Ірина Зелененька для антології “Подільський краснослов” (2021)
ІРИНА ЗЕЛЕНЕНЬКА
Зелененька Ірина Алімівна народилася 6 липня 1979 р. у м. Бар Вінницької області. Закінчила Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського (2001), аспірантуру (кафедра української літератури). Кандидат філологічних наук (2009). Викладає в альма-матер. Керівник літературного об’єднання «Інверсія серця» (2010-2018).
Поет, критик, літературознавець. Автор= збірок лірики: «Я тим нічого не вигадую» (2000), «Уявіть собі музику» (2001), «Відкриття модрин» (2005), «Трохи поля на щастя» (2006); публікацій в альманахах, антологіях, періодиці, розвідок про сучасну літературу, монографії «Чиї це ілюзії стенають плечима, якого народу?»: Тарас Мельничук і літературний процес 70-90 років ХХ ст. в Україні» (2008). Автор-упорядник низки колективних науково-критичних видань, зокрема хрестоматій: «Інверсія серця» – із покоління двотисячників» (2016), «Подільські божичі» (2019).
Дипломант конкурсу «Гранослов» (2001), лауреат літературних премій «Подільська пектораль» (2009), ім. А. М’ястківського (2018); член журі міжнародних фестивалів «Підкова Пегаса» (2011-2013, 2016), «Гранослов» (2018); почесний гість конкурсу «Малахітовий носоріг» (2011, 2015), «Покрова» (2013), «Лісова пісня» (2013), «СлоВесна» (2014), «Русалка Дністрова» (2013, 2014, 2017), проекту «Барські читання» (2011-2017) та інших, голова оргкомітету міжнародної конференції «Художня творчість у контексті проблем її вивчення» (2011-2018).
Член НСПУ з 2012 р.
Живе у м. Вінниці.
«Чесне слово, дуже приємно було прочитати твоє ім’я серед таких грандів, як Володимир Свідзінський і Володимир Забаштанський, та й ще багато інших… А тому, якщо ти не заперечуєш, я до свого дослідження включу й твої твори. Дуже вони мені сподобалися…»
Наталія Науменко, 2005
«…ніяк не знайти мені відповідних слів або висловів подяки за “Відкриття модрин” – третьої книжечки лірики. Щиро гратулюю і подивляю новий вицвіт. Прочитуючи її, прямо поринаю, а то й гублюся. Багато слів мені незнані. Та, оправдую себе – ми за далеким океаном, довгі роки жили ми без контакту з рідною Батьківщиною. А вірші ці моя насолода».
Єфрем Кривий, 2006
«Справжня поезія. Традиційно і свіжо водночас. Торкає…»
Ігор Павлюк, 2010
«Якісно, точно, відважно. Сто років тебе не бачив!»
Тарас Кремінь, 2010
«Мальовничо, Іринко. Завжди читаю тебе зі захопленням… ЛЮ. І пригадався Івасюк: “Я піду в далекі гори, на широкі полонини. І попрошу вітру зворів, аби він не спав до днини».
Юрій Лазірко, 2011
«Королева подільського постсимволізму – Ірина Зелененька».
Віталій Борецький, 2011
«Поезія вінничанки є зразком капілярного мистецтва, яке Іван Марчук означує пльонтанням. Капілярна лірика – це медитативна, медитативно-сугестивна або ж власне сугестивна поезія, де все тонко переплетено на рівні образів, мотивів, окремих метафор, думок, рефлексій… Отже, творчість Ірини Зелененької вирізняється ідеальною щільністю тексту й загостреністю авторської стилістики. Індивідуальна мова торкається найнесподіваніших лексичних пластів, створює найнеймовірніші контамінації».
Віктор Крупка, 2019
ВІРА МОЯ
СТОЛЬНА ВІННИЦЯ
Nie ma wolnej Polski bez niepodległej Ukrainy
(Juzef Piłsudski)
Ти сядеш у цей трамвайчик –
навколо віхола й Вінниця
або весна й тюльпанчики…
або літо тисяча дев’ятсот тринадцятого,
маршрут «Вокзал – Жіноча гімназія»…
може, вересень Коцюбинського
в його сірокоронній агаві…
Яким ти трамвайчиком їдеш?
Німецьким?
Чеським?
Швейцарським?
Але… не важливо.
Губи мої згадаєш?
Мовби Vergino Rubino Marsala
з колекцій Марії Щербатової…
П’янієш, вестерн по-вінницьки переглядаючи:
десь на вокзалі
знову Пілсудський з Петлюрою радяться,
а біля Вежі, зранена,
б’ється хоробро Третя Залізна Дивізія.
З нею сотник Семен Якерсон…
Сонм урізаю на «чотирикутнику смерті».
Про Вільгельма фон Габсбурга,
себто про Василя Вишиваного,
Червоного Принца,
говоримо…
Я у трамвайчику поряд,
я… Вінниця…
В грудні серед вісімнадцятого,
чи з лютого в березень їдеш
в тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому,
або у травні двадцятого,
тричі
ти
у столиці
країни…
Легко розлунює тут українська,
польська, німецька, російська та ідиш…
Ти сядеш у цей трамвайчик –
навколо віхола й Вінниця
або весна й тюльпанчики…
ДЕРЕВА МОЄЇ ЗЕМЛІ
молоді дубки у сорочках навипуск
з вишивкою у маніжках
у вовняних свитах плисом обшитих
як волиняки:
про мушкети мріють
і до Січі збираються
граби-подоляни
в сорочках із грубого полотна
заполоччю всіяні
у камізельках
кланяються сонцю
солом’яними капелюхами
один ясенок-полтавець
у куцому кожушку
(з короткими до ліктя рукавами)
та в лейбику;
на нього посідали горобці
із купелі-пилюки –
немов аплікації сап’яну
од землі тягнуться кольорові
вовняні нитки синичок:
очі – пацьорки
закликають у тінь до клена
дощик
а клен – джиґун;
несе своїй любці-ліщині
дивовижно холодні
росяні баламути
стає собі серед узлісся:
ніби з Опілля
у двоколірних чоботях-чорнобривцях
кожух у нього жовтогарячий
червоним унизу вишитий
а скраю бук
зі Слобожанщини вернувши
розмову їхню підслуховує
вуса підкручує – на ньому
душогрійка з кольорового ситцю
у плечах – із шовку
а ще тканий пояс
штани вибійчані
стали дерева-парубки
у літо чубаті
а довкола трави – ніби постоли
кайдани та черевики
помолилися «Отче наш…»;
за ними тумани потяглися солодко
волоками
БАРВІННИЦЯ
–Де Мури високі,
був собі характерник,
очі – Барвінок.
І знайшов собі
діву Барвінницю –
казала бабка Саветя,
котра перетяла собі літа
в колгоспі
під Мурованими Курилівцями.
А бабка Дуся, вчителька,
оповідала,
що квітка Барвінниця – то
пуповинна кров
нашого роду,
упала в землю – і родить, родить.
До сонця світиться.
Згадую – та…
їду з Вінниці в Бар до мами.
Апгрейд у трамваї.
Соборна вибігла,
ніби зі Львова.
Наче баба Марія моя,
з голосом Крушельницької.
Їду. Коліна світяться.
Лайфхак по-вінницьки.
Поділля й Опілля –
навіки вільні.
Дороги мої, дороги.
Вінниця – Львів,
Бар – Вінниця.
Мої три бабуні,
барвінки над вами…
Лайфхак – то лазівка,
а я й забула.
А небо таке блаватне.
Колії – шкарубкі.
Wtf ?
Це ж – якого біса?
За плечима «Савой»,
Театральна,
паби й салони…
Дідо казав – голярня;
брат каже – барбершоп.
А я люблю,
щоб у місті
над Богом-рікою
малі кав’ярні,
зухвалі!
Наче ві Львові – криївки.
Запостила б їх у мережі.
Хештег – це кришмітка.
Їду…
БАРВІННИЦЯ – тепер
ойкуменічне плаття моєї душі.
Які дедлайни?
Уже й реченець –
мої бабуні десь-то за кавою
з Коріятовичами,
за Хаджибейським лиманом.
Їду…
Сніг мене, як Богун, обіймає…
Дорога на Бар така,
як у замальовці
професора Подолинного.
До мами!
РАННЯ ОСІНЬ
моя коралова сукня
пахне сіллю
а пальці – трояндами
у кишенях бавляться
дощі з їжаками
і ромашки святкують весілля
а сонні нетлі
майструють сережки
для Квітки Цісик
Ой верше мій, верше…
тиша брунатна
од іжиці до плеча
осінь сидить на кручі
навспак
читає собі
Антонича
зорі везуть онуків до сонця –
бабця-комета
забула про стронцій
її ж літа пахнуть
сіллю моєї сукні
трояндами пальців
осінню любові
досі
ДЕ ВИ, МОЯ БАБО?
В саду – нікого, в зільнику – нікого.
Жоржини пахнуть жовто, ружі – біло.
Земля вростає квітами до тіла,
а врісши, половіє та мовчить…
Дві правнучки плетуть червоні мальви
у довгі коси. Де Ви, моя бабо?
Навпроти світу хата, мед і ладан,
а день вростає у дереворит.
Калині засвітились білі ребра…
Вода джерельна і луна джерельна
сивіють – ніби люди, ніби верби…
І дихання краде німий поріг…
Куди і як тепер переступити?
І де зустрітись, не прикам’янівши?
Бо пам’ять – у латуні та в термітті.
Бо всяка віддаль – як не біль, то гріх.
Посходились у сад холодні зливи
на сливи та на яблуні журливі.
І падають, вичікуючи дива, –
повернення в пагілля й по зимі…
А сонце на криницю налягає:
брячить узвізно та відлунить раєм.
Висить, немовби груша, в небі, скраю.
Не груша, баба видиться мені…
То ж я горнусь до крони, як до баби,
та на дорогу сохлу поглядаю…
А може, вийде з церкви? Ні, немає.
Затулені, сумні віночки уст
і квіти голубенькі на хустині –
такою Ви мені при квітні снились.
Помолодіти в небі – Божа Милість.
Позникли зморшки. Перейшли комусь…
Комусь із тих, котрі є старші з роду…
А потім знову снились межи року:
назгадували посівну роботу –
і вікна перетяв зелений шум…
На цвинтарі тепер малий горбочок…
І сльози – ні підойма, ні місточок.
Задовго матері моєї мами
немає ані в хаті, ні в саду…
А як на дощ – то хтось-таки блукає,
клечається собі весни розмаєм.
І я питаю в ніч, і серце краю –
виходжу в сад, а тільки бачу слід…
Їжак суничний шамрає губами.
За нами стежить. Як за диваками…
Бо хто ми? У село не за плодами,
а за слідами пам’яті зійшлись…
* * *
Пам’ять у горлі кричить
і розбивається,
ніби горщик.
Проколює.
І гортань уже – Бабин Яр,
як і губи глиняні, й очі.
А ти
дивись у них і знаходь себе,
і молися за тих,
чиїх імен зовсім не знаєш.
Кожний день тебе ліпить,
наче тюрмак – передсмертний м’якуш;
до біса гарно ліпить,
як зодчий,
а до вечора убиває,
мов Каїн.
І ти просиш мене піти
й мовчиш наді мною,
ніби тисяча поліцаїв.
А я не боюся, знаю –
вівчарки вилиць у тебе ситі,
і слід не візьмуть за минулим,
а може, його немає?
Є тільки урочище,
в якому Олену Телігу
любили кулі,
любили ґвинтівки,
любили ті, які убивали…
А демони шепотіли:
«Стріляйте,
вона ж юдейка,
вона ж українка,
повстянка!
А ці її очі красиві,
очі рисі забудуться!
Хай не виймають серце
сміливістю й запечаллю!».
Тому я, мабуть,
дозволяю тобі
стріляти, вбивати мене в собі,
допивати калган і сміятися…
Знати маєш – я уже Бабин Яр,
я рулада,
що в горлі сама себе виспівала
й відлунює безкінечністю.
Я тобі пробачаю.
CALIFORNIA DREAMIN’
Татова футболка Оld Navy,
кольору берлінського склепіння,
з орлом Klein Blue.
Татова футболка,
в якій бігаю
свої кілометрівки,
пишу статті,
юзаю фейсбук.
Іноді відчуваю,
як пахне
поміж волокнами
ультрамарин і синтетична смола.
Оld Navy – я вдягаю – здається –
тато мене пригортає.
Це така гра
з вічністю
і, разом із тим,
це пошуки Раю.
У цій футболці
твоя доня захищена, тату,
і татуйована пам’яттю.
Лиш орел не злітає…
Той, хто не знає, думає:
нащо таскає вона цей лашок,
гордо, ніби трендову шмотку,
із потертою аплікацією?
Тато в ній був схожим
на каліфорнійця.
Пам’ятаю:
носив сині джинси,
жакети з деніму,
у квіткові принти сорочки
з вузькими краватками.
А ще були
челсі з кубинськими каблуками –
і тато брав танцювати маму,
і я чапала з ними на дискотеки,
навіть щось там
під It’s My Life, Sweet Dreams
вишивала…
А потім забрала татові paisley,
зависала в них у гуртожитку,
така собі дівчинка-східна груша,
хіпова крутишка, пуся.
У твоїй футболці Оld Navy,
кольору берлінського склепіння,
з орлом Klein Blue,
тату,
я там і тут…
У вісімдесятих ми
козиряли зачісками,
схожими на carré français.
Тільки в мого неймовірного тата –
з баками; волосся подовжене,
із пишним чубом наскіс,
як у Стюарта Саткліффа.
А в мене малої –
трохи пишніше й коротше,
біло-молочне,
майже як у Астрід Кірхгер.
Волосся татове – графітове,
з відтінком горіховим…
Недбала неголеність…
А пригадуєте
чорно-білі фото,
де Стюарт цілує Астрід?
Особливо те, де цілує в носик?
Я бачила їх у журналі,
на столі в тата, поміж креслюнками…
І тримаю в собі їх досі –
це майже як Personal Jesus,
як еталон любові.
Мені здається,
у Каліфорнії
тато ходить Долиною Смерті,
фарбує сонце червоною охрою,
розмовляє з тімбіша й Бозею.
Слухає улюблених:
оркестр Mauriat, Smokie.
У його теплому голосі
завжди несподівано змішувались,
як молоко з кавою,
бітли й мареничі…
Я боялась малечею,
коли тато мовчав,
ображався на мене й мовчав,
різав поглядами.
І від того
його волосся ставало
мінерально-сірим,
вугільно-попелястим,
а дихання кожне – золотом.
А тепер батькове мовчання –
як рухливі камені
всохлого озера Рейстрек-Плая.
Тату, я твоя
Yellow Submarine!
Іноді відчуваю,
як пахне
поміж волокнами
ультрамарин і синтетична смола.
Тату, я твоя
Yellow Submarine!
Пташка на грудях
співає, зринаючи:
– California dreamin’ on
such a winter’s day.
І затихає…
* * *
Зимно. Віра моя – наче Віра Холодна.
Ми вмираємо десь од іспанки до ранку.
І верлібри муслінові а чи брунатні
(все це аурум-фатум !)
збираються в білі клубки – й навпрямки.
Як адепти німого кіно…
Я мачете візьму, ти вдягнешся у сонце,
мов у кімоно.
Нас лишає Утьосов, а ми залишили балет.
Є паркур на паркеті в намисті зі срібних монет…
Зимно. Віра моя – наче Віра Холодна.
Ми вмираємо десь од іспанки до ранку.
З нами Аполлінер, Шилі, Вебер, Ростан.
І туман – мов нагай, і нагай – мов туман.
Тінь німого кіно відспівали й забальзамували:
ім’ям українки Спасо-Преображенський собор.
Nevermore!
Схожий хтось на Вертинського кине тюльпан…
Він – кажан, мов рука. І рука – мов кажан.
А планета у провесінь дивиться, біла, дрімотна.
Зимно. Віра моя – наче Віра Холодна.
СТАТИ В СОЛОНІЙ СОТНІ
Чий ти, сину? Юначе, лежиш отут, уставай!
Мама в полі кричить і, як біла сова, літає.
А над полем є хрест, а по полю мишва-лиштва.
Ти це поле засіяв у квітні, назвавши раєм,
і зібрав у мішки. І сказав мамі, що пора
від’їздити до Києва, стати в солоній сотні,
бо на зброю беззбройним – геройство. Гріха нема
в тому, щоб із бруківки давити дощі кислотні,
гнів і сніг; укидати коктейлі в чавунну ніч.
Там, де шини горіли, загиблі борці воскресли
і сиділи при ватрі, й казали про те, кого
заберуть помагати Михайлові в небо… Чесно
помирати, пливти на щиті понад пекло та…
понад Київ обпечений, стольний, золотоверхий
може кожний, хто в серце, мов жінку, країну взяв,
ту, котра, ніби глиняна хата, стовпом підперта!
Як ім’я твоє, хлопче? Свобода звучить у нім.
Щит обмащений кров’ю, мов гусячим жиром, густо;
не скрипить і не квилить – господар лежить, як Бог…
Тільки шкіряться гільзи навколо і глухо, й пусто.
То гідранти регочуть, плюються в лоб калаші,
то кийками побиті ангелики тягнуть руки.
А Жовтневий палац, невідмолений, кличе смерть:
де стріляли дідів, розстріляли уже й онуків.
І підвали, й ліси, і ставки, і поля, й Майдан –
мовби Єрусалими; у них ми Христа чекаємо!…
Нас кидають – на брата брат – аж іде луна.
Нас, мабуть, убивають. Чи знов одживемо скраю?
Чи візьмемо щити, ті, які не спасли братів,
і підемо стояти пліч о пліч, небо до неба.
Зі щитами ми говоритимемо, бо в них
коридорами пам’яті висне все – ниють ребра.
Група крові яка в тебе, легіню? Чебрецю
наділлю тобі в пальці – і меч дерев’яний витру.
Проростуть твої очі – квітки голубих церков.
Хто візьме в руки скрипку, бандуру, цимбали, цитру,
заспіває про тебе: боровся, любив, пропав?…
Заспівають, повір мені – станеш до Бога ближчим,
і покажеш йому тих, котрі убивали нас!
І журавликів срібних за нами з дощами вишлеш…
* * *
Дівчинка-медик іде на майдан.
У стан супружий нікого не взявши,
натще бере собі шприц,
бере собі бинт і бант.
Дівчинка-ляля, дівчинка-жінка плаче.
Снайпер стріляє;
смерть і безсмертя йдуть,
взявши з собою
ангела, лицаря, ката.
З Києва і до Луганська,
Маріє, усіх бережи.
Дай землякам моїм Господа,
дай Гіппократа.
ПОМОЛИСЬ УДОСВІТА
Іноді ти вдягаєшся
у його однострій…
Завше то робиш тихо,
щоб не побачив світ.
Це твій маленький фетиш,
передостанній біль.
Гладиш, неначе тіло,
тулиш – і пахне кров…
Серце й зіниці – ядерні,
ділиш себе на двох.
Перебираєш пальцями…
Вовком зизить шеврон.
В руки медалі падають,
сріблені ордени:
– Боже, почуй же!
Я прошу!
Ти його поверни
диким і неушкодженим
межи доріг весни…
Боже, ти приведи його
ревним і вольовим,
тільки моїм і вінницьким,
з вітром у бороді…
Очі медово світяться –
і зацвітає лід.
Як він там, Боже,
з ким він там
тихо веде війну?
Я в його плечі вірую,
наче в Христа, й люблю.
Звідти летять лелеченьки –
чутно його журбу…
Я підіймаю голову,
кличу й собі «курли»
десь на околі Вінниці.
Хай би почув і ти.
Хай би поглухли гаспиди,
стратились вороги!
Хто тебе там розраджує?
Snipex чи СГД?
Я би до тебе, милий мій.
Тільки шукати де?
Блисне приціл за сопками.
Тихо в туман ідеш…
Знаю тебе на дотики,
згадую піт на смак…
Та не шолом у тебе, ні.
В тебе й не сагайдак.
Сніг прикриває збоку,
дощ стереже навзнак.
Тихо полюєш поночі –
зорі тебе й лиси
в полі, в ярках не викажуть.
За товариство мстиcь,
лиш помолись удосвіта,
снайпере, і живи…
* * *
Пам’ять не має дна.
І сніг на Йордань – як очищення,
як остання з твоїх барикад.
Бо навколо зима.
Бо навколо вона – як я.
Розуміє, мовчить,
тихо падає в кожний слід.
Мед, розлитий на стіл…
Він холоне за ніч, як лід.
Бачиш,
Бозя розмішує ложкою білі світи?
Мов кутю.
Перестрінеш Його –
запитай, хто і звідки Він є,
хто є ти?
Сніг
навзнак віддає себе
в кожному подиху зрання –
так віддають себе
зранені янголи-воїни,
наші й уже не наші…
Ти не спиш.
Уповільнений сніг.
Ніби фільм.
І ялинова лапа, немов режисерська,
лягає на камеру неба.
Сонце сходить червоним,
і хмари бредуть
на кориду.
Ти
очима лови непочаті ранкові сніги,
стій, розкинувши руки,
і падай у сніг відверто!
Падай, падай…
Стирай свій останній гріх.
Бо четверта сніжинка
на віях – немов уперше…
Переказує,
як до Христа йшли царі,
а Йордань мила ноги Йому
так, як мити могла
лиш одна Магдалина і…
тріпотіла в камінні пташиною.
Хто
на землі
ще нічого не відає
про Любов?
Допиває еспресо
хлопчина з підбитого бЕтера –
і поранено котиться
колесо дня.
Сніг іде, наче воїни…
Пам’ять не має дна.
* * *
Іноді слухаю,
як люди говорять пошепки
про тих, кого люблять очі…
І розумію –
нічого такого сказати не можу.
Я руки згадую.
Руки – як таїнство сьоме.
Слухайте, якщо хочете.
Просто є такі руки на цьому світі,
руки, схожі на Божі.
Він увесь такий…
Створений за Його подобою
так добре,
як під Небесне лекало.
А руки…
Особливо жорсткі, помірковані,
раптом різкі та ніжні.
На стіл вони якось лягають
грубо, вистежують
і тонко спостерігають.
А от на дотик…
Мені хочеться прикладати їх
до шиї, до рота.
Як подорожник,
як Біблію.
Я звідкись їх, нібито рідні, знаю.
Вони мені пахли
жнивами й бензином, іншою.
А я би просто в них падала,
мовби зелений горіх
у землю чорну, під вечір.
Можна?
А я би в них просто спала,
гола й наївна,
немовби малеча.
Отак буває.
Душі приходять іноді,
після розлук
довжиною в десятки життів.
І сняться приречено.
Руки – сни,
Руки виймають мене
з оксамитної ночі,
руки цілують, беруть мене…
Руки навкіс…
Руки… Нічого більше…
Руки – це так небезпечно.
СНИ В КОЛОДЯЖНОМУ
Сняться сни.
Я в Колодяжному.
Білу хату із вікнами в літо будую.
Сіра хата із віями в небо росте віддалік.
А за рік
буду в луцькому замку
на раді ззиватися до товариства.
Вік цілий
і ще трохи думки про державу
у тілі, у тім’ї нести б.
Сниться.
Кажуть мені Драгомани:
– Краще б Косачі,
пращури світлоголосі, герої прадавні,
відомі по раті од рані,
пошановані людом і Римом,
не рушали нікуди
із Герцоговини.
Тільки б музика поряд на форте й піано…
І братик…
Тільки б тітка Єлена,
а з нею відвага, завзяття, затятість…
Мишолосіє – це такі сни.
Бо вони з ночі в день
покотьолом мандрують.
Завтра знову «Блакитну троянду»
читатиму я в Чукурларі
Мержинському.
Поряд сидітиме Леся Лариса
(можна просто назву тут її кольорові ясні імена?).
У натягнутім зашморгу подорожей, операцій,
у години, коли з рук ідуть і життя й хлороформ
бачу, бачу, я бачу
Полісся, Пониззя, Поділля, Побужжя,
Опілля, Покуття, Карпати,
Берн, Сан-Ремо, Венецію, Прагу, Каїр і Люцерн,
Крим, Берлін і професора Бергмана, Рейн і Помпеї,
Черняхівську і Лисенка, вільний театр,
Заньковецьку, Франка.
У суглобах,
котрі не такі вже й путящі,
на вдачу залишу по орнаменту
і колись, придивляючись
чи до парсун чи до часу,
у Нечимному скажуть – вона
як і та
(бо не може не думати про батьківщину)
така ж.
Треба встигнути у Чернівці,
на благу Буковину,
слів зі ста
славній, предорогій Кобилянській
написати з цілунком і сумом,
із кмином і щастям листа…
Треба встигнути
снами дійти до Зеленого Гаю,
залишити для Кльоні, Клементія Квітки,
поліських пісень.
Зачекай, милий Труш,
ти ще стільки всього намалюєш…
Я спокійна хоч за Аріадну та вірші.
Ось, певно, і все.
Сниться…
Бачу в очах Ізидори волинські озера.
Онєглаг. Вісім літ таборів і проклять.
Ліс і лісоповал.
Сниться…
Наче пишу «Лісову пісню» у Кутаїсі.
Тільки Мавка
мені й Лукашеві не сниться ніяк…
* * *
Запрягаю воли твоїх брів:
такі вугільні,
коли прогніваються,
в день дощовий моругі.
Айва сонця між ними,
мореля місяця…
Будь моїм!
Будь мені мужем!
Сади Семіраміди,
сади Гесперид,
сади Вавилону.
Згадую давнє
й по тому
беру молодильні яблука…
Червоно-чорні,
мовби Христові рани.
Мені ж у світі
нічого не треба,
окрім очей коханого.
Сідаю на крайку світу,
немов на ослінчик,
під найстарішою вишнею,
скидаю з лівої черевичок…
Рай мені по руці правій.
Бери мене, милий, босою,
я уже звикла.
У плечі твої сховалася,
цілую пальці –
персні стираю.
Вдягаю слова –
вростаю в губи.
Люби мене, милий,
так, як ніхто не любить!
* * *
Ми – білі груші по чужих садах.
І рве нас Бог, і хліб у мед кидає.
Як мовчимо! – ти, Бог, вино і я.
І крутить вітер листям, наче раєм…
Вино і мед. І тиша на столі.
Дерева в небо розтуляють губи.
Не пий нічого, Боже, груші ріж.
І не кажи, що нас уже не любиш.
Бо хто ми? Вічно по чужих садах.
Вино і хліб накрито тінню світу…
Господні руки не такі м’які,
як наше літо, наше біле літо.
* * *
Що б не дала – то яблуко.
Що б не сказала – вічне.
Мічені сливи падають.
Єва – не Беатріче.
Що б не взяла – то змієве.
Що б не змовчала – Боже.
Бий мене мовчки, роль моя –
вишні, маслини й рожі
в кошику зрання. Дотиком
ангели або мирти.
Мічені груші падають.
Єви – не Маргарити.
Що на долоні – світові,
Що на душі – Христові.
У Гетсимані холодно.
Ріжуть гаї дубові.
Єва – не Мавка. Хмариться.
Дощ інкрустує ноги.
Єва – не Жанна. Сонце – кат,
але якийсь убогий…
Світить – не гріє, міниться,
топить луну в Йордані.
Але ж не Саломею, ні,
Єву ведуть, мов пані…
Бога з Едему вигнали
люди чи пересуди.
Мічені айви падають…
Б’ють серафиму груди…
І ПРИХОДЯТЬ У СЕРЦЕ ДЕРЕВА
І приходять у серце дерева, і просять води.
Чередою пропахлі зіниці, покраяні листям…
А в мені стільки хліба, зчорнілої ружі й вина,
що аж сонце кидається в коси, а коси – перисті.
І чекають дерева – години ідуть під укіс.
Очамрілі, голодні, красиві, високі та чисті.
Може, крові вам? Хто її тільки, як зайда, не пив…
А дерева мовчать: трусять вічністю, віями, мріями, листом.
Їхні очі медові, а губи таємно жаскі;
то стагнація холоду – прісно, до мене й од меви.
Я рубала в житті лише струпом укриті мости.
І палила… Але не людей… Не журбу… Не дерева…
Проганяю – приходять. І знову на серці стоять.
Заспіваю – і хор мені, й Хорс, і Покров, і покута.
Хто ж отак засилає вас, наче зелених музик,
у котрих од весіль повні руки цукерок і рути?…
«Туман я ром» мені… Бо я «та, що любив, та не взяв».
Перетята, як музика, з ліктя у лютий зникаю.
Скільки можна стояти мені то на серці, то лезом у сні?
Ти дерева, яким я ставала Дніпром і Сінаєм.
Ти – дерева, а я тобі хлібний м’якуш і вино.
Ти – дерева, і я їм вода, пташеня та сокира;
поміж ребер, у лімфі, на білих великих руках –
од колиски до смерті, як тиша, як рима, як миро.
* * *
уливається в мене зима
наче кров
(чи сукровиця?)
іншої групи
я належу до нотного стану
або
до невідомої трупи
акторів
які
падають
з неба
мов із трапеції…
лікті в рецепції
чи в апперцепції…
Курбаса та Чистякової
ніжні обличчя
у наших тату…
ти для мене
а я
і для тебе
й для себе –
табу
* * *
Скотився сніг, собакою приліг
і облизав мовчання серед ночі.
Його ніхто не ждав. Він, білий мім,
сніжинки рахував, неначе гроші.
Його ніхто без мене б не купив.
Мережкою гладка блискуча спина.
Покірно скавулів, мовчав, рипів,
ховав, як ніс, надумані провини.
Стрибнув у ніч, скотився за хлівець –
а звідти дух телятка і корови.
А білий бик на роги місяць звів,
світив на крони, на замерзлі ноги.
Присядь, сумний собако, бачиш, он
Христова зірка квітне на морозі.
І ясла ті ж. І я. Телятко те ж.
І світ, і люди… Все те ж саме досі.
Бо тиша лиже мить, немов теля,
котре біліє зимно, вічно, димно.
І немовлятко-світ біля Христа.
І коляда снігами ніжно вкрита…
* * *
Білі дерева йдуть,
ніби прочани, в ніч.
Хто тебе вбереже
в цьому житті, опріч
левів і звіздарів,
спогадів і розп’ять?
Я так далеко, а
груші у сни біжать.
Білі дерева… Хто
ріже сукно полів?…
Голос мені твій, мов
пальчик той, одболів!…
Хто тебе вбереже
в цьому житті, окрім
спогадів і розп’ять,
левів і звіздарів?…
