Євген Таранюк для антології “Подільський краснослов” (2021)
ЄВГЕН ТАРАНЮК
Таранюк Євген Митрофанович народився 23 серпня 1949 р. в с. Вербівка Іллінецького району Вінницької області. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1978). З 1972 р. і до виходу на пенсію – на журналістській роботі в регіональних ЗМІ.
Прозаїк, публіцист, поет. Автор: збірок віршів «Очі вічності» (1995), «Диктатура совісті» (1996), «Акценти» (1998); книги оповідань «Хронопіль» (1996); сатиричної повісті-казки «Тяпляндія» (1999); різножанрових збірок «Майдан» (2009), «Весілля у Кальнику» (2018); кіноповісті «Іду на ви» (2013); публікацій у періодиці.
Член НСПУ з 2018 р.
Проживає у м. Іллінці.
«Ми можемо говорити про публіцистичне начало віршів Є. Таранюка. Його лірика раціоналістична, вона апелює до серця і до розуму… Лірик, який досить переконливо інтерпретує морально-етичні характеристики сучасного українця та соціокультурні істини доби…»
Григір Мовчанюк, 2009
«Різножанровий Є. М. Таранюк у своїй літературній діяльності. На ширшу творчу орбіту його вивела книга «Майдан», у якій зібрано поезії, новели, сатиричну повість, публіцистику. Вона вразила читача не стільки своїм обсягом, скільки змістом».
Микола Кавун, 2009
«Щаслива іскорка, точніше, постійно присутній вогник Таранюкової прози – тонка іронія. Через усі тексти проступає ця барвиста веселка, розсипаючись чудовими порівняннями, приказками і примовками, надаючи їм опуклості і чарівної повноти… Доцільність і точність образних засобів, довершеність мови і змісту – ні додати, ні відняти. Окремі речі викликають той святий спазм, що є вершинним вістрям вражень – вони б’ють в саме серце».
Іван Волошенюк, 1996
«Євген Таранюк тверезий письменник. Він чудово розуміє, що не все так гарно в нашому домі, як це йому хочеться. Може, саме тому, він і зайняв мудру позицію громадянина – борця в зовсім іншому обладунку. Обладунку романтика і саможертовника… Розважливий, і досить таки толерантний та й, безсумнівно, талановитий автор».
Олег Чорногуз, 2009
СЛІД НА ЗЕМЛІ
Щоб проснулися приспані гени
Я доводжу себе до нестями
У постійному пошуку слів.
Я словами, немов батогами,
Б’ю народ, щоб він швидше прозрів.
Я й надалі їх буду шукати,
Ці слова, щоб діткнутись сердець,
Щоби діяти, а не чекати,
Поки прийде державі кінець.
Щоб проснулися приспані гени,
Відродився прапращурів дух,
Щоби стали у стрій біля мене,
Хто осліп, онімів і оглух.
Щоб усім їм одкрилися очі,
Щоб усім одверзлися уста,
Щоб від слів запальних і пророчих
Проминула у всіх глухота.
Тож забудь, моє слово, про втому –
Ми лише починаємо путь.
Ми рушаєм від отчого дому,
Йдем туди, де нас ждуть і не ждуть.
Замість прологу
Як і раніш, бажає серце свят,
І я собі ніколи не дозволю
Навіть тепер, коли за п’ятдесят,
Змінити цвіт троянд на бараболю.
Хай інші душу тішать криком мод
І шаленіють вереском естради,
А я заплачу тихо про народ,
Який буває і життю не радий.
Позиція
Можна очі на все заплющити
І у вуха заткнути вату,
Та не можна ніяк примусити
Бути крайньою мою хату.
Може, в душу комусь не лізтиме
Моя правда гірка й солона –
Я шукаю стежку до істини
Й не шукаю стежки до трона.
Продається усе й купляється?
Ні, не все. Не брешіть, панове.
Вашій логіці опирається
Моє щире правдиве слово.
Не віддам його на торговицю,
Хоч не матиму з нього зиску.
Воно чесно й відверто мовиться,
Без фанфарності і без блиску.
Прощання
В. Стусу
Краще вмерти в тюремній неволі,
Ніж терпіти підлоту й обман.
Прошепочуть берези й тополі:
«Він помер, наче воїн, від ран.
Хоча б трішки йому ще терплячки,
І народ його пісню б почув.
Він пробуджував інших від сплячки
Чому ж сам він так рано заснув?»
…Подивіться на серце – там шрами.
Подивіться у душу – рубці.
Краще там залишатися з вами,
Аніж Тут жити серед мерців.
Я старавсь свого плуга доперти,
Як собі заповів, до межі.
А тепер залишається вмерти,
Щоб не жити у бруді і лжі.
Ветеран
Юрію Ковчу –
ветерану афганської війни
Обеліски і хрести – сіль до ран.
Що тобі розповісти про Афган?
В моїй пам’яті Афган – смертний бій.
Там загинули Степан і Андрій.
Уяви ти хоч на мить, вір – не вір:
Там фортецею стоїть кожен двір.
Там пожежі до небес – дим і пил.
Там ніяк не розбереш – фронт чи тил.
Я надіявсь, я моливсь щоб не вмер,
Та над прірвою завис БТР.
Він палав, як ожеред – дим і чад.
І наказував вперед йти комбат.
Не ішли ми, а повзли – хто як міг.
Позбавляли нас стволи рук і ніг.
Я вернувся із війни в двадцять літ.
В чубі пасма сивини, наче цвіт.
Хвилі споминів несуть у Афган.
Всі тепер мене зовуть: ветеран…
Толока
Ми збудуємо державу –
Ту, що вимріяв Кобзар,
І відродим нашу славу,
Як позбудемося чвар.
Досить плакати й тужити,
Нарікати повсякчас.
Щоб заможно й гарно жити,
Є у нас останній шанс.
Тільки треба пам’ятати
Нам традицію таку:
Щоб скоріше звести хату,
Слід зібрати толоку.
Щоб держава багатіла,
Прославлялась у віках.
Нам святе потрібне діло –
Всенародна толока.
Родовід
Моя доля проста. Моя доля крута,
Як і всенького нашого роду.
Нас гнобили, але і в найтяжчі літа
Нам не було й нема переводу.
Працювали ми так, що мокріло чоло –
Наші руки в роботі залізні.
А співали ми так, що й сусіднє село
Щиро заздрило тій нашій пісні.
Засівали поля і ростили сади –
Вони радують плодом і цвітом.
Наковтався мій рід аж по вінця біди
Й розгубився по білому світу.
Не ховався мій рід ще ніколи на піч,
Коли вража ломилася сила,
І спішив він туди, де кривавила січ,
Й залишався у братських могилах.
Ну, а той, хто вертавсь, мусив жити за всіх –
І косити за всіх, і орати.
І молитись за тих, хто у битвах поліг
Й не вернувся до рідної хати.
Моя доля проста. Моя доля крута,
Як і всенького нашого роду.
Та в буремні роки і в тривожні літа
Нам не було й нема переводу.
Батьківщина
Якби почати все спочатку,
То я б подякував судьбі
Й себе усього без остатку
Віддав тобі. Віддав тобі.
Віддав би я тобі всю силу,
Свої гарячі почуття,
Аби цвіло і колосило
Твоє життя. Твоє життя.
Вже не ходив би манівцями,
У диких нетрях не блукав.
Людей із чесними серцями
Братами взяв. Братами взяв.
Не вмів я довго відрізнити
Високу правду від брехні.
Тебе не зміг я захистити.
Пробач мені. Пробач мені.
Тебе прикрив би від морозів,
Своїм диханням обігрів.
Твої я висушив би сльози.
Якби зумів. Якби зумів.
Твою недолю, твоє лихо
Я сам би вичерпав до дна.
Тобою б жив. Тобою б дихав.
Бо ти одна. Бо ти одна.
Залежність
Щомісяця, щотижня і щоднини
Лунає звідусіль бадьорий спів
Про незалежну нашу Батьківщину,
Її щасливих дочок і синів.
Та є у мене думка протилежна,
Й зізнатись в тім не соромно мені,
Що я в усьому й від усіх залежний:
Від матері, від батька, від рідні.
Залежний від сестри своєї й брата,
Якого вже нема багато літ.
Залежний я і від тієї хати,
Де появивсь колись на білий світ.
Залежний я від сина і дружини.
Від плуга я залежний, від коси.
Залежний від берізок і калини,
Від сонця, від туману, від роси.
Залежний я у всьому до кровини,
Як від природи вітер-буревій.
…І буде незалежна Україна,
Якщо ми всі належатимем їй.
Україні – бути!
Розгубивши свою славу,
Україна плаче.
Над руїнами держави
Чорний ворон кряче.
Та ще рано злій пташині
Реквієм співати.
Будуть люди в Україні
Жити-процвітати.
Нас уже не покорити,
В ланцюги не вкути.
Україні вільній жити!
Україні – бути!
Святі джерела
Щоб піднятись ввись, як гірський орел,
Ти води напийсь із святих джерел.
Із глибин віків ці джерела б’ють.
В них народний спів, в них глибока суть.
З-під кобзарських струн звеселімо край,
Як козак Богун, як козак Нечай.
Від святих могил віє біль і сум.
Наберімось сил із пісень і дум,
Із яскравих зір та із чистих вод,
Із бандур і лір оживе народ.
Щоб піднятись ввись, як гірський орел,
Ти снаги напийсь із святих джерел.
Слід на землі
Є протоптані нами стежини
У траві, у саду, на ріллі.
Та чи є серед них та, єдина,
Де зостався наш слід на землі?
У житті, як на довгому полі
Ми бували і добрі, і злі.
Найсуттєвішим є в кожній долі,
Чи зостався наш слід на землі?
Не важливо – прожив скільки років,
Чи у місті, чи в дальнім селі,
А важливо – мілкий чи глибокий
Ти зоставив свій слід на землі.
Ми проходимо шлях і зникаєм,
Як в тумані густім кораблі,
Й наостанку себе запитаєм:
Чи зостався наш слід на землі?
Ми живемо не тільки для того,
Щоб постійно був хліб на столі.
Головне, щоб стежки і дороги
Залишили наш слід на землі.
Відлітають у вирій лелеки
І зникають у сивій імлі.
І я чую в їх пісні далекій:
Чи зоставив ти слід на землі?
Мій дім
Цілорічно у будні і свята,
З рук не сходять моїх мозолі:
Я будую поволеньки хату
У звичайнім подільськім селі.
Вже поставив підмурок і стіни,
Разом з друзями вивершив дах.
Чом же дім для моєї Вкраїни,
Що будується нині, зачах?
Геть змаліли уславлені зодчі,
Розкрадається цегла й пісок.
Мало діла й багато охочих
До порожньо-пустих балачок.
Є робота, але будівничі
Залишають і Київ, і Львів
Й, мов у вирій, постійно курличуть
Хто у Польщу, а хто в Тель-Авів.
Величезна держава-руїна
Знемагає від різних хвороб.
Жде-чекає моя Україна,
Що по неї прийде виконроб.
Юність
Юність – це не вік, а стан душі.
Це жага, покликання, потреба.
Це, коли ніякі бариші
Не замінять чистий клаптик неба.
Хай вам буде вже за шістдесят,
Аби тільки не зів’яли крила,
Аби вітер був для вас, як брат,
А сестрою – підняте вітрило.
Бо, буває, і в сімнадцять літ
Душі заростають чередою.
Юність прагне до нових орбіт.
Юність – це поріняння з весною.
Їй розкішних не давай палат.
Не злякатись їй дощу і стужі.
Юність – в двадцять п’ять і в шістдесят.
Юність – означає небайдужість.
Мамина осінь
Впала паморозь мамі на скроні,
Наче крига на плесо ріки.
А де ж, мамо, баскі твої коні,
На яких доганяють роки?
Не потрібно сумної палітри,
Що малює осінній мотив.
Я до тебе звертаюся, вітре,
Щоб ти маму мою захистив.
Брате-місяцю й зіроньки ясні,
Ви жадані у різних світах,
Подаріть моїй мамі прекрасні
Переповнені щастям літа.
Красне сонце, ти сяєш над світом
І пробуджуєш людство зі сну,
Поверни мою маму у літо,
А ще краще було б, у весну.
Я до тебе звертаюсь, Всевишній,
Бо ти здатний на добрі діла,
Поверни моїй мамі колишнє,
Тільки щоб не було в ньому зла.
Розлука
Не сумуй, що обходить тебе листоноша,
Що так довго від мене немає листів.
Почекай ще хоч трохи, моя ти хороша,
Я готую букети нев’янучих слів.
Ми оремо, як ниви, моря і протоки.
Не зважаємо ми ні на шторм, ні на штиль,
Почекай ще хоч трохи, моя кароока,
Я до тебе повернусь за тисячі миль.
Ми ідемо вперед крізь дощі і тумани,
Перед нами чужі незнайомі світи.
Почекай ще хоч трохи, моя ти кохана,
Наш корабль стороною обходить порти.
Мені сняться щоночі квітки і дерева,
Тих, що я вже давно не стрічав наяву.
Почекай ще хоч трохи, моя королево,
Я до тебе прийду, прилечу, припливу.
Віра, надія, любов
Наче найближча рідня,
Та, що в морози зігріє,
Разом зі мною щодня –
Віра, любов і надія.
Навіть коли навкруги
Все стає блякло і сіро,
Сили мені і снаги
Ти додаєш мені, віро.
Навіть коли не горить
Свічка моя, а жевріє,
Серце моє у ту мить
Не залишає надія.
Щоб розпізнати я вмів
Все. що дрібне й випадкове.
Будь до останку років
В серці моєму, любове!
Закон життя
Невже і я колись зів’яну,
Неначе листя у саду,
Від крони рідної відстану
Й на землю тихо упаду?
Невже ніхто і не помітить?
Невже ніхто і не зітхне,
Коли мене безжальний вітер,
Мов листя, в далеч пожене?
Невже ні день тоді не змеркне
Й сльоза із хмари не впаде?…
Такий закон життєвий – мертвих
Міняє плем’я молоде.
А може, зовсім я не згину,
Й на стежці тій, де я ступав,
Проляже доля мого сина –
Посеред квітів, серед трав?
Засяє сонце з високості,
Все оживе в моїм саду,
І я прийду до сина в гості –
У сні, у пам’яті прийду.
Спогад
Ти мене не згадаєш на свято,
Коли келих іскриться вином,
І знайомих та друзів багато
Зібралося за щедрим столом.
Та, бува, занудьгує діброва
І на землю впаде жовтий лист,
І у домі не чути ні слова –
Тільки вітру засмучений свист.
Крає хмари густі блискавиця,
Й кожен день безперервні дощі,
І тобі в самотині не спиться,
І тривожно чомусь на душі.
Дим поволі снується у комин,
І вогонь кида тінь у кутки,
І приходить за спомином спомин
Про дитинство, про юні роки.
І тоді ти згадаєш про мене,
І про ту незабутню весну,
Про кохання п’янке і шалене –
І до ранку тобі не до сну.
Жнива
Мої жнива уже не за горами –
Колоситься мій скромний урожай
І гарними словами, і ділами,
Що возвеличать мій батьківський край.
Цвітуть у полі маки і волошки,
Вслухаються до шепоту колось.
Я вдячний долі, що мені хоч трошки
Тут жити і любити довелось.
Дісталися мені не чорноземи,
А суглинки в густому бур’яні.
Не ребуси простенькі, а проблеми
Дісталося вирішувать мені.
Старався обійтися без огріхів,
Надіями був сповнений ущерть.
Найголовніші у життя дві віхи –
Народження людини, її смерть.
А що було між ними? Щось красиве.
Велике й мудре, а чи щось дрібне?
Я був нещасний і я був щасливий,
Що білий світ не відштовхнув мене.
Діоген
Серед світлої-світлої днини,
Коли сонце піднялось в зеніт,
Він шукав із свічею людину,
І йому дивувався весь світ.
Та чи варто йому дивувати?
Я і сам серед білого дня
Йду, буває, людину шукати,
Хоч навколо сусіди й рідня.
Може, й схожий я на Діогена,
Хоч в руках не тримаю свічі.
Ту людину важливо для мене
Відшукати удень чи вночі.
Щоб розкрити стривожену душу
Чи узяти урок доброти,
Я кидаю всі справи, бо мушу
Ту людину негайно знайти.
Вершини
Дрібні і несміливі кроки
Робили ми давно колись,
Щоб потім йти у світ широкий
І підніматися увись.
В дитинстві нас добром поїли
Малі джерела і струмки,
Які живили й живлять сили
Дніпра і Божої ріки.
Вузенькі сонячні стежини…
Зарослі споришем двори…
Від них шляхи крізь Україну
Йдуть до Чернечої гори.
Пішов з низенької хатини
У Божий світ малий Тарас
Та до найвищої вершини
Піднявся сам і кличе нас.
Ми вчились жити з алфавіту.
Ми вчились жити з букваря.
А потім нас вели по світу
Святі ідеї Кобзаря.
Дід Мороз
Він іде у латаній свитині,
Бо давно порвавсь його кожух.
Шкандибає, бідний, попідтинню,
Як жебрак, який осліп й оглух.
Дід Мороз густі насупив брови,
Геть посинів з холоду, як мрець.
Його усміх сироти і вдови
Погасили, наче каганець.
У сумних очах застигли сльози,
Проступають рясно з-під повік.
Дід Мороз, які твої прогнози
На прийдешній безнадійний рік?
Що чекає нас у Новім році?
Честь і гідність? Злидні і ганьба?
Й мафія, немов більмо на оці,
На яку народ наш гне горба?
Чи діждемось ми свого Богдана,
Орачів звитяжних й сівачів,
Що залічать Україні рани?
Сухарів діждемсь чи калачів?
Дід Мороз минає гори й доли
І обходить за селом село…
Й повні йому мріються стодоли
І поля, заврунені зелом.
Поради самому собі
Коли здається: життя пропаще,
Єдиний вихід – у воду з мосту,
Не розгубися в життєвих хащах,
Хоч це непросто.
Буває, душу печаль огорне,
І все навколо стає немилим,
Повір: той світ, що здається чорним,
Ще стане білим.
Бува, кохання, як зрада-згуба,
Тебе раптово ошпарить горем,
То треба міцно стиснути зуби,
Всміхнутись зорям.
Коли морози, коли завії
Пригасять в серці іскрину Божу,
Скажи: я хочу! Скажи: я вмію!
Скажи: я можу!
Весна
Весну, заквітчану в барвінку,
У пишнім цвітові калини,
Я зустрічаю, наче жінку,
Що на усій землі єдина.
Зимі залишу всі печалі,
Тягар років, нудьгу і втому
І поспішу на дух конвалій,
На поклик молодого грому.
Хоч раз вдихнути запах рясту –
Хто зна, можливо, і востаннє –
Й ще раз комусь сказати:
«Здрастуй, моя любов, моє кохання».
Неначе вітер енергійний,
Неначе пролісок тендітний,
Кидаюсь березню в обійми
І розціловуюсь із квітнем.
Літній вальс
Знову виблискують роси
У світанковім саду.
Червень кладе у покоси
Трав буйнов’язь молоду.
Та не потрібно журитись –
Жодних немає підстав –
Скоро тут має з’явитись
Щедрість липневих отав.
Запах холодної м’яти,
Подих тонкий чебреця…
Літа п’янкі аромати
Ніжно лоскочуть серця.
Пахнуть бентегою ночі,
Наче розкішний букет.
Вічності зоряні очі
Дивляться з інших планет.
Вмите рясними дощами,
Ласкане щирим теплом,
Сонцем, туманом, вітрами,
Тішиться літом село.
Зливи пташиних рапсодій…
Світла і тіней ігра…
Дивнеє диво в природі –
Літа казкова пора.
Зимовий сад
Сад мій, снігами сповитий,
Спить, додивляється сни
Й мріє про те, щоб ожити
З першим диханням весни.
Скоро він скине дрімоту,
Й станеться диво із див:
Вишні, як ніжні істоти,
Щось зашепочуть до слив.
Груші схилились, як сестри,
Й думають думу свою.
Скоро бджолині оркестри
Тут заживуть, як в раю.
Яблуні вкриє фатою,
В листя вбереться гілля.
Сад мій розквітне весною.
З садом розквітну і я.
Досить вже суму й печалі –
Цим не подужати зла.
Наче човен на причалі,
Серце чекає тепла.
Раби
Чи вистачить духу, чи вистачить сили.
Аби нам позбутись ганьби?
Волають і стогнуть козацькі могили,
Але їх не чують раби.
Козацькі хоругви, козацькі клейноди
Давно спакували в гроби.
Якого ми роду? Якої породи?
А тої, що зветься – раби.
Покинувши матір недужу конати
І взявши у руки торби,
По білому світу на хліб заробляти
Пішли попідтинню раби.
Та й тут, під п’ятою нових олігархів,
Ми гнемо коліна й горби.
Полтава й Одеса, Чернігів і Харків –
Повсюди, повсюди раби.
Невже ми не здатні розпрямити спину
Й не бити в поклонах лоби?
Я знаю: підняти з руїн Україну
Ніколи не зможуть раби.
Якщо Україна для тебе щось важить,
То правильний вибір зроби.
Інакше нащадки колись про нас скажуть:
Були наші предки – раби.
Вибір
Після віків принижень і розп’ять,
Опісля чінгісханів і майданів
Мої брати і сестри знову сплять
Або белькочуть щось, неначе п’яні.
Один себе вписав до дрібноти,
А інший до чиновницької свити…
Господь створив цей світ, щоб я і ти
Могли не просто жити, а творити.
Він нас спитає: хто ти за один?
І звідки ти і родом, і корінням?
Подумай, чи ти є громадянин,
А чи нікчемне і слабке створіння?
Стожари
Аби спогадом душу зігріти,
повертаюсь у юні літа,
Коли міг навіть мед гіркотіти,
Та не гіркли дівочі уста.
Я забути не можу й не хочу
Ті уста, що неначе нектар,
І серпневі замріяні очі
Під гірляндами вічних Стожар.
Нам світили на небі Стожари
Яскравіше за денні сонця.
Літня ніч на нас сипала чари
І бентежила юні серця.
Ми не знали тоді, чи нам вдасться
Зберегти у житті Божий дар.
Просто ми шаленіли від щастя
Під гірляндами вічних Стожар.
Про добро і зло
Ще світом правлять танки і гармати,
Ще атом губить ріки і ліси…
Не бомби зможуть людство врятувати,
А цвіт садів і крапелька роси.
Бо злом ніколи зла не подолати.
Та де нам взяти стільки доброти,
І де нам взяти розуму палати,
Аби усе, що зле, перемогти?
Згадаймо те, що мудреці учили –
Хай віра в це ніколи не згаса:
Врятує людство не велика сила.
Його врятує мудрість і краса.
На храмовім празнику
– … Пийте-їжте, гості дорогі, слава Богу, що празника дочекались. Піднімемо першу чарку за рідну владу. В нашім селі вона багато добра зробила. Та не дивіться на мене так, наче я з високого дуба впав униз головою. Я вас такими фактами припру, що вам ніякого плюралізму не схочеться. На здоров’я!
А тепер закушуйте і загинайте пальці. Завжди у нас біда з пасовиськом була. Пасли корів на горбах та обніжках, край доріг, у березі на осоці. А тепер? Он за нашим городом поле п’ять років плуга не бачило. Для худоби роздолля – у бур’янах потопає. Вижене пастух череду і газету читає, а як столочим одну площу, то на іншу переходим – там цілу п’ятирічку теж кіт не валявся; не орано й не сіяно. Ну, то скажіть, як тут не подякувати владі?
…Де, куме, ваша чарка? Наливаймо, бо щось у горлі деренчить, треба його промочить. Вип’єм до пари, щоб не вкрали татари. О, пішла, як брехня по селу. А тепер слухайте далі. Рідна влада подбала, щоб наші люди спали спокійно. Раніше, навіть у роки застою, наш комбінат гуркотів удень і вночі, тепловози свистіли, рейки стогнали… А тепер, як у пісні співається: тиша навкруги. Якось онуки приїхали, питають: «Діду, а що то таке?» – й показують на німі корпуси елеватора, млина, комбікормового заводу. А я думав-думав та й кажу: «То пам’ятник нашій владі».
…Давай-но, стара, нам чогось гаряченького. Вип’єм за Трійцю: Бога-Отця, його Сина і Святого Духа. На то і празник. На здоров’я! Ви знаєте, за селом у нас був цілий залізничний полігон: під’їзні колії нафтобази, сільгосптехніки, сільгоспхімії, агропостачу. МАЗи і КАмаЗи щодня туди перли безперестанку, здіймали куряву, трощили дорогу, давили гусей і курей. Спасу від них не було. А тепер мир і тиша та Божа благодать. Як в отому кіно про невловимих месників, тільки мертвих з косами не вистачає.
…Не хапайтесь, куме, за сигарети. Ще по одній, бо у хаті чотири кутки. На здоров’я!… От ви хвалитесь, що газ маєте. Нам теж обіцяли цю цивілізацію. Перед кожними виборами. Під Дашевом навіть символічну трубу зарили. Людям – газ, а нам – труба! Десь пропав той символ, певне, в металобрухт пішов. І обіцяльники позамовкали, як солов’ї після жнив. Мабуть, влада про нашу безпеку турбується, бо газ – це діло непевне: там бахнуло, там загорілось… А я взяв машину дров і дві тонни вугілля та й за зиму не переживаю. Щоправда, продав для цього корову, зостався без молока, але нашій владі це не інтересно.
Бачу, куме, бачу, що у вас вуха пухнуть. Пішли на перекур. Гляньте на он ту хату під шифером. Продається. І та, що проти неї, продається. И недорого правлять – за тисячу доларів можна сторгуватись, Тільки на нашій коротенькій вулиці сім кинутих напризволяще подвір’їв, а по всьому селу кілька десятків набереться. Тікають люди з села, особливо молоді. Та нам, старим, від цього тільки користь. Бо раніше кожного вечора клуб двигтів від танців. Як врублять буги-вуги, то й в мою сиву голову грішні думки закрадаються, ноги до танцю просяться. А повертаються хлопці та дівчата з клубу, то собаки валують, спати нам не дають. А тепер, спасибі рідній владі, ніхто наші сни не турбує. Нема чого нам на свою долю нарікати. Будем жити – не помрем!
А може, куме, прикупите у нас яку хатину? Тільки не зволікайте, бо ще влада зміниться… Пішли до столу. Вип’єм за те, щоб наша доля нас не цуралась.
По добрій волі
Новела
Молоді весілля не хотіли. Краще, казали, зробити вечірку, а зекономлені гроші пустити на круїз. Та останнє слово було за батьками: який там круїз? Наслухалися всіляких дурниць з телевізора та й не шанують традицій предків. Все буде, як у людей: щоб музика на все село гриміла, горілка лилася рікою і ноги від танців хоч зо два дні гули.
Старий Дзюндзя – хоч який він старий, ще парубка за пояс може заткнути – два тижні метушився по обійстю, мугикаючи під ніс одне і те ж: «раз пішла така гулянка – ріж останній огірок». І різав. Щоправда, не огірок, а кабана, телицю, гуси і качок. А Сашко із сусідськими хлопцями намет лаштував, який колись виміняв батько у військових за відро горілки – в ньому цілий полк можна розмістити.
Мати пекла, смажила, варила й бурчала на «городських» сватів, які мають приїхати на все готовеньке – ото тільки на овочі та шампанське потратились. Сваха лише на язик справна – не переслухаєш, а сват ніколи капелюха не знімає: чи то лисини соромиться, чи то боїться, що розум з голови випурхне.
…Свати приїхали на іномарках та ще й цілу гирилицю рідні привезли. Всі коло молодої квоктали, а сваха взагалі сяяла, як сонце: подивіться, мовляв, яку красуню викохали. Дівчина й справді була гарненька, як великодня писанка. Сільські парубки аж рота пороззявляли.
Вже за столи сіли, по кілька чарок перехилили, а «городська» сваха все не могла нахвалитись донькою. Її Жанна, як королева, недарма за неї хлопці билися. По правді сказати, жених їй не пара, бо селюк селюком. Гаврило!
Говорила начебто й неголосно, але піввесілля чуло.
«От чорнорота Хвеська! – скреготав зубами Сашко, але мусив терпіти. – Хлопці за неї билися!… Хто ж їх бив, як не цей Гаврило? Стривай, ще й до тебе, торбо, черга дійде!»
А теща не вгавала. Горілку пила, мов за пазуху виливала. А кривилася тоді, як закушувала: те несвіже, те недосолене. І мухи літають здоровенні, наче ворони, – у місті таких і близько нема.
«Сама ти ворона!» – клекотів гнівом Сашко. Відсунув перев’язаний червоною стрічкою бокал із шампанським і хлюпнув у чарку горілки.
Жанна звела на нього очі, скривилась ображено й теж… потягнулась до чарки.
Сашко не зогледівся, коли молодої поруч не стало. Злість взяла: куди ж це вона повіялась? Хотів попід стіл вилізти, та побачив, що ззаду нього брезент піднято – мабуть, щоб не так жарко в наметі було. Пірнув туди.
Жанна в садочку на лавочці з приїжджим хлопцем сиділа. Палили цигарки. Десь- то, весело було, бо сміялася і, як Сашкові здалося, пускала бісики. Минаючи лавку, немов ненавмисне штовхнув хлопця в груди – той впав у траву, а Жанну по щоці зачепив рукою – наче й легенько, та виляск пішов.
З її очей посипались градом сльози – ніби на невидиму кнопку на тілі натиснула. Потім ще на одну – і здійнявся вереск, на високих регістрах, який всіх гостей примусив підвестися з-за столу.
…Молода бігла вулицею, зриваючи довгою фатою куряву, і викрикувала одне:
– Не хочу Дзюндзі! Не хочу Дзюндзі!…
Зупинилася аж на березі ставу. «Втоплюся. Всім на зло – втоплюся».
– Ей, дівко! – пролунав поруч старечий голос, – Як хочеш топитися, то йди на греблю, бо тут мілко.
Від несподіванки Жанна здригнулася. Аж тепер побачила у верболозі діда з вудкою.
Звереснули гальма. Жанна почула мамине голосіння:
– Ой, донечко моя ріднесенька… Ой, що ж ти надумала?… Ой, нащо тобі цей Гаврило здався?… Та я ж тобі найду соколиків, які тебе на руках носитимуть… Поїхати, доню, додомоньку…
– Їдьте! – зло кинула Жанна. – А мені пора на весілля.
Йшла молода вулицею рішуче й гордо, анітрохи не соромлячись забрудненої сукні і розкуйовдженої зачіски. У воротах на неї чекав Сашко. Мовчки дивились одне одному в очі. Постояли, затим молода, не зронивши й слова, взяла молодого за руку й повела до хати.
Гості зітхнули – хто з полегшенням, а хто – розчаровано.
