Олена Вітенко для антології “Подільський краснослов” (2021)
ОЛЕНА ВІТЕНКО
Вітенко Олена Андріївна народилась 9 грудня 1960 р. у с. Дубовець Немирівського району Вінницької області. Закінчила Київський торговельно-економічний університет (1989) і Вінницький державний технічний університет (2000). У 2007-2011 рр. – аспірант Національної академії державного управління при Президентові України. Працювала у сфері обслуговування, у 2000-х роках активно займалась політичною діяльністю, відтепер – на громадській і творчій роботі.
Поетеса. Авторка понад 20 книг, у т. ч.: лірики і прози «Стежкою роду» (2002), «Каліграфія життя» (2010), «Любила і люблю» (2014); збірок пісенних текстів «Наспіваюся Україною» (2009), «Криниця мого життя» (2014); гумору та сатири «Ми ще є» (2004); творів для дітей; публікацій в колективних збірках і періодиці. Понад сотню віршів покладено на музику місцевих композиторів.
Народний депутат України 5 скликання у 2006-2007 рр.
Лауреат літературних премій ім. Марка Вовчка (2007), І. Кошелівця (2009), М. Коцюбинського (2019); член журі фестивалю «Підкова Пегаса» (2015, 2016).
Членкиня НСПУ з 2006 р., НСЖУ з 2005 р.
Проживає у Вінниця.
«Десь інтуїтивно відчуваю, що Ви наділені природним поетичним хистом, навіть, може, більшим, аніж багато хто з тих, хто друкується. Їй-їй, кажу це щиро. Це засвідчує і Ваша загалом гарна мова, багата лексикою, народними зворотами, в основному – грамотна. Підкупляють і Ваші світлі життєві уявлення, поняття: любов до материнської землі, відчуття довколишньої краси, думки про добро, честь, відданість тощо. Щиро бажаю Вам успіхів і усміхів долі!»
Анатолій Бортняк, 2000
«…Не дивно, що народна пісня полонила Олену Андріївну на все життя. Вона любить виливати душу в пісні – і веселій, і тужливій (залежно від настрою)… Вміє відшукати і застосувати гостре слівце. Але воно в неї не злостиве, не образливе… Олена Вітенко засвоїла просту істину, що пісня і дотепний жарт додають українцеві сили духу».
Валентина Сторожук, 2004
«Олена Вітенко – за покликанням обдарована поетеса. Її поетичні збірки вразили читача феноменально-симоненківським патріотичним духом, а ще авангардним Маланюковим могуттям, що так потрібне нашому буремно-перехідному суспільству… Мова її літературно довершена, помережена барвистим подільським колоритом».
Володимир Вовкодав, 2006
«…поезію вінничанки Олени Вітенко ми подали у «Соборності» якнайповніше, бо це квітучий сад з його весіннім різнобарв’ям і п’янким повітрям, надихавшись якого можна піднятися у захмарні обрії, поспілкуватися з апостолами та повернутися іншою людиною: кращою, озброєною усіма заповідями».
Олександр Деко, 2009
«Поетичний світ Олени Вітенко – дивовижно яскравий та багатогранний, а головне – чесний, щирий та добрий, як і її серце… Нова книга Олени Вітенко «Каліграфія життя» – це світлина її душі. Попри суворість, а подеколи й «чоловічу» одверту різкість її громадянської лірики, «Каліграфія життя» нагадує мені райський сад, пронизаний наскрізь яскравим сонячним сяйвом і переповнений буйноцвіттям квітучого зела, причому – суто подільського… Герої та героїні Олени Вітенко – подоляни, дотепні та працьовиті, котрі сміхом та жартами тамують втому та біль від доленосних життєвих випробувань. Оптимізм літературних персонажів додає життєвої снаги і читачеві. «Каліграфія життя» – книга щира і відверта, яка вчить, що писати свою життєву сторінку у великій книзі народу слід красиво і безпомилково».
Тетяна Яковенко, 2010
СВЯТАМИ СТАНУТЬ БУДНІ
ЗЕРНИНА – ВСЕЛЕНСЬКИМ КОДОМ!
1.
Ідола в Тарасові не бачу,
Просто з ним частенько розмовляю,
Раджуся, сміюсь, бува, й заплачу,
Українську душу десь-то маю.
Все за плугом, хоч і не силачка,
Вальсувати б замість гопака…
Роздуми-думки…
Жартую вдячно,
Так і доживатиму віка…
Жартами утнути б гопака!
Людська доля правдою гірка,
Всяк її по-своєму співає,
Рай земний від того утіка,
Хто про нього пісню не складає.
Радісні й сумні мої пісні,
Їх пишу про себе і для себе,
Тут жива… А що там вдалині?
Стежка полем-небокраєм,
в Небо!
2.
А він же був простою людиною
Зі своєю лихою годиною…
В душі – цвіт-надія Господня –
Народу українського,
В віках –
Його Вселенськи-визначеним кодом:
Благословенний Богом шлях звитяг!
У серці з батьками,
Вишневим садком, співом птаства –
Найвищим родинним багатством!
Тож нашого цвіту – всюди,
Зело пагінцем – до світла,
На отчій землі – люди,
Аби Україна квітла
По літі плодами роду…
Зернина – Вселенським кодом!
3.
Творив – як жив…
Як відчував – писав…
Спізнав нещастя й щастя…
Не розтратив з торбини першої
Дарунку долі щастя,
А другу із дарунками недолі
Забрав у світ непізнаний з собою…
Чи ж для пророцтва народився? Звісно,
Письмом життя – душі окрила пісня,
З якою із народження стежиною –
У серці нерозлучно з Україною!
Життя людське – пісні-пісні-пісні…
Рок-репами оновлена сучасність,
Ліричність – без мелодій… Голосні…
Дві торби від недолі й долі –
із нещастям й щастям…
Прийшов у світ весною,
Спізнав життя-любові…
Забрав біду з собою,
Весною!
4.
Своє б життя прожити,
Нікого не судити,
Бо не суддя нікому у Всесвіті світів.
Біда-нещастя світом…
Людині б світ змінити,
В любові серцем жити,
Аби ж таки зумів…
Весна-весна…На все тісна,
Казали завше люди,
Та ж на любов, що живить кров –
Святами стануть будні,
Коли жива в душі любов!
5.
Не бачу в Шевченкові ідола,
Хіба лиш тривогами-бідами.
У часі своєму прожив?
Любили його й він любив!
По сотнях років
в іншочасі,
Вкраїнці
душею з Тарасом,
За те, що і досі з народом
Вселенськи-означеним кодом!
ПОГОМОНИМО УДВОХ
Сядемо під грушею, Тарасе,
Погомонимо про те, про се…
Вік людський короткий –
Миті в часі,
Роздум
у Всевсесвіти несе…
Кілька сотень літ…
Цвіт-покоління…
По літах – плоди зерном творінь,
В небеса – стеблинкою з насіння…
Круговерть одвічних вознесінь.
Вознесіння веснами у літо,
Осінь в зиму – скатеркою-листям,
Молодість вирує в серці цвітом…
Спомини-надії думу пишуть…
Груші вже нема… Не заступилась…
Пилка «Дружба» голосно дирчала,
Не було ж хіба для того сили,
Щоб спинити?
Груша б квітувала!…
Кажуть, що душа у мене добра…
Чом кричить?…
В тім просвітку нема:
Чи було заклякла,
як на дрова
Грушу…
Бо важка тяжка
зима?
Плачу… Сліз отих ніхто не бачить,
Насміються ж в очі – божевільна,
Дерево – то лиш гілля-ломаччя –
Вишням молодим в садку весілля!
Думою під грушею, Тарасе…
Серце розривається від болю…
Спомини надії…
Думи наші…
Погомонимо про те
Удвох
з тобою…
МАЛЮВАЛИ ДІТИ
Малювали діти серцем весну –
Віршами Тараса з «Кобзаря»,
На малюнках промінь кригу креше,
Птаство співом сонце прославля.
Дім-сім’я-родина – мама й тато,
Сонце в мирнім небі голубім,
Скільки в цих малюнках дива-свята?
Любувався б кожний щастям тим!
Фарби темні пролягли журою,
Промінь серця – світлом: Ні війні!
Так і я, було ж колись, малою
Опиралась бідам навісним.
Сила духу злу чинила спротив,
Відступало… Бо в очах зоря,
Та, яка зоріє в серці доти,
Доки ми з Тарасом з «Кобзаря»!
Кажуть часом – не твори кумира,
Поклоніння гідний лиш Господь,
Він Творець в людині воєн й миру…
Проти зла повстав Його народ!
От тому-то з іменем Тараса,
Із дитинства твердю по житті,
Бо ж «Кобзар» у віршах – миро-чаша,
З нею – ти душею багатій…
Щастя – стежка розпачу і мрій…
Бог послав народного Пророка,
В нім – любов із вірою надій,
А без них стежками – а ні кроку!
ТАКЕ ВЕЛИКЕ МАЛЕНЬКЕ ЩАСТЯ
Це ти ж для мене
розв’язав пухку перину,
Впросив весняні небеса,
щоб пухом сніг,
Аби у березні
раділа, мов дитина,
А перед тим,
вже скільки літ,
в земному сні
Приходиш тихо…
Таким як завше…
Таке велике
маленьке щастя…
Такого снігу
ще не бачила відтоді,
Коли навчилась
дивуватись диву з див…
Весняну звістку шлеш мені:
«Журитись годі…
Лапатий сніг
Твою б печаль приворожив,
Аби ж то сум –
із ним услід,
Щоб весноцвіти
ще дивували душу
радістю землі,
Підсніжник – кольором снігів,
піснями літа…
І небесами –
знов
лелеки й журавлі…».
Дива земні…
Весна…
З небес –
пухнастий сніг:
Лапаті спомини-думки
стежок-доріг…
ВИ БАЧИЛИ?
Ви бачили, як квіти посміхаються?
Ви чули, як наспівує весна?
Ви знаєте, що мрії ті збуваються,
В яких не свище кулями війна?
Всміхнуся квітці, цвітові весняному,
Теплом ділюся з добрими людьми,
До серця пригорнуся, до коханого,
Знайшлися в цьому світі, любий, ми.
Ви бачили, як ранки плачуть росами?
Ви чули, як птахи дивують світ?…
Я знаю, знаєш ти, що ми запрошені
У щасті накупатись в плині літ.
Всміхається планета дивоцвітами,
Дарує щастя промені тепла.
У сонечку душі, сльозою вмитою,
Любов, що зажурилась, ожила.
Ви бачили, як квіти посміхаються?
Ви чули, як наспівує весна?
Ви знаєте, що мрії ті збуваються,
В яких не свище кулями війна…
Добро зі злом в житті не уживаються,
Душа душі – небесно-неземна…
Ви бачили, як квіти посміхаються?
Ви чули, як виспівує весна?
ТУТ СЕРЦЕ УКРАЇНИ
Хтось має тут…
Хтось має тут…
Хтось має
Трудитися
на батьківській землі,
Що Богом дана.
Труд благословляє,
Аби ж то жито-колос із ріллі
Із піснею,
в заможності родини
Вкраїнської…
Тут серце України!
* * *
Не відпускає батьківське обійстя,
В якім корінням пам’яті вростаю:
В минуле та в майбутнє літ на двісті,
Чомусь мені оте… Пірнати маю
В таке знайоме і таке далеке,
В таке тривожне і до болю миле,
Побачу – небом ключиком лелеки –
Відродження весни – серденьку сила.
Навіщо ж про минуло-плинне знати,
Отам бідою-лихом настрахались,
Не вік же на розпутті прозябати,
У радощах любові оживали ж!
Моя проста у святості, оселе,
Ти завше радо-любо зустрічаєш,
В піснях душі молитва невесела,
Зі мною, хато, про мирське співаєш.
І де б я не була до тебе лину,
Хоч думкою, а то й – вві сні частенько,
Невидима світам душі стежина
Веде туди, в обійстя батька-неньки.
Колись тебе зі Всесвіту побачу,
Веселим промінцем звідтіль прилину,
Ото вже наша українська вдача –
Шукати незабутнє, часоплинне.
Оселя – дім-сім’я… Мирська стежино…
Шмагають древо роду вітровії.
У рідній Україні доньки й сина
Ясній, любове, вірою надії.
КОМУСЬ І НЕ БОЛИТЬ
Комусь і не болить життя-село…
Теперішнє колишністю, політнє.
Новітностями душі занесло…
Торнадо ХХІ століття.
Тож одягаю одяг ліпший свій,
А не який-небудь,
Бо в селах завше ж – праця.
В столицю їду, до батьків-дідів,
А те для мене – святечко найкраще!
І знаю ж – «приповзу», а не прийду
В мої роки
з батьківського городу.
Шукає серце силу молоду,
Отого, що в віках не вийде з моди.
Було ж… Було! І діти, і батьки,
Онуки й правнуки,
дружненько на обійсті…
Закрутить вихор часу залюбки
Довкружністю.
Слухняні з людства вівці…
Зганяє лихо з райської землі
В пустелю до мирського «Соломона»…
Блукай, народе… Пустоцвіт в гіллі,
Екстрім швидкий заплутує закони.
Аби ж то кожний серцем розумів,
Для чого саме тут, під небесами,
Із сімені Творець тебе створив,
Аби щовесен стрітись з журавлями.
У літі прихилятись до рідні,
Де в клопотах лелеки й лелечата,
По осені зі смутком, день при дні,
Ключ журавлиний зором проводжати…
Тож одягаю одяг кращий свій,
Беру й простіший на город, для праці.
В столицю їду, до батьків-дідів,
А те для мене – святечко найкраще!
Хто серцем зрозумів, для чого тут
Народжений, аби життя прожити,
Не нарікатиме ніколи… Стежка-путь…
В майбутнім України – рідні діти!
ЗВИЧНЕ
1.
В мозолях пальці і долоні… Звичне!
В подвір’ї бур’янам лихим –
не місце!
В село – із міста, в місто – із села
Везтиму різне зілля, як везла!
Мандрують різні корені, насіння,
Аби не зводилось обійстя
в поколіннях:
І мальви-ружа – радощі розмаю,
Іриси, м’ята, флокси та любисток.
Екзотику, як знаю, приладнаю,
Аби оце отак ще років з двісті,
Як у моєму сні… Щоб в світі мир…
Й на рідних землях українці, ми!
Чому лиш двісті? Те зі сну…
Наснилось…
Аби не щезла Україна мила…
Допоки сонця – так буде завжди,
Лани-городи, поміж них – сади!
2.
Неначе хвацько шарпаю косою,
Аби бур’ян, що врісся, із росою
Звести назавжди. Кропива глуха,
Женеться в гору – вища лопуха.
Женеш із саду їх таки ж лопатою –
З корінням… Не розкошуватимуть!
А діти ж знають: поки мама є,
Вестиме «пісню» роду на своє.
По телефону: «Як ви там?» – питають,
Кажу: «Нормально, чаєм пригощаю
Й смаколиками
тітку Василину…»
Обидві ж, крадучись від доньки-сина,
За сапку чи косу – та й на горбок,
Змагатись в ГПО, бур’ян ганяти…
Чаї – на вечір, як вповземо в хату…
Життя малюю образно, з натури,
Що нам оті «дубаї-сінгапури»?
Новітнісне, космічно-штучнолике…
А ми пануєм, бо народ великий –
Женемо бур’яни зі свого раю,
Наливочку-вишнівку в хаті маємо,
В подвір’ї щось-то рохкає, і квокче,
І кукурікає… І гавкає, й нявкоче…
Держави-люди, держаки до сапи,
Коси-лопати, і серпа, щоб жати
Бур’ян плодючий… Жито б врожаї,
На материнсько-батьківській землі!
Бо ж поки на обійсті – дім-садочки,
Допоки й України у віночку…
У світі кожному своє –
є пекло й рай…
Оберігаймо, роде,
свій «Дубай»!
ОТ ЩО ТО ОБРАНИЙ НАРОД!
сатира
Ще не всі ж то подуріли,
А чи показились…
До останнього українця
Місива захтілось?
Хай зостаняться кальсони в гадячого песа,
Що розігрує для світу усілякі п’єси.
Еврипід товче по лобі гультяя Енея,
Що не виріс в дипломата…
Подавай «Помпею» в зуболупстві тихім,
Це ж хіба майдан народний напророчив лиха,
А не хитрі козолупи дальні, ближні, свійські,
(Із умом, а й чи без нього) –
Щоби світом теліпався
Люд-трудар вкраїнський?!
Чи ж розвидниться народу,
Що іще зостався
на просторах українських
Хто їм вищить «щастя»?
Узялись ревізувати хто кого запліднив?
Вже брати – тепер не браття…
Драми Еврипіда…
Світ живе інакше –
Хитромудро техно-ложить
в нас для себе
кращість.
Он євреї бездержавні –
«кантрі» ж збудували,
Чи ж то глупі українці незалежність валять?
Владо-людні сито-ситі
вигрібають дзвін-корито
В дармові офшори….
Чіз-з-з-з-з… Народна карта бита…
Знов «крулі» не голі?!
еМВееФ-реформи-штучки…
Доживай народ «до ручки».
Вай! Друзяки і сусіди –
Північ-південь-захід-схід…
Улаштовує кориду
Нерозумним…
Дикий світ?
Впрів у чуба Еврипід,
Та й Еней від горя зблід.
Українцю мандрувати
У «європи-СеШеАти»,
Світ не чинить перешкод:
Що то обраний народ!
ПРО ДИЧКУ
для дітей
Зародили дички
Та не для лисички.
Солоденькі – слимачкам,
Всякі смаком – їжачкам.
Миші польові – зернята
Носять в кубла мишенятам,
Зерна з яблук чималі,
До вподоби дітворі!
Дичка харчем кабанам,
Льошкам, поросятам,
Та не всяким хижакам,
Зокрема таки вовкам,
Дичку смакувати.
Грибники обходять дичку,
В лісі ті плоди – кислички.
А частенько, на осонні,
В дички яблучка червоні,
Бо промінням обігріті
Навесні і теплим літом.
Лосі, олені та зубри
Яблучка смачненькі люблять,
Хоч не всі із них смачнющі –
Солоденько-солодющі.
Яблука – усе ж терпкенькі,
І великі, і маленькі.
А сушня із них корисна –
Не така терпка та кисла.
Назбираю в відра, в кошик,
Крашениць з них насушу.
В люту зиму й пізню осінь
В ліс гостинців принесу.
Пригощу плодом отим
І звіряток, і тварин.
В холоди, у зиму сніжну
Та пожива всім корисна!
Мама нам узвари варить
Сухофрукти – запашні,
Дичку-яблуньку похвалить,
Що зустрілася й мені
На узліссі… Без опеньків
Йшов із лісу, тож повненьку
Ношу з яблучками ніс
до оселі…
Потім в ліс,
по опеньки,
по дощах
Знову йтиму.
Знаю шлях!
У травичку, біля дички,
Кину пиріжка лисичці.
Хай ласує і вона,
Бо не скоро ж то весна!
Сухофрукти-вітаміни –
Незамінні в лютих зимах.
Харч-поживу й навесні
На пеньках порозкладаю.
Хай не дякують мені
Ті, котрих я пригощаю.
Яблуньку нехай шанують,
Бо вона звірят годує
І тваринок лісових,
Ач, піклується про них!
Отакі дива природи:
Квітне дичка – рясно родить!
Десь-то, по зимі, зернятку
На узліссі проростати.
Там, де спритний їжачок
Серед листя-гілочок
З’їсть смачненький плід осінній,
Перечікуючи зиму.
А зернина проросте,
В веснах цвітом зацвіте
То ж бо знову-знову й знову
Матиме земля обнову:
Цвіт духмяний навесні,
В осінь – яблучка смачні!
ПАТРІОТ
Звісно, справжній патріот
Любить землю, свій народ,
Дім-планету – людський дім,
Де б раділи всі у нім
Сонце-небу, пташці, цвіту,
Жайвору, волошці в житі,
Океану-морю-річці,
Джерелу – ключу-криничці,
Щирій посмішці людини,
Що життя творить щоднини.
Патріоти, звісно, всюди –
Це хороші серцем люди,
Ті, що в будні та у свята
Бережуть святині свято,
Дім-сім’ю… Міцнять родину,
Захищають Україну…
Про таких, бува, ще кажуть:
«Ці й комашки не образять,
А потрібно – стануть в ряд –
Людську гідність захистять!»
Мужній, совісний, надійний
Патріот в нас – от який він!
* * *
Патріот – не варіят-галасун,
що любить
Голослівно – всіх підряд,
щоб почули люди.
Вихваляє простір, день,
горобця-синичку…
Відійшовши від людей –
наплює в криничку…
Отакий – не патріот,
Бо ганьбить тихцем народ,
Рідну землю зі струмками…
Це ж від прабабусі-мами
жебоніє джерело:
У світи життя ж несло:
розбігалося потічком
В море-океани – річкою…
Тож паскудник, що плюється,
зашкарубле має серце,
Сховано паршиву вдачу,
бо до мудрості ледачий!
Мудрі люди в цьому світі –
це ж, як кажуть, – самоцвіти,
Дружать серцем із красою,
вмиті Божою росою,
Честь і совість – їхній стяг
у буденності звитяг…
А звитяги ті – з роботи…
Слава справжнім патріотам!
