Підсумки фестивалю поезії на Вінниччині «Підкова Пегаса-2017»
Ювілейний, десятий, Всеукраїнський фестиваль поезії на Поділлі «Підкова Пегаса-2017» вже став історією. Гран-прі виборов молодий поет з Южноукраїнська, міста атомних енергетиків на Миколаївщині, Олександр Кучеренко, який працює під псевдонімом Сашко Обрій. Цей автор підкорив аудиторію й експертів щирістю емоцій, розмаїтим вокабуляром, часом розкутою експериментальністю, проте передусім своєю справжністю.
Дипломантами і лауреатами стали поети Львова, Києва, Житомира, Бердичева, Бару, Шаргорода, Тульчина, Ладижина, Тростянця, Тиврова і, звичайно ж, Вінниці: Марія Шулима, Галина Мруць, Світлана Лапатанова, Максим Давигора, Ірина Федорчук, Олексій Скрипаченко, Галина Рибачук-Прач, Марина Кордонець, Олег Ратніков, Валентина Капшук, Ольга Даниловська, Артем Петренко, Анна Матвєєва, Олег Харін, Світлана Баламут, Данило Іванов, Юлія Григорук, Віктор Крупка, Світлана Кринична, Інна Варивода, Наталія Масюк, Тетяна Шкурак, Анастасія Ісько, Макарій Богайчук, Вероніка Остапчук, Микола Чорнобривенко, Світлана Шарчук, Іван Шолохов, Дар’я Паламарчук, Алла Гавришко-Бабічева…
Переможцем поетичного батлу публіка обрала Юрія Прокопенка. Цікавими були виступи вже відомих майстрів – Ірини Зелененької й авторів поетичного гурту «Лірики Трансцендента», втім справжньою родзинкою фесту виявились літературно-мистецький пленер у селі Канава понад Бугом та презентація Сергієм Татчиним спільної з Уляною Галич книги «#епістоляніхроніки».
Наостанок, щоб відчути післясмак – кілька віршів від цьогорічного володаря Пегасової підкови – Сашка Обрія:
У ПАСПОРТІ – НЕМЕДІН
Він привітно всміхнувся мені
рафінадом білих зубів,
наче сонце ясне жебраку.
Ми побачились вперше –
та я
не назвав би його ненадійним.
його шкіра – засмагла, немов камінці
на вузькім узбережжі Баку.
він Дмитром себе кличе,
за паспортом же – НемедІном.
Мова з уст його ллється
складним візерунком
вінницьких лісостепів.
Діма каже: «Вбирав її ще з дитсадка».
З ним – ровесники поруч русяві.
Шкіра темна його – від тяжкої роботи
зварювальника,
здебільш.
Та душа його – світла, неначе сорочка,
переді мною сяє.
Шкіра Діми ввібрала, немов немовля молоко,
ультрафіолет.
Наче бронзовий кухоль, що бачив століття й епохи.
Шов тепла електродом душі
непомітно лишає, як вітер… Ледь-ледь…
І у мить забуваю про те я,
що в світі крім світла
є темінь і погань.
Усміхається, каже, що в тридцять своїх
він і досі безмежно самотній.
Але я відчуваю, що є щось незміряно більше,
насправді, у Діми…
Бо невидимі сиві стрічки
добросерця
на шкіру засмаглу намотані.
Срібні дзвоники мови степів
він на них нанизав, –
«В паспорті – Немедін».
Він всміхається тепло, мов з уст дідусевих
невидима, справджена казка.
А на шкірі його шоколад камінців
знов колише замріяний Каспій.
ЗЛИЙ ГЕНІЙ БЕЗСОННЯ
Безсоння з’їдає мене, як великий собака.
До скроні сиріткою горнеться перша сивинка.
Зрання сновигаючи містом, блідий і цибатий,
приховую очі – голодні, булькаті, совині.
Під тяжкістю пухлих мішків зорової нудоти
у мене вселяється злий, зосереджений геній…
Безсоння – найліпший, найдахозривальніший допінг.
Наркотики поруч із ним – недолугі пургени.
Коли б то вершителем долі я був, то напевно,
не влада і гроші по вінця палили б мій кухоль.
В яснім океані глибокого сну, потопельник,
я ніжився б, наче карась, що наївся макухи.
Зіяє запалене око – червоний прожектор.
Асфальтом шкребеться нога – мій загострений шпатель…
Зі зміни нічної, звитяжний, як самопожертва,
осліплений сонцем, я суну замріяно… спати.
ТАЇНА КІНБУРНА
Дзьобом орлиним врізається в море Очаків
хижість маскує за ввічливим жестом посла.
Кінбурн, як воїн, розкидує лікті-нунчаки.
Духом звитяги проймався тут князь Святослав.
Грає солоними брижами Білобережжя…
Млява секунда – і Кінбурна риб’ячий хвіст
з піни богиню народжує необережно.
Трюхає твердю в замріяний величі Віз.
Чайок схвильований ґвалт огорнув Лукомор’я:
птахи вичитують суші прадавній сувій.
Нишпорять межи дубів, що сховали в коморах
сивої пам’яті сонми походів та війн.
Літ швидкоплинність пантрують мольфари крислаті.
Мудрість – як вітер у кронах, якого ніхто,
врешті, не в змозі розчути або наздогнати…
Жевріють зорі, люмінесціює планктон.
