Світлої пам’яті Василя Кобця
Я НАЗИВАВ ЙОГО «ІЛЛІНЕЦЬКИМ МЕТЕОРИТОМ»
Василь Кобець був літературною дитиною 1970-их років. Був за літературознавчим поняттям «семидесятником». Ну, не дитиною, скажімо, а юнаком. Романтичним, поривчастим, неспокійним. До «семидесятників» належав і я сам. Це зближувало нас із Василем, породило раннє порозуміння між нами.
Попереду в літературі освітлювали нам шлях маяками легендарні «шестидесятники»: Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Борис Олійник, десятки інших. Ми орієнтувалися на них, як на старших братів і сестер. Вибирали між них братів і сестер. Я вибрав Миколу Вінграновського і Миколу Холодного. Василь – Романа Іваничука та Василя Стуса. І це стало для кожного естетичним підгрунтям світогляду, позиції. Багато в чому потужний вплив на творчість Василя Кобця справив і Дмитро Павличко.
Часом я жартома порівнював бурхливу, невтомну, різнопланову Кобцеву діяльність з вторгненням в земну атмосферу іллінецького метеорита, який за підрахунками вчених був не менш потужним за знаменитий тунгузький. А родом мій товариш Василь був саме з Іллінеччини.
Якоїсь весни ми поїхали удвох на творчу зустріч зі студентами Іллінецького сільськогосподарського технікуму. Вірніше, утрьох поїхали: за кермом авто була оспівана Василева зоря – дружина Оксана. Була цікава зустріч, читання віршів. Заодно зі студентами посадили кілька фруктових дерев в алеї письменників, започаткованій на території технікуму саме з Василевої ініціативи, а саджанці вони з Оксаною того дня прихопили із Вінниці. Згодом передавали нам з Іллінців: зацвіли ті дерева, зав’язали рясні плоди.
В тій поїздці були ще одні незабутні відвідини: кратера іллінецького метеорита – величезної виїмки в гранітній подушці, місця, куди впав в давнину той метеорит, увігнавшись в земну кору на сотні метрів, а від того «пірнання» земля довкола піднялася велетенськими хвилями та так і застигла.
Василь тоді назбирав у портфеля чудернацьких шматочків плавленого граніту – таких «сувенірів» там для туристів безліч і по сьогодні – і з притаманною йому творчою фантазією вирішив: вручатиму їх як доповнення до почесних грамот переможцям конкурсів на черговому засідання обласного літературного об’єднання імені Стуса (ним він незмінно керував з дня заснування).
Сьогодні, замислюючись на феноменом Василя Кобця в нашому громадському і літературному житті – а час узагальнити зроблене цим потужним чоловіком – розумію, наскільки це непросте і складне завдання. З його книжного доробку дуже по-сучасному говорить до нас поет-трибун, поет високовольтного громадянського звучання, а разом із тим ніжний лірик, лицар любові до жінки, до квітучої подільської землі, її казкових принад; а ще – романтика пригод і чудових відкриттів, повчальних історій і легенд в книгах для юнацтва та дітей шкільного віку; мудрі по-сковородинськи публіцистичні есеї. І ще, і ще, і ще…
Неоціненною була Кобцева безкорислива праця на громадянському поприщі. Він незмінно керував Вінницьким обласним осередком Конгресу української інтелігенції. Став батьком безлічі юних обдарувань в рамках керованого ним обласного літературного об’єднання імені Василя Стуса. Започаткував власним коштом видання альманаху «Собор», премію імені улюбленого ним земляка Андрія М’ястківського. А чого тільки варте створення пам’ятника Стусові у Вінниці на кошти сім’ї Кобців – родини патріотів, інтелігентів, трударів на духовному поприщі. Це перелік, так би мовити, головних вершин творчого айсберга, а інших набагато більше.
Йому ніколи не сиділося на місці. Він був жадібним до мандрів, нових просторів, вражень, долей незвичайних людей, які ставали героями його творів. Привчив до цього і своїх синів Павла (також письменника) і Тараса. Як колись Михайла Коцюбинського, в зрілому віці полонили його Карпати, той своєрідний пласт західно-української культури, її шляхетності, незвичайності. І то недарма. То була планета його вірної любові, його дружини Оксани – звідтіля вона родом. Ні-ні, та й зателефонує мені, бува, Василь: «Друже, гори Карпатські, Коломия кланяються тобі. І граб’я Роман Іваничук вітає, ми саме тебе згадали».
Сьогодні Василь Кобець міцно присутній в нашій літературі. Він збудував там надійний і непідвладний часові український форпост. І використав при цьому матеріал, який не зіпсує тимчасова кон’юнктура, службістський «патріотизм», галасливе пустопорожнє просторікування.
Я називав його Іллінецьким метеоритом…
Михайло КАМЕНЮК
