Ольга Пуніна для антології “Подільський краснослов” (2021)

ОЛЬГА ПУНІНА

Пуніна Ольга Василівна народилася 17 лютого 1985 р. у Донецьку. Кандидат філологічних наук. Заступник декана філологічного факультету з наукової роботи Донецького національного університету ім. В. Стуса.

Прозаїк, критик, літературознавець. Автор близько 100 наукових статей, монографій: «Кінофікація українського літературного дискурсу (20-30-ті роки ХХ століття)» (2012), «Самітній геній: Олесь Ульяненко» (2016), «Василь Стус: Відлуння і наближення» (2017, у співавторстві). Досліджує українську літературу 20-х років ХХ ст., творчість В. Стуса, Е. Андієвської, сучасний літературний процес. Друкується у фахових виданнях та періодиці. Співзасновник і співредактор низки літературних проектів.

Має книги художньої прози під псевдонімом Барбара Редінґ: роман «Безумці» (2012), збірку новел «Вплив сучасної української поезії на сексуальність неземних істот» (2008), книжки малої прози «nachtingal», «ляля», «чигирин», «жидівка» (всі – 2016).

Член експертної ради літературної премії телеканалу «Еспресо» (2017, 2018). Лауреат літературного конкурсу  видавництва «Смолоскип» (2007), міжнародної літературної премії ім. О. Ульяненка (2017).

Членкиня НСПУ з 2018 р.

У 2014 р. разом з університетом переїхала до м. Вінниці.

 

«Авторка поєднує різні часові пласти (минулий, теперішній, майбутній), обираючи найбільш художньо значущі фрагменти з історії взаємин М. Коцюбинського та О. Аплаксіної, показуючи  розвиток почуттів героїв у часі й просторі. У центрі наративу – Михайло Коцюбинський, талановитий письменник і  закоханий чоловік. У романі своєрідно висвітлюються події його особистого життя та творчої біографії. Увага зосереджується на тих подіях, які були визначальними для формування характеру або вплинули  на подальше життя письменника… Наративна стратегія авторки передбачає мінімум зовнішніх подій, сюжет рухають насамперед внутрішні переживання й почуття героїні».

Ольга Хамедова, 2015

 

«Опція, яку обрала письменниця, виразно засвідчує, що йдеться про втрачений погляд. Про якісно інший погляд на речі, з яким сучасна людина ґрунтовно уже розминулась. Мені ходить як мінімум про декілька речей одночасно. В романі присутній різновид кохання, якого сьогодні майже вже не існує, принаймні зустрічається зрідка. Йдеться про кохання, яке апріорі приречене на поразку; мова про направду безумні стосунки двох людей, яким ніколи не бути разом по-справжньому – ані в ліжку, ані в нудотно-солодкому побуті… Роман «Безумці» реактуалізує цікавість до творчості письменника, представляючи його живим, вразливим, незахищеним; власне, показуючи Коцюбинського у звичайній людській подобі. Читабельність тексту Барбари Редінґ так само сприяє наверненню читачів до вагомої постаті української культури та сприяє новому прочитанню та переосмисленню його хрестоматійно відомих творів».

Олег Соловей, 2015

 

«Роман «Безумці» про таємне кохання і драму двох людей, – Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксіної, – вишукана стилізація модного європейського чтива столітньої давнини, майстерне шитво по канві приватного листування письменника-класика з коханкою зі статистичного бюро. Втім, роман про роман Михайла Коцюбинського і Шурочки Аплаксіної перетравив не лише цнотливе листування полюбовників, а майже увесь насьогодні відомий контекст відомої письменницької біографії. Цілком написаний від першої особи, перетравлений єством ліричної героїні у стражденні сльози і амурний піт, у справжній золотий чи золотавий пісок з нирок, твір сприймається як завжди актуальна у психологічному письмі хвороблива рефлексія, млява інфлуенца почуттів, проте залишає післясмак великого кохання, підглянутого у замкову шпарину безсоромним вуайєристом».

Андрій Стебелєв, 2015

 

ТВОЯ НЕВИПРАВНА ІНФАНТИЛЬНІСТЬ

(уривок з роману «Безумці»)

 

65

 

Капрі востаннє. Чотири місяці. Найдовше наше розставання. Це справжній термін, який тягнутиму з не менш підірваним станом, ніж у тебе (у тебе – фізичний, у мене –душевний). Божеволітиму від думки, що лишилося так мало часу для всього – для тепла, для розкошування і любові. (Твоє здоров’я підірване настільки, що вже нічого не допомагає.) Божеволітиму, бо знаю все наперед, хоча відхрещуюсь від подібного знання.

(Можливо, потрібна більш стійка і незламна віра? Можливо, моя віра – ані стійка, ані незламна? Можливо, за ці роки ніби з тобою я взагалі більше не схильна вірити? Можливо…)

Самотня, в ненависному оточенні.

Повідомляєш про свою працю й дозвілля на безлюдному острові (туристи, боячись відгомону Триполітанської війни Італії з Туреччиною, ігнорують його; тобі це смішно, адже воєнні події розгортаються досить далеко від цієї місцини).

Запам’ятовую лише якісь телеграфічні речі: напишеш «Лист», «Подарунок на іменини», «Коні не винні». Почнеш збирати матеріали для новели «На острові»; зустрічі з Буніним, Ганейзером, П’ятницьким, їх долучаєш до участі у збірнику на честь Франка, з ними відбуваєш часті літературні читання у вузькому колі, з іншими росіянами, яких на Капрі вистачає, спілкуватися не бажаєш – тобі не цікаво; відкриваєш у комічній ролі готель одного багача; ще щось.

А найголовніше від тебе мені губиться у самотньому холодному просторі, у якому перманентно перебуваю, й відтворюється з мене не так скоро і зовсім не чітко – фрагментами, незавершеними висловленнями, обірваними думками.

Фрагмент перший: твоє поселення.

Спочатку Леонтович, що цього року оселився для відпочинку на острові, забирає тебе на приватну квартиру. Ти реагуєш на гостинність, проте не хочеш завдавати клопоту – шукаєш своє мешкання. Цього не розуміє Пєшков: не дозволяє селитися в готелі, приймає на свою віллу. Займаєш розкішну кімнату з образами на стінах у передній частині будівлі, яка прилягає до східчастої кам’янистої доріжки, що веде з міста до південної гавані острова Капрі, на Сирену.

Твоя розкішна кімната має окремий хід з дверима на великий балкон, що виходить у квітник, де радієш повним у цвіту півникам, хризантемам, герані, ще якимсь червоним квітам. Проте твій простір подібний до мого – самотній, холодний. Температура в кімнаті не вища за одинадцять градусів. Утім справа навіть не в цьому. Справа у втомі від моєї відсутності, й у неприємному відчутті заслання, яке відбуваєш між горами Мон те-Соляро і Кастельоне.

Фрагмент другий: святкування італійського Різдва.

Тобі надсилають букет троянд і фіалок, до якого прикріплена записка із зиченням: «Багато добрих бажань і гарного Різдва». Ти не знаєш свого милого адресанта, але не проти такої невеличкої приємності, спостерігаючи за тим, як родина Пєшкових вітає своїх численними подарунками. Ви сідаєте за стіл, заставлений квітами, бутльованим і пляшковим вином, солодкими ляльками, начиненими фігами, фруктами й маленькими ліхтариками. (Заразившись тутешніми звичаями, обов’язково вишлеш додому різдвяний подарунок у двох поштових посилках: капрійські мандарини, сухий виноград і ляльку з фіг.) Триває чемне застілля з різдвяними побажаннями.

Найцікавіший момент святкування на Капрі, фіксуєш далі, – після вечері, коли близько опівночі місцеві (дами – з букетами, у чоловіків – у петельках квіти) рушають до костелу, де водночас ревуть шість ксьондзів й органи грають оперні мотиви, а серед богомільної публіки бігають маленькі собачки та вичісують бліх. Перед костелом щохвилинно вибухають вогнем петарди, дим од яких залітає до церкви і змішується з димом кадильниць.

Така ж тріскуча феєрія ознаменовує народні гуляння на площі: тут влаштовується справжня парада. Діти біжать на вогонь, аби топтати його ногами, лізуть у саме пекло – а над ними летять вже сотні петард і стріляють між публікою. Вогняна задимлена площа, де стає нічим дихати, нагадує всенародний ґвалт, божевілля, що триватиме до третьої години ночі. (Ти маєш відчуття не забави, а справжньої війни.)

Нарешті з вузенької вулички зі склепінням (як з катакомби) з’являється різдвяна процесія: учасники несуть ряд ліхтарень на довгих палицях, за ними йдуть «дзампоньєри» (пастухи з Абруци), взуті в постоли, високо перев’язані по нозі ременями, у чорних плащах, із оголеними головами й суворими обличчями, і грають стару новену на своїх інструментах – козі й дерев’яній дудці.

За пастухами рушає маленький кучерявий хлопчик, який несе заквітчаний кошик, де лежить голісінька лялька-дитина – Христос. Над хлопчиком возносять круглий єгипетський парасоль з довгою бахромою. За співом процесії тягнеться дзвінкий тупіт іншої капрійської публіки, що переходить через задимлену площу і щезає за дверима церкви.

Минає якихось півгодини, і з другої вулички виходить ще одна, набагато масштабніша, процесія – із тим же рядом ліхтарень на довгих палицях, свічками, музикою й співом – і тільки та відмінність, що Христа несе не хлопчик, а найстарший на острові столяр, який грає ролю Йосифа. Ти по-дитячому радієш дійству, ти щиро славиш народженого Ісуса.

Фрагмент третій: шанувальниці.

Молоді й звабливі. Роблять дарунки й вимагають твоєї уваги. Отримуєш квітучі орхідеї з трепетним листом, нескінченні компліменти на свій рахунок і зайвий головний біль. Зайвий головний біль, бо шанувальниці, молоді пані з міфічними чоловіками, що десь, у якихось країнах, живуть, але до дружин не приїжджають, заважають тобі працювати. Вони випрошують їздити з ними в гроти, відбувати привітні ранки чи їх самотні вечори, розповідаючи цікавих або повчальних історій. Тебе це тішить, проте не настільки, щоб відмовлятися від праці за бюрком, у якій потребуєш, чи іншої, в якій потребуєш не менше, праці – думати про далеку мене.

Ти робиш чемні відмови й зачиняєшся в своїй розкішній кімнаті, аби написати кілька сторінок про трохи сонця, моря і людей, за цим налити вина і випити його за мене, моє здоров’я і далі подумки мене цілувати. Ти мариш створити таку прозу, де буде вдосталь фантастичного (вражаючого) Капрі й фантастичної (неіснуючої нині) мене.

Маєш уже початок, але написане тебе не задовольняє. Щось зовсім не так. Із фантастичним (вражаючим) Капрі або фантастичною (неіснуючою нині) мною.

Щось.

 

66

 

На початку грудня я вирішу розказати тобі про моє можливе (майбутнє) заміжжя.

Це буде солідний за статусом чолов’яга. Мабуть, мого віку чи близько того. Він матиме гроші на наш будинок і не матиме жодних амбіцій. Здається, цей чолов’яга працюватиме не в сфері статистики. Він не вимагатиме від мене любові, а просто братиме, коли в цьому виникне (вже) невигойна потреба. Не більше. Бо для більшого потрібна ніжність, якої в ньому бракуватиме. У ньому бракуватиме не лише ніжності, а й усього того, що маєш ти (але ніколи остаточно не матиму від тебе я). Проте менше з цим, адже цей чолов’яга – моє можливе (майбутнє) заміжжя, у якому муситиму вичавлювати із себе щасливу (притомну) дружиноньку в білому фартушку чи не конче білому.

З іншого боку, це може бути і молодик. Так, молодик. Молодший від мене на кілька років. Приміром, ще студент. Такий невгамовний студент. Без вусів і з добре виголеним лицем. О, як він мене цілуватиме, як боятиметься рухатися далі за поцілунки. Я ж нагадаю йому, що ми – пошлюбнені, й покажу все, щоб наступного разу ніякого боягузтва. Мій шлюбний молодик питатиме дозвіл, роблячи будь-що, а я біситимусь, проте не подаватиму виду. Думаю, колись мені схочеться вбити його за розхлябаність і невміння керувати нашим родинним кубельцем.

У кожному з випадків матиму щонайменше трьох дітей і всіх любитиму настільки, що навіть коли врешті-решт зрозумію, що ані чолов’яга, ані молодик не годяться мені в чоловіки (по-перше, я ніколи не покохаю, по-друге, він обзаведеться коханкою з певних прозаїчних причин), не йтиму на поступки власній дисгармонії: житиму з ним до останнього.

Звідки братиметься подібне безглуздя від мене тобі– не відаю, але кажу, чекаючи на несподівану (ще не бачену) твою реакцію. Проте нічого такого. Ти скажеш, що тебе анітрохи не цікавлять передбачення про моє можливе (майбутнє) заміжжя. Натомість тебе цікавить, як виглядатиму я в нових кофтинках, які придбаю саме до твого повернення, як розстібатимеш їх ґудзики і цілуватимеш мене.

І в цей момент я остаточно розумію, що з моїм можливим (майбутнім) заміжжям ніколи не складеться, бо ж несамовито чекаю на тебе, навіть якщо без можливого (майбутнього) заміжжя.

 

67

 

Якась дама із сильно червоними руками (чи не прачка) сидить на твоїх колінах. Вона настільки пишна  і так гріє тебе, що ледве дихаєш. Проте терпиш і не робиш жодних зауважень. У тебе й дами з сильно червоними руками ще е сусідка. Сусідка потішає тебе, що їй теж незручно сидіти, і ненароком кладе свою руку тобі на коліно. Виявляється, це весілля місцевого садівника, бо з сусідкою розпочинається цікава розмова з пліток про гостей і наречену – суху негарну жінку, що весь час мовчки сидить у кутку, в який її посаджено. (Пізніше ти запитаєш молоду, чому вона не танцює. Молода одповість, що вона з кладовища. І справді, подумаєш, наче викопана з домовини – нерухома й безбарвна.)

Отже, ти робиш висновок, ви посадовлені так щільно-тісно попід стіну кав’ярні, що одне й лишається – не перейматися подібною сусідською інтимністю. До того ж сусідка починає заспокоювати, помітивши твою певну зніяковілість і засоромленість, мовляв, не хвилюватись, адже це її плечі, а це – її нога. Сусідка говорить це все з такою селянською простотою, що ти змиряєшся й не чиниш супротиву її пожвавленим розповідям. Ти уважно вислуховуєш Олімпію, сусідку, й досі тримаючи на колінах даму з сильно червоними руками (чи не прачку).

Тебе, втиснену в тебе даму з сильно червоними руками й сусідку Олімпію обносять вермутом і сухими калачиками, печеними для економії вдома з другого сорту борошна. Ці вироби надмір сухі й кришаться так, що весь одяг у тебе й волосся у твоїх неперевершених сусідок укривається крихтами. Проте ані твої сусідки, ані ти не звертаєте на таку прикрість особливої уваги, тобі весело – починаються традиційні нескінченні танці.

У невеличкій кімнаті з високими стелями, як у склепі, прибраній прапорцями і квітами, безперестану грають два мандоліністи і скрипач, при цьому по кілька разів охриплий голос лакея з сінематографа озвучує ті самі пісні (не менше вісімнадцяти разів). Круглий гладкий візник добросовісно витанцьовує зі своєю жінкою; маленький кравець у чорній тужурці з круглими полами старанно намагається відтанцювати з перекупкою помаранчів. Як на тебе, їх рухи не подібні до танців, бо неймовірно тісно, але нарід на таке особливо не звертає. Зокрема, побіля них підтанцьовує і плеще в долоні якась дев’яносторічна бабця.

Бабця (із заваленим, наче від землетрусу, ротом, у чорну шпару якого цікаво заглядають ніс, з одного боку, з другого – борода) зігнулась удвоє, проте весела й жвава. Вона презентує найпривабливіший номер вечора: як тільки-но починається тарантела – старенька в своєму рожевому одязі та старовинних великих ковтках йде танцювати.

До рожевого одягу енергійної бабці в танок приєднуються європейські костюми інших гостей, які роблять дійство смішним, бо не підходять до тарантели. Із кишень європейських костюмів виймаються брудні хустки для носа і, склавшись косинкою, крутяться над головою.

До танцювального балагану додається вермутський шал: на тацях розносять повні вина чарки, двоє дівчаток п’яти-шести років вже зовсім п’яні і випрошують у присутніх монети, всі пріють, танцюючи і п’ючи лепське вино до одинадцятої години ночі. І ти, і дама з сильно червоними руками (чи не прачка), й сусідка Олімпія будуть тому не виняток.

Знаєш, запахи цих спітнілих жінок, що біля тебе, сутужно б’ють у носа чи навіть розбивають його вщент.

 

68

 

Для поцілунку береш губи і цілуєш – гаряче й смачно. Цілуєш і просиш навзаєм (роз)цілувати тебе, якщо, звісно, ще не забула, як слід себе цілувати.

І я цілую, хоча не все так просто. Мій цілунок короткий і нервовий. Я пояснюю, що роздратована, і нічого з таким станом поробити не можна. Чим роздратована – до пуття не скажу.

Але ти стримуєш мій непояснюваний шал – ми так міняємося ролями – й заспокоюєш: маю прекрасний характер й не слід себе чорнити.

І знову цілуєш – гаряче й смачно. Доки твоє серце (я) не втихомирюється.

А за цілунками починаєш говорити про (більш-менш) наркотичні засоби, які уживаєш, щоб приглушити сум за мною.

До цих засобів ти зараховуєш вишукано приємну погоду, тривалі прогулянки зі знайомими і капрійський маскарад.

Цей маскарад супроводжує італійську масляну. Упродовж трьох тижнів вулицями ходять різноманітні маски, леви, лицарі, рибалки з тризубцями, китайці, негри, англійські лорди тощо; ти нараховуєш їх не менше двохсот. Уся площа перетворюється на одну велику залу, де люд відбуває величезний маскарад під відкритим небом.

Гамір і веселощі.

Повсюди стукають кастаньєти і дерев’яні черевики, горять вогні. Подібна забава і плескіт моря – усе ритмічне. Ти піддаєшся загальному настрою і баламутиш: випиваєш із капрійським товариством у кав’ярні величезну кружку справжнього мюнхенського пива, а потім рушаєш до сінематографа.

Спостерігаючи за рухом постатей на широкому екрані, за швидкою зміною просторових комбінацій, за виразними обличчями акторів та їх надмір показовою емоцією, думаєш про грандіозні можливості кіно, що витіснить літературу на менш примітний план. Ти мав би шкодувати, але поза цим. Бо великі очі однієї з героїнь, м’яка опуклість її губ, що легко перетворюють невиразне лице на омріяне, нагадують тобі про моє існування.

Чомусь уважаєш, що зі мною тобі було б добре і в пеклі.

Чомусь уважаю, що ми з тобою в ньому і є.

 

69

 

Від лютого набуваєш нову знайому, яка претендує на твій час і твою увагу. Ця пані доволі симпатична, попри свою хворобу. Початківець-видавець Вікторія Чикаленко, що задумує з сестрою і братом, знавцями чотирьох мов, заснувати видавництво з метою зберегти українську літературу завдяки перекладам західноєвропейської, поширенню репертуару українського театру.

Мені її появу характеризуєш як біду, бо розраховував, виїхавши так далеко від Чернігова, звільнитися від обов’язків перед знайомими і бути вільним для праці. Насправді ж ти не проти такої молодої чарівності побіля себе. (Навіть попри сухоти, Вікторія прекрасна.)

Ваше ненав’язливе знайомство супроводжуються частими прогулянками. Удвох хвацько підкорюєте Monte San-Michale, Punta Tragarа, Faraglioni’b, Monte Tiberio, Santo Tiberio, Grotta Mitromania, на яких ти витягаєш із кишені невеличкий альбом і робиш якісь замальовки. Кажеш знайомій, що страшенно любиш малювати.

Ти не соромишся висловлюватись і створюєш перед нею всі свої уявні картинки. Зокрема, живо уявляєш гучні й красиві оргії на віллі Юпітера-Зевса, за руїнами амфітеатру, абсиди, барельєфів – надзвичайну службу-жертву, що відбувалася там на хвалу індо-іранського бога Мітри (бога сонця, світла, добра, знання і чистоти).

Вікторія, у свою чергу, не пропускає жодного з твоїх слів і реагує на них відповідно: приємною усмішкою, здивуванням чи (подеколи) дитячим смутком.

Вона запам’ятовує більшість твоїх розповідей, і пізніше не раз оповідатиме їх іншим. Наприклад, про вашу прогулянку однією з тихих вуличок Капрі й побачену з-за муру якогось саду струнку стрілку з цвітом алое вера, про яку ти з захопленням говоритимеш, що ця рослина існує довгі роки для того, аби дати її – квітку своєї смерті – і зразу всохнути. Або про вирізні листки іншої рослини, які послужили моделлю візерунків іонійської капітелі.

Коли почуваєшся кепсько (підхоплений тобою плеврит), ви просиджуєте (часом) цілі дні в твоїй розкішній біленькій кімнатці з видом на море. Вікторія приносить по оберемку квітів із люблених тобою цикламен. Вона переймається твоїм станом, і їй доводиться довго тебе вмовляти, щоб ліг на канапу. Після таких тривалих вмовлянь ти лягаєш. Розказуєш деякі сюжети планованих оповідань (які вона обов’язково побачить в останніх друкованих речах). Кажеш, що хочеш писати, страшенно хочеш. Вікторія теж не мовчить. Виявляється, вона теж щось пише, але не афішує, не оприлюднює. Ти просиш почитати, й вона читає.

Твоє здоров’я погіршується катастрофічно швидко: підхоплений плеврит набуває загрозливих форм (плюєш кров’ю після кожного припадку астми, при цьому чотири-п’ять папіросок на день).

Вікторія все це бачить і не може лишатися байдужою, тому намагається вмовити, щоб дозволив викликати кращого лікаря з Неаполя. Ти противишся, роздратований. Пояснюєш погіршення стану погодними змінами і чекаєш на сонце, із появою якого, на твою думку, стане краще.

Але сонце – це твої необґрунтовані фантазії, коли по-справжньому невиліковна хвороба.

Вікторія сумно за всією цією бездією спостерігає: перед нею привид із деякими твоїми рисами, що справляє враження побаченого скелета. Їй здається, що від колись красивих рис обличчя (вона бачилась із тобою ще до Капрі, роки три тому), починає віяти смертю, тому навряд чи вдасться вам зустрітися на Гуцульщині чи вдруге на Капрі, як про це домовляєтеся.

 

70

 

Тобі здається, що я народилася, аби наші душі зустрілися на нашому земному шляху і могли злитися у великому почутті, найпрекраснішому і найсвітлішому – у коханні, сильніше за яке нічого немає у світі.

Тобі здається, що ми не можемо сумніватися одне в одному – аж так міцно зв’язані наші серця, аж настільки ми е близькими.

Твоя невиправна інфантильність дає ще один привід на невимушену щиру усмішку, яка присвячується тобі, й могла б перетворитися на справжні цілунки, якби не твоя кількатижнева хвороба одразу ж по приїзді з Капрі.

Три тижні не виходиш із кімнати, майже весь час – у ліжку. Дратує неможливість сповістити мене про цю лікарняну прикрість. Думаєш над тим, як мучуся через невідомість. І я направду мучуся, але з інших причин, бо твоя хвороба (плеврит) відома від початку.

Я одягаю білу блузку (твій подарунок), яку з Києва надсилаєш пакунком, перевізши у кишені через кордон, чіпляю брошку зі смарагдом (іменний подарунок від тебе) й мучуся чеканням на твоє одужання.

Я катую себе повільним прокручуванням безсюжетних фрагментів ще не написаного твого останнього твору, думаючи над тим, чи герой – це ти, а героїня – я – така, що навіки?

«Тепер ми знову над морем, і знову наші очі бродять по синій пустелі, але в мене є певність, що вони й там і стрітися можуть.

Бо я хочу глянути в них.

Не піддається. На лівій щоці сходить легенький рум’янець, але очі уперто на морі.

Втрачаю вже терпеливість. Я мушу їх бачить.

І раптом цілою вагою вони лягають в мої з нетерплячим питанням:

– Чого ти хочеш?

– Кохаю… – запевняють мої.

Її очі не знають, що одповісти, і мрійно починають пестити скелі, берег, блакить.

Тим часом я розглядаю ніжну лінію шиї, м’який виріз на грудях, залом на руці, такий чистий і свіжий. Знаю, що пальці у рукавичках – як пелюстки троянди. Все воно укладається в мене, вростає, наче роками я його бачив і милував.

І коли ненароком неначе розкриває на мене свої вогкі фіалки, мої очі впевнено кидають в них:

– Ні моя.

Вона ще не знає «чия», вагається трохи.

Але я не вагаюсь і жду лиш, коли ми поглянем на себе.

– Ти моя.

Тоді її очі раптом розкривають свою променисту безодню, готову мене поглинуть, і твердо говорять:

– Твоя.

– Навіки?

– Навіки.

Хіба ж може бути інакше? Стоїмо на тій самій землі – ледве десять кроків між нами, – одно сонце нас в’яже, ті ж краєвиди входять у нас, і навіть тіні наші зливаються разом».

Мені страшно доходити фіналу.

Знімаю брошку, знімаю білу блузку і лягаю в ліжко терміново засинати, щоб все-таки лишитися з думкою про навіки.

 

71

 

Гори. Гуцульщина у червні дванадцятого року.

(Гуцульщина після урбаністичних ексцесів із Могилянським, що супроводжує тебе й твого сина. Його водиш по львівських крамницях, опікуєшся гардеробом, до якого той злочинно байдужий. Ти вибираєш Могилянському вбрання і краватки, прилучаючи до європейського стилю життя, до якого сам так давно встиг звикнути. Не зрозуміло, чи вдається остаточно прилучити, проте він ніби не проти.)

У Карпатах сердечних припадків не маєш, тільки часом трохи задихаєшся. Ти працюєш (пишеш: годованці – ті, що годують).

Часті скупі нотатки, нерозбірливо.

«Стар. 42.

Жінки не годують дітей, щоб не зопсувати краси.

Щоб я стала як скибка!»

У письмі – напружений і зосереджений.

«Стор. 43.

Іванишне зілля не вільно рвати до Петра на свята, бо на тому //

Стор. 44.

світі буде душа бачити, як чюрить кров з квіток». Цікавлять сцени вільної любові.

«Стор. 45.

Гуиул взяв любаску додому, і вона жиє в одному домі з жінкою. Гуцул лягає спати разом з любаскою, а жінка окремо. Буває, що гуцул каже жінці стелити постіль йому і любасці».

Слухаєш люд, фіксуєш.

«Стор. 53.

Коли вмираючий одягається на смерть, то просить дзеркала, щоб подивитися, ци добре зібраний».

Родова помста – ще один сюжет, до якого виказуєш надмірний інтерес.

«Стор. 63.

Роди б’ються і ворогують, і це тягнеться роками. Гуцул ніколи не забуває ні доброго, ні злого.

А пізьму носить у серці до смерті».

Із цього розумію – задумуєш новий твір із гуцульського життя. («Годованці»?)

«Стор. 89.

Баба 50 літ взяла собі годованця-любаса, оженила, вибрала жінку і лягає на лаві спати головою до голо- // Стор. 90.

ви, щоб чути, чи вони чого не роблять.

Ой кує зозулиця,

Кує-виволає,

Тото в мене не парубок,

Що любки не має.

Тото в мене не парубок,

Тото в мене не жінка,

Тото в мене називаєсь

Кобиня гомінка

……………………………..».

Твір гірчить на відвертість.

«Стор. 92.

Кого люблю, тому дам запусто: я не сука – своє тіло продавати».

А між записами – радість від гедоністичного прийняття життя гуцулами. (Може, й тому – сцени вільної гуцульської любові?) Сьомого липня на храмовому святі тамтешньої церкви, зайшовши на кладовище, де всі могилки вкриті яскравими (барвистими) вбраннями гуцулів та гуцулок, задивляєшся на мізерні хрести, які й позначають нікчемність кінця людини – смерті, що уриває красу життя. Це мертвий лев Екклезіаста – шепочеш, перебираючись поглядом в інший від кладовища бік, де в розпалі гомінкий ярмарок зі співами й святковими пострілами.

Проте останній задум лишився лише так – скупі нотатки, нерозбірливо.

 

72

 

Те, яка я не набожна, тобі й без усього відомо, що нема сенсу на такому зупинятися. Навіть самій собі – укотре зізнаватися.

Так, я не набожна, в мене все інакше. Та Він у мене є, просто не такий, як в інших, що оббивають пороги, приміром, Троїцького монастиря, чи якогось іншого духовного закладу в пошуку життєвих орієнтирів і чудесної допомоги. (Здається, ми про це вже колись говорили.)

Він у мене є.

Я вклоняюся Йому в своїх інших світах, де не менш боляче, ніж у світі, у якому маю сподівання на тебе (у сенсі – в тобі, з тобою).

Я говорю із ним і, можливо, обережно молю.

(Молюсь? За тебе. Для тебе.)

Говорю, коли зростає передчуття невідворотного: у горах дощі й холод, ти наражаєшся на інфлюенцу, бронхіт, що викликає ускладнення на серці й грип шлунка.

Передчуваю саме таке невідворотне і стиха говорю до Нього.

Розмова затишна, розмова така, якою має бути, коли говорити з Ним.

Мені легко, попри відчуття невідворотного й неприємних візій.

У візіях ти, ущент розбитий болем, виїжджаєш додому, хоча ще дорогою до Львова думаєш над тим, чи не лягти до лікарні. Не лягаєш. Скошений, ледве доїхавши до Києва. Дружина з дітьми зустрічає львівський потяг. Тебе веде попідруки Юрко. Ти – худий (прозорий), з загостреним носом, пожовклими руками. Задихаєшся по кожному кроці. Дружина, неприступна ззовні й обомліла зсередини, обережно всаджує тебе до зручної коляски парокінного візника. До четвертої години, коли рушить пароплав, ти перепочиваєш у номері Михайлівського монастиря: у вузенькій вбогій кімнаті нерухомо лежить твоє тіло – стомлене і бліде.

Якби не розмова із Ним, то подібні візії мене б добили: я не така сильна, як Віра, я взагалі не така. (Обомліла, обомліла.)

Можливо, це був би крик. Можливо, це був би регіт. Можливо, це був би плач. Можливо…

Але ми говоримо, і все у моєму стані до ладу. Ми – я і Він.

Не знаю, який у Нього голос, хоча голос звучить: Він не лишає мене без відповідей.

Я питаю: що можна зробити, аби без фатального, аби без місяців очікування, доки ти лежиш, не піднімаючись?

Його відповідь (до мене).

Я питаю: що можу зробити, аби твоє життя – не суцільне страждання, не мука повільного вмирання?

Його відповідь (мені).

Я питаю: що?

Відповідь.

Із заплющеними очима посеред кімнати чи в ліжку.

Я дозволяю собі якісь такі речі, коли розмовляю з Ним. Дозволяю, бо є розуміння того, що Він не потребує в іншому, крім слова, яке до Нього по-справжньому.

Він дає мені відповіді, однак їх однобічна категоричність притлумляє мій пал у прагненні прихистити тебе від невідворотного, але при цьому кажу, що ладна багато чим жертвувати.

Він знає, про що я, але ніяких жертв (не хоче чути про жертви).

І я покірно згоджуюсь, я слухняно вмовкаю, здогадуючись, що Він скаже мені наостанок.

Саме це (наостанок) Він щоразу говорить мені.

Любити.

Я смиренно дякую і прощаюсь, ледь ворушачи тремтячими губами: любити тебе, мій безумцю.

(Й без усього) Він у мене є.

 

73

 

Два дні – погано. (І тобі, і мені.)

Безсоння, астма, водянка (набряклі ноги), фізичні болі – у тебе. У мене – тривалі сновидіння, що вимучують. Це сновидіння про твої безсоння, водянку (набряклі ноги), астму й фізичні болі. Це сновидіння про мою неспроможність допомогти.

Не бачимось. (Не можемо. Не дають: і тобі, і мені.)

Понеділок, вівторок, середа…

Тиждень укотре без зустрічей.

Тиждень беззмістовного чекання і марень.

Почуваєшся кепсько (здоров’я, якого не лишилося).

Почуваюся гірко (метафізика, що вбиває).

Цей понеділок, наступний понеділок, ще якийсь понеділок…

Кілька тижнів почуваєшся так, що ліпше не виходи­ти з дому.

Я дурію наодинці, не турбуючи тебе занепокоєння­ми. (Однак: лишень на трохи, лишень одним дотиком – тебе б.)

Але даєш надію на побачитись, хоча б мінімально відчути. І я розпалююся до неможливості.

Звісно, після всього знову стабільно довго хворітимеш, проте більше відмовляти (і ти, і я) несила.

Короткий вересневий променад.

Вісімнадцята.

Короткий і чи не останній цілунок.

Вісімнадцята нуль одна.

Кажеш: дитинко, а я міцно стискаю залишки твого тепла, що мені. Нескінченно стискаю.

Дев’ятнадцята.

Поки не наважуєшся говорити, що після консультацій чернігівського професора Константиновича заплановані Київ на кілька місяців і лікарі в університетський клініці, які обіцятимуть поставити на ноги, привести до ладу. (Усе зрозуміло й без офіційних повідомлень: це будуть три місяці з кінця жовтня до тринадцятого січня; це будуть професор Образцов, його асистент Стражеско й ординатор Рафієв.)

Поки не насмілюєшся зізнатись, що жахаєшся того, як хвороба нас розлучила: нічого не знаєш про мене, не знатимеш.

Поки.

Дев’ятнадцята нуль одна.

Чи усвідомлюю, як слід на цьому променаді (з останнім цілунком і взагалі) поводитися з тобою?

Як?!

Чи усвідомлюю вже, що далі?

Що?!

Прокручую мільйони разів: що ще, окрім міцного й нескінченного стискання, я можу?

Так, що…

Ти не наважуєшся говорити про ті речі, якими, думаєш, зробиш мені боляче, тому просиш найближчим часом виїхати на відпочинок, наприклад, до Петербурга, а наразі усміхатися, усміхатися до тебе, бо ж саме я – твоя радість.

І я обіцяю найближчим часом виїхати на відпочинок, наприклад, до Петербурга, а наразі – усміхаюся, забуваючи про весь життєвий безум – твій і мій.

Я усміхаюся, усміхаюся, усміхаюся…

 

74

 

Ти –у київській університетській лікарні після консиліуму з трьох відомих медиків.

(Я – у Петербурзі.)

Лікарі доходять висновку: у тебе – складна вада серця, міокардит з гострим загальним порушенням кровообігу і застійними явищами в легенях та в печінці, диспепсія і досить значна набряклість.

(Я – у Петербурзі. Чую тебе, тому їду.)

Загальна незручна палата (інші хворі, чужі проблеми, обмежений простір). Лише за три дні – один у невеликій світлій палаті номер дев’ять із вікном, що виходить на Бібіковський бульвар, з якого видно Володимирський собор. Без ліку днів у ліжку (через постійну одуху й безсоння ненавидиш його); вставати (рухатись, хвилюватись, почуватися людиною) заборонено. Свою увагу до тебе активно виявляє весь медичний персонал – від лікарів до сестер милосердя. І ти трохи іронізуєш, мовляв, літературні справи вперше грають на твою користь. Зрештою, така турбота тобі особливо не до смаку. Здається, ти потребуєш в іншому (не в порушенні клінічних правил чи надмірі дешевих страв).

Худнеш на тринадцять фунтів. (Чи від тебе лишається хоч щось?)

(Я – у Петербурзі. Змушена чути твої прохання про веселитись, але хіба можу, коли знаю завчасно все.)

Від п’ятнадцятої до вісімнадцятої майже щодня приймаєш гостей: знайомих і не дуже. Тобі несуть книжки і квіти (кімната перетворюється на квіткову крамницю – троянди, японські хризантеми, айстри, жоржини, гортензії на вікнах, на білому столику – всюди квіти).

Радує хіба прихід Лисенка: з цією людиною в тебе пов’язані найкращі враження (ти його любиш, ти його вважаєш справжнім). Хочеш піднятися йому назустріч, той заперечливо хитає головою і сам підходить до ліжка. Лисенко фіксує зблідле твоє обличчя, до краю знекровлені руки. Думає, що від тебе повноцінного лишилися одні очі – великі, вічно молоді.

Ти переймаєшся тим, як доводиться зустрічати дорогу тобі людину, проте інакше ніяк, тому в цьому пробуєш бачити переваги, коли б іще побачилися. Тривалий час говорите про літературу й політику. Ти цікавишся роботою «Товариства розвою української науки і штуки», яке існувало нелегально і взяло на себе матеріальний бік твого лікування, надаючи при цьому значну грошову допомогу родині.

Ви говорите трохи відчужено й скуто. Розумієш, що Лисенко не хоче втомлювати зайвими (справжніми) емоціями, а відтак – сухо про літературу, політику, «Товариство розвою української науки і штуки». (Через кілька днів у нього несподівано зупиниться серце. Тобі повідомлять про це не одразу. Ти його любиш, ти його вважаєш справжнім.)

Але твій репертуар незмінний: ліпше замість усього цього бодай один раз побачити мене, поцілувати і розпочати з новими силами працю, яка в лікарняних умовах ніяк не стається – загальна втома, заборони, режим.

Переконуєш, що здоров’я поліпшується щодоби: з’являється апетит (ти випиваєш по сім стаканів молока на день), заспокоюється серце і приймає маленькі життєві радощі у вигляді сонячного світла, букета квітів, людської турботи. Справжній доказ тому, вважаєш, – читання: знайомишся з письменником Джеком Лондоном, що працював чорноробом на золотих копальнях Аляски, однак його твори не викликають у тебе реального читацького захоплення. Ти обкладений книжковими новинками, й вельми багнеться ознайомитися з ними найшвидше. Крім того, хочеш скористатися університетською бібліотекою й надолужити в знаннях улюблених наук – ботаніки, зоопсихологи.

(Я – у Петербурзі. Мене трохи заспокоюють твої плани на наше майбутнє. Кажеш, що бачитимемось ще не раз. Але це трохи – мізерне й надмір крихке.)

 

75

 

Цілуєш кожен пальчик, ніби замолюючи якісь гріхи.

Так, гріхи.

Твій гріх переді мною – мовчання. Тривалий час заспокоював мене, а наразі – боїшся.

Насправді ти добре усвідомлюєш серйозність своєї хвороби, тому й примирився з суворим клінічним режимом, його необхідністю.

На час лікарі зупиняють приймання всіх серцевих препаратів, призначивши йод і каломель (хлорид ртуті). Вимучений через відсутність стабільної медикаментозної підтримки: болі горла, зубів, гланд і за вухами, нескінченні приступи нудоти, вкотре безсоння.

Наслідки від триденного прийняття каломелю – гнійні пухирі в роті (він – суцільна рана). Кричиш годинами від нестерпних болів, але, попри усвідомлення невідворотного, і досі віриш у результативність такого лікування.

Ти віриш (затято віритимеш два місяці, але не більше) у результативність лікування, а ще чекаєш на мене – свою єдину дитинку.

Кажеш, що могла порадувати б тебе, заїхавши на зворотньому шляху до Чернігова у Київ, Мене б до тебе провів старий фельдшер Прокопенко, якому ти довіряєш і повідомляєш про наші стражденні стосунки, маючи щодо цього кілька особистих прохань.

Тобі йдеться про цілувати й обіймати свою кохану, хоча рот – суцільна рана, а з ліжка заборонено підійматися; інакше будеш божевільно засмучений. На час мого приходу в палату номер дев’ять обіцяєш, що буду тобою задоволена – стан поліпшуватиметься, з’явиться апетит і відновиться потяг до роботи. У перспективі вгледжуєш дві приємні можливості: зустріч зі мною і можливість писати.

Я й справді обіцяю тобі щось таке, аби без твоїх непотрібних засмучень.

(Звісно, ні з якими відвідинами не складеться. На домовлений час тебе опікатиме Віра, яка, попри невдоволення чернігівського земського керівництва, по три-п’ять днів чергуватиме біля ліжка, а я знову залишуся поза тобою, чи то – залишуся з черговим твоїм проектом – на різдвяне побачення, й сумнівами, чи кохаю, чи зовсім остогид – хворий, нецікавий, непотрібний.)

Але засмучення будуть. І не лише через те, що наше побачення – чергова вигадка двох безумців.

Засмучення, бо одужання просувається повільно. Лікарські спостереження переконують, що слабість серця та рецидиви погіршення залежать від існування на клапанах твого серця процесу запалення, і ніби на доказ цього трапляється сильна кровотеча, викликана звичайним для такого захворювання інфарктом легенів.

Лікарі все прекрасно розуміють: у кращому разі можна сподіватися на встановлення рівноваги; одужання бути не може.

Ти остаточно відмовляєшся від прихильників-прочан до твоєї палати, листування з більшістю адресатів зводиш нанівець. Наостанок тебе цікавить хіба моя присутність, яка нереальна.

Ти все прекрасно розумієш: «чорні дні для нашої любові…»

Одягаєш свій білий літній фланелевий костюм, щоб не походити на хворого, що тільки-но піднявся з лікарняного ліжка.

Сідаєш у крісло й чекаєш.

Увесь час тобі чується дзенькіт жіночих кроків.

Ти думаєш про мене й звук моїх чобітків.

Але хіба це я?

Якийсь час не наважуєшся на найменший шурхіт, щоб не позбавити себе такого очікуваного дзенькоту.

Але, врешті-решт, не витримуєш і визираєш у коридор, шукаючи позором свою (давно не бачену) дівчинку.

Утім, дівчинки немає (мене немає).

Ти намагаєшся не засмучуватися й поправляєш нервово краватку.

Знову сідаєш у крісло чекати.

А дзенькіт жіночих кроків триває й триває десь за стіною.

Гадаєш, що це мара, адже виходив і перевіряв – ніякої мене, взагалі нікого.

Однак сила бажання в моїй присутності таких утопічно нереальних розмірів, що ще раз вибігаєш за двері: дівчино, дівчино…

«Загрій мої груди недужі

Своєю рукою, дівчино!

Чи чуєш? Там столяр майструє.

Будує мені домовину…»

 

Лікарняний коридор порожній, а ти вже надмір утомлений від кількох таких обнадійливих походів.

На комірнику фланелевого костюма не лише крапельки поту, він потроху червоніє.

Дзенькіт жіночих кроків повільно віддаляється, доки не щезає зовсім.

І тоді ти зупиняєш сподіватися на мене.

Похапцем віддираєш уже злиплу з тілом червону тканину і прагнеш остаточного забуття, лягаючи в дезінфіковане лікарняне ліжко.

«Вже й сон мої очі покинув

І в серце наллялось отрути…

Ох, майстер, кінчай вже роботу,

Щоб швидше навіки заснути!…»

 

Цок цок цок…

 

77

 

Ведмідь у барлозі – так безпробудно спиш три дні й три ночі, як дружина забирає додому, остаточно вимученого й немічного.

(Закутує в теплу шубу па хутрі, одягне шапку-ушанку з оленячого хутра, сукняні коричневі глибокі боти й вивозить із київської лікарні тебе-хворого на станцію Крути.

Ти-тіло чекаєш потяга, вкладений Вірою на диван у кабінеті начальника станції.

А по прибуттю до Чернігова вам відмовлено в єдиній архієрейській кареті, якою більш-менш доладно можна було доїхати на Сіверянську, 3.

Блідого, змореного дружина веде попідруки до передпокою будинку.

Твоя мати нервово курить, лежачи в постелі. Вона теж усе знає завчасно.)

Твоя перманентна втома.

Твій утруджеиий вигляд.

Від п’ятого лютого в тебе – ліжко, ліжко, ліжко і безумні болі, Тому в листах до Гнатюка: пора вже настала, здається, обертатися в дерево або в порох. (Але ще рештки віри: може, вам ще доведеться побачитись і вже тоді будете сміятися зі своїх теперішніх гадок. Та рештки ненадійні – сновидні.)

Шкодуєш за невикористаним гуцульським матеріалом, який, коментуєш, дурно загине.

І досі надходять видавничі пропозиції: московське «Книгоиздательство писателей» запрошує друкуватися в них; ти плануєш структуру третього російськомовного тому (перекладів – «Тіні…», «Сон», «Що записано в книгу…», «Подарунок на іменини», «Коні не винні» – замало, тож радишся із Могилянським щодо інших – «Лист», «Хвала життю», «На острові», звісно, якщо встигнеш скінчити).

За останні публіковані твори одержуєш по триста карбованців, згадуючи про перші (смішні) заробітки –- по сім-вісім за аркуш.

Твоя тиха нетверда хода (ненадовго).

Твій критичний стан (переважно).

За тобою спостерігає лікар Утєвський, у якого вимолюєш допомоги, бо ще стільки хочеш зробити. Проте – нічого втішного.

У дружини здають нерви: ти просто нестерпний або – їй просто нестерпно. Вона запрошує доглядальницю. Тебе часто навідує фельдшерський учень.

Тебе неабияк дратують чужі (недбалі) люди: доглядальницю женеш під три чорти, як і фельдшерського учня, одяг якого смердів тютюновим димом, який ти вже не можеш зносити.

Щоб заспокоїтись, подеколи вживаєш морфій: трохи стишує болі, але надалі – погана реакція. До нього легко призвичаїтись, тому робиш зусилля і відмовляєшся.

Ти готовий терпіти біль.

Ти насправді хочеш життя.

 

78

 

Ти знаєш, що незабаром вона тихенько, з простягнутою вперед правою рукою, ніби намацуючи в повітрі шлях, зайде до твоєї кімнати.

Вона заходитиме акуратно, думаючи, що ти вже спиш. (Але запах тютюну від неї – невитравний, вона вже просто цього не помічає. Тому те, що акуратно, – вже не має значення.)

Насправді, ти просто удаєш, що спиш, бо все завчасно знаєш (і відчуваєш).

Сліпа старенька жінка (та, що з моїх снів чи з твого життя) з подарунком, торбинкою горіхів і плиткою шоколаду в руках пробирається до твоєї кімнати.

Це певний щорічний ритуал (відбувається раз на рік, напередодні 17 вересня).

Вона ледве чутно підходить до твого ліжка, віднаходить рукою бильце і прив’язує до нього торбинку.

Потім сліпа старенька жінка поправляє тобі ковдру і ніжного голубить тебе.

Мати.

Твоя сліпа старенька мати.

Ти витримуєш якийсь час (насолоджуєшся материнськими пестощами, ласкою її рухів), а за цим схоплюєшся з ліжка і міцно її цілуєш.

Мати всміхається, ти всміхаєшся.

Згадуєш такий епізод і спокійно, по-дитячому, засинаєш.

 

79

 

За дверима – заглушений стогін. Родина ходить навшпиньки, пошепки розмовляє.

У твоїй кімнаті (з низькою стелею) душно, просиш відчинити вікно. Це чи не єдині звуки за цілий день від тебе, доки не заговорить мати.

(Твій потуплений погляд на сторінках журналу «Дзвін» із останньою річчю Винниченка, яка насправді зовсім тобі не до смаку.)

Чекаєте на лікаря.

Вона (мати), зовсім зсунувшись, непомітно (як тінь) сидить у кріслі. Її сива голова покірливо хилиться додолу.

Так минає кілька годин.

А коли врешті-решт з’являється Утєвський, мати по-дитячому наївно питає в нього, що дати сину, аби він одужав.

Лікар нічого не одповідає, а ти починаєш нервувати: чому не спитати в тебе, чого хочеш. І, не дочекавшись маминої відповіді, додаєш, що насамперед їсти, але ж – усе шкодить. На цих останніх словах до тебе доходить, що нервуєш марно і з мамою так не можна, адже ти – її маленький хлопчик Муся, яким мама продовжує опікуватися, але вмовкаєш без вибачень.

Мати тихо піднімається з крісла і навпомацки йде до своєї кімнати. Із набутою материнською тугою й уразою.

За цією сценою з коридору спостерігає художник Жук, який прийшов тебе навідати. Йому складно оцінювати твої дії, коли є розуміння того, що ти не звик до подібного існування.

Лікар щезає. Жук намагається не коментувати твій стан, і це тебе трохи заспокоює.

Говориш про щойно прочитану прозу Винниченка, яка тобі не сподобалася. Книжку й досі тримаєш у руках, але ще якась мить, і вона випадає з рук. Ясно, що відхилитися від ліжкової траєкторії ти не можеш. Але Жук не наближається допомогти.

Мовчанка триває досить довго, доки врешті-решт не говориш першим, мовляв, смерті не боїшся, адже для людини це неминуче.

Твій попередньо почутий заглушений стогін замінює тихе сопіння.

Ти не боїшся своєї смерті, але боїшся за ту, яка з нею лишиться сам на сам.

Жук розуміє про кого йдеться. (Бо я направду божеволію. Його родина – ось така єдина розрада. Чи не щодня знаходжу привід зайти до них – живуть у сусідньому будинку – і хоч щось дізнатися про тебе. На більше я не наважуюсь.)

Два місяці без тебе.

Два місяці без жодного рядка.

Два місяці без…

Ти звертаєшся до нього з проханням – побачитися зі мною, заспокоїти.

Він мовчки погоджується.

Сьогодні вкотре знайду привід до них зайти і хоч щось дізнатися про тебе.

 

80

 

Він прибраний у коротеньку чумарку з сірої люстрини – двобортна, з застібками посеред грудей, і широкі до очкура штани, у сорочку з манішкою у застібки, почепив червону стьожку, з солом’яним брилем на голові. Трохи покашлює. Статний, видний.

Не бачу його обличчя, але розумію, що це – ти. Проте не підходжу. Є розуміння: якщо навіть спробую підійти, нічого не вийде – не схоплю, не затримаю.

Він стоїть біля купки люду, які його навіть не помічають. І щось фіксує у свій нотатник. Люд святково вбраний і співає.

Здається, він любить чумацьку пісню. Слухає люд, сам не співає.

«Ясно, ясно сонечко зіходить,

А хмарнесенько заходить.

Смутен, смутен чумацький отаман,

Він по таборі ходить.

Що він ходить, білі руки ломить…»

А вже за хвилину, коли, нарешті, його (твоє) бліде обличчя з правильними рисами стає для мене повноцінно доступним, бачу сумний, як у хворої людини, погляд. Бачу, й нічого не можу вдіяти, нічим зарадити: тебе – не схоплю, не затримаю.

Згорблений, похилий. Дикий кашель. Він (ти) у сіро-зеленому альпійському костюмі: куртці з поясом та великими кишенями, у штанях, заправлених у високі гетри з темної вовни зі смугастими відкладинами, у жовтих міцних черевиках на грубій підошві, у зеленкуватій невеличкій ворсистій шляпі, з тонким, темно-брунатним сукняним альпійським плащем, перекинутим через ліву руку, з ціпком, наче гуцульським топірцем, у правій руці.

Розумію –ти, але ж знову – не схоплю, не затримаю.

 

81

 

Читаю художні фрагменти від тебе (рукописи опублікованого), мій безумцю, які лишав чи які просила лишати. На інше я зовсім не годна, навіть якби й дозволили (дозволила).

«Хто щасливий?

Той, хто дає багато, а бере найменше. На чиїх слідах виростають найкращі квітки, хто по своїй дорозі розкидає для вжитку всіх самоцвіти.

Як? Чи навіть тоді, коли ті квітки виростають з крові серця його, що зрошує землю, і навіть тоді коли ті самоцвіти – лише стверділі сльози, що поливають дорогу життя?

І навіть тоді…

Хто ж той щасливий? Хто ж той бідний багач?

Поет.

А хто нещасний?

Той, чия душа, глибока, як море, ревниво ховаєш на дні цілий таємний світ, чудний і багатий, як казка.

Чия душа, любить, як море, бурі.

Хто знає, що буря та підхопить з глибини все найдорожче, найбільш затаєне і викине на голий берег навдивовижу цікавим. Хто знає це – і прагне бурі.

Хто дає те, чого не хоче, чого не може дати, хто годує звіра м’ясом свого серця, поїть його своєю кров’ю і чує, як йому плещуть в долоні байдужі».

І хто ж – щасливий?

Чи ти, мій безумцю, щасливий?

 

82

 

Стогін і блювота.

Біля тебе – Віра і Жук. Вона вже готова до цього. А Жук трохи панікує, тому схоплює останню книжку «Вісника», твої «Тіні…» й тікає до саду (розкішного весняного саду двадцять п’ятого квітня, у Великодні свята), хоча, звісно, яке там читання.

Віра віднаходить його і прохає переписати духівницю (підписати, як треба, по формі). Схвильований, Жук двічі робить помилки і наново переписує те саме. Нарешті закінчує і йде на зустріч із твоєю дружиною.

Але його спиняє (скаже: наче біля провалля) різкий стогін (він: такий несподіваний, болісний і жахливий) і пронизливий крик, який голосить «жити, хочу жити», доки його не перебиває незнайомий голос, що вимагає подушку з киснем.

Отямившись, Жук поспішає до твоєї кімнати.

Його зустрічає плач дітей та їхнє «тато помер».

Помер…

Позір Жука спиняється на пожовклому обличчі мертвого-тебе.

25 хвилин на третю.

 

83

 

Витираю велосипед на терасі.

(Не витримую дома, тому тікаю за місто, сподіваючись, що хоча б це притупить мій біль, що через тебе.)

Виїхала опівдень, а вже нині – витираю велосипед на терасі.

Прислуга Жуків приносить записку.

У записці від дружини Жука, Насті, про те, що ти помер по обіді, 25 хвилин на третю.

 

84

 

Якщо довго тебе не бачу, то маю відчуття, що втратив зір, – колись від тебе мені.

 

85

 

Якщо довго тебе не бачу, то маю відчуття, що втратила зір, – наразі від мене тобі.

 

86

 

Наді мною побілена стеля – цей обмежений (скінченний) простір.

Я малюю на стелі твій силует, хоча який із мене художник.

Намальований мною, ти дихаєш до нестями прозоро, так, як маєш.

Намальований мною, ти цілуєш мене до безпам’ятства.

Намальований мною, ти безумно кохаєш дитинку.

Я потуплена в білу стелю.

І в очах у мене – потуплено.

 

87

 

(Знесилена.)

Дружина Жука, Настя, не проти, якщо допоможу їй плести вінки на труну. Те, що труна – твоя, Настя не наголошує. Але це нічого не змінює.

Я погоджуюсь і для початку іду на Лісковицю, до садівника Зборовського, в якого ти завжди купував для мене квіти. Я хотіла найкращих, але вже не відстежувала, які ж.

Вінки робилися на сходах будинку Жуків, куди люд ніс квіти безупину.

Настя бере з моїх рук вінки і майстерно переробляє: я не можу зосередитися, у мене не виходить.

Хіба єдиний, із принесеного кимось біло-рожевого цвіту яблуні. Здається, саме його поклали в голову труни. (Твоя дружина не знала, що це від мене. Від мене вона просила не приймати ані квітів, ані вінків.) Здається, бо уникала тебе в ній.

Я не хочу тебе у ній. Ти мусиш лишитися для мене з глибокими темними очима (часом зажуреними і солоними, але моїми), які кохаю і далі кохатиму.

Тому йду до Троїцького монастиря у двохтисячному натовпі (чернігівці, депутації зі Львова і Києва – видавничі спілки, наукові товариства, редакційні ради), який за труною і який ненавиджу, у цій багатолюдній процесії, що ніколи не бачила і не бачила б.

(Без сліз, як і раніше.

Розчавлена, як і раніше.)

На цвинтарі чорніють фотографічні апарати, що фіксують тебе – іншого. Думаю, нащо фіксують?

А незабаром лишається свіжий горбок жовтої глини з піском, ціла маса слідів од підошов довкола могили й худа (неміцна) постать одинадцятирічного Ромця з блідим обличчям і заплаканими очима побіля неї.

(Убита.)

 

88

 

Ти до безуму кохаєш мене у моєму ліжку і не йдеш.

Любиш, можеш.

Я навічно лишаю твою присутність поряд зі своєю.

«Іван прокинувсь.

– Вставай, – будила його Марічка. – Вставай, і ходім.

Він глянув на неї і анітрошки не здивувався. Добре, що Марічка нарешті прийшла.

Підвівся і вийшов з нею.

Вони мовчки здіймалися вгору, і, хоч була вже ніч, Іван виразно бачив при світлі зірок її обличчя. Перелізли вориння, що одділяло царинку од лісу, і вступили у густу заросль смерічок.

– Чого-сь так змарнів? Ци ти недужий? – обізвалась Марічка.

– За тобов, душко Марічко… за тобов банував… – Не питав, куди йдуть. Йому було так добре з нею.

– Чи пам’ятаєш, серце Іванку, як ми сходились тут, у сему лісі: ти мені йграв, а я закладала свої руки тобі за шию та й цілувала кучерики любі?

– Ой пам’ятаю, Марічко, й повік не забуду…

Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічко, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву дірку ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває…»

 

89

 

(Я читаю?)

А потім – тріск костей.

Хапаю руками повітря, і намарне.

Якась безодня (дивна порожнеча в тілі). У ній лежу без жодного руху й на щось чекаю. Рухів немає, бо не можу. А ще немає ніяких кольорів (я не бачу).

У безодні мене віднаходять дві жінки – старша й молодша (мати й сестра?) – і намагаються кудись затягти, не звертаючи на мій пронизливий крик.

Вони поки не знають, що ти більше нікуди не підеш і навічно лишаєш свою присутність поряд із моєю.

 

90

 

– Мамо, чи ми справді (навічно) безумці?