Петро Гордійчук для антології “Подільський краснослов” (2021)
ПЕТРО ГОРДІЙЧУК
Гордійчук Петро Григорович народився 13 травня 1951 р. у с. Долиняни Мурованокуриловецького району Вінницької області. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка (1977), вивчав киргизьку мову і літературу в Киргизькому державному університеті у м. Бішкеку. Займався музейною, журналістською і редакторською справами. Головний редактор літературно-мистецького журналу «Вінницький край» (2003-2012), Зараз є відповідальним секретарем Вінницької обласної організації НСПУ.
Перекладач, поет. Автор перекладів 10 книг з киргизької мови, у т.ч.: збірок «Там, де теплий синій Іссик-Куль» (1978), «Киргизькі народні казки» (1979, 1988), «Веселка Іссик-Кулю» (1986), «Сучасна киргизька повість» (1987), окремих творів А. Стамова, Д. Бекніязова, К. Джусупова, У. Абдукаїмова, Н. Байтемірова, О. Данікеєва та інших. Упорядник десятків видань українською – альманахів, антологій, автор літературознавчих статей, рецензій і передмов у періодиці. Видав збірку власних поезій «Ентальпія» (2016).
Лауреат літературної премії ім. М. Трублаїні, член журі фестивалю «Підкова Пегаса» (2010, 2013), кавалер почесних відзнак НСЖУ (2009) та НСПУ (2013).
Член НСПУ з 1983 р., НСЖУ від 1978 р.
Проживає у м. Вінниця.
«Перекладам П. Гордійчука властива сумлінність і точність, тонке відчуття мови, стилістичних особливостей письма того чи іншого письменника, якого він перекладає».
Никанор Дубицький, 1982
«Петро Гордійчук належить до дуже перспективної частини наших молодих письменників, озброєних, крім власного літературного таланту, ґрунтовними знаннями мов народів СРСР, в даному разі – киргизької мови».
Віль Гримич. 1982»
«Діапазон життєвих і творчих інтересів молодого літератора широкий. Поряд з прозою він плідно працює в галузі поетичного перекладу, опублікував кілька літературно-критичних статей в українських і киргизьких журналах».
Василь Гарвасюк, 1982
«Він твердо постановив для себе: якщо писати, то тільки вартісні речі, а не засмічувати літературу сентиментальними розмальовками. Цього принципу він дотримується постійно… Його вірші вражають довершеністю форм, любов’ю до всього живого, вимогливістю до слова».
Світлана Блонська, 2011
«Так і наділі перекладав би тюркські оповідання та романи, але… «Вдарили в небі цимбали…» Й витончені звуки старовинної музики збудили ті пласти душі, які тихо собі спочивали і полинули, мов птахи, вірші».
Юрій Шураєв, 2013
«Я давно знаю, що Петро Гордійчук не тільки любить, а й сам пише рану поезію. І його творчий діапазон не обмежується тут тільки глибокою лірикою, а й тяжіє до теплої, почасти грайливої іронії- найчастіше над самим собою. А це безсумнівна ознака високої творчої зрілості його таланту і на цій художній ниві».
Леонід Пастушенко, 2013
НЕ ТРЕБА СЛІВ
* * *
Ріллі батькових рук залягли до осіннього сіву.
Відкосились жнива. Перевеслами літо сповите.
А в сьогоднішню ніч колосилося зоряне жито,
серпень місяця міряв неміряну зоряну ниву,
зерна зір капотіли в долоні замислених плес,
шелестіли жита на розгойданих гонах небес.
Та як сонце зійшло позбирати зірки золоті,
сиве срібло дощу молотили вітри молоді…
* * *
Ти прислухайся, вдарили в небі цимбали,
Загули оксамитовим гулом баси.
Придивися, розсипались дробом і впали
На дахи, на шляхи голосні голоси.
Закипіли, заврунились, загомоніли
Буйні зела зелені на гонах гінких,
Там, де повнилась повінь тривожної сили,
Там, де пінилась піна вітрів весняних.
Ти прислухайся – в небі заграва заграла,
Придивися – розквітла троянда громів…
Тонко тенькнула й трісла струна на цимбалах
І простуджено бас загримів.
* * *
Вечір вкляк на стежці між могилами,
бив поклони згущеній імлі,
горбився хрестами окосілими,
шелестів переляком в гіллі,
Ніч вкривалась саванами білими
І привиддям слалась по землі.
Зблідла. І – озвалось стоголосими
стоакордно у регістри всі!
Ледь стріпнули вишні віттям-косами,
Губи – у трояндовій красі…
Рушив день лугами і покосами
Босими ногами по росі.
* * *
Веде оратай в полі борозну.
Кладе сівач у землю зерно жита.
Збирає колос силу наливну,
Щоб людські дужі руки перелити.
У небі жайвір натяга струну
І сипле пелюстками синьоцвіту
Дзвінкі пісні на ниву весняну,
Щоб їм у житі небом заясніти.
Й ляга струни рівніша борозна,
і зерно в землю падає зігріти,
Як лине з неба пісня чарівна.
Довіку на землі хлібам рясніти,
Якщо у май заквітчана весна
В вінку нестиме жайворові квіти.
* * *
Одцвітає на схилах ожина,..
Тут босоніж тепер не пройти.
В’ється долі твоєї стежина
В синю далеч, високі світи.
Обіч тої стежини упали
Чисті роси в рясні спориші,
Де колись так безпечно ступали
Ноги босі моєї душі.
І для мене світилися роси,
Але квіти цвітуть не мені.
В посивілі ожинові коси
Заплелись колючки потайні.
Зупинитись? Вернутися? Впасти?
Не судилось… Та серце: «Іди!»
У зарошених травах квітчасто
Пломеніють багряні сліди.
Іншій зірве ці ягоди сині
І тобі на уста покладе…
Я стою на знайомій стежині,
А довкола ожина цвіте.
* * *
Без тебе мить… Краплиночка роси
Скотилася з листка і в пил упала.
А в ній світанку скалка ночувала,
Її кохав вологий дзвін коси.
Без тебе день… Казали, за селом
Веселка засівала сонцем ниву.
А там, де жито виложила злива
Журавка била зраненим крилом.
Без тебе рік… Вишнево вицвів сад.
Йому б ягід жаринками зоріти,
Та спить бджола, а вже цілує віти
Холодними вустами листопад.
Без тебе вік… Життя – воно одне,
А пташка серця б’ється в груди-грати.
Я випущу її і буду спати.
І не будіть мене!
* * *
І вже… Мов струни напнуто дороги
На рейки тінь від потяга лягла.
Лебідко біла, боле серця мого,
У дальній вирій змах твого крила!
Летить перо… Хитнулися перони…
«Спинися, серце!» – в грудях крик холоне,
«Спинися, мить!» Не слухає, сплива.
«Ко…», «Лю…» Болить.
Та й нащо? Все – слова.
Ле-бі-донь-ко…
* * *
Не треба слів. Не будемо гойдати
Під стелею надій колиску сліз.
Давно зрубали дуб, що нам для хати
На сволок у гаю зеленім ріс.
Пилки відголосили – жалібниці,
Рубанок-піп гріхи йому стесав.
Заструганий в паркети чи стільниці
Ще до життя ніхто не воскресав.
Поліг коваль на все село останній,
Що обіцявся викувати гак.
Ні, не на фронті, не в Афганістані,
А так пропав. Напевно, був пияк.
Для люльки конопляну шворку треба
Зсукати з міток: купиш – не таку.
А терлиця мовчить, нудьгує гребінь.
Куделя спить під лавкою в кутку.
Зате лоза тепер по всій долині,
Де був ставок – хоч віз бери, хоч сніп.
А хто сплете лозину по лозині?
Нема кому – дідуньо той осліп.
І колискову вже забула мати.
А хто тебе навчить? Прийшла пора
За плугом йти, а не пісні співати.
Забула мати пісню, бо стара.
Воли невтомні, борозни глибокі
І нарізно. Погонич квапить час…
Над нами просто небо. Тиша. Спокій.
Немає слів. І сльози душать нас.
* * *
Наснилося: в спекотному осонні
Ширяє птах над змореним селом,
Над ставом виграє і плесо сонне
Так боляче черка стрімким крилом!…
Іванко, ластів’ятко прудкокриле,
Любове чиста, вірна і… чужа,
Чому ж так тужно, так чаїно квилить
І млосно так болить моя душа?
Твоїх очей така солодка мука!
Такий щасливий щем – твої уста!
Такі тортури голос твій і руки,
Печале грішна й радосте свята!…
Ні, я не вмів тебе не помічати,
За те мені під серцем сум нести.
Між нами сивий час стає на чати.
Прости мені, прости мені, прости…
* * *
Зорі так не світили ніколи,
Так ще густо не падала ніч!
Наскрізь серце твоє прокололи
Гострі стріли закоханих віч…
Так вітри ще ніде не шугали,
Відправляючи сонце в політ.
Білі руки твої обіймали
Для весни подарований світ.
Синій ранок всміхався – до тебе!…
Та коли опустилося небо
На долоні замислених площ,
Та стояла одна, не єдина.
І між віями зблисла краплина:
Дощ.
* * *
Вошел к тебе негаданно-непрошенно,
И ты передо мною в двух шагах
Молчишь, катая слово, как горошину
На непослушных, ласкових губах,
И смотришь и светло, и настороженно.
Молчи, я все равно тебя пойму,
Когда вот эту сладкую горошину
Горячими губами обниму.
* * *
Мне так легко с тобой и так тревожно,
Так невозможно думать о другой,
Так стыдно подбираться осторожно
Другими проторенною тропой,
Так трудно повторять! Ведь это – было,
Все это было с нами – и не раз:
Так медленно метель в окне кружила,
Так ласково любовь кружила нас…
Мне хочется присесть с тобою рядом
И все сказать одним коротким взглядом,
И все понять: смешинка иль слеза
В твоих глазах. И… высмотреть глаза.
* * *
Скажу себе: «Она была моя…»
И улыбнусь, как доброй взрослой сказке,
Где правят всем одна любовь да ласка,
Живут лишь радость, счастье, ты да я.
И удивлюсь: откуда эта дрожь,
Предчувствие потери и разлуки?
«Меня ли обнимали эти руки?» –
Спрошу тебя. А ты не так поймешь…
Глаза в глаза, а кажется, что мимо.
Рука в руке – уже не та рука.
Она была. Как сон, неповторима,
Неудержима, словно с гор река.
* * *
Весна! Весна!.. Несется, громыхая,
Вдоль темных улиц, мимо грязных луж,
Унылая орда пустых трамваев,
И бледных лиц, и суетливых душ…
Была зима. Хоть холодно, да с милой,
Не часто пусть, а все же рядом с ней.
Ее улыбки солнышко светило,
Подснежники цвели в душе моей…
Унылый город, тесные квартиры,
Псы во дворах, коты на чердаках.
Как сердцу одиноко в этом мире
На всех сырых промозглых сквозняках!
Куда ты скачешь, рыжий? И откуда?
Усы торчком, облезлый хвост трубой…
Ну где твоя блохастая приблуда?
Давай за ней попрыгаем с тобой!
А клетки лестниц кружат до тошноты,
А лифт застрял с улыбкой до ушей.
На крыше штиль. И хочется полета
На девять с половиной этажей.
Удень з вогнем
Кого шукав в Афінах вдень з вогнем
Філософ древній – кінік Діоген?
Людину! Ту, що знала б ціну владі,
Богам служила, правді і громаді.
Та не знайшов – довкруж один обман:
Той тактик, той стратег, а той тиран?
Як демократ – обов’язково краде,
Як олігарх, то батька й брата зрадить.
А тому дай лиш хліба та видовищ,
А той шука від неба й світу сховищ,
Вина боїться, жінки і дитини…
Ніде нема потрібної людини.
Отож філософ із розпуки й скрути
Прийняв, здається, келишок цикути.
О славний Діогене! Де ти, де ти?…
Нема. Пішли філософи в поети,
Удень з вогнем уже ніхто не бродить
І не шукає, отже – не знаходить.
Але кричать: «Проблема України
Втім, що нема потрібної людини!»
А що, як нам багаття запалити
Й разом піти шукати, не блудити?
А що нема в запасі смолоскипа,
Нехай хоч свічка миготливо сліпа:
Нехай шукає правди епіграма.
Філософи й поети, будьте з нами!
* * *
Сліди маленьких ніг, стежки-доріжки –
Дорога знань і кличе, і веде:
Осінній день окрайці сонця ріже
І школярам в портфелики кладе.
Лінійка. Дзвоник. Сяють очі, лиця,
Шкільне подвір’я сміхом розцвіло.
І зошити учнівські, мов Жар-птиці,
На схилах парт розправили крило…
Усе, як вперше, вперше і востаннє:
І піт з чола, і лід з душі, й політ,
І перша двійка, й пісня, і кохання,
Дванадцять балів і дванадцять літ.
Вмиваймо руки, розправляймо крила,
Щоб відчинити двері в майбуття!
Сьогодні літо спалює вітрила,
А завтра починається життя.
* * *
В твої літа Він дав себе розп’яти –
За ним пішли мільйони на хрести…
Я вірю: тяжко згорбленим конати.
Я знаю: тяжко вгору хрест нести.
А нас ведуть. Ходім, моя єдина.
Хоч ми з тобою грішники прості,
Дай Боже й нам дістатися вершини,
Дай Боже й нам ожити на хресті.
* * *
Весна і жінка – гарно їм удвох.
В тумані сонце сяє за плечима.
На мить зі мною стрілися очима
Не ти одна – природа, вічність, Бог.
* * *
Мій тост – за Жінку.
Я – стрімкий струмок,
Вона – вода у ньому промениста.
Що ми на цьому світі без жінок?
Сухі ярки – ні форми, ані змісту.
Якщо ми – небо, то вони – зірки,
Що світять з нього в ліжечка малечі.
Без них і небеса-чоловіки –
Лиш німота, зіяння порожнечі.
Якщо ми – Сонце, то вони – Земля,
Що гріє Всесвіт квіткою барвінку.
Не я кажу, а серце промовля
Такі слова, бо тост оцей – за Жінку,
За те, що б’є цілюще джерело,
За те, що в небі чистих зір без ліку,
За квіт Землі, за те, щоб так було,
Допоки нас, допоки світа й віку.
* * *
Пелюстку сонця пролісок гойда,
Як юна мати крихітку-кровинку,
Так ліс і поле літа вигляда.
Так літо й сонце виглядають жінку.
Стоїть вона, усміхнена, ясна,
Гойдає на руках прийдешню днину.
Як землю приголубила весна,
Так Жінка пригорнула Україну.
* * *
Я боюся вмерти невідомим,
Адже в славі, кажуть, сенс життя.
Я боюся жити несвідомим,
Без кохання, віри, каяття.
Я люблю. Мене?… Одна бабуся.
Кажуть – мало. Кажуть – а не вір.
Кажуть – а не бійся. Я – боюся.
Черв. Комашка. Тля. Теля…
І звір-р-р!
* * *
Копит копичка, грив грайлива пара –
Звитяга звички, кінських сил примара.
Перинність сіна. Сонність. Віко дня…
Первинність зміни саней і… коня.
* * *
Руку й серце можна їй віддати,
Можна вік цвірінькати в гіллі.
Хто спромігся жінку розгойдати
До висот, де хмарять журавлі?
* * *
Про щастя мрію, гукаю долю,
Озветься – поглядом, знаком, сном…
В світах шукаю тебе – тополю,
А ти – верба під моїм вікном.
* * *
Віддавши честь борні, свободі, знакові,
Були ми не дурні, однак – однакові.
Он там, де грізні хиляться хрести,
Ми будем різні – я, Господь і ти.
* * *
Сивінь волосся, носа синь…
Хоч плач, хоч смійся – так і є:
В чаду осінніх голосінь
Веселе сонечко встає.
Ще буде час, і люд, і блуд,
І суд, і гріх, і каяття,
Пророків рік і мить іуд…
Не буде міри і пуття.
З Аликула Осмонова
1.
Я зречуся життя,
але вірші не кину писати.
Що життя без поезії –
житня полова.
Можу богові
сотню разів набрехати,
Але пісні
неправди –
ніколи,
ні слова.
2.
Коли спливе з літами, як вода,
Моя співуча сила молода,
Й настане день у вирій відлітати,
Не пам’ятник про мене нагада.
Невільна і німа могильна мла
Не захова мене всього до тла,
Нехай не кожен зможе відгадати,
Як глиб і височінь моя зросла.
Пісок і камінь – ложе? Хай і так.
Я слово по собі лишу за знак –
Умру, але над горами крилатий
Мого життя скакатиме рисак.
3.
Три коники, кобилка,
три струни…
А як заграє!..
Як не поверни –
Мелодія
божественно-убога,
Гірка душа
гірської сторони.
Хто має хіть,
хай обирає бога,
Оркестр для тризни
чи для свята-тою,
А я
з комуза
музою простою
Як мій народ,
стоятиму
і встою.
