Добірка Сергія Вдовиченка до антології “Подільський краснослов” (2021)
СЕРГІЙ ВДОВИЧЕНКО
Вдовиченко Сергій Михайлович народився 19 вересня 1939 р. в с. Оленівка Могилів-Подільського району Вінницької області. Закінчив агрономічний факультет Української сільгоспакадемії (1961), природничий факультет Кременчуцького педагогічного інституту. Працював у сільському господарстві, викладав у вишах Вінниці. Кандидат біологічних наук (1971).
Поет. Автор збірок поезій: «Соняхи» (1999), «За сонцелітами пора для осені» (2000), «Земля не родить без любові» (2000), «Надвечір’я» (2002), «Іронічні мініатюри» (2005), «З батькової криниці» (2007), «Казав пан – кожух дам» (2013), «На стежці від обіцяного раю» (2013).
Відмінник освіти України. Лауреат літературної премії ім. М. Стельмаха (2011).
Член НСПУ з 2003 р.
Проживає у м. Вінниця.
«Поезія Сергія Вдовиченка – густа злободенними роздумами, наболілими спостереженнями й почуваннями… Вражає несподіваним ракурсом, сміливою інвективою, дискусійною гостротою».
Анатолій Бортняк, 2001
«Поезія Сергія Вдовиченка – це дисципліна думки, крилатість вислову, реалістичність малюнка, непідробність щирих уболівань за долю України. Добре пам’ятає історію і намагається збагнути її уроки».
Анатолій Подолинний, 2000
«Поезія Сергія Вдовиченка належить до того різновиду, від якого ми останнім часом відвикли, – вона відверто публіцистична. Інтонаційний діапазон її досить широкий. В одних віршах голос ліричного героя розмірений, мудро притишений, коли він ділиться роздумами над довколишнім життям… В інших тональність стає нестримною, гнівною, подекуди балансуючи за крок від декларативної прямолінійності».
Віктор Мельник, 2004
«Осмислюючи сучасність, поет здебільшого використовує публіцистичні форми вислову, виявляє схильність до сатири й інвективи. Втім, нерідко вдається й до роздумливої оповіді, задум твору передає стисло та афористично. Значне місце в доробку Вдовиченка посідає інтимна й пейзажна лірика, вірші для дітей».
Анатолій Подолинний, 2005
ЗІТХНУ ТА ТИХО ВИДИХНУ
* * *
У рідній криниці найкраща вода,
І хліб найсмачніший у мами,
І сон у тій хаті, де місяць гойдав
Твою золотими рогами
Колиску під мамину пісню, тобі
Збіжить найсолодшим у світі,
І котики перші на рідній вербі –
Твої дорогі самоцвіти.
І слово від батька та від дідуся
Зігріє у щирій розмові,
І пісня найкраща, коли вона вся
На рідній настояна мові.
Своє
Своє –
не статки, не авто,
Не дачі райські, не палати.
Свое – це те, чого ніхто
Не зможе дати, ні продати.
Своє – це поле, сад і ліс,
Ставок і верби, і хатина,
Де народився ти і ріс,
Спориш обіч стежини й тину.
І серпень, зорями густий,
І роси ранками іскристі;
Своє – це те, без чого ти
Живеш, як дерево без листу.
Своє – це мамині слова
І перша дідусева казка,
Це запах жита у жнива
І килимок на плесі ряски,
Дуга веселки за селом –
Предтеча ясної години;
Своє – це те, що проросло
Із бростей щедрої родини.
Своє – це вічне джерело,
З якого п’є коріння роду
Святу історію народу
І мови рідної тепло.
Буде
Ще зумієм повернути
Нашу долю. Ще нам бути.
Піде сонце в небо круто
Світло сіяти згори.
Будуть роси, будуть трави,
Буде квітень. Красень-травень
Заварить медові страви
До весільної пори.
Будуть грози, буде літо,
Буде полудень дзвеніти
На полях зеленим житом
На багатий урожай.
Буде мати, будуть діти,
Буде щира доля гріти,
Прийде час і буде жити
Краще інших рідний край.
Буде мир і буде спокій,
Буде в небі синь глибока,
Україна синьоока
Ще підніметься з колін.
Будуть воля, честь і слава,
Буде мудрість Ярослава,
Буде мужність Святослава,
Буде пращурам уклін.
* * *
Засідлаю сідлом половецьким коня,
Зазирну зі стремен у далекі століття,
Де ночами в степу виє вовком Боняк,
Де на княжих раменах криваве лахміття.
Там, де братія гризла горлянку своїм
З допомогою ляха або половчина,
Може, в згарищах чорних жорстоких боїв
Віднайдеться сьогоднішнім чварам причина.
Може там, за століттями, в чорній грозі
Міжусобиць князівських та блудів боярських
Засівалась на тварі сучасних князів
Невситима зажерливість ханів татарських.
Далеке
Дитинство пахне вербами над ставом,
Окрайцем житнім в батькових руках
І маминими теплими устами
Із поцілунків на твоїх щоках.
А ще в нім пахне грозами у липні,
Покосами зів’ялої трави,
Травневим медом, що до пальців липне,
Любистком, що стікає з голови.
Снопами на стерні колючій в копах,
Що в ноги й досі колеться у сні,
Водою дощовою, що в окопах
Закинутих збиралася на дні.
В дитинних запахах серпневий вечір
Несе у дім замріяність свою,
І падає на дух гарячий з печі,
Де перший хліб з нового врожаю.
Дитинство пахне благодатним Спасом,
Черкушами, солодким соком бер
І тим далеким невимовно часом,
Що в запахах зберігся дотепер.
У тому часі пам’ять незгасиму
Несе відлуння грізної війни.
В нім гіркота від пороху та диму
Ще й досі пахне кожної весни.
Шануймося!
Шануймося, друзі, бо ми того варті,
Хоч доля дісталася нам не проста.
Не гуни бездомні, були ми на карті
Десятки століть до пришестя Христа.
І ми не безбатченки серед народів,
На рідній землі не від інших посли.
Від Тиси до Дону на нашім городі
Пшениця і жито віками росли.
Земля наша мудрих і дужих родила,
Майстерних в ремеслах, хоробрих на прі.
У льолі дитячій Європа ходила
В науку до наших дідів на Дніпрі.
Шануймося, люди, гордині не ради,
Ми роду простого, не вінчана знать.
Шануймося, щоб серед іншої правди
І нашу навчилися всі шанувать.
* * *
Спекотне сонце. Полудень-зеніт,
Бджолині струни в яблуневім квіті,
Трава-косиця, плит важких граніт –
Куточок пам’яті на білім світі.
Стоїть солдат. Наломлена рука
Відпочива на диску автомата,
Гаряче сонце щедро припіка
Обличчя невідомого солдата.
Не гімнастерку вицвілу просту –
Вдягнув після боїв гранітні лати;
Стоїть солдат на вічному посту,
Де побратими сплять його – солдати.
Не золото і срібло нагород
На постаменти підійма солдатів –
Стоїть солдат, щоб не стояв народ
Коліньми на долівці в рідній хаті.
Сакраментальне: що робити,
Хто винен та куди іти –
Одвічний філософський триптих,
Коли міняються світи.
Коли історія, як витязь
На перехресті всіх доріг,
Шукає в морок оповитий
Світам майбутнім оберіг,
А час накручує проблеми,
Життя не жде, а світ такий,
Що поєднав і світло, й темінь,
А в ній – облудні маяки,
А ти не знаєш, де ті брами,
Що шлях закрили із пітьми,
Не йди, як тінь, за маяками,
Живи, як люди, між людьми.
Спіши, бо хто ж тобі позичить
Років, що потягом летять,
Але живи, як людям личить
Лише одним – людським життям.
Живи, людина мусить жити,
Для того світ її обрав:
Ростити хліб, дітей родити,
Орати поле для добра.
Осінніх днів незримий подих
Володимиру Пащенку
Є невловимий в зрілім літі
Осінніх днів незримий подих.
Ще сонце ніжиться в зеніті,
Купають верби коси в водах,
Ще неба горизонти сині
П’ють життєдайний шал проміння,
Та вже в пелюстці на жоржині
Зоріє іскорка осіння.
То осінь сіє ранню вроду:
Ще не готова на обжинки,
Непевним кроком у господу
Ледь-ледь натоптує стежинки.
І нам така пора дається
В літа на міць і розум зрілі:
Ще грає кров, душа сміється
І дух міцний в здоровім тілі,
І в щедрій мудрості ще дуже
Бажання жити і кохати.
Свята пора, мій милий друже,
В якій і сіяти і жати.
Рясним нічним дощем умитий ранок
Блакитним витре щоки рушником,
Спросоння сонце з павутини хмарок
Доп’є росу з останнім холодком.
Зігріє поле жайвориний голос
Із нот ліричних витканим рядном,
Розправить плечі обважнілий колос,
З натугою тримаючи зерно.
День задзвенить. В сухому перестої
Затерпне сонне марево пшениць,
Щоби, пори діждавши золотої,
Упасти під косою горілиць.
Залишить вечір нивам гострі стерні
І теплий дух нетлінного буття,
І повезе з полів дорідні зерна
У засіки майбутнього життя.
* * *
Відцвітає роман у долині,
Відкувала зозуля літа,
Пломеніють вогні на калині:
Зріє літо в медових житах.
Сіють зорі світанкові роси,
Мліє день у спекотній імлі;
У подолку шовковому носить
Літо щедрі дарунки землі.
Наготує медовому Спасу
На почин карооких черкуш,
Золотих вишиванок до часу
Намережить на блузочках груш.
І мені від щедрот своїх кине –
На спокуту якої вини? –
В русі стерні моєї чуприни
Перестиглий врожай сивини.
Дорога до осені
У бабиного літа – мудрий день,
Поля у стернях, соняхи засохлі,
Долиною ручай за пруг веде
Вервечку верб у надвечірнім сонці.
Старечі яблуні в дрімотному саду,
Полин і пижмо жовте на узліссі.
Стежиною до осені іду
У запахах ранетів та анісів.
Купаюся у теплих хвилях дня,
Трава покірно стелиться під ноги,
Татарські клени в золотих вогнях
Застигли у задумі край дороги.
У бабиного літа світлий сум
Гойдають на розлогих плечах глеки,
І щем розлук за обрії несуть
В чужі краї зажурені лелеки.
Твій дім не ворог
Твій дім не ворог, сину мій,
Не кине каменем у спину,
Мандруй світами, та зумій
Вернутися як личить сину.
Так говорив мені дідусь
В роки, тепер уже далекі,
А я сміявся: повернусь,
Он, бач, вертаються лелеки
Із вирію у рідний край,
А я ж не піднебесна птаха,
Пощо мені чужинський рай
І горда шапка Мономаха.
Пізнаю світ, скуштую сіль,
Аж поки не наб’є оскому,
І після всіх моїх весіль
Таки ж вернусь колись додому.
Дід головою похитав:
Шануйся на дорозі, внуче,
Ще, бачу, мудрим ти не став,
Як сумніви тебе не мучать.
Вернутись можна на поріг,
Сходивши землю невідому,
Та лиш тоді, якщо зберіг
Ту сіль, що брав колись із дому.
* * *
Кладе зоря на малинове плесо
Врізнобіч від човна застиглу тінь
Від перевтомно занімілих весел.
Струною в воду ніжна волосінь
Пірнула в тихій заводі. Стернею
Стоять на вахті струнко поплавки.
Вода ще спить, але десь там, під нею,
Не сплять, тривожаться мої думки,
Заховані підступно у принаді,
Розсипаній у сутінках ставка.
Хвилююсь я, щоб часом на заваді
Ніщо не стало. Щоб моя рука
Не схибила, як вартовий мій раптом
Здригнеться та піде у глибочінь.
В ту ж мить в мені рванеться кожний атом,
І я рвану за ніжну волосінь,
Що забринить співучою струною
У серці, як на клавішах октав,
Зійдуся в поєдинку з глибиною…
Але… але лежить спокійно став,
І вартові на вахті теж заснули,
А на поверхню випливли думки
Про все моє прийдешнє і минуле,
Про справи всі і всі мої роки.
Замріюсь так аж по обідню пору,
А вже, як сонце чуба напече,
Візьмусь за весла. З берега – нагору,
Де вудочки закину на плече.
Та тихо поміж соняхи додому,
Де бджоли з капелюхів золотих
Несуть врожай у дзбаночках вагомий
Медової роси – пахучий та густий.
А на подвір’ї тато мене здиба,
Побачить двох карасиків в садку
Та запитає: «Синку, де ж та риба?»
Зітхну та тихо видихну – в ставку.
* * *
Росте на пагорбах Дністра
Бузкова квітка – сон-трава
Як символ ніжності слов’янок;
В пелюстці небо голубе
Несе в історію тебе
У правіки до тиверянок.
Цвіте чарівна сон-трава,
Від трунку мліє голова,
Тече Дністер у степ широкий,
На луках трави запашні
І сон-трава між них у сні
У пелюстках гойдає спокій.
Вечірня гроза
Ми йшли вечірньою грозою
В сліпучих спалахах вогнів.
Шугала блискавка гюрзою
У темнохмарній глибині.
Купала нас в потоках злива,
Трамваї вклякли на мостах.
Бриніла усмішка зрадлива
На Ваших втомлених устах.
Вода лягала нам на плечі,
Рікою бігла по ногах.
Був грозовий липневий вечір,
Я Вам мовчати помагав.
Один до одного байдужі
Ми прошкували в темноті
Через потоки і калюжі.
Бісився грім на висоті.
Вас мучило, що на балконі
Білизна «сохне» під дощем.
Мене ж несли казкові коні
У світ римованих речей.
Спішили Ви в тепло до хати,
А я до сповіді спішив.
Хотілось Вам смертельно спати,
А я вже подумки грішив.
Не з Вами, ні. Помилуй, Боже, –
Грішив я віршами в думках
Про вечір цей, такий негожий,
Що плив до ночі у струмках.
Про те, що ниточка незримо
Не зв’яже нас – плече з плечем –
І вечір цей легеньким димом
Між нами в Лету утече.
* * *
Веде за руку мати сина,
Струнка, тендітна, молода,
Прозоро-чиста, як росина,
Що на пелюсточку спада.
Сміється сонцю тепла днина,
В турботах місто гомонить,
Веде за руку мати сина –
Замри, хвилиночко, на мить.
Поглянь, які глибинні чари
Кладуть легеньку тінь на брук;
Іде найкраща в світі пара –
Тендітна мама і малюк.
Радіє парі хмарка синя,
Стрічають весело мости…
Веде за руку мати сина
У яснозоряні світи.
Після завірюхи
Тихий ранок після завірюхи
Забарився у міцному сні.
З гілок горобини омелюхи
Ягідок накидають на сніг.
Помережать скатертину чисту
Залишки нехитрого меню.
Зарясніє білий сон барвисто
На морозі краплями вогню.
Вийде погуляти по сніданку
Доня у засніжений садок,
Подивує: хто ж то вишиванку
Намережив з мерзлих ягідок?
* * *
Сократ – мудрець із мудреців –
Ніколи не писав трактатів.
Знав, що досьє із папірців
Складуть на нього в супостатів.
У суперечках гартував
Логічних витоків хороми,
Та тим себе не врятував
Від рук античної сіроми.
Єдину ваду мав мудрець –
Непересічний ум розкутий.
З таким гріхом один кінець:
На посошок – відвар цикути.
Штани і світ
Старенький мудрий дядя Ізя,
Весь із років та сивини,
В буденній сірості колізій
Феноменальні шив штани.
Робота завше суперкласу,
Шедевр на вишуканий смак,
Ось тільки з термінами часом
Було у майстра щось не так.
Прийдуть по річ у понеділок,
А Ізя скаже, що опріч
Штанів ще має й інше діло,
То ж не готова ваша річ.
І раз, і вдруге, і надалі,
Та як готові вже штани,
В Парижах мало їм медалей,
Ціна роботі – ордени.
Було колись, замовник-злидень
Підніс старому ківш вини:
«Господь весь світ пошив за тиждень,
А ви за півроку – штани».
Старенький (розум як і руки)
Недовго думав, та в одвіт:
«Ти, синку, глянь, які ж то брюки!
Та подивись – який той світ…»
Око за два
Переспівати геніальну скрипку,
Що правитися човном без весла,
Та як ідеться про казкову рибку,
То варіаціям нема числа,
Бо і тепер рибалки не без риби,
Трапляється, що й золота клює,
І коли клюнула, а ти не схибив,
То не вважай, що все вже в тебе є.
Бажанню всякому, за класиком, межа є,
Тепер умови рибка ставить теж,
Щоб чоловік, як надто забажає,
Дозволених не переходив меж,
Щоб у зажерстві не дійшов до ручки,
Морських глибин створіння золоте,
Талановите на підступні штучки
Зробило ставку на менталітет.
Тому й сказала рибка: «Чоловіче,
Проси що хочеш – виконаю все,
Лиш за умови, що сусіду вдвічі
Твоє бажання зиску принесе».
Подумав горопаха: це ж як хата,
То дві таких отрима і сусід,
І навіть як кабанчика до свята,
То хто ситніший матиме обід?
Немає радості з таких уловів –
Сусід, що не вигадуй, на коні.
Рибалка довго думав та й замовив:
«Ти, рибко, око вибери мені.
Ще далеко
Нам ще далеко до святих:
Копаємо на півлопати,
Але накопане хапати
Навчилися на повний штик.
Ворожка
Негаразди маю нині,
Аж голівонька гуде:
Уночі пропали свині
І ніхто не знає – де.
Люди радять: може варто
До ворожки підійти,
Хай на свині кине карти,
Ну ж бо вдасться їх знайти.
Здерши гроші, як із неньки,
Та порадила мені:
«Пошукайте, дорогенький,
У чужому казані».
* * *
Пес Кішку не любив, як хтось невістку,
Постійно з нею цапався за кістку –
То Кішці непереливки, то Псу,
А поки чубилися псюка й киця,
Тягали: з курника курей Лисиця,
А пацюки з комори – ковбасу.
* * *
На стежці до обіцяного раю
То розум верх бере, то глупота:
Трапляється, що миші обирають
Гарантом всіх обіцянок кота.
Остання ніша
Споконвіків було за звичку
Карати всіх, хто у криничку
Плював. А ми, собі на горе,
На доли плюємо і гори,
І що, гадаєте, пече,
Куди плюватимемо ще,
Як заплюємо воду й сушу?
А є ще: ближньому у душу.
* * *
Ми така нерозважлива публіка
Як сім’я, де без матки вулик:
Нас купують за дірку від бублика,
Щоб продати колись за бублик.
* * *
Як корупцію здолати?
Щоби зникла ця напасть,
Треба врізати зарплати:
Хто не має, той не дасть.
* * *
Б’ють, як з гармат по горобцях,
Утопіями популісти.
В цій канонаді без кінця
Єдина справа – в рай пролізти.
* * *
Сміялась жаба на болоті:
– Ква-ква, зубів не маю в роті,
Зате який меткий язик!
Було, що й ґедзь на ньому зник,
І не один десяток мух
Ним рознесла я в прах і пух!
Мораль: в оточенні болота
Пильнуйся будь-якого рота.
Гарантія
Спозаранку у кошарі зчинилася сварка:
За опудало безроге хоче заміж ярка.
Проти мама, брати, й сестри, навіть вуйко татів:
Зяті кажуть, в рідні нашій всі були рогаті.
Та у ярки своя правда на проблему тую:
Не хвилюйтесь, після шлюбу – роги гарантую.
:
* * *
Порадьте, що робити мушу?
Вже відтепер переживаю:
Хто проведе до раю душу,
Як я нікого там не знаю.
* * *
Відомо, всі поети ласі
Погарцювати на Пегасі,
Але влаштований цей світ
Так, що не всяк поет – джигіт!
Імена
– Знайти тепер Байду, Данила, Пилипа
чи інших таких молодців
те саме, що вірус пташиного грипу
в пташинім знайти молоці.
* * *
Здолав усе, досяг вершини,
Тепер переживає кризу:
Як оминути ті стежини,
Що із вершин ведуть донизу.
* * *
Не тримайте ворога в напрузі –
То потуги надто дорогі:
Якомога менше майте друзів,
Щоб не мати зайвих ворогів.
* * *
На гойдалці мирської суєти
Десь пощастить, а десь ухопиш ляпаса;
В історію нелегко увійти,
Зате ніщо не заважає вляпатись.
* * *
Нехай би мав я сто життів
Й до сотої дожив би смерти,
Я українцем, сто чортів,
Хотів би в сотий раз померти.
* * *
Щоби дорватись до корита,
чого лише не зробить свита
з того, що Бог не дозволя:
запустить зайду в рідну хату,
здасть мову на поталу «брату»
і зробить з блазня короля.
