Тетяна Приймасюк для антології “Подільський краснослов” (2021)

ТЕТЯНА ПРИЙМАСЮК

Приймасюк Тетяна Євменівна народилась 11 вересня 1954 р. у с. Брідок Теплицького району на Вінниччині. Закінчила Тульчинське культосвітнє училище (1974). Працювала у системі освіти. Захоплюється фольклором і етнографією.

Поетеса. Авторка збірок лірики: «Я тепло збираю по краплині» (2001), «Молитва душі» (2002), «Голос жінки» (2003); книжки для дітей «Комарик» (2007); публікацій у колективних виданнях та періодиці.

Лауреат літературної премій «Кришталева вишня» (2003), ім. М. Леонтовича (2007).

Член НСПУ з 2005 р.

Живе у смт Теплик на Вінниччині.

 

«Поезією Тетяна Євменівна причастилася ще зі шкільних літ… Вже з перших рядків авторка полонить читача своєю щирістю, відвертістю… Поезії Тетяни Приймасюк беруть початок із пісні, з науки матері і мудрого діда».

Валентина Сторожук, 2002

 

«Палітра поетеси широка і різноманітна. Митець, що пережив покинутість культури в незалежній Україні і її чергове та уповільнене реанімування, вона може писати і засобами сатири, і ніжної колисанки, і барвами успадкованого фольклору та народної пісні».

Володимир Рабенчук, 2004

 

«Розвиваючи філософію української душі, вона п’є воду з незамуленого джерела поезії. Слово подолянки виборює право на щиру розмову з читачем, закликає чулі серця до змін у житті… Поетка не схожа на інших. Енергією поетичного слова, жіночою мужністю, талантом».

В’ячеслав Рисцов, 2010

 

ДНІ ЗРІКАЛИСЬ ТЕПЛА

 

БРІДОК

 

А червень весь дощами переплетений,

Окутує світанки в холодок…

– Як ти живеш, – думки шукають лету, –

Село далеке – рідний мій Брідок?

Ти вікопомний від часів Трипілля –

Ще дивні знахідки дивують по цей час.

Зелена частка рідного Поділля

Незгасних доль палаюча свіча.

Тебе добробут з року-в-рік минає,

Зневаженим стає селянський рід.

Лише Сура до Бугу поспішає,

Та із села – селянські діти в світ.

Земля з розпуки то розломно репає,

То град січе, то злива, ще й яка!

Кізан, Палій і Голуб, й від Мазепи

Був Денисюк – засновники Брідка.

Про них в селі із уст-в-уста й понині

Передається сива давнина…

Малесенька пилиночка Вкраїни –

З тавром глибоким вічного ярма.

Зелено мріють Кринички, Воняча

І хутір, й Козорізівка – здаля,

Над ними забуття, там ворон кряче,

Про них лиш згадка серце окриля.

Суру убрід ще з давнини долали –

Вона ділила стрічкою кутки,

По простоті душевній і назвали

Село Брідком прадавні земляки,

Хай крізь віки свіча твоя не гасне!

Горить вогонь – то й доля в світі є.

Та коле в серце те трипільське прясло,

Яке в тисячоліттях не гниє.

 

СОРОЧКА

 

Часу запозичивши у ночі,

Як малими ще були всі ми,

Вишивала мама ту сорочку

Своєї сорокової зими.

Підбирала ниточку до нитки

Чорне і червоне муліне,

Але був то не музейний витвір,

Вишивання мамине сумне.

І такі ото були узори,

До яких аж погляд прикипав:

В них були і радощі, і горе,

Жінки української душа.

То була робота, як провина…

Говорила: «Швидко дні минуть,

А в житті кожнісінька людина,

Геть на все готова має буть».

Поспішала – жовті, чорні, сині

Хрестики влягалися малі:

– Доки ще живе ота майстриня,

Що зібрать уміє горловину,

Поруч, у сусідньому селі…

І були недоспаними ночі,

Працею заповнені ущерть…

Вишивала мама ту сорочку

На близьку, а чи далеку смерть.

Сорок років швидко проминуло,

А за ними – знову сорок йдуть…

Заглядаю у роки минулі,

Згадую ще маму молоду:

Все таку усміхнену, єдину,

Старість не торкалася чола…

І сорочка та якоїсь днини

Вузликом у скриню десь лягла.

Час її дістать прийти не хоче.

…Думаю, забравши ніч у сну:

– Я не буду вишивать сорочку,

Я її пізніше розпочну.

 

ДОРОГА В ПОЛЕ

 

Дорога в поле – схилами, ярами,

Уїжджена возами та віками,

Як стрічка, що тріпоче в небо синє –

Їй падав колос важкістю в коліна,

Благаючи про вічний порятунок…

Дорога в поле – зір серпневий трунок,

Така ж. Та гіркота понад ярами,

Уквітчана рясними бур’янами,

Торішніми сухими – й молодими,

Що висохнуть, відлітувавши, в зиму.

Дорога, що з села веде, проклята,

Від кожної пустісінької хати,

Стає навшпиньки скрізь побіля тину,

Який давно господар вже покинув,

Чекає на ходу стрімку, щоденну…

По ній ми всі, але куди, ідемо?

 

МЕТЕЛИК

 

То радісно мені, то гіречко:

Літа – осінні, дні – та й ті ж.

Та ще метелик – чорна зірочка

В кімнату з осені влетів.

 

Поштурхав крильцями під стелею,

Зняв павутину у вуглі

І вилетів назад – до хмелю,

І павутинка на крилі.

 

Навіть метелика барвистого

А пожаліла днини вись…

В чужому і далекім місті я,

Де вітер з присмаком трави.

 

І лісу відчайдушна музика,

Пересторога чагарів.

І кожен ранок сонце лущиться

В коронах равликів-царів.

 

А потім вже привільно стелиться,

Мов проводжа у вирій дні…

О як забуть того метелика,

Що вперше стріла в Ірпені?

 

БДЖОЛА

 

Розщеплені пальці каштанів

Підтримують квіти-свічі.

Травневий день воском тане,

Стікає у світу Вічність.

 

Бджола богомільна просить

У квітів собі здобутку.

Не просто, ой, як непросто

Бджолі на землі цій бути!

 

Пригорнеться ніч до днини,

А потім уславить ранок…

Бджола, що за ніч спочине, –

Обов’язку вічна бранка.

 

Хоч зникне посеред літа

Така метушливо горда –

Щаслива, що кожну квітку

До серця щоднини горне.

 

СЕСТРІ

 

Сміялось літечко зелене,

Сестра приїхала до мене.

На плечах – мамина хустина.

Така терпка її гостина.

 

Ой сестро, сестронько, лебідко,

Чому ж ми бачимось так рідко?

Не відкладаймо стріч на потім:

Без тебе в світі так самотньо.

 

Радіють-плачуть знов у парі

Зелені очі й очі карі.

Це пам’ять мами, пам’ять тата

І зацвітає щастям хата.

 

Батьки життя нам дарували,

Щоб ми з тобою сеструвались.

Про все на світі поговорим,

Засвітим згадок ясні зорі.

 

Сміється літечко зелене,

Сестра приїхала до мене.

 

ДРУЗЯМ

 

Спасибі, друзі, шо ви в мене є:

Мені із вами поруч краше жити,

Дітей ростити і людей любити,

Щодень із вами щастя настає.

Спасибі, рідні, шо ви в мене є!

І хоч у мене вас і небагато,

Та виростають крила, щоб літати.

Не обітне їх доля, то – моє.

Спасибі, добрі, людяні мої

(Я – власниця, я маю в світі друзів,

Таких прекрасних, наче квіти в лузі),

За пісню серця, як у солов’їв.

Цвітіння час й у квіті догора:

Я вірю, нас життя якщо і скосить,

Озвемось ми до світу стоголосо

Молитвою прощення і добра.

Спасибі, що до вас спішу завжди,

Із болями, зневірою чи сумом,

Із серцем, по якому вдарить струмом

Й чиясь печаль з передчуттям біди.

Спасибі, Вірність, і спасибі, Честь,

Не зраджені, не втоптані в багнюку,

Спасибі за потрібну вічну руку,

Міцне, надійне у житі плече!

А ворогам скажу такі слова:

Мізерним вам – малесеньке спасибі.

Свій кожен крок я вивірю, не схиблю,

Щоб потішатись не прийшлося вам.

 

ПРИСВЯТА В. М. ТЕЛЕЛЕЙЧУК

 

Ще лютий до тепла іде спроквола,

Ще сонце ледь його тривожить сни…

Та вийшла в лютий жінка сивочола

З передчуттям одвічної весни.

В передчутті отім – най вища вартість,

Йому властивий колір голубий:

– Не дав мені Бог вміння віршувати,

Подарував – поезію любить.

Чита про березневі стрімководні,

Про вишиванки осені мита…

Поезія для неї – благородність,

Нетлінність, вічність, правдонька свята.

– От уявіть: я цим живу на світі,

Між бідності, матеріальних див…

Лиш незвичайне слово сонцем світить,

У серці залишаючи сліди!

Люблю! Люблю поезію красиву –

Їй притаманне щастя відчуття,

В ній заключив Господь велику силу –

Утверджувати вічністю життя!

Мережить думка те, що не забути, –

Такі бентежні є в душі слова…

І весняніє, весняніє лютий…

Як добре просто так зустріти вас!

 

ПІСНЯ ПРО ТЕПЛИК

 

Не розорють віки древні скіфські могили!

Славне ім’я твоє не покриють сніги забуття.

Ти один лиш такий серцю: вічний і милий,

Промінцем виграєш над рікою людського життя.

Теплик, Теплик ти наш! Щемно думці радіти.

України земля! Не окраїнна – вічно свята.

Пам’ятаєм всякчас, гордимося, чиї ми є діти.

Нас любов окриля і весь світ в теплоту огорта.

Нам шляхи стереже черешневе намисто,

Пшениці –дивні села, і волошки – довіра п’янка.

Як сипне з щедрих жмень зелен-липень дощі понад містом,

І веселка весела буває у нас лиш така!

Працелюби палкі твої добрі усміхнені люди!

В ніжних врунах зроста покоління твоє молоде.

Рідне місто навік! Хай про тебе віки не забудуть!

І хай доля така твоя щира, як пісня буде!

 

* * *

 

Дарує осінь жовтий колір світу,

Що дістає з небесних диво-скринь.

Найтоншим пензлем, зовсім непомітним

Тендітно доторкається краси.

 

Чаклунка, що страждальницею стане

Опісля чаклувань та ворожінь,

В найпершім листі, як і в тім, останнім,

Утверджує, шо світ не зубожів.

 

Вже нить пливе із бабиного літа…

Та дощ натхнений пензель омива.

Це знову рік життя дитям сповитим

В колисці серця в осінь відплива.

 

Куди пливти, дощі громів питають.

Якби на те було яке знаття.

Так в осінь, ще не звідану, безкраю,

Впаде останній лист мого життя.

 

* * *

 

Десь у жовтні веселки знялися у небо,

Аж не віриться, кажем собі: «Та невже?»

Листопад – непривітної осені небіж,

У холодному серні дощі береже.

І дошкульні, й нудні! Попадуть у долоні –

І беруться вже зашпори, не відігріть…

В білі сани запряжені геть білі коні,

Білі віхоли грузять боги угорі,

І складають морози крихкі без упину,

Обережно, аби не сполохати сни.

Після перших морозів – солодша калина,

Починається відлік всім дням до весни.

А учора, сьогодні і завтра над світом

Дні весняні, аж літні. Невже так бува?

Літо бабине – пізнє нечуване літо

Так прозоро прощально між дум проплива.

Не здивує й веселка, як щастя хвилинне,

Що собі закрадеться в життя десь… колись.

Листопад пізнім листом до обрію лине,

Ще живий той останній на дереві лист.

Він не втратив хвилюючу серце палітру,

Суть і мужність, що душу бентежить, стійку.

Цих миттєвостей осені пам’ять не зітре.

Скільки доля дарує їх нам на віку!

 

* * *

 

Прийшов до мами в хату рід

Із цвинтару після провід…

Стежки на совість поросли –

Коли це встигли лиш? Коли?

Хай бур’яни – їм все одно,

А це любисток: глянь, оно!

І вишенька така мала,

Посеред стежки десь взялась…

…А в хаті все, як і колись:

Піч, ліжка та… пусті столи.

Сумні на образах святі…

Ні, все не так. І ми не ті.

Слова – на спогадів млини,

Вони – посланні давнини:

– Отак було! Було отак…

Тепер не буде вже ніяк.

Минуле зрізане ножем

І не повернеться уже.

Там… там надтріснута стіна:

– Це б помастить зібратись на…

Ця скатертина на столі,

Листи… листочки – мамин слід…

А брат, що мови й не веде:

– Здається, мама ось зайде

З городу, з саду… В фартусі

Щось принесе для нас усіх…

Аж ми – очима до дверей.

В очах і в горлі щось дере…

– …Продали б хату?.. – Покупці

Питають ті, питають ні.

– Не продамо… Втікає день.

– Бо де ж ми ще зберемось? Де?!

 

* * *

 

Не квап мене… Знов днина проліта…

Роки рахуєш, часе невблаганний.

У молодості сонячно і гарно,

Мов у весни, квітуче й тепло так.

Бо ж ти ідеш – такий у тебе шлях –

Не кваплячись, розмірено і власно.

Я не про молодість, яка нас звеселя,

Літа і старість теж в житті прекрасні,

І в них для днів ще сонця достає,

І теплоти, і в серці – диво-цвіту…

Та сумно тільки в старості стає:

Як мало гарних справ змогла зробити!

 

* * *

 

Буває, вірш в тобі так довго зріє –

Не підженеш те визрівання ти.

І якось тихим вруном заясніє

Він поміж буднів, свят і суєти.

 

Що спонукає – Богу лиш відомо –

Те, що хвилює серпе, відтворить.

Так глибоко лягає у свідомість

Якась звичайна неповторна мить.

 

А потім стільки слів, щоб розповісти

Про хвилювання людям маєш вже.

Бува, така до вірша довга відстань,

А голова все ж серце береже.

 

* * *

 

Кажуть, навіть пташечка з гнізда

Випихає пташенят із часом,

Бо судилась їм небесна даль,

Вічна, ще не звідана, прекрасна.

 

Долети до тої висоти,

Де береться впевненість літати,

Та не обпали лиш крилець ти,

Бо ж додому треба повертатись,

 

Щоб своє гніздечко розпочать

Із травинок, листячка, пір’їнок…

Пташенята – пташчина печаль:

Відривать від серця їх повинна.

 

І в людей отак, як у пташок:

Час з дітьми розлуку також сіє.

Стелеться їм далей дивний шовк –

Сиротіє серце, самотіє.

 

* * *

 

Коли безсоння спати не дає,

Коли подушка каменем стає

Під головою і в обіймах навіть,

Думками віддзеркалюється пам’ять.

Коли ж було це? Пригадати, бігме, –

Турботи поміж днів, твої обійми…

Я падала у них, аби спочити,

В щасливі сни, такі безхмарно-чисті.

Коли ж було це? Час розвіяв вітер,

Вже літо щастя нашого – не літо,

Вже квіти щастя нашого зів’яли,

Світанки зустрічаю я одна лиш.

Дощі – мені. Веселки на пів неба…

Теребить час роки собі, теребить

І сіє натереблене насіння

В мойого серця тихе голосіння.

Поплачу, потім псалми почитаю –

Аби не гірше за оце, шо маю.

Вже легшає, світлішає… Не згину.

Закладинкою часу біг зупиню.

Нема для шастя вороття, нема.

Що ж, пам’ять, в небо руки не здіймай!

Ще у твоїх книжках твої закладки,

Але в минуле не змайструє кладки

Найкращий майстер – руки золоті.

Безповоротні вічності путі.

 

* * *

 

Тобі болить – мені болить.

Тобі така відома мить,

Коли в бентезі за життя

На серці пелюстки тремтять

Тих вічних квітів доброти,

Які зростив у серці ти?

Я осягла нарешті те:

Вони там – з квітами дітей –

Косарики і лілії,

Так синє личить білому.

Багато в серці ніжності

Посеред днів засніжених,

Багато цвіту літнього,

Хоч скільки вже тих літ мені!

Прошу я: «Лиш не забери

Того, що в серденьку створив,

Мій Боже, і не поморозь

Тих пелюсток п’янке добро!»

Хоч в нім і радість, і печаль,

Воно все в світі пробача,

Нема від квітів тіні,

Їх справжність – у тремтінні.

 

ДВАНАДЦЯТА ЗИМА

 

Сніги не йшли давно вже, як на зло,

Світ скостенів і вимерз, наче вимер…

Моє подільське сонячне село

Ступило в незалежну чорну зиму,

Дванадцяту – гне пальці сум і біль.

Нема колгоспів. Товариства-скопи.

Розтягнуто надії голубі.

Мороз – не сніг мовчанням душу кропить.

Чим сіяти? Все вимерзло до тла.

На весну – ціни на пальне. Хто шкодить?

По вулицях живучого села

Зневіра спотикається, та ходить.

Десь ділись радість, щастя вже давно,

Раз в рік – весілля, раз у рік – родини…

Частіше похоронне п’ють вино –

Святкує смерть частіше іменини…

І хат забиті вікна – все навхрест –

Недолі України хресні знаки,

У серці – юне, а в житті – старе,

Моє село про щастя й не пошняпить.

Душ п’ять зимою ходять до робіт –

Лишилась ще ж така-сяка скотина…

А інші все чекають… Й далебі,

Бо ж пенсія стареньким буть повинна,

Для молодих, рукатих – та на хліб,

На цигарки, на сіль – бо ж треба жити!

Сухий полин подільської землі –

Неораних полів щорічний витвір.

 

КОЛИСКОВА

 

Сини – дорослі, поруч їх нема.

Вже й допливла до «шастя» отакого.

Турбот – катма. Не сплю, проте, дарма:

Спите ви в Києві – я в Теплику співаю колискову.

Думками я голублю ваші сни,

І колискова не змінила змісту:

Знов прилітають гулі з вишини,

Сідають воркувати знов… навіщось…

Приспати вас. Ви спіть – навколо ніч.

Сни безтурботні сняться хай, рожеві…

Надрізав скибку місяця у сні

Невидимий хтось, взяв його на землю.

Хоч місяць – це не скибка кавуна,

Зірки – не мак, пиріг вони не вкрасять.

Немов в думки, у хмари порина

Самотній місяць – однобокий красень.

На стрітення у Київ раз у рік

Автобусом я їду на гостину.

Чека на мене Київ в ній порі

Щасливим днем народження, шо в сина.

Везу валізу, ніби камінець,

А в ній – нехитрі із села гостинці.

Сини стрічають радісно мене:

«Я вже для них лиш гостя», – серце тисне.

Що ж, не глузуй під чобіточком, лід,

Бо діти, ні, не ледарі – толкові.

…Молодший спав, а старший – той в наш рід,

Співав життя свойого колискову.

З роботи – а за північ дарував

Слова звичайні, а мені – пісенні!

Ой, не дарма у серці, не дарма

Ми колискові крізь життя несемо.

 

РАВЛИКИ

 

Дощ за дощем. Немов разки намиста,

Дарує місту липень теплий град…

З околиці біжу до центра міста

Повз древній цвинтар і самотній парк.

До ниточки промокну вже, буває,

Та липню не зцуратись доброти,

І знову хустка хмари напливає,

По травах дощ дитятком дріботить.

А після сонце сушить тротуари,

Закутує дерева в голубінь.

Народжені з дощу поважні равлики

Свої хатинки тягнуть на собі.

Кудись вони, як можуть, поспішають,

Липневі ці вельможі і царі…

Як равликів побачу, то згадаю

Ті оповіді мамині старі,

Які ніколи і нічим не стерти,

Як чорним квітам в серпні їм цвісти:

Був на землі голодний 33-й –

Рік відчаю і смерті непростий.

Коли на все дивились словом «їсти»

(Шмат хліба в хаті був давно колись),

Збирала мама равликів у лісі –

Де равлики ті в голод узялись?

Що, бідні, їли? Адже все вмирало.

Несли корони гордо, так, як слід…

Їх на пісному деці баба смажила,

Вони пищали й… рятували світ.

Себе відчула равликом на лихо,

Немов на деці, на вогні печусь.

Але з усього відшукаю вихід,

Щоб зберегти свою хатиночку!

Дивлюсь на цих дощів рясні намиста –

Земля у нас лишається одна.

Ще равлики в нас є. Їх будем їсти,

Коли нічого вже не буде в нас.

 

* * *

 

Оце то день!

Весна. Шляхами – повінь.

Дзвенить нестримна радість талих вод!

Летять у небі хмари кольорові –

Лиш їм відома таїна висот.

Ще сонце в небі, а зі сходу – місяць,

Сніги навкруг, але уже весна!

Немов любов найперша – аж первісна,

І щастю подарована вона.

А двоє йдуть з струмками – не супроти.

Він взяв її за рученьку й веде,

Неначе брунька в подруги животик,

І щастя – ще весняно-молоде.

Він гордий, наче лебідь. Це – окрилля!

О, скільки в нім життєвої краси!

В животику – майбутнє України,

Його найперший, вже любимий, син!

Ні – тіні! Світ надіями чудесний!

В них під ногами чиста ллє вода…

Питаєте, чому люблю я весну?

Вона у серці вічно молола.

 

* * *

 

Свавіллям воля не стає.

Хай буде все отак, як є:

Напровесінь – весною зміниться,

І усміхнеться сонцю Вінниця,

Аби від усміху її

З далеких сонячних країв

До нас вернулись журавлі…

Ми ж поговорим про Далі.

 

Свавілля й воля – дивна річ:

Свавілля – темна-темна ніч,

Яка прийде і промине

(Минула вас вона й мене).

А ми згадаємо цей час,

І теми сонця знайдуть нас,

Бо гарні світлі почуття

Обом нам в світі – до лиця…

 

Знов палить ніч тремку свічу,

До вас я думкою лечу:

Навколо – світ, не пустота,

Нас творчість щастям огорта.

Нам думка міниться – зове

Казати світові нове:

Мить зупиняє дивний ліс…

В картинах радості – до сліз!

 

До ранку мить, єдина мить –

Не випадково стрілись ми!

До березня веселки сплять,

Їм в цій кімнаті – благодать!

Художник, майстер, чарівник

У веселковий рай проник –

І розуміння їх святе

На полотні думок цвіте.

 

А я відроджуюсь в словах…

Безсоння ночі зігріва

І невідомість наганя

Веселкам – подарункам дня.

Не просто так літає птах,

Й усе в житті – не просто так…

 

Жаль. Догорає вже свіча,

День в ночі вогник позича.

На вістрі гострого вогню

Піду я з березнем по дню.

Цей дивний соняховий цвіт

Від нас візьму в прийдешність літ,

Бо пелюстиночка свічі –

Пелюстка соняха вночі.

 

Який безсоння мого знак?

В шумерів є він. Чи не так?

Його причини не прості

Як змалювать на полотні?

 

УСЕ ПРЕКРАСНЕ В ПРИРОДІ МАЄ ПАРУ

 

Ти налетів, як вітер, зопалу,

Світ оправдань від шквалу лопався!

Ці почуття людини творчої –

Твого натхнення найдорожчий скарб?

Ти шаленів, ламав і бавився,

Тобі було у світі байдуже,

Чи згода є, чи згоди – й крапельки,

Можливо, винен і не тільки ти.,.

Та жінка – ліктями у грудоньки:

– Це не твоє! Рятуйте, людоньки!

Ніщо отак не починається…

…А той, шо жінці поклоняється,

З візитами в життя нечастими

Прийде на час і каже: «Час мені…»

Ще перед тим: «Ну, як живеш, скажи?

Себе, благаю, в світі бережи…»

Самотню руку пестить хвилями,

І голова його похилена…

Не вимага натхнення скрасити,

Він не малює тільки рай святий.

В його непересічній творчості

Та оповідь зболіла точиться

Про наш народ, про рід зруйнований,

Який лиш горем коронований.

Твоя Вкраїна геть розсміяна,

Його Вкраїна – з голосіннями…

Та не про це сказати мушу я:

Ми з ним – з спорідненими душами.

Він любить тую довгу косу ще,

Яка для жінки є зв’язком із космосом.

Водою радить обливатися…

Не пропонує лиш кохатися.

Іде до мене тихим поступом,

Могутньою, як в Бога, постаттю…

Як добре, що він просто в світі є,

За мене він віддасть життя своє.

 

ЖЕБОНИТЬ КАЛИНІ РІЧКА

 

Зажурилася калина

При городі край долини,

Заростає бур’янами,

Бо нема вже в світі мами.

 

Заквітає в самотині

І літує в сиротинні,

Журить зиму: «Хто від хати

Перейде мене ламати?»

 

І маленька, наче стрічка,

Жебонить калині річка:

– Я у світі розпитаю,

Сталось що у цьому краї?

 

Копанки всі поміліли,

І кладки геть зтрухлявіли,

І тебе, таку єдину,

Не шанує Україна?

 

І чекає та калина

При городі край долини:

Сумно річці повертати,

Чи немає що казати?

 

Всі оглянувши простори,

На душі у річки – горе:

– Між калинових розмаїв

Наші села помирають.

 

ЗНАЙОМСТВО З «КОБЗАРЕМ»

 

Дні зрікались тепла,

Жнив, поораних стерень,

Запливали в дощі,

В сніговиць висоту…

Скільки літ прошуміло,

А згадки не стерлись,

Як принесла до хати

Мати книжку оту:

 

– Це «Кобзар», – прояснила, –

Сідайте до столу…

Лампа блимала в скельці

І пах керосин.

Те найперше знайомство

В дитячому серці

Залишилось навіки

Тремтінням, роси.

 

Тріскотіли із радості

В грубці дровцята,

Ми – не дихали,

В шибку всміхалась зоря.

І на маму з любов ’ю

Й повагою тато

Від роботи якоїсь

Щораз позирав.

 

Мудрий гість, добрий гість

В нас «Кобзар» і понині.

Скільки б тих негараздів

Майнуло із душ,

Щоб у селах й містах,

По усій Україні,

Матері вчили діток

Тарасових дум.

 

ЛИС

 

В Марусі відчай – бачив хто коли це, –

Щоб збиткуватись з неї отако?

Лис вирив нору, щоб до хати ближче,

За кілька метрів поруч, під горбком.

 

Спочатку – живність виловив пір’їсту,

А потім вже й осів собі, як пан.

Марусі хоч бери своє обійстя

Та й покидай. Щоб рижий той пропав!

 

Зове село. Та ж хата – її праця,

Її здобуток з чесних мозолів.

Куток, як хутір, називавсь Гілляччя –

Найкраще місце на оцій землі.

 

Пішли в світи усі її сусіди,

В небесні і заобрійні, давно,

І донечка аж в Білорусі рідна

Життя терновий виплела вінок.

 

Самотність на городі і у хаті,

А вже, коли втеліщаться дощі,

Чи сніг, то і по хліб не дочвалати,

Хіба що думка випурхне мерщій:

 

– Що там в селі? Чи всі живі подруги,

З якими ланкувала на полях?

Зостався в товариство їй за друга

Хіба що лис, щоб старість звеселять.

 

Ночами часто спогади білити

Допомага під вікнами уже.

Що не кажи – душа жива у світі

Її самотність вірно береже.

 

Для лиса просипалась на світанні,

Варила харч, щоб він не зголоднів:

– А що ж буде, коли мене не стане?

На кого він залишиться тоді?