Яковенко Тетяна. НА ТЕМУ ВІЧНОСТІ (цикл поезій)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Молитва за маму

 

Там, за думками й роками,

Тихо збіга життя.

Боже, храни мені маму,

Сиве й покірне дитя.

 

Вічна якась руїна —

Тільки роби й роби!

Що воно за країна,

Де матері — раби?!

 

Чорна робота зроду

Випила силу до дна:

Діти,

хати,

городи,

Голодомори,

війна …

 

Боже, єдиний свідку

Всіх її сліз і мук,

Боже, продовж їй віку

Тут, де ще я живу.

 

Там, у небеснім лоні,

Де не гримлять громи,

В світлі Свої долоні

Долю її візьми.

Дай їй здоров’я, Боже,

Ласки і співчуття.

Щастя не мала.

Може,

Матиме хоч життя …

 

Боже, в Своєму Храмі

Вічної таїни,

Боже, храни мені маму,

Маму мою храни …

 

* * *

 

Все може статись на землі,

Де кожен власну душу душить,

Де кораблі — не кораблі,

А лиш маленький клаптик суші,

Де що не рік — то шрам,

то карб,

То ювілей конквістадорів,

І де ріка — вже не ріка,

А просто — довгий шлях до моря.

 

Все може статись на землі,

Де в кожнім серці зріє камінь,

Де ми живем, і ми — малі,

І нерозумні, і лукаві,

Заложники смішних тривог,

Дрібних турбот, сімейних нірок.

І тільки Бог, єдиний Бог

Усе ще в нас для чогось вірить.

 

* * *

 

А хто ті люди, що роботу мали

щоночі люто грюкати у двері,

трусити книги, піджаки, білизну,

ретельно відбирати все, що зможе

хоч звіддалік ввійти у компромат?

З презирливо-погордливим обличчям

дивилися на материнські сльози,

на тихий відчай, на дитяче горе,

ті гробарі, не в шкурі і смолі,

а у новеньких, з кишеньками, френчах?

Безликі, жорсткоокі, вузькогубі,

пишались тим, що можете вбивати?

Де ви тепер?

Хто ви тепер?!

В трамваях

боюсь дивитись на пенсіонерів:

У кожному неважко при бажанні

впізнати того «професіонала»

І жертву того легко упізнать …

Де ви тепер, хто в тюрмах катував?

Хто упивався нелюдським стражданням?

Хто цілився в потилиці німі?!

Я не питаю, хто у тому винен,

що ви такими, звироднівши, стали.

Обставини … Слизький холодний страх …

Гидкі, потворні виродки-мутанти!

Ніхто вас не примушував!

Самі

катами стали.

І себе любили.

І досі ви собою гордитесь,

не дуже то й маскуючись.

І теж —

частина мого рідного народу …

 

 

ЧЕКАННЯ

 

Той, що судив,

каже: «Я не стріляв».

Той, хто стріляв,

каже: «Я не судив».

Хто знає правду?

Свята земля.

В ній захоронено всі сліди.

 

Той, хто судив,

ще довго судив.

Той, хто стріляв,

не повісивсь, ні.

У керівному кріслі сидів,

і ордени одягав восени.

 

Ті, хто судив і стріляв — живуть,

Пенсію мають,

Поважну ходу.

Ждуть, може, знову їх призовуть.

Ждуть.

 

ЗАЇЖДЖИЙ ЗООПАРК У ВІННИЦІ

 

Лев свою клітку міряв.

Вздовж. По діагоналі.

Мовчали птахи і звірі.

Мавпи і ті мовчали.

 

Звірі були спокійні,

Не гризли залізні грати,

Не кидалися на стіни,

Не жебрали і не грались,

Байдуже відступали

Від служникової щітки,

Ще спокійніші — спали,

Звившись в клубочок щільно.

 

Мають кісток доволі.

Мають сухеньке ложе.

Може, пусти на волю,

Вже б не вижили. Може …

 

Дуже смішну розвагу

Любить юрба строката.

Товпляться, ловлять ґави

Діти, бабусі, тата.

Можна шпурнуть горішком

Чи погарчати вволю.

Звіра боятись смішно —

Він же сидить в неволі.

 

Як їм живеться, звірам,

В довгі зимові ночі?

Дивляться з недовірою

Гострі некліпні очі.

 

Може, оцей порожній

Погляд, що в спину вкліщивсь,

Кожну людину, кожну,

Садить в окрему клітку?!

 

* * *

 

Давайте, організуємо

зліт ветеранів-вбивць,

тих, хто в тридцяті й після

допитував, фабрикував,

стріляв, роздягав, прикопував,

отримував ордени,

стояв на святкових трибунах,

в почесних ходив піонерах,

і нині поважно й сито

дратується на телевізор …

 

Давайте, організуємо …

 

 

ТІНІ

 

Тіні забутих предків —

це душі вкраїнських письменників,

яким лиш тепер «дозволено»

повернутися з Соловків …

 

ПІД КИЄВОМ …

 

Під Києвом якийсь сірома

(Із траси видно крізь паркан)

Собі споруджує хороми.

Вже й величезний котлован

На метрів п’ять униз возрили.

Уже важкі бетонні брили

Одну до одної кладуть

І припасовують поволі,

І по стіні уздовж повзуть

Якісь ото по пояс голі,

Похмурі люди бронзолиці,

Немов єгипетські раби

На фараоновій гробниці.

І, певно, їм на те дарма,

Чи це — палац, чи це — тюрма,

Чи те і інше разом взяте.

Вони працюють, як прокляті,

Похмуро й мовчки …

 

 

ПРО ЖИТТЯ

 

Навчитись жити, як зимовий сад:

Оголено,

Промерзло,

Чорно,

Мовчки.

Терпіти і чекати.

 

 

ЖАЛЬ МЕНІ …

 

Край платформи — спіла абрикоса.

Кожен плід — рожевий, як маля.

Бомж якийсь, нечесаний і босий,

В неї каменюками шпурля.

А вона стоїть, втекти не годна,

І не годна «пробі» голосить.

Бомж гілки ламає — він голодний,

Випив, але нічим закусить.

Так ото підстрибував з годину,

Всі долоні обчухрав собі.

Жаль мені і дерева, й людини,

І кого — сама не знаю — більш …

 

 

УКРАЇНСЬКА САМОСВІДОМІСТЬ

 

Перекочуються через Україну

хвилі дискусій.

Балакучі політики

в котрий раз

обіцяють одне й те саме.

А на самому денці

океану штормових соціальних пристрастей

Посеред городу стоїть тітка в старій кухвайці,

Зіперлась на заступ та й думає:

 

— Україна — то й Україна …

Розбудова — то й розбудова …

Ну нема — то й нема …

Хоч би того, що є,

не прийшли відбирати …

 

 

ЗАПІЗНІЛО-ПАТРІОТИЧНЕ

 

Мій знайомий художник

продав тещину дачу

(нічогеньку, між іншим)

на озері з білим піском,

щоб пожити півроку в Парижі.

 

О Париж …

Він і в Африці, певно, Париж …

 

Повернувшись звідтіль,

він плювався прокурено-люто:

 

— Ах Парі … Ох Парі …

Там одні димарі

на тлі неба.

А та їхня Сена —

сіро-бура канава зелена.

Теж мені — місто …

Аж тепер зрозумів геніальність імпресіоністів —

це ж яку вони мали уяву!

 

А якби їм іще показали

озеро моєї тещі??!

 

 

ПРО НАДІЮ

 

На кого ж надіятись в цьому самотньому світі?

На себе?

На Бога?

 

ПІСЕНЬКА ПРО ЖИТТЯ

 

Чого іще чекати від життя?

Воно щемить, як рана незагоєна.

І кожен в нім шукає забуття

По-своєму … по-своєму … по-своєму …

Той — лається, той — плаче, той — співа,

Комусь тріщить від хмелю голова,

Той ревно ліпить пам’ятник собі,

А той — плекає груші на вербі,

Той — ремонтує свій автомобіль,

Той — чаркою гамує страх чи біль,

Той — совістю гендлює чи свиньми,

А той — шукає правди між людьми.

А стежечка біжить лише вперед.

І літ твоїх ніхто не відбере,

Але Господь можливості дає

Ото шукати кожному своє:

Хтось — тільки сіє, а комусь — жнива,

Той — молиться, той — плаче, той — співа,

Той — совістю гендлює чи свиньми,

А хтось — шукає правду між людьми …

 

 

 А Й СПРАВДІ …

 

Маєш день чи годину

І не просись

В Бога довше прожити.

Що ти важиш, людино?

Жменю роси

Із вечірнього жита …

 

 

НАРОДЖЕНИЙ РІЗДВОМ

Василеві Стусові

Хтось злякався, хтось не мавсь на силі

Викрикнути вірші ножові.

Ти пробач, будь ласка, нам, Василю,

Що тебе — нема, а ми — живі.

Всі живі, хто правдоньки боявся,

Голови не зводив догори,

Хто тебе тиранив, хто — сміявся,

Хто і сам не відав, що творив,

Хто твої гіркі страждання й муки

Солоденьким віршем «освітив»,

Хто навчився справно гріти руки

На твоєму імені святім …

 

Господи Всесильний, Боже правий,

Чом та правда досі ще німа?

Вісімнадцять років є держава,

А музею Стусові — нема.

Твій народ … Він досі на колінах.

Влада — інша, а халяви — ті ж.

Повернувся ти на Україну,

Бронзовим у Вінниці стоїш.

Бронзові неопалимі крила

Прагнуть неземної висоти.

Ти пробач, будь ласка, нам, Василю,

Що до тебе нам не дорости.

 

Може, десь через роки й століття,

Коли Бог нам просвітить серця,

Зможемо хоч трохи зрозуміти

Того, хто не зрадив до кінця.

Зможем усвідомити офіру

Задля правди й боротьби зі злом.

У любові й незбагненній вірі

Того, хто народжений Різдвом.

 

 

ДОЩОВІ ЛЮДИ

Так людина бува дощовою, як літо:

Любить скаржитись словом, думками імлити.

І в душі дощовій, попід мокрі тини

Виростають одні бур’яни … бур’яни …

 

Так і ходить людина, на сонце убога,

І не має у серці ні дідька, ні Бога,

І в безбарвних очах — безпробудна сльота

Басамани спліта …

 

Так людина живе і не знає, навіщо,

З кожним роком усе невдоволено-зліща,

Неспроможна на пісню, скупа на слова.

Дощова … дощова …

 

Так минеться людина

туманом, імлою.

Заросте її слід мокрецем-бугилою…

Задрібна у цвіту, задебела в стеблі …

Видно, треба й таке на землі …

 

ЯКЩО ЗАСЛУЖИТЬ …

Старіючі жінки в Будинку відпочинку

Вже, певно, кілька днів, як віднайшли розвагу:

Єдинодушно всі шельмують чолов’ягу:

— Старий шкарбун, а, бач — привабив дівчининку!

Таки ж — трухлявий пень, товстун сивобородий,

Такому б на печі вівсяну кашу їсти!

Чого вона, ота, щовечора приходить

Такий неблизький світ до нього, аж із міста?!

 

Старіючі жінки свої прасують блузи,

Чіпляють коміри із чорно-бурих лисів,

Сідають вздовж алей у невиразній тузі

І дивляться услід ровесникам облислим.

 

А ті собі — тюпцем — кудись — в глибини парку,

Ловити за хвости щезаючі спокуси.

Хто що собі шука: хтось — чарку, хтось — цигарку,

А той — любові, хоч запліснявілий кусень.

 

Старіючі жінки сидять на кожній лавці.

Не ті уже ловці. Не те уже довкілля.

Спішить, спішить життя і вислиза крізь пальці,

Регоче над людським смішним минущим тілом.

 

Перетіка життя з земного у небесне.

Тілесних насолод перецвітають ружі.

Ото одна душа у небесах воскресне,

І то — якщо на те у Господа заслужить.