Дмитро Штофель для антології “Подільський краснослов” (2021)
ДМИТРО ШТОФЕЛЬ
Штофель Дмитро Хуанович народився 1 квітня 1985 р. в м. Вінниця. Закінчив Вінницький національний технічний університет (2007). Кандидат технічних наук (2011). Викладає в альма-матер, займається громадською діяльністю.
Поет, перекладач. Автор збірки лірики «Штормове попередження №…»; перекладів з англійської, білоруської, польської, російської мов; публікацій, у т. ч. літературознавчих, у колективних збірках та періодиці.
Лауреат літературних премій ім. М. Стельмаха (2006), «Кришталева вишня» (2009); лауреат, співорганізатор і член журі низки конкурсів та фестивалів, у т. ч. «Малахітовий носоріг» (2006, 2008, 2011, 2013), «Підкова Пегаса» (2010, 2013), Стус-фесту «Палімпсести» (2015).
Член НСПУ з 2013 р.
Проживає в рідному місті.
«Діти нової України, її однолітки, її будівничі й вартові. Різномислячі, різнообдаровані, але це голоси нової України. В одних – задерикувате піжонство, закономірна фронда вільної людини. Серед них – Дмитро Штофель…»
Володимир Яворівський, 2011
«Книжка Дмитра позначена гострим ритмом сьогодення… «Штормове попередження №», тяжіючи до філософських узагальнень, приваблює безкомпромісністю запальної юності. Це саме той випадок, який засвідчує повнокровність поезії. А що може бути дорожчим у мистецтві слова?»
Михайло Стрельбицький, 2006
«Патлатий деміург з води і плоті».
Віталій Борецький, 2010
«У віршах Дмитра Штофеля не знайдемо яскравих метафор, колоритних поетичних образів, альбомно–ліричних атрибутів поетичної молодости. Ці вірші не будеш цитувати напам’ять коханій дівчині. Сам автор називає себе не поетом, а віршарем (знову згадується молодий Франко, хоча той же М.Стрельбицький пов’язує поетичний досвід Дмитра Штофеля із творчістю Михайла Доленги, відштовхуючись на подібності фахової спеціальности в обох поетів)»
Євген Баран, 2013
«Своїми постійними вчителями в поезії та в царині перекладу Дмитро Штофель вважає Григорія Чубая, Василя Стуса, Михайла Стрельбицького. Проте в віршах подолянина простежується схожість тем і мотивів із неокласичною палітрою раннього Максима Рильського, із філософією Григорія Сковороди: тут і осіння весна, і весняна осінь (змішування, звісно, природне, а не підгладжене, відтак, очевидно, глибоко відчуте), інтелектуальне осмислення давнини й артефактів, звитяга, близька до титанізму, мрійлива настроєвість і лицарська позиція щодо честі дами серця (жодного відвертого позування, хизування чи смакування еросу, жодного вихлюпу негативної емоції-ставлення), аристократизм духу й кордоцентризм»
Ірина Зелененька, 2019
ВІЙН НЕМА І МИР ВІДСУТНІЙ
Абеткова прелюдія
Атласні Берізки Висять,
Грає Ґава Дім Етюдів.
Ємність Жолудя Забуде
Ирій Ігрищ Їжакових
Й Каламутитиме Листя
Між Неношені Окови
Перших Ранку Світлотіней –
Терті Утиски Фугасні…
Холод Цноти Чередільниць
Шле Щоками Юну ЯсністЬ.
Музика осені
Усе у світло-сумному оточенні;
Лист опада і час опада,
Тихо-самотньо плине вода –
Музика осені.
Сонце не сліпить, очей не лоскоче,
Простір стоїть нескінченно мрійливий,
Вітер бринить і невидима злива –
Музика ночі.
А вітер, неначе хвацький диригент,
Все важчі і важчі запитує звуки,
Та в музикантів не падають руки –
Повен весь світ музикантами вщент.
Дятел – ударник, а сич – валторніст,
Тополя – перкусія, скрипка – труба,
Бандура – то дощ,
чиясь ще на флейті губа,
А сам диригент додає власний свист.
А ти тільки слухай найліпшу з сонат,
Що були колись Всесвітом складені,
І не треба квитка – будь у осені мареві –
Так її зрозумієш ти краще в стократ.
І поле безмежне для вільних ідей
Музиканти лишають вельможно –
Усе, що захочеш, знайти отам можна
і для людей, і про людей.
Високо дзвенить неблизький небосхил,
Земля додає і басових акордів,
І ось тут, на землі, ти позбудься погорди,
Забажай мати пару посріблених крил,
Щоб зірватись у повінь мелодій і сполохів,
Сподівань, сповідань, неосяжних щедрот,
Збагатившись переліком ліпших доброт,
Заверши на землі відчайдушне це коло.
Коли забуваєш, що звешся людиною,
Коли сновигаєш на пісні, на крилах,
Що осяює кров, наче день, в наших жилах,
Треба побути для світу шпариною,
Крізь яку всі мелодії йдуть незапрошені.
Лист опада і час опада,
Тихо-самотньо плине вода –
Музика осені.
Квіти вмирають
А квіти вмирають. Уже навіть звикли:
плекають кущі найпишніших дітей для зрізання.
Й радіють смертельним їх мукам жінки несказанно,
і радять мужі: в серці порожньо – викинь.
Щодня їх мільйонами гільйотиновано,
і смерть продають нам торговці квітковими душами.
А власні провини ховають букетами душними
оті, хто згубили зв’язок із основою.
І не обійтися нам без квітонищення:
весільні й ховальні, однаково п’яні зібрання
купаються в стогонах квітів, ослаблих зарання,
і барви їх топчуться легко й незнічено.
Німому камінню кладемо під ноги,
і нерозуміюче дивляться скелі косматі.
А я вірю квітам не тим, що на мертвім асфальті,
а тим, що п’ють соки з коріння міцного.
Вечірнє
У позі позіхання зашкарубло
останнє із невизначених слів
вітає згорблений ослін
чарунок
Годинник догоджає колисково
похитуванню тіней на стіні
а дощик геть давно збіднів
на слово
Зомліли відчуття думки і подих
світ миготливо зібганий в очах
і те що тілом ти увесь зачах
це лиш доводить
І обернеться кожен обрис патом
і всякий порух слів дощу додасть
вкрадливіше й бентежніше вкладайсь
і…
Insurgite!
ковтаю морок, мовби вирок судді,
бандана згадує про вічну коноплю.
змія вмостила грубе лігво в грудях –
це неприємно, хоч я змій люблю.
давно мостила, клалися галузки,
і мох, і порох, і стара луска,
і зараз неможливо, хоч би лусни,
її нажахати. душа слизька.
та сором не стидається довіку,
на все є воля, сила, дія є.
повстань же проти себе, недоріку!
стань прямо! вже душа гниє!
Сонет В.
Брунатні очі – чари невсипущі,
всезнаючі та вічномолоді,
і слів гарячих недоладні пущі
в них тонуть, як каміння у воді.
Прадавність шалу, суму, болю, віри
клекоче в них дзвіницею весни,
пульсує трепетливо: не засни!
бо зникнуть чари, стихне дзвін допіру.
А я заснув. Байдужістю плетений
був сон мій. Запеклась болюча рима,
і сльози протекли в осклілі вени.
Не нарікаю. Заслужив – отримав.
Та все ж весь Всесвіт дивиться на мене
великими брунатними очима.
Дим
Смак вишневого кальяну
повномісячної ночі
тьмяне світло швидко тане
розімліло напівп’яно
тіло строчить миті сточні
Хтось з’являється щовечір
і запрошує на каву
у спідниці мов пливе чи
проліта кудись До речі
знає що іде вистава
Місяць щирий до нестями
множиться і плодить зорі
і таємними місцями
щоби світ його затямив
відображення просторі
у калюжах залишає
У розсіяному димі
неможливо заховатись
одягались молодими
гримувались щогодини
в рукави напхавши вати
Сиґарети – ніби сходи
винні чарки – то поруччя
що ведуть до кола згоди
де пов’язані всі зроду
із усім скороминучим
Дим усюди Надаремне
накликати свіжий вітер
Кава випита і ревне
намагання встати меркне
перед димним заповітом
«треба жити так щоб вмерти»
Я захворів…
я захворів на хронічну несправжність
гноєм налипла вона попід шкірою
гомеопати й хірурги завправні
не вирізняли її – тільки шкірились
болем тамуючи хіть і ненависть
різав прапрадіда мученим скальпелем
тугу свою і коліна згинались
перед наповненим тугою капищем
і до краплини зцідивши породження
свого єства і зшиваючи рани
капище те я довкіл огороджував
стежки туди забував я старанно
і перестав сумувати з несправжности
та занедужав хворобою другою
замість безмежної щирої радости
серце моє затужило за тугою
Гроза
Назустріч мені йде гроза
коливаються камені від звивань стежки
сходи у схід заховані між гордістю і зневагою
пісня грози мову якої я розумію з дитинства
пісня хору листків на гілках берези край цвинтаря
пісня сонця яке всюди
очі мої розплющені
сходжу у схід ковтаючи
північні версти
сходами у південні далі
повертаюсь у схід
вигадую собі шлях без просування
об’їзна околична дорога
підіймає з подивом голову
розправляє каптур шляхопроводів
і шипить тисячами шин
схід… схід… схід
недосяжні сходи лягають під ноги
довга дорога
і тут надходить гроза
обіймає і заколисує
стирає відтінки
сходи ковзають і тихо дзвенять
грає будильник ла-ла-ла
але симфонія не пробуджує
очі розплющені
сходжу
куди –
побачу коли сонце обпече щоку
Квітникар
ці ніжні білі квіти
потрібно щодень поливати
рясними сльозами
і захищати від тих
хто захоче їх зірвати
цим квітам необхідно приносити
в жертву своє сумління
їх треба ростити
обережно і дбайливо
здмухувати кожну пилинку
і всяку комашку
що забажає торкнутись
їх чарівного нектару
знімати неодмінно чуттєво
ці квіти треба зігрівати
теплом своєї присутности
і розмовляти з ними
найтеплішою мовою
турботою всипати їх стривожений ґрунт
і тоді
можливо
вони розквітнуть
щирістю Твоїх долонь
і опадуть тремтливими пелюстками
на моє чоло
Келих
ти українка чи таки горянка
неструнка як ковток сапераві
чиє сонце тебе одягало
чий виноград тебе годував
з чиєї землі родом твоє каліцтво
не питаю тебе
звідки брали воду ті
хто тебе розбавляв
не питаю тебе
скільки літ
вони топили сніг
чи побіжить сухість за червоністю
червоність чи втече від споглядання
скільки ще увійде в крамницю молодиків
які не знають сухого мева сп’яніння
не питаю тебе ні про що
пригубивши
боюся почути що ти
одна з нас
* * *
він був закоханий ув образ
її чудових втішних губ
її усмішка добра-добра
його манила в простір згуб
вона хотіла не хотіти
хоча і мріяла давно
на них чекало пізнє літо
і штучно награна любов
котра година
промовляли
недбало ношені вуста
на окрай їхньої потали
надходить осінь
геть пуста
* * *
як несподівано співає перша пташка
так тихо і пронизливо водночас
багаття дотліває смертю ночі
і поки вдвох зігрітися неважко
ходімо гляньмо як ріка парує
і як на обрії займається рожевість
і як зірки зникаючи у безвість
останній свій промінчик подарують
як залоскоче травка несуха
і рибка скинеться у річці лунко
на килимі м’якого лопуха
заллємось довгим і густим цілунком
* * *
броньовані двері
зачинені авта
блукають шляхами з учора до завтра
боронить войований мріями світ
корони готелі гравюри і шахти
і гроші що вміють по-різному пахти
і тих хто за світом встигає услід
закутий світанок колишеться стиха
і полудень наче доби тиха стріха
обманює ніби ворушиться день
а світ і без того наповнений сміхом
ось уже пройдена вічностн віха
а вічність в долоню впаде
* * *
Вірю, зовсім недалеко міст палаців очі в’яже,
і передвечірня спека огортає місто княже;
рій годинників полонить душі в рамки сьогодення,
й задоволення солоне розливається блаженно.
Гул трикутний черемшини, гул кулястий груші й вишні
наскрізь вулиці прошили і зробили місто більшим.
Небо в’яне й височіє, пелюстки хмарок скидає,
добрими від сліз очима намовляє жити далі.
Війн нема і мир відсутній, за життя надгробок зайвий.
Ранок, день і вечір – сутінь. Місто, ширячись, щезає.
Загадка
вранці коли ти вмиваєш своє личко
небо стає ледь світло-рожевим
перейнявши частинку твоєї вроди
коли ти дивишся у небо
твої очі стають такими глибокими
що в них можна скупати вічність
і небо заціпенівши стає безмежно блакитним
щоб у них не загубитися коли ти розпускаєш коси
від захвату небо стає таким же легким і русявим
воно нестримно червоніє коли ти мрієш
й чорніє від смутку коли тебе не бачить
а сьогодні небо раптово стало золотим
і я вже не відаю що це означає
Сонетоїд без криптоніма
Тисне обрій мрію ока,
розтин губ мускати п’є.
Ти принадна, ти жорстока,
ти така, яка ти є.
І листа напишеш вчасно,
вчасно прилечу, а крім
нас, щасливих, дивних в час но-
вий влітає сонний грім.
Ти образишся – можливо.
Я ображуся – дарма.
Поглядів пекуча линва
треться, рветься, крізь туман
гонорово, норовливо
свій лиш всесвіт обійма.
Ніч і весна
ніч це віра і самообман
безмежжя яке поруч сочиться з кишені
огортає і поглинає до волосини
я набираю в пригорщі води
пий квітко але вона мовчить і не рухається
вона навіть не цвіте
надворі місяць пожовтів від чужих жалів
ці хвилі на робочому столі накривають мене з головою
і квітку що не зацвіте для мене
* * *
Передбачити хотілось, як зійде на сході сонце,
По руці його читати пророкуючі слова;
По очах пізнати зливу, подружитись з нею вчасно
Й, знаючи все наперед, закохатися у неї;
Кинути на картах вітру, шелестітиме він в полі
Диво-колосом пшениці, чи втече між лист кучери;
І струмка журкі втручання попідслухати потайно
У пташине а capella, всі його думки вгадати
Й зберегти ту таємницю; вчути каменя легенду
Й дивну байку діда-бука; світ міняти – не планету,
На усе людина здатна!
В Степашках
Напівлипневе сонце гладить плесо
напівсерпнево млявої ріки,
керують веслами дівчата залюбки,
бо їм подобається хлопця везти.
Три марева, три поверхи сп’яніння,
три відчаї, спокуси три…
Склепіння річкового піднебіння
вже не запрошує – примушує до гри.
Зомліле відчування парадоксів
все швидше наближає осінь.
Смаглявість
Все біле аж іскриться на смаглявому,
яке іще смаглявішим стає.
Стару платівку пристрасті поставимо і,
звісно, щось допишемо своє.
Волосся мокре хвилями пускається,
немов його буй-вітер породив, а
дві берізки пошепки вагаються,
чи засмагати їм, чи бігти до води.
На плесі тихо, крижень лиш, злітаючи,
залопотів стурбовано крильми.
Вже не від спеки нам з тобою гаряче, а
від смаглявості й вечірньої пітьми.
* * *
Чого ти шукаєш в очах її світлих?
Вона їх відводить угору частіше.
Вночі обіймаєш частиночку світу
і дотик до неї надією тішить.
Дрімотно ховаєш за вигадку дійсність,
ти брешеш собі, та собі не повіриш,
і щастя чомусь саме тут не подіє.
Писати не міг і не зможеш ти вірші
про погляд, який утікає невпинно,
про погляд, шо сумно сміється у вічі,
про погляд дорослого в oцi дитини,
про погляд, який пам’ятатимеш вічно.
