Вдовцов Михайло. ОДНОМУ ЖИТИ ХОЛОДНО
Михайло ВДОВЦОВ
Одному жити холодно
Чим більше живу в селі, тим більше переконуюсь, що події, породжувані життям тут, цікавіші за будь-які літературні сюжети. Так би мовити, натуральніші. Повнокровніші. Підтвердження цього нехай стане розповідь мого товариша про свого дядька, почута і записана мною нещодавно.
Так склалося, що дружина дядькова, товаришева в’янка, себто, тітка, померла декілька років тому, і ось дядько живе один. Та якось в квартирі мого товариша пролунав телефонний дзвінок із села. Телефонувала одна із дядькових дочок:
– Тато надумав женитися, але перед цим хоче бачитися з тобою.
– Виїжджаю.
Ось вони уже за столом в дядьковій хаті. Розпочинає розмову хазяїн та й каже до племінника, який приїхав на пораду: «Я знаю, ти дуже любив в’янку Марію і хочу, щоб ти не подумав, що я її забувся. – Сказав оте і надовго замислився. А потім раптово: – Оце хочу оженитись! А тому, що нема мені тепер до кого заговорити і через те холодно жити одному. Ти не подумай, що я не вмію скапарити борщ чи кашу. Все вмію. Та от, весь вопрос у тому, що немає кому їх на стіл подати. Я хочу, щоб ти оцего зрозумів. А зрозумієш – зрозуміють опісля і всі інші».
Порадилися. Дядькові думки навіяли племінника на філософські роздуми про сім’ю, про самотність, не веселі вони були і в нього. З таким настроєм повернувся він до міста. Що було далі, товариш розповідав так:
«Минуло трохи часу, як знову від дядька дзвінок: Приїжджай!.
Вже наступного дня був я у нього. Бачу: дядько сумний-сумний, сумніше осені пізньої. Мабуть, щось не склалося з його задумом. Так і вийшло.
Він почав розмову сам:
– Я лиш тепер дотумкав, що коли шукаєш пару у такому віці, то це не зветься «женитись». Ти спитаєш: а як? А так оце. Коли жінка погоджується і ти йдеш жити в її хату, то це зветься «пристати». Коли ж вона, наоборот, йде в хату твою, то це зветься по-інакшому: «пішла до нього жити». Ще й таке межи людьми: ми з моєю небожкою Марією, припустім, були в когось за кумів, то як Марія померла, а в мене складеться нова пара з якоюсь, вона вже не буде зватися до тих людей кумою, а буде називатись «підкумкою». І ще таке: друга моя жінка в’янкою тобі не буде».
Слухаю дядька і спадає мені на думку: «Боже, яка чіткість, яка дивовижна градація та її передбачливі відтінки, яка енергетика життя!». А дядько міркує розважливо далі:
– І от ти знаєш, не виходить мені женитись, мов яка сила не дає мені дібрати пари. Пішов до однієї, вона й не проти жити зі мною, але щоб я пристав до неї; і друга каже, що від своєї хати не піде; третя: в мене тяжко добрий город над річкою, добре родить бараболя і папшоя, від тебе ходити сюди далеко. Походив-походив я та й зайшов до сусіда Петра пожуритись, що нічого в мене не виходить. «Та не може такого буть! – каже Петро та й гукає жінці: Тамаро, накривай на стіл!».
Сіли за стіл, почали міркувати. Пройшлися по-нашому кутку села – немає. Тамара докидає: «Петро, та не може бути, давай побригадно, в селі було колись чотири рільничі бригади, межі й тепер добре пам’ятаю». Допили пляшку – нічого не виходить…».
Розказує мій дядько, а сам сумний-сумний. Спав і на мене його сум. Мабуть, крім його слів на мене вплинуло й те, що сидимо ми на порозі біля хати його матері, а моєї бабки Теклі. І постала вона у мене перед очима, наче жива: ходить по подвір’ю, мов колись, у чорному або коричневому вбранні і такій же хустині. А це тому, що сумуючи за своїм померлим чоловіком, а моїм дідом, вона ніколи не вдягала одягу світлих кольорів. І це знало всеньке село.
Помовчали з добрих півгодини. Далі дядько мовчанку перервав, продовжив:
– Я ніколи не думав, що це буде така тяжка проблема. Коли ми з в’янкою Марією женилися, то була проблема, де жити. А зараз ніхто не хоче іти від своєї хати, а я не хочу покинути своє подвір’я.
І от кілька день тому Тамара Петрова передає мені, що в сусідньому селі є жінка, яка чула про мене і не проти, щоб я приїхав до неї на розмову в неділю.
В суботу я вичесав коней, застелив підводу свіжим сіном, кинув в опалку пляшку казьонки, взувся в хромові чоботи, одів галіфе, москвичку і сіру шапку. Їду. Доїжджаю до того села і згадую, що я не уточнив у Тамари навіть, як звати ту, до котрої їду. Поміркував я, прикинув та й рішив: якщо вона мене вже запросила, то в неї мають бути відкриті ворота.
Це село я знав добре, там усього дві вулиці. Вже на другій вулиці бачу біля однієї хатини відкриті ворота. Заїхав на подвір’я, загавкала собака. Виходить з хати жінка мого віку та й каже привітно: «Заходь, Вася, до хати». Мені аж полегшало на душі. Проте в самій хаті дуже великі сумніви обсіли мене одразу: побачив нову дубову підлогу, в кутку великий телевізор і зрозумів, це діти так турбуються про маму, і вона до мене жити не піде.
Розмову нашу почала вона:
– У мене є діти, внуки, які підтримують мене, але живуть далеко. Я б хотіла зустріти людину, яка б допомагала мені по господарству. Ми вже обоє немолоді. Це все дуже серйозно. До тебе переїздити це точно – ні. Та я навіть не знаю, чи й тобі треба приставати до мене. Я ж не знаю, який ти господар.
Вислухав я її і вже остаточно зрозумів, що вона таки не поїде до мене. Але бодай маленької надії не втрачаю та й кажу:
– Ходім на вулицю, глянеш, який я хазяїн.
– Дядьку, – забігаю я наперед, – як це ж ви збиралися показати надворі, який ви хазяїн?
– Не гарячись, – дядько у відповідь, – Вийшли-но ми на вулицю, підвів я її перед свої коні, вона глянула та й каже: «Так, бачу, що в тебе коні чисті, ситі і вгодовані, але хату свою я таки не покину». Подякував я їй за зустріч, сів на підводу та й поїхав… Їду, на вулиці тиша небесна, нішо ані шелесне, сонечко пригріває, скоро весна, а мені знов на душі холодно.
…Cкінчилась товаришева розповідь, запала мовчанка між нами. Постала мені в уяві дядькова підвода в маренні наддністрянського весняного степу, його сутулувата постать в москвичці та сірій шапці і почувся дядьків вердикт щодо вічної філософської теми про людську самотність: одному жити холодно.
с. Буша
Ямпільский район
на Вінниччині
