Лариса Сичко для антології “Подільський краснолов” (2021)

ЛАРИСА СИЧКО

 

Сичко Лариса Іванівна народилася 1 травня 1959 року в с. Уяринцях Тиврівського району на Вінниччині. Закінчила Вінницький політехнічний інститут (1984), 35 років працювала інженером у Вінницькому проектному інституті.

Прозаїк, поетеса. Авторка 2-х книг: оповідань «Невигадані історії мого дитинства» (2016) та повісті «В’яр» (2018). Друкується в альманахах, журналах та періодиці. Учасниця вінницького ЛІТО «Автограф».

Лауреат літературного конкурсу «Малахітовий носоріг» (2016), фестивалів «Підкова Пегаса» (2016), «Барви народного мистецтва» (2017), «Садок вишневий біля хати» (2018, 2019).

Членкиня НСПУ з 2019 р.

Живе у м. Вінниці.

 

«Її герої – працьовиті, мужні, веселі, товариські. Вони захищають рідну землю, мову й віру від завойовників усіх мастей».

Валентина Сторожук, 2018

 

«Творчість Лариси Сичко відзначається філологічною грамотністю та неповторною образністю, авторка вдало поєднує історичні факти і давньоукраїнський фольклор з реаліями сучасності, її проза вирізняється серед інших подільських авторів оригінальним світобаченням та гуманізмом».

Тетяна Яковенко, 2018

 

«Дуже легко уявляється те, про що пише Лариса Сичко. Відчувається всебічне знання теми: авторка знає етнографію, культуру того часу, навіть тонкощі будівельної справи. Також книга написана багатющою українською мовою – живою, сільською. Діалектизми освіжають, поживлюють оповідь, надають колориту».

Вадим Вітковський, 2018

 

«Вона справді талановита, оригінальна і вдумлива авторка, вміє зосереджуватись на суттєвих деталях, на символічних ситуаціях, вдало компонує сюжетні розгалуження. Їй вдається рельєфно та панорамно виписати гострі соціальні проблеми, які стосуються чи то побутового, сімейного життя, чи національного державотворення. Загалом – близько до реального життя».

Василь Кобець, 2019

 

СРІБНА ДОРІЖКА У МОЄ ДИТИНСТВО

 

СВІТЛЯЧКИ

(оповідання зі збірки «Невигадані історії мого дитинства»)

 

Мені завжди здавалось, що найбільше вражень залишає по собі літо. Одне з них, супроводжує мене все життя і навіть інколи, приходить у мої сни.

В часи мого дитинства автобусного сполучення з нашим віддаленим селом не було. Поїхати у велике місто було не просто, та не зважаючи ні на що ми з батьком в канікули, все ж вибиралися кудись хоч на кілька днів. Так було і цього разу.

Теплого літнього вечора, повертаючись з міста, трохи стомлені від поїздки в переповненому вагоні, зійшли ми з потяга «Київ – Одеса» на одній із проміжних станцій. В повітрі розливалось мляве тепло тихого літнього вечора. Вже майже стемніло. З-за лісу викотилося величезне біле колесо місяця, заливаючи своїм молочним сяйвом крони високих дерев. Потяг попрощався з нами своїм протяжним гудком і поторохтів в нічну глибінь. Залишившись на пероні, ми обмірковували, що робити далі. Чи заночувати тут, на станції, до ранку, чи все ж йти додому. Спати зовсім не хотілось. Я щебетала поряд з татком, все ще ділячись враженнями від поїздки.

– Ну що будемо робити, доню? – запитав він мене. – Заночуємо тут чи підемо додому?

Стара пошарпана залізнична станція з твердими темними дерев’яними лавами анітрохи мене не приваблювала і, не роздумуючи довго, я відповіла, що підемо додому.

– Але це більше десяти кілометрів, – зауважив він, – і зараз ніч. Нам, спочатку, потрібно перейти через ліс, потім, через сусіднє село, а далі – полем, полем понад ставками.

– Ну й що? Все одно, підемо. Ти ж знаєш, що я з тобою ніколи нічого не боюся.

– Отож підемо.

За спиною знову прогуркотів потяг, прорізаючи своїм світлом вже згустілу темряву.

– Один, два, три… десять, одинадцять… збилась…– Шкода, що так близько колія, миготить, що й вагони не порахуєш, – трохи  засмутилася я.

• Ну що, пішли?

Батько взяв мене за руку і поправив на спині свій величенький речовий мішок. Там і пляшка з водою, і деякі наші пожитки, і плащ-накидка на випадок дощу, і гостинці для мами та сестрички, і, звичайно, якісь обновки. В мене в руці маленька дитяча сумочка із залишками бутербродів, кілька цукерок і носовичок.

Поки ми вирішували, що нам робити далі, місяць піднявся над лісом і, здавалось, зменшився в декілька разів. Тепер він заливав своїм світлом все навколо, кидаючи на траву довгі кошлаті тіні та вкриваючи блиском залізничну колію. Я ще раз оглянулась. Зараз добре було видно дві блискучі колії, що сходились вдалині  на широких дерев’яних шпалах.

– От би тепер, щоб їхав поїзд, – подумала я, – То вже б точно, всі вагони порахувала – виднося, як вдень.

Ми поволі спустились з насипу і ступили в густу траву узлісся, де дружно сюрчали цвіркуни. Ще декілька кроків – і опинились на широкій лісовій дорозі, добре входженій і в’їждженій, тому що вона всі роки слугувала «виходом до поїзда», як усі тоді говорили. Місяць піднявся ще вище і білими косими променями пробивався крізь крони високих грабів, кидаючи танцюючі тіні на лісову дорогу. Я йшла поряд, тримаючись за батькову руку і далі, з захопленням ділилась враженнями від нашої поїздки. Він уважно слухав, час від часу доповнював мої розповіді і тішився разом зі мною.

– А чи помітила ти, чим відрізняється нічний ліс? – запитав.

– Ну, звичайно, помітила. Хоч місячно, та не так як вдень, грибів не видно, – не задумуючись, відповіла я.

Батько засміявся:

–  Так, «грибів не видно», – А ще що?

Тепер я задумалась…

– А послухай-но яка тиша… І чого ж не вистачає? – знову перепитав.

– Знаю, знаю! – з радістю вигукнула. – Не чути щебетання птахів! Вдень вони заповнюють весь ліс своїм галасом, а зараз тихо, лиш чути шелестіння віття вгорі…

– Так, молодець, – похвалив мене батько. – Зараз їх не чути, тому що майже всі пташечки вночі сплять.

– А які  не сплять?

– Та ти ж і сама знаєш, – засміявся він, – сова не спить, пугач не спить. Ще й оця пташечка, що підскакує поряд зі мною і щебече й щебече без перестанку, – потріпав мене по голівці.

Ми не зчулись за розмовами як вийшли з чорного лісу на зруб і звернули з лісової дороги на вузеньку стежку, щоб піти трохи навпрошки. Великі дерева залишились позаду і перед нами відкрилась величезна галявина з невисокими деревцями та кущами, що відросли від старих пеньків.

Я підняла голову. Небо чисте, без єдиної хмаринки та так залите молочним сяйвом місяця, що й ні одної зірочки не видно – суцільне світло вглибині.

• Як же ж гарно! – у захваті вигукнула.

Татко посміхнувся і тихо сказав: «А ну подивись вниз на траву навколо себе».

Схиливши голову, я так і завмерла. На залитій місячним сяйвом траві все навкруги було всіяне крихітними діамантами! А старі пеньки між кущами взагалі ніби одягнені в великі шапки, розшиті бісером і дорогоцінним камінням. Нижні листочки берізок і осик біля них теж виблискували наче срібні.

– Що це-е-е? Якесь марево чи що? – не могла я відірвати очей від несподіваної краси. Варто було лиш похитати головою і вся поляна  переливалась різними кольорами.

Несміливо переступила зі стежки на траву. Можливо, тепер це все зникне? Ще крок, ще… і я опинилась серед цілого моря крихітних діамантів, що розсипались бісером навколо.

• Це, мабуть, роса так виблискує, – подумала. Присіла  і провела долонькою по траві.

Роси не було, а моя долонька і краєчок плаття тепер теж засяяли такими ж блискучими зірочками. Ще раз зачерпнула долонькою траву і вона колихнулась, наче різнокольоровий дорогий бісер.

– Де я? Може у казці про Попелюшку? А де ж та фея, що обдарувала нічний ліс такою красою? – все більше і більше дивувалась я. І все більше, і більше виникало в мене запитань. Може я раптом сплю?…

Десь почулось протяжне: «Пу-гу-у! Пу-гу-у!» Над нами прошелестіла крилами сова. Я стрепенулась і врешті підняла свій допитливий погляд на татка.

Він стояв, примруживши свої теплі добрі очі, і усміхався. Все його обличчя випромінювало неймовірну радість і задоволення, дивлячись, як я тішусь і дивуюсь цьому диву.

Глянувши на нього, я зрозуміла, що він знає пояснення цим чудесам нічного лісу.

Та, не дивлячись на те, що мені дуже хотілось знати що це таке, – насправді, мені ще більше хотілось вірити, що це казка. І що тут десь неподалік живе добра фея. І що саме вона своєю чарівною паличкою вкрила цей куточок лісу справжніми діамантами.

Та хіба найкращі діаманти світу можуть зрівнятись з такою красою і чи ж стільки їх взагалі буває?

– Так, це справжня фея, – перехопив мої думки батько. – Ім’я цій феї: «Матінка природа».

– Ця ж сама фея колись в далекому моєму напівсирітському дитинстві, – продовжив він, – теж подарувала мені таку ж чарівну ніч, тільки при інших обставинах. А під ранок ще й допомогла мені знайти мою корову Маньку.

Я слухала його та не могла відірвати очей від цієї краси.

– Ну що, намилувалася? – ледь торкнув мене за плече. – Може вже підемо далі і я розповім тобі, що насправді тут тебе так вразило.

– Ходімо-о-о, – нехотячи відповіла я, і ми пішли далі лісовою стежкою, час від часу торкаючись ногами вологої сріблястої трави.

– Це диво має свою назву – «світлячки», – продовжив батько. – Такі крихітні комашки, які живуть у старих пеньках. На їх тільці є речовина, що відбиває місячне сяйво і тому вони світяться в місячну ніч. Вдень їх не видно та й уночі не завжди їх побачиш. Тільки в якісь певні періоди, коли їх стає дуже-дуже багато, вони виходять із своїх схованок і розсипаються бісером по траві.

– Пам’ятаєш, татку, ми читали з тобою в казках, що в лісі живуть такі маленькі чоловічки з ліхтариками в руках. Може, це вони – «світлячки»?

• Так, мабуть, – вони, – усміхнувся він.

Місяць вже перейшов на другу половину неба і тепер освітлював нас позаду. Наші довгі тіні бігли попереду вузенькою стежечкою. Тримаючись за батькову руку, я то озиралась обабіч на сріблясту траву, то намагалась перестрибнути свою тінь. Незважаючи на глибоку ніч, зовсім не хотілось спати.

– А тепер розкажи мені як ти вперше побачив світлячки в дитинстві, – попросила я.

– Було це дуже давно. Вся сільська дітвора цілими днями пасла корови в лісі. Зранку, поснідавши склянкою молока з шматочком хліба та взявши з собою торбинку з таким же наїдком, виганяли ми свої корови в ліс пастись. Поки вони пасуться, ми й суниць наїмося, і сироїжок, посипаних сіллю, на вогнищі на обід підсмажимо, і по черешнях налазимось.

Ганяємо босоніж по лісі, а ліс чистий – ніде ні цурпалочка під ногами. Хмизом люди тоді палили в печі, то ж повизбирувано все до патичка. Одного разу під вечір загрався я з хлопчаками, а моя Манька візьми та й подайся в гущавину лісу. Вечоріє, вже й додому пора. Оглянувся – всі корови є, а моєї  нема. Що не гукав, що не кликав – ніде немає. Приплентався в сльозах додому без корови, думав, може сама додому пішла – і там немає. В ті часи за таке суворо карали. Батько зустрів мене доволі сердито: «Відпас корову, то йди в ліс та й шукай і без корови не приходь!»

Він думав, що я злякаюсь, десь у клуні притулюсь та й ніч перебуду, а я пішов у нічний ліс шукати свою Маньку. Ніч видалась такою ж теплою і місячною. Довго блукав я плачучи лісом,  гукаючи: «Манька, Манька, Манька!» – Та ні гу-гу.

Стомлений і заплаканий, згорнувшись калачиком, приліг на такій полянці під кущем і заснув. Скільки спав, не знаю. Прокинувся від чийогось теплого подиху над вухом і ніжних поцілунків. На мить мені здалось, що це моя мама, яку я не пам’ятаю, бо її не стало, коли мені й року ще не було. Розплющивщи очі, побачив перед собою освітлену сяйвом місяця галявину, вкриту такими ж діамантами. А біля мене стояла… моя Манька, що сама мене знайшла в гущавині лісу. Вона стояла наді мною, злизуючи своїм теплим шурхатим язиком підсохлі сльози на моїх заплаканих щоках. Тоді мабуть та ж сама фея розсипала діаманти зі свого чарівного мішечка по поляні та ще й знайшла мою Маньку. Я підвівся, і ми поволі побрели з нею додому, залишаючи позаду цю чарівну галявину.

• Як же далеко забрів, – подумав я тоді.

Вийшовши на узлісся, помітив, що в нашій хаті світиться, а по подвір’ю стривожено ходить батько – то до клуні загляне, то до воріт підійде. Схоже, він і подумати не міг, що я, семирічний хлопчик, піду вночі сам до лісу. З радістю кинувсь я з горба через потічок далі стежкою нашим городом: «Знайшов! Знайшов! Знайшов!»

Манька поважно ступала позаду мене. Підійшовши до хліва, повернула свою велику рогату голову, ніби промовляючи: «Це ще питання, хто кого знайшов».

– Добре, що все добре, – якось винувато знітився батько. – Йди-но, ще поспи трохи, Іванку, а то вранці вставати і знову пасти поженеш…

Побачене в нічному лісі і розповідь батька навіть перевершили мої враження від поїздки до міста.

А спогади про світлячків, що своїм діамантовим блиском супроводжували нас аж до узлісся, залишились в пам’яті на все життя, наче срібна доріжка у моє дитинство.

 

СКРИННЕ

(новела з художньо-історичної повісті «В’яр»)

 

Середньовічне містечко Скринне привільно розкинулося на пагорбі між двома великими, майже непрохідними лісами, які огорнули його з півдня, півночі та сходу.

Вранішнє сонце встало, ледь торкнулося першими променями бані церкви і розлилося струменями літнього тепла. Широка міська вулиця спускається в долину, до плеса ставка під лісом, де милують око латки конопель та льону. Коноплі стоять зеленим щитом аж до самої води, а продовгуваті загінки льону злітають на гору і блакитним маревом стеляться під ноги вже достиглим житнім ланам. Вздовж дороги золотавими віниками колихається просо.

На пагорбі посеред містечка вабить зір церква на камінному підмурку з високою дзвіницею та підземеллям. Часи неспокійні, то ж саме в ньому не раз рятувався міський люд від ворожих наскоків.

Глиняні приземкуваті хати з невеликими віконцями під солом’яними дахами й підведеними червоною глинкою призьбами, наче в сап’янових чобітках, збігають кривульками вуличок з пагорба до ставка. Жовті продовгуваті клуні та стодоли стоять уздовж вулиць,  ремісничі штельмашні довгим ланцюгом тягнуться аж до торговиці.

Грядки біля хат ретельно обсапані і підгорнуті. Золотаві голови ріпи випнулися з землі і гріють щоки на сонці, наливаючись соком. Часник та цибуля повибивали стрілки і просяться, щоб їх вибрали.

На причілках квітнуть нагідки й рута, під тином – стрункі мальви та розлогі кущі любистку, а на затиллі у затінку поміж м’ятою стелиться барвінок. Тиша, спокій, ранкова роса.

Десь закукурікав півень. Озвався ще один з іншого кутка. З вулиці почулось протяжне багатоголосе: «Му-му-му!» і повз хату на леваду потяглась  плямиста черідка ситих доглянутих  корів. Двоє веселих обшарпаних пастушків забіга́ли то ліворуч, то праворуч коров’ячої громади, ляскаючи батіжками. Позаду, спираючись на довгу палицю, дибав старий пастух у крислатому солом’яному брилі.

З хати вийшла молодиця в очіпку з кичкою на голові, у довгій полотняній сорочці, прикритій плахтою, підперезана широким червоним поясом. Вона повільно вивела з хліва корову і та звично подалася до череди. Сама ж підняла на плече коромисло з дерев’яними відрами і пішла до ставка по воду, оминаючи довгі пасма лляного та конопляного полотна, залишених господинями на долині для вибілювання. Полотно чекало яскравого літнього сонечка, а копанки – дощу.

–  Щось у копанках води замало для вимочування конопель та льону, дощику треба, – подумала жінка, спускаючись до води.

Поклала на землю відра, випросталась і підвела очі на леваду по той бік ставка, де височіли копиці сіна.

«Добре, що косовицю вже закінчили! Гарне сіно цього літа: буде і худобі, й на підстілку», – завважила про себе.

З поля потягнуло свіжим вранішнім вітерцем і пахощами достиглого жита.

– Вже й жнива, – зітхнула задумливо господиня. Ще ж на торговицю треба встигнути, поки в поле поїдемо!» – спохопилася раптом. Набрала води, підняла повні відра на коромисло й пішла вгору вузькою стежкою до своєї господи. У печі вже умлів пшоняний куліш, докипав на обід борщ, а на вечерю узвар до підпалків, спечених ще звечора.

Поклала на стіл велику череп’яну миску з кулішем, приправленим конопляною олією, хлібину. Діти попросиналися, позлазили з печі і всілися біля столу. Хазяїн зайшов до хати, зняв солом’яного бри́ля й почепив біля дверей на кілочок. Витер рукавом спітніле чоло, підійшов до столу, перехрестився.

– Помолімося перед сніданком, – мовив по́вагом.

Всі встали і помолилися. Батько вкра́яв хліба. Застукотіли дерев’яні ложки об миску з кулішем. Їли мовчки. Пере́годя господиня поклала ложку, підняла на чоловіка очі і запитала:

– Може що чув, Матвію? Чи немає поганих звісток з півдня та сходу?

Чоловік перевів погляд на дружину. В його примружених сірих очах вона побачила неспокій.

– Що тобі сказати, Горпино, – зітхнув, – є трохи тих недобрих новин. Багато сіл довкола вже постраждали від ворожих наскоків та, Господь милостивий, може, мине нас ця лиха година. В Гончарисі на високій горі вартовий увесь час пильнує, він ще здалека нападників помітить і нашій сторожі передасть. Ті дадуть знати про небезпеку, сховаємося в підземеллях церкви, як і раніше та й біду перебудемо.

– Господи, спаси та помилуй! – перехрестилася Горпина.

Миска спорожніла. Матвій піднявся з-за столу, знову перехрестився, узяв бри́ля і вийшов з хати ладнати гарбу́.

– Я за сіном на леваду! – кинув з порога. – Добре було б сухеньким його забрати, бо ніби на дощ збирається.

– Добре, добре, бо я ще на торговицю! – відгукнулася з хати Горпина.

– Довго там не бари́ся, тільки-но я сіно привезу – одразу ж на поле поїдемо.

• Я хутко, Матвію! – озвалася вона.

Дітлахи пооблизували ложки і собі вибігли на подвір’я.

Горпина згорнула в долоню крихти хліба, кинула їх до рота, поспіхом перемила ложки, сполоскала миску і поклала до мисника. Насипала торбу торішньої квасолі, взяла кількоро яєць і побігла на торговицю.

«Треба продати трохи та виміняти на яйці зо дві нові череп’яні миски, а то вчора мала Орися одну розбила», – подумала про себе.

Сонце вже піднялося і викотилося з-за церкви розпеченим білим колесом. Торговиця вирувала на все містечко. Чого там тільки не було.

Виміняла Горпина дві глибоченькі миски, купила малому свистульку і мерщій додому.

Підійшовши горо́дом до хати, почула, як на вулиці заскрипів Матвіїв віз, запряжений круторогими сірими волами. Зграйка сусідських босоногих дітлахів, які гралися під ворітьми в пилюці, зірвалися з місця, горобенятами кинулися врозтіч, здіймаючи галас та куряву.

Жінка забігла до хати. Тільки виклала з торбини на при́пічок новий посуд як почула знадвору сердитий голос чоловіка:

– Горпино! Ти вже вдома?

– Та вже! – відгукнулася жінка.

– Що так довго вовтузишся? Он сонце аж над самою хатою!

– Та біжу! – гукнула у відповідь. Глянула на мисочки й усміхнулась: вилискують, аж в хаті посвітлішало. За мить опинилася біля воза. Удвох сіно швиденько скидали до стодо́ли. Матвій взяв косу та граблі, а Горпина серп – і віз весело поторохкотів курним сільським шляхом до їхньої смужки поля.

– Щось пізно ми з тобою сьогодні вибралися, – невдоволено бурчав чоловік. – Це твоя торговиця винна! Всі люди вже в полі, а ми вовтузилися чи не до полу́дня, – насупив чорні острішкуваті брови.

Горпина, звісивши ноги з воза, мовчки слухала Матвієве бурчання, посміхалася сама до себе і тішилася, які ж гарні миски сьогодні виміняла! Та ще й не дорого!

Виїхали за містечко. Віз поскрипував, воли поважно ступали польовою дорогою. В небі заливався співом жайвір, то злітаючи у безмежну блакить, то грудкою падаючи в достиглі жита. Пахло свіжоскошеною травою, чебрецем та рум’янком, що стелився білою піною вздовж дороги.

– Бог Вам у поміч! З почи́ном вас! – гукнула сусідам, які зрання вже встигли вижати добрячий  клапоть свого жита.

– І вам Боже помагай! – відгукнулися ті.

Завернули до своєї смужки, що тягнулася на пагорб аж до Гончарівського лісу.

– Тпру! Приїхали!… – зіскочив з воза Матвій.

Горпина підвела очі і завмерла:

– Що це, Матвію? Хмара куряви здіймається з-за лісу від Гончарихи! Чи то буревій який, чи гроза накочується?

Матвій прислухався…

– Ой, щось тут не те, – похитав він скрушно головою.

Невдовзі вітер доніс глухий тупіт копит. Вдалині, поміж деревами гаю блиснули на сонці гостряки списів.

– Турки!!! – крикнув Матвій і різко почав розвертати воза.

– Цоб! Цоб, сірі! – прикрикнув до волів. – Хутчіш! – благав він. – Нумо!… Хутчіш!…

Гарба поторохтіла назад до міста. Дорогою він голосно гукав жниварям: «Люди, рятуйтеся!.. Турки!»

Горпина, вчепившись обома руками за край воза, з жахом оглядалася на гай, звідки насувалась біда.

У місті порожньо – всі на жнивах. Хіба хто малий чи немічний залишилися вдома. Бачила, що й торговиця спорожніла. Лише здалеку доносилося подзенькування молота з кузні. Зупинивши волів, Матвій зіскочив з воза й чимдуш побіг до хати, гукнувши Горпині:

– Жінко, мерщій хапай дітей і на віз!

– Ой, а домашній скарб!? А дві нові миски, що сьогодні виміняла?!

– Які там миски? Дітей рятуймо!

– Ой лишенько! – залементувала сердешна. – Максимку, Орисю, бігцем сюди! – покликала малих, що гралися біля клу́ні. – Хутко залазьте на віз!!!

Заскочивши в хату, Матвій по́хапцем здер з кілочка в сінях кожуха, схопив під пахву чоботи, з лавки рядно, кілька дитячих одежинок із же́рдки, кинув у торбу два підпа́лки… І до воза.

– Хутчіш всідайтесь! – крикнув і вдарив батогом волів. – Га́йда, воли! Га́йда!

– У сусідів нікого вдома нема, вони на жнивах! Ой, Боже ж мій, там якраз поля від того лісу! Що ж з ними буде?! – лементіла Горпина.

Під’їхавши до церкви, чоловік щосили гукнув до дзвонаря:

– Бий в усі дзвони на сполох! Хай люди рятуються, хто зможе! Турки мчать сюди… Видно прога́вили османців вартові на вишці в Гончарисі! – а сам цвьохнув батогом по сірих волячих спинах, і вони, здіймаючи густу куряву, затупотіли в бік лісу, що підступав до Скринного з протилежного, північного боку.

На узліссі зупинилися. Озирнулися. У цей ліс скринчани ходили рідко: він був густим, кущуватим і мало приваблював до себе. Більше полюбляли той, біля самого містечка, з південного боку, що над ставком. Діти припали до воза і дивилися на батьків переляканими оченятами. Над полем, містечком і лісом, наче над усім білим світом, тривожно лунав гучний передзвін.

– Далі з волами не проїдемо! Злізайте! – наказав Матвій. Зняв з волів ярмо і поклав на воза, а вони тупцювали на місці, не розуміючи, чому їх розпрягають, адже ще не вечір.

Раптом дзвін затих… З міста потягнуло густим димом, почулися ревіння худоби та людський лемент. Згодом здійнялося полум’я і так заволокло димом небо, що й сонця не стало видко.

– От і все, – ледь ворушачи губами, гірко вимовив Матвій. Трохи оговтавшись, кинув, – Швидше в лісову гущавину! Покваптеся! Там переночуємо, а далі як Бог дасть…

Продираючись крізь хащі, втікачі аж надвечір вийшли на невеличку галявинку, де й заночували. Налякані діти навіть їсти не просили. Горпина пригортала їх до грудей і пересохлими вустами безвучно шепотіла молитви. Орися з Максимком задрімали, а вона так і просиділа до ранку, наче закам’яніла, лише гарячі сльози цівкою збігали по щоках.

Матвій приліг горілиць, втупився у нічне небо і за всю ніч теж не промовив ні слова.

З першими променями сонця рушили далі, пробираючись гущавиною. Чоловік ішов попереду, розводячи руками хащі. Горпина з клунком за плечима ступала за ним. Максимко, тримаючи за руку Орисю, плівся позаду. Нарешті, стомлені та знесилені, вийшли на схил глибокого пологого яру, де дзюркотіла лісова річка. Пробрались до води, над якою росли старі верби, а під ними – лапаті листки підбілу.

– Тут і зупинимося, – вирішив Матвій.

Наламали тонких гілок, кинули на них кожуха і посадили дітей. Тільки тепер дістала Горпина підпа́лок з торбини, розлупила і роздала всім по шматочку. Матвій приніс у великому листку квасцю річкової води. Так і пообідали чи то повечеряли?…

До вечора трохи оговталися та до кінця не могли усвідомити того, що сталося. Заночували. Ніч видалась безхмарною, над деревами здіймалося високе зірне небо. По зорях з’ясували в якому вони кінці лісу. Діти поснули. Знесилені батьки присіли поряд і теж задрімали, схоплюючись при кожному шереху, який міг принести небезпеку.

Перед ранком поморосив дощик. Як тільки зажеврів день, Матвій важко піднявся і сказав дружині, що спробує знайти дорогу на те узлісся, де залишив волів з возом.

– Може ще й у місто довідаюсь, коли буде змога, а ви сидіть тут і нікуди не рипайтеся! – наказав суворо. Взяв торбину від підпалків і пішов у глибину лісу.

– Ти ж дивись не заблукай, Матвію! – гукнула йому в слід Горпина. – Ми чекаємо на тебе!

– Я обов’язково повернуся! – відповів він, зникаючи в лісовій глушині.

Горпина сумно зітхнула й присіла біля дітей на кожусі. В голові гуло від перевтоми, безсонної ночі та сотень запитань, на які не було відповідей.

…Довго ламав та розгортав Матвій перед собою чагарники, але таки вийшов на те ж саме узлісся. Волів не було, тільки порожній віз стояв у кущах.

Поля, які ще зовсім недавно чекали на гострі серпи женців, вигоріли дотла. Зі Скринного нудотно тягнуло їдким димом та паленим м’ясом. Обігнув зарості терну, що випиналися кутом на дорогу, вийшов на поле, звідки було видно обвуглену церкву та недотлілі комини, що бовваніли над згарищем. Навкруги панувала зловісна, глуха тиша.

Постоявши трохи, він крадькома рушив до міста, озираючись навкруги. Повз обгорілі залишки церкви підійшов туди, де були його хата, хлів, стодо́ла. Гарячий попіл обпікав підошви босих ніг. Вранішній дощик трохи пригасив великий вогонь, та всередині все ще тліло.

Розворушив ногою попіл, щось дзенькнуло – це був серп з обгорілим руків’ям. Потім знайшов сапу й лопату, що завжди стояли в кутку клу́ні. Голими руками розгрібаючи попіл, витягнув звідти вцілілі сокиру, молоток, зубило…

«Хоч щось знайшов, – трохи втішився. – Бо чим той гущавник продерти?!»

Підійшов до обгорілого комина. Розгорнувши попіл, побачив надщерблену, але цілу нову Горпинину миску, глибоку пательню і триніжки. Потім підняв тліючий цурпалок, обережно поклав його у миску і притрусив попелом, щоб вберегти вогонь.

– Оце й усе, що залишилося від нашої хати, від усього обійстя! – гірко промовив сам до себе.

Серце стислось від жалю, сльози залили перемащене сажею обличчя. Якась невидима сила скувала його ноги і руки і не давала поступитися. Важко сказати, скільки так простояв, та, оговтавшись, переступив через зотлілі уламки сінешніх дверей, вийшов на засипане попелом подвір’я. Підняв голову. Хмари вороння кружляли над понівеченим Скринним. На обгорілому ясені помітив шматок ряднини, яка дивом вціліла у цьому пеклі. Тільки тепер Матвій повністю усвідомив, що сталося: немає в них хати, немає городу, поля, збіжжя, худоби, немає сусідів і родини – немає Скринного…

Мовчки загорнув у дрантину всі знахідки і пішов назад, залишаючи після себе сліди босих ніг у теплому попелі. Озирнувся. Невже ніхто більше не врятувався? Згарище відповіло зловісною тишею, яку раз по раз порушувало вороняче каркання.

Під самим лісом уцілів клаптик незжатого жита. – Це наш порятунок, – подумав чоловік і намацав у торбині, чорною від кіптяви рукою, серп. Віз так і стояв на узліссі.

«Господи, що ж з возом робити ? – ламав голову Матвій. – І де воли?»

Раптом позаду затріщало гілля. Чоловік жахнувся, аж присів від страху, але, отямившись, побачив, як щось велике сіре повільно суне до нього, ламаючи чагарник. Придивився…

«Та то ж мої воли! Ріднесенькі! – зрадів Матвій, кинувся до них, обійняв їхні шиї, погладив по спинах. – Дочекались-таки мене, мої дорогі!»

Воли теж потяглися своїми широкими рогатими головами до чоловіка, ніби дякуючи йому, що він не кинув їх напризволяще.

– От спокійна тварина, хоч повільна і вперта. Будемо разом продиратись до річки. З возом нам не пройти, а один за другим доберемось, – зняв з ярма́ налигача і обв’язав ним роги одного з волів, другим кінцем обкрутив навколо своєї руки.

«Спробую потягнути за собою. Якщо цей піде, то другий за ним потупотить. Обгорілий реманент залишу поки що на возі», – міркував чоловік далі, запихаючи пательню з триніжками в торбину від підпалків, у якій вже подзенькували, знайдені на згарищі шматок ножа і сокира.

– Ну, рушили! – потягнув за мотузку, і перший віл, трохи потупцявши на місці, покірно пішов за хазяїном, другий –  за ним.

Продираючись гущавиною, не відчуваючи ні втоми, ні голоду, притискаючи до грудей надщерблену череп’яну Горпинину миску з вуглинкою на дні аж надвечір чоловік дістався з волами річки, де на нього чекали зголоднілі діти з матір’ю.

– Аху, патку ти мій, смутку! – сплеснула в долоні Горпина, почувши тріскіт гілок і побачивши як з гущавини вигулькнула спочатку вкрита сажею постать її чоловіка, а за ним два сірих воли.

– Очам своїм не вірю, Матвію! Ти ще й волів забрав!

– Так! Знайшлися наші годувальники! Тепер виживемо! – гукнув ще здалеку і, підійшовши ближче, простягнув Горпині вкриту сажею її щербату миску.

– І це все, що вціліло з хати? – підвела вона перелякані очі.

– Ще ось пательня, триніжки. Трохи різного обгорілого реманенту я залишив на возі. Не міг все забрати.

– А як же хата, кури, худоба?! – ще якась надія жевріла в жіночій душі.

– Нічого немає, Горпино, – сказав хрипло й відчужено, аж не впізнав свого голосу. – Скринного немає… Тільки згарище і вороння. Людей вирізали, добро пограбували, а потім ще й запалили. Лише половина старої верби біля церкви вижила якимось дивом. Листочки обгоріли, а вона стоїть…

Жінка заголосила, заламавши руки, діти –  за нею.

– Тут тепер наша домівка в цьому яру, – продовжував Матвій. – Ось жаринку приніс із попелища нашої хати. Збери трохи хмизу і роздмухай вогнище. Та не дуже, лишень нехай тліє… З вогнем безпечніше буде. А я піду напою волів і прив’яжу біля дерева та й сам хоч умиюся та води поп’ю.

Горпина віддала дітям останні шматки житнього підпалка. Сама ж, давлячись слізьми, назбирала трохи сухої трави, купку хмизу та шматок трухлявого пенька від старої верби і підклала під них тліючий цурпалочок зі своєї хати. Трава запалала, вогонь  підхопив хмиз і огорнув полум’ям пеньок. Легкий димок розтягнувся долиною. Так вогнище поволі тліло аж до рання. Здається, так са́мо цієї ночі тліло й Горпинине серце…

Вранці вона прокинулася, наче після якогось глухого забуття. Матвій сидів біля ледь жевріючого пенька, звісивши голову на груди.

– Ти що, не спав зовсім!? – підвела очі на чоловіка.

– Та ні, я трохи передрімав та увесь час слідкував, щоб вогонь не згас.

– Що ж будемо далі робити? – ледь чутно прошепотіла.

– Осьдечки зловив кілька маленьких рибинок-верховодок, а ще витесав з липової гілки оці ложки. Звари юшку, посьорбаємо, – подав їй чотири кострубаті дерев’яні ложки і копистку. – Та й піду за возом…

Жінка поклала триніжки над тліючим пеньком, принесла сухої трави, хмизу і роздмухала вогонь.

«Добре, що хоч це не пропало», – подумала гірко й залилася слізьми.

Легкий димок, змішаний із пахощами рибної юшки, розбудив Максимка й Орисю. Вони виповзли з-під вкритого росою ряденця і голодними очима дивилися, як щось  поживне булькотить у пательні.

Мати зняла юшку з вогню, поклала пательню біля дітей на землю і подала всім ложки. Сама ж з Матвієм присіла на сухій колоді біля них. Всі дружно взялися до юшки, адже кілька днів не їли нічого гарячого. Втамувавши голод першим сніданком на новому місці, Матвій пішов прорубувати дорогу, а Горпина з дітьми взялася шукати їстівні ягоди. Неподалік росли кущі ожини, а трохи вище червоніли намистинки напівстиглого глоду, чорніли ягідки гордини.

«До вечора якось на ягодах переб’ємося», – стішилася жінка. Назбирали повну щербату миску. – Буде чим вдень перекусити, ще й узвар з ягід приготую.

Надвечір повернувся Матвій, приніс дрантину з реманентом і в пелені сорочки трохи грибів та жменю колосків з вцілілого клаптика поля під лісом. Знову буде юшка, тільки тепер грибна, та ще й бе́вка з розтертих житніх колосків!

– Тепер заживемо! – гірко мовила Горпина, згадавши, скільки хліба й добра в них пропало в одну мить у Скринному.

– Ти ж підтримуй вогник, жінко, бо кресала в нас немає! – застеріг чоловік.

– Підтримую, та хоч би дощ не пішов, – непокоїлася .

За кілька днів Матвій прорубав нешироку просіку. Розібрав і переніс по частинах воза. Тепер вже було де спати їм і дітям. Все ж не на вологій землі! А якщо пуститься дощ, то під возом і сховатися можна…Думки про спалене Скринне не полишали Матвія.

– Треба туди піти, Горпино, – якось звернувся він до дружини. – Хоч і небезпечно, та може, хтось таки уцілів в тому пеклі?!

Невдовзі вийшов своєю прорубаною стежкою на те саме узлісся. Зупинився, дуже обачно визирнув із кущів на обгоріле поле. Раптом почув тріскіт зламаних гілок у гущавині. «Може, кабан дикий пре», – подумав і принишк. Та через якусь мить побачив обдертого бородатого чоловіка, який сунув прямо на нього. Придивився… Та то ж Назар, що з другого боку від торговиці у Скринному жив. Вони з Настею тільки на зимні м’ясниці побралися…

– Боже милий! Назаре! – кинувся до нього.

– Господи! – вигукнув той. – Хто ви!?

– Я, Матвій Скринчак! Не впізнаєш!? – Сам Матвій і не подумав, що він теж такий самий обдертий і зарослий, що й не упізнати.

– Дядьку Матвію, це ви? – ще раз вражено перепитав Назар.

– Я, чоловіче добрий, я!

Обнялися…

– Де ти тут узявся, Назаре!? Розповідай!

– Ми з Настею після торговиці вдома затрималися, – повідав той. – Коли почули дзвін з церкви, одразу зрозуміли, що біда насувається, тому не гаяли ні хвилини. Схопили деякі пожитки і навтьоки до цього лісу. Мимоволі опинилися в таких лісових нетрях, що й не вибратися. Довго блукали заростями і, вийшовши з другого кінця до великого ставка, сховалися в очереті. Пересиділи ніч, день, а потім до Скринного навідались… Але застали там тільки смерть і згарища… Повернулись назад до свого ставка. У лісі залишатися побоялися – вовки, а в очерета́х безпечніше, але під ногами мокро. То ж видовбав я з шматка поваленої старої липи такий «човник-пиріг» із двох половинок і затягнув його в очерет. В одній половинці можна прилягти, а іншою, як лядою, накритися. Настуся вже при надії – дитинку чекаємо. Якось літо перебудемо. А на зиму я вже на березі землянку копаю. Познаходив на згарищі деякий реманент, і за те – слава Богу. Одягу трохи захопили, та Настуся все склала у вузлик і не дає. Кілька сорочок на пелюшки вже й пустила…

– Може, довідалися б ми з тобою до Скринного, – запропонував Матвій. – Бо самому мені якось моторошно.

– Я теж продерся сюди, щоб піти до міста, – підхопив Назар.

– Та яке то вже місто, чоловіче? Згарище та й годі, – сумно похитав головою Матвій. – Яке то вже місто…

Поволі вийшли з лісу. Вітер розвівав полем попіл. Ще здалеку було видно обгорілу вербу. Дерев’яна церква майже повністю зотліла, лишилася лише частина муру та вхід у підземелля. Обійшли мур, підійшли ближче до входу. Прислухалися. Матвій турнув двері всередину – вони відхилилися. Несміливо переступали сходинками. Спустившись нижче, побачили миготіння свічки. Тьмяне світло вихопило кілька постатей, що сиділи внизу на лаві, біля довгого столу.

– Та то ж наш старий дзвонар, а з ним трійко діточок, – прошепотів Назар.

Принишклі діти злякано припали до ченця.

– Боже милий! – вигукнув Матвій – Врятувалися?! Це ті ж самі сусідські дітлахи, Назаре, які кинулися врозтіч з курної вулиці, коли я того злощасного дня віз додому сіно…

Коли вони ступили на земляну підлогу підземелля і скупе полум’я свічі вихопило їх обличчя, старий підняв на них свої запалі стомлені очі.

– Свят! Свят! Свят! – перехрестився. – Це ж звідки ви?… Живі!?

– З лісу, отче, з лісу, – мовив Матвій.

– З лісу кажете? Добре, хоч ще хтось живий лишився, – перехрестив він чоловіків.

– А як же Ви спаслись і ці дітки теж? – перевів Матвій погляд на дітей.

– Батьки їхні пішли в поле, там і загинули. Я ж, почувши твій крик, що насувається лихо, хутко піднявся на дзвіницю і почав бити у дзвони, а малі, як зачули дзвін, мерщій до церкви. Мене поранили стрілою в плече, але я ще дзвонив і дзвонив, – розповідав чернець. – Лише тоді, коли з палаючим віхтем підбігли нехристи до притвору, сповз донизу з другого боку, захопив з собою тремтячих від страху дітей, спустився в підземелля і зачинив двері на засув. Церква запалала, а ми пішли підземними ходами у самий кінець. Так і перебули біду.

На якусь мить старий замовк. Важко дихаючи і раз по раз потираючи поранене плече, продовжив далі:

– У підземеллі завжди є запас харчів на лиху годину. Горнятко солоного сиру в сироватці, трохи сухарів, конопляна олія, вода, сухі ягоди та гриби. Не раз тут містяни ховались від наскоків та якось миналося без загибелі людей. Налетять, пограбують, заберуть худобу і майнуть далі. А оце…

По його худій, майже восковій щоці скотилася сльоза. Він витер її рукавом і перевів погляд на малечу, що тулилась до нього з двох боків. Погладив по білявій голівці маленьку дівчинку, яку майже не видно було з-за столу.

– Благаю вас, хлопці, – продовжив, – заберіть дітей, бо я їм тут ради не дам. Запаси їжі закінчуються. Я хворий і немічний, рана моя не заживає. Нікуди звідси не піду. Прийшов сюди ще молодим ченцем, тут і зостануся. Видно, кінець мій вже близько… Заберіть малих, Христом Богом прошу, бо пропадуть разом зі мною! Візьміть трохи сиру, посуд, свічки, кресала, кілька ряденець, мої чоботи і кожух теж пригодяться… Більше нічого не маю. У церкві згоріло все дотла…

– А ви ж як? – похопився Матвій. – Ходімо з нами!

– Ні, я тут зостанусь і не просіть! – відмахнувся старий. – А зараз підіть, – наказав він, – поховайте тих, кого вороння не доклювало, а сюди більше не вертайтеся, бо видасте себе грабіжникам. Та й лиходії можуть повернутися… Знайшли прихисток, то й сидіть там з дітьми. Ви ще молоді, облаштовуйте нове поселення…

Матвій із Назарем вийшли на згарище. Вітер розвівав попіл з обгорілих дерев та спалених селянських будівель. Довго бродили та знайшли небагатьох: когось вогонь забрав, а когось уже й вороння докльовувало…Усіх, кого знайшли, поховали там, де вони лежали. Яке там вже людське поховання?! Хоч так землею присипати грішне тіло…

Повернулися до підземелля. На столі у двох вузликах були зібрані для них речі. Всі вийшли надвір. Матвій підняв на руки найменшу Меланю, милу біляву дівчинку. Вона обняла його за шию своїми маленькими рученятками так тісно, що йому аж дух перехопило. Двоє невеличких хлопчаків тулились один до одного біля його ніг. Назар взяв вузлики зі скупими пожитками. Дзвонар перехрестив чоловіків, ледь ворушачи простреленою рукою, і повернувся до підземелля. Вони вклонились йому і подались до лісу. Дорогою ніхто довго не міг промовити і слова.

– Я заберу дітей до себе, – нарешті мовив Матвій. – Де двоє – там ще трьом місце знайдеться… Землянку гарно облаштую, харчами запасемося та й перезимуємо якось.

Дійшовши до узлісся, домовилися з Назарем через кілька днів знову навідатися до Скринного, щоб умовити старого дзвонаря таки піти з ними. Розпрощалися і – кожен до свого сховку.

Вже зовсім звечоріло, коли Горпина побачила Матвія, який спускався схилом яру з дитям на руках, а позаду бігли ще двоє.

– Боже милий! – сплеснула в долоні. – Це ж сусідські діточки! Спаслися сердешні!

Підійшовши ближче, чоловік посадив на воза маленьку Меланю і зняв з плечей торбу з пожитками.

– Ну, жінко, давай-но свою щербату миску, будемо вечеряти. Я приніс від дзвонаря зі Скринного трішки солоного сиру…

– Невже врятувався старий!? – скрикнула Горпина.

– Урятувався. Ще й цих діточок сховав у підземеллі, а сам відмовився йти з нами, як ми не вмовляли з Назаром.

– Господочку, з яким Назаром?

– Тим, що жив з Настею з другого краю від торговиці. Ми в лісі зустрілися. Вони знайшли собі прихисток в очеретах коло ставка… Нічого більше не питай, – мовив тихо, – Важкий день був сьогодні. Давай-но, повечеряємо і будемо відпочивати.

Після вечері діти купкою поснули на возі, а Матвій з Горпиною просиділи біля вогнища чи не до опівночі, журячись та роздумуючи, як жити далі.

Через кілька днів, як і домовлялися, чоловіки знову зустрілися на узліссі. Підійшли до згарища. Зграя вороння з галасом здійнялася й закружляла над їхніми головами. Хоч ясно світило сонце, та якийсь моторошний холод пронизував усе тіло. Вітер гойдав важкі, з почорнілого дуба двері, до входу у підземелля, де стояв суцільний сірий морок. Спустившись донизу, вони побачили старого ченця, який лежав на лаві і вже спочив у вічному спокої.

Удвох винесли його надвір. Помолилися за його праведну душу й поховали під вербою біля обгорілого муру церкви.

– Хай з Богом спочиває! – промовили майже в один голос.

Трохи мовчки постояли.

– Ходімо, Назаре, – тихо сказав Матвій. – Все, що було в наших силах ми зробили.

– Ходімо, – згодився той.

Обійшли мур і побрели назад присипаною чорним попелом дорогою, подалі від цього страшного місця, від їхнього обгорілого минулого, від усього, що стільки років було найріднішим і найдорожчим. Прощаючись, чоловіки домовилися не навідуватися більше до Скринного, щоб не натрапити на якихось лиходіїв та не видати свого сховку.

Пройшло Спаса, вже й перша Пречиста минула. Ранки ставали дедалі холоднішими, ночі довшими, частенько накрапував дощ.

– Треба нам якесь житло ладнати, Горпино, – журився Матвій. – Трішки вище, на схилі цього яру, будемо копати землянку. Маємо ж якось тут із купою дітей зимувати…

До осені землянку викопали й укріпили стіни дерев’яним зрубом. Знайдений на згарищі шматок слюди з чийогось вигорілого вікна вклав Матвій між колодами і стало наче маленьке віконце.

Усе частіше з ночі туманиста мряка вкривала долину, засівала на ранок білою холодною крупою ще зелену траву, під ногами хрускотів тоненький льодок. До вечора знову все тануло і переходило в такий густий туман, що за два кроки нічого не було видно. Ліс темною стіною здіймався над яром, наче якийсь високий чорний мур, крізь який вузькою змійкою вилась у світ «Матвієва дорога».

Тьмяний вогник скіпки освітлював куток землянки, де стояв невеличкий саморобний стіл і пеньок, на якому, схиливши голову, сидів Матвій – чи то дрімав, чи про щось думав. Горпина підклала трохи сухих дрівцят у топку лежанки, на якій посопували двоє старших дітей, менші – дрімали на печі. Червоні промені західного сонця, пробиваючись крізь кострубаті крони дерев на схилі яру, запалили обрій. Захід запалахкотів, наче у вогні, та за якусь мить згас. Знову чорні стовбури стіною обступили долину. Мороз міцніше скував землю і все поринуло у холодну вечірню імлу. Надворі вже майже смеркло. Та ось у двері, підперті зсередини кілком, хтось тихенько постукав. Матвій підняв голову і прислухався: «Може, почулося?» – подумав.

Знову постукали і знадвору почувся дитячий голос: «Впустіть погрітися, бо домерзнемо в цьому лісі».

Господар насторожено підійшов до дверей, відтягнув кілок і відхилив двері. Перед ним стояла молоденька пара – хлопчина років сімнадцяти і худесеньке дівча. Обоє в якомусь ганчір’ї, у зношених постолах, з посинілими від холоду обличчями. Матвій відступився і пропустив їх всередину.

– Проходьте, – розгублено мовив, зачиняючи двері, звідки тягнуло пронизливим холодом.

– Хай Бог благословить вас, дядьку, що не даєте пропасти! – цокочучи від холоду зубами, мовив хлопчина. – Ми ще й з коровою, бо без неї б не вижили у лісі. Вона нам і за годувальницю була, і грілися біля неї, – продовжив він далі.

– Йдіть ближче до печі! – заметушилась Горпина.– Сідайте на пеньочки, грійтеся!

– А де ж корова? – запитав Матвій.

– Коло верби прив’язана.

– Добре, грійтеся, а я заведу її в за́городу до волів, – накинувши кожуха, вийшов з хати.

Дівчина тулилася до парубка і кахи́кала раз по раз.

– Хто ви? Звідки? – поцікавилася Горпина, витираючи руки об подерту пла́хту.

– Я – Андрійко, а це – Христинка, – почав розповідь юнак. – Ми жили по сусідству у Скринному, в долині коло ставка… Того страшного дня, ще вдосвіта, погнали пасти корів на узлісся. Як почули дзвін, одразу зрозуміли, яке лихо насувається та й подалися глибше в ліс – там і перебули біду. А потім зробили курінь і так літо пережили… А хто був на жнивах чи у місті, тих вирізали.

– Знаємо, все знаємо, – сумно похитала головою Горпина.

– Моя корова десь пропала у лісі, а її смирненька, нікуди від нас не йшла, – провадив далі Андрійко.

– З холодами зрозуміли, що не виживемо, – додала Христинка.

– Вирішили когось пошукати в лісах. Бродили, бродили та й натрапили на прорубану стежину, яка до вас і привела, слава Богу.

Горпина дістала з печі трохи теплої рибної юшки, вилила у миску, поставила на стіл і подала їм ложки. Прибульці жадібно накинулися на їжу.

Тим часом Матвій повернувся до землянки, тісно підпер за собою двері і мовив:

– Прив’язав корову біля волів до завтра, потім доточимо для неї причепу.

Горпина ствердно кивнула головою і, повернувшись до Христинки, мовила:

– На ось, випий, – подала дівчині узвару в горнятку, видовбаному з грубого липового цурпалка. – Там пі́дбіл, липа, малина й бузина – відвар дуже помічний від кашлю. У нас Меланка, меншенька, кашляла, то я її ще й досі цим напуваю… Кину вам повсть на долівку, очерету грубо настелено – зимно не буде.

• Та що ви, тітонько, це нам наче вовна м’яка, – майже одноголосно мовили діти.

Христинка випила того цілющого варива і шмигнула під ряденце до Андрійка.

Матвій приліг на тапчані, а Горпина полізла на піч до дітей.

Нарешті всі поснули. Десь далеко в лісі вили вовки, біля землянки погавкували собаки. Уперше за стільки часу Христинка міцно заснула. Їй снилося, ніби вона вдома, у Скринному, у своїй теплій, вибіленій мамою хаті.

– Матінко моя ріднесенька!.. Матінко рідна!.. Матінко-о-о! – ледь чутно шепотіла вона уві сні.

– Треба вам землянку викопати до снігів, – почав Матвій мову, коли молодята прокинулися. – Деревини я трохи заготував на всяк випадок, то й робота швидко піде.

– Правду кажеш, чоловіче, вже й зима не за горами, – підтвердила Горпина. Сонні діти одне за одним всідалися на лежанці і з цікавістю роздивлялися незнайомців. Горпина підклала віхоть сухого очерету під дрова, складені криничкою, черкнула кресалом і розпалила в печі. Потім узяла липову ступку, трохи більшу за те горнятко, де тримала узвар від кашлю, взулася у грубі очеретяні постоли і пішла до корови.

Корова сумирно чекала на господиню. Жінка підійшла до неї, обняла за голову, притулилася й гірко заплакала. Вона вже й не мріяла мати в дворі годувальницю.

Перші цівки молока вдарилися об дно ступки, біла піна за якісь миті заповнила її до самого верху. Ввійшовши до хати, Горпина поставила молоко на стіл. Діти, вловивши цей п’янкий, давно забутий запах, не зводили зі ступки очей.

Поснідали. Чоловіки пішли копати землянку, а Горпина з Христинкою та дітьми залишилися. Господиня нагріла молока на триніжках у пательні, вилила в дерев’яну кринку і подала Христинці, яка час від часу бухикала. Діти з цікавістю розглядали дівчину.

Потім Орися таки не витримала, підійшла до матері й тихо спитала: «А хто це такі? Вони будуть з нами жити?»

Горпина усміхнулась, пригорнула доньку і тихо мовила:

– Так, вони теж зі Скринного, будемо разом зимувати. Он, бачте, татко з Андрієм копають їм землянку…

До настання нового місяця чоловіки впоралися. Добре, що морозів великих не було, то встигли викопати й утеплити. До Миколая перебралися туди молодята. Причепу коло волів доточили, утеплили гіллям та очеретом. Там і прив’язали корову.

– Сіна вдосталь надбали – буде чим годувати. Тепер заживемо, вже й молоко є, – тішилася Горпина.

Зима видалася не дуже лютою, ніби сама природа подбала про цих знедолених людей. На Різдво телятко вродилося, а навесні в сусідній землянці в Андрія та Христинки дитя знайшлося – дівчинка. Ото було всім утіхи в цьому глибокому яру!

Ой люлі, люлі, налетіли гулі,

Налетіли гулі та й сіли на люлі…

Линула над над яром колискова Христинки з приземкуватої Андрійової землянки і це давало надію на спасіння і нове життя.

Прорубана Матвієм дорога вже не заростала. Їздили нею на поле волами, ще й до своїх сусідів «пирогівчан», як називав їх Матвій, навідувалися. До них теж під зиму примкнули кілька сімей, шукаючи сховку й порятунку. Навесні і там хати над ставком почали класти. Так і називали одні одних жартома – «пирогівчани» та «в’яринчани». Тому згодом поселення отримали назви Пирогів та В’яринці.

Вороги сюди більше не навідувалися. Село Гончариху тоді теж вирізали лиходії. Врятувалися тільки ті, хто з другого кінця на жнивах був у полі. В селі ж ніхто сховатися не зміг. Вартовий на горі, яку тепер стали звати Турецькою, задрімав, пропустив ворогів і не дав знати вартовому на вишці у Скринному. То ж і Гончариха, і Скринне постраждали. Та Гончариха все ж відродилася з часом. Залишили тоді вороги страшний кривавий слід. Тому ті, хто врятувався, стали звати Гончариху – Слідами… А Скринне зникло назавжди.

«Матвієва дорога» на схилах яру з часом перетворилася на широченьку вулицю, трохи покручену аж до виходу з села – до того колишнього узлісся, що прихистило родину в лихий час. Так уздовж неї й селилися в’яринчани. Земля тут родюча, не дасть пропасти.

Знову почали їздити до містечка Красне, Пирогова, Капцанівки (Бушинки) та Слідів, що теж роками оговтувалися від тієї лихої біди, приторговували, обмінювалися.

Села розросталися, вирубувався густий ліс навколо осель, вичищався від пеньків, біля хатів простягалися смужки городів й садків, а на причілках знову з’явилися мальви з м’ятою та барвінком.