Володимир Горлей для антології “Подільський краснослов” (2021)

ВОЛОДИМИР ГОРЛЕЙ

 

Горлей Володимир Савович народився 1 січня 1951 р. в с. Яришів Могилів-Подільського району Вінницької області. Випускник філологічного факультету Вінницького педагогічного інституту (1975). Все життя пов’язано з педагогікою – вчителював, був директором школи. З 2013 р. – на творчій роботі, займається громадською діяльністю. Керівник ЛІТО «Калинове гроно» на Жмеринщині.

Поет, краєзнавець. Друкується з 1968 р. Автор збірок лірики та книжок для дітей: «Голос любові» (1994), «Мить щедрості» (2002), «Школоворот» (2011), «Славний вожачок» (2011), «Лірика» (2011), «Колесо життя» (2011), «Будь для мене загадкою» (2013), «Осанна осені» (2018); численних публікацій у періодиці. Десятки поезій покладені на музику. Редактор і упорядник багатьох колективних видань, посібників, книг з літературного краєзнавства, у т. ч. про В. Забаштанського, В. Вовкодава, М. Солоненка, П. Добрянського, А. Загрійчука, С. Литвина та ін.

Відмінник народної освіти (1984). Лауреат літературних премій «Гранослов» (1993), ім. М. Трублаїні (1995), журналістського конкурсу «Золоте перо» (2016), премії ім. В. Забаштанського (2018), «Кришталева вишня» (2018).

Член НСПУ (2019), НСЖУ (2013).

Проживає у с. Северинівка Жмеринського району на Вінниччині.

 

«…Часто буває: за словами не видно людину. Перед очима – біла пляма. І раптом сяйне тобі один рядочок: «А ти усміхнена, мов сонях…». Читаєш і дивуєшся. Бо це – образ. Це – поезія. Саме такі рядки золотистими нитками прошивають по-селянському просту і надійну тканину лірики Володимира Горлея. Навіть у деяких описових   місцях несподівано зблискує чародійна ниточка – і тоді все навколо світиться від неї. В цьому і виявляється особливість художнього стилю поета.

Петро Перебийніс, 2014

 

«…Це – таки художня література, не гучна й не настирлива, сповнена розважливої гідності, місцями просвітлена і життєво повчальна, нерідко добра, довірлива – аж до наївності. Поет уміє помітити те очевидне, чого інший не помічає, і перетворити його на поезію».

Анатолій Бортняк, 2002

 

«Як автор, як досвідчена і пронизливо мисляча людина-художник, В.Горлей цікавий насамперед філософським осмисленням явищ. Причому, глибинні думки він одягає в доволі прості слова, словесні конструкції, що надає їм легкості, афористичності».

Михайло Каменюк, 2011

 

«Література для В.Горлея не самоціль, а поклик душі, той шлях, що дозволяє з добром і ніжністю долучити дитячу душу «до вічного, великого, святого…». Його ліричний герой толерантний, спілкується з довкіллям тихо, без метушні, а сама поезія – без усякої сухозлотиці і фальшу. Він завжди у поетичних пошуках. Не тупцює на місці, а відтак живодайного вогню не позичає, а сам роздмухує «Божу іскру» у своїй душі».

Андрій Гудима, 2014

 

«Він – тонкий лірик, майстер епічного вірша, твору для дітей, гуморист і сатирик, автор  високохудожніх збірок поезій… Невтомний пропагандист рідної мови, літератури рідного краю».

Степан Литвин, 2014

 

РАДІСТЬ І ПЕЧАЛЬ

Зриваю полин

 

Я зриваю полин

у долині над сивим Дністром.

Я зриваю полин,

а на серці думки швидкоплинні.

І гірчать мені знов

мої спогади, тут, за селом,

Про щасливі роки,

що промчали, мов хмари осінні.

 

Я зриваю полин,

так, здається, прогаяно час.

Я зриваю полин,

поспішаю додому. Вже скоро…

Тільки думка болить,

щоби вогник родинний не згас.

І гірчать на губах

то молитва, то спалах, то сором.

 

Я зриваю полин.

Повертаюсь з далеких доріг.

Я зриваю полин,

де так пахнуть любисток і м’ята…

Що є краще в житті,

як стежина, що в серці зберіг,

Що лягає до ніг

і зове до батьківської хати.

 

На Святий Вечір

 

…В маминій хаті ми – наче лелеки.

Всі ж бо вечерю принесли здалека.

В колі сімейнім при свічечці мова

Тулиться, горнеться слово до слова.

Часто не бачимось: діти, робота,

А як зустрінемось – знати охота:

– Як живеш, сестро? Як живеш, брате?

Як живеш, мамо, в старесенькій хаті?

Як живе ближня й далека родина?

Де по сусідству поділась людина?!

 

…Кожен про себе спішить розповісти,

Як хазяйнує в селі, а чи в місті.

І про дітей, про онуків – привітно…

В хаті від слів цих і тепло, і світло.

Розповідь мами багата думками,

Мудрі поради шикує рядами:

Бо вболіває, щоб жили щасливо.

Діти для неї – то радість, то диво.

Мама схвильовано оповідає –

Мама в селі всіх по імені знає:

Подруг, знайомих і рідних, й далеких.

Мамі неважко живеться й нелегко:

 

Віддівувала тут, відколихала,

Відпрацювала, віджнивувала,

Відсповідалась за кожну провину

І відмолилась за долю вдовину…

 

…Каже, на серці думки невеселі:

Осиротіли знайомі оселі.

Каже, на цвинтарі меншає місця,

Каже, що молодь втікає до міста.

Каже, що п’ють селюки з безнадії –

Топлять в горілочці світлі надії.

Каже, втомились від слів, аж по вінця,

Каже, зазнали «нових українців».

Каже, паї – орендаторські штучки,

Каже, у спадок лишилась «кравчучка».

Каже, в Італію, каже, далеко –

Їдуть сельчани у рабство. Нелегко…

Каже, що пенсія – символ достатку,

Каже, що старість…

Ой, патку мій, патку…

 

…А у долині красується річка

Та, над якою співали «Марічку».

Та, що нас звала в свою прохолоду,

Та, що в дитинстві носили ми воду

До баштанів, до лози… Бур’янами

Все поросло… Мої милі краяни

Так зубожіли, – гірка їхня доля.

Стежка ввірвалась до ферми, до поля…

«Маєм, що маємо» – злидні, болото.

Вже й по колгоспові, вже й по роботі.

Все розтягнули: хто раму, хто клямку,

Дехто й вуздечку забрав на останку.

В роки важкі село всіх годувало,

А тепер, наче й на карті не стало:

Школу закрили, медпункт, дитсадочок –

Осиротів мій рідненький куточок…

 

…А за селом, мов сторожа, могили.

А над могилами – чорна калина…

Туга туркоче: живемо погано.

Зимно. Ой, зимно в моїх Нагорянах…

 

Роки – мов річка, біжать швидкоплинно.

Скоро не стане в селі вже родини.

Я на Святвечір затужу дитинно:

– Як ти живеш, моя вільна Вкраїно?!

 

Хочу приїхати, хочу зустрітись,

Хочу довідатись, хочу відкритись,

Хочу довіритись і поділитись,

Хочу порадитись і надивитись,

Хочу дійти я до рідних і друзів,

Хочу побути в родинному крузі.

 

А спомин, як вихор, рве серце і душу:

– Я на Святвечір приїду.

Я – мушу!

 

* * *

Роки біжать невпинно,

Як незагнуздані коні.

Ще на душі дитинно,

Хоч побіліли скроні…

 

Час пролітає швидко –

Не зоглядітись, поки…

Байдуже було, видко,

Світить зоря нам доки.

 

Все у житті відносно,

Все у житті від неба.

Бути людиною просто,

Людиною бути треба!

 

* * *

Так живи, щоб радісно і світло

Було всім. Щоб не хмурніло небо,

А було таким, як ти – привітним,

Люди щоб повірили у тебе.

 

Так живи, щоб вогнище горіло,

А не тліло вітрові на згубу.

Кожне слово перенось у діло –

Будь садівником, не лісорубом.

 

Золоті вуздечка

 

З роками розумію я коня,

Загнузданого в золоті вуздечка.

Окрилений – він в упряжі щодня,

А воля ніби й поруч, недалечко.

 

Терплячий і податливий, везе

Без батога. Хитається поклажа.

О, як мене до крові аж гризе

Його холодна і пругка упряжка.

 

Баба Ліда

 

У баби Ліди є дітей багато.

У баби Ліди наче їх нема.

У баби Ліди є город і хата,

І фотокартки – вся сім’я дрібна.

 

Вона так хоче словом обігрітись,

Почути рідне «мамо…», а чи «ба…»,

Наговоритись хоче, надивитись

І доторкнутись, як води верба.

 

Давно вже звикла, пишуть їй нечасто,

Та й приїздять хто раз на рік, хто два.

Не скаржиться нікому, що їй важко,

Хоч від думок сріблиться голова…

 

І тішать бабу Ліду різні згадки,

Вони приходять радісні, сумні.

У баби Ліди доля, як загадка,

Розгадка – фотокартки на стіні…

 

* * *

Час онуків і час прощань…

О, який він, цей час тривожний.

Ми до нього приходим кожний,

Всяк по-своєму, без вагань.

 

Розуміємо, що не вічні.

Ми вдивляємось долі в вічі.

Не почути б гірких нарікань

Від онуків у час прощань.

 

Чекання

 

Забутий Богом і людьми,

Він, мов приречений до страти.

Чому соромимось зізнатись,

Невже не наш… за воротьми?

Стоїть душа. І брат. І син.

 

– Когось чекає, – кажуть люди, –

Хреста несе за всіх один.

Ще вірить у життя, ще любить.

 

Самісінький… за ворітьми…

Шукає рідних між людьми.

– Нема! – й заслониться слізьми,

І тихо: – Господи, прийми!

 

Стежка до мами

 

Так пишно-пишно знов цвітуть черешні

І вишні, що у маминім саду.

Я так люблю куточок цей чудесний,

Сюди, як до причастя я іду.

 

Торкаюсь ніжно пелюстків губами –

Солодкий поцілунок і терпкий,

Свята стежино, ти ведеш до мами –

Уклін тобі синівський, доземний.

 

Любистком знову пахне на подвір’ї.

Тут про дитинство спогади мої…

Я так люблю, коли у надвечір’ї

Витьохкують, співають солов’ї.

 

Мудрість

 

На хвилях втриматися у човні

Не так вже й просто.

Дідусь колись казав мені:

– Ребром на воду весла,

А не плоско.

І течію лови, і вітер,

І вибирай орієнтир, –

Мовляв,

Куди прямуєш світом,

Для чого кидаєшся в вир?

Але якщо мети нема –

То і не борсайся дарма…

 

…З тією мудрістю живу –

Мій човен досі на плаву.

 

Мамин смуток

 

Пелюстки смутку – сива глибина

В очах у мами. Біль сумного згустку.

Що думає на цвинтарі? Хто зна,

Лиш мовчки поправляє чорну хустку.

 

Рясна, щемка барвінку таїна

Геть розрослась на батьковій могилі…

Ми з мамою на цвинтарі. Весна.

В її очах – пелюстки синьокрилі.

 

Пам’ять

 

Спіши вклонитись не хрестам

І не стежині.

Спіши вклонитися живій людині.

Бо що хрести?

То символи безсилі.

Бо що стежина?

В’ється в далі сині…

 

Спіши, щоб не сказали:

– Не зберіг!

Спіши, щоб не спитали:

– Чом не зміг?

Спіши, коли ще є куди спішити,

Радіти є з ким,

Плакати,

Любити…

Спіши лишити Заповіт

своїй дитині

Про давні й мудрі корені родинні…

 

* * *

Просинається ранок

І всміхається сонячно, мило.

І хмарки пропливають,

І кличуть в казкову блакить.

Десь далеко вгорі

Ніжне «кру журавлів прокотилось,

І від того душа

Пломеніє, радіє, щемить…

 

Це весна вже прийшла,

Це весна в зелен-віти прибралась,

І рясніють ліси,

Оживають пташині пісні.

Споважніла земля завесніла:

• Насилу діждалась, –

А сади аж бринять…

Так буває лише навесні.

 

* * *

З чого починається весна?

Зі струмочка, променя, краплинки,

З неба голубого, із хмаринки,

З вітру потайного, що пройма…

 

З чого починається весна?

З погляду, усмішки, поцілунку,

Загадкової і трепетної думки,

Що зігріє душу, обійма…

З чого починається весна?

 

* * *

Розвесняється день.

Відчуваю весни теплий подих.

Доторкається вітер

Берізок, ялин і верби,

А за лісом в гаю,

Обручем тихо сонечко сходить.

Розвесняється день,

А хмарки, наче ті голуби…

 

Скрізь прозора блакить

І глибоке замріяне небо.

І птахи, що увись

Щебетанням своїм піднялись,

Нам бентежать думки

І у леті розкреслюють небо…

Розвесняється день.

Я так хочу, щоб мрії збулись.

 

* * *

Літо збігає бабине,

Птахом шугає в повітрі.

І різнобарв’ям приваблює

Листячко пишно-тендітне.

 

Лісом біжить – вистукує,

Садом – на тім’ячку моститься,

Лугом – мелодію слухає,

Полем – різноголоситься.

 

І заграє з прохолодою,

За павутинку хапається.

Осінь, наділена вродою,

В синьому небі купається.

 

То заясніє, то хмуриться,

То заморосить, то стишиться,

Спогадом милим пробудиться,

Спалахом в серці залишиться.

 

* * *

Осінь – диво. Квітує листя.

Літо бабине – Сонцевій.

А у вирій птахи знялися,

В небі тане прощальний стрій.

 

Осінь – диво. Туманопала

І прозора її блакить.

Неповторна і небувала,

Незрівнянна буденна мить.

 

Птахи відлітають

 

Ви бачили, як птахи відлітають?

Вони повільно набирають вись,

Над полем і над гаєм пропливають,

Над гніздами, де мешкали колись…

 

Ви бачили, як птахи відлітають?

Вони тривожні. Невблаганна мить.

Здається, легко крилами махають,

Та кожна їм пір’їночка болить…

 

Вже бабине літо

 

Вже бабине літо у лісі, в долині,

Вже сяйвом багряним пахтить блискавиця

І погляди кидає в небо невинні,

І стелить до ніг нам жариночки-листя.

 

Вже бабине літо на срібнім осонні.

А ми у розмові зітхаємо щирій

Про вік наш. Про вогники жовто-червоні,

Про сонце, що наче збирається в вирій.

 

Знов пада сніг

 

…Вже вечоріло. Білий сніг зорів.

Усе було в них вперше, як востаннє:

На зустріч він метеликом летів,

Стрічав своє незвідане кохання.

Вже вечоріло. Білий сніг зорів.

 

У мареві сніжинок на льоту

Він цілував її веселі очі.

Вона раділа в мрійному танку

В обіймах серед зоряної ночі.

У мареві сніжинок на льоту…

 

Знов пада сніг. Ні. Зупинивсь на мить.

Ця неповторність… Спогад серце крає.

Так солодко бентежить і п’янить:

Було колись… Згадалось. Все минає…

Знов пада сніг. Ні. Зупинивсь на мить.

 

Берег

 

Кличе берег знову нас до себе

І плюскочуть хвилі голубі,

І голубить вітер віти вербам

Так, як пестив коси я тобі.

 

Незабутню радісну хвилину,

Неповторну сонцесяйну мить

Залишила річка швидкоплинна

І тепер бентежить, і п’янить.

 

Каштанів цвіт

 

Каштанів цвіт, як усмішка рясна.

Пригадую тебе я щохвилини,

До тебе серцем і думками лину –

Бульвар Шевченка.

Вечір і весна…

 

Каштанів цвіт. І спогади, як рій,

І недоторканість щасливих мрій,

І ніжний, і вродливий образ твій,

Cлова, твої слова:

– Єдиний, мій…

 

Каштанів цвіт, як незрадливий світ,

Як загадковість неповторних літ.

А дні, неначе лебеді летять.

Лиш спогади

Радіють і болять…

 

Це не дощ

 

Це не дощ. Це лише краплини

Тихо б’ють по твоїй парасольці.

Невловимі німі хвилини,

Я і ти, а між нами – сонце!

 

Це не дощ. Тобі гладить коси

Погляд-спалах з-під чорних вій.

Нам тривожні думки доносить,

Я і ти – це весни сувій.

 

Це не дощ. Це лише росинки,

Парасолька в руках тремтить.

Гомонять, миготять намистинки,

Я і ти, а між нами – мить…

 

Річка – як музика

 

Річка – як музика:

лілії, плеса,

Граються хвильками

човен і весла.

Сонечко променем

лагідно гладить –

То мерехтить,

то до берега вабить.

 

Річка – як музика:

за осокою

подумки, мріями

я за тобою.

Хвильки гойдаються,

як перевесла

і віддаляються

лілії, плеса…

 

Річка – як музика,

Річка – як погляд,

Річка – як сонечко,

Річка – як спогад.

 

А сніг все пада

 

А сніг все пада, хоч здається,

Що вже весна на видноколі,

Немов метелик в шибку б’ється

І тануть степлені долоні.

 

А сніг все пада. Вже на скронях –

Та тільки згадка, як розрада.

А ти усміхнена, мов сонях,

А сніг все пада. Сніг все пада…

 

А ти мовчиш

 

А ти мовчиш…

Ця мить для мене – вічність.

Шукаю в спогадах,

У згарищах зорію

Любов твою,

Що склалася у вірші,

Слова твої,

Що обернулись в мрію.

 

А ти мовчиш…

Чи бешкетує вітер,

Чи обважніло тиша провисає,

Чи полином настоюється літо?

Моя душа

Мовчання наслухає.

А ти мовчиш…

 

* * *

Сніжинки пролітають рясно,

Як наполохані надії,

А ти всміхнулася так ясно

І мружиш вії.

 

Сніжинки пролітають рясно,

А я в бентежному полоні.

Цей сніг, він так мені невчасно

Упав на скроні.

 

Сніжинки пролітають рясно,

До них звертаюся з мольбою,

Щоб почуття мої не згасли –

Живу тобою.

 

Вірність

 

Ти не думай, що між нами кілометри.

Відстань – лиш сигнали й перестуки.

Залишаюсь тобі вірним і відвертим

У відлунні стоголосої розлуки.

 

Ти не думай, що між нами кілометри.

Я збагнув одну з найкращих істин:

Якщо віриш – відстань можна стерти,

Якщо любиш – відстань вже не відстань.

 

* * *

Між нами стільки передум,

Між нами стільки перемрій.

Я все життя до тебе йду,

Щоб лиш почути голос твій.

 

Між нами – радість і печаль,

Між нами – сумнів і вина,

Між нами – спогадів кришталь,

Між нами – даль і таїна.

 

* * *

Коли тебе зраджують – боляче вдвічі,

Ніж те, що у тебе пекуча рана.

Бо рана загоїться. Рана – не вічна.

А зрада гіркою печаллю стане.

Коли тебе зраджують…

 

* * *

Не спопели, не зрадь, не обмани

Моєї ніжної тендітної любові,

Моєї юної ще зовсім сивини,

Моєї долі – ні в думках, ні в слові.

 

Не оскверни, не осуди, не страть,

Не знищ її – єдиної, святої,

Збагни лише: Людина – від любові,

Як від любові – Божа благодать.

 

* * *

Так мало треба для розлуки,

Так легко скривдити кохання,

Щоби відчути присмак муки –

Гіркий полин розчарування.

 

Так мало треба для любові –

Лиш щирий погляд, ніжний дотик,

Промінчик сонечка у слові,

І образ дорогий навпроти.

 

* * *

Я Вас люблю. Я Вас чекаю завжди

У спогадах, чи просто наяву.

Ваш неповторний образ мене вабить,

Вами радію, вами я живу.

 

Я Вас люблю. Про Вас думки лелію

І бережу непрохану любов.

При стрічі з Вами я ніяковію,

Без Вас у згадки повертаюсь знов.

 

Я Вас люблю… І серце пломеніє.

Я Вас люблю… Молодшає душа.

Я Вас люблю, як мрію, як надію,

Як радісну сльозиночку в очах.

 

Вино спокути

 

Я п’ю вино. За Вас я п’ю вино.

Нехай цей хміль мені зігріє душу.

Я Вас любив.

Я Вам сказати мушу…

Та тільки ні.

Тепер вже все одно.

 

Нехай думки, як сніг в травневі дні,

Стають сльозою на щоці рум’яній.

Вас величає хтось

«Мадам» чи «пані»,

А Ви всміхаєтеся –

Не мені.

 

Я п’ю вино. Із келиха. До дна –

Свою терпку, свою гірку спокуту.

Я п’ю вино, свою п’янку отруту.

Я Вас любив.

Ви – гріх мій

І вина.

 

* * *

Відлунням докотилося:

– Любила…

Відлунням донеслося:

– Не твоя…

І наче птах, що падає безсило,

У розпачі заметушився я.

 

Твої слова, мов вирізьблена фраза

Мов блискавка, що серце розтина.

А в погляді то подив, то образа,

Тривожний щем і пустка-далина.

 

Лиш спогади, то ніжні, то болючі,

Що спалахнувши, гаснуть в забутті.

Твої слова лукаві і разючі,

Твої слова – жариночки святі.

 

Як я чекав, виглядав тебе, мила,

Як я любив розмов твоїх сувій.

Відлунням докотилося:

– Любила…

Відлунням донеслося:

– Любий мій…

 

* * *

Вона. Ця жінка. Любить ще мене.

Хоча у неї – чоловік і діти.

І я у згадках, наче сонях, квітну,

Як думка про минуле промайне.

 

Але для чого, так і не збагну.

Це почуття мене п’янить привітно.

Я так її божественно люблю,

Приховано. Так ніжно і так світло…

 

* * *

Так швидко, здається,

літа-журавлі пролетіли –

Ніколи, на жаль,

мені їх не вернути назад.

Як добре, що ми

в цьому світі були,

що зустрілись.

Ви – літо. Я – осінь.

Ви – сонце. А я – снігопад.

 

* * *

Ідуть дощі. Пливуть клубчасті хмари,

То блискавка, то грім, як тарантас.

Ідуть дощі. Мій спогад, як стожари…

І я з любов’ю думаю про вас.

 

* * *

Нехай минає час і струменять літа,

Мудрішають думки і кличуть Вас в дорогу.

Хай зріє зірка Ваша золота:

Вас люблять? Вас жадають?! Слава Богу.

 

Нехай минає час услід за журавлями,

Нехай щемить душа від радощів, болить.

Нехай чекають Вас і тужить хтось за Вами –

Ви щастя свого лиш не пропустіть…

 

Нехай минає час, нехай думки – роями,

Нехай у спогад Вас покличе добра мить.

Чекайте і любіть. Вертайтеся піснями.

Сльозинка хай від щастя забринить.

 

Нехай минає час. Не покидає доля,

Нехай стрічають Вас і радощі, й тривоги.

Життя, мов колосок, – пишніє серед поля.

Зерна не обтрусіть і не зроніть під ноги.

 

Монастирські дзвони

 

Пам’яті Володимира Забаштанського

 

А монастирські дзвони, як колись,

Стрічають знову радісно поета.

І слухає той передзвін планета,

І я з надією удалеч задививсь.

 

Блаженний він, відвертий і простий.

Терплячий, гордий, «Свічечкою слова»

Він освятився й освятилась мова –

Весь білий світ став серцю дорогий.

 

Браїлів пам’ятає юнака,

Який любов’ю жив, творив і мріяв.

Якби ж то не гірка лиха подія,

Що увірвала долю в козака…

 

«А я радію, сестро, в темнині», –

(читаю зболені рядочки в круговерті):

«Комусь на світі легше, ніж мені», –

(слова його пекучі і відверті).

 

Ідуть до нього добрі земляки –

Вклонитися Поету і Людині.

Лунають дзвони, наче вперше нині.

Лунають, як поетові рядки…

 

Відданість

 

Пам’яті Володимира Вовкодава

 

Він – не герой…

Він – мужній трудівник,

Навчитель про Кармеля, про Устима.

Він не ховавсь за спинами. Не звик…

Він, наче птах, духовність ніс на крилах.

 

Не прагнув він високих нагород.

Життя своє він ладен був віддати

За правду, за свободу, за народ,

За Батьківщину, за Вкраїну-матір!

 

Він ідеалам віддано служив,

І тим був гордий.

Просто був Людиною.

Він – не герой…

Він вічне боронив.

Учив, як треба жити Україною!

 

Однокласникам

 

А час летить.

Між нами стільки літ…

Пробігли роки радісні, тривожні.

А спогад, наче яблуневий цвіт,

Горить, сія в пелюсточці у кожній.

 

А час летить.

Я не забув ще Вас

У круговерті днів моїх буденних.

Допоки серце б’ється й плине час,

Вас пам’ятатиму у клопотах щоденних.

 

Помаранчевий лист

 

– Дивіться, – пишете, –

в який прекрасний час

живемо ми. Здійснилась Революція!

Ще стоїмо непевно, мов над кручею,

та головне, що Україна відбулась!

 

– Щасливо, – пишете, –

так полонив Майдан

бунтуючий, співаючий, вируючий…

Зоря вгорі світила, не чаклуючи,

і вже не кликала в оману чи туман.

 

– Молюся, – пишете, –

я за дітей своїх.

За Україну, за щасливу долю!…

Лиш не приспати б пишнослів’ям волю,

Святую воленьку… Думки – неначе сніг…

 

Знову хтось б’є на сполох

 

Знову хтось б’є на сполох.

Слухаю-дослухаюсь.

Не розумію, хто ми

У круговерті буття?

 

Дивний і неповторний

Світ моїх прагнень. Роки –

Борозни на долонях,

Поле моєї долі.

 

Інеєм лебединим

Впали на скроні хмари.

– Біле! –

А, кажуть, чорне…

– Чорне! –

А, кажуть, біле.

 

Як вберегти красиве

В душах у наших кволих?

Дай мені, Боже, сили

Не погасити свічку!

 

Мелодія душі

 

Це тільки й втіхи маю, що вірші.

У них живу, радію в них і плачу.

Вже не бажаю мати іншу вдачу.

То не слова – мелодія душі

 

Таємна, ще не пізнана, незнана,

Дзвінкоголоса, ніжна, невблаганна.

Торкаюсь серцем і – згоряю знову,

І воскресаю, довіряюсь слову.

 

Яка то радість і яке то щастя:

Вслухатись, як співає листом осінь.

Одвічна музика. Я чую її й досі –

Життя мого сопілчане причастя.