Колесник Лариса. ПОМЕРТИ (оповідання)
Від автора
Десять днів поспіль я була біля могили вбитого внука стільки, скільки того потребувала моя душа – по кілька разів на день, чи подовгу безлюдного росяного ранку, чи сиділа допізна увечері на бордюрі напроти (поряд на стовпі яскраво світив ліхтар) , а містяни та приїжджі снували по страшній алеї біля могил: перша – Ромчикова з Небесної Сотні, остання, сьома, – Василькова, що вцілів на Майдані, але віддав життя в злощасному Щасті…
Що відчували рідні і чужі люди? Я стала свідком не тільки людського горя, але й його історій. Одна спільна біда розбилася на безліч окривавлених скалок. Ось одна з них. Після почутого згадалось «Подвійне коло» Яновського і не тільки… Наступний жахливий виток спіралі української історії.
__________________________________________________________________________________________
“Повернися! Тільки залишися живий! Залишіться!..” – ця хвилила знову прийшла, як кажуть, в такому ж мундирі. Ще недавно вона так проводжала Василька.
Похапцем перехрестила широку спину у формі захисного кольору, що зникала в дверях «Пиріжкової» на розі «Сотки»…
Як і щодня непідвладно сиділа пригасло на своєму теперішньому пристановищі – бор дюрі, що обрамлював символічну Братську могилу воїнів УПА в Меморіальному сквері Івано-Франківська. Важка принука приводила її сюди тамувати біль, але рана ніяк не присихала. Вона сама стала стражданням, вже не молилась і ні про що не благала Бога. Душу поволі затягувало плівочкою зреченості і байдужості до всього. Десь зникли тривоги, проблеми, навіть звуки і запахи – порожнява. Погляд вицвів. Може, від того, що весь час дивилася на Васильків портрет. І він через те безмежне споглядання теж якось потьмянів, очі погасли і спорожніли, лице зблідло.
Яскравіли вінки з національною символікою. Прапор, прикріплений на хресті, спадав на портрет і скидався на хусточку, що пов’язувала Василькову голову. Так схоже запинала його в дитинстві, щоб у шийку не дуло. Шийка у нього була тоненька і якась дуже беззахисна…
Вітер зсунув прапор набік, і вона похопилася поправити його, але спинилася: нехай закриває те вушко, яке пробила куля. Може, не так йому болітиме…
Час від часу портрет заступають люди: кладуть квіти, запалюють свічки, плачуть, моляться. Так щодня.
Нарешті вони знову удвох – могила і вона. Смеркає – і риси на портреті туманіють. Але так ближчає його душа, і її можна про щось питати, відповідати… Вона нічого не гамувала в собі, не думала, як воно виглядає збоку – це нічого не важить.
Знову не видно. Очі байдуже, а тоді з тривогою зупинилися на плямистій тканині захисного кольору: Син…у!.. – опам’яталася і примовкла.
– Тут Ваш Син?! А я прийшов до цих могил поміркувати і теж… порозмовляти. Це остання. Сьома. Як Ви?
– А як я маю бути,втративши отакого гарного, сильного, молодого!.. Мого! – обурилася, що виривають її зі звичного стану.
– …Не треба. Ви – щаслива людина.
– Щаслива?! – скочила на ноги, стиснувши кулачки. Руки піднялися , щоб бити той голос, бити!.. Але погляд встромився у… здороженого життям чоловіка. Сіріло в присмерку стягнуте болем обличчя. Прив’ялий, з молодою сивиною. Широкі плечі опущені, звисають
– Можна біля Вас присісти?.. Заспокойтеся. Ви справді щаслива мати. Якщо син зумів так померти. Якщо його могила – в центрі міста! Ви це усвідомлюєте?! Не стане і Вас, і його покоління, а Його – пам’ятатимуть. Завжди. Бо він залишив славу і добре ім’я вашій родині, Україні. Засвітіться і ходіть по житті з високо піднятою головою: Мати Героя! Подякуйте йому, як дякують люди Вам, що виховали такого сина. Треба мати щастя так умерти і…назавжди залишитися живим!.. Це не пафосно, це – правдиво.
– Ви ніби заздрите!
– Заздрю. І мрію достойно…вмерти. Я завтра їду на лінію фронту. Їду своєю машиною, завантаженою гуманітаркою, і залишуся. Там під «градами» двоє моїх синів. Поки що живі. Я разом із ними був на Майдані, потім вони пішли добровольцями на Донеччину… Є ще й третій. Але він воює…по той бік. Давно. З Майдану. Служив на Сході в органах… Мені часто здавалось, що то не моє дитя. Не моя кров. Але ганьба – моя! І всього нашого роду. Повірте, більше несила ходити по українській землі. Ваш біль – святий. Мій – чорний. Я не можу бути ні з друзями, ні з рідними – просто не маю права на радість. Тому стану біля синів рити окопи, спасати поранених, робити все, що зможу і вмію!.. Але найбільше я мрію знаєте про що? Зустріти отого, старшого, і… Може, Господь подарує мені таку спокуту… Може, вціліють мої хлопчики, які своєю кров’ю прагнуть змити нашу ганьбу. Краще я…
Чоловік заплакав. У неї від потрясіння дрібно затремтіли руки. Знову почало рвати душу. Притулилася плечем до плямистої форми, втирала сльози людському горю. Раптом відчула Себе – зболіло-чисту і…живу!
– Ваші хлопчики не загинуть і будуть героями! А той… Його вже, мабуть, нема! Нема! Господи! Не мучте мене так! Чуєте?!.
– Пробачте, – відійшов, висякався в хусточку. – Але так, видно, мало бути. Я мав перед кимось висповідатися. Ми обмінялися болем, бо Ви його можете сприйняти й зрозуміти.
– Я буду молитися за вас… трьох . А, може, треба й за чотирьох…
– Дякую. Хай береже Вас Господь. Мені час іти. Ще хочу забігти у «Пиріжкову».
– Ту, що на розі «Сотки?»
– Так. Ми любили ходити туди з синами. Коли вони були ще дітьми….
– Я теж її люблю. Можна з Вами?
… У нього зжурені карі очі, дві глибокі зморшки біля міцно стулених вуст, великі загорілі руки.
Чому я не маю надлюдських можливостей, щоб захистити їх усіх, зупинити криваву бойню?! Перетворитися б в якусь іншу субстанцію і знищити ту двоголову гідру! Не страшно, що мене вже не буде, але буде світ без зла! Померти в ім’я добра. Мабуть, кожен із воїнів відчуває подібне. Воїнів, а не вбивць
– А Ваші очі засвітилися життям! – усміхнувся радо. – Якщо повернуся, знатиму, де Вас шукати. Тримайтесь. Мені вже час. Слава Україні!
Різко відсунутий і обережно поставлений стілець. Все.
– Героям слава! – відповіла самими губами.
2015
