Петро Зарицький для антології “Подільський краснослов” (2021)

ПЕТРО ЗАРИЦЬКИЙ

 

Зарицький Петро Анатолійович народився 12 червня 1957 року в с. Сокілець Козятинського району Вінницької області. Закінчив Білоцерківський сільськогосподарський інститут (1980) та Київський інститут політології і соціального управління (1990). Працював головним агрономом у колгоспах Вінниччини. Нині працює заступником редактора районної газети «Вісник Козятинщини».

Поет, прозаїк. Автор книг поезій: «Біографія зернини» (1988), «Кароліна» (2001), «Білий димар» (2007), «Діти чорноземів» (2008), «Молитва за ближнього» (2013), «Мамина хустка» ( 2017); збірки оповідань «Веремія» (2015); публікацій, у т. ч. прози,  у колективних збірниках, альманахах і часописах.

Лауреат літературних премій ім. М. Коцюбинського (2009), М. Трублаїні, «Кришталева вишня» (2001), журналістської премії «Золоте перо», ім. А. М’ястківського (2018). Нагороджений Золотою медаллю української журналістики.

Член НСПУ з 2004 р., НСЖУ з 1988 р.

Живе у рідному селі.

 

«Поет не лише веде свою генеалогію від подільського села, але й свідомо залишається поетом села – воно превалює у творах як головна тема».

Віктор Мельник, 2002

 

«Книга віршів Петра Зарицького «Кароліна» – це не роздуми стороннього підглядача життя. Скоріше всього – це біль і радість його активного і безпосереднього учасника, який любить не заради того, аби любили його. Все в житті він міряє любов’ю. Саме тому поезії Петра Зарицького мають особливе духовне світіння, в якому й спресовано все те, що зовемо життям».

Володимир Рабенчук, 2001

 

«Значення книги П. Зарицького «Діти чорноземів» для усіх нас очевидне. Вона зцілює націю, відроджує душу села. Вона прокладає стежку віри і надії усьому молодому, що проростає на рідній землі».

Володимир Рабенчук, 2008

 

«Книга віршів та поем Петра Зарицького «Молитва за Україну» – це довірлива сповідь чутливої і працьовитої української душі, яка кохає, пам’ятає, вірить…»

Володимир Рабенчук, 2013

 

«Більшість його творів оповідають про труднощі сучасного селянського життя. У прозовій книзі «Веремія» про сьогоднішнє подільське село переважають звичайні усміх і дотеп, правда, впереміж з дошкульними сатиричними характеристиками»

Анатолій Подолинний, 2015

 

«Поет створює багату колористичну гаму, одкриває й музичні ноти звучання слів, щоб відтворити той складний спектр почуттів, який грає його душа, його герої. Професійно мистець використовує у своїх віршах музично-живописні засоби, різні форми вірша. У нього зустрінеш і оди, і згадки,, і плач, і славу, і кохання».

Людмила Любацька, 2017

 

СІРИЙ КВАДРАТ ВЕСНИ

 

БДЖОЛИНА МУДРІСТЬ

 

Бджоли вигонять трутнів

Із вуликів у холоди.

Трутні такі безпутні –

Люблять чуже завжди.

 

Трутні – великі нахаби,

Праці не знають в житті.

Від солоденької зваби

Не хочуть в світи летіть.

 

Бджоли згоряють в роботі,

У пошуках, у боротьбі.

Носять нектар до сотів –

Віку вбавляють собі.

 

Треба ж про зиму подбати

І про малих дітей…

Народе, скажи – хіба ти

Думаєш не про те?

 

Мій невгамовний люде,

Піт обітри з чола:

Коли ти нарешті будеш

Мудрим, немов бджола?…

 

18 серпня 2016

 

ТВОРЧІСТЬ

 

Сапає бабуня грядку, наче малює картину –

Пензликом сапи затято творить «Зелений квадрат».

Спадок чи нагорода – трудитися безупинно,

Човпти життєвим етапом вічних набутків-утрат.

 

Не знає вона Малевича і Білокур Катерину,

Не чула про Примаченко й інших шляхетних осіб.

Гудуть надірвані нерви, корчить судомно спину,

А скурвлений приймаченько жує у іншої хліб.

 

Пройдисвіта лайдакуватого не ганить вона, не лає –

Хіба утримаєш вітер у закутку чи в кулаці?

Помолиться вдосвіта Богу і на город шкутильгає,

Сапає й відносить у відрах з грядок дрібні бур’янці.

 

Баба – ще та зараза, дідьком її не злякати –

Такого добра чимало набачилась на віку.

З вечором попліткує на призьбі німої хати.

Хмарою грозовою вранці човпе по рядку.

 

Не думає про високе – у неї земні турботи

Між глобусів синіх капусти і помідорних зірок.

Подяку складає Богу, гірким умиваючись потом.

Родить добро рясненько, де ступить натомлений крок.

 

Сплять кабаків поросята в рясному намисті квасолі,

Бурштин морквяного царства проситься у льошник.

Лащиться сива осінь приблудним песиком долі,

А чи зима намалює сірий квадрат весни?…

 

22 вересня 2017

 

ЦІННОСТІ БУТТЯ

 

Древньогрецький філософ Діоген, всі речі якого

вміщалися у невеликій торбині, побачивши, як діти

радісно п’ють воду з долонь, викинув свій кухоль.

 

Був диваком той Діоген,

Дрімаючи у діжці,

Всміхавсь життю абориген

І знав всілякі вісті.

 

Він шпетив статків суєту,

Що як душевна пуща,

Пізнавши істину святу:

У світі все минуще.

 

До грошовитих не ходив,

З долоні пив водицю:

Життя – найбільше диво з див,

А решта все – дрібниці.

 

Мав погляд, як чіпкий рентген,

Порад шукали в нього.

Був мудрецем той Діоген.

«Мудрець – соратник Бога».

 

І Македонський – цар царів

Не знав: це блуд, чи сон це?…

Почувши, враз отетерів:

«Зійди – заслав ти сонце…»

 

Як вітер, пролетить життя

Безпам’ятству в догоду.

Зостанеться мале дитя,

Що п’є з долоньки воду.

 

26 жовтня 2017

 

ПЕРШИЙ СНІГ

 

Сніг кружляв, летів, ішов,

Морозець журився строгий.

Від скрипучих підошов

Побіліли всі дороги.

 

Небо зодягло поля

У новесенькі вдяганки,

Тільки зайців переляк

У ліску ховавсь до ранку.

 

По сніжку би пострибав,

Та боїться він рахуби,

Бо чомусь ще не придбав

До зими нової шуби.

 

1 березня 2019

 

ЗУСТРІЧ З МОРЕМ

 

Море мене чекало

І виглядало давно,

Чаєчками черкало

Хвиль голубе полотно.

 

Хвилі плескали в долоні,

Певне, я тішив їх,

Аж язики солоні

Лизали пісок із ніг…

 

5 лютого 2019

 

РАТІВНИЦЯ

 

Лихої долі щедра знахідка,

Аби не вилиняв наш рід,

Від смерті рятувала Західна

В голодний сорок сьомий рік.

 

Москва волала у істериці

Брехнею ницої жаги:

«Розперезалися бандерівці,

Куди не станеш – вороги!…»

 

Були вже ситі ми сибірами,

Стинали голод і війна.

Вагаючись, дитинно вірили,

Що Західна врятує нас.

 

Негода сталінської віхоли

Ревла до самозабуття.

А люди йшли, а люди їхали

На поклик правди і життя.

 

І на якійсь маленькій станції,

Як майже вдома вже були.

У мами хліб забрали сталінці,

Який бандерівці дали.

 

Багато злих нащадків демона

Понаплодилось на землі.

«Татусю, Україна, де вона?…» –

Сини запитують малі.

 

Але надія квітне лагідна:

Не знати лютої біди,

Якщо нас порятує Західна

Так, як завжди, так, як завжди…

 

САМОТНІСТЬ

 

На село наповзають дерева,

Наче манна Господня з небес.

Там блукає з подобою лева

Чи то вовк, чи то лис, чи то пес.

 

Із роками стає обережним,

Поглядає – штрикає ножем.

Мертву тишу свою незалежну

У гіркій самоті стереже.

 

Диким приводом бродить по хащах

Осоружна кістлява мара,

Із якої розпука пропаща

Крізь бійниці очей позира.

 

Невідому явивши породу,

Сполошивши миршавий народ,

Затіває бешкетницьку шкоду,

В сад залізши чужий чи город.

 

Слово скажеш, як вузол розв’яжеш

Пересудам лихих ворогів.

Невгамовне страховисько враже

Чи вгамується в нетрях снігів?…

 

Доки осінь ховається в листі,

Крадькома з-за кущів та дерев.

Виглядає, міняючи лиця,

Чи то біс, чи то дід, наче лев.

 

9 жовтня 2013

 

ДОРОГА ПОКУПКА

 

Медочку бабуня купила

Скляночку півлітрову,

Неначе купила крила –

Покупка така чудова!…

 

Придбала пігулок, олії,

Хлібця, сірників до хати,

Та й заголила мрію –

Медочку покуштувати.

 

Злиднів пекельна скрута

Давно завела у скнарість.

Нагода трапилась тута

Підсолодити старість.

 

Скляночку вдома відкрила,

Вмочила кінчика ложки

Й старенького попросила:

«Скуштуй, дідуню, хоч трошки…»

 

Дідуньо лизнули звабу:

«А скільки розтринькала грошей?!»

Каже тремтяча баба:

«Ме-до-чок та-кий хо-ро-ший…»

 

20 вересня 2013

 

ХВОРОБА

 

Не крадись вночі до мене,

Снів глибоких не порушуй,

Не чіпляй тривог стремена

На мою вразливу душу.

 

Але ти чомусь не чуєш,

Наче хтось тебе зурочив.

Там, де спокій мій ночує,

Ти з’являєшся щоночі.

 

Заворожливо-красива –

Більш нема таких на світі.

Ніч заплутавши косима,

Упіймала мене в сіті.

 

Я пручаюся спросоння,

Вирватись ніяк не можу…

На чолі твоя долоня,

Наче поцілунок Божий.

 

Це зійшли із неба зорі,

Чи твої чаклунські очі?

Я тобою певне хворий

Й лікуватися не хочу…

 

20 лютого 2019

 

ВНУЧЧИНА НАУКА

 

Внучка читає Фройда –

Бабуся шепоче: «Фойда…»,

Краєчком ока уздрівши

Писано-глупий блуд.

Думками стара звелася:

«Звідки ця напасть взялася –

Раптом ні з того, ні з сього

Лихий уселився в малу?!»

 

Бабуся молиться: «Боже,

Лиху лиш ти допоможеш –

Верни заблудлій дитині

Смиренності благодать…»

Дівчатко читає книгу.

Плетуться старечі інтриги,

Що внучці так допікають,

Як з снігу торішня вода.

 

Бабуся зиркає скоса,

Почувши слова – філософ,

Психолог та аналітик

І ще якийсь чоловік…

Старенька, немов на розпутті:

«Що гучать у тім гінституті?

І де від цієї хороби

Шукати помічний лік?…»

 

Шукає у Марка й Матвія:

«Анал-і-тик – це, певне, повія?…

Невже у її кровинки

Ні сорому, а ні жалю?…»

Читає онука запоєм…

Сядуть надвечір обоє,

Шепоче дівча старенькій:

«Бабусю, я вас люблю…»

 

19 квітня 2019

 

СІЛЬСЬКІ ФІЛОСОФИ

 

Як плин студеної води

В осінні грози,

У далечінь ідуть діди –

Сільські Спінози.

 

Мої Сократи дорогі,

Платони й Канти,

У білизні рясних снігів –

Селянські франти.

 

Вже Гераклітів не стає,

І Піфагорів,

Що змучили життя своє

В нужді та горі.

 

Що крізь натруджені літа,

Крізь буреломи

Тримали світ цей на хребтах

Й не знали втоми.

 

Ідуть діди в облозі літ,

Як з поля бою.

Лишають неповторний світ

Нам із тобою.

 

30 грудня 2015

 

ТАЛИМОНІВСЬКИЙ БАБИН ЯР

 

У 1942- 1943 роках у Талимонівському яру

поблизу Козятина фашистські окупанти

знищили понад 9 тисяч євреїв, циганів,

військовополонених. Цю закривавлену землю

місцеві мешканці називають Талимонівським Бабиним Яром.

 

На Талимонівських горбах

Волає до небес журба,

До світла руки подає.

Скажіть, у світі правда є?

 

Дерева плакали й жита,

Вмирала юність золота,

Дорослі діти і старі.

Був липень, 42-й рік.

 

Казивсь ворожий кулемет,

У вічність даючи білет.

Було криваве пекло тут.

І посміхався Штольдель: «Gut!…»

 

Стогнав від болю судний день,

Тиснула мати до грудей

Дитятко – миле янголя,

Коли ковтала їх земля.

 

А де був Бог, а де був Gоtt,

Коли вели на ешафот?

Чи кожен думав про своє?

Скажіть, у світі совість є?

 

Лежить тут дев’ять тисяч душ,

Травинку подихом не руш,

Не сполохни мале пташа –

Можливо, це чиясь душа.

 

Прийди сюди і помовчи,

Послухай, як земля кричить,

Літа зозуленька кує…

Скажіть, у світі пам’ять є?…

 

28 липня 2016

 

ЗАГИБЛОМУ ЗА УКРАЇНУ

 

Чорний ворон в небі кряче:

«Більш кохану не побачиш…

Не побачиш рідну хату…

Не промовиш: мамо, тату…»

 

А хлопчина при долині

Впав на груди Україні

У холоднім сірім полі

Впав за щастя і за волю.

 

Він лежить у травах сивих.

Україна шепче: «Сину,

Не вмирай, моя дитино,

Спий росиночки краплину…»

 

Крівця капає із рани:

«Ще тобі, синочку, рано…»

Витікає кров із серця –

Шепче вітер: «Ти не сердься…»

 

Стогне хлопець, та не плаче,

В небі чорний ворон кряче.

Опускається низенько,

Певне, смерть уже близенько?…

 

Не судіть хлопчину, люди,

Що землі упав на груди.

Пригорнувсь лицем до неї,

Як малим колись до нені…

 

20 липня 2016

 

До Тараса на сповідь

Диптих

 

1.

Перший у світі пам’ятник Т. Г. Шевченку

встановили гуцули  в Карпатських горах

у 1862 році біля Сокільської скелі поблизу

села Тюдів Косівського району Івано-Франківської області.

 

Де торкається глицею зір

Смерекова снага верховіть,

У обіймах Карпатських гір,

Як опришок, Шевченко стоїть.

 

З казематних імперських пустель

Добирався шляхами утрат,

Зупинившись посеред скель

Всіх приниженим батько і брат.

 

Звеселився гуцульський люд,

Освятивши надією день:

Як Тарас поселився тут,

То у гори правда прийде…

 

Клекотить у долині ріка,

Наче в скелях Сокільських орли.

Мужнє серце, надійна рука,

Кобзаря для нащадків звели.

 

Він іде крізь події і час,

Світить, наче ранкова зоря,

Повсякденно зове усіх нас

На Говерлу Свободи й Добра.

 

2.

Іду до Тараса на сповідь

Й питаю себе заодно:

Як правди немає у Слові –

Навіщо родилось воно?…

 

Великий, довірливий батьку,

Як прапор, свій гнів підведи.

Невже Україну вкрадьки

Будемо любити завжди?

 

У ріках страждання та болю

Бредемо шляхами війни.

Невже «захалявної» волі

Ущедрили знов нам пани?…

 

Відкриті простори безмежні

Із кручі тобі для журби.

Ми вільні тепер, незалежні,

Ми власного болю раби.

 

Убогі, німі та байдужі

Проспали завітну зорю?

Ловці на уярмлені душі

Кайдани неволі кують.

 

І сіють запроданці кляті

Лукавства зерно день при дні,

Де Правда і Воля розп’яті

На вічній Голгофі брехні.

 

2013-2016

 

ГОСТИНИ

 

Запроси мене додому,

Пригости пахучим чаєм,

Утечем від буднів грому,

Вдвох з тобою поскучаєм.

 

Попліткуємо безслів’ям,

Пожартуємо очима.

Так до тебе довго брів я,

Що вже вічність за плечима.

 

Будем пити неквапливо,

Вдаючи, що дуже смачно.

Почуттів солодка злива

Нас полонить необачно.

 

Але ми – серйозні люди,

Створимо розумні лиця,

Що не чай кипить у грудях,

Найсуттєвіша дрібниця.

 

Будем пити, наче жити,

Забавляючись в мовчанку.

Нам нема куди спішити –

Так далеко ще до ранку…

 

10 лютого 2019

 

НЕЗНАЙОМКА

 

Молода красива жінка –

Непрочитана сторінка,

Нерозгадана загадка,

Нерозвіяна снага.

Йде по місту неквапливо,

Коси, наче ночі злива.

На устах дозрілі вишні,

У очах – ясна жага.

 

Жінка йде по тротуару

І немає поруч пари,

І немає геть нікого –

Якось дивно, що сама.

Жінка –лада, жінка – казка,

Посміхнись мені, будь-ласка,

Хоч щокою, хоч бровою,

Хоч сльозою крадькома.

 

Йде красива незнайомка,

Наче в місті кінозйомка

Невідомої картини

Про любов і про печаль,

Де байдужі перехожі,

Як рідня усі похожі.

В незнайомки – сяють зорі,

Світить сонце у очах.

 

Жінка йде – дорогу дайте!…

Хоч не Шиллер і не Данте,

Не Шекспір, навіть не Лорка,

Не Петрарка, а Петро

Пише їй оцю присвяту

Серед будня, як у свято,

Нині гріє серце радість –

Буде й жінці хай добро…

 

20 липня 2016

 

ВЕРЕМІЯ

 

Д. Н.

Я забуду тебе, як Ти забула мене. Назавжди викреслю із па­м’яті, розвію спогади, як розвіює листя осінній вітер, що за день-два віддасть його на безжальну поталу холодним дощам. Я забуду Тебе, щоб не боліла, не мучила, не пекла. Подумаєш, принцеса знайшлася! Неначе на Тобі світ клином зійшовся…

Твою адресу я живцем видер із записника, пошматував, бо навіщо вона мені тепер?! А таких сіл, як Твоя Вереміївка і гарних дівчат у них, – хоч гати греблю моїй несамовитій гор­дості.

Ловив себе на думці, що і в Тобі, і в назві Твого села, є щось спільне. Бо й насправді Ти – суцільна веремія. Ні з того, ні з сього назвала мене легковажно й глузливо хлопчаком, порадила ще трішки розуму набратися й підрости до Твоєї прихильності! А чи не занадто дорослу Ти з себе корчиш?! І як я міг так до Тебе прирости, наче дурману якогось напився?! Не Вереміївка, а на­слання веремій на мою голову!

Хотів вирвати з альбому й фото: пошматувати, потоптати нога­ми, спалити, щоб зайвий раз не нагадувало Тебе… Але в останню мить подумав: хай вже там буде… Для колекції моїх веремійних нещасть… Та й вивільнене місце нема ким поки що заповнити… Хіба що криком серця.

Проганяв Тебе, але Ти ж чіпляєшся за кожну ниточку моєї пам’яті та ще й дивишся в очі. Тобі все дозволено: вриваєшся у спогади, ніби до себе додому! Від тебе взагалі — ніякого поря­тунку…

Тобі байдуже, що я втратив спокій відразу ж, як тільки Ти вступила до інституту. Як це так сталось зі мною? Вже, нібито, був студентом тертим, навчався на третьому курсі…

Зустрів Тебе вперше на сходах студентського гуртожитку. Ти йшла з другого поверху, а я – назустріч. Наші погляди схрестили­ся й зблиснули, ніби леза мечів. Я зупинився, мов укопаний. Пе­рехопило подих, серце ладне ось-ось вистрибнути із грудей. Як могло так трапитись, що ні я, ні Ти не могли мовити й слова?!

Твій образ я вже десь зустрічав: у захоплюючих книгах, роман­тичних кінофільмах, на кольорових обкладинках модних журналів чи у своїх мріях? А може усюди?!

Тієї ночі щасливі сни назавше покинули мене, відлетівши у невідомість слідом за безтурботним дитинством, в якому я все ще перебував. Ти снилася мені майже кожнісінької ночі. Я три­вожно засинав, а потім у сон непомітно підкрадалася Ти – гор­да і красива, насмішкувата і недосяжна, мов небесна зоря. Як не старався, але не міг ті сни здолати, прогнати від себе або хоча б зрозуміти їх. Були вони квітучо-піднесеними і тривож­ними водночас. Птахом летів до Тебе і, жорстоко обпікши кри­ла, безпорадно падав у провалля своїх невдач і гірких розчару­вань.

В інституті на перервах я біг до аудиторії, де навчалася Ти, аби хоч здалеку краєчком ока глянути на кохану постать. Ти мене, напевне, таки зурочила!…

Мені завжди не вистачало грошей, бо жив лише на стипен­дію, з якої щомісяця десять карбованців відкладав на непередбачувані витрати. Кілька разів з друзями розвантажував заліз­ничні вагони, щоб купити одяг. У мами намагався грошей не брати, бо вона будувала дім, важкою працею на радгоспній фермі заробляючи гіркі карбованці. Хотів, щоб у нас пошвидше з’я­вився новий просторий будинок, бо ж куди Тебе приведу?… Наївний…

Мріяв повести Тебе не тільки в театр, музей чи на екскурсію в Карпати, а й понести на край світу, тільки б Ти почувалася щас­ливою…

Якось Ти сказала… Сказала тоді, коли ми вже багато про що говорили: «Я дуже люблю керувати і хочу, щоб усі мені підкоря­лися й слухались мене…»

Я дуже кохав Тебе. Та не уявляв з булавою диктатора у випеще­них білих ручках.

Коли на вихідні ми роз’їжджалися по домівках, я не міг доче­катися тієї неповторної миті, коли, повернувшись до Великого Міста і примчавши у наш гуртожиток, знову побачу Тебе. Якщо кімната номер сорок дев’ять, сповнена Твоїм незбагненним веремійним світом, була ще зачиненою, я марудився у залі поряд, дивився на екран старенького чорно-білого телевізора, в якому нікого, крім Тебе, не бачив.

Пізнього вечора Ти поверталася зі своєї Вереміївки і для мене… розвиднювалось. Перемовившись кількома фразами і, боячись навіть доторкнутися до Тебе, щасливим повертався у свою студентську келію, безмежно радіючи, що ми будемо спа­ти хоча й у різних кімнатах і на різних поверхах, але під одним дахом великого триповерхового будинку спільної закоханої юності…

Якогось зимового вечора ми поверталися з інституту. Зда­валося, що щасливішого від мене немає у цілому світі, бо Ти – поруч. Ні, ми не йшли парком, де прогулювалися закохані пари, а пливли над ним небесами! Якби це був не вечір, а день, багато людей по моїх очах здогадалися б, що я знаю, де знаходиться Рай. Опустившись на землю, ми зупинилися під розлогою кроною старого кремезного клена. Я тремтяче при­хилився до Тебе. Кохані вуста, жадані і солодкі, пропікали мене, хоч я ще й не доторкнувся до них. Ще однісінька мить – і вони випалять моє серце! Залишиться купка попелу. Ти і парк.

Моя новенька заяча шапка доторкнулася до Твоєї голівки і по­котилася під ноги. Чомусь здалося, що то впала не шапка, а моя голова. Я відсахнувся від Твоїх вуст, нахилився, щоб підняти го­лову з шапкою і повернути їх на місце… Ти, напевне, подумала: якийсь дивний, – дбає про голову в шапці, коли цілуватися най­зручніше, коли голови немає… Здається, Ти не могла мені цього пробачити, бо помітив, як у Твоїх очах спалахнули іскорки гніву чи й гіркого розчарування.

Ми повертались мовчки, мов діти, взявшись за руки. З Твоєї долоньки спливала сполохана тривога, а може, й гіркий смуток. Я намагався щось говорити про дружбу, а Ти відповіла, що ми й так хороші друзі. Щось розумніше й доречніше мені не приходило в голову у заячій шапці.

…Виробничої практики чекав, наче манни небесної, бо ж за­певняли старшокурсники, що там можна добре підзаробити. Так воно й сталося, але часу, щоб навідуватись до інституту, майже не було. А коли траплялася вільна година, – летів додому, де буду­вався дім нашого майбутнього щастя…

П’ятий курс за написанням дипломного проекту та підготов­кою до державних іспитів промайнув, наче наше останнє поба­чення. Через невміння лестити, де треба, і гонор, диплома з відзна­кою я не отримав, хоча науковий керівник хотів мене бачити в аспірантурі, пророкуючи мені наукове майбутнє. Але я рвався на виробництво, бо ж дуже хотів допомогти мамі завершити споруд­ження будинку… Та й армія дихала у потилицю…

Я стояв посеред Твоєї кімнати у гуртожитку і благав, наче про­сив милостині Господньої:

– Ти хоч за півтора року, поки я буду в армії, не вийди заміж?!

– Будь спокійним: про заміжжя я навіть не думаю, – тихо по­чув у відповідь.

Важко їхати з Великого Міста у невідомість, але добре знав, що незабаром знову повернуся сюди, бо тут – Ти!

У райцентрі вмовив працівників військкомату – і мене швид­ко забрали в армію. Служив у навчальній частині в місті біля моря. Влітку щонеділі нас водили на пляж, де на піску засмагало стільки гарних дівчат, що в моїх друзів розбігалися очі, та я не помічав тих дівчат, бо в країні Моїх Мрій – місце лише для Тебе…

Я часто писав Тобі листи, добуті із найпотаємніших глибин серця і, вихлюпнуті на папір поетичними рядками почуття, відси­лав на Твою адресу. Хоча жодної відповіді так і не дочекався.

Із навчальної частини мене направили у військове з’єднання поблизу Києва. Я ж марив Великим Містом і Бог таки змилувався наді мною!

Вихідного дня, після тривалого бойового чергування в ракетному дивізіоні, нарешті отримав довгоочікувану одноденну перепустку у Велике Місто. Ноги так несли мене, шо й не зогледівся, коли відчинив двері нашого гуртожитку, перестрибуючи через два східці, вмить опинився на другому поверсі. Ще крок – і Твоя сонячна кімната номер сорок дев’ять…

Раптом двері зі скрипом прочинилися і на порозі з’явилася Твоя інститутська подруга. Побачивши мене, вона жахнулася, причинила двері й заступила собою мій шлях, співчутливо шепочучи:

– Благаю тебе, не заходь сюди!

Я не чув її голосу. А подруга не підпускала мене до дверей:

– Не заходь… Не треба…

Тихо, але рішуче, я попросив: відступись…

– Якщо так, то роби, що хочеш! – прошептала вона і відійшла вбік.

Я зробив крок – і опинився зовсім в іншому світі. Ти стояла посеред кімнати красива, як богиня. Я був на сьомому небі, бо ж нарешті дочекався свого щастя саме тоді, коли моя армійська служ­ба наближалася до «дембелю».

Ти стрепенулася, наче злякана птаха. Щось хотіла мені сказа­ти, але хриплуваті звуки застрявали в горлі. Із небесних очей бриз­нули сльози. Ти припала до моїх грудей і, гірко ридаючи, почала бити своїми чарівними кулачками у моє болюче серце, примов­ляючи:

– Іди звідси і більше ніколи до мене не повертайся!..

Здалося, шо я тієї миті помер. Лише в коридорі переконався, що я все-таки живий, але вже зовсім інший…

Твоя подруга, як і раніше стояла біля дверей. Я тільки й спро­мігся запитати:

– Що з Нею трапилось?…

Те, що почув, мені здалося образливою неправдою, але подру­га не жартувала:

– Вона виходить заміж…

Я йшов Великим Містом, яке ось-ось мало потонути в моїх сльозах…

…Довго мені ще бракувало слів, щоб вихлюпнути із серця біль, і я знову почав писати вірші. Вони були про все і ні про що конкретно. Але виходило так, що я писав тільки про Тебе. Скільки разів зарікався – не робити цього, але був безсилий. Старші і досвідченіші літератори радили, щоб працював над розширенням тематики і жанрів, та все було марним. Хоча й сам прагнув удос­коналюватись, але тільки брався за аркуш паперу, як Ти знову поставала в моїй уяві, і я квапливо занотовував Твоє небесне ім’я, яке обростало новими молитовними словами.

Хотів надіслати Тобі свою першу поетичну книгу, але подумав: навіщо?! Навіщо вносити розбрат у Твою, напевне, щасливу ро­динну ідилію?! Тому не надіслав Тобі ні другої, ні наступних книг, бо у них Ти відразу впізнала б себе, свою Вереміївку і Наш інсти­тут…

Якось, натрапивши у альбомі на Твоє фото, яке дивом не знищив, вирішив зателефонувати. Дізнався у довідковому но­мер Твого телефону. Як все просто: кілька гудків – і я у Вели­кому Місті нашого кохання, присипаного попелом Помпеї моєї юності. Твій голос… Я вимовив Твоє небесне ім’я і запитав, чи це Ти?

– Так, це я! – відповіла чужим, хоч і знайомим голосом. Так і є – не впізнала!

Я обіцяв представитись, але натомість сказав:

– А, може, я краше прочитаю вірші?…

Ти слухала, затамувавши подих, і відразу ж упізнала «незна­йомця» й назвала моє ім’я…

Ти важко дихала, слухаючи мої вірші, в яких клекотало весня­ними водами наше кохання, і падала в сніг від того кохання моя нова заяча шапка разом із головою…

Ти таки найбільша артистка у своїй Веремії: витримала паузу, не перебила… А коли я закінчив, давнім голосом нашої любові сказала:

– Ти зовсім не змінився! Я тебе таким і уявляю…

І заплакала у слухавку. А потім кинула її, очевидно, на підлогу. Твоє схлипування не втихало, і я заплакав разом з ним:

– Веремія, а не жінка! І як я міг так до Тебе прирости, наче дурману якогось напився?!

Я говорив ці слова і всміхався: сльоза моя була світлою, бо у Великому Світі, навіть під попелом далеких спогадів, живе Моя Незабутня. Яка через роки не поскупилась мені на свою чарівну сльозу.