Віктор Крупка для антології “Подільський краснослов” (2021)
ВІКТОР КРУПКА
Крупка Віктор Петрович народився 20 березня 1976 р. у с. Педоси Погребищенського району Вінницької області. Випускник Вінницького педагогічного училища (1995), філологічного факультету Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського (2000). Кандидат філологічних наук (2011). Учителював. Зараз викладає в альма-матер. Є керівником студентського ЛІТО «Вітрила».
Поет, літературознавець. Автор збірок лірики «Тиха надлюбов» (2016), «Прозорі» (2017), «Химерник» (2019); монографії «Художній світ Володимира Забаштанського» (2015); публікацій в періодиці, наукових і публіцистичних статей в колективних збірниках. Досліджує сучасну українську літературу, рустикальну лірику, літературне краєзнавство, передусім творчість В. Забаштанського, П. Перебийноса та інших.
Лауреат всеукраїнських літературних фестивалів «Відродження поезії» (2017), «Підкова Пегаса» (2017).
Член НСПУ з 2018 р., НСЖУ з 2016 р.
Живе у Вінниці.
«Немає у Віктора Крупки полум’яних клятв у вірності Батьківщині, але вона, ця Батьківщина любовно збережена ним разюче живою і дивовижною в ліричних одах життю поза межами політичних струсів і міжкастової боротьби. Так, наш поет – перш за все, лірик, а це – одвічне пра-ремесло поета».
Михайло Каменюк, 2016
«Поліфонія мотивів свідчить про неоднозначність ліричного «я», постійні шукання в межах необароко й сентиментальності, платонізму й експресіонізму, імпресії та карнавальності, екзистенційності й химерності (Віктор Крупка – і справді вельми плідний автор з-посеред свого покоління й земляцтва, зокрема), що підсилюють ігри фоніки й семантики, інтуїції й коду, емоцій і дивацтва, нагадуючи Соломонову мудрість в двох смислових опозиціях («І це теж мине» – «Ніщо не минає»)».
Ірина Зелененька, 2017
«Автор, дистанцюючись від постмодернізму, являє читачу просвітлену поезію, в якій неодмінно й чітко, як константи, постають феномени СУПОКОЮ, САМОТНОСТІ, СТРЕМЛІННЯ, СПОВІДАЛЬНОСТІ, СОВІСТІ, які апелятивно звернені до батьків, до малої батьківщини та її людей. Щось тонке й дитинне, те, чого не вистачає затлумленим обивателям наших міст, в поезії Віктора Петровича оживає й озивається чимось доступним і проникливим, як голка сакральної ін’єкції».
Віталій Борецький, 2018
«Заглиблений – ось найпереконливіша, найповніша ознака поетичного таланту Віктора Крупки. Заглиблений у живу природу, у небо і планету. А водночас – до кожної жилочки, стеблиночки, травиночки – наш, подільський, український».
Петро Перебийніс, 2018
«Віктор Крупка родом із мальовничого села Педоси, що на Вінниччині. Цей край називають Надроссям, бо саме тут бере свій початок річка Рось. А від батька-матері, від затишної оселі, любистку і рути-м’яти повниться силою його поезія, напоєна джерелицею рідного обійстя, сонячними світанками, зустрічами і прощаннями. Педагог, літературознавець, журналіст і… звичайно ж, поет – це ті творчі крила, що дають йому можливість дивитися на світ очима дорослого і дитини».
Тетяна Яровіцина, 2019
ОМРІЯНІ КОСМОСОМ ДІТИ
* * *
стежка навтьоки, я – навздогін…
хто з нас найшвидше до яворів?
вечір як тиша. тиша як вечір.
житу від рук моїх нібито й легше.
жито просочується з росами в шкіру,
тіло вбирає нестишену віру.
тіло – душі… озирнися і глянь:
тут тебе повно в ясі завмирань.
вже позіхаю… вже нудяться мальви
і у чеканні бере воду мама.
сни найсолодші, любистком заручені,
зорі над хатою мліють павуче…
хмелю напився, напився і щему.
мамо, вернувсь я до нашого неба…
став розпрозореним, справжнім, безмірним –
знову знайшов свою Україну.
* * *
у викривлених дзеркалах я мов Сократ,
де немає реальності ані дороговказів,
попереду і позаду, хто б мене і як не назвав,
видаюся собі неабияким персонажем.
у викривлених тінях – давно уже не дитя,
не весна, що проростає у небо, не таїна джерелиці.
забув, як щезати у митях, забув, що не птах.
у викривлених дзеркалах у мене немає обличчя.
немає, бо тільки з одним-однісіньким народився,
пив молоко, відчував матір, предовго у тиші спав,
бачив майбутнє, і ниті, і вузлики, і шляхи щонайвищі,
але ніколи не торкався зором викривлених дзеркал…
тільки води, від якої був завше найщасливішим,
тільки землі, яка поспішала безглядно назустріч.
впиралася в душу і злітала в обрій зеленим віршем.
а хтось творив дзеркала і не зважав на… душу.
* * *
рана на долоні – проростає трава, наче віра…
травню її віддай, щоби тримала небо удосвіта,
викохуй роси, позбувайся бентежного звіра:
вимірюй геометрії кутами не завше гострими,
тримай у кишені на всяк випадок одну монету,
забувай про тривоги, чужинців, сходжені камінці.
тебе ж називають вічником, диваком, поетом,
бо ніхто ніколи не відав, що тримаєш у лівій руці,
бо молитву тримав у правій, промовляв про себе.
шепотом не оскверняв тишу, що проступала з долонь, –
душа, наче сонце, блукала у травах, втрачала сенси,
душа любила літепло, неосяжність і своє безсоння.
любила стежки і дороги, карбувала гріх блудного сина.
ти віддавав монету подорожнім, а в кишені з’являлася інша,
у словах, ще не мовлених, була легкість, у думках – провина,
і аж до струни тоншала крихка, та непереборна космічність.
і аж до рани, до остраху, до болю, до миті, до вчора…
мрій літування – і переліг випростується до межі,
яка відсувається, даленіє, бо слова мовчазні, як собори,
віддають данину волі розкриленої травневій грозі.
* * *
і буде тобі камінь свідком…
розплутаєш нитки мовчань,
заплющиш очі – і торкнешся вітру,
розплющиш – мов пророком став.
дороговказом камінь білий…
без перехресть, в одну ясу,
про тебе призабули тіні.
а що попереду? не сум…
мовчиш. але небес відлуння
лягає: ти ж бо робиш крок,
відточить камінь сонця струни,
березовою стане кров.
і буде, наче віра, камінь,
вертатимешся – осягни
всі полустанки/карби/храми,
з яких гінкі тривоги пив.
* * *
ти мене намалювала смішним, я тебе намалював смішною,
нас таких тільки двоє у цій надсерйозній і надцинічній весні,
переходимо ще один рубіж, полустанок, йдемо до сонячної повені,
бо забуваємо про те, що у наших серцях одвіку живуть реальні сни.
ми не вміємо малювати або любимо один одного до неможливого,
посмішки, наче птахів, садимо собі на руки, вії, плечі і сни.
кожен сам по собі, як весна оця, непевна і трохи зрадлива, –
як одне ціле, течемо сонцем, якого ще немає… і не боїмося змін.
почасти – смішні аж настільки, що починаємо боятися нашої любові,
скидаємо усі маски, зайвий одяг, набуті комплекси й стереотипи,
забуваємо про невблаганний ритм міста, багатозначність слова –
і починаємо сміх один одного, як мед, довго-предовго пити.
сміх розбирає нас усе більше й більше, він тільки наше щастя,
намалюємо разом ще трішечки/дещицю/краплинку/крихту його.
цей день, ця ніч, у тебе, у мене, у цього всесвіту знову таки вдалася –
і ми стираємо себе із димових шпальт міста… ми і наш маленький бог.
ЛИСТИ
написані листи – уже не наші.
їх світ забрав.
вони йому потрібніші.
бо там немає слів, немає фальші,
є весни. листопади. віра снігу.
не перечитую.
не перечитуєш…
мости. вокзали. полустанки. обрії.
листи – птахами, сполохом долонь
і зорями.
листи позаду і листи попереду
…у слід – та не у першу сповідь
лягають і дарують відчуття минущості.
вони окрайці душ і нашої любові –
далекої,
близької,
сущої…
* * *
не чекайте на мене.
приходжу до вас повсякчас
у примарах-дорогах, порепаних згадках,
невтрачених мріях.
Ваше тіло я сном перехрещу і місяця вірою,
попрошу ще й у тиші торкнутися
зморшок лиця.
не чекайте.
упасти б, як згук, у криничне єство,
умочити шаленство прозоре й таке невблаганне.
хоч би раз ще побачили Ви,
як маліло село, –
в обрій я угрузав із осінніми завше туманами.
не чекайте.
як зможу, відразу ж прийду,
даруватиму смуток легкий із пребілими травнями.
на стіну проти Вашого ліжка
подивиться сонце впритул –
я бентежно мовчатиму,
німо кричатиму:
«Мамо!…»
* * *
той дім, який на горі, на вдих і на видих,
як завше, коли мені, блудному, не вистачає повітря,
до крою стежини доточую клаптики віри,
яких, і закривши очі, не стерти й не випити.
він наче назустріч іде. вже видніє край даху.
і тіні старі. і тіні… й за тінями безміри вічного світу.
там кола любови з молитви, води і ватри…
там батько і мати – омріяні космосом діти.
* * *
ти не перша, хто мене зустрічає,
бо пес зачув ще за кроків сто,
останньою завадою до перших таїн
стоїш, як сполоханий камертон.
з місця ніколи-ніколи не зрушиш,
знаєш: прийду, мимоволі торкнуся
і стану враз, як і ти, непорушним –
і в непорушності розіб’ється мушля…
хвіртко, не мрієш про стіну до небес,
про блуд аж за обрії, за роки.
ти чуєш, як весною зітхає без,
як відро вдаряється у справжність води,
як мати і батько живуть-вікують,
як завше чекають на зойки твої,
бо ти ж на сторожі вір і спокут,
очей, молитов, боргів, напівслів…
я знову близ тебе. торкнуся. торкнувсь.
маленький – великі… і тепло до кра-а-аю.
і пес заливається, наче почув
сновид із найближчого раю.
* * *
на дощах візьму
і напишу крейдою,
прочитає хтось по мені наосліп –
стане світ напівлегендою,
піде в землю химерно торішня осінь.
залишатиму кілька монет.
вертатимусь
не тому,
що там добре…
знайду віддзеркалення
тої правди –
сьогодні вже тільки мантри,
тої мантри –
а завтра того,
що згасає,
як і дощ,
як і осінь
супроти місяця.
до зими ще два подихи.
може, і більше –
то все місто.
лиш місто.
нічого, крім міста.
перший сніг вже чекають схарапуджені вірші…
по дощах не писатиму ніколи крейдою.
хай ідуть собі.
в’язнуть останні кроки…
дочекаюсь світанку за тим очеретом,
де клубок покотився рікою Божою.
* * *
нерукотворна в янгола душа,
із вишнями вона яріє, з вишнями,
у чебрецевих дотиках-кошарах
і в спасових медах з тугими винами.
десь в переджнив’ї липових сум’ять
снагу плекає з сіном, джерелицею,
її музичать перші смерки м’яти,
стрічають сни далекі й таємничі.
вона літує, їй в шаленстві добре,
від травня і до вересня не стримує політ,
зринає за карбунком піль услід,
черкає неба вранішні собори.
у жовтні лиш почне собі химерити
із літом бабиним, сльозами і туманами,
до сновидінь відкриє схимні двері –
така у нього доля невблаганна…
нерукотворна в янгола душа,
нерукотворно щедра, ще й народжена
в чорноземі. її Дажбог плекав
у квітах папороті не зурочених.
* * *
хіба можна не посміхатись, коли зустрічаєш сонце,
коли торкаєшся його дланню, дитинством, теплим дощем?!
вірю в перші прописи всесвіту щиро й охоче,
бо наснажений птахами обрій день відкриє благодатним ключем.
тихо плину із сонною річкою, довіряючи їй молитву,
споглядаю настояні зорями вранішні небеса,
обійму легко-легко поле, вклонюся житу.
умию лице світанковою тишею, яку порушує тільки роса.
хіба можна зовсім не плакати, коли проводжаєш осінь,
коли між падолистом і листопадом прощі й останні слова?
зустрічатиму сніг, як бога, на батьківському порозі,
зустрічатиму – і ненастанно питиму щастя терпкий узвар.
* * *
Верби над Россю, верби на Сорок Святих.
Плине німотна сторожа за журавлями,
Дихає в трепетну синь, в повінь весняну.
Знов зустрічає зелом титули книг.
Верби над Россю, ви не впізнали мене?
Скільки тих днин і туманів з вами не бачив?
Час невблаганний небо ув обрій жене…
Час полустанків, а не побачень.
Верби над Россю, тоскні прокляття мої:
У течії – від світанків до вечорів.
З вами тривожуся і поспішаю кудись,
Бо проростаєте в серці моєму наскрізь.
Верби над Россю… Вище городу і хата.
Там споконвіку живуть мама і тато,
Там у «Сороки» і я отакий народивсь.
Верби! Моя неозора сповідь-кринице…
* * *
переступи межу, іще межу
у слід – з колиски, з віри – в течію…
переступи, як мандрівець, блукалець,
як вічник, що борги свої шукає.
переступи ще й тло календаря:
хто ти сьогодні – злодій чи звіздар?
переступай, бо це для втечі – рай…
лише святого не переступай.
* * *
Прозорі люди завше поміж нами,
Світи прозорі розправляють час.
Ми прозорíємо в болючих знимках-зламах,
Коли весніють міфи в кожнім з нас…
Прозорі діти там, де лиш світає.
У пам’яті течуть прозорі сни,
Ладнаємо себе в Чумацькі Зграї,
В снагу струмка, що схлипом жебонить.
Прозорі обрії… За ними тільки мантри,
Сніги прозорі в прощах самоти.
Учора – вже сьогодні, а сьогодні – завтра,
Довершеність моя в прозорім «три».
Прозорі крики і сліпі мовчання
Десь мерехтять собі, як Погляд-Спас.
Збирають твань в свої безмірні чáни,
Прозорість воскрешають раз у раз.
Прозоре все. Прозорі перші зими,
Слова в молитві й кетяги сльози.
Земля. А ми… ми все одно незримі
У просторах космічної роси.
* * *
Пройшлась у надвечір’ї обійстям,
Всміхнулася жоржинам тихим зором,
Попестила любисток неозоро,
На чоловіка глянула з кіссям,
Який коситиме досвітні зорі.
Біля криниці стала лиш на мить
(Криницею була б для сина завжди).
В передчутті стрічань жевріє радість,
До обрію сягне, що ще не спить,
Його зустріне – материне ладо.
Спитає в ясенів, чи ще не йде,
Спитає у лелек, чи ще далеко.
І дух полів, сягненний сонця глеком,
І стежка, що проводить літній день,
Його пригорнуть материнськи-легко.
Вона ж, як доля, біля тих воріт
Чекає…
* * *
Я – не Довженко… і не бачу зорі у калюжах,
Хоча й кохаюсь видивом у даль.
За обрієм вчорашнім мріють дикі ружі,
Сюди їх принесе прозорих снів вода.
Краса росте, тече, повзе і пнеться щиро вгору,
Краса у пам’яті сліпих бажань.
Несу, хворію нею, як натхненний Зорро,
До неба простягаю свою длань.
Я не Довженко – бачу у калюжах хмари
І їх таку легку пташину суть.
Тремтять дитячо чисті сльози марева,
Які з миттєвостей у спогади несу.
Цілуй в чоло, цілуй мене, Великий Боже,
Дай ще хоч раз прочути біль і щем.
Я знов згадаю мами дикі ружі
І хати вроду, скроплену дощем…
* * *
монаше снігу, ти такий чудний,
такий всілякий – кавовий, молочний –
снуєш, гаптуєш перші ритми див
і дивишся прозоро в мої очі.
шепочеш, не торкаючись землі,
лягаєш на чоло, ізнов лягаєш.
лишаються світи твої й мої –
зима на вузлик миті завмирає.
монаше снігу, ми з тобою вдвох…
нічого і нікого. ні думок, ні вітру.
вмостився на плечі у тебе Бог –
крізь мене тиша колобродить світло.
іду не йду. чи вмер а чи живу
у цій ріці нестишено принадній.
монаше снігу, я не відлюблю
твоїх діточих рим крихкі театри.
* * *
Горить вода, відлунює в цямринні,
Лишає слід вчорашньої зорі.
Слова її прадавні і новинні,
Немов пророки дощових вітрів.
Горить вода так свято, так правдиво,
Струна від неба вже натхненна пам’ять.
Загляну – поворожить незрадливо,
І поведе сновиддями, що завше манять…
Очима, повними туги-любові,
Світанням і сльозою, небокраєм.
І вже тече молитва животворна
До золотого віку – мого раю…
Тече й вогонь як юний пращур дому,
Кудись тікає, та вертає жнивно
В одвік живий, різдвяно чистий спомин,
У пісню-долю – оберіг гостинний.
…Вода-вогонь в буянні древа роду,
Де сонце – батько, мрія – мати віща.
У длань одну візьму вогонь, у другу – воду,
А з неба зо-ре-па-да-ти-муть вірші.
* * *
тікаю від літа і навіть не в осінь,
а просто в якісь манівці несходимі,
тікаю – і в долі нічого не прошу.
лиш тільки шукаю проникливу риму,
оту, що співзвучна дощам неозорим
в осінній безжурності і падолисті,
оту, яку з віршем ми пошепки творимо
і ніжно вичісуєм до повного блиску.
там завше гармонія, писана серцем
якогось всесильного Господа-Всесвіту.
і я перетворюсь в рахманну терцію,
бо вірш вже шепоче осанну-молитву.
вода животворна в мені і у слові,
і більше нікого не хочу бачити.
його перший раз понесу на Голгофу –
і все, що було, відпущу й пробачу.
і хай я ніхто в цій жорстокій осені,
та в мене є вірш, що не може зрадити.
і думи спокійні, мов заворожені,
і дощ, як і я, щирим усміхом справджений…
* * *
діду, я зупинився поблизу твого вечора,
заглянув в останні афіші газет, скурив цигарку,
сів у сизий човен туману, аби перепочити.
колись у свій золотий вік забував про все:
про все, що було, і все, що буде,
про весни, віру, шкоду, своє ім’я, книжки
і сотні «чому?»
діду, я тільки називаю себе мандрівцем,
насправді ж, утікаю, минаю, прошиваю, мов тло,
свій гріх, тіні дерев, учорашні дороговкази.
беру в борг слова, навзаєм роздаю вітриська,
дарма що аж занадто легкі і скороминущі,
дарма що вони не контролюють свої пристрасті,
зате дарують відчуття лету.
діду, коли розвидниться, бо сьогодні я ще сліпий?
ще не запитую: «чому люди не літають і чому вмирають?»
забув, як ходити босоніж, хоча взуття давно остогидло,
ще й почав у своїх манівцях випереджати літо.
чуєш, діду, викури мені кілька люльок туману,
а ще краще поклади руку на лоба…
хай я буду незрячим, щоби солодко
спати.
* * *
серпневе драглисте повітря стирає обрії
ледь-ледь, щоб ніхто не помітив, ніхто не почув,
боронить свої не останні й не перші історії
і скрапує в ніч, де мережиться лігвище сну…
* * *
ти пахнеш морелями, морелями,
як і згадки, законспектовані мріями,
пишу тебе акварелями
і… тінями.
Твоє волосся на сонці настояне,
пропускаю його очима і морем…
ми – екзотика ночі, невтомні герої…
ти – Маргарита,
а я – Зорро.
Два цілунки світів з’єднаємо в подиху,
у неймовірності, в найглибшій заводі.
Спокуса морелей – в тендітному дотику.
Покутую її заревом.
Даруючи митям винагороду,
рукам – відчуття морелей і ніжності,
Маргарито, я не твій Майстер, а тільки Зорро
і… вітер.
* * *
штрих-коди обітованих дерев,
їх зчитують птахи, що залишилися.
майже сягають відновлених стель,
лягають у міжребер’я ожинове.
і пишуть давно уже не слова,
не контури й лінії – сни татуйовані.
скрапують чорним, де глибина
вбирає у себе обірвані долі.
і дивиться ранок, і вечір вдивляється…
прочитую те, що слідам залишилося,
і сніг – не сьогодні. він просто не знає:
штрих-коди готують ікарові крила…
* * *
В мені від Сковороди і Екзюпері,
З Нової Зеландії й пізньоосіннього блюзу.
Щоб жити в Парижі, волів би бути французом,
Блаженствуючи від смачнющого pot-pourri.
Моїх суперечностей стільки, що стачить на трьох:
Когось із Японії, Африки і України.
Знічев’я мугичу хіти від Ротару і Стінга,
Уголос цитую Хайяма, Петрарку й Басьо.
Отак і живу, як умію. Інакший, як всі.
Від янгола сонця в мені і від янгола ночі.
Приїхавши з міста, босоніж іду по росі –
Кайфую від простих речей, бо так цього хочу.
В мені від Сковороди і Екзюпері –
Вдивляюсь ув обрії й міста буденні цейтноти,
Шукаю до віршів метафори в снах ліхтарів,
Шукаю себе удесяте, а може, і всоте.
* * *
Від криниці, любистку і перших весняних квітів
Аж до обріїв, віщих доріг і ясних молитов
Рушники простеляла від літа і знов до літа –
Розпросторювала неозоре до болю тепло.
Рушниковою долею стали шляхи й полустанки…
Рушники повертають, ячать журавлиним смичком.
Зустрічають дерева до неба. Я тут розтану
І послухаю тишу свою із чудним цвіркуном,
І послухаю верби у весен ранковім розмаї
І снагу рушників ув осонні премилого сну.
Спокій знимкую справжній, той, що бентежить, і крає,
І хлібину із печі голубить, як завітну красу.
Рушники, рушники! І батьки, мої голуб’ята…
Час, як Рось, утікає в далекі засвіття вітрів.
Гладдю квітне душа, й прозорíє батьківська хата
І вогонь невгамовних маминих рушників.
