Вадим Вітковський для антології “Подільський краснослов” (2021)
ВАДИМ ВІТКОВСЬКИЙ
Вітковський Вадим Миколайович народився 8 березня 1960 р. у с. Борівка Чернівецького району Вінницької області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1982), Інститут зовнішньої розвідки КДБ СРСР (1989). Працював журналістом, потім служив в органах КДБ/СБУ. Підполковник запасу. Від 2012 р. – головний. Редактор літературно-мистецького журналу. «Вінницький край», з квітня 2018 р. до того ж – голова Вінницької обласної організації НСПУ, з 2019 р. – голова видавничого дому «Моя Вінниччина».
Прозаїк, публіцист-документаліст. Друкується з 1976 р. Автор і співавтор, упорядник близько 50 художньо-документальних книг, краєзнавчих розвідок, повістей, белетризованих видань, нарисів, спогадів, збірок гумору, у т. ч. «Йшли походом партизани» (1984), «Ранок повсталого Поділля» (1988), «Січневий грім» (1990), «Капкан на перевертня» (1999, 2015), «Король кремлівських шпигунів» (2001, у співавторстві.), «На вістрі часу» (2007), «Скарби Нестора Махна, або Льова Задов: хто він?» (2009), «Дорога на Ельбрус» (2011), «Вороги народу: вигадані і справжні» (2012), «Таємниці підпільного обкому» (2012, у співавторстві), «Вервольф: хроніка «озброєних вовків» (2014, у співавторстві), «Вінниця – столиця УНР» (2018, у співавторстві), «Олівчик у руці Господа» (2019), тетралогії про рідне село «Тіні забутих предків» (2013, 2015, 2017, 2018) та ін. Окремі твори видавались у перекладі російською мовою.
Заслужений журналіст України (2016). Лауреат літературних премій ім. М. Трублаїні (1982), М. Стельмаха (2013), М. Коцюбинського (2014), Є. Гуцала (2014), В. Вовкодава (2018), С. Руданського (2018), кавалер почесних відзнак НСЖУ (2015), «За заслуги перед Вінниччиною» (2019).
Член НСПУ з 2012 р., НСЖУ з 1983 р.
Проживає у Вінниця.
«Пиши, твори – їй-бо, до книг допишешся…»
Дмитро Прилюк, 1981
«Дяка за те, що робите!…»
Іван Дзюба, 2017
«Інтелігенція Поділля добре знає Вадима Вітковського як людину національно свідому, чесну, яка не здатна когось «продати» чи самому «продатися». Знайомство із В. Вітковським упродовж багатьох років дає мені право на такі слова. Зрештою, кожен, хто знає цю непересічну, талановиту людину, потвердить те саме… Вадим Вітковський приваблює людей своєю скромністю і порядністю, сказати, моральною охайністю. Як же людині важливо бути Людиною. Книги цього автора у вищій мірі пізнавальні. А пізнавальне має дивовижну здатність запам’ятовуватися. Власне, книги і для того пишуться, аби їх пам’ятали…»
Степан Колесник
«Цього вельми симпатичного чоловіка, схожого зовні на українського генерала Михайла Омеляновича-Павленка, героя Першого зимового походу Армії УНР запіллям більшовиків і денікінців, знаю, як-то кажуть, з літературних пелюшок… Минули часи (треба сподіватися – назавжди), коли літературний твір поціновували передовсім за провідну ідею, нині важить художня досконалість, лексична й стилістична різнобарвність, відчуття слова в усій красі його пластики, свіжости, художньої повноти. З цим у Вадима Вітковського усе гаразд. Його натурі, крім усього іншого, притаманна рідкісна в літературному середовищі риса: Вадим Миколайович нікому не заздрить, радіє чужому доробкові, як власному, ладен допомогти і допомагає. А це – також талант. Від Бога».
ХХХХХХХХ, ХХХХ
«Маючи на руках масив унікальних документів, Вадим Вітковський ніде не надуживає цим, цитуючи тільки ти з них, які органічно вписуються в розвиток подій».
Віктор Мельник, 2000
БЛОГИ І ЕКЛОГИ
Зелений спецназ Путіна
З російською окупацією Криму в нашій мові з’явився новий вислів – «зелені чоловічки», так красномовно і навіть поетично стали називати у телерепортажах звідти таємничих озброєних автоматами агресивних чужаків в уніформі без розпізнавальних знаків, від яких спочатку відхрещувалося московське керівництво. Раніше ми знали лише «сірих чоловічків», тобто іграшкових олов’яних солдатиків, яких шикували для своїх дитячих баталій. А ці були зовсім не іграшкові і баталії обіцяли справжні. То ж, звідки взялися вони, ці, «зелені», які з’явилися несподівано, наче гриби – мухомори після дощу в Криму? «Мы русские!…» Хоча обличчя їхні здебільшого зовсім не слов’янські та й говірка далека од рязанської чи, скажімо, тамбовської. «Зелені чоловічки»…
11 вересня 1991 року, на другому тижні нашої незалежності, мені, тоді майору КДБ, в номері київського готелю під час відрядження прийшла в голову така думка, що була відразу занотована до щоденника: «нелегко і непросто буде Росія, навіть і «єльцинська», відпускати на волю неньку – Україну, як казав відомий кіноактор, «житницу и здравницу», бо, за словами іншого «актора», політичного діяча, який почувається у політиці, мов на сцені, «без Украины Союза нет… Союз без Украины невозможен…»
І от моя думка «з приводу», так би мовити. Якщо прийде зима 91 – го, і не дай, Боже, почнеться у Росії голод, то чи не приїдуть звідти до нас, на Україну, продзагони на БеТееРах, як приїжджали у 20 – х на возах?!» Голоду у 91 – му, на щастя, не було. Але «зелені чоловічки» з путінської, а не толстовської і не єсенінської, Росії приїхали все-таки до нас… у 2014-му.
Тоді ж, 12 вересня 1991 року, цікаве мені довелося почути і від одного відповідального товариша з КДБ УРСР, воно пригадалося саме в наші дні. Ще в далекі минулі роки, на випадок можливої війни, КДБ СРСР таємно від української влади і навіть таємно від КДБ УРСР закладав на українській землі свої резидентури, бойові резидентури, зі своїми складами зброї, продуктів… Робили це у великій таємниці і тому КДБ УРСР не інформували, керувало усім цим так зване «мобілізаційне управління КДБ Союзу». Просочувалися лише чутки про це, але вони, на мою думку, небезпідставні, бо планування роботи в «особливий період» велося повсюдно, були спеціальні «резервісти», їх мав право знати далеко не кожен смертний, навіть працівник спецслужби. Це – люди спеціально підготовлені, вишколені, як правило, у спецназах Росії, одне слово – бойовики!
Якщо навіть цих готували у такій таємниці, то неважко уявити, чому так ховали від людського ока «підпільні резидентури», ці організовані ланки. Уявіть собі бойові загони, невидимі, але які можуть бути приведені у бойову готовність одним наказом з Москви, як і «наші» ядерні ракети, «ключ» від них, до речі, також лежав у Кремлі. Так от, були відомості, що ці резидентури починали діяти за завданням КДБ Росії вже тоді на землі незалежної України і могли натворити багато лихого. Це ж справжня підпільна армія на Україні! Спочатку вона займається розвідкою, як завжди, а далі?…
Далі була «весна» спочатку в Криму часів Мєшкова (про це – у наступній публікації) і весна 2014 року, знову таки у Криму зі самозваним урядом. Підтвердженням цьому може бути й те, що така практика існувала давно у практиці спецслужб. Скажімо, задовго до початку Великої Вітчизняної війни (але вже прогнозованої у Кремлі!) в селі Сокільці Немирівського району осів зі «спеціальним завданням» під чужим прізвищем Бойка Василя Сергійовича резидент 4-го управління НКДБ СРСР капітан держбезпеки Уваров Василь Сергійович, засланий генералом Павлом Судоплатовим, майстром організації терактів і заворушень.
Михайло Гребенюк, дуже загадковий чоловік, який також з’явився колись у нашому м. Бар, розповідав, що служив у групі спеціального призначення Головного Розвідувального Управління (ГРУ) Міноборони СРСР «Фенікс-Україна». Перед розвалом Союзу був відряджений Москвою на Батьківщину, в Одеську область, «для виконання стратегічного завдання», якого саме – не казав! Показував «таємну карту» з позначеними місцями схову скарбів, нібито вивезених окупантами зі ставки Гітлера «Вервольф». Карту вручив йому командир, полковник Смирнов, який (увага тут!) «від’їжджав у тривале і небезпечне відрядження на Кавказ», там він і загинув. Це вам нічого не нагадує? Полковника Смирнова – вже тоді на Кавказ з Москви, Гребенюка – на Україну, знову ж таки з неї, червонозоряної… Обидвох – для виконання «стратегічного» і «небезпечного» завдань за межами Росії, де з часом спалахували збройні конфлікти. І обидва невдовзі загинули за незрозумілих обставин…
Можливо, когось, приміром, цих «зелених», так само – і до нас, у Крим? Колись раніше, таємно і «зі спеціальним завданням» Кремля. Під чужими іменами, з вигаданими біографіями, щоб залягти, «впасти на дно», зачаїтися до часу і чекати наказу. І щоб тепер, навесні, як гриби після дощу повилазити у Криму в зеленій уніформі… А тут ще місцеві газети повідомляють, що наші спецслужби затримали цими днями офіцера-розвідника з Придністров’я, який нелегально жив і діяв на Вінниччині. Очевидно, також зі «спеціальним завданням». Як після цього не повірити моїй розповіді, почутому колись?!..
7 квітня 2014
Путін Крим у домовину не забере
Ці рядки я пишу в день визволення Вінниці від фашистської окупації, на славне 70-річчя визволення, і в час нової, ганебної, окупації української території вчора ще, здавалося всім нам, братньою Росією. Надворі розвеснилося, в Криму вже давно пора сіяти, але загарбникам не до того – вони мінують поля, риють окопи і сіють поки що ворожнечу поміж людей і можуть невдовзі пожати бурю.
Надворі весна, але на душі зимно від думки, що все це колись вже було в історії, нашій і світовій. Тоді також один непоказний зовні «фюрерок» захотів стати над світом і заходився «рятувати» німецькомовне населення Моравії і Богемії, хижо «зазираючи за край світу», ламати прикордонні шлагбауми, рвати чужі території всупереч угодам і домовленостям, приєднувати і приєднувати… Чим це, врешті, для нього і його народу, що колись також повірив йому, закінчилося – загальновідомо і плачевно. Та, очевидно, стало уроком не всім ненаситним і зажерливим світу цього…
Весна, а в Криму і по всій Україні гуляють тривога і неспокій. Як могло таке статися, щоб при існуванні Збройних Сил України, хай і не зовсім сучасних, сирітських і нужденних, а також Служби безпеки України, особливо щедро фінансованої зі злиденного народного бюджету, з ордою генералів-«стратегів» на чолі, – як могло статися, що Крим окупувала чужа армія, окупувала не в один поклеп ока, не з неба впала на наші голови, а вільно просочувалася крізь дірчасті кордони України упродовж якогось певного часу, спочатку розвідники подинці промацували нашу пильність і боєготовність, потім ринули масово, тисячними загонами, самовпевнено і нахабно, бо ніхто не став на шляху «зеленим чоловічкам» (про них – у наступній публікації, цього ж дня, через тиждень!), не дав їм по руках, не показав, хто в українській хаті хазяїн, і тому увірвалися вони, новоявлені пірати, до широко розчинених дверей наших і стали наводити свої порядки в чужому монастирі. Так можуть, боронь, Боже, і до Києва завтра дійти…
По телевізору в одній популярній телепередачі вже давно нам радять «тримати порох сухим». Можливо, почують хоча б тепер це державні мужі, хоча поведінка їхня інколи здається не зовсім державницькою і зовсім не мужською?!.. Коли в Криму кипить і клекоче, один дуже високий посадовець, звертаючись до своїх територіальних підлеглих дармоїдів, підбадьорює їх словами «ми, українці, переможемо», замість сказати точніше і правдивіше – «український народ», і цим лише підсипає дуже сухого пороху у міжнаціональне багаття особливо чутливим до таких слів росіянам, і в тих виникає запитання: якщо «українці переможуть», то де тоді будемо ми? Інший, народний депутат, кидається з кулаками і брудною лайкою на керівника Першого національного телеканалу УТ-1, чинить, як той злодій в чужій хаті, все те одразу летить у телеефір, на нас всі відразу починають показувати пальцями, але найстрашніше – все це лягає вагомим аргументом у фундамент зовнішньої політики Кремля, що ось такими кадрами, часто зрежисованими кимось і десь, якраз і виправдовує своє свавілля на Кримському півострові.
Та не все так погано. Хоча, можливо, і трохи дивно це звучить, але є і якась незаперечна користь від окупації Криму – Україні і цілому Світові! Бо війна, вона не лише роз’єднує, але і об’єднує людей.
Тут я знову повертаюся до особливо актуальної в ці березневі дні історії Другої світової війни, особливо війни вітчизняної. Окупація Гітлером СРСР тоді зібрала докупи людей ще вчора, здавалося, смертельних і непримиренних ворогів – червоних вояків і князів та графів, які відкинули минулі образи, забули пережиті знущання, бо на терезах тоді, як і тепер, лежала доля їхньої Батьківщини, і вони, люди честі, ще вчора готові в горло вчепитися один одному, стали лавою проти спільного ворога. І тому перемогли!
Станьмо й ми тепер! «Коли то було?!..» – скаже скептик. І я так раніше думав, дивлячись на нашу молодь, здавалося мені, легковажну і зовсім несерйозну, не таку, «як ми». Не раз ставив, як і ви, напевно, перед собою питання: хіба зможе «така» захистити країну в критичний час?! Окупація Криму Путіним показала: зможе! Мобілізаційні пункти не вміщають бажаючих записатися.
Зателефонував мені товариш Олег Трушковський з сусіднього із Вінницею села: «Якщо стане потрібно, я підніму людей…»
Я з гордістю спостерігав за донькою Юлею, молоденькою мамою, яка раніше якось не цікавилася подіями в країні, а тут раптом згуртувала через інтернет-мережу своїх друзів і «контактерів», вони разом зібрали чимало речей і продуктів біженцям з Криму, продовжують далі цю благородну справу за покликом серця…
Отак! Кримське горе наше, а ще безмежно більше горе кримських жителів, зблизило людей, згуртувало їх так само, як і в роки війни минулої, показало, хто нам насправді брат, а Світові – кому не можна вірити в жодному разі! Бо збреше, продасть, виміняє на щось дрібне, наплює на обіцянки-цяцянки! Звісно, якщо Світ йому, ненаситному, це дозволить! А Крим… Не враховує Путін одного: вкрасти Крим у нас на якийсь період можна, це й до нього вже робили, а от забрати Крим з собою у домовину – ні, не вдасться це йому!
Настане час, і згине окупаційна гидь, як роса на сонці, і червонітимуть ще перед дітьми і онуками ті незаслужені й антинародні артисти, не українці, а хохли і хохлушки, які підписами своїми підтримали Путіна і схвалили вирок тій Вітчизні, яка їх вигодувала і поставила на крила в тяжкі для неї самої часи, і якій вони тепер, невдячні і ожирілі, плюнули в обличчя. І ще заживемо ми з вами, браття українці, росіяни, татари, греки, євреї, люди всіх національностей, яким не тісно, а затишно на привітній землі українській, в добрі, мирі та спокої у державі Україні, що, як і мати в кожного, – одна!
25 березня 2014
Путін у Криму виконує заповіт Петра І
Спочатку про цей таємний заповіт російського самодержця, відомого також своїми не зовсім адекватними вчинками.
13 квітня 1794 року, рівно 220 років тому, повсталі у Варшаві поляки під проводом Тадеуша Костюшка захопили російські архіви дипломатичної установи. Через три роки, у 1797-му, польський генерал і військовий інженер М. Сокольніцкі опублікував частину їх під назвою «Тестамент Петра Великого», в цій праці – думки царя, названого Великим, про те, як підпорядкувати собі Європу.
Що радить Петро І? Передусім, «підтримувати державу в стані безупинної війни, щоб загартувати солдатів, а всю націю тримати напоготові до першої команди вирушити в похід…» Погляньте на історію Кремля, він майже постійно з кимось воював. І не стільки відбивав напади ворогів, скільки сам нападав і сам був ворогом, агресором. У довгому переліку можна називати Кавказ, країни Балтії, Західну Україну, Придністров’я, сучасну незалежну Україну і, особливо, – Крим.
Навесні 1992 року автор, тоді – офіцер СБУ, з колегами брав участь у врегулюванні так званого «Придністровського конфлікту», де також виразно стирчали (та й досі їх видно в Тирасполі) вуха мілітаристської Росії, із автоматом у руках провели визначений керівництвом термін на кордоні України з Молдовою, там, як і нині у Криму, літали бойові гелікоптери і гуркотіли танки, існувала загроза затримання в Молдові, охопленої вже тоді полум’ям конфлікту, транзитних українських вантажів, зокрема, і армійських.
Наприклад, 29 березня 1992 року через Могилів-Подільський до місця квартирування у Чернівцях повертався з навчальних стрільб військовий ешелон із самохідними гарматами і боєприпасами, існувала ймовірна загроза затримання його в Молдові і використання всупереч інтересам України. Лише завдяки втручанню Вінницького управління СБУ ешелон цей вивели з території Молдови.
Тоді, як і тепер, також не обходилося без підбурювачів. Дмитро Корчинський у своїй книзі «Війна у натовпі» (Київ, «Амадей», 1999 р., с. 126, 148) згадував: «…Необхідно було перетворити Придністров’я у слов’янську Чечню, робити його територією, вільною від закону, йти на збурення Одеської області та Молдавії, оголосити Придністров’я притулком революції…»
Тоді все закінчилося мирно. Та повернімося знову до заповіту Петра І. «Усіма можливими засобами розширюватися на північ, уздовж Балтійського моря, і на південь, уздовж Чорного моря…» Спалахнуло тоді вперше і в Криму, де, якщо вірити колишньому заступнику голови СБУ В. Горбатюку, «виникла серйозна загроза сепаратизму і громадянського конфлікту…». Чорноморський флот відмовлявся присягати на вірність українській державі. Перший і останній президент Криму Ю. Мєшков також звертався до Росії за допомогою, вулицями кримських міст ходили багаточисельні мітинги, екстремісти блокували у Сімферополі адміністративні приміщення і СБУ.
Автор був безпосереднім очевидцем цього, бо, виконуючи завдання керівництва СБУ, в парі з вінницьким письменником Віктором Тимчуком, учасником бойових дій, побували на Кримському півострові під «журналістським прикриттям», як кореспонденти однієї з газет. Поселившись у готелі, упродовж двох тижнів збирали, перевіряли і аналізували інформацію, спостерігали за процесами, нерідко виїжджаючи до віддалених районів, спілкувалися з лідерами антиукраїнської опозиції. В результаті цього «журналістського відрядження» було зібрано чимало правдивої інформації про соціально-політичне та економічне становище, міжнаціональні проблеми і конфлікти в Криму.
На підставі багатосторінкового звіту вінничан СБУ підготувала аналітичну інформацію керівництву України «Про становище в Республіці Крим», що допомогло врегулювати ситуацію. За повідомленням засобів масової інформації, в кабінеті Путіна на стіні висить великий портрет Петра І, і це насторожує, бо Кримом може все не закінчитися, Україна стане лише трампліном для кидка далі. Бо ж вимагає того давно зотлілий кумир – «тримати постійну армію…, щоб, поступово посуваючись, підійти під Царгород…» З кримських берегів вже не так і далеко до колишнього Царгорода, Стамбула, який продовжує пропускати через свою стратегічну протоку в регіон Чорного моря російські бойові кораблі, все ще вірячи заспокійливій російській пісенці: «Не нужен нам берег турецкий, і Африка нам не нужна…» Як би не проспати… Не тільки в Україні, Криму, але й у тій же Африці, про всяк випадок…
А тих, хто захоче більше дізнатися на цю тему і, особливо, тих, які не хочуть, чи не мають часу через «борьбу с бандеровцами» прочитати заповіт Т.Г. Шевченка, я адресую хоча б до «Заповіту Петра І», саме так називається книга Миколи Воротиленка, видана ще 2007 року. Любіть Україну і думайте! В Україні, Росії і в Африці, про всяк випадок, хіба мало що може трапитись через той клятий царів заповіт…
23 квітня 2014
Подвиг у снігах на сході України
Як і на початку 1918 року, коли російські більшовики почали наступати на Київ, уздовж залізниці Харків-Полтава-Київ і Курськ-Бахмач- Київ, на шляху їм стали кілька сотень необстріляних добровольців, бо своєї регулярної армії Українська Народна Республіка не мала, – точнісінько так у 2014 році, майже через сто років, на незалежну Україну посунули озброєні до зубів російські війська, на підтримку донецьким і луганським сепаратистам.
І знову першими стали в окопи та бліндажі добровольці, бо армія українська виявилася не зовсім готового до такого несподіваного випробування…
Тоді, в 1918-му, в запеклих боях ворога стримували 25-27 січня чотири сотні Першої української юнацької (юнкерської) школи ім. Б. Хмельницького, 20 старшин і 116-130 вояків новоствореного добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців, без достатньої військової підготовки…
Чи вірили вони у перемогу? Напевно, що ні. Але вони зробили головне: врятували честь нації, показали, що нація бореться, виграли час, протриматися три доби, від 420 до 520 українських вояків, і дали «можливість Україні відписати мир з центральними державами» (Л. Старицька-Черняхівська. «Пам’яті юнаків-героїв») – Брест-Литовський мир, що де-факто означало міжнародне визнання української незалежності.
Дмитро Донцов, ідеолог українського патріотизму, в книзі «До давніх богів» (Берлін, 20-ті роки минулого століття) писав, що мало хто на великій Україні думав про те, що молоді патріоти, які полягли під Крутами, у бою з московськими більшовиками, водночас билися проти Катерини II і Петра І.
Так і тепер. Перемоги над російським агресором ще немає, але вона настане неодмінно. Головне – виграно час і реформували збройні сили України, забезпечили їх надійним озброєння, зупинили наступ на Київ!…
Під час організованого відступу добровольців зі станції Крути одна кота – 27 студентів та гімназистів – потрапила до росіян у полон. Наступного дня всі вони були закатовані і розстріляні. Це був перший випадок розправи над полоненими у роки російсько-української війни (грудень 1917-го – листопад 1921-го).
Так само і нині росіяни плюють на Женевську конвенцію про полонених, якою має гарантуватися життя…
Павло Тичина відгукнувся на цей подвиг молодих людей віршем «На Аскольдовій могилі».
Настане такий час, і точнісінько так, як біблійний Каїн, який убив брата свого, удавиться і каїн московський, вжахнувшись злочинів своїх…
Про це йдеться у романі Миколи Рябого «Ще не вмерла Україна. Це – відгук письменника на подвиг столітньої давнини і подвиг наших днів у снігах на сході України…
2018
Пензель, море і Хрест Святий
Давно помічено: дитина, ледь окріпши після народження, однаково тягнеться ручкою до материної пазухи і до олівця. Отак підсвідомо мале хоче їсти, щоб жити, і… малювати, щоб розвиватися. Перші ті спроби наших дітей нерідко були на чисто побілених хатніх стінах чи щойно поміняних шпалерах після ремонту – там, до чого могла дотягтися рука «художника». Хаотичні лінії, якісь розірвані кола, незрозумілі нам, дорослим, сюжети… Дуже всі ці «малюнки» нагадують наскельні «зарисовки» наших далеких пращурів, зоставлені на камінні Гайдамацького яру і Товстої Могили…
З роками у декого це захоплення непомітно відходить, а в окремих дітей залишається на все життя. Лінії стають чіткішими. Рука – впевненішою, твердішою. І вже вгадуємо в них дивних звірів і небачені раніше дерева… Про таких кажуть: має дар Божий. Їм купують олівці: фарби і альбоми, а з часом віддають до художніх шкіл (там, де вони є!), а де таких шкіл немає (по глухих селах і далеких хуторах), то дітей там відправляють підучитися до місцевих малярів-самоуків, які завжди знайдуться.
Олег Дубровський малюком також списав не одну шпалеру вдома і не одну чисту скатертину на столі… Але школи художньої так і не закінчив. Хіба до неї було йому, хлопчику зі старого бараку на Революційній, а згодом – учневі винницької школи №26 радянська влада, при якій народився і жив, гарантувала всім нам «рівні можливості», але не у всіх вони були однакові в родинах: і різні достатки, і навіть елементарні побутові умови. Через це, думається мені, ми і втратили дуже багатьох кулібіних, рафаелів, ціолковських… Бо не мали належного «ґрунту» під ногами для старту, а в батьків, вічно заклопотаних пошуком нужденної копійки чи й байдужих (і такі є!) – можливості (чи й бажання!) допомогти…
Як і більшість його ровесників, Олег гордо носив жовтенятську зірочку, а згодом – і піонерського галстука. Вірив усьому, що чув у школі і про що читав у книгах. Захоплювався подвигами Павлика Морозова і Зої Космодем’янської, Павла Корчагіна… Ріс допитливим. Намагався знайти відповіді на всі запитання. Не розумів лише, чому батьки при його згадці про діда Франца, материного тата, якось дивно відводили погляди і мовчали. «Не треба тобі того знати…» – сказав якось тато. Але він, переглядаючи сімейний фотоальбом, все-таки часто зупиняв свій погляд на старому знімку з діда. Можливо, на фронті загинув дідусь Франц Сербіновський, як, скажімо, дідусі знайомих хлопців?
За вміння малювати його в школі поважали особливо. То ж охоче оформляв стінну газету і вітальні листівки не лише учням, але й учителям. Як тільки свято на календарі – так і кличуть Олега: те потрібно намалювати, а те розфарбувати…
Не любив Дня Перемоги. Ні, саме свято це він шанував, але коли того дня деяких його друзів до школи приводили за руку дідусі-фронтовики, обвішані орденами і медалями, він сумно стояв на урочистій лінійці, похнюпивши голову. «Де ж дід Франц?!» – свердлила мозок думка. Коли ветерани один поперед одного згадували свої подвиги на війні, Олег спохоплювався: можливо, і мій дідусь також згорів десь у танку чи не врятувався з підводного човна?!…
Коли настав час іти служити до війська, то ще на призовній комісії представники військових частин, або так звані «покупці», які комплектували тут свої команди, дізнавшись, що хлопець має хист до малювання, зманювали його то в авіацію, то в сапери…
Олег не вибирав. І служити потрапив на Північний флот. А це замість обов’язкових на суходолі двох років – цілих три! Та у відчай не падав, а навпаки насолоджувався небаченими раніше краєвидами, що відкривалися оку з радянської бази підводних човнів Ліінахамарі – колишньої часточки Фінляндії, де знімали художній фільм «Командир щасливої «Щуки» про легендарного підводника Олександра Маринеска. Не було тут звичної буйної зелені, як на Поділлі, і таких теплих погожих днів. Лише кам’янисті береги, порослі рідким і низьким лісом. І – море, безмежний водний простір, де за небокраєм, здавалося йому, мав бути отой кінець світу, про який інколи згадувала бабуся…
Коли вдома збирали Олега на службу, бабуся поклала йому до валізи маленького дерев’яного хрестика. «Нехай буде, – сказала. – Заважати тобі не буде – це точно… А можливо, і допоможе…» Так і лежав він собі у потайні кишеньці, не діставав його звідти ніколи, щоб не взяли на сміх атеїсти. Хоча, коли їхній човен пірнав на глибину, то молився навіть капітан корабля. Моря і океани – то справжня непізнана ніким до кінця стихія, повна несподіванок і небезпек, і покладатися там можна лише на Господа Бога, що порятує і відверне біду.
Там, на великих глибинах світового моря, він не міг нічого спостерігати в ілюмінатор (не було такої можливості), тому уявляв собі все десь таким, як у фільмі про капітана Немо чи в казках. Фантазував, що там, за грубими стінами їхньої «залізної хати», володар підводного царства Нептун стереже свої скарби і спокій у морі, суворо карає грішників і тих, хто шкодить морю та його мешканцям. А коли виринали ненадовго на поверхню, і команді дозволяли вийти на палубу («Свістать всех на верх!») хапнути свіжого повітря, то любувався морським обширом, відкладав у закапелках пам’яті деякі деталі, щоб потім зарисувати їх до зошита. В такі хвилини здавалося, що нічого більше в Світі немає, крім цього безкрайого моря і розхитаного хвилями підводного човна, а довгими ночами в тісній каюті, на своєму «другому поверсі», снилася йому суша – Земля.
Що він, подільський юнак, раніше знав про море?
Хіба що:
Раскинулось море широко,
И волны бушуют вдали…
Чи:
На пирсе тихом, в час ночной
Тебе известно лишь одной,
Когда усталая подлодка
Из глубины идет домой…
Але це так лише у пісні співають. Насправді – куди і з яким завданням неодноразово йшов їхній підводний човен, то про це знав лише один командир. Для решти – «Слушать в отсеках!» – і все.
На флоті Олегу доручали малювати таємні штабні карти, але він нічого не міг зрозуміти в тому хитрому сплетінні різних ліній і знаків. Лінії – то лише для необізнаного, а насправді – глибини, течії, підводні провалля і небезпечні скелі…
Кто видел море не вдали,
Не на конфетном фантике,
Кого учили и… скребли,
Тому не до романтики…
Така вона по-чоловічому сувора морська правда-матінка!…
Кмітливого і талановитого молодого матроса командування не захотіло відпускати додому і після обов’язкових трьох років строкової служби направили до морської школи. Він не заперечував, бо дуже вже пасували йому штани-«кльоші», безкозирка і «лєнти в якорях». Дівчата, мов підкошені, падали перед «мореманом». А він став мічманом і невдовзі сам знайшов свою другу половинку – Людмилу…
З букетом квітів прийшов якось до її квартири, натиснув ґудзик дзвінка при дверях.
– Хто там? – почулося.
– Це я – Дубровський…
– Ну, прямо як у тому кіно… – посміхнулася.
І далі справді все у них було, як у доброму романтичному фільмі: шалене кохання, коли один без другого не можуть, діти – Олег і Людмила…
Та стара біблійна істина каже, що всьому є початок і всьому є також свій кінець. З часом завершилася і флотська служба Олега Дубровського.
На «гражданці» пішов працювати художником на електротехнічний завод – колись потужне підприємство, а нині – ринок, місце роботи вчорашніх безробітних. Щоправда, тут доводилося більше писати різні плакати і транспаранти із партійними гаслами і закликами, лише зрідка малювати щось на замовлення керівництва.
Якось випадково познайомився з батюшкою Никифором, священиком села Прибузького, який щось замовляв на електротехнічному. Розбалакалися, а потім і заприятелювали.
Наступне знайомство, також випадкове, круто змінило все життя Олега, як він сам каже «на сто вісімдесят градусів». У вільний від роботи час допомагав отцю Никифору, паламарював, писав для церкви ікони… За цим заняттям і застав його благочинний Вінницького району УПЦ Московського патріархату отець Василь Моспанко.
– Та в тебе, хлопче, справжній Божий дар, – сказав. – А співати вмієш?
– Кажуть люди, що так… А що? – запитав.
– Тоді йди до нас… Треба тобі починати самостійно служити в церкві…
Василь Моспанко і привів Олега Дубровського «за руку» на вінницьку Першотравневу, до єпархіального управління УПЦ МП. Разом з отцем Никифором вони рекомендували його митрополиту Агафангелу. І владика висвятив його в 1991 році на священика, благословив служити Господу…
Перший прихід мав у Попівцях Барського району. Потім служив побіля Вінниці, в Сокиринцях будував дзвіницю, у Лисянці також будував і писав ікони для іконостасу… Кажемо «будував» – у прямому розумінні цього слова, бо у вільний від служби час брав до рук кельму, молоток, лопату, місив розчин і подавав його майстрам.
Якось нагодився відвідувач, а Олег саме кидав шухлею пісок у бетономішалку.
– Де піп? – питає.
– Це я, – протер запорошене обличчя.
– Чудасія, їй-бо, щоб піп отак лопатою махав… – вдарив той руками об поли.
Фізично працювати отцеві Олегу подобалося, і він охоче допомагав майстрам, а сам потроху вчився у них.
Запросив місцевого дядька вимурувати грубку в церкві, домовилися за ціну. Розпланували місце. Муляр поклав першу цеглину…
– Давайте так: ви з одного боку муруватимете, а я – з іншого, – запропонував Олег.
– А ти вмієш? – критично подивився той.
– Побачите… – і швидко поклав кілька рядків цеглин.
– Почекай… – зупинив його майстер, помітивши рівненький шов. – А як же гроші?
– Плачу, як і домовлялися, вам… А сам працюю безкоштовно…
– Ну, то нехай…
Так він навчився будувати грубки, печі, а потім – і каміни…
І все-таки на першому місці у Олега – служіння Богу і малювання ікон, що невіддільне одне від одного.
– Перш ніж братися за образ, я завжди переодягаюся в чисту одіж і довго молюся, – каже Олег. – Сюжети часто приходять до мене у снах… От задумав я, було, «Остробрамську»… Приснилося, що стоїть вона на кулі земній і тримає покров над усіма нами… Так і нарисував… Чи остання ікона «Доручительниця», що ось вона на фото перед вами… Довго підбирав їй тло, аж поки не зупинився на золотому… Кажуть, оригінально і свіжо… Зараз замислив «Страсну»…
До 2004 року Дубровський був священиком УПЦ Московського патріархату. Але одного дня, як тільки у країні розпочалася передвиборна агітація, до їхньої церкви прийшли якісь люди і запропонували священикам гроші за підтримку одного з кандидатів. Купюри лежали у конвертах із написом «Держава».
Олег не стерпів і розповів про це журналістам «5-го телеканалу». Так і прославився отець на всю Україну…
Але відтоді місця йому в церкві не стало. «Ми б раді тебе взяти, але…» – багатозначно розводили руками в єпархіальній канцелярії.
І опинився Олег у Вінницькій єпархії Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Каже, що вирішив так після прочитання книги Арсена Зінченка «Благовістя національного духу. Українська церква на Поділлі в першій третині XX ст.», виданої ще 1993 року київською «Просвітою» про многотрудний і тернистий шлях УАПЦ до незалежності України. Священики її не йшли парадним маршем до 24 серпня 1991 року, а боролися і гинули за це, страждали в тюрмах і таборах… Були поміж них і такі відомі постаті, як композитори Микола Леонтович і Кирило Стеценко…
Єпархіальне управління УАПЦ у Вінниці виявилося в храмі «Всім скорботним радість», на місці перепоховання жертв масових репресій 30-х років. Десь тут лежить і його дід Франц Сербіновський, тато матері, розстріляний у 1937 році…
УАПЦ, звичайно ж, на Поділлі поки що не така могутня і заможна, якою була у часи, описані Арсеном Зінченком, але приходи її потроху множаться і людей у храмах більшає.
– Зайшли якось до храму двоє літніх чоловіків, – розповідає настоятель церкви протоієрей Сергій Москальчук. – З’ясувалося, рідні брати-шахтарі з Донбасу… «Ми – українці, – сказали. – Приїхали, бо захотіли побути в українській церкві…»
Донедавна служив Олег в одному з сіл Барського району, в старій хаті, пристосованій під храм. Та якось після сильних дощів упала стеля, і «робочого місця» не стало. Нині він – поки що священик без приходу, але бере участь у церковній службі. Хрестить, вінчає і проводжає в останню путь… І робить все це не нашвидку, аби з рук і гроші в кишеню, а за всіма церковними правилами Тому й просять люди саме його…
Живе у звичайній комунальній квартирі, отриманій дружиною Людмилою – довголітньою робітницею міського хлібозаводу. Син спочатку також був висвячений і дякував, а тепер працює електриком у Літині, можливо, ще повернеться до священицтва… Донька Людмила – школярка…
Живуть небагато. Ясна річ, можна було б заробляти малюванням, адже з-під його пензля виходять шедеври, як свідчать фахівці, прекрасні ікони…
– Образи святих нині люди рідко замовляють, – каже отець Олег. – А якщо і знаходяться такі набожні замовники, то рідко розраховуються за роботу… У людей зараз немає грошей… А ті, в кого вони є… Ті просять намалювати на капотах і крилах своїх автомобілів різних зміїв, вишкірені пащеки ящерів і динозаврів, тигрів і левів… Я відмовляю, бо такі сюжети притягують зло і нещастя… Намагаюся пояснити це молоді, але не всі те розуміють. Кажуть: «А ви освятите – і все буде гаразд!..» А я на це: «Ні, не буду я хижі пащі і звірячі вишкіри святити… Ні за які гроші не буду!…»
Справді, подумав я, щось не бачив у місті жодного авто зі, скажімо, зображенням Богородиці на капоті, яка б оберігала його власника від лиха. А було б оригінально і гарно. Люди, побачивши таке, не плювалися б услід, а хрестилися і шепотіли молитви…
…А свою ікону «Доручительницю» отець Олег одного разу приніс до храму, щоб полюбувалися нею прихожани і поклонилися їй. У снах йому вже бачаться нові образи…
А ще вірить отець Олег, що з часом десь збудують новий і світлий храм, де він буде служити і для якого писатиме ікони…
2012
