Василь Шевчук для антології “Подільський краснослов” (2021)
ВАСИЛЬ ШЕВЧУК
Шевчук Василь Йосипович народився 1 серпня 1942 р. в с. Іванківці Тиврівського району Вінницької області. Закінчив Уманський сільгосподарський інститут (1969). Працював агрономом, екологом, товарознавцем з лікарських рослин.
Прозаїк, поет. Автор понад 20 книг, передусім науково-популярних з народної медицини: «Зелений дивосвіт Поділля» (1989, 1997), «Люби мене, не покинь» (1992), «Трава-заступниця» (1992), «Плакун-трава» (1994), «Зацвіли за вікном орхідеї» (1996), «Чар-зілля» (1998), «Із щоденника сивого травозная» (2010), «Казки, легенди, бувальщини» (2013); збірок віршів і пісень: «Там, де цвітуть орхідеї» (1991), «Коли падають зорі» (1993), «Пісня моя журавлина» (1994), «Сальвія» (2006), «Живиця» (1996), «Грай, моя бандуро, грай» (2007); мемуарної прози: «З погляду прожитого і пережитого» (2017). Упорядкував збірки з народної міфології: «Подорож у таємницю» (1992), «Таємниці поруч» (2009). Кілька книжок перекладені і видані російською мовою.
Лауреат літературної премії «Кришталева вишня» (2014).
Член НСПУ з 2004 р.
Проживає в с. Лука-Мелешківська Вінницького району.
«Скрізь і всюди бере з собою потертого записника, нотує в ньому цікаві думки, поетичні образи, що потім лягають у прості, але такі зрозумілі людям вірші. Слід також сказати, що книги свої він пише живою і барвистою українською мовою, з багатьма художніми відступами і коментарями, тому й читаються вони легко, невимушено і з першої сторінки до останньої відразу. Через те при прийомі Шевчука до Національної спілки письменників України всі його книги з народної медицини визнали і зарахували як художню публіцистику. Такими вони і є насправді!…»
Вадим Вітковський, 2012
«Василь Шевчук – письменник унікальний. Передусім унікальні теми його творів. На жаль, зараз світ природи і людський світ невпинно розмежовуються… Людина не лише відривається від природи, а й знищує її. А Василь Йосипович не просто любить й добре знає природу, а вміє майстерно про неї розповісти, що є особливо цінним для виховання наступних поколінь».
Анатолій Подолинний, 2012
«Чимало його оповідань родом з дитинства, з мандрівок до навколишніх сіл, зокрема до осяяного козацькою славою Черемошного, спостережень за побутом своїх родичів, важкою працею селян на землі… Його писання дещо містичні, неймовірні, майже казкові…»
Андрій Стебелєв, 2015
«Здається, що знаю його дуже давно, принаймні читав і маю подаровані усі його книжки, статті й оповідання, присвячені лісам, полям, водоймам, садам, рослинам і лікуванню людей, багато і часто зустрічалися, розмовляли, допомагали один одному, а тепер, коли мені вдалося прочитати цю останню мініатюрну сюжетну книжку «З погляду прожитого і пережитого», здалося, що на мене впав несподіваний огром долі, наповнений такими діями і пригодами, про які годі було б здогадуватися, які звели мені людину особливого ґатунку, котрій ніщо в житті не дісталося так собі, ніщо не впало манною небесною, всі великі й малі в ньому висоти долалися потужною працею, тому що кожна з цих висот робилася благородною, завдяки тому, що на її штурм ішла людина винятково благородного єднання, світлої мети і рідкісної самовідданості».
Іван Волошенюк, 2017
«Закінчуючи перечитувати книгу Василя Йосиповича Шевчука «З погляду прожитого і пережитого», приходжу до висновку – успіх автора у молитві, бо де молитва – там Бог, там Віра, там Любов».
Андрій Дубнюк, 2017
БУВАЛЬЩИНИ
Казка про Чар-зілля
Давно те було. В одному чарівному краю, де зустрічаються небо і земля, зима і літо, вода і вітер, а місяць щовечора вигонить пасти своїх лебедів-зірочок на безкраї простори голубого неба, жили хлопчик і дівчинка, двоюрідні братик і сестричка. Хлопчика звали Антошкою, дівчинку – Олянкою. Антошка був білявенький, кучерявенький, кріпкенький, як дубочок. Олянка – личко біленьке, сама чорнявенька, швиденька та слабенька здоров’ям. Було їм від роду 12 літ на двох. Жили поряд. Хати дивилися вікнами одна на одну через дорогу. Росли разом, наче від однієї матері. Жили, як і інші діти на селі живуть: щебетали, бавилися, раділи весняному сонечку, ганяли горобців та коїли свої, дитячі невеличкі пустощі. Так і росли вони, із року в рік, набираючись сили та снаги. Та раптом дівчинка важко захворіла. Де вже батьки не були, куди не кидалися, яких тільки ліків заморських не шукали – все даремно: ні лікарі, ні знахарки не в силах були допомогти. Одна лиш старенька бабуся-відунка обмовилася, що є на білім світі травичка, котра могла б допомогти дівчинці. Зветься вона Чар-зіллям, але де її шукати – один Бог знає.
Одного разу, в щасливу годину, нагодився до них старенький дідусь – прибився з далекої дороги (в ті давні, голодні часи чимало людей ходило по селах, що лежали поблизу великих битих шляхів, просило милостиню).
Підступив старий до матері Олянки, що якраз поралася в квітнику, попросив чого-небудь попоїсти та водиці напитися. Жінка була щедра душею і дуже чутлива до чужої біди. То ж якого тільки мала харчу, винесла старому. Нагодувала, напоїла, ще й окраєць хліба та кілька картоплин у торбину поклала. Прощаючись, вивела старенького за ворота, показала дорогу. А коли глянула на вбогість його одежини, то піднесла край фартушка до очей, що враз наповнилися сльозами.
– Бачу, дочко, що дуже чуйне у тебе серце до чужої біди. Мабуть, і сама багато пережила?
– Ой, дідусю! – залилася молодиця сльозами. – Маю горе, та ще й невиліковане.
І розповіла старому про свою біду;
– Казала одна старенька, що є на білім світі Чар-зілля, яке спроможне здолати тую біду, та де його шукати, не сказала. А ми вже де тільки його не шукали, в кого не розпитували – ніхто його не бачив і не чув про таке, – важко закінчила розповідь жінка.
– Що ж, дочко, – мовив старенький, – допоможу я в твоєму лихові, розкажу, як відшукати Чар-зілля.
– Як виповниться Олянці десять років, треба піти до дрімучого лісу, що знаходиться за три дні ходу з того боку, де сонце сідає спочивати. Недалеко від дороги, що йде через ліс, біля видолинку, є галявина. На ній треба назбирати Чар-зілля, котре зацвітає раз на рік, у Іванів день, і напоїти хвору. Ні! Ні, дочко, ні, не лякайся, не цвіт папороті, ні! – став заспокоювати жінку старенький, бачачи, що у неї округлилися від жаху очі. – Папороть зацвітає рівно о дванадцятій годині ночі, а Чар-зілля беруть на зорі, до схід сонця. І галявина та непроста, – продовжував дідусь, – На тій галявині чотири камені лежать. Розміщені вони рівно по сторонах світу, а в центрі улоговинка – шапкою накрити можна, та таку має силу, що ночами зорі притягує, аж травиця навколо обпалена А камені стоять великі, до пояса висотою та в два обхвати шириною, наче із землі виростають. Камені ті непрості і стоять по сторонах світу не даремно: володіють вони чотирма силами природи. Хто зможе ті камені знайти та розбудити сили природи – тому й буде дароване Чар-зілля. Якщо його заварити і того напою дати хворому – будь-яка слабість згине, а ваша й поготів, – запевнив старенький. – Та одначе слід пам’ятати, – напучував дідусь, – що ті камені відкривають свої таємниці не будь-кому, а лише тій людині, яка має чуйне серце, сприймає чужий біль, як свій, і має щире бажання допомогти. Звичайно, краще, щоб то був хлопчина та ще й гарної вдачі, щоб і на здоров’я не скаржився, бо дорога нелегка стелиться до того Чар-зілля.
Антошка, що стояв неподалік і все те слухав, тут як тут
– Я допоможу Олянці! То – моя сестричка! Тільки, скажіть дідусю, куди йти за тим зіллям?
– Добре, хлопчику! – посміхнувся дідусь. – Дякуємо тобі за щире бажання допомогти сестричці! Тільки треба ще трохи підрости. Як виповниться сестричці десять років – збирайся в дорогу. А на допомогу прийде ось ця кульочка. – І старенький вручив хлопчику кришталеву кульку такої величини, як вишнева ягода. Кулька була чарівна. Уже з першого разу від неї не можна було відвести погляду: то вона вигравала всіма барвами веселки, то іскрилася «зайчиками», а то враз віддавала холодним місячним сяйвом…
– Вона допоможе знайти і галявину, і чотири камені на ній, і здобути Чар-зілля. Виймеш кульку при потребі, глянеш на неї, не кліпаючи, замреш на хвильку, загадаєш бажання і враз перед очима постане відповідь. Подумаєш про Чар-зілля, і перед тобою з’явиться ліс, галявина, чотири камені і дорога до них. Подякуєш кульці, заховаєш глибше і – в дорогу. Тільки бережи, синку, цей дарунок, – напучував старенький, – краще свого ока бережи. Він тобі завжди у пригоді стане. А зараз краще віддай кульку матусі, нехай в надійне місце заховає, поки ти не підростеш!
Подякували обоє дідусеві за його дарунок, наче рідного, провели за село, просили при нагоді не забувати дороги до їхньої хатини. На тому й розпрощалися.
А кулька та й справді чарівна була. Візьме її Антошка потайки, коли немає матері вдома, заховається від сторонніх очей і вже не може нарадуватися: всіма кольорами веселки виграє поверхня кульки, міняється, наче жива, а то ні з того, ні з сього огорнеться голубим туманом.. Задумає хлопчик побачити заповітну галявину, подивиться уважно на кульку, не кліпаючи, і вже перед очима з’явиться дорога, ліс, галявина і чотири камені на ній. Серце завмирає від того дива, а ще більше від бажання скоріше вирости і віднайти таємниче Чар-зілля.
Так пробігло п’ять років. Стали Антошка і кулька, як рідні. Досить було хлопчині щось загадати, як кулька тут же виконає бажання: покаже на своїй поверхні все, що забажається. А вже галявину та дорогу до неї вивчив, як своїх п’ять пальців. Серед ночі кожну травичку зміг би віднайти на ній…
Щойно виповнилося Олянці десять літ, став Антошка в дорогу збиратись, Чар-зілля для сестрички шукати. Та й що було для нього збиратися: тепло навколо, гарно, початок літечка Кинула матуся в торбинку для малого кусень хліба, кілька картоплин, двійко яєчок варених, цибулинку, та ще дрібку солі – ось і весь нехитрий селянський харч. Обійняли Антошку, заплакали на прощання матуся, тітонька та сестричка Олянка і просили берегтися й не баритися в дорозі А хлопець – як хлопець: черевики на плечі, штанці підкачав і тільки його й бачили.
Ішов він, ішов день, другий, третій, а на четвертий, ще й сонце не зійшло, – у ліс забрів. Сів відпочити, згадав за кульку. Витягнув її, глянув уважно на її поверхню і побачив ліс, галявину і чотири заповітних камені на ній. Заховав кульку – і вперед. Хоч і моторошно малому, лякливо та йде, бажання скоріше знайти Чар-зілля нестримно веде його вперед, всі страхи переборює. Ось і галявина. Придивився – наче знайома.
– Та це ж я її шукаю! – йойкнуло серце. – Ось і камені на ній.
Не довго думаючи, витягнув з-за пазухи кульку, поклав на долоню, став на коліна і попросив: «Кульочко, мила, навчи, що робити? Як до цих каменів підступити?»
І враз почув голос:
– Підійди до Північного Каменя, він найбільше обріс мохом, стань перед ним на коліна, доторкнися до його чола кулькою і проси, що маєш просити! Потім підеш від каменя до каменя, тримаючись правої сторони, і слухай мого голосу!
Подякував хлопчина кульці, заховав її і став шукати Північний Камінь. Скоро його знайшов, бо примітний був, весь у мохові. Та тільки ступив крок до нього, як щось ахне, шухне, зашелестить, аж душа в п’яти скочила… вітром обдало. А поляна враз залилася голубим місячним сяйвом, хоч голки збирай. Кожну травичку, кожну билинку стало видно краще, ніж вдень. Дню та й тільки.
Підійшов хлопчина до каменя. Став перед ним на коліна, вийняв кришталеву кульку, доторкнувся нею до каменя, і завмер. Враз заграли на кульці місячні поблиски і пролунав голос: «Тебе почули. Іди на середину галявини!»
Вийшов Антошка на середину галявини – знову голос: «Стань обличчям до каменя і повторюй за мною!»
Став хлопчина обличчям до Північного Каменя і почав повторювати слова, які невідомо звідкіль зазвучали: «О, Незрима сила Північного каменю, могутня сила Землі. Я прошу тебе в коло! Нехай твоя сила допоможе мені, Матінко-Земле!»
Тільки вимовив останні слова, як над каменем з’явився і повільно поплив зелений туман. Туман став опускатися по каменю до низу, ліг на траву, колихнувся і незабаром заполонив собою четверту частину галявини. Ліг аж до ніг хлопчини.
– Ото і є, синку, жива сила Матінки-Землі! – промовив тихий голос. – Проси, що маєш просити!
– Прийшов Чар-зілля знайти! Сестричка дуже хвора. Допоможи, Матінко-Земле!
– Ну що ж, буде тобі Чар-зілля! – почулося у відповідь, і враз біля самісіньких ніг, в улоговинці, хоч шапкою накрий, з’явилася рослинка – до півколіна висоти, з китичкою жовтогарячих квітів-дзвоників на стебельці. Так і заспівали вони ніжним голоском, задзвеніли:
– Д-зі-нь – дзе-лі-нь, д-зі-нь – дзе-лі-нь…
– Перед тобою Ключі Землі! – продовжував голос від каменя. – Їх носить на шиї, в своєму намисті, дочка Неба і Води красуня Веселка. Де вона ними торкається, там відкриваються скарби Землі, а найперше – теплі, погожі дні для всього живого на землі. А ще – в тому місці з’являються квіти, мініатюрні ключики Землі, які вказують, де проходила і торкалася своїм намистом Веселка. Серед люду ці квіти звуть первоцвітом весняним. Спіши зірвати цю материнську квітку первоцвіту. Небагатьом відомі її таємниці. Тільки зривай біля самої землі, разом з листям! То і є Чар-зілля! Торкнешся квіткою землі, каменя, глиби, навіть скелі – будь-які скарби відкриються для тебе. Завариш з неї чайку, скуштуєш, і самі чорні чари відступлять, хвороби згинуть – усе живе слухатиметься тебе. Пізнаєш мову звіра, птиці, рослини. Чарівна ця квіточка. Бережи її! А тепер спіши до мого брата, Східного Каменя, проси у нього допомоги!
Подякував хлопчина Північному Каменю за щедрість, зірвав стебельце разом з листочками і квіточками, заховав подалі за пазуху і заспішив до Східного Каменя.
Підійшов, став перед ним на коліна, вклонився, торкнувся каменя кришталевою кулькою. Ожила кулька, заграла місячним сяйвом, і знову долинув до нього знайомий голос: «Ми почули тебе, хлопче! Іди на середину галявини! Там наше материнське серце, місце народження всіх чотирьох братів. Звідтіля чути твій голос!»
Антошка мерщій на середину галявини, повернувся обличчям до Східного Каменя і став промовляти:
– О, Незримі сили Східного Каменю, могутні сили Повітря. Я прошу вас у коло! Нехай Ваша сила допоможе мені!
Тільки промовив, а вже над Східним Каменем поплив жовтий туман. Став опускатися по каменю донизу і повільно заповнювати східну частину галявини.
– Це і є, синку, жива сила Повітря! – пролунав голос. – Проси, що маєш просити!
– Прийшов за Чар-зіллям для сестрички. Допоможіть йоги відшукати, могутні Сили Повітря!
– Ну що ж, буде тобі Чар-зілля! – почулося від каменя враз біля самісіньких ніг, куди вже встигло дотягнутися жовте мереживо туману, колихнула голівкою диво-квіточка. Та такої небаченої голубизни, що ніколи ні на яву, ні уві сні хлопчина подібної не зустрічав.
– То вся ніжність нашої Матінки-Природи і безмежна блакить голубого Неба, хлопче! – продовжував голос – Зірви її при землі і подалі заховай. То і є твоє Чар-зілля! Люди звуть квіточку синьоокою проліскою. Для них вона звичайна рослина Та тільки мало хто знає її таємничу силу. Якщо взяти її, коли вона в повному цвіті та ще й при повному місяці – будь-які хвороби навіяні може лікувати. А ще добро і злагоду в сім’ю приносить. А тепер поспішай до мого брата, Південного Каменя. Проси у нього допомоги!
Подякував хлопчина Східному Каменю, вклонився, відщипнув рослину при землі, подалі заховав і хутчій до Південного Каменя.
Підійшов, став перед ним на коліна, вклонився, доторкнувся до його чола кришталевою кулькою. Ожила кулька, заграла місячним сяйвом, і враз долинув голос:
– Чую тебе, хлопче! Іди на середину галявини. Розповідай, що тебе привело сюди!
Мить – і хлопчина уже стояв серед галявини, обличчям до Південного Каменю, промовляючи:
– О, Незримі Сили Південного Каменю, могутні Сили Вогню! Я прошу вас у коло. Нехай ваша сила допоможе мені!
Тільки промовив, як враз камінь ожив, важко зітхнув, сонно позіхнув, і над ним заклубився червоний туман. Туман став повільно опускатися на траву і незабаром заповнив всю південну частину галявини.
– Це і є, синку, жива Сила Вогню! – почулося поруч.
– Проси, що маєш просити!
– Прийшов за Чар-зіллям для сестрички. Допоможіть, могутні Сили Вогню! – видихнув хлопчина.
– Ну що ж, буде тобі Чар-зілля! – долинуло від каменя і тут, як тільки червоний туман торкнувся його ніг, над головою жигнуло вогнем, шаснуло полум’ям, осліпило, із шипінням впало біля ніг у траву, аж відсахнувся.
– Зірка упала! – промовив внутрішній голос. І тут же, наче запалена вогнем, спалахнула полум’яно-вогненим сяйвом казкова квітка Аж відхилився Антошка від неї. Вогнем обпекло.
– Ха… ха… ха… – почулося.
– Не бійся, хлопче! Квітка тобі не зашкодить, хоча і вогняна. А в природі її боятися треба… Голими руками її не візьмеш, обпалить та ще й добряче! Тільки у рукавицях можна її брати, та й то, далеко не всім. В ній сила вогню громовиці неба і серця нашої Матінки-Землі. Вона будь-які чари і хвороби спалює. Все їй під силу. А серед людей називають її неопалимою купиною. Бери її скоріше! То твоє Чар-зілля! І поспішай до мого брата, Західного Каменя, поки сонце не зійшло та туман не розвіявся!
Подякував хлопчина Південному Каменю за допомогу, вклонився до землі, засунув руку в торбину, бо не мав рукавиці, і так, через торбину, зірвав квітку біля самої землі, де менше вогнем полихало. Ще раз кинув поглядом на диво-квітку, що аж брови обпалила, обгорнув клаптиком ганчірки і заховав подалі.
Через хвильку, другу уже стояв перед Західним Каменем на колінах. Вклонився низенько, вийняв кульку, доторкнувся нею до каменя. Ожила кулька, заясніла місячним сяйвом, і долинув голос:
– Тебе почули, хлопче. Іди на середину галявини і будь уважний! Від того залежить матимеш ти те, що шукаєш, чи ні! Ta й сам аби зумів ноги винести звідсіля!…
Хвилина – і хлопчина уже був на середині галявини, на знайомому місці, де впадина, хоч шапкою її накрий.
А поруч уже лунало:
– Слухай і повторюй! О, Сили Західного Каменю, могутні Сили Води! Я прошу вас у коло. Нехай ваша сила допоможе мені.
Тільки вимовив хлопчина останні слова, а вже над каменем з’явився голубий туман, хитнувся ліворуч, праворуч, на хвильку завмер, а після повільно став опускатися на землю і незабаром заполонив останню, четверту частину галявини.
– Це і є, синку, жива Сила Води, – промовив той же голос. – Проси, що маєш просити!
– Прийшов за Чар-зіллям для своєї сестрички, важко хворіє вона, – вимовив хлопчина. – Допоможіть, любі Сили Води!
– Ну що ж, буде тобі Чар-зілля, – почулося у відповідь
– Пильнуй! Серед галявини, де зійшлися всі наші сили, тільки-но впала зірка. Ти бачив її. Там, де вона впала, з’явиться вода, поруч води, на бережку, – квітка, не упусти її. То твоє Чар-зілля!
Не встиг хлопчина подумати: де та квітка мас вирости? – а вже біля самих ніг щось хлюпнуло раз, вдруге, потягнуло прохолодою, аж дрижаки по плечах пішли, і тут же з’явилася диво-рос лина з волоттю червоно-рожевих квіток на дебелому стеблі. Та такі ті квіточки були красиві – погляду не відірвати! Задивився хлопчина, забув про все на світі, навіть – за чим прийшов.
– Ото твоє Чар-зілля! – долинув до нього, наче з туману, знайомий голос. – Плакун-трава! Рідкісна, з таємничою силою рослина. Серед люду відома лише окремим. Збирають її раз на рік, у Іванів день, на ранковій зорі, до схід сонця…
– Везучий ти, синку! – продовжував той же голос. – Сьогодні якраз і є той щасливий Іванів день, коли плакун-траву беруть А через пів-години і сонце зійде, і плакун-трава силу свою втратить, коли вирвати її не вчасно. То ж приготуйся, бо вирвати її треба з корінням після замовляння. Тільки тоді вона має могутню силу: наводить страх і вигонить нечисту силу, допомагає володіти духами, знаходити скарби і багато чого може незвичного і незвіданого для людини. То ж слухай, запам’ятовуй і повторюй слова!
Опустився хлопчина перед травою на коліна і став повторювати:
– Плакун, плакун! Плакав ти довго і багато, а виплакав мало. Не котіться, твої сльози, по чистому полі, не розносся, твоє виття, по Синьому морю, будь страшний бісам, полубісам, старим відьмам київським, вони дадуть тобі пристановище, втопи їх у сльозах! Нехай біжать від свого позорища, закрий їх у яму Преісподнюю! Хай буде моє слово при тобі міцне і тверде вік-віком, Амінь! А тепер, виривай її, та скоріше! Виривай з корінням! Вже й туман голубий під ноги стелиться… пора! Скоро сонце буде сходити.
Підхопився Антошка на ноги, ухопив плакун-траву обома руками за стебло і зі всієї сили потягнув до себе.
Охнуло щось біля каменя, ахнуло за плечима, плюхнулось під ногами, аж волосся на голові піднялося, і квітка з корінням опинилася у нього в руках. А сам аж на сідницю впав.
Швидко підхопився, замотав рослину в хусточку, що була під рукою, заховав подалі і навтьоки з галявини, аж зашелестіло за ним.
Скільки біг – не пам’ятає. Та незабаром впав у знемозі на купу сухого хмизу. Якийсь час лежав, віддихувався, сам собі невірячи, що навколо тихо, спокійно. Та враз наче вжалений підхопився, з острахом обмацав чи все його Чар-зілля на місці і аж тоді спокійно сів, оглядівся. З подивом побачив, що ліс позаду, сам знаходиться далеко за його межами, поруч знайома дорога, що веде до рідної домівки. Тут і сонечко зійшло.
– А тепер, синку, – пролунав голос, – можеш спокійно прямувати додому, Чар-зілля у твоїх руках! Та тільки пам’ятай: – Чар-зілля – то не одна травичка, а всі чотири рослини разом, що маєш із собою. Прийдеш додому, візьмеш по дрібочці кожної рослини та так, щоб разом склали повну ложку. Завариш все те у склянці води, настоїш і дасиш сестричці тепленьким напитися, краще перед сном, як сонце зайде. А ще хлюпнеш собі на руку того цілющого зіллячка і вмиєш її личко. Враз зникне пороблена чорна сила і назавжди.
Після цього рослинки розстели на горищі або підвішай біля стелі, у куточку, хай висохнуть. Бережи їх, вони тобі ще знадобляться.
Подякував хлопчина невидимим силам за науку та допомогу і чимдуж припустив додому.
Скільки у матусі було радості, коли Антошка переступив поріг рідної хати – не передати. А ще більше – коли зустрівся з Олянкою. І найперше зробив він так, як його навчили: відщипнув від кожної рослинки по дрібочці, кинув у горнятко, залив склянкою води, перекип’ятив і дав тепленьким сестричці напитися. Далебі вже й сонечко зайшло. Вечоріло. А після ще й хлюпнув того зілля собі на долоню і обмив бліденьке личко Олянки. І ожила сестричка, зарум’яніла, залилася радісним сміхом, защебетала. Зникла хвороба – як і не було. А диво Чар-зілля в Антошкових руках ще довго слугувало вірою і правдою.
Загадка старої хатини
Пройшов час. Антошка захопився природничою наукою, а Оля взялася за вивчення медицини, до якої всім серцем тягнулася з самого раннього дитинства Одного разу, після смерті прабабусі, яка заповіла хлопчині головне своє багатство, що складалося з присадибної ділянки, старої-престарої, як сама прабабуся, хатини «на курячих ногах», сорок років тому перекритої з соломи шифером, та кількох занедбаних, напіврозвалених, порожніх причеп, в одній з них ще за кращих часів мала притулок коза, в іншій – кілька курок, поки однієї ночі п’янички-злодюги не поцупили їх… Правда, ще була сушарня, колись діюча та в останні роки занедбана, скособочена, завалена непотребом, прикрита від стороннього ока старим, вицвілим лахміттям,
Тож подався Антошка до обійстя своєї покійної прабабусі з наміром вилізти на горище, глянути, чи не залишилося там щось для телевізора. Колись бачив там різні ящики та скриньки. А ще дуже розбирала цікавість до колишньої призабутої історії.
Йому було відомо, що давним-давно, коли його ще й на світі не було, дідусь, що тільки приїхав у село працювати, тут же разом з прабабусею придбали для неї хатину: обшарпану, облуплену, під соломою… Жили в ній дуже старенькі дід з бабою на прізвисько Сороки. Аж раптом з далекої Росії об’явився їхній син і зголосився забрати батька до себе у далеку Сибір, а матір забирала доживати віку до себе її сестра. Хату треба було негайно продати. Аж тут об’явилися дідусь і прабабуся і купили цю хатину в надії з часом придбати щось краще.
У тій придбаній хатині була своя загадкова цікавинка. Наступного дня після купівлі хати дідусь з прабабусею застали діда Сороку за незвичною роботою: дід перекопував лопатою землю в сінях хатини, над льохом, шукаючи скарби. Виявилося, що жили вони хоч бідно і хатину мали – в селі біднішої не знайти, та дещо на «чорний день» приховане було. Можливо, й золото і до золота. Воно й довело діда з бабою до запеклої сварки, яка й закінчилася повним розривом сімейних стосунків. Свою скрипку, мабуть, зіграв і син, який прибув із Сибіру. Можливо, й знав про скарби та поділити їх між собою старенькі миром не змогли. Як би там не було, але після їхнього сімейного розладу та переїздів стале відомо, що досить швидко обоє Сороки повмирали: дідусь – у сина в далекім Сибіру, бабуся – у сестри. Старенька, облізла, влізла в землю хатина з обшарпаними солом’яними сніпками та перекопаною у сінях землею, перейшла іншим господарям.
Хлопець збирався додому, підійшов до хати і раптом йому промайнуло в голові заглянути у сіни, де колись, розповідали,6ула перекопана земля. Не довго думаючи, він тут же опинився білі вхідних дверей хатини, пошукав очима на штахетині відмичку із дроту і відчинив двері. З трепетом у серці підняв на долівці у сінях лінолеум, оголив землю. Долівка, як долівка. Нічого особливого на ній не було, лише у кількох місцях можна було розгледіти нерівності.
– Колись тут копирсалися лопатою, – подумав юнак. I тут йому подумалося:
– Я що, як попрацювати з чарівною кулькою?
Згадав, що вже багато літ не тримав її в руках. Як взявся за навчання, так і за кульку забув. Ще й до того, мати частенько дорікала, що, мовляв, бавиться з цяцьками, як дитя…
Хлопець тут же оберемок сіна в мішок, що взяв на горищі, мішок на плечі і чимдуж додому.
Прийшов, кинув лантух під курник і мерщій до хати, а звідтіля – на горище, де під кроквою на цвяхові висів старий портфель який служив йому за шкатулку, де й зберігалися його цінності. Зняв його, сів на лежакові, відкрив, витягнув замотаний в стару материньску сукню свій скарб, взяв кульку на долоню і… аж подих забило – кулька враз ожила, заясніла на долоні всіма барвами і, звідкіля не візьмись, почувся внутрішній голос:
– Я тебе слухаю, господарю!
Антошка миттю замотав кульку у материнську кофтину, бігцем спустився з горища і чимдуж пустився у зворотний шлях.
Незабаром він вже стояв на порозі старої хатини, оголив застелену в сінях долівку і взявся за кульку!
І, що дивно, тільки-но вона з’явилася на долоні, як тут же ожила, заграла голубим сяйвом, і почувся внутрішній голос:
– Бажаєш знайти золото? Тут його немає! Забрали давно, було кому шукати. Але дещо залишилося цікавого. Ти пошукай у комірчині, в східному кутку, копни там раз – другий…
Антошка кульку до кишені – і мерщій шукати чогось гострого. На щастя, на погребі, біля сушні, ще збереглися лопата, молоток, стара сокира. Вхопив, що попало під руку, і мерщій до комірчини, яка знаходилася зразу ж за сіньми і служила коморою. Відчинив двері, увійшов, роздивився. А як очі призвичаїлись до напівтемряви, ступив у східний куток. Та видимість була поганою, довелося обоє дверей відчинити навстіж. Тепер взявся за лопату і підступив до східного кутка. Вдарив лезом раз, вдруге… копнув тут, там, і коли вже з’явилася невеличка заглибина, і лопата стала заглиблюватись все глибше і глибше, почувся скрегіт. Юнак зупинився, подумав, розкопав ямку ширше, а як копнув знову, почувся скрегіт – лопату відкинув, став працювати руками, старим ломаним ножем, відчуваючи, що добирається до заповітного місця…
Серце прискорено стукотіло, в горлі пересохло… Незабаром перед його очима з’явився камінець. То був чистої породи, у вигляді чаші, кремінь, завбільшки з невеличку дитячу мисочку. Ще трохи праці і осколок ножа знову скреготнув по каменю. Коли знахідку витягнув на світло – цікавості не було межі. Сяк-так обчистивши від каменя глину, перед очима постала кам’яна диковинка, подібна до сокири. Пізніше, відмивши, відшліфувавши, дідусь показав знавцям-археологам. Виявилося, що то була кам’яна зброя – сокира-молоток найдревнішої первісної людини. Мабуть, вождя роду або племені. Подібної зброї, як розповідав дідусь, він не бачив ніде, в яких тільки музеях не побував. Знахідці, як стверджували фахівці, було біля семи – семи з половиною тисяч років.
Та, як виявилося, то ще було не все. Незабаром у руках хлопця був невеликий згорток з незвичної тканини, розмотав його і очам відкрилися дивні письмена. Що за матеріал був у руках – невідомо: наче шкіра… А може, пергамент або береста?!… Нічого подібного хлопець до цього не бачив.
Закидав ямку, прихопив скарби і мерщій додому. Про знахідки нікому з рідних ані слова. Лише дідусеві показав крем’яну чашу та віддав кам’яну молоток-сокиру «на дослідження». Сам же взявся за розшифровку таємничих записів зі згортку. Та на жаль, яких тільки зусиль юнак не прикладав, – нічого з того не виходило. І коли вже був у повній безнадії, знову згадав про дарунок дідуся-віщуна – чарівну кульку-виручалку.
– А що, як спробувати? – подумалось.
Заліз на горище, заховався подалі від людських очей, поклав кульку на долоню, затамував подих. Заясніла кулька різними барвами, ожила, окуталась голубим туманом, і почувся внутрішній голос:
– Бажаєш знати написане? Ну що ж, готуйся до нелегких випробувань. Записи ці непрості. Не освоївши першого аркуша, не слід братися за інший.
– Я кутовий! – незчувся, як видихнув хлопчина.
І тут – знову голос:
Щоб написаним користуватися, слід пройти посвяту. Ти готовий?
– Так, – прошепотів юнак.
– Дивись на кульку! Ліворуч від неї з’являться кілька гілок безсмертника і чаша з рідиною, праворуч – посудина з водою, в якій горить свічка.
– Так, є! – видихнув юнак.
– Підпалюй квіти безсмертника, вдихай запах диму і випий з чаші рідину.
– Випив!
– Так! Слухай далі. Перед тобою стане підніматися голубий туман, через який буде видно диво-палац, що променіє різними променями.
– Так, є, бачу! – відповів юнак.
– Один із променів влучить у тебе. Тут же все згасне. Сірники хай будуть у тебе під рукою. Візьми їх і знову запали свічку.
Тільки внутрішній голос замовк, як все сталося так, як попереджала кулька. Знову хлопець почув голос:
– Вмочи пальці – великий, середній і вказівний – обох рук у чашу з водою, вийми, підійми над головою, долонями одна до одної! Інші пальці притисни до долонь, і, дивлячись на вогонь свічки, повторюй:
– О, древнії… – і полились дивні незнайомі слова його предків, та відчував він їх кожною клітиною свого тіла, свого серця. Тут же відчув приплив сил. Вони з’явилися не тільки всередині, а й зовні. Він відчув, що пізнає могутність невідомих сил, що оточують його, що він стає частиною їх…
Тільки юнак закінчив мову, як у вухах з’явився свист, шум, і свічка загасла. Стало темно-темно, а на душі – якось не по собі.
Через якусь мить з’явилася кулька, ожила… Наказала забрати свічку і вилити воду… Звідкілясь пробився промінь, заясніло довкола.
– Ось тепер можеш перевернути аркуш.
І тут Антошкові сяйнула думка, що перед ним лежать справжні древні манускрипти. Десь він уже про таке читав. А без відповідного знання не лише сторінки, а й слова прочитати не в змозі. Та цікавість брала своє, а диво-кулька-виручалочка, яку колись подарував йому дідусь-віщун, була поруч, тобто будь- якої миті готова прийти на допомогу.
Через хвильку від кульки почулося:
– Читаємо далі: Сісти рівно! Руки на коліна, долонями донизу, розслабитися. Дивись на кульку. Вона розкаже багато-багато цікавого. Головне – нічого не думати, не гадати – в уяві постане само.
Згадай, дідусь тобі розповідав, що коли на березі моря чи річки одна людина підібрала чисту, округлу гальку, потримала на долоні і передала її іншій людині, то знаюча людина може багато чого розповісти про ту людину, яка першою тримала в руках цю гальку.
Освоївши попереднє, можна переходити до складнішого. Уяви, ти виходиш з кімнати, домівки, йдеш знайомою стежкою, дорогою, прямуєш у знайоме місце, до знайомої людини…
Так можна подорожувати, дивлячись на скляну кульку, але очі не заплющувати. Незабаром зможеш відчути присутність інших сил, дивних навиків. Це допомагає бачити на віддалі, навіть по телефону.
Пригадалася розповідь дідуся, як він, розмовляючи по телефону з редакцією видавництва м. Одеси, раптом побачив і тут же розповів редактору, в що та була вдягнена, що тримала в руках… Від переляку жінка кілька днів не могла прийти до тями, підійти до телефону, боячись, що «експеримент» повториться.
Та враз кулька заграла, заясніла всіма барвами веселки, і почувся внутрішній голос:
– Ти направив свою думку, що хочеш відірватися від землі?
– Так! – вражений був хлопчина почутим. Він і від себе ховав таку потаємну мрію. – Ой, хотілося б! Я й понині літаю уві сні і прокидаюся в надії, що колись і справді зможу злетіти.
– Ну що ж, – почулося від кульки, – вважай, що твій час настав, зможеш його використати – злетиш пташкою. Завтра настає молодий місяць – час для праці. – Слухай уважно! Тобі треба знайти невелику рівну ділянку у полі або поляну в лісі, але подалі від стороннього ока. Як тільки місяць з’явиться на небі, підніметься якнайвище, будь на тій поляні, там продовжимо твої дії.
Заховав хлопець кульку за пазуху, та й мерщій з горища. Впорався по господарству, перекопав добрий клапоть землі – цілину за хатою, а як сонце стало наближатися до обрію – пустився на пошуки ділянки. Незабаром потрібна поляна була знайдена, а поблизу неї ще й струмок невеличкий нагадував про себе, і джерельце виплюскувало кришталевої чистоти водицю. Знайшов, обдивився, чи немає навколо чого підозрілого, та й скоріше додому.
Мати тільки й дивується з сина, який він став заповзятливий до роботи та до науки. Його наче підмінили. Де їй було знати про дивну синову знахідку, про його науку та несусвітні дива.
А хлопець тільки й того, що раз-по-раз кидає погляди на небо, чи не з’явився, бува, на ньому молодик. Аж ось і місяць виплив із-за хмари, а поблизу нього ще й зірочка заясніла: одна, друга… Пора збиратися в дорогу. Головне – не забути прихопити кульку! Тож, найперше, заскочив на горище, взяв кульку, заховав подалі, прихопив з собою ніж, свічку, як було наказано, огледівся, чи немає стороннього ока, та й мерщій заспішив до заповітної поляни.
Аж ось і поляна. Глянув на небо, ще начебто ранувато. Згадав, що десь поруч біжить струмок. Закортіло спробувати його водиці. Зігнувся, зачерпнув у пригорщу, притулив до губ, та щось втримало від спокуси. Наче відчув засторогу. Вилив з долоні водицю на землю, витер руки об поли і тут же згадав про кульку.
– Пора! – майнуло в голові.
Витягнув кульку з нагрудної кишені і поклав на долоню. Кулька під його поглядом ожила, заясніла, почувся голос:
– То добре, що ти не напився цієї водиці. Струмок протікає повз негативну зону, ще й обмиває каміння, що погано впливає на воду. Вона небажана для людини. За десять кроків проти течії струмка є цілюще джерельце, там можна напитися. А втім, зараз ми зробимо воду струмка корисною для людини.
– Слухай уважно! Так робили колись твої далекі предки. Запали свічку і застроми поруч води. Вийми атем!
– Що за атем? – перепитав хлопець.
– Це ніж, який ти прихопив із собою. Сьогодні він послужить тобі атемом.
Антошка мерщій дістав з кишені ніж, сірники, запалив свічку, застромив поруч води.
– Лезом ножа проведи через вогонь свічки – чулося. – Зачерпни долонею води. Лезо ножа направ на місяць, а після обведи на воді його відбиток.
– Зробив! – видихнув юнак.
– Тепер воду можеш скуштувати. Це – жива вода.
Хлопець відпив водиці із долоні, а після зачерпнув ще із струмка, притулив до губ і не міг повірити, що вона може бу такою смачною…
– Будь уважним, – почувся голос, – Якраз місяць у зеніті. А коли він повний, то на ньому є знак – «Брат брата на вила підняв…» Іще одне: на тілі людини є два енергетичні канали. По одному з них, від тім’я до копчика хребтом, тече енергія з космосу до землі, по іншому, що йде з іншої сторони хребта, енергія від землі у космос. При допомозі уяви і місяця можна направляти енергію цих каналів у потрібне русло. Згадай, тебе вчили, що є припливи і відпливи. Нам треба використати дану силу місяця. Готуйся! Через хвилину місяць почне притягувати до себе все довкола: воду озер, річок, морів, океанів… Навіть суша, цілі материки в цей час піднімаються на цілий лікоть догори… Єдине – тобі необхідно подумки миттєво перекрити канал з енергією, що біжить від тім’я до копчика і далі в землю, тут же підсилити, або ж направити її у канал, що йде від копчика догори через тім’я в космос. Зрозумів?
– Так!
– Ну, що ж, до праці! Починається приплив. Перекрий канал біля копчика доступу енергії з космосу до землі, а краще направ її тут же, подумки, від землі через копчик по хребту і тім’ям у космос. Відчуй, як енергії в тілі збільшується, канал розширюється…
– Чую! – вирвалось у хлопця.
– Це добре! – відповів голос. – Виконуй, що скажу! Ноги – разом, руки притиснути до стегон, дивись на місяць, не підриваючи погляду. Слухай, як вливається в тебе енергія землі, а місяць притягує, притягує… Невидима сила поволі твоє тіло підіймає, підіймає… Руки доверху, потягнувся до місяця, наче хочеш до нього злетіти… Долоні разом, руки витягнуті…
Хлопець і незчувся, як повільно став відриватися від землі. Все вище і вище… Ось вже опинився та завис у кількох метрах над землею. Стояв у повітрі. Страху не було ніякого. Відчував себе пір’їнкою. Злетіла думка: як підняло – так і опустить! Але як це зробити не знав. Та тільки подумав, як почув голос:
– Погляд і руки поволі опускай.
Тільки став юнак опускати руки, тут же відчув, що полинув донизу. Незчувся, як вже стояв на землі. Від подиву сам собі не міг повірити. Тіла не відчував. Все сталося за якусь мить. Хлопець аж пожалкував, що все так швидко скінчилося.
– Не жалкуй! – почувся голос. – Хочеш піднятися ще раз? Гаразд! Пам’ятай! Політ догори іде без зупинок, а донизу – можеш зупинятися на будь-якій висоті, злегка піднявши руки. При спуску можна ще пересуватися вліво, вправо, піднімаючи то одну, то другу руки… Спробуй!
Юнак знову виструнчився, руки по швах, обличчям, поглядом до місяця… Уявно перекрив канал енергії, що біжить з космосу до землі, направив її в канал з енергією, що прямує із землі до космосу. Швидко підняв руки до місяця, усім тілом потягнувся до нього, і тут же відчув, як невідома сила стала повільно відривати його від землі. Він втратив відчуття ваги і раптом спокійно полинув у повітря… На деякій висоті зупинився. Подумав: «Спуск!» – і опустивши руки по швах, тут же повільно став опускатися додолу. Тільки спробував підняти руки – тут же спуск припинився. Опустив руки – знову полинув донизу. Підняв одну руку, другу – його понесло вліво, вправо… Забув усе на світі… Незчувся, як гепнувся на купу соломи біля гнойовища. Протер очі покрутив головою, аж не повірив…
– Господи, та я ж у себе біля хати!?
Чи ж усе теє сталося з ним? – не може второпати. Але полапав на грудях внутрішню кишеню, відчув у ній кульку і заспокоївся. Нехотячи сповз із соломи, піднявся на ноги, рушив до хати. Тепер він вірив у те, що розповідь дідуся Василя про те що є на світі люди, які здатні втрачати гравітацію, підніматися над землею, переміщатися в просторі, ходити по воді, – то суща правда!
У цей час його молодший брат Богдан якраз приплівся з вечорниць, зайшов у хвіртку. І тут побачив, як брат гепнувся на солому біля хліва Від подиву тільки рота розкрив. Поки оговтався, запер на защіпку хвіртку, витер об траву взуття, Антошка вже був біля порогу.
– Ти що, з неба звалився? – не втримався молодший брат. – А може на хату вилазив?…
– А-а-а! – промимрив сам собі під ніс брат, махнув рукою і сховався за сінешними дверима.
За мить від смерті
Один із перших екстремальних випадків стався зі мною у 1965 році.
Початок весни. Тільки-тільки скресла крига на Південному Бугу. Я, студент першого курсу Уманського сільгоспінституту, отримую листа від своєї ненаглядної майбутньої дружини про важке становище: батько хворий, мати нездужає, хліба давно не бачили, а ще двійко маленьких у хаті – братик та сестричка. На ті часи то була загальна біда кожної родини українського села. Звичайно, я тут же позичаю у хлопців кілька карбованців, купую хліба і з невеличкою валізкою – «дипломатом» (тоді такі були в моді) після занять чимдуж лечу до нареченої, у її рідне село Колюхів, що розкинулося своїми ошатними вулицями між Вінницею та Немировом, за 160 кілометрів від Умані.
Десь під вечір, через три години поїздки та двох годин пішки, я вже був біля річки. Та на мою біду пором, яким люди перебиралися на той берег, не працював. На зимовий період його залишали затиснутим кригою на прив’язі біля берега. Що я мав робити? До ранку – далеко, надії – ніякої… Річка була дуже широка, але на інший берег якось мусів перебратись. Десь там, за річкою, люди, близькі моєму серцю, були у біді. Я став шукати вихід і таки, як мені здалося, знайшов. Знайшов неподалік прикутого ланцюгом до берега човна. Через деякий час я вже був у ньому. Та біда була в тому, що у човні за свого життя я ще жодного разу не сидів, веслувати не вмів, тим паче на такій могутній, широкій річці, як Буг, та ще й без весла – його у човні не виявилось. Від радості я спочатку не звернув на це уваги. Знав одне – річку я мав здолати, бо там, за річкою, мав допомогти коханій у біді, чого б це не коштувало.
Та не так сталося, як гадалося. Відірвавши дошку від сидіння, щось на зразок весла, став нею гребти. Інтуїтивно відчував, що маю гребти і направляти човен проти течії. Тоді його знесе, куди мені потрібно. Спочатку це мені вдавалося. Та досить було човну відплисти на десяток метрів від берега, як сильна течія розвернула його і закрутила, мов іграшку. Спробував боротися, але де там: дошку, що правила мені за весло, з рук вирвало і поглинуло, а сам човен все сильніше і сильніше несло на середину, погнало на пороги, які загрозливо ревли та бурлили, розбризкуючи піну довкола. Я раніше навіть і не здогадувався про їхнє існування. Крім того, човен я знайшов далеко від порогів, тому і не чув їх. А коли почув, то було вже пізно. Мене несло на ті пороги, додаючи швидкості і віддаляючи від берега. Якоїсь миті я зрозумів повну мою безпорадність перед стихією.
Думка билася об думку: «Що робити?» І раптом переді мною, наче з туману, з’явився пором, що стояв на прив›язі поблизу берега. Човен ось-ось мав пролетіти мимо нього. Загрібаючи руками і цурпалком воду, щосили став правувати до порома. То було моє єдине спасіння. І коли човен, мов сірникову коробку, погнало повз рятівне місце, я напружився і зо всіх сил стрибнув… Мені пощастило. Я вхопився за канат порома. Човен з моєю одежиною («москвичкою»), валізкою, хлібом… стрімко понесло на пороги, в ревуче бездоння стихії… Поки я з порому по канату дістався до берега – човна й сліду не було. Потім я довго біг берегом, з надією вдивляючись, чи не побачу десь човна.
Сонце зайшло. Наближався вечір, давала про себе знати прохолода. Місцевість була зовсім незнайома, річка петляла то вліво, то вправо, і я петляв разом з нею берегом. На моє щастя, ще не зовсім стемніло, і переді мною незабаром випірнули хати сусіднього села Канава. Аж тут і дідок з’явився на березі – припинав свого човна до причалу. Я потім зрозумів, що він був єдиним тут перевізником. Кинувся до нього.
– Дідусю, допоможіть!
Він випростався, кинув на мене уважний погляд і став чухати потилицю. В кількох словах розповів йому про свою біду. Трохи подумавши, дідок запитав:
– А якусь копійку маєш?
– Щось маю! – видихнув з сумом. – Студент я, вчорашній солдат. Яка там копійка, одні сльози…
А втім, повигортав кишені і поклав йому на долоню все, що мав – цілого металевого карбованця.
– Ну, що ж, залазь у човен! – мовив старий і сам побрів у воду. – Ще разок спробуємо!…
І спробували! Не дай мені, Боже, відчути ще хоч раз у житті таку переправу: серед каміння, порогів, бурунів, хвиля раз-по-раз хлюпає, переливається через борт, попадає у човен. Іноді здавалось, ще лише мить – і човен піде разом з нами під воду. Час від часу старенький показував мені очима на кварту і просив вичерпувати воду. Дрижаки раз-по-раз пробігали від потилиці до п’ят, після навпаки – від п’ят до потилиці, та коли минала загрозлива мить, я знову бачив, як дідусь вправно маневрує між бурунами. Нарешті досягли берега…
Я щиро всім серцем подякував дідусеві за допомогу і, скільки було духу, побіг у напрямку Колюхів…
Наступного дня шукали човна із моїм «дипломатом» та «москвичкою». Яких тільки старань не докладала майбутня теща, скільки очей не видивилася, кілометрів берега бурхливої річки не відміряла – все було марно. Або поглинула все те моє добро річка, або понесла його й понесла… аж до Синього моря…
Слава Богу, в родині все було гаразд. Біди минулися та й часу збігло чимало. Адже колись листи йшли, вірніше, повзли, як і нині, – іноді цілими тижнями.
Оце вчитуюся в ці рядки оповідки аби чого не пропустити (готую до друку книжечку про своє життя-буття), а в цей час дорога моєму серцю друга матір (а може й перша?!) на дев’яносто першому році життя, посповідавшись, лежить на ліжечку, доживає останні дні (а може й години?) свого земного життя. Знаю, що перед її очима в котрий раз пробігають основні віхи (а може й все до дрібниць?) свого нелегкого післявоєнного життя селянки-колгоспниці, зі всіма її бідами і негараздами… Може й пригадує і ту мою «горе-переправу» через Буг, і свої багатоденні пошуки човна та збіжжя майбутнього зятя, що канули в пучину ненаситної стихії на роки, а може й на віки. Не може не згадувати!
Дружина разом з сестричкою Лівіною котрий місяць чередуючись постійно біля неї, слідкують за кожним її подихом, кожним рухом, аби вчасно зарадити, допомогти. Лежить мати при свідомості, весь вік при відмінній пам’яті, хоча в останні дні пережила кілька інсультів… Простіть мені, моя дорога ненько, може коли щось не так або не те сказав!… Та скажу, як перед своєю совістю – батько Антін замінив мені рідного, якого ніколи не знав (не повернувся з війни), а Ви стали, були і залишитесь рідною до останніх днів моїх. Ви подарували мені свою найчарівнішу доньку Валюшу (мою дружину), з якою минулого року відсвяткували разом «золоте весілля». Маємо на сьогодні двійко діток, четверо онучат та ще й трійко правнучат… Коли це згадую – серце наповнюється теплом, радістю… Прожито життя недаремно! Заслуга в цьому і Ваша, наша дорога ненько, бабуся, прабабуся і прапрабабуся Віталя!
Телефоную сестрам: – Дівчатка, просіть маму хай тримається. Саме стало добре жити. Ось тільки що по телевізору передали: – «Вводиться податок на рухоме і нерухоме майно». Тобто на нашу стареньку, на щастя ще не розвалену хатину, на скособочений сарайчик, який ще десяток років тому приютював курчаток, курочок… (тепер лише миші та щурі шарудять), собачу буду із яблучного ящика, туалет із двох дірявих шиферин, а третьою – накритий… Із вчорашнього дня ціни на автобуси, маршрутки знову на гривню піднялися… До вас в село їздить «бусік» «Вінниця-Канава» раз на тиждень – тепер і цього не буде… Живіть, мамо..! Саме ж-и-т-и..! Та тільки дихати не дають. Скоро, мабуть, і на повітря буде податок?… І на воду, що з неба ллє день-при-дні, нівечачи врожаї… Лише бур’янам, куди не глянь – привілля…
