свят української духовності, просвітницьку діяльність. На його щире переконання, отак поєднуючи матеріальне й духовне, фірма стала цікавішою як для самих співробітників, так і для її ділових партнерів, українськість перетворилась на рекламний чинник, приносячи «БудМайстру» «славу не тільки надійного, але й шляхетного партнера» (11, 4). Одначе наглядова рада на чолі з І. М. Слюнковим зажадала саме «экономического обоснования целесообразности делового общения и ведения делопроизводства внутри предприятия на двух (! – М.С.) языках» (11, 4). І стало зрозуміло, що два папірці замість одного – це витратно, і що економити необхідно не на російськомовному папірцеві. Попри сакраментальну 10 статтю української Конституції. На захист наглядовців стала… прокуратура. Юрія Щербака разом з кількома сподвижниками звільнено. Симптоматично проте, що ніхто, навіть сам п. Щербак, при цім не посилалися на найуспішніший досвід широкомасштабної загальнонаціональної програми «Польська марка». (Ох, знову – ті поляки!).

Одною із суттєвих проблем української полемістики (особливо художньої) є те, що вона майже не буває… російськомовною. Отже до реципієнтів, для яких українська чи то не є «и даже гораздо понятнее» російської (перефразуємо Циркуляр), чи то не сприймається на емоційному рівні, наші полемічні аргументи не доходять. Маю тут повчальний досвід від супротивного, ставши автором 120-сторінкової віршованої збірки «Месячник России» (13). Видав 2003-го року її власним коштом у 95 примірниках в надії зацікавити київські чи харківські видавництва з надією розширеного перевидання. Відгуки авторитетних критиків Є. Барана, Валентини Соболь, Ю. Цекова були схвальними. Ю. Цеков у журналі «Науковий світ» вмістив навіть чималу вибірку віршів, а свій аналітичний супровід озаглавив «На валуєвських вітрах висміяного макабря», загальну ж оцінку дав, можливо, навіть перебільшено високу (14). Але видавнича доля збірки далі не склалася: російськомовних видавців там дещо не запалювало, україномовних охолоджувало: «не по-нашому!».

Чи не єдиний, у пресі опублікований, момент українсько-російського порозуміння щодо проблем ВКП знаходимо в десятилітньої давнини інтерв’ю поета й видавця Івана Малковича журналові «Київ». Момент справді рідкісний, але особливо цінний ще й тим, що порозумітися вдалося з фактичними конкурентами на ринку. Повчальний приклад т. зв. народної дипломатії! Коли вперше І. Малкович виповів московським колегам свою ідею невеличкого фіксованого податку на російськомовну книжку та пресу (з подальшим спрямуванням зібраних коштів на підтримку україномовних видань), «вони спершу сприйняли її в штики». Тоді він вдався до прийому «дзеркальної аналогії» – попросив уявити, що з часів Переяслава у Росії запанувала українська книжка – «така, знаєте, мода на українське, – а російська практично задушена…» Видавці – люди з розвиненою уявою – «моментально злагідніли до 1-гривневого податку» (6, 5). Шкода, в переліках прізвищ радників українських президентів чи прем’єрів ми прізвища І. Малковича не зустрічали. Тим-то й такими безхребетними, непереконливими постають вони перед своїми офіційними – московськими чи харківським – опонентами в мовному питанні. Інша річ, що питання мовне не є відірване від соціальної та морально-духовної спрямованості як влади, так і всього суспільства. А «суть моральності, – цитуючи О. Шокала, – в триєдиності істинного думання, правдивого висловлення й правдивого діяння» (15, 20). Отже – і словом і ділом: як влада, так і суспільство мали би доводити – собі і цілому світові – устремління до більшої порівняно з учорашнім днем істинності та справедливості. Щоб історична справедливість факту історичного унезалежнення відкривала відносно вищу порівняно з метрополією справедливість соціального, економічного та духовного буття людей. Українська влада, починаючи з1991 р., намагалася це робити, але надто вже безсистемно: то ліквідуючи запис у паспорті про національність, то приймаючи масу популістських невиконуваних законів про пільги, то вважаючи вищою справедливістю забезпечення 50% україномовних програм радіо та ТБ (цих 50% якщо кимсь і виконуються, то за рахунок нічних трансляцій), а то – згідно виступів новоспеченого голови парламентського комітету з питань свободи слова Олени Бондаренко – збираючись захищати громадянські прав зросійщених в Україні українців на фактичне право… ніколи вже не знати мови української, не мати тут потреби в ній.

Усі окреслені проблеми даються взнаки в галузі освітній, де українцеві непросто зберегти (а треба б же розвинути!) свою національно-культурну ідентичність. Досвід Вінницького національного технічного університету свідчить, що подолання гіркого спадку часів тотальної деукраїнізації вищої школи можливе. Треба тільки працювати планомірно, поєднуючи як загальнонаціональну перспективу, так і гуманізм стосовно особистості – студента, викладача, інженера. У ВНТУ навіть студенти-іноземці (ще одна перебільшувана проблема мовного середовища України), які з інтересом опановують українську, стають суттєвим чинником… українського відродження. Зокрема їх участь у традиційному щорічному конкурсі інтерпретаторів поезії Тараса Шевченка дає цікаві та повчальні зразки декламаторської інтонації й жесту. Захоплено і захоплююче самобутньо інтерпретується український фольклор студентами-іноземцями ВНТУ та інших ВНЗ м. Вінниці на самодіяльній сцені.

 

ВИСНОВКИ

Етноцид поневолених та «приєднаних» – історична «професія» будь-якої імперії. Інакше їй, імперії, не бути. Специфіка російської лише в надто пізньому періоді виникнення та нетипового розпаду (ера диктату ЗМІ) й величезних, дійсно «неозорих» просторах. Таємний циркуляр імперського міністра внутрішніх справ Петра Валуєва 1863 р. про призупинення україномовного друку для народного читання виявив довготривалі ідеологічні настанови на асиміляцію українців – офіційно другого за численністю слов’янського народу. Саме в цім сенсі правомірне поняття Валуєвський Культурний Простір, без розуміння історії та сучасності якого неможливе формування і повноцінний розвиток української національно-культурної ідентичності. За висловом Бориса Чичибабіна, «культури не мають права на ворожнечу». Це так. Але якщо тривалий історичний час одна культура цілеспрямовано використовувалась для витіснення та інкорпорації іншої, необхідно домовлятись про компенсаційні кроки сьогодні. Наприклад, логічним виглядало б, аби не американські, а російські кінокомпанії подавали приклад у фінансуванні озвучування свого продукту українською, ВНЗ ж Росії науково провадили курси україністики.

 

Література

 

1. Андрусів Стефанія. Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця. / Сучасність, 1995, №7 – 8, с. 147 – 152.

2. Антонюк Наталія. Підручник з історії України – московський віз чи власний шлях? / Слово Просвіти. – 2010, №18,- С.2.

3. Завгородній Олександр. Вибране з української синоніміки (рукопис).

4. Каганець Ігор. Мова і війна. (http://www.perehid.org.ua/).

5. «Культури не мають права на ворожнечу». Розмова власного кореспондента Миколи Косого з поетом Борисом Чичибабіним. / Голос України, 1991, С. 10.

6. Малкович Іван. Патріотичне донкіхотство. / Київ, 2000, №9 -10, с. 2 – 6.

7. Панченко Володимир. Секрети валуєвського циркуляру./ День, 2002, №123., С. 6.

8. Погрібний Анатолій. Світовий мовний досвід та українські реалії. К.: Медобори (ПП Мошак М. І.), 2003. – 72 с.

9. Потебня А.А.  Слово и миф. – М.: Изд-во «Правда». – 1989. – 624 с.

10. Різниченко Олекса. Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші? – Одеса: Друк, 2001 – 84 с.

11. Романюк Леонід, Ярченко Катерина. Дискримінація за мовною ознакою чи бізнесовий конфлікт? / Слово Просвіти, 2010, №11, с. 4 – 5.

12. Соколов Леонид. Валуевский циркуляр 1863 г. и эмсский указ 1876 г. Правда и вымыслы. (http://ua.mrezha.ru/valuev.htm

13. Стрельбицкий Михайло. Месячник России. Вірші (Рос. мовою). – Вінниця: «О. Власюк». – 2003, – 120 с.

14. Цеков Юрій. На валуєвських вітрах висміяного макабря. / Науковий світ. – 2004, №1, С. 26.

15. Шокало Олександр. Національна ідентичність і громадянська воля

українського суспільства. / Науковий світ. – 2010, №3, с. 18 – 20.

16. Юрій М. Т. Етногенез та менталітет українського народу. – 2-е вид., доп. – К: Таксон, 1997, 237 C.

 

 

 

ПРО АВТОРА

 

Стрельбицький Михайло Петрович – поет, критик, літературознавець. Нар. 3. 06. 1949 р. в с. Майдан-Вербецький Летичівського р-ну на Хмельниччині. Закінчив середню школу в с. Дяківці Літинського р-ну на Вінниччині. По закінченні філологічного факультету Одеського державного (нині – національний) університету ім. І. І . Мечникова був рекомендований до аспірантури при кафедрі літератури ХХ ст. Служив у Радянській Армії. Під керівництвом професора Василя Фащенка закінчивши аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію й 4 роки викладав літературу ХХ сторіччя.

З 1980 року – у Вінниці: спершу на творчій роботі, а від 1991 р. – викладач кафедри культурології технічного університету. Член НСПУ від 1979 р.

Автор двох десятків збірок поезії, монографії про творчість Олеся Гончара та багатьох літературнокритичних статтей, рецензій. Літературні премії: журналу «Дружба народов» (1978), ім. О. Білецького (1985), ім. М. Коцюбинського (1989), ім. М. Стельмаха (2007).

 

З відгуків на публікації Михайла Стрельбицького

 

Шановний пане Михайле!

Українські (та й не тільки) поети, за невеликим винятком, прошкують протоптаною дорогою. А щоб бодай чимось відрізнятися у своєму творчому поступі, вони, образно мовлячи, хто просто йде, хто – підтюпцем, хто біжить, хто пристрибує. Але мало хто збочує з традиційного плану буття, ім’я якому матеріалізм. Межі, за які заборонено переходити, встановили діти князя світу цього, що їх було десантовано з астрального плану землі в десятиліття, наближені до 1881 року. Це вони проголосили, що ніякого потойбіччя, а відтак Бога, немає. Тих, хто цього правила не дотримувався, знищували. Це й наклало відбиток на всю радянську літературу і зробило її пласкою, яким пласким було й царство тіней, що проіснувало 73 роки і 7 місяців. А тим часом світ об’ємний, багатоплановий. Варто хоча б на мить зазирнути за паркан матеріального, як опиняєшся у вимірі, де відкриваються необмежені можливості фантазувати, синтезувати незнані досі сполуки слів і думок. Мабуть, це можна назвати авангардом і це розгледіла у Вашій творчості, пане Михайле, у творчості І. Іова та й інших Валентина Соболь. Я теж, почавши знайомство з Вашим доробком, завважив у ньому не протоптану багатьма дорогу, а власну стежку – потяг до незвичайного як в ідеї, сугестії твору, так і в його формі. Наскрізною ідеєю всього Вашого доробку є боротьба за визволення українця з духовного рабства, у якому він існує, немов би в густому тумані; а в ньому – тумані – неможливо розрізнити де добро, де зло, розпізнати хто брат, а хто запеклий ворог. На мою думку, Ви обрали єдино правильний спосіб нейтралізації того туману, відтворивши образ героя – художника Коновалюка – людини, котра усвідомила себе елементарною часточкою – клітиною великого організму, ім’я якому український етнос. У Вашій творчості і великі, й малі форми підпорядковані саме цій ідеї. От і в новому циклі «Галерея. Сонети-силуети» Ви змальовуєте десятки персонажів подібного плану: подвижників слова, трудяг на полі справді художньої творчості, людей, які добровільно прирекли себе на злидні і страждання в ім’я свободи Людини.  Те, що для представників більшості націй є прописною істиною, українцеві доводиться втокмачувати в голову навіть на сімнадцятому році незалежності про те, що свідомість Великої Людини (етносу) залежить від свідомості елементарних її складових. Як і життя «складників» залежить від розуму Великої Людини. У своїй творчості Ви, здається, зазирнули за паркан матеріального світу, бо називаєте цю невидиму сутність «матір’ю». Я називаю її «Великою Жінкою». Скільки етносів, стільки й великих жінок. Сталося так, що нашу Матір колись підступом і хитрістю заманили в гурт, а потім мало не забили до смерті інші великі жінки. Якщо людині, котра зазнала важких травм, доводиться одужувати місяцями, а то й роками, то Великій Жінці на це потрібні століття. І вимагати від неї те, що часом вимагають поети, це – дорікати немічному. Нам самим її треба доглядати, кріпити, просвітлювати кожну клітину її хворого тіла, бо кожен з нас – це Велика Жінка в мініатюрі. Я – щодо Ваших слів «Вкраїно – мамо сурогатна…» Ви цікавилися, що таке егрегор. Велика Матір і є егрегор; це те, що об’єднує окремі сутності в етнос. Боюся вживати слова «нація», бо йому тепер надають іншого смислу. Релігія, ідеологія, всіляке вчення – також егрегори. Але чи не найстійкіший з них – інформаційне поле етносу, бо він тримається не тільки на спільній ідеології, а й на генетиці, мові, провідних постатях; все це зрештою синтезується в національну ідею. На жаль, у нас цього – останнього – поки ще немає.  Не переживайте, що наші книжки виходять малими тиражами. Головне те, що ми їх надумали. А думоформи, як відомо, не зникають. Вони збагачують пам’ять, розум Великої Жінки, додають їй сили і здоров’я; вони ж доходять до свідомості її елементарних часточок – людей. Вся Ваша творчість, навіть у російськомовному збірнику «Месячникъ Роssiи» та пародійній щодо суржику книжечці «Йоцемидаєсія», направлена на повернення «відбитої» пам’яті, а відтак на відновлення пам’яті недужої ще Великої Матері.  Це – щодо ідеї і підтексту творчості. Якщо ж казати про форму, то тут до слів В.Соболь можна додати, що Ви – еквілібрист слова. Такої вільної маніпуляції (у хорошому розумінні) мені ще не доводилося зустрічати. А в мене – досвід упорядкування й видання «Антології поезії Придніпров’я» – п’ятдесят імен (1999 р., 440 стор.). Я – до того, що маю уявлення, що таке легкість (не легковажність) у поводженні зі словом. Ви його – слово – часом мнете, а часом рвете, але воно живе, несе ту чи іншу емоційну барву. А головне – поглиблює смисл і сугестію твору.  Можна було б окремо поговорити про Ваші поезії в журналі «Вінницький край», але всі вони вписуються у вищесказане. Щодо рядків: «…а щось чекає другого Пришестя,Бо на іконах вогневіють жести…» (вірш «Апостолів назвав…», – журн. Вінницький край», 2007, №2), то тут радив би прочитати деякі розділи з моєї книги «І бачив я звірину…», яка у Вас є. Друге Пришестя вже почалося. Перший етап його – очищення свідомості людини й суспільства. Прикладом такого очищення для людства буде Україна. Вона вже стає ним. Хотів би згадати про рівень журналу «Вінницький край». Він високий – принаймні це – ювілейне число, яке Ви мені надіслали. Високий у доборі художнього слова – поетичного й прозового, в художньому оформленні, у виставках художника І.Коваля та фотографа О. Гордієвича.

Те, що я тут написав, не схоже ні на рецензію, ні на відгук. Воно скоріше нагадує роздуми, що виникли після знайомства з Вашою творчістю. Якщо маєте де надрукувати – надрукуйте. Якщо ж матеріал у жодні часописні ворота не впишеться, – ну, що ж… Він стане складовою все того ж інформаційного поля, про яке я згадував. Хай щастить!

Ваш – Віктор Савченко 21 листопада 2007 р., м. Дніпропетровськ

Журнал «Вінницький край», 2007, №4

 

 

«Михайло Стрельбицький належить до покоління, громадянська свідомість котрого формувалась у 60-і роки. його ровесники понад усе ставили – і ставлять! –активну громадянськість життєвої позиції, вірність покликанню, здатність творити добро… Перша збірка Михайла Стрельбицького знайомить нас з поетом вдумливим, серйозним. Вона зсвідчує як обдарованість автора, так і досить упевнене володіння поетичною «технологією».

 

Бригітта Вєтрова. Причетність. // Друг читача. – 1976, №22.

 

 

«Название книги «Несруби-Дерево» определяет в значительной мере её содержание. Близость к природе, ощущение её как родного живого существа сквозит почти в каждом стихотворении. Порою образ природы обретает символическое значение… Благоговение перед искусством и природой, истинно творческим трудом диктует строгость к себе, к собственному творчеству».

 

Елена Уманская. // Литературное обозрение, 1976, №7.

 

 

«Більшість віршів Михайла Стрельбицького має точну адресу. Взагалі поезія його відзначається точністю, конкретністю, а отже, й життєвістю… Оригінальні, справжні рядки збірки «Незрубай-Дерево» переконують: М. Стрельбицький має власний поетичний голос, який гармонійно вплівся в ясне багатоголосся молодої української поезії».

 

Ігор Кравченко. Поетичний голос. // Вітчизна, 1976, №10.

 

 

«… Говорити про лірику М.Стрельбицького — означає передусім говорити про поезію інтелектуальну. Вживаємо це умовне до певної міри означення, аби відрізнити лірику проблемну і зроджену дослідницькою аналітичною роботою розуму від поезії чуттєво-сповідальної, котра, поза сумнівом, має блискучі зразки, а разом з тим і стомила читача захватами і надривами з приводу усталених, мало не канонізованих явищ і подій».

 

Володимир Моренець. Лірика і логіка. // Вітчизна, 1982, №8.

 

 

«Серед інших, багатих на факти та коментарі записів “Повісті минулих літ” М. Стрельбицький зустрів і такий : “В літо тисяча двадцять дев’яте. Мирно було”. Для літописця це був “неврожайний” рік, по-своєму навіть нецікавий, який би так і канув у Лету, без жодного сліду, якби історія у віках не переорієнтуваяа етично-соціальну свідомість. Що мало першорядне значення для літописця? Походи, війни, зміни князівства і пов’язані з цим усобиці тощо. А для нас? Перед лицем реальної загрози ядерної війни? Риторичне запитання. В поета і його ліричного персонажа різні завдання, різне ставлення до суспільно-історичних цінностей, але саме у цій різниці, у цьому підтекстовому ідейно-філософському діалозі народжується розуміння миру як стану унікального за значимістю. І разом з тим світогляди сучасного поета і стародавнього літописця мають певні спільні риси, вони споріднені вже самим багатовіковим процесом гуманізації суспільної думки.

Скільки тут точних психологічних ознак далекої епохи, яке прояснене і самобутнє її язичницько-християнське обличчя, виписане з великим теплом, тактом і розумінням — наївне і вольове, веселе і жорстоке…

Отже, запорукою успіху у використанні елементів культурної діяльності є функціональність, виявлена в активній взаємодії самобутньої авторської свідомості з відбитою в осмислюваному явищі мистецтва.

Прекрасним зразком справжньої поетичної аналітики може бути невеличкий за обсягом цикл М.Стрельбицького “Попереду слів”. Скільки поетів (лише за останні роки!) намагалися висловити таке знайоме і мінливе передчуття поезії, складну гаму ще не зовсім усвідомлених емоцій, настроїв, оцінок, що супроводжує акт творення, але, як правило, вдовольнялися загальниками. А М.Стрельбицький показав, що це відчуття підвладне ліриці, зродженій самими емоціями.

…А травневий запах трави,

А тривожне мрій дозрівання,

Погляд, що віщує змагання,

Відчуття під снігом трави,

Відчуття себе — поготів —

А таки попереду слів.

Можна зробити припущення, що подібний екстенсивний розвиток поезії — освоєння нею нових, непіддатливих раніше ідейно-тематичних масивів — у найближчий час визначатиме її еволюцію».

 

Володимир Моренець. На відстані серця. – К.: Радянський письменник, 1986

 

 

«Йоцемидаєсія» М. Стрельбицького, це його велике не-географічне відкриття (можливо, велике лише в масштабах його власної творчости – не знаю), мене особисто захоплює насамперед тим, що тут співіснують земні «паралельні світи»: соціальні й асоціальні, національні, наднаціональні та недонаціональні, – а відтак жанрові й мовно-стилістичні, – різних рівнів… Зокрема дуже тонка гра затівається у співвідношеннях власне «йоцемидаєського» з власне українським, так що абсолютний знак рівности між ними не ставиться ніде, але відчуття якоїсь зрощеності-нерозривності присутнє всюди».

 

Анатолій Власюк. Йоцемидаєсія велике не-географічне відкриття. / М. Стрельбицький. Йоцемидаєсія – Вінниця: УНІВЕРСУМ-Вінниця, 1999.

 

 

«Книжка «Прощаючи вік ХХ…» є не тільки спробою підсумувати минуле сторіччя. Це – органічне продовження письменницької праці автора, змога сказати те, що раніше не дозволялося. Саме тому видання відкривається ппоемою «Терновий вогонь», яка 1988 року була вилучена цензурою з рукопису збірки «Сторожовий вогонь». Інші поеми і цикли показують, над чим працював М. Стрельбицький в останні роки. Його лірика, здебільшого інтелектуальна, повертається до читача новою гранню – іронічно-сатиричною».

 

Віктор Мельник. Повернення майстра. / Відближення. Із літературної критики 2000-х. – Вінниця: ФОП Рогальська І. О., 2010.

 

 

«Вибудувана Михайлом Стрельбицьким концепція трирівневості змісту «Кобзаря» – триєдиності автобіографічного, епохального, вічного – органічно накладається на поезію як таку. Хоч, можливо, сам автор і думки не допускав про те, що власне і його творчий доробок кимось буде поцінований крізь призму вищеокреслених тут нами дуже схематично (в той час, як його оригінальна концепція заслуговує на пильну увагу!) міркувань. А доробок Михайла Стрельбицького на сьогодні різноплановий, цікавий, ваговитий. Він знаний читачеві в Україні і поза нею не тільки численними книжками поезій, а й науково-критичними працями, з-поміж яких новаторська розвідка про Шевченка «Три рівні Шевченкової змістовності», властиво, дає ключ до розуміння творчої сильветки Михайла Стрельбицького».

 

Валентина Соболь. Поезія Михайла Стрельбицького. / Не будьмо тінями зникомими (Навчально-методичний посібник). – Донецьк: Східний видавничий дім, 2006.

 

 

«Унікальну книжку видав відомий критик, літературознавець і поет Михайло Стрельбицький. Називається вона «Месячник России»… Важко уявити щось більш актуальне в нашій літературі… Вишукуна стилістика, найрізноманітніші засоби сміхотворення, тематичні шари, котрих ніколи й ніхто не порушував у нашій сатирі й гумористиці, надто ж у галузі колишньої священної корови «братнього єднання» – зрештою досьогодні єдино-окупованого культурного (?) простору…. На всьому – оригінальність задуму, досконалість форми, грунтовність історичної, філософської і мистецької ерудиції… Для загального уявлення – друкуємо невелику добірку творів із книжки, яка вже сьогодні є раритетом: такий у неї наклад. Це невелике горе. У поезії читач специфічний. З історії літератури знаємо факти, коли наклад у 200примірників книжки чудового поета не розкуповувався протягом кількох років. Наш класик С. Руданський за життя надрукував лише кілька віршів. І що з того? Нині їхню творчість знає кожна культурна людина, а їхні твори видані мільйонними накладами. Віриться, що краще із сатиричного доробку Михайла Стрельбицького ніколи не загубиться в териконах книг»

 

Юрій Цеков. На валуєвських вітрах висміяного макабря.// Науковий світ. – 2004, №1.

 

 

«Михайло Стрельбицький належить до тих літераторів, хто дивиться на світ і на літературу серйозніше. І хоч досить часто проступають у нього іронія, самоіронія, якісь аж наче кпини, але вони (таке моє відчуття) походять од його туги за кращими, світлішими картинами нашого національного буття. Він гейби каже своїм краянам: ось вам моє слово, для декого воно місцями, можливо, терпке, навіть майже адресно висміювальне, але інакше не можу, бо душать мене сльози від горя, коли бачу вашу непрощенну байдужість до святинь свого племені».

 

Орест Сливинський. Ще спалахнуть сторожові вогні. // Вітчизна, 2004, №11 – 12.

 

 

«Гадаю, що російська імперська культура – а те, що в Росії завжди розвивалися паралельно дві культури: власне російська, яка сповідує загальні людські цінності, й імперська – сумнівів не викликає – отримала сильного ляпаса. Навіть якщо вона його не помітила, все одно, факт відбувся, і тепер ми можемо сказати,  українська література в особі М. Стрельбицького познущалася над великодержавницькими  прожектами Росії… У книзі вдало спародійовані російські фольклорні жанри (балади, частушки), імперські претензії Пушкіна, Достоєвського… Вдало обіграні, шаржовані їхні їхні поетичні й прозові спекуляції на ці теми… Автор «Месячника России» виявляє добре знання імперської психіки,  ментальнолсті, – і це допомагає йому бути переконливим у створенні повноцінної картини розпаду/розкладу російської політичної валуєвщини, розкривати її  політичне і моральне банкрутство, а разом з тим – нікчемність і холуйство «украинских» пришийхвостів…»

 

Євген Баран. «Россия, кто ты?» // Імпульс. – 2005, №2.

 

 

«В дорозі до Києва я не відривався від подарованої мені книги віршів і поем Михайла Стрельбицького, названої ним «Наука вдячності». За читанням творів цього відомого поета, який одночасно є доцентом кафедри культурології нашого університету, непомітно пролетіли майже 6 годин дороги. Особливо мене вразили вірші, присвячені його дитинству, яке виявилось дуже подібним до мого, та вірші, присвячені воїнам УПА… Наступного дня я навіть не втримався від того, аби не прочитати два вірші Стрельбицького на ректораті і заявити, що наступить час, коли, ставши сивочолими, сьогоднішні студенти нашого університету будуть гордими від того, що колись мали честь слухати лекції самого Стрельбицького».

 

Борис Мокін. Вибірковий і, звичайно ж, тенденційний літопис, або Я так думаю. – Вінниця: УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2007. 

 

 

«Незвичний творчий експеримент здійснив відомий літературознавець, критик і поет, нині – доцент Вінницького національного технічного університету Михайло Стрельбицький – у двох книгах «Під небом Коновалюка» він поетичним словом інтерпретує конкретні картини свого земляка – подолянина, видатного живописця ХХ століття Федора Коновалюка. Це своєрідний, надзвичайно цікавий і, сказати б, ризикований культурологічно-натурпсихологічний дискурс… Вийшло незвично, оригінально».

 

Журнал «Українська культура», 2006, №10; редакційна передмова до традиційної рубрики «Бібліотечка «УК».

 

 

«Своєрідним формальним пошуком відзначається оригінальний “Вінок шипшиновий» (перший варіант циклу сонетів “Вдячність Коновалюкові” – ред.) Михайла Стрельбицького, що являє собою цикл із 48 віршів, присвячений творчості геніального Федора Коновалюка. Твір побудований таким чином, що акровіршева вертикаль (ім’я і прізвище художника) з першого сонета почергово “зсувається” на другу, третю і наступні колонки літер відповідно в другому, третьому і аж до двадцять четвертого сонета, який є вісьовим і від якого вертикальна хвиля починає зворотний шлях, вертаючи на круги своя в останньому, сорок сьомому сонеті, де ім’я і прізвище художника знову прочитуються на вертикалі з початкових літер кожного рядка, акровіршево».

 

Анатолій Мойсієнко. Традиції модерну і модерн  традицій. Книга 2. – Умань: Софія, 2007.

 

 

«… Відкритий Михайлом Стрельбицьким гомункулус, що став героєм його гротескної поеми (якщо не роману!) «Йоцемидаєсія», виростає перед нами як багатоголова істота із піни нашої та вселенської історії. Показується спершу мовби несміливо, та радше, щоб не налякати нас із перших рядків, бо все читання схоже на те, ніби ти потрапив, до речі, не в звичну кімнату сміху, а в дзеркальне помешкання, що відтворює наше власне зображення в карикатурній похмурості та в’їдливій іронії. І в цьому Михайло Стрельбицький сьогодні чи не найвиразніший постмодерновий український поет, хоча за підтекстом його поезії, за самим її духом він усе-таки справжній народний митець України».

 

Леонід Пастушенко. Іменізація сущого, або Гротескне бароко поета. // Літературна Україна, 2007, 20. 12.

 

 

«Критик, якому за все творче життя вдається відкрити бодай одне яскраве літературне ім’я, може вважати, що свою найголовнішу місію в літературі він уже виконав. М. Стрельбицькому поталанило неабияк, бо він «засвітив» не одне, а троє яскравих поетичних імен: Оксана Барбак, Дмитро Штофель, Сергій Білохатнюк».

 

Євген Баран. Вінницький поетичний RENEDANZ з благословення вченої ради… технічного університету. //  Науковий світ. – 2010, №5,

 

 

«Поетична збірка „Наука вдячності” є своєчасною, серцем вивіреною відповіддю на запит часу про загальнолюдську, але водночас і національну українську систему цінностей у кризовий час, коли вже й мистецтво, як констатував ще в 90-х Д. Лихачов, часом може страшити так, як лякає дійсність».

 

Валентина Соболь. Аксіологія та літературна педагогіка Михайла Стрельбицького. / Гуманізм та наука. – Вінниця: ВНТУ, 2010.

 

 

«Портретно-поетична галерея Михайла Стрельбицького навдивовижу багата. Портрети-посвяти в дієвий спосіб помножують творчі інтенції автора й кожного з-посеред тих, хто для Михайла Стрельбицького знаменує людину-антивідчуження. Поетичний цикл «Людина-антивідчуження» являє кільканадцять творів про людей, які всупереч проминальності всього в цьому світі утверджують незнищенність добра, незгасність вогню зі шляхетного, а отже вдячного серця».

 

 

Валентина Соболь. Аксіологія та літературна педагогіка Михайла Стрельбицького. / Гуманізм та наука. – Вінниця: ВНТУ, 2010

 

«…Є в книзі «Наука вдячності» і збірний образ Івана, який створений ще в радянські часи. У процесі ходіння по редакціях рукопис мало не загинув, уцілів на сімдесят відсотків. Михайло Стрельбицький дещо відредагував, дописав – і маємо твір “Іван Ходяча Совість” – про великого Селянина, який пережив усіх дурисвітів, усі біди періоду розвинутого соціалізму – і все ж залишився сам собою, Людиною… Поряд із збірним Іваном діє Федір Зотикович Коновалюк, реальний пейзажист і портретист, який народився у селі Калівка (нині Ягідне) Муровано-Куриловецького району на Вінниччині. Майстрові присвячено сімдесят оригінальних сонетів, через які проходить «рухомий» вертикальний рядок «ФЕДІР КОНОВАЛЮК».

 

Петро Шкраб’юк. Наука вдячності Михайла Стрельбицького. / Сто кроків до храму. Невідоме про відоме. – Львів: НВФ «Українські технології». – 2008. 

 

 

«Тиша натхнення аж дзвенить з кожного рядка разом з подивом від запашності слова. Віршацький інтер’єр М.Стрельбицького – «робоча точка», не палаюча кузня, де з горна відливається печатка рими, але дзвінкоголосий простір учнів пензля, змішувальників яскравих, невисохлих фарб. Природа – єдиний натурник – бере занадто високу платню за свій відбиток на папері, пом’якшуючи навмисно контрасти, грайливо змиваючи обриси, на свій смак бентежачи та перемішуючи думки, та все ж шанобливо схиляючи свої принади перед пензлем-словом…»

 

Олена Іванова. Очевидцеві сьогоднішнього постмодерну до «синкретичного театру мініатюр» запрошення на перформанс. // Історико-літературний журнал. 6’2001.

 

 

«Все створено й визначено єдиним Творцем: корені, гілля, плоди, причини й наслідки. У цьому сенсі – дивовижно продуктивний поет і вчений Михайло Стрельбицький мав би служити взірцем для сучасників – аналітичною незглибимістю й обширом суто мистецьких засад. Особливо чітко позначилася окреслена якість у співпраці з геніальним майстром кольорового світу Федором Коновалюком… Поет не переспівує маляра – намагається донести читачеві те, що відчув лише він…»

 

Віктор Грабовський. Пізнавальний роман у кольорах. //Урядовий кур’єр. – 2005, 7 жовтня.

 

 

«Поет уже не тільки сам зосереджено розмірковує над картинами, переливаючи в поетичні рядки власні відчуття, переживання, які зродилися біля експозиції Меморіального музею Федора Коновалюка, що вже одинадцять років функціонує у Вінницькому державному технічному університеті. М. Стрельбицький тепер долучає до спільного осмислення спадщини чудового митця ще й відвідувачів (здебільшого студентів) цієї широко знаної на Поділлі картинної галереї».

 

Орест Сливинський. Ще спалахнуть сторожові вогні. “Вітчизна”, 2004, № 11 – 12.

 

 

«Визначення – обмежує. «Спротив», «опір», звичайно, є завузькою характеристикою того, про кого пишу. Але це я так відчуваю його творчість. Міг би знайти й інші терміни. Однак перепитаю: хіба навіть описи дитинства в літературі не є для авторів засобом проти непам’яті? Тобто спротивом непам’яті?..

І хочеться гукнути з Одеси до Вінниці: «Михайле, агов! Таж ти сам вибрав своє, і славно ж ідеш, добре робиш!»

 

Микола Суховецький. Сізіфова праця не марна, або Опір з усмішкою на обличчі //http://litakcent.com/2010/04/16/sizifovapracjanemarnaaboopirzusmishkojunaoblychchi/

 

 

Добридень, Михайле! Знайшов Коновалюка в Інтернеті: http://www.korners.com.ua/russian/painters/231. Зворушливі «віконечка» в Україну. Справді, для мене це — більш, ніж малярство. Принагідно краще відчув Ваш двотомничок «Під небом Коновалюка». Якщо колись напишу про нього, то стаття моя починатиметься так: «Думаю, що вірші Михайла Стрельбицького мають не дуже багато читачів. Але справа, певне, в їх якості. Вони потребують якісного читача.

Маю сміливість вважати себе якісним читачем Стрельбицького. Поринаючи у світ його поезії, можу з певністю сказати: у нього багато віршів про мене. І про кожного з вас, шановні читачі. Адже у справжній поезії ми вчуваємо, вбачаємо самих себе. Спиняємося біля якогось рядка: це ж я так думаю! Повторюємо той чи інший образ: це ж я так відчуваю! Згадуємо щось своє, думаємо про себе, про своїх близьких…

У Михайла Стрельбицького думки й почуття покладені на вірші, що їх не треба цитувати. Поет цитує нас. Така властивість істинної поезії». У моєму віршованому виразі це нині записалось так: «Прогрес. Що це? Як відповісти? / Перекази відомих істин / І невідомих ще думок: / Цитатні бурі, зливи, смог? / Ото науці заморока: / Що на душі — не для потоку. / Поезії ж це до пуття: / Вона цитує почуття!»

 

Григорій Усач, м. Беер-Шева, Ізраїль.

2 листопада 2010 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

Втішання непередбачуваністю вірша. 3

 

Зі збірки «Незрубай-дерево» (1976)

 

Незрубай-дерево. 11

Учитель. 11

А так воно й буває, Вітезславе. 12

Про бабу Югину. 12

Заради миті 13

Другові 15

Вересневі пелюстки. 15

Нелинь. 16

Старі жінки на вечорі поезії 16

 

Зі збірки «Звертання» (1979)

 

Попереду слів. 17

 

Зі збірки «Три тополі» (1981)

 

Імпровізація. 20

Сваволя березоля. 20

Із саду прийшовши. 21

Сковорода. 22

Топтана – не стоптана, кошена – не скошена. 22

«Взяти своє від життя!» –. 23

Коли цивілізації, зіткнувшись….. 23

З ОДВІЧНИХ ІСТИН. 24

Сім раз відміряй. 24

Дід про хліб, а баба про фіалки. 24

Нема новин — хороша новина. 25

Громада — великий чоловік 25

Який Сава, така й слава. 26

Якби знав, де впадеш, то й соломки б підстелив. 26

Не йди хутко, бо на біду набредеш, не йди поволі,
бо біда на тебе найде. 27

На чиєму возі сиджу, тому й правду кажу. 27

Не хвали сам себе, нехай люди похвалять. 28

Кожен птах, свою пісню співаючи, помирає. 28

Сплячий сплячого не розбудить. 29

Ніде гріха подіти. 30

Скільки вовка не годуй, він у ліс дивиться. 30

Як чорт в очерет влізе, то в котру схоче дудку грає. 31

Хто питає, той не блудить. 31

Майстер майстрові не указ 32

Дарованому коневі в зуби не дивляться. 33

Не той п’яний, що наперед пада, а той, що назад пада. 33

Все добре те, що добре закінчується. 34

 

Зі збірки «Прощання з морем» (1983)

 

Де степ до моря прикипів, 35

ПРОЩАННЯ З МОРЕМ.. 35

Хлопчисько з неодцвітними очима. 40

Щаслива. 40

Село Білецьке. 41

Епітафія на могилу діда Григорія. 42

Memento!.. 43

«ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ», ЩЕ РАЗ ПЕРЕПИСУВАНА. 43

Скоріше! На гомін, на поміч. 45

Києвом те місто нарекли. 45

Не знаючи, дехто говорить….. 45

Як і чому загинули обри. 46

Походи і смерть Святослава. 47

Князь вибирає віру. 49

А дідо один на вічі не був….. 55

Володимир і кожум’яка. 57

Мстислав Хоробрий і Редедя. 59

В літо 1029. 61

Волхв. 62

 

Зі збірки «Сторожовий вогонь» (1988)

 

Терновий огонь. 64

Перелуни. 68

Любов несказанна. 79

Шахова новела, або Геній підлабузництва. 85

 

Зі збірки «Версія Прометея» (1990)

 

Як це й було. 96

Найбільшої війни трофей найбільший. 97

Гра у війну безслідно не минає. 97

Великомучениця Яніна. 98

Три рецепти сентиментальних від найтяжчої недуги. 101

Три профілі новокиївських. 102

1. Той, що з пісні слово викидав. 102

2. Той, що завідував кадрами. 104

3. Той, що метал обточує. 104

Опромінені вірші 105

Чорнобильські коні 106

Чорнобильські миші 106

Бузковий диптих. 107

Із циклу «Шевченкова весна». 108

Шевченко починається не з горя, 108

Перший малюнок олійними фарбами. 109

Арешт 110

Іде Шевченкова весна. 111

Самозаклики. 112

Із циклу «ГРОМИ У СИНІХ СОРОЧКАХ». 112

Громи у синіх сорочках. 112

Першокурсницькі залицяння в Одесі 113

Бузок над урвищем в Одесі 113

А й такий день. 114

Приснився сон про нас таки нарешті. 114

Хоче почуватися трофеєм. 115

Місяць в одне заглянув вікно, 116

Сонячний зайчик один на двох. 116

Льодовиковий період. 117

Невже?. 117

Заклинання. 118

 

Зі збірки «Йоцемидаєсія» (1999)

 

Йоцемидаєси. 119

Липові люди. 123

Бараболяні люди. 124

Тютюнові люди. 126

Зельц-зонґ 127

Зельцманові люди. 128

Зельц жениться на бараболі! 129

Співанки-спотиканки. 130

1. Йоцемидаєська підлабузницька. 130

2. Йоцемидаєська ворогоборча. 130

3. Йоцемидаєська протирадіаційна. 131

4. Йоцемидаєська переселенська. 131

Йоцемидаєська пасторалія. 132

Шо робиця! 133

Свобода совісті 134

Коров’яча історія. 134

Урок «Наш прапор». 136

Урок «Недоторканість як імунітет». 137

Думати не будемо! 141

Без коней троянських у Трої не можуть троянські герої 141

Зо-всіх-боків-на-всі-боки-всім-затула. Назавжди?. 142

Йоцемидаєська колискова. 143

Йоцик і Дивенята-споглядник 144

Марш «Прощання йоцемидаєски». 147

 

Зі збірки «Прощаючи вік ХХ…» (2001)

 

Груша пізнання. 149

Я-сад. 152

Летюча Галера. 159

Гальчевський. 168

(Поема з героєм) 168

ДЮЖИНА МАРШiВ ДЛЯ ПЕРМАНЕНТНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 178

1. Князь Олег Віщий (На мотив «Гей, наливайте повнії чари!..») 178

2. Король Данило Галицький. 178

3. Князь Дмитро Вишневецький-Байда. 179

4. Найкращі в світі яничари (Стримано. З жалобою і гротеском) 180

5. Полковник Данило Нечай-Брацлавський. 181

6. Полковник Іван Богун-Кальницький. 181

7. Гетьман Іван Виговський — Тріумфатор Конотопський. 182

8. Козак-нетяга Хвесько Ганжа Андибер Непитущий. 183

9. Гетьман Іван Мазепа. 183

10. Головний Отаман Симон Петлюра. 184

11. Юність УПА. 185

12. Генерал Костянтин Морозов. 185

Мистецтво битись (об заклад) 186

Прощаючи вік двадцятий….. 191

 

Зі зб. «Месячник России» (2003)

 

1. Тринадцатый месяц: макабрь! 204

2. Ах, зачем же, почему ж?.. 205

3. Россия, кто ты?. 206

I. НЕДЕЛЯ ЭКСКЛЮЗИВНОЙ НОСТАЛЬГИИ. 206

Пилотный поэт 207

Песнь уходящему. 208

Шальная бесшабашность. 208

О пространствах-чужестранствах, возвращающих… к себе?. 209

Храм Блаженного Василия. 210

Квадратный брикет-человечек 210

Песенка на каждый день. 211

Завещанное: «Уходя – оставайся!». 212

… И лик к уму шедшего Чаадаева, или Россией останься! 212

Поэт уже не больше, чем поэт?. 213

Страх прирастает Сибирью. 214

Страсти по Кашпировскому. 214

Осистей оси не было, не будет 215

Слышь, а ты – не Лжероссия?. 216

II. НЕДЕЛЯ ВЕЛИЧАЕМОЙ КУЛЬТУРЫ.. 216

АЙ ДА ПУШКИН!.. (СИРЕЧЬ: ПУШКИНИАНА, АЙДА!) 218

1. Гавриилиадя, гавриилиадствуя, нагавриилиадив….. 218

2. На лонах гибель и геройства – вот тема тем и темы свойства. 219

3. Любовь к нему не зла. 220

4. Мазеповедение. 222

5. Море щетинящееся. 223

6. Что в имени. 224

Вера киевско-черниговская, или ошибка Гоголя. 225

Достоевское. 227

Та ещё география!.. 228

Браиловские видения в ночь без Рождества. 229

Булгаковская пятка. 231

О серебряном веке златое словцо. 233

Горенко-горюшко, в миру Ахматова. 234

БИБЛЕРИАНА. 235

III.Заколоченной деревни єксклюзивная побелка. 240

Посольская застольная (Ближнезарубежная) 241

Напевы с подпевалой. 242

Ваш выход, выходцы. 242

Басня. 243

Басня-2 (Шакал в посольстве) 244

Басня-3 (Согласованье прошлого) 245

Сказка. 248

Баллада о норд-ост-зюйд-весте, или Навеки вместе. 249

А Шамилю ли пилюли, Маша? (Палиндромическое) 252

IV. ЗАБУБЕННАЯ НЕДЕЛЯ. 254

Вечерние таковские частушечки тамбовские. 254

Утренник частушки школьной, очень ученической. 255

(Политической частушки вечер предварительный) 257

Про Матрёху невпопад, к слову – про заградотряд. 259

Политической частушки вечер доверительный, политической припевки – самый ублажительный  260

Телемостик, телемост, тащим выборы за хвост 261

Валуевские робяты, ковалёвские всё хваты. 262

Ладушки да ладушки, счастье от Бен-Ладушки! (Заключительный вечер частушки для служебного пользования) 263

Reality-cсмердяковская. 264

Гимн трижды славянский. 266

Гимн самый евразийский. 266

32. Вальс о 32-м макабря. 267

 

З ліричного трикнижжя «Під небом Коновалюка» (2000, 2004, 2010)

 

Земля тричі всесвітнього ясиру. 269

Чотири пори Коновалюка. 270

Й-а ще й чотири бувальщини. 272

1. Напросилась Тетяна Яблонська сама. 272

2. Федір Коновалюк і Микита Хрущов. 273

3. Мати картин: «Мороз-Коновалюк Тамара, 274

якою я її ледь знала». 274

4. Волошками портрет духовний. 275

Неуникненні коломийки. 275

Снігами Коновалюка. 276

Чуй! Птиці Коновалюка. 276

Під небом Коновалюка. 277

ДЕНЬ ДО ДНЯ. 277

«Автопортрет. 1904». 277

«Похмурий день. 1918». 278

«Еней і Дідона. 1924». 278

«Автопортрет в образі Катерини. 1930». 279

«Хата дяка в селі Кирилівці. 1932». 279

«Будівництво набережної Дніпра. 1937». 280

«Київ. Андріївська церква. 1940». 280

«Зима. Зоопарк. 1940». 281

«Сад цвіте. Шулявка. 1940». 282

«Вул. Саксаганського. 1941». 282

«Осінь. Двір Михайлівського монастиря. 1942». 283

«Початок весни. 1943». 283

«Умань. Софіївка. 1943». 284

«Хатка. 1944». 285

«Сковорода на пасіці грає на сопілці. 1944». 286

«Руїни Києва. Хрещатик. 1944». 287

«Рання весна. 1945». 287

«Дніпро біля могили Т. Шевченка. 1945». 288

«Лісництво Біличі. 1945». 288

«Київ. Реп’яхівка. 1946». 289

«Руїни Лаври. 1947». 289

«Хоста (з гори Ахун). 1946». 290

«Кавказ. 1949». 291

«Весна. 1950». 291

«Хутір Бесарабка під Чернечою горою. 1950». 292

«Христос в дитинстві. 1952». 292

Старі хати під Каневом 1954. 293

«Снігова буря. 1954». 293

«Шулявка. Річка Либідь. 1958». 294

«Під Каневом. 1960». 295

«Чекання. Катерина. 1960». 295

«Пам’ятник Б. Хмельницькому. Хуртовина. 1961». 296

«Зима в старій Кирилівці. 1966». 296

«Катерина. 1968». 297

«Косарі», 1965. 298

«Збирання картоплі. 1969». 298

«Село Гавронщина. 1970». 299

«Озеро Бабка. 1973». 299

«Весна в Осокорках. 1975». 300

«Осінній туман в лісі. 1975». 301

«Катерина. 1977». 301

Автограф художника. 301

Хатки-1984. 302

ПОЕТ ПІД НЕБОМ КОНОВАЛЮКА. 303

Пора сказати….. 303

Катерина-Завжди. 319

Кінь великодній. 320

А лобода у місті – не бур’ян. 321

Memento!.. 321

ВІРШІ-КАРТИНКИ З ОТАКОЇ ХАТИНКИ. 321

Годинник про час і вічність. 322

«Ану!» —  Леля в’яле лунА. 323

Золото лоЗ. 323

21 червня. Федір Літній — пора грозова. 326

На сонці переблискують дроти, 327

В Д Я Ч Н І С Т Ь  К О Н О В А Л Ю К О В І 327

Разок сонетів іменних. 327

ПІСЕНЬКИ НАВИРІСТ (ОБАБІЧ МОЛЬБЕРТА) 355

«Усе, чим Ти буваєш, намалювати мушу. 355

«Чому так складно: облітає листя?. 355

«Чим аж така солодка втіха —.. 355

«Гончарую в майстерні осени… 356

«Добре бути невідомим, 356

«Нікому заздрити не варто. 357

«Нехай собі, хто може — процвітає, 358

«Одного разу статись може все, 358

«Під містком, під бетонним, під мОстом, 359

10. Пісенька на калиновому мості 359

11. Пісенька горбатих питальних знаків. 360

12. Пісенька на підвіконні 361

13. Пісенька у зоні шоу-бізнесу. 361

14. Пісенька без слів. 362

15. А бузок вам – не сірінь! 363

СТУД-І-Я. 364

Хліборобської людини образ ніжний….. 364

Якщо насниться «Катерина»….. 365

Повертається інтрига до відомого сюжету. 365

При таланті, як при дитині… 366

Восьмий колір – туман. 367

В картині віднайдись! 368

Художник познайомить, і помирить. 369

 

Зі зб. «НАУКА ВДЯЧНОСТІ» (2006)

 

Про науку вдячності слово нагадувальне. 371

Станси. 371

Мазьоха. 373

Бути-не-бути. 381

Про кохання та любов знов і знову, знову й знов (Уривки нескінченної поеми) 389

ІВАН ХОДЯЧА СОВІСТЬ. 400

ЧАСТИНА ПЕРША: ІВАН, КОРОТКА ХАРАКТЕРИСТИКА. 401

1. Знає. 401

2. Вміє. 401

3. Може. 403

4. Сміє. 404

5. Вчиться. 405

6. Вірить. 407

7. Любить. 408

8. Хоче. 409

9. Мусить. 410

10. Мріє. 411

З ЧАСТИНИ НАВІКИ ДРУГОЇ: «ЕПІСОДІЇ І ПРИТИЧИНИ». 412

Іван назустріч бджолам, бджоли – назустріч Іванові 412

Медаль-рятівниця. 413

Заради небувалого. 414

Сонце грає з Іваном у піжмурки. 415

Перший і останній раз в президії 416

Найстрашніший Іванів сон. 417

Іван та корова. Осінній вальс. 418

Нескінченні діалоги. 419

Дурник і мудрагель з появою Івана. 420

Коли ж його йти до лісу?. 422

Знешкоджувач, або Дещо. 423

про одну Іванову задавнену болячку. 423

Іван пропонує започаткувати нечуваний почин. 423

Іванове невимовне: ніколи не пізно….. 425

Про всяк випадок 426

Залізна риба мінтай. 426

Куляста блискавка гостює в Івановій хаті 429

Талан-доленька. 432

День за день. 433

Втішання спізнених. 434

АРМІЯ ПРЕСВЯТОЇ ПОКРОВИ. 434

Відкопана книга; фрагменти уцілілих фрагментів. 434

Дем’янів Лаз – русло?.. 434

Псевдо справжності 435

Переговори: УПА – німецька влада. 437

Від «самого»  товариша Сталіна героїчній УПА привітання. 437

Фронт третій – польський. 439

Стрілець Коля-калмик 439

Пам’ятка стрільцеві Армії Пресвятої Покрови. 440

У Райському. 441

«Бажаю попередити», або Кінець сотні Веселого. 442

А як червоноармієць – по верхах стріляти вмілець: особливо фронтовик, що облав вести не звик 443

Бунт і смерть коня білого. 444

Борці за волю екзаменаторами з математики. 445

Борці за волю не п’ють алкоголю. 447

Пісенька піднебесна. 448

ЛЮДИНА-АНТИВІДЧУЖЕННЯ. 449

Преамбула. 449

Митя. 449

Микола. 450

Василь Фащенко. 451

Марія Фащенко. 451

Федір Коновалюк 452

Світлана-Світло („Гаврилка”) 452

Овдієнко. 453

Однокурсникам. 455

Diese liebe Tanitschka (амікошонське) 455

Різників. 456

Дзекан. 457

Резюме. 457

Орден Білої Фіалки. 458

Село помирає так 465

Це хтось молитися почне. 469

 

Зі зб. «Школа перепитувань» (2009)

 

Intermezzo напочатку. 473

ПЕРЕПИТУВАЛЬНИЙ СИНДРОМ.. 473

До фіалки вечірньої 473

Сільський пейзаж з айсберґами. 474

Своя ніша. 475

Перепитування в Майдані-Вербецькому. 475

Перепитування про Сізіфа. 476

Перепитування про цю найкращу із планет 477

І навіщо мощі ВанІ? (Що тут вдієш: паліндром!) 478

Це йдуть часи калаґатії?. 479

Перепитування про протимолитовну оборону, або Все на наші голови. 481

З ЦИКЛУ «СОНЕТИ-СИЛУЕТИ». 482

Олесь Гончар (1) 482

Олесь Гончар (2) 483

Олесь Гончар (3) 483

Михайло Стельмах. 484

Володимир Іванович. 485

Микола Павлюк 485

Григорій В’язовський (1) 486

Григорій В’язовський (2) 486

Степан Бевзенко. 487

Борис Дерев’янко. 487

Іван Григурко. 488

Євген Прісовський. 488

Ізмаїл Гордон (1) 489

Ізмаїл Гордон (2) 490

Ізмаїл Гордон (3) 490

Кость Данилко. 491

Панас Данилко. 491

Степан Ковганюк (1) 492

Степан Ковганюк (2) 492

Степан Ковганюк (3) 493

Іван Рядченко. 494

Мурат Базоєв. 494

Борис Нечерда. 495

Ігор Нєвєров. 495

Михайло Овчаренко. 496

Іван Хмара. 496

Василь Стус. 497

Василь Земляк 497

Євген Гуцало. 498

Юхим Копит 499

Володимир Забаштанський. 499

Петро Головатюк (1) 500

Петро Головатюк (2) 500

Володимир Прилипко. 501

Сергій Кокряцький. 501

Віктор  Шпаковський. 502

Віктор Нарушевич. 502

Анатолій Сметанюк 503

Михайло Гуменицький. 504

Іван Іов. 504

Болеслав Буяльський. 505

Василь Яропуд. 505

Володимир Вовкодав. 506

Анатолій Бортняк 506

Микола Холодний. 507

Микола Прощерук 508

Віктор Святелик 508

Володимир Свідзінський. 509

Ігор Клочек (1) 509

Ігор Клочек (2) 510

Леонід Куценко (1) 510

Леонід Куценко (2) 511

Василь Фащенко (1) 511

Василь Фащенко (2) 512

БУЗИНІАДА ЕПІГРАМАТИЧНА. 513

А в Києві – Бузина. 513

Далеко Лободі до Бузини. 513

Найвищий голос – в Бузини. 513

Вискочив, але не як Пилип із конопель! 513

Бузина проти Українки. 514

І все ж Бузина – не Табачник! 514

Бузиніада це… Бузині – ада?. 514

На книжку «Тайная история Украины». 514

Олесику, лукавого сахнися! 515

З ЦИКЛУ «БАЙКИ ВІННИЦЬКІ». 515

Байка про Байкаря. 515

Царська любов. 516

«Чесні новини» або Лисичка, сама собі обслуга юридична. 517

Вовк та Ягня – партнери стратегічні 518

Горобчик-патріот 519

Упирева слава. 520

Одне відкриття сенсу буття. 521

Всепереможне Право Зуба, або Все вирішують гризуни. 521

За що? (Тостова байка) 523

День народження Мавпусі за участю радіо «Маврропа-флюс». 524

Шоу-бізнес – зоо-бізнес, або Жертва піар-акту. 525

Котяча поезія, а видавнича байка. 526

ЙОЦЕМИДАЄСІЯ РОЗБУДОВУВАНА. ВИБРАНІ ЗАПИСИ. 527

Повертатися в Йоцемидаєсію?. 527

ЗАМІСТЬ РЕПОРТАЖІВ: ПІСНІ І МАРШІ ЙОЦЕМИДАЄСЬКИХ ЯБЛУНЕВОЦВІТНИХ БРИГАД  529

Пісенька йоцемидаєських радикалів, ними ж і забракована. 529

Похідна пісня яблуневоцвітних юнбригадівців. 530

Пісенька-зізнання яблуневоцвітних стрільців лайнострільних – нащадків Першого Лучника. 531

Пісня-балада про найдорожче влучання у найкоштовніше. 532

Покаянна пісенька двох невдатних виконавців акції «Їхня Примадонна нам, ми – їхній Примадонні»  533

Пісенька поблажлива жаліслива уважлива. 534

Пояснювальна пісенька пейнтбольних суперснайперів лайнострільних. 534

Омеги ми, омеги….. 535

Пісенька радіодинаміка, відрізаного за несплату абонплати. 536

Пейнтбольні Робін Гуди, не цільмося в хруща! 537

Пісенька розбитого радіодинаміка. 537

Пісенька, записана на звороті бланка запрошення «Всі на вибори!». 538

Пісенька на привалі в віртуаллі 539

Маленький Йоцемидаєсик 540

Маленький Йоцик, син чоти. 541

Як є в чоті дівочий рій….. 541

Запала в серце ройова….. 542

Пісенька про авто моделі «Мерці- десь- бемц!» і стрілецьке влучання у його бокове люстерко. 543

Про зірку чергову негадану: не з неба, але – на погони. 544

Протизаплідна стрільба рою Йоцика Кмітливого. 544

Ой у місті червона доріжка….. 545

Самозаспокійлива пісенька учасників масованого лайнообстрілу найелітнішої гімназії Каштановграда  546

Пісенька-зізнання про лайнообстріл митниці 547

Танцюймо, хлопці, «Дристунця»! 547

Мерщій хай крешеться весна! 548

Якщо це й культура «шіт», то з трипільських ще решіт 549

Пейнтбольна сатаноборча. 550

Маршова прощальносвітня. 551

І ЗНОВУ В УКРАЇНІ 552

5 год. 30 хв. Прокидаюсь з радіо вкраїнським. 552

Мимочасове. 553

В степу живуть степовики і доживає степ. 556

Про Тимошеву смерть (Містика) 560

Риторичне. 561

Генеральська недодача. 562

«Я – ви-ти-ран…» (Заключна пісенька фальшивого концерту) 563

Втікавши від свободи. 564

Утечі від покликання. 565

Ніч народження спічрайтера. 566

До свинопаса, людство?. 566

Випасання уяви. 567

Пастух сновидінь. 568

Від віршів не втекти. 569

Може, варто зізнатися хоч би самому собі?. 570

Атлантидно! 570

О невідомосте свідома! 572

Сенсар. 572

Міс гуртожитку номер тринадцять. 574

 

З ПРАЦЬ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ

 

Розділок монографії “Проза монументального історизму. Доробок Олеся Гончара” (1988) 575

 

ВИБРАНІ СТАТТІ

«… І те, що вимовить не вмію…». 579

Три рівні Шевченкової змістовності 586

Поет як носій перевтілень і етосу. Ще одна спроба окреслення феномену Шевченкових «Гайдамаків»  592

Від Шевченкової Катерини до перевіршовування Коновалюкої Катериніади й відтак – до образу України – сурогатної матері 607

Українського пасіонарія книга пасіонарна. 610

«Валуєвський культурний простір» і загрози українській національно-культурній ідентичності у ХХІ ст. 618

З відгуків на публікації Михайла Стрельбицького. 637