Яковенко Тетяна. НА ТЕМУ ВІЧНОСТІ (цикл поезій)
Молитва за маму
Там, за думками й роками,
Тихо збіга життя.
Боже, храни мені маму,
Сиве й покірне дитя.
Вічна якась руїна —
Тільки роби й роби!
Що воно за країна,
Де матері — раби?!
Чорна робота зроду
Випила силу до дна:
Діти,
хати,
городи,
Голодомори,
війна …
Боже, єдиний свідку
Всіх її сліз і мук,
Боже, продовж їй віку
Тут, де ще я живу.
Там, у небеснім лоні,
Де не гримлять громи,
В світлі Свої долоні
Долю її візьми.
Дай їй здоров’я, Боже,
Ласки і співчуття.
Щастя не мала.
Може,
Матиме хоч життя …
Боже, в Своєму Храмі
Вічної таїни,
Боже, храни мені маму,
Маму мою храни …
* * *
Все може статись на землі,
Де кожен власну душу душить,
Де кораблі — не кораблі,
А лиш маленький клаптик суші,
Де що не рік — то шрам,
то карб,
То ювілей конквістадорів,
І де ріка — вже не ріка,
А просто — довгий шлях до моря.
Все може статись на землі,
Де в кожнім серці зріє камінь,
Де ми живем, і ми — малі,
І нерозумні, і лукаві,
Заложники смішних тривог,
Дрібних турбот, сімейних нірок.
І тільки Бог, єдиний Бог
Усе ще в нас для чогось вірить.
* * *
А хто ті люди, що роботу мали
щоночі люто грюкати у двері,
трусити книги, піджаки, білизну,
ретельно відбирати все, що зможе
хоч звіддалік ввійти у компромат?
З презирливо-погордливим обличчям
дивилися на материнські сльози,
на тихий відчай, на дитяче горе,
ті гробарі, не в шкурі і смолі,
а у новеньких, з кишеньками, френчах?
Безликі, жорсткоокі, вузькогубі,
пишались тим, що можете вбивати?
Де ви тепер?
Хто ви тепер?!
В трамваях
боюсь дивитись на пенсіонерів:
У кожному неважко при бажанні
впізнати того «професіонала»
І жертву того легко упізнать …
Де ви тепер, хто в тюрмах катував?
Хто упивався нелюдським стражданням?
Хто цілився в потилиці німі?!
Я не питаю, хто у тому винен,
що ви такими, звироднівши, стали.
Обставини … Слизький холодний страх …
Гидкі, потворні виродки-мутанти!
Ніхто вас не примушував!
Самі
катами стали.
І себе любили.
І досі ви собою гордитесь,
не дуже то й маскуючись.
І теж —
частина мого рідного народу …
ЧЕКАННЯ
Той, що судив,
каже: «Я не стріляв».
Той, хто стріляв,
каже: «Я не судив».
Хто знає правду?
Свята земля.
В ній захоронено всі сліди.
Той, хто судив,
ще довго судив.
Той, хто стріляв,
не повісивсь, ні.
У керівному кріслі сидів,
і ордени одягав восени.
Ті, хто судив і стріляв — живуть,
Пенсію мають,
Поважну ходу.
Ждуть, може, знову їх призовуть.
Ждуть.
ЗАЇЖДЖИЙ ЗООПАРК У ВІННИЦІ
Лев свою клітку міряв.
Вздовж. По діагоналі.
Мовчали птахи і звірі.
Мавпи і ті мовчали.
Звірі були спокійні,
Не гризли залізні грати,
Не кидалися на стіни,
Не жебрали і не грались,
Байдуже відступали
Від служникової щітки,
Ще спокійніші — спали,
Звившись в клубочок щільно.
Мають кісток доволі.
Мають сухеньке ложе.
Може, пусти на волю,
Вже б не вижили. Може …
Дуже смішну розвагу
Любить юрба строката.
Товпляться, ловлять ґави
Діти, бабусі, тата.
Можна шпурнуть горішком
Чи погарчати вволю.
Звіра боятись смішно —
Він же сидить в неволі.
Як їм живеться, звірам,
В довгі зимові ночі?
Дивляться з недовірою
Гострі некліпні очі.
Може, оцей порожній
Погляд, що в спину вкліщивсь,
Кожну людину, кожну,
Садить в окрему клітку?!
* * *
Давайте, організуємо
зліт ветеранів-вбивць,
тих, хто в тридцяті й після
допитував, фабрикував,
стріляв, роздягав, прикопував,
отримував ордени,
стояв на святкових трибунах,
в почесних ходив піонерах,
і нині поважно й сито
дратується на телевізор …
Давайте, організуємо …
ТІНІ
Тіні забутих предків —
це душі вкраїнських письменників,
яким лиш тепер «дозволено»
повернутися з Соловків …
ПІД КИЄВОМ …
Під Києвом якийсь сірома
(Із траси видно крізь паркан)
Собі споруджує хороми.
Вже й величезний котлован
На метрів п’ять униз возрили.
Уже важкі бетонні брили
Одну до одної кладуть
І припасовують поволі,
І по стіні уздовж повзуть
Якісь ото по пояс голі,
Похмурі люди бронзолиці,
Немов єгипетські раби
На фараоновій гробниці.
І, певно, їм на те дарма,
Чи це — палац, чи це — тюрма,
Чи те і інше разом взяте.
Вони працюють, як прокляті,
Похмуро й мовчки …
ПРО ЖИТТЯ
Навчитись жити, як зимовий сад:
Оголено,
Промерзло,
Чорно,
Мовчки.
Терпіти і чекати.
ЖАЛЬ МЕНІ …
Край платформи — спіла абрикоса.
Кожен плід — рожевий, як маля.
Бомж якийсь, нечесаний і босий,
В неї каменюками шпурля.
А вона стоїть, втекти не годна,
І не годна «пробі» голосить.
Бомж гілки ламає — він голодний,
Випив, але нічим закусить.
Так ото підстрибував з годину,
Всі долоні обчухрав собі.
Жаль мені і дерева, й людини,
І кого — сама не знаю — більш …
УКРАЇНСЬКА САМОСВІДОМІСТЬ
Перекочуються через Україну
хвилі дискусій.
Балакучі політики
в котрий раз
обіцяють одне й те саме.
А на самому денці
океану штормових соціальних пристрастей
Посеред городу стоїть тітка в старій кухвайці,
Зіперлась на заступ та й думає:
— Україна — то й Україна …
Розбудова — то й розбудова …
Ну нема — то й нема …
Хоч би того, що є,
не прийшли відбирати …
ЗАПІЗНІЛО-ПАТРІОТИЧНЕ
Мій знайомий художник
продав тещину дачу
(нічогеньку, між іншим)
на озері з білим піском,
щоб пожити півроку в Парижі.
О Париж …
Він і в Африці, певно, Париж …
Повернувшись звідтіль,
він плювався прокурено-люто:
— Ах Парі … Ох Парі …
Там одні димарі
на тлі неба.
А та їхня Сена —
сіро-бура канава зелена.
Теж мені — місто …
Аж тепер зрозумів геніальність імпресіоністів —
це ж яку вони мали уяву!
А якби їм іще показали
озеро моєї тещі??!
ПРО НАДІЮ
На кого ж надіятись в цьому самотньому світі?
На себе?
На Бога?
ПІСЕНЬКА ПРО ЖИТТЯ
Чого іще чекати від життя?
Воно щемить, як рана незагоєна.
І кожен в нім шукає забуття
По-своєму … по-своєму … по-своєму …
Той — лається, той — плаче, той — співа,
Комусь тріщить від хмелю голова,
Той ревно ліпить пам’ятник собі,
А той — плекає груші на вербі,
Той — ремонтує свій автомобіль,
Той — чаркою гамує страх чи біль,
Той — совістю гендлює чи свиньми,
А той — шукає правди між людьми.
А стежечка біжить лише вперед.
І літ твоїх ніхто не відбере,
Але Господь можливості дає
Ото шукати кожному своє:
Хтось — тільки сіє, а комусь — жнива,
Той — молиться, той — плаче, той — співа,
Той — совістю гендлює чи свиньми,
А хтось — шукає правду між людьми …
А Й СПРАВДІ …
Маєш день чи годину
І не просись
В Бога довше прожити.
Що ти важиш, людино?
Жменю роси
Із вечірнього жита …
НАРОДЖЕНИЙ РІЗДВОМ
Василеві Стусові
Хтось злякався, хтось не мавсь на силі
Викрикнути вірші ножові.
Ти пробач, будь ласка, нам, Василю,
Що тебе — нема, а ми — живі.
Всі живі, хто правдоньки боявся,
Голови не зводив догори,
Хто тебе тиранив, хто — сміявся,
Хто і сам не відав, що творив,
Хто твої гіркі страждання й муки
Солоденьким віршем «освітив»,
Хто навчився справно гріти руки
На твоєму імені святім …
Господи Всесильний, Боже правий,
Чом та правда досі ще німа?
Вісімнадцять років є держава,
А музею Стусові — нема.
Твій народ … Він досі на колінах.
Влада — інша, а халяви — ті ж.
Повернувся ти на Україну,
Бронзовим у Вінниці стоїш.
Бронзові неопалимі крила
Прагнуть неземної висоти.
Ти пробач, будь ласка, нам, Василю,
Що до тебе нам не дорости.
Може, десь через роки й століття,
Коли Бог нам просвітить серця,
Зможемо хоч трохи зрозуміти
Того, хто не зрадив до кінця.
Зможем усвідомити офіру
Задля правди й боротьби зі злом.
У любові й незбагненній вірі
Того, хто народжений Різдвом.
ДОЩОВІ ЛЮДИ
Так людина бува дощовою, як літо:
Любить скаржитись словом, думками імлити.
І в душі дощовій, попід мокрі тини
Виростають одні бур’яни … бур’яни …
Так і ходить людина, на сонце убога,
І не має у серці ні дідька, ні Бога,
І в безбарвних очах — безпробудна сльота
Басамани спліта …
Так людина живе і не знає, навіщо,
З кожним роком усе невдоволено-зліща,
Неспроможна на пісню, скупа на слова.
Дощова … дощова …
Так минеться людина
туманом, імлою.
Заросте її слід мокрецем-бугилою…
Задрібна у цвіту, задебела в стеблі …
Видно, треба й таке на землі …
ЯКЩО ЗАСЛУЖИТЬ …
Старіючі жінки в Будинку відпочинку
Вже, певно, кілька днів, як віднайшли розвагу:
Єдинодушно всі шельмують чолов’ягу:
— Старий шкарбун, а, бач — привабив дівчининку!
Таки ж — трухлявий пень, товстун сивобородий,
Такому б на печі вівсяну кашу їсти!
Чого вона, ота, щовечора приходить
Такий неблизький світ до нього, аж із міста?!
Старіючі жінки свої прасують блузи,
Чіпляють коміри із чорно-бурих лисів,
Сідають вздовж алей у невиразній тузі
І дивляться услід ровесникам облислим.
А ті собі — тюпцем — кудись — в глибини парку,
Ловити за хвости щезаючі спокуси.
Хто що собі шука: хтось — чарку, хтось — цигарку,
А той — любові, хоч запліснявілий кусень.
Старіючі жінки сидять на кожній лавці.
Не ті уже ловці. Не те уже довкілля.
Спішить, спішить життя і вислиза крізь пальці,
Регоче над людським смішним минущим тілом.
Перетіка життя з земного у небесне.
Тілесних насолод перецвітають ружі.
Ото одна душа у небесах воскресне,
І то — якщо на те у Господа заслужить.