МИКОЛА КРИЖАНІВСЬКИЙ

 

Крижанівський Микола Миколайович народився 27 липня 1952 р. у с. Сліди Могилів-Подільського району на Вінниччині. Закінчив Вінницький педагогічний інститут (1974). Вчителював, був на редакторській роботі. Займається скульптурою, громадською діяльністю.

Прозаїк, публіцист, поет. Автор книг: «Про козацький скарб» (2002), «Битим шляхом правда ходить» (2007), «Поезії» (2007), «Черепки» (2013), «Третя куля, Або Остап Гоголь полковник Могилівський» (2016) «Мальована хата» (2018); публікацій у колективних збірниках і періодиці, у т. ч. краєзнавчих праць.

Заслужений учитель України. Лауреат літературних премій ім. М. Стельмаха (2012), «Кришталева вишня» (2016), ім. О. Чорногуза (2019), кавалер відзнаки НСЖУ «Золоте перо».

Член НСПУ з 2017 р., НСЖУ з 1991 р.

Живе у рідному селі.

 

«Крижанівський досягає своєї письменницької мети і неабиякого ефекту не лише за рахунок добре продуманої тематики, але передовсім завдяки майстерному опрацюванню теми у стильовому та стилістичному аспектах, а також завдячуючи особливій гуманістичній етиці… Він є письменником правди, як би пафосно сьогодні це не звучало; причому, єдино можливої правди, бо йдеться про фундаментальні підстави виживання народу, про добро і зло, про пам’ять землі і роду, про найтонші механізми взаємозв’язку між усім сущим на цій землі, про одвічну симфонію землі і неба, учасниками якої ми є, відколи виникнув наш український світ».

Анатолій Подолинний, 2013

 

«Проза Крижанівського міцна й жилава, мов рука хазяйновитого селянина. Оповідь ведеться неквапом, вивірено, так – скиба за скибою – лягають позад плуга борозни. Правдивість змальованих картин глибоко закорінена в особистому досвіді автора».

Віктор Мельник, 2014

 

«Крижанівський, за моїми спостереженнями, цілком спроможний продовжити традиції вітчизняної новелістики на найвищому ідейно-художньому рівні, наближаючись до художньої переконливості Григорія Косинки або і до Гр. Тютюнника».

Олег Соловей, 2016

 

КРІЗЬ ВІКОВІЧНІЇ ТУМАНИ

 

БЕЗПІЛОТНИК

(Оповідання)

 

У сірому ранішньому небі прогуркотіла пара літаків і зникла далеко у височині. Через якусь хвилину за нею пройшли ще кілька. Ці летіли трохи нижче, видно було під крилами довгі сріблясті тіла ракет. Вони довго розганялись, задирали свої дзьобаті носи і, впираючись в бетон струменями чорного диму, піднімались в небо. А йому не треба тої вичовганої колесами доріжки: злітав просто – з рук. О, як він знав ці міцні загорілі руки! Без них не піднятись йому в повітря. Вони його напоювали отим животворним пальним, тою вогненною кров’ю, що загорялась в ньому, оживляла маленьке сердечко-двигунець і воно починало шалено крутити такого ж невеличкого пропелера, котрий і піднімав його майже так само високо, як літають ті великі літаки.

– Ну, что, пацан, полєтаєм? Щас заправім, поставім телевізор і паєдєм снімать кіно.

Руки грубо підняли з землі за «хвоста» і занесли в кімнату. Там вклали в нього ті ненаситні камери, через котрі він вже не раз потрапляв під кулі. Та поки що все миналось і він, як завжди, повертався додому, хоча знав, що вже багато таких не прилітали із «заданія». Правда, за ними ніхто не сумував. Кому жаль маленького літачка та ще й без пілота? Так і прозвали їх безпілотниками – пацанами без душі і тіла. Але то неправда. Це Безпілотник твердо знав. Нікому не признавався, що відколи перший раз піднявся в небо, відтоді з’явилось у ньому щось живе, схоже, як у людей. Він хотів сказати про це, та щоразу той, що «годував» його з рук і запускав у небо і не здогадувався про думки свого «пацана», а, як завше, видолубував з нього окаті камери, безжалісно брав за «хвоста» і ставив в куток до безлічі безмовних літунів, як і він. Ті камери були для хазяїв дорожчими за все на світі. Навіть, коли пропадав його товариш, люди шкодували лише за матеріалом, як вони казали, і посилали їх, пацанів, знову і знову туди, де стріляють.

Але як би не було, а Безпілотник любив літати. Він не думав про небезпеку, небо – його море, в якому він справді оживав: підставляв сонцю свої легкі крила і дивився на землю. Там, куди він літав, вже вигоріли всі соняшники і маки, але, одначе, дихалось йому над чорними полями краще, ніж на тому летовищі, де їх маленьких чомусь недолюблювали великі, наповнені людьми літаки. Там були живі пілоти, але ж і він – пілот-літак. Їхні великі літаки без пілотів мертві, а він сам просто живий літак. Безпілотник зітхнув і трохи ворухнув крилом, торкнувши такого ж товариша, той відповів йому таким же ж дотиком кінчика крила.

Рипнули двері і втиснувся до них Хазяїн. Безпілотник побачив загорілі руки і щось у ньому здригнулось – зараз візьме, винесе на двір, дасть пального і підкине у небо.

– Нада полєтать. Нєт нікакой інформації с той сторони, – сказав до нього, як до старого товариша. – Пошли-паєхалі. – Взяв на руки, як маленьке кошеня, і ступив із тісного, набридлого сховища.

– О, так би давно, а то тягнеш за хвоста, – Безпілотник радісно крутнув коліщатком до блискучої пряжки із двоглавим орлом, що висіла на паскові на товстенному животі хазяїна.

Безпілотник знав своє небо добре. І «заданіє» просте: «Заснять і передать інформацію о сосредоченії сіл врага». Щодо останнього слова в цьому наказі, то він не все розумів. Втім, йому навіть цікаво знімати колони машин, такі він бачив і на своєму боці кордону. Людей-солдатів, що копали і тут, і там довгі-предовгі окопи. Він чув, що по той бік знаходилися «врагі». Значить, він летить до ворогів, а згори, з неба вони здаються однаковими, нічим не відрізниш від своїх. Та це байдуже: головне – летіти, хапати пропелером повітря, і відчувати велику силу своїх маленьких крил, що несуть його високо над всіма цими озброєними людьми, котрі, певне, й не знають, що роблять, бо стріляють навіть по ньому, залізному пілоту-літачку.

Небо обійняло його прохолодою свіжого повітря і, купаючись в ньому, він підіймався все вище і вище, у свій море-океан. Разом за ним поспішало і Сонце – червоне, ще невмите ранком, схоже на ті громи-вибухи, що спалахували вже там, на обрії, куди він летів. Літачку легко і радісно. Зараз він був навіть вище Сонця, вище від усіх на землі, що там внизу бігають, стріляють, і від того вогню, що нема-нема, та зненацька охоплює весь небокрай. Лише одне мучило його маленьке залізне серце – він не міг піднятись ще вище, ще далі, аж за обрій, за межі того вогню, що вибухав у його небо клубами чорного диму. Він скерував себе трохи вбік і хапнув пропелером більше повітря, як враз щось гидко запищало в ньому і невидима рука силоміць повернула його туди, донизу, де горіло і палало, примусила знижуватись прямо до самої землі. Серце його стиснулось, він з жалем подивився вгору, де в небі купалися вранішні пташки. «Хіба ними ніхто не керує?», – подумав і хотів шугнути знову вгору, але та ж невидима сила притиснула його до самих окопів, до бійців, що вже стріляли по ньому. Але все йому стало байдуже. Натомість щось клацнуло у нього під «животом» і відчув, як висунулися звідти ненависні камери – почалася робота.

У його маленьке тільце важко було влучити. Безпілотник забув про голубе небо, його охоплював азарт: кружляв над самими шанцями, над кінчиками довгих чорних стволів, що не встигали по ньому встрелити, бо він великий мастак на всякі викрутаси і знімав на всі свої камери безпомічних людей, котрі не могли вгнатись за ним. Піднімався вище і раптом падав грудкою донизу на блискучі шоломи, проходив над колонами танків чи ще якогось залізяччя, що снувало, гуркотіло туди-сюди полями і дорогами, стріляло і гримало своїми гарматами, від чого його підкидало до неба, та це лише заохочувало його до карколомних повітряних піруетів. Він знав, що привезе своєму Хазяїну багато «матеріалу», і за це його знову запустять в небо, і він хоча б на кілька хвилин політає у височині разом з пташками, а тоді вже, як годиться, візьметься до справи. Безпілотник любив небо.

Захоплений своєю значимістю перед маленькими солдатиками, що ніяк не могли вцілити в нього, перед безпомічними гарматами, що безсило плювались мимо його безстрашних крилець, літачок, насолоджувався боєм. Аж тепер відчув себе справжнім бійцем, котрому конче потрібно виконати своє «заданіє». Він скеровував свого гостренького носика прямо на ворога, прямував на засмаглі чужі обличчя і такі ж темні від злості очі, але це нітрохи його не лякало. Знав – зараз, на своєму летовищі, дужа рука натисне щось на пульті і поверне його-героя назад додому. Ось так і є: самі ворухнулися крила – він, несамохіть попрощався зі своїми ворогами, так, як робили великі літаки, і почав набирати висоту. На шляху назад скраю поля, помітив невеликий блокпост і як солдат звів у небо велику гвинтівку з оптичним прицілом. Провів камерами по синьо-жовтому прапору, що тріпотів над ним, як раптом щось вдарило в його нашпигований приладами «живіт» і побачив, як випадають з нього маленькі скельця і ще якійсь кружечки та пружинки. Подумав, тепер легше буде летіти, але висоти не міг набрати, як не напружував свій моторчик – він «кашлянув» зо два рази і замовк. У небі стало тихо. А там, внизу, гуркотіла і невідворотно наближалася до нього земля. Безпілотник, як міг, напружив крильця, аби штопором не впасти в густу почорнілу пшеницю. Через силу вирівнявся і пропоров, мов ножем, золотисту сорочку землі. Його обсипали важкі, вже давно переспілі зерна. Гарячково подумав: «Мені б зараз Хазяїна, щоби взяв на руки…». Над ним щось прошуміло. Глянув – це його пацани, але ті не звернули уваги на підбитого товариша, лише махнули на прощання крильми. Згадав – безпілотників не рятують. Кому він уже знадобиться, поранений, підбитий? В пам’яті зринули слова їхньої полкової пісні: «…і вмєсто сєрдца пламєнний мотор». Відчув, його сердечко-двигунець вже застигає, холоне і… Безпілотник заплакав.

– Ти хто такий? – зненацька перед ним постало дівча: русяві, такі ж прямі, як і стебельця пшениці, кіски, спадали на худенькі плеченята, прикриті благеньким пістрявим платтячком.

У руках дівчинка тримала пучечок синіх квіточок. Безпілотник не раз бачив такі з неба, що всівали скрізь оці жовті поля.

– Я… – літачок зам’явся, не знаючи від страху і невідомості, що сказати. – Я… я Безпілотник… пацан…

– Хм… – дівчинка засміялась… – Пацан… Ні, ти літак іграшковий, літачок.

– Ні… – вже сміливіше повторив той. – Я – Безпілотник, справжній.

– А що ти тут робиш? Я у нас таких не бачила.

– Літаю… ну, літав. Тепер ось відпочиваю, – Безпілотник не хотів зізнатися, що він вже ніколи не злетить.

Та дівчинка вже здогадалася – з ним щось сталося.

– Тебе, мабуть поранено, – вона торкнулася крила.

– Ой! – вирвалося в літачка. – Так, трохи… – він намагався прикрити розтрощений живіт.

– Ага, бачу. Тут щось було. Воно випало і крило поранене, – вона взяла його на руки, як ляльку, і погладила по спині.

Літачкові стало соромно, що його, як іграшку, жаліють і, водночас, стало приємно і спокійно від її тоненьких теплих рук. Він навіть нічого не сказав, а притих, не знаючи, що буде далі.

– А ти візьмеш  мене з собою… літати?

– Ні, мої руки там, я з рук літаю… літав… – він хотів розказати їй про Хазяїна, та замовк, знаючи, що вже ніколи нікуди не полетить, і поглянув сумно туди, де була його домівка.

Дівчинка теж повернула голову туди, звідки долинав постійний гуркіт, а тут валив чорний дим, здригалася земля, сліпили очі яскраві спалахи.

– Там мій татко, – сказала тихо, зажурено і опустила голівку долу.

– А татко це – Хазяїн?

– Ні, – не зрозуміла вона. – Татко – це тато, батько. Я його донька. В мене ще є старший брат, вони разом пішли туди… – показала рукою на схід.

– А брат теж тато?

– Брат, – дівчинка задумалася. – Брат… це коли ти йдеш одна, – показала рукою аж за виднокрай, – і не боїшся, бо тільки гукнеш – він прибіжить, – подумала ще. – Це коли не страшно ходити полем. Ось ці квіточки висушу і подарую йому, бачиш, – показала на букетик волошок. – В нього очі такі ж сині-сині. І в мене теж, диви, – кокетливо підняла до своїх очей літачка.

Безпілотник не знав, що й казати. В нього не було брата. Ті, з ким він разом літав, мали лише намальовані номери на боках і ніколи один одного не захищали. «Сто первий, сто второй, на вилєт…», – згадав звичну команду і похнюпився. Йому стало добре на руках в цієї дівчинки, але думки линули туди, до своїх, до міцних волохатих рук Хазяїна: «сто первий, сто второй…». Вже ніколи не відчути йому такого тривожного до кожного гвинтика наказу:  «На вилєт, на вилєт, на вилєт…»

– Ой, вже пізно, мені пора йти. Мама вдома сама, – дівчинка поклала літачка на землю. – А ти полежи тут, я завтра прийду до тебе. Не бійся.

Він навіть не запитав, як її звати.

– Зажди, а як тебе зовуть?

– Катря, Катруся, – кинула вже здаля.

Гм, подумав літачок, і йому почулинулися слова про «стєпного сізого орла… » Вони, пацани-безпілотники, вважали, що то пісня про них і ще про якусь Катюшу. Цих «катюш», що стояли чорними довгими рядами на краю летовища, молоді солдати називали ще «градами», а старі офіцери, такі, як його Хазяїн, чомусь лише «катюшами». «Катря…» – повторив про себе ще раз Безпілотник. – «Катюша – дівчинка?…»

 

БТР різко розвернувся і бортом притиснувся до бетонної стіни блокпоста. З далекої лісосмуги, що зеленіла прорідженими снарядами деревами, його майже не було видно. Проте, башта з гарматою повільно повернулася туди і завмерла, впершись дулом в самий центр посадки, що рябіла, як геодезична лінійка, обгорілими до чорноти стовбурами та ще живими зеленими дубчаками.

– Батько прибув, – вигукнув молоденький, худенький боєць, чия висока статура була затиснута в такий же зелений бронежилет, обвішаний набоями та гранатами. – Товаришу командир, за час вашої відсутності блокпост обстріляли. Втрат немає, один поранений…–  хлопець трохи знітився.

– Хто? – спохмурнів командир.

– Та… рана не важка…

– Питаю – хто?!

– Ваш Андрій, Василю Володимировичу, – по-домашньому тихо відповів боєць. – В плече…

Комбата по-синівському любили всі і називали шанобливо по-козацьки «батьком». З ним разом воював добровольцем і його вісімнадцятирічний син Андрій. Командир ставився до всіх однаково –справді по-батьківському. За час війни із сотні бійців батальйону залишився цей невеличкий, але важливий блокпост на самій передній точці фронту.

– Дрантя мале… Сунеться, куди треба й не треба. – Гнівно випалив командир. – Де?

– Тут, з нами. В госпіталь відмовився. Зате він безпілотника підбив.

– Збивати треба, а не підбивати. Цілі зграї цього вороння літає, – заспокоюючись, відповів комбат і зайшов у бліндаж.

Андрій сидів трохи збоку від вузької щілини-амбразури. Плече було забинтоване. Він дивився на поле. Ліва рука була підв’язана, а правою спирався на ствол автомата.

– О, тату. Бач, я не хотів.., – хлопець спробував підвестись, та батько зупинив.

– Сиди вже, герою. Добре, що мати не бачить.

– Тату… батьку… – вже по-військовому, так, як усі, мовив син. – Розумієш, він, гад, кружляв над самими головами, ну і…

– Ну, і отримав. Молодець, що поцілив, синку. А рана до весілля заживе. Тільки матері нічого. Ні слова, чув?!

– Гаразд, батьку. Заживе, головне – права рука ціла, стріляти зможу.

– Ну, дивись, видно стріляти-воювати ще довго доведеться.

Командир повернувся до бійців, котрі чекали, які новини він привіз від командування. Всі вже бачили, що операція, так зване АТО, давно переросла у справжню війну і, напевне, це лише її початок, війни…

– Діла невтішні, хлопці, – командир присів на порожнього ящика від набоїв, витяг дешевеньку «Приму», і майор Володя Чаленко подав йому вогню.

– А це що таке?! – комбат взяв у руку потерту, з мідним блиском, дивну запальничку, зроблену з гвинтівочної гільзи.

– Фронтова, командире, з тої війни. Казали – останньої, а бач, пригодилася. Батько беріг, а коли помирав, підкликав мене і так тихо каже: «Візьми, Володю, там у скриньці оте моє кресало, хай зігрію душу напослідок. З другом під Москвою взимку сорок другого, обмінялися, залишив на спомин…» Обдивився запальничку, комусь посміхнувся, чиркнув і протяг мені: «Тримай, Володю, – прошепотів. – Це тобі… вам… від нас…».

– Гільза від трьохлінійки, – завважив комбат. – Такими набоями он Василь Любуня воює, і ти, Андрію. Каже, кращих для снайперки і не треба… Гм, Москву діди і батьки наші відвоювали, – і додав помовчавши: – А що з того?

– А з того он залізних шершнів на нас напускають, – Чаленко показав на синіючий в щілині шматочок неба, де якраз з’явився цілий рій безпілотників, що прошурхотів зовсім невисоко, трохи осторонь від блокпоста.

– Так, діла невтішні, – скрушно похитав головою комбат Вовченко. – Ще день-два і могли б взяти місто, а тут знову – стоп. Перемир’я! Була б моя воля, давно би це АТО закінчили. Щось не те, хлопці, діється… Мабуть, там, у верхах, краще видно, ніж нам тут, на передовій. Треба, браття, воювати.

– Треба, то треба, батьку, – сказав Чаленко. – Нам би патронів підкинути. Ще одна атака і гаплик.

– Візьми кресало, – посміхнувся командир. – Привіз. Гайда, знімайте! – показав на обліплений зеленими ящиками БТР. – Є тут на кресала й до сала.

– О, тепер ми їм вкрешемо, – повеселішав Чаленко, беручи ящика з кулеметними стрічками, і промугикав, попахкуючи цигаркою: «Лента за лентою набої подавай…».

 

Катруся похвалилася мамі про дивного літачка, що не знати з якого світу впав на поле.

– Дивись, дитино, а то літає тут всяке гаддя, – застерегла мати.

Та вранці дівчинка вийшла за село і попрошкувала до того місця, де вчора залишила його в нескошеній пшениці. День видавався теплим, сонячним, лише далеко звично чорнів краєчок обрію та доносився звідти лякаючий гуркіт. Але це вже ставало буденним, і вона не дуже того боялась – знала, що по цей бік Андрійко і тато, то чого лякатись. Сміливо йшла полем, піднімаючи жайворів, котрі свічками вилітали з-під ніг, зависаючи прямо над нею. Радіючи гарному ранку, мало не наступила на зачаєного Безпілотника, що злякано ворухнув крилом, почувши кроки дівчинки.

– Привіт, пацан, – Катруся стала над ним і благенька, кольору неба, сукенка файнула на нього свіжим ранішнім повітрям.

Літачок промовчав, бо не знав, що відповісти цій маленькій людині, котра мовби прилетіла з його синього моря-неба. А що казати?! Він вже ніколи не відчує отих пружних струменів-хвиль, на котрі так легко опирались його крила.

– Послухай, чого ти набурмосився і мовчиш? Я хочу, щоб ти навчив мене літати. Ну, хоча б поширяти з тобою у небі, високо-високо, вище за жайворів, – Катруся подивилася в той бік, де по голубому полотні горизонту хтось розводив сіро-чорну акварель диму. – І хочу побачити, де мій Андрійко і татусь. Навчиш?

– Та я… та я ж поранений, підбитий, – сумно нагадав Безпілотник.

– Ну, що там в тебе таке? Давай подивимось, – вона знову, як вчора, взяла його на руки, але вже з цікавістю почала оглядати його живіт, крила, гостродзьобий носик. – Хм, нічого тут страшного немає. Розпхинькався тут мені. А ще пацан називається. Скажи, а пальне в тебе ще є?

– Та є трохи. Якраз, щоб повернутися назад, – Безпілотник помовчав. – Назад, на базу.

– Невже ти полетиш туди?

– Ні, я вже нікуди і ніколи не полечу…

– Скажи, а що потрібно, щоб ти… ми полетіли?

– Потрібно мене взяти на руки, – він згадав дужі волохаті руки Хазяїна і безнадійно подивився на її тоненьку, майже прозору, фігурку. – Ти мене не піднімеш.

– Я?! Та я вдома мамі все допомагаю: і по господарству, і по двору, і навіть череду пасу, поки Андрійка нема, і навіть дрова рубаю, коли мама хвора. «Ти мене не піднімеш»… А на руках тебе хто зараз тримає? – насмішкувато запитала.

– Та це ж треба мене високо підняти і крутнути пропелера, щоб сили набратися.

– Ну то й що? – не здавалася Катруся. – Я, знаєш, з якої криниці воду викручую? Сонця у ній не видно.

«А чому б не спробувати?», – подумав Безпілотник. – Може, справді вдасться. Головне – злетіти, а там – до своїх, до Хазяїна, і знову літати, знову впиратись грудьми в туге повітря. Хай ставлять ті ненависні камери, через які все сталося, але ж знову – в небо, і повно пального для мого сердечка-двигунчика, а за це можна робити, що накажуть».

– Не знаю, – завагався. – Якщо ти не втримаєш, я можу впасти і тоді все, зовсім розіб’юся…

– Не бійся, я дужа, – вона погладила його по спині від самого дзьоба до хвоста. – Давай, пацан, спробуємо, ти ж хочеш знову літати, я знаю.

– Хочу, – він притулився до неї і відчув, що якась добра сила передається йому, мовби заряджався так потрібною йому енергією життя, без котрої ніколи не можна злетіти в повітря, відірватись від землі. – Еге, давай спробуємо, тільки потрібно зійти на горбик, щоб вище було, ти ж маленька, і звідтіля…

– Це ти маленький, а я доросла: скоро піду в перший клас, – ображено зауважила Катруся. – Пішли, пацаня…

Вона взяла його на руки і понесла на самий край поля, туди, де воно спускалося до глибокого яру. Внизу джеркотіла невеличка річечка і бігла далі своєю дорогою аж в село. «Якщо не злечу і впаду, то краще б у воду», – подумав літачок

– То що, товаришу командир, що в тебе крутити?

– Про… пропелером. Різко і міцно тримай, поки я не наберу об… об… обертів, – Безпілотник від хвилювання почав заїкатися, та враз напружився, як робив щоразу перед вильотом, і завмер.

Катруся стала скраєчку горба, підняла літачка. Вітер розкуйовдив її кіски і лоскотав ними його ніс. Ці русяві промінчики, як стеблини пшениці, так гарно стелились від нього аж у голубе небо, що йому на хвильку зовсім не захотілося летіти. Навіть з якоюсь надією подумав, що може вона не матиме сили крутнути пропелера і підкинути його своїми тоненькими рученятами догори.

– Зачекай! – Катруся ледве не крутнула пропелера. – А мене візьмеш із собою?

Безпілотник здригнувся. Він збирався вже підкоритися волі дівчини і, або пан – або пропав, а тут… Ще цього бракувало! Що скаже його хазяїн?!

– Тебе? А куди ж тебе взяти?

– Та я так… – знітилася Катря. – Просто дуже хотілося побачити наше село звідти, з неба. Мабуть, воно дуже красиве. Тільки шкода спаленої церкви.

– Ага, красиве, – згадав Безпілотник, – я бачив, а церкви – ні.

– Нічого, ще роздивишся, правда? І розкажеш мені, що бачиш.

– Розповім, – буркнув, не вірячи у свій злет.

– Ну, то, гайда, полетіли! – Катря випростала руку і щосили крутнула пропелера.

 

Блокпост наче підняло до неба і кинуло об землю. Комбат довгим поглядом оглянув хлопців. Почорнілі і люті, вони мовчки чекали одного єдиного наказу. І він знав, якого: щоб припинити це пекло, треба дістатися зчорнілої лісосмуги, звідки вивергали спопеляючий вогонь ворожі «гради». Туди! Знищити оцими останніми бійцями ненависне кубло «братів» у самому їхньому лігві, інакше ще один-два залпи і накриє клятий московит вже всіх до останнього.

– Андрію, заляж он в тому покинутому окопі, – показав на обгорілий кущ шипшини. – Ми повернемось і заберемо тебе, – глухо і беззаперечно наказав синові.

Це все, що в цю хвилину міг зробити для пораненого комбат.

Андрій кивнув, і його очі звузилися у щілини.

– Батальйон!… – комбат хотів віддати наказ по-військовому, та зупинився. – Хлопці, – перелічив очима всіх одинадцятьох, що залишилися. – Там наш, мирний світ, – глянув на захід, і бійці мовчки скосили туди очі, а вечірнє сонце обрамило червоною барвою їхні обличчя. – Наш, – з притиском твердо, що аж хруснуло в скронях. – І ніякої велико- чи новоросії ніколи не буде на цій святій землі! Поки що тут якась лугандонія. Тож гайда, козаки, пішли на цю паскуду.

Вони зібрали залишки набоїв і один за одним виточились із розбитого блокпоста.

– Андрію, – Чаленко підійшов до юнака, – візьми, – і протяг йому запальничку. – Тримай вогонь, синку, – тихо мовив. – Не дай йому згаснути

Старший Вовченко нічого не сказав – лише суворо подивився на обох.

– Пішли! – повторив ще раз і першим ступив із лісосмуги.

 

Маскуючись, бійці непомітно підійшли до ворога. Кілька «градів» стояли один коло одного, направлені туди ж – у зоране вибухами поле.

– Вот с утра подвезут пірожки і єщо покормим хахлов нашімі гостінцамі. Ну, за побєду! – піднімаючи залізну кварту, хвацькувато виголосив червонопикий капітан, мабуть, командир цієї зажерливої зграї.

Тоненькі вусики капітана були закручені догори і він здавався вгодованим. Молоденькі солдатики наливали із баклажок спирт і весело частувались, дзенькаючи такими ж квартами: «Во славу русскаво аружія!».

«Ну от і добре, голубчики, на здоров’ячко, за упокій ваших душ нещасних, – прошепотів комбат. – А ми трохи почекаємо, щоб легше вам, довбаним, було нашу землю покидати, та своїми гостинцями вас пригостимо. Ох і почастуємо!» – про себе подумав Вовченко.

– Мітрофан, Мітя! – почулося з темноти, – А принеси-ка сальца, там в кабінє в майом бардачке. Наші братья-малороси знают толк в етом дєлє. Губа – нє дура. Ге-ге-гге! – зареготав, дістаючи з консервної банки добрий шмат смаженини. – Вчера деенеровци подкінулі, так сказать, експропріїровалі в мєстних аборігенов.

– От-от, – прошепотів комбат. – Буде вам і сальце, і до сальця, а як же, щоб як у людей… Мітя-Вітя… Вже один дебелий Вітя поцибав поза вуйкові городи і вас, гадів ядучих, поженемо.

Бійці чекали команди. Вовченко прикинув, скільки їх, вже добре п’яненьких, градівців. Виходило – по двоє-троє на брата. «Не біда, – подумав. – І цих укоськаємо. Хай наберуться, як жаби мулу, – і показав на пальцях Чаленку – зачекати, той мовчки кивнув головою.

– А ш-што, орли, давайте н-нашу боєвую спайом, – затинаючись, запропонував капітан і затяг на диво писклявим голосом:: «Расцвєталі яблуні і груші, Попливлі тумани над рєкой, Вихаділа на берег Катюша, Нна високій бберег, нна крутой…»

У Вовченка аж заниділо в грудях, і наче важка грудка посунулася до горла.

– У, гади, таку пісню паскудите! – він дістав з-за халяви ножа і з болем прошепотів: – Катрусю, доню… Кульбабко моя…

Чаленко притис його до землі:

– Тихіше, батьку! Тихіше!

Та градівці вже й не могли нічого почути. Лише капітана ніби щось насторожило.

– Мітя, Мітрофан, – пробелькотів задерев’янілим язиком.– Поді проверь, што там вокруг нашіх градобоєв-гориничєй. Показался какой-то шопот… Там што – девкі у вас, што лі? О, хохлушкі хороші… ех , босякі, йолкі-моталкі…

Солдатик підвівся від вогню і попрямував хисткою ходою прямо на зачаєних бійців.

Небо вже починало сіріти і видно було, як Митрофан збивав грубими берцами з принишклої трави вранішню росу.

– Йди, йди-но сюди, голубчику, дибай, дибай, маленький, тут тобі жаба й цицьки дасть, – комбат кивнув до Чаленка. Той раптом піднявся перед градівцем на весь ріст і лише одним дотиком звалив його з ніг, але підхопив за барки і спокійно наказав:

– Тіше, Мітя, не шуми!

– У… у… укри?! – забелькотів переляканий Митрофан, побачивши на рукавах синьо-жовті нашивки і закотив очі. – Откуда ви?.. Ми же вас всєх заутюжілі…

– Укри, укри… в лице йому дихнув Чаленко. – Українці! Сядь маком і тихо сиди! Хлопці, затуліть йому пельку, а то несе, як з діжки із брагою.

– Пора! – махнув рукою комбат, лише глипнувши на вже зв’язаного ворога. – Цього киньте тут, – і югнув до першої машини.

Хлопці розсипалися за ним до «градів».

Ранішню тишу стривожили зойки і стогони загарбників. Проте, ті, що ночували на землі, швидко почали приходити до тями. Капітан першим схопив автомата:

– Трєвога! В ружьйо! – відчайно заволав. – Правий сєктор, бандєровци! – полоснув навгадь чи по чужих, чи по своїх, потім зірвав з плеча рацію і почав істерично викликати підмогу.

– Цього живим! – гукнув командир, показуючи на капітана.

Двоє бійців кинулись до нього, але він скочив за машину, а там, у поле, де вже замаячив триколорами БТР.

– Не квапся, москалику, на тобі наших пиріжечків, ще й маком посиплю! – боєць чиркнув короткою чергою по ногах.

– Нє убівайте, ребята, ми же свої, братья!- заскімлив капітан, падаючи обличчям у спалену пшеницю, набиваючи рот чорним зерном.

– Свої, свої… – засміявся боєць. – Братик твій он там, у канаві, гайда до кумпанії.

Хлопці взяли його під пахви і потягли до переляканого Митрофана.

– Мінуємо цей звіринець і відходимо! – наказав комбат, киваючи на розмальований зміями та двоглавими орлами капот «Урала».

Сонце вже освячувало скривавлену землю чистими променями розплати, як раптом за якусь сотню метрів гупнув гранатомет, і БТР, що мчав на допомогу градівцям, розвернуло поперек дороги. Солдати, що сиділи на ньому, купою злетіли з броні, ховаючись за бортом своєї палаючої фортеці від куль «калаша».

– Хтось із наших! –гукнув Чаленко. – Хлопці, наші! Підмога!

– Гарно! Саме враз, – озвався комбат.

Мінери замасковували останній фугас.

– Володю, – звернувся командир до Чаленка, – візьми наших двох і поглянь, хто там, – показав на БТР, що догоряв, – а ми забираємо полонених і відходимо.

Чаленко з двома хлопцями підповзли до невеличкої канави, звідки все коротшими й коротшими чергами відбивався одинокий автоматник. Цей двобій дав змогу відійти основній групі на безпечне місце. Вони залягли за покинутим розтрощеним бліндажем і чекали на повернення своїх. Постріли з боку Чаленка почастішали і згодом з обох сторін втихли. Це трохи заспокоїло комбата, котрий хотів уже повернутись назад на підмогу.

– Он, ідуть! – вигукнув котрийсь із бійців.

І справді, з-за лісосмуги з’явилося три постаті. Вони йшли прямо на схід Сонця і в його промінні ввижалися високими, з могутніми раменами, на котрих виблискували холодною ранішньою крицею автомати й шоломи. У Вовченка чогось занило серце: якесь недобре передчуття знову стало грудкою горлі. Вже бачив, що на плащ-палатці хлопці несли четвертого. Йшли і не боялися пострілів у спину –отож, з тими зайдами покінчено. Але хто ж на ношах? Ні, ні, Андрій дисциплінований вояка, та й з гранатометом поранений так далеко не дійшов би…

 

Безпілотник здіймався все вище і вище. Йому ще не вірилось, що сталося таке диво і він знову може літати. З висоти подивився на землю. Там, скраю поля, так само стояла та дівчинка – Катруся. Він бачив лише її хустинку, котрою вона все махала йому сюди, у саме небо. Якась дивна дівчинка. Навіщо він їй потрібен? І чому відпустила його з полону, про котрий він чув від пілотів справжніх великих літаків? Він зробив коло над нею і подався туди, де його дуже чекають. Там його дім, тобто база, і його Хазяїн. От зрадіє, коли побачить живого, цілого, правда, без камер. Нічого, поставлять другі. А може, ні? От щоб Хазяїн випустив у небо так – без нічого, просто літати… Вже поминув лісосмугу, опустився нижче, виглядаючи своє рідне летовище. Ага, ось напірились в небо великі бомбовози, а за ними його невеличка галявинка.

– Ти смотрі, смотрі! – вигукнув Хазяїн. – Смотрі, пацан вернулся!

Безпілотник зробив крутенький віраж і, легенько торкнувшись плеча, приземлився прямо біля його ніг.

– Ти што із плєна сбежал, пацан? – Хазяїн взяв його на руки.

– Та нє… там Катя, дєвочка мєня спасла… – Безпілотник не знав, як це все пояснити. – Ну, подняла меня в воздух…

– Так… – почухав потилицю Хазяїн. – А ми тєбя тут списалі уже. Ну, раз вернулся… Бил би ти настоящій, тєбя надо би в особий отдел. Хм, дєвушка, Катєріна, говоріш. Ну, да ладно, попробуєм на дєле. Щас поставім камєри, заправім і впєрьод. Там ночью еті укри нашіх градовцев побілі. Полєтай, пасматрі, а там падумаєм, што с тобой дєлать. Понял, пацан?

Безпілотник все зрозумів. Але йому нічого було сказати, адже повернувся звідти, з полону, отож, все правильно. Подивився на доріжку. Там стояли готові до вильоту ще з десяток таких самих «пацанів». Безвільні, вони, як і він, чекали свого неба, то чого ж йому іще хотіти?! Зігнув покірно дзьобика і згадав, як ще вчора та дівчинка пригортала його до грудей. Від цього щось тепле розлилось по його залізній душі і тільки спромігся чисто по-військовому вимовити:

– Єсть!

Через якусь годину заправлений і нашпигований камерами Безпілотник звично злетів із волохатих рук, на мить зависши над великим, мов аеродром, кашкетом Хазяїна і подався в небо. Подумав, що там, у високості, не зустрічав схожих птахів із хижими дзьобами.

 

Чаленко вийшов наперед і хотів відрапортувати комбату про виконане завдання. Крізь розірвану полу його куртки червоніла свіжа пов’язка, та командир зупинив:

– Андрій? –поглянув на хлопців, що обережно ставили на землю свою ношу.

– Так, батьку. Рана в груди, навиліт… бронік пробило.

Вовченко закам’янів – не рушив з місця.

– Василю, – по-дружньому заговорив Чаленко, – він живий. Все гаразд, буде жити, – легенько підштовхнув його до сина.

Комбату відлягло. Зиркнув на своїх побратимів. Ті, почувши, що Андрій живий, широко посміхались.

– Чого шкірите зуби, як майські ружі? Накази потрібно виконувати, а не самодіяльністю займатися, – примирливо мовив командир і підійшов до Андрія.

Нічого не сказав, лише поворохобив відрослого русявого козацького чуба, популярного серед усіх добровольців на АТО. Пораненого перенесли в затишне місце. Комбат запросив в командування гвинтокрила для його евакуації. Поруч під охороною лежали зв’язані один до одного полонені.

– Ну, що ж, поки суд та діло, відправимо політати тих зміїв-гориничів. Здається, до них підійшли вже свіженькі молодці, – мовив комбат, опускаючи на груди бінокля. – Як там наша електроніка, готова?

– Готова, батьку, – відповів Чаленко.

– То, гайда, пали, щоб не лізли більше в чужі городи.

Чаленко навів на той бік невеличкого пульта і кілька разів натиснув кнопку. В ту ж секунду за лісосмугою один за одним гримнуло кілька вибухів.

Полонені злякано засовалися, певне, здогадуючись і про свою таку ж саму долю.

– Хоть би закуріть напослєдок, а, Мітя?

– А-а, тут курі, нє курі, всьо равно конєц одін. Смотри, от нашіх только дим остался.

– Ну, Мітя, война, єсть война… Ех, хоть би одну затяжечку. Ей, браток, – звернувся до вартового, що пантрував їх, попахкуючи цигаркою. – Дай разочок потянуть.

– Та вам, зачумленим, тільки й подавай щось потягнути: то Крим, то Донбасу шматок… могли б, то і всі жили з нас повитягали. «Браток»… Який ти мені брат?! Азіят нещасний! Чого приперся на мою землю? Все мало тобі… Не нажерся…

– Так ми же братья-славянє, ми нє протів вас, ми за єдіную Рассєю, протів етіх… вашіх бандєровцев.

– Що?! Ти ще смієш мені щось базікати? Сядь, москалику, отут камінчиком і сиди тихенько, бо я тобі зараз і прикурити і закурити дам, аж Америку побачиш. Ваша Расєя ще в дупі була, коли наш Київ вже стояв на весь світ.

– Ну вот, Амєрікой пугаєш.

– А що тебе «пугати»? Ти й так у штанці наклав, коли тобі під ноги чиркнули лише півчерги.

– Ну, так…

– Ото ж бо. Скрізь нагидили, по всьому світу. Що ви за народ такий? Тільки загрібати чуже знаєте і в брати набиватись: чеченцям – брати, абхазцям – брати, молдаванам – брати. А чого тих американців чи китайців у брати не лізете, га? Може, колись, дасть Бог, і вас китайці братами оголосять, правда меншими, так, як ви нас, українців, і примусять на ваших рогатих лобах свої ієрогліфи малювати.

– Та ми нє самі… Нас прислалі… послалі… ну, как би на учєнія, а потом президент заявіл, што как би нам угрожают, ну, ваш етот правий сектор…

– Що?! …ло твій президент! А мама твоя знає, де ти і з ким воюєш? Чи, може, спитала, чого тебе, задрипанця, сюди занесло?

– Мамка? Нєт, нє знаєт. Вот у Міті тоже нікто нє знаєт, – Митрофан, котрий весь час похнюплено мовчав, замотав головою.

– Да, да, ми нє зналі, нам приказалі, прислалі… у мєня дєвушка в Кієвє, знакомая…

– Ага, то це того ви, щурі, на своїх танках понамальовували «На Киев»! До «дєвушки», значить, танком, на «свіданіє»? Так?

Боєць затягнувся. Сивий димок поплив над ними і поволі злився із прозорим ранішнім небом. Капітан повернув голову за тим димом, вусики його аж затремтіли і настовбурлися за смачною, невидимою вже хмаринкою.

В небі щось заджмеліло, і всі теж звели голови догори. З боку лісосмуги, із чорної мари догораючих градів виблиснув безпілотник. Він завис над батальйоном, певне, щось видивляючи, і через якусь хвилину подався в глибину поля.

– Оце все ваше військо: «послалі-пріслалі, пріказалі», одним словом – безпілотники. Завтра той рижий хан направить свою орду рідну хату палити та рідну матір розпинати, і ви підете, не озираючись, як покірні вівці, – вартовий ще раз пахнув димом, витяг пачку і протяг градівцям: – На, пали.

– Ой, спасібо, бра… – вчасно схаменувся капітан. – Спасібо, товаріщ.

– Гм, тамбовський вовк тобі товариш, – сплюнув боєць і відвернувся.

Андрій, котрий весь час напівпритомний чув розмову, поворухнув рукою, витяг з кишені запальничку і мовчки протяг капітану.

– Ой, спасібо… – знову залепетав той,– у мєня вот газ кончился, – показав на запальничку.

– А щоб він у вас вже весь скінчився, – буркнув вартовий. – Може, не були б такі загазовані.

– Смотрі, Мітя, – даючи припалити товаришеві, вигукнув капітан. – Із гільзи! У моєво дєда такая же дома єсть. Гаваріл, в сорок втором із-под Москви, с передовой. С другом обменялісь.

Вартовий різко встав і висмикнув з руки градівця кресало.

– Не паскудь! – наче стрільнув йому у вічі і передав запальничку Андрієві.

 

Безпілотник виконав наказ Хазяїна: зафільмував покремсану батарею градів. іще якихось вояків недалечко від побоїща, та вертатися на летовище чомусь не хотілося. Червона кнопочка пищала й пищала – наказ летіти на базу, але якоюсь незнаною досі силою він скерував себе на місце, де Катруся, запустила його знову у небо.

Ось забіліло хатами село, а он вже край поля, звідки вони злітали. «Злітали… – повторив про себе Безпілотник. – Я, мабуть, зміг би взяти її на крила, як обіцяв», – кружляючи над полем, думав, виглядаючи у всі свої гострозорі лінзи. Всередині ще щось запищало і тривожно заблимало червоною лампочкою – Безпілотник зрозумів: то закінчувалося пальне і йому пора летіти назад. Він ще міг сісти на сильні руки Хазяїна, але піднімався широкими колами все вище і вище. Село ставало меншим і меншим, зате він так ще ніколи високо не злітав. Чорна земля, котру він видивлявся на бриючому польоті, вся у вирвах і окопах, з висоти здавалася йому золотаво мирною і тихою. Сонце обпікало маленькі крильця, і він зрозумів, що ні в небі, ні на землі його ніхто не чекає. Підняв ще раз дзьобика до неба і вимкнув двигун.

 

– Катрусю, поглянь-но, доню, щось ніби гримнуло на вулиці, а я вже подивлюсь до вогню та будемо саджати пиріжки, які Андрійко дуже любить, з маком, – мати розгорнула в печі жар і всадила повне деко помащених яйцем, жовтуватих, як сонечка, пиріжків.

– Мамо, а я йому ще гусочок накручу, з крильцями, щоб літали.

– Добре, добре, льотчице моя, іди вже, поглянь. Та не виглядай того привида! От вигадає собі, щоб голову морочити, – мати з посмішкою вже вкотре дорікнула малій і додала: – Тато телефонував – скоро прилетять хлопці, сказав – на гвинтокрилі великому.

– А татко?

– Тато ще там… – втерла фартухом сльозу.

– Добре, – спохмурніла враз дівчинка. – Я їм місце покажу, де може сісти великий літак і навіть гвинтокрил.

Катруся перебігла подвір’я. На стежечці, що вела у поле, чорніло щось схоже на крила. Вона зупинилася. Якийсь здогад заполонив злякану думку. Присіла навпочіпки і взяла у руки уламок крила. Воно було холодне, обгоріле.

– Літачок… – прошепотіла, тримаючи в руках шматок металу. – Літачок… пацан… А як же… ти ж обіцяв розказати про наше село, яке воно з неба, – Катруся піднялася з колін і глянула вгору, – і навчити мене літати, – її голубі оченятка злились із блакиттю неба, вона махнула руками, як птаха, і їй здалося, що то крила. Тільки треба міцніше стояти на землі, щоб відштовхнутися, як тоді з літачком!

І все в мене вийде, от побачиш, – вимовила голосно, по-дорослому впевнено.

Відсунула зі стежки те чорне і побігла, махаючи крилами, зустрічати свого Андрія.

 

ГЕТЬМАНАМ

 

Діди мої, батьки-гетьмани,

Крізь віковічнії тумани

З могил повстаньте, розкажіть…

І у малинових киреях

Минулу славу рознесіть

По Україні…

 

Лиш за одне мовчати треба,

За те, як з силою в руках

Возславив Господа і Небо,

Носили волю по світах.

Та й продали… Польщі за злато,

Татарам, туркам – за ясир,

А москалям… А москалям:

Синочка – тато,

Козачку – мати, за вічний мир.

За мир Петра і Катерини,

За мир царів-більшовиків,

За мир до судної години

Сестриці меншої – Вкраїни.

 

Діди мої, батьки-гетьмани,

Навіщо ж мерли басурмани?

Навіщо ж ляхи з москалями?…

Навіщо ж мати з сиротами –

Свята Вкраїна

шукає правдоньку свою.

 

ПЛАЧ БРАНОК

 

Оцих дівок, розплетених до п’ят,

Усіх – чамбул татарський зґвалтував.

Черлене золото найкращого ґатунку

Кували не слов’янські ковалі:

– О, Господи! Немає порятунку…

Віддались всі…

 

Жене коней пропій татарський,

Із стегон сріблених упившись вишняку…

Он – Кафа, там уже кінець

– Чалма, Голгофа і – вінець…

 

* * *

 

Колись діди мої дбайливі,

За повід взявши вороного

На край нескошеної ниви…

Коли чекала рід борня –

Ставали струджені і сиві

Із сином випить «на коня».

 

Об стремено розбивши чару,

Щоб щастя впало до копит,

Рушав козак шукати славу

Чи може й смерть – як Бог звелить.

 

Копитом ріже гнідий землю,

Злітає з тятиви стріла

І на вишивану китайку

Сочиться цівочка вина…

 

А на межі добра і лиха

Стоять як вкопані діди,

Землею в’язані навіки –

Сторожі щастя і біди.

 

КОБЗАРЯМ

 

Де ж ви, діди мої сиві, де?

Ляхи – шаблями скосили,

Турки – в полоні зморили,

А ті – продали за копійку,

Щоб лилася в шинку горілка…

Потім й свої дорубали,

Щоб внуки їх правди не знали.

А ми… вже й могили зрівняли,

Бо пам’яти зовсім не мали.

 

Діди мої, співці сяйночолі,

Всевидющі сліпці,

Нам би піснею впитись

І заплакати до сліз,

Нам би всім спогадати

Той чумацький наш віз.

На коліна би впасти, мої рідні брати…

Он же струни-тятиви вже чекають руки,

І в степу із могили

Повстають козаки.

 

* * *

 

Як ішов козак та із полону,

Бігом біг до неньки, до білої хати.

Вночі шляхом битим, а вдень по яругах,

Радився тихенько з святими зорями

І питав дорогу в сонечка ясного…

 

А слідом татари гяура шукали,

Зрослими стежками, степом, долинами.

Визирали зірко: чи не впала бирка?

І траву косили очі-ятагани.

 

Вже й на видноколі хрести засіяли.

Ой-же, рідна мамцю, дзвони заспівали.

Ой-же, трава прихилилась,

Як із ятаганом шабелька хрестилась –

Гнулась дівчиною, дзвінко танцювала…

А додолу впала, тихо, тихо

Стало…

 

МОЄМУ ВНУКОВІ ТИМОШУ

 

Ой, Рогнідо, Рогнідо,

Ти чекаєш, чи ні?…

Я веду своє військо

На баскому коні,

І сватів моїх грізних

Не зупинить і Біг,

Хай лютується поляк

Там, на річці Батіг.

 

За мурами Молдави

Твої очі ясні,

Гей, козацькая славо,

Чи всміхнешся мені?

 

Польний гетьман коронний

Тьму коней вже запріг,

Бути січі кривавій

Тут, на річці Батіг.

 

Ще весілля далеко,

А свати з Богуном

Пригощають рейтарів

Найдорожчим вином.

Що ж ти робиш, Тимоше,

Нерозважливий син?

Косять ляхів бояри

Як у полі полин.

 

Вся скипіла од крові

Оця п’яна ріка,

А свати веселяться,

Не бояться гріха!

 

Упивають гостей

Вже три ночі і дні…

Ой, Рогнідо,

Рогнідо,

Ти чекаєш,

Чи ні?…

 

* * *

 

Так пахне хлібом – мама біля печі…
На черінь мостяться коржі,
По золотій стерні до краю
На тихий вечір качає Сонце калачі.
Вже Дядько Дим летить до Бога –

Несе свіженький коровай.
Йому зазвичай ця дорога,
А мамі й біля печі – рай.
Так пахне хлібом…
Тато на порозі

з чобіт змітає пил
Віків
І сам неначе сніп
Соломи
Із щойно скошених
Полів…

 

* * *

 

Поляризуємось, поліруємось
До блиску шаблі
Козацької,
Дістало уже
До сталі
Плем’я московсько-хохляцьке…

Гартуємось, гуртуємось!
Гетьманам на чуба –

Попелу,
Дідівські під ноги –

Граблі!
Нехай лиш оступить
З гопалу –

Нарід знову крикне:
Ша-бля!…