Михайло Пащенко для антології “Подільський краснослов” (2021)

МИХАЙЛО ПАЩЕНКО

Пащенко Михайло Миколайович народився 10 квітня 1938 р. у с. Лука Немирівського району на Вінниччині. Вчився на факультеті журналістики Львіського університету ім. І. Франка, закінчив Вінницький педагогічний інститут ім. М. Островського (1971). Усе життя працював на виробництві та у журналістиці.

Прозаїк, публіцист. Дебютна книга – «Перевагу віддано боротьбі» (1969). Відтоді видано понад десяток різножанрових видань, зокрема 2 трилогії повістей «В зоне ставки «Вервольф». Тайны женского монастыря. Коррупция» (1994), «Полювання на журналістів. Ключі від мерії. В редакцію не повернувся» (2008), художньо-документальні повісті «Добротворці Сабатинівки» (2015, у співавторстві), «Легенда Володарки» (2018), «Легенди та історії Вінниці» (2019), кілька книг з історії споживчої кооперації Вінниччини, збірки для дітей «Жартівничок» (1992), «Країна Дивосвіт» (1994), «Збудуємо дім», «Коли звіри говорили», «Диво-сон» (2017) та ін.

Лауреат літературних премій ім. К. Гришина (1970), Л. Гавриша (2018), дипломант літературної премії С. Руданського (1995).

Член НСПУ з 2018 р., член НСЖУ.

Живе у м. Вінниці.

 

«Давно знаю Михайла Пащенка як працьовитого і чесного журналіста. Його твори позначені не тільки журналістською вправністю, але й художніми рисами справжнього письменника».

Дмитро Пічкур, 2017

 

«Працьовитий документаліст і допитливий краєзнавець. Його книги – явище в українській літературі».

Віктор Тимчук, 2017

 

«Михайло Пащенко – талановитий автор, який добре засвоїв уроки своїх наставників-попередників. Він автор двадцяти книг!»

Василь Кобець, 2017

 

«Серед творчої інтелігенції Вінниччини ім’я журналіста та письменника Михайла Пащенка посіло виняткове почесне місце… Варто відзначити, що за довголітню творчу діяльність Михайло Пащенко видав 30 книг, наклад яких становить понад 600 000 примірників».

Вадим Вітковський, 2019

 

«У книзі «Легенди та історії Вінниці» Михайла Пащенка зібрана народна спадщина для сучасників. Краєзнавча скарбниця області збагатилася новим дослідженням, яка зацікавить всіх, хто шанує історію міста над Бугом. Вінниця – колиска душі, єднає всіх нас своєю любов’ю до життя і за всіх часів зігріває своєю самобутністю.

Сергій Гальчак, 2019

 

КІЛЬКА ЛЕГЕНД З ІСТОРІЇ ВІННИЦІ

 

ЛЕГЕНДА ПРО КВІТИ НА КАМЕНІ

 

За вікном щедрим різнобарв’ям палахкотіли мальви. Горді красуні, піднявши звабливі голівки, тягнулись до блакитної височини, поєднуючи красу землі з космічною.

Гликерія Максимівна з потаєним захопленням споглядала цей дивний, зачарований світ, такий незвичний витвір подільського краю. Все це в гармонії поєднувалось з її первістком, який з’явився на світ Божий 17 вересня 1864 року. Цей день був найщасливішим днем її життя. Осяйна, усміхнена – раділа своїй долі: це її, її синок, про якого мріяла потай, уявляла ту незрівнянну мить і врешті її сподівання звершились. Її крихітний Мусік (чому Мусік? Не знає, але її Мусік, Михайлик, янголятко від Бога), лежить у ліжечку, зорить відкритими, такими ясними-ясними оченятами, плямкає губками у сонячному світлі, що вливається до світлиці крізь розчинене вікно.

На подвір’ї, біля груші, посадженої на честь народженого онука, порядкує дідусь Максим Абаза. Її батько з роду молдавських господарів, якось розповів, що привело його на Подільську землю. Кілька століть тому тут побував далекий пращур – Андрій Абазин, войовничий запорозький козак, полковник Брацлавський, який у спілці з польським військом громив турецьких завойовників, а потім повстав супроти Речі Посполитої, яка гнобила беззахисних українських селян.

Вигнали напасників з лівого Побожжя. Зупинившись над Богом-рікою, мріяв тут оселитись, продовжити власний родовід. Не судилося. У битві з каральним військом шляхтичів Андрій Абазин був тяжко поранений і закатований у Ладижині.

То вже далекі сторінки історії. Дорога знову привела Абазиних на Подільську землю і тут у 1855 році Максим Абаза придбав на схилі Бога-ріки кілька десятин землі і створив хутір «Абазівка». У Максима Абази було п’ятеро дітей. Троє старших відійшли від батьків. Вдома залишились двоє дочок, які згодом вийшли заміж за дрібних урядовців. Молодша Гликера – за Михайла Матвійовича Коцюбинського.

Коцюбинські теж походили зі стародавнього українського роду, про що свідчить протокол дворянського зібрання Подільської губернії від 28 лютого 1832 року. У Матвія Коцюбинського було восьмеро синів, яких прилучили до дворянства. Це походження вони доводили упродовж трьохсот літ. Серед братів були й буйної вдачі і залишили по собі чимало легенд. Середульший син Матвія Федоровича, Михайло, вперше одружився з сестрою засідателя Вінницького суду Олімпіадою Рябицькою, яка невдовзі померла, залишились вдівець з малолітніми дочками Марійкою і Софійкою. Михайло Матвійович взяв шлюб удруге – з Гликерією Максимівною Абазою, отримавши посаг – половину хутора Абазівка.

До Абазівки прилягав великий майдан, на якому вирував ярмарок. Вздовж східної межі садиби проходив Липовецький шлях (тепер проспект Михайла Коцюбинського). А на північ і захід ще обживались безлюдні місця. За річкою величавими храмами виднілася Нова Вінниця.

Гликерія любила Абазівку. Довкола хати – яблуневий сад, квітник, вишні, черешні –  все нагадувало куточок раю на благословенній землі. І люди тут були тихими, сумирними і дуже працьовитими. Вочевидь, до них належав і її батько Максим Федорович Абаза. На безлюдній місцевості побудував хутір, де постали хата, комори, клуні, шопи, стайні та інші господарські будівлі. Пізніше Максим Федорович клуню перебудував ще одну хату, в якій оселилася сім’я Михайла та Гликерії Коцюбинських.

Малий Михайлик зростав серед краси і злагоди, огорнутий материнською любов’ю, в атмосфері теплих сердечних взаємин.

Про щасливі літа, будучи вже письменником, Михайло Коцюбинський писав: «Первак, я був улюбленцем в сім’ї. Особливо з матір’ю, од якої я дістав її психічну організацію, чутку і вражливу. Ми були у великій приязні. І власне їй я завдячую нахил до всього гарного та любов і розуміння природи».

Українське слово, пісня, казки, розповіді про героїчне минуле чудодійними струмочками вливались у серце дитини. Особливо оповіді няньки Химки, яка була невичерпним джерелом народної мудрості.

Під зоряним небом, у щедрім оточенні природи зростав Михайлик з роду Коцюбинських. Для нього було усього вдосталь: любові, ласки, статків. Батько Михайло Матвійович Коцюбинський працював секретарем Вінницького повітового суду. Сімейні переміни сталися, коли батька позбавили посади і родина змушена була переїхати в Бар.

Михайлику йшов дев’ятий рік. В сімейну ідилію втрутились нестатки. Засліплена любов’ю до свого Михайлика, Гликерія не приділяла належної уваги пасербицям – Марійці та Софійці. На їхній захист вступив зведений брат Михайло і домігся, аби матір не вирізняла дітей, щоб було усе по справедливості.

Бар – тихе, провінційне місто, ліниво дрімало під весняним небом. Саме тут майбутній письменник чимало довідався про легендарну місцевість, котра зачарувала його поетичними піснями і думами, животрепетним народним словом. Згодом Михайло Коцюбинський писав у нарисі «На крилах пісні»: «Не знаю, чи то з усіма таке діється, чи то лише зі мною, спраглим усього рідного, тепер далекого від мене, але звуки пісні, що торкалися мого вуха, лягали перед очима фарбами, малювали мені з дивною яскравістю цілі образи».

Звісно, письменником не стають, ним народжуються, але світогляд формується протягом усього життя. Та найпам’ятнішими залишаються перші враження. Малий Михайлик був зачудований лірниками і бандуристами, які часто гостювали у родині Коцюбинських. Особливо вразив його лірник-бандурист Купріян, який на ярмарках збирав довкола себе велику юрбу слухачів, наспівуючи та розповідаючи про пишну панну Бондарівну. Згодом одинадцятирічний Михайлик зробив першу спробу і написав п’єсу за мотивами пісні «Про Бондарівну». Виставу показали на веранді будинку, де ролі виконували брати і сестри. Так у ранньому дитинстві проявився його потяг до творчості.

Після трикласного навчання в Бару юного письменника відвезли в Шаргород. Саме у шаргородській духовній школі на юне обдарування звернув увагу вчитель російської мови Павло Дложевський, який, ознайомившись з творами Михайла Коцюбинського, захоплено висловився: «Матимемо свого літератора! – а подумавши, додав: – Не кожному щастить зростити квіти на камені!… А Михайло Коцюбинський – зростить!»

Гарне слово, вчасна підтримка окрилюють, змушують осмислити власні можливості. Та все, мабуть, у природному чутті, у формі висловлення думок. А для цього треба пізнавати світ, багато читати, сприймати похвалу і критику для осмислення власних можливостей. Михайло Коцюбинський занурився у світ літератури та філософії… Головне збагнути – хто ти? Яке твоє призначення на прекрасній землі. Але ж у світі стільки недосконалості, суперечностей та несправедливості. А серце у юного літератора надто вразливе. Він збагнув, що всі біди людей від самих людей. І висловлює свій гнів у комедії «Поп Влас, что имеет власть». Це викликало роздратування у можновладців. За доносом попа Яновського батька Михайла звільняють з посади поліцейського наглядача в Бару і родина Коцюбинських знову шукає пристанища в селі Кукавка.

Звісно, стати на сторожі справедливості, захищати людей від посягання на їхні права, – справа відчайдушних. У цьому Михайло Коцюбинський переконався у п’ятнадцятирічному віці, коли спробував захистити в судовій тяганині брата проти брата, які не могли поділити батьківський наділ землі, Доводи юного Коцюбинського суд не прийняв до відома, і спровадив його із зали суду. Мовляв, «ще й молоко материнське на губах не обсохло, а він вже повчає… «Слышали, что ты и в Бога не веруешь?». На що запальний Михайло відповів: «Бог создал чиновников, а людей – природа!»

Очевидно, непримиреність в Михайла від батька Михайла Матвійовича Коцюбинського, який не мирився з наругою, вважаючи своїм святим обов’язком понад усе захищати честь, совість і людську гідність. У 1881 році, ризикуючи власним життям, він переховував від погромів євреїв на горищі Станіславчицького волосного управління і ледь не позбувся життя.

Інакомислячих за всіх часів переслідували та цькували. Не поминула ця участь і родину Коцюбинських. З Кукавки знову переїзд, знову гарба з пожитками трясеться подільськими дорогами.

«І скільки ще доведеться переїжджати?» – бідкається Михайло Матвійович. У Вінниці не пригрів місця в родинному гнізді – змушено підписав акт про закриття суду… Ніби сам собі вирок затвердив. З Бару… звільнив губернатор на вимогу архієрея. В Кукавці теж знайшлися «недоброжелатели». Тепер дорога привела до Шаргорода, де дрібного урядовця зарахували до штату губернського правління. На родинній раді вирішили – Михайлика треба відправити на навчання до Кам’янецької гімназії. Сподівались на допомогу впливових людей, та раптом Михайлик у дорозі захворів, і навчання у Кам’янці-Подільському поки що відкладалось.

У 1880 році Михайло Коцюбинський склав іспити про закінчення Шаргородського духовного училища. А родина знову переїжджає в Пиків, де батьку надали посаду секретаря міщанської управи з оплатою 20 карбованців на місяць.

І знову дорога, виснажлива дорога. Жаданий перепочинок особливо приємний. Зістрибнули з брички Михайлик, Марія, Софійка і молодшенькі Ліда, Хомця, Олечка. Природа, як музика. Скільки її не слухаєш, а вона щоразу відкриває все нові, іще вразливіші хвилини життя.

Життя на колесах вкінець заморило матір Гликерію Максимівну, вплинуло на здоров’я. Вона почала сліпнути. Київські лікарі винесли невтішний вердикт: сліпота –  невиліковна! Жорстока звістка приголомшила й батька, зломила його стійкість. Розгубившись, він запив, а потім залишив сім’ю напризволяще і перебрався до брата у Тростянець. Там і знайшов собі вічний спокій.

І знову Вінниця, але будинок знаходиться в оренді. Прихистила рідна сестра на «Абазівці». Тепер всі сподівання на Михайла та його приватні уроки у заможних родинах. «Я став невільником обов’язку, – згодом пригадував письменник, – чорним волом своєї родини, при надзвичайно поганому стані здоров’я».

Михайло Коцюбинський розуміє: без навчання творча людина обмежена. Бракує знань, але їх можна отримати лише у Кам’янці-Подільському. Саме там багато освічених людей, найбільша публічна бібліотека Подільської губернії.

Духовна семінарія для нього – нездійсненна мрія, на заваді безгрошів’я, а тут іще велика сім’я Коцюбинських розпалася. Старші подались на заробітки, а молодші Ліда та Ольга – біля хворої матері. Тепер він відповідальний за матір та сестер. Маленький заробіток дає репетиторство, але цього обмаль. Михайлу здалося, що він, піднімаючись по східцях, раптом спинився… Пора. Пора братись за перо. Так з’явилось оповідання «Андрій Соловейко, або Вченіє свет, а невченіє тьма».

Вирішальний вплив на формування світогляду Михайла Коцюбинського мала жива дійсність. Народне горе, невимовне страждання, нечувані злидні, приниження і безправ’я, які Коцюбинський бачив на кожному кроці. Все це письменник здатний висловити у творчих образах своїх героїв. Та не залишає мрії про вступ до університету.

Восени 1881 року Михайло Коцюбинський їде до Кам’янця-Подільського, щоб отримати закордонний паспорт та відвідати Львів. Нарешті мрія здійснилась: він у Львові, у центрі української культури серед галицьких геніїв. Його зустрічають в журналі «Дзвінок». Омріяна зустріч з Іваном Франком. Велике враження залишив Стефаник. Після цих зустрічей Михайло Коцюбинський ніби виріс на голову і вже без перешкод і вагань склав іспит на звання народного вчителя при Вінницькому реальному училищі. Тепер йому відкриті двері до заможних родин, де готуватиме їх дітей до навчальних закладів.

У творчості Михайла Коцюбинського відбулися значні переміни: від  описовості, як це було в оповіданні «Андрій Соловейко», переходить до злободенності своїх героїв. В листі до Михайла Коцюбинського, аналізуючи оповідання «Харитя», Панас Мирний пише: «Так тільки справжній художник зможе писати».

У листуванні Панаса Мирного і Михайла Коцюбинського вражає відверта повага, щирість. Панас Якович на титульній сторінці своєї книжки «Морозенко» написав: «Талановитому ратаєві рідної мови – Михайлу Михайловичу Коцюбинському від щирого серця. Автор». Своєчасна підтримка, похвала мали беззаперечний вплив на становлення Коцюбинського-новеліста. А ще лист від Івана Франка: «Ваше оповідання пливе натурально і свобідно, мов репродукція голої дійсності без ніякої примітки…»

Літературна критика визнає, що Коцюбинський-художник наскрізь сучасний, сповнений високого гуманного почуття.

У Львові його твори друкують і захоплено читають, а в царській Росії висить заборона та жандармський нагляд.

Шкода, що здоров’я з кожним роком погіршується. Але Михайло Коцюбинський не здається. Щоб виживати, шукає роботу для прожиття. Влаштовується експертом філоксерної комісії в Бессарабії, де доля звела його із знаменитим подолянином, мікробіологом та епідеміологом Данилом Заболотним. До циклу молдавських оповідань ввійшли «Для загального добра», «Посол від чорного царя» та інші. Враження від перебування в Криму лягли в основу оповідань «В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретом». Подолянин з народження створив хвилюючі картинки з життя татарського народу в Криму.

Мандри. Пошуки щастя та удачі біжать зі струмками років. Літа відлітають на крилах журавлиних ключів. А власної сім’ї немає. Свій вибір зупинив на Вірі Дейші з Тверської губернії, з родини обіднілих дворян. Дівчина досить вродлива, миле личко, суворий погляд. Вдивляється у фотокартку, яка лежить перед ним. Віра – знавець французької мови і культури, навчає вередливих панянок чужої культури.

В одному з листів Михайло Коцюбинський звертається до Віри Устимівни вже як до своєї нареченої: «Побажаю нам долі тихої, погожої та роботящої, обопільного розуміння, поважання, єдиної стежки і мети…»

Вони обвінчались у Вінниці і прожили в родинній оселі до березня 1896 року.

Свою дружину він величає то ясочкою, то квіточкою наддністрянською. Та найбільше цінує час, що відвело йому життя і живе єдиним бажанням засісти над аркушем паперу і в кімнатній тиші творити і творити… Це найзаповітніша мрія письменника.

Який щасливий збіг: 17 вересня 1864 року в родинній «Абазівці» народився Михайло Коцюбинський, а 25 листопада 1896 року у цій же світлиці побачив світ його первісток Юрко. Над ним схилилась вже інша жінка – Віра Устимівна, і благала щасливої долі для свого синочка. Так благала і його матінка – Гликерія Максимівна, наспівуючи долю для свого Михайлика.

Нестатки погнали Коцюбинських шукати долю в Чернігові. Родинне гніздо змушені віддати орендарям, щоб мати щось на прожиток.

Та чого варті митарства, коли на літературному небосхилі все більше яснішає ім’я українського письменника Михайла Коцюбинського. Його оповідання друкують у Львові і Києві, визнають талановитим художником слова. Він отримує запрошення до Полтави, аби взяти участь у відкритті пам’ятника Івану Котляревському. Там зустрічається з шанувальниками його творчості: Панасом Мирним, Володимиром Короленком, Лесею Українкою та багатьма українськими та російськими діячами культури.

19 грудня 1904 р. на ювілеї 35-літньої діяльності Івана Нечуя-Левицького М. Коцюбинський разом з іншими письменниками України надсилає протест міністру внутрішніх справ про заборону української мови.

Матеріальна скрута змусила Гликерію Максимівну розпродувати по частинах свою «Абазівку». У 1897 році продано хату і решту землі. Коцюбинські залишили Вінницю і назавжди переїхали до Чернігова. Мати дбала про свого Михайлика і готова була на все. Сподівалися, що поправити здоров’я зможе Італія: повітря, море, спокій – найкращі ліки.

Вражений італійськими пейзажами, Михайло Коцюбинський писав: «А яку силу має Везувій. Який він гарний, могутній і водночас страшний. Кратер його весь час куриться і з нього клубочиться червоно-сизий дим, мов прапор перемоги. Почувається, що в середині цього вулкана відбувається безупинна пекельна робота…

Коли я піднімався на Везувій, лава ще текла і ґрунт під ногами був гарячий і, здавалося, ніби коливався. Мені хотілося бути ближче до кратера вулкана. Я забув про обережність і підіймався все вище й вище. Дихати було важко від спеки та тяжкого сірчаного духу. Раптом я звалився в гарячу масу. Мій провідник почав кидати мені мотузку, патики, щоб я за них вхопився, та всіма засобами намагався мене врятувати. Довго мені не щастило вхопитися за мотузок, бо руки були геть опечені і вкрились пухирями. Пересилюючи біль, я все ж таки вхопився за мотузок, і мене витягли з цього пекла. Дві години лежав непритомний. Якось отямився. Було зле, боліло серце. Потім стало легше. Довго не міг писати, бо руки були скалічені».

Зважте, що вже тоді Михайло Михайлович був тяжко хворим: мучила астма, боліло серце, зокрема й від того, що важко, ой як важко, йшло українське слово до українців, як тоді казали, підросійської України. Однак ця пригода на Везувії раптом оздоровила його! «Оці гострі враження зразу підняли мій дух, і я перший раз пообідав на вулкані з апетитом і перший раз випив без шкоди для здоров’я вина», – напише він до Чернігова письменникові Миколі Чернявському.

«Боже, коли б уже звідси, коли б уже, – пише дружині Вірі Дейші. – Ген мені хочеться бути вже біля тебе, так я вже змучився тою самотою, так мені дорого коштує розлука! Особливо коли знаєш, що й тобі без мене дуже солодко, що ти потребуєш рідної і близької душі».

«…Зайшли до мене Горький з жінкою, витягли на море, по тому силоміць затягнули до себе на обід, по тому чай, розмови і так до 11 години ночі. Не знаю, чим я їм до вподоби, тільки вони дорожать моїм товариством і все стараються догодити мені та чим-небудь розважити…»

Максим Горький щиро озивався про Михайла Коцюбинського: «Він був один із тих незвичайних людей, що при першій зустрічі з ним викликають благосне почуття задоволення: саме цю людину ти давно ждав, саме для неї у тебе є якісь особливі думки! У світі ідей, краси і добра він «своя» людина, і з першої зустрічі він будить жадобу бачити його якнайчастіше, говорити з ним більше…»

Популярність Михайла Коцюбинського проникла і за кордон. Його оповіданнями і повістями захопився шведський вчений-філолог Альфред Єнсен, який згодом особисто завітав до Коцюбинського, щоб засвідчити йому свою приязнь. Оволодівши українською літературною мовою, сповіщав М.Коцюбинському: «Тепер я вам пишу, щоб вам сказати, що я вже читав ваше оповідання «На віру» і що мені багато подоба. Почти все я розумію, але є кілька слов, значення котрих я запевни не знаю. За то прошу мне об’ясніть по-рускиій, по-французскій, або німецькій, все рівно».

Про іншу повість Єнсен сповіщає: «Дорогою ціною» мне очень нравіться. І ваш язик, ваше слово так прост, так прозрачен і ясен!» І вибачливо виправдовується: «Дзвени те, милій друг, что так плохо пишу – ни по-русски, ни по-украински».

Єнсен переклав і видав чотири збірки оповідань та повістей Михайла Коцюбинського. «Когда у меня свободное время, мне хочется перевести нечто от Вашого пера», – сповіщав шведський перекладач Альфред Єнсен.

Михайла Коцюбинського називаємо сонцепоклонником. Він любив весну й літо, палке сонце, осяйний світ природи, в якому ніби почувався безсмертним, як і вона. «Як мені хочеться взяти перо, обмокнути його у блакить неба, в шумливі води, в кров свого серця, і все списати…» Ідучи тернами і стернями в житті, жив сонячними надіями: «Одначе, незважаючи на тяжкі умови життя… я завжди був великим оптимістом, дотепер не втратив віри у людей, в перемогу всього світлого над темрявою і злом».

Він невимовно любив квіти – це була його пристрасть, розкіш, насолода. Міг милуватися ними безкінечно – так людей чарує вогонь і вода. Квіти уявлялися йому живими – зі своїм буттям, таємницею і долею. Як люди. «Завжди хвилююся, коли бачу агаву, сіру корону твердого листу, зубатого по краях і гострого на вершечку, як затесаний кіл. Розсілася по терасах і коронує скриту силу землі. Або її цвіт – високий, до щогли подібний зелений стовбур з вінцем смерті на чолі… Вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти».

А одного разу зустрів українські блідо-рожеві мальви біля стін рибацького будинку на острові Капрі – наче рідню побачив. Підійшов, зняв капелюха, вклонився й сказав: «Здоровенькі були. Як живеться на чужині?» І довго вдивлявся в них – наче чекав відповіді…

«Михайло, – писала письменниця Неллі Тонська, – і сам був схожий на горду прегарну квітку. Великі чорні замріяні очі, дуже проникливі. Високий, ставний, з ладною фігурою та елегантною ходою. Голова красивої форми, чисто, до блиску виголена. А темні вуса прикрашали, надавали його інтелігентному обличчю природної завершеності. Одягався вишукано, влітку в білі костюми. Надзвичайно акуратний, вихований, стриманий… В його постаті, одязі й манерах було стільки простоти, скромності і в той же час відбивалось якесь внутрішнє благородство і привабливість. Рухи його були скуті, жодного зайвого жесту, голос проникливий, прекрасного баритонового тембру, який запам’ятовувався і глибоко западав у серце… Людина культурна, до найменших подробиць, європеєць з голови до п’ят… Справжній аристократ Духа, без жодного силування зі свого боку…»

Творити – значить любити, бо кохання – це животворна краплина води у спраглу пору.

Справжнє кохання виникає несподівано, приносячи радість і смуток, бо ж з’явилось припізнившись.

Святе і грішне у любовному трикутнику. Коцюбинський нервує: «Я залишаюсь у собі, я шукаю самотності і радію їй, хоча серце щемить, бо я не можу поділитись зі своїм другом – з дружиною…

Я живу двома життями. Одне – явне, таке правдиве, щире стосовно до неї, що я навіть образився б, якби вона чи хтось інший подумав, що я лукавлю. Друге – таємне, глибоко скрите, як підземні води, котрі не можуть пробитися нагору. Мені соромно перед дружиною – найближчою для мене людиною, що я з чимось криюсь від неї, тим більше, що я впевнений: ця натура не може нічого затаїти від мене – це кришталь, дзвінкий і прозорий. Чи знає вона мене? Вона думає, що знає, а між тим помиляється. Існують сторони життя, ціла сфера почуттів і думок, які залишаються зі мною». Трагедія цільної натури – двобій з самим собою… Як квіти на камені.

Натхнення дарує творчій людині успіх, дорогу до мрії, до «Fata morgana».

Анна Керн надихнула Пушкіна на створення поетичного шедевру «Я помню чудное мгновенье». Не поминула щаслива мить і Михайла Коцюбинського: «Если великий Данте имел свою Беатриче, то пусть позволено будет мне, обыкновенному смертному, иметь свою Беатриче-Шурочку, которая зажигает во мне огонь и согревает сердце», – писав великий сонцелюб про кохану Олександру Іванівну Аплаксіну.

Та все раніше, або пізніше закінчується. «Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені!»

За вродженою стриманістю останні десять років ховалися нестерпні протиріччя, що рвали душу навпіл, – почуття гіркого кохання, провини, обов’язку, емоційної напруги, жалю, осоружного тупику… Хотів – і не міг випустити на волю недоспівану пісню; драматичні ноти тої мелодії борсалися у безвиході в любовному трикутнику, натикаючись на глухі стіни…

Життя на схилі. Гнав від себе нерадісні думи: все залежить від того, наскільки ти вважаєш себе хворим. А значить, треба не давати волі уяві, яка лише підсилює страждання. Проте нелегко змиритися з хворобою, що вже, здається, не полишить тебе до кінця життя, а воно згасає, і так мало залишилося днів, щоб попрощатися з земним буттям… Радували відвідини друзів – його палата була схожа на квіткову крамницю.

«…Страшно – я нічим не засмучуюсь».

Навіть найкращі лікарі неспроможні були допомогти Коцюбинському, навіть професор Образцов, у клініці якого перебував Михайло Михайлович, який вважався тоді світилом медицини. Існує легенда, що професора Преображенського Булгаков писав саме з Образцова, а Борменталя – з його асистента Стражеска.

Навіть перед обличчям неминучої смерті Михайло не забував про ту, котра страждає, будучи у повному невіданні щодо його стану, думок, настроїв… Він просить лікаря побачитися з Олександрою, заспокоїти і втішити, наскільки це можливо: «В ситуації, що склалася, ми позбавлені зустрічей і письмового спілкування…»

(Олександра Аплаксіна пережила Коцюбинського на шістдесят років –померла у 1973 р.)

Святу вірність своєму тужливому коханню жінка зберегла на все життя – заміж так і не вийшла. Як найбільшу цінність берегла листи від Михайла – їх було більше трьохсот. Багато років ті листи пролежали в землі – перед переїздом Олександра їх поклала в металеву шкатулку і схоронила в «маминому сараї третій стовпчик, біля лівої стіни». У багатьох листах-посланнях з Капрі та Карпат лежали засушені квіти, які надсилав Михайло Коцюбинський.

Останнім її освідченням в коханні став вінок із біло-рожевого цвіту яблуні – його вона сплела в день похорону Коцюбинського. «Безвладність тіла серед цвіту яблунь…»

Помер Михайло Коцюбинський 12 квітня 1913 року. Перед смертю він ледве чутно вимовив: «Я жити хочу!» У вересні 1913 року йому повинно ба виповнитися сорок дев’ять років…

Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові – його улюбленому місці відпочинку. Колись він попросив дружину, вказуючи на мальовничі луги, сосновий ліс та величну Десну: «Коли я помру, поховай мене, рідна на цьому місці».

…Ясне весняне сонце проводжало його у вічність.

У голові процесії з’явився незвичної краси віночок з живих квітів. У його сплетінні були ті ж польові і лісові квіти весняні, які споглядали колись на Сірому Камені над Бугом.

Хто приніс цей віночок? Звідки?

Ніхто не зміг відповісти на це питання. Напису на віночку не було. Омріяні квіти Михайла Коцюбинського, що проросли на Сірому Камені…

Вінок був від Беатріче, яка багато років таїла у своїм серці любов до Коцюбинського і дарувала йому дивну й чарівну радість – польові і лісові квіти, називаючи його Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей, цвіт яблуні, жайворонкову пісню, дитячі очі, малював людську красу, радість і страждання, самотність і кохання. І жив на краю своєї власної долі, надриваючи серце у невмирущому прагненні любові.

Життя безупинно і невблаганно рухається, як хвиля на берег, і ніхто не відає, де кінчається власне життя, а чуже починається.

У 1925 році до Вінниці завітав брат Михайла – Хома Коцюбинський. Він не міг обминути батьківської хати, в якій народився старший брат Михайло, який за життя прославив їх рід Коцюбинських.

З податкової книги міської управи відомо, що протягом 1897-1918 років будинок на «Абазівці» мав кількох власників. З 1923 до 1926 року він був в оренді Житлокоопу. Будинок не ремонтували, і ліва половина його зовсім завалилась. В правій, напівзруйнованій половині й добудові, що її спорудив один із власників, мешкало три родини. Садок був занедбаний, двір загиджений. Все це створювало сумну картину і мало хто тоді знав, що ці руїни – дорогий куточок для кожного українця.

Хома Михайлович переконав місцеву владу в необхідності меморіального увічнення пам’яті брата-письменника, добився утворення комісії з вшанування Михайла Коцюбинського.

Ремонт і реставрація оселі, шопи та сторожки провадилися за порадами Хоми Михайловича Коцюбинського. Упорядкували й огородили подвір’я, садок, а всю садибу взяли під охорону. Згодом відвідувачів вразили чистота і затишок у будинку і на подвір’ї із різноквіттям. Все повернулося так, як було і в дитинстві письменника.

Першим директором музею став Хома Коцюбинський. Йшов 1927 рік. Восьмого листопада біля невеличкого будиночка, що на Замості м. Вінниці, збиралися люди. З фотографії, яку зробили того дня, на нас дивляться вінничани. Вони усміхнені, енергійні, діти з книгами в руках. Це відбулося урочисте відкриття меморіальної таблиці на будинку з написом: «Тут 17 вересня 1864 року народився і жив (з перервами) до 1897 року український письменник Михайло Коцюбинський». В будинку відкрито літературний музей. Для Вінниці це була знаменна подія. І не тільки для міста.

Згодом Хома Михайлович упорядкував чернігівський будинок письменника, який відкрили у листопаді 1935 року.

Сьогодні ці музеї, як і творчість Михайла Коцюбинського, є національною гордістю України, визначними пам’ятками історії і культури.

Вінничани з любов’ю вшанували пам’ять про видатного земляка – класика української літератури Михайла Михайловича Коцюбинського. Його іменем названа одна з центральних вулиць Вінниці, Державний педагогічний університет, біля музею споруджено пам’ятник сонцелюбу, який дивиться на схід сонця, на квіти, що його оточують, на людей, які пам’ятають і шанують творця добра і краси.

А ще над Бугом височіє камінь з написом, який нагадує, що тут любив відпочивати Михайло Коцюбинський. І квіти на камені – визнання шанувальників-вінничан.

 

ЯК ВІННИЦЬКІ ЧИНОВНИКИ ГОГОЛЯ ЗЛЯКАЛИСЯ

 

Гоголівська бібліотека була заснована громадянами міста у 1906 році. Так вінничани вшанували знаного письменника Миколу Васильовича Гоголя.

Вінницьким архітектором Г. Г. Артиновим була спроектована книгозбірня (бібліотека) для найкращого зберігання книжкових скарбів і надання публіці вільно користуватися ними. Вінницька міська громадська бібліотека отримала ім’я Гоголя.

Спочатку книжковий фонд складав півтисячі книжок, бібліотека передплачувала 45 періодичних видань і нараховувала близько 2 тисяч читачів.

На фасаді бібліотеки був встановлений годинник, який вважався офіційним покажчиком часу в місті. Двічі на день о 12-й дня і о 5-й вечора сповіщав час соборний дзвін.

У 1923 році центральну бібліотеку ім. М. В. Гоголя перейменовано на міську центральну бібліотеку ім. К. А. Тимірязєва (нині Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К. А. Тимірязєва). У хроніці «Рабоче-крестьянской газеты» – органу Подільського губкому КП(б)У, губвиконкому та губпрофради № 181 (915) від 20 листопада 1923 р. повідомляється, що «…Городская центральная библиотека, ул. Ленина, 69, (бывш. Н.В.Гоголя) переименована на им. К.А.Тимирязева». У повідомленні не вказується причини.

Таємниці та містичні збіги супроводжували Миколу Гоголя не тільки за життя, але й після його смерті. Розповсюджувалися чутки, нібито письменник з’являється з мертвими душами і висловлює невдоволення своїм захороненням, Звісно, Микола Васильович мав великі проблеми зі здоров’ям, він страждав від депресивного неврозу, спричиненого звуженням судин, які живлять головний мозок. Від перевтоми часом спав по три дні, мабуть, тому і з’явилась легенда, що Гоголь не помер, а впав у летаргійний сон.

Легенди викликали неабияку зацікавленість читачів та шанувальників творів Гоголя. Кожен волів довідатись більше про геніального творця «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», «Тараса Бульби», «Мертвих душ» та «Ревізора», який нібито побував навіть у Вінниці.

Шанувальники письменника збирались в учителя двокласного єврейського училища Ісака Рубінштейна, який мав чималу книгозбірню і дозволяв користуватися нею бажаючим.

Провінційна Вінниця живилась різними легендами, а особливо тими, котрі були пов’язані з містикою, незвичайними подіями. Викликало зацікавленість і те, що батько письменника Василь Опанасович, якщо вірити сімейним легендам, у 14 років побачив сон, у якому його наречену знайшла сама Пресвята Богородиця. Показуючи малятко, вона сказала: «Це твоя суджена, і ти повинен на неї чекати». Так і сталось. У 28 років він завітав до сусідів – поміщиків Косяровських, і в їхній однорічній дочці Марії упізнав маля, яке йому наснилося.

Відтоді він часто навідувався до Косяровських, няньчився з Марією. А коли та підросла, взяв з нею шлюб. Перші двоє синів народилися мертвими. Третій малюк Микола ризикував повторити долю братів, але дивом вижив.

Марія Іванівна (мати письменника) зачастила до Свято-Миколаївської церкви, яка знаходилася за 30 верств від Диканьки і вимолювала перед чудотворною іконою Святого Миколая життя своєї дитини. На честь святого чудотворця синочка назвали Миколою.

За дванадцятирічне подружнє життя в родині Гоголів народилося 12 дітей, але живими залишилося п’ятеро. Микола та чотири його сестри. Помирали тільки хлопчики, не доживши до повноліття, і Марія Іванівна вважала, що чоловічий рід Гоголів проклятий.

Існувала інша легенда, нібито під час перепоховання Миколи Гоголя виявили його перевернутим у труні. А ще була легенда: коли труну розкрили, побачили мощі Гоголя нетлінними і присутні злякалися. Все це створило чимало домислів, або й вигадок, якими захоплювалися і вінничани. Зацікавлені дізнатись більше тягнулись до книг, аби пізнати про Гоголя більше і цьому сприяла єдина у місті книгозбірня, яку мав Ісак Рубінштейн. Незабаром вітальня господаря книг не вміщала всіх бажаючих, які сходилися на гоголівські вечори, і він звернувся до міської думи з проханням виділити, або ж спорудити приміщення для Гоголівської книгозбірні. А він, у свою чергу, передасть туди своє книжкове надбання. Чиновники цей намір розцінили по-своєму: «Будуть навчатись там всілякої єресі і хтозна – куди це може повернутися…»

Добра слава про гоголівські вечори розлетілися далеко за межі провінційної Вінниці. На гоголівські вечори завітали гості з Кам’янця, Одеси, Києва.

Голова Вінницької міської думи Микола Васильович Оводов збагнув, що відвідини поважних гостей – не тільки честь для провінційного міста, але й неабияка вигода. Адже тут вже функціонував шестиповерховий готель «Савой» зі всіма зручностями і міг прийняти чимало гостей. А це, звісно, додаткові кошти до міського бюджету.

Гоголівські читання спробували запровадити у готелі «Савой», але такий намір себе не виправдав.

Оводов, як людина культурна і освічена, зрозумів, що для шанувальників книги потрібна сучасна бібліотека. Спорудженням міської книгозбірні піклувався також знаний письменник Михайло Коцюбинський, будучи гласним міської думи.

Будівництво доручили вінницькому архітектору Григорію Артинову, який вже зарекомендував себе модерністом при спорудженні готелю «Савой», жіночої гімназії та водонапірної вежі для міського водогону.

За взірець будови архітектор обрав американський проект книгозбірні, де було найкраще вирішено способи зберігання книжкових скарбів та надання публіці можливостей вільно користуватися ними. Міська дума звернулась до відомих книговидавців з проханням надіслати книги до вінницької книгозбірні імені Гоголя. Книжкові дарунки отримали з Києва, Москви, Петербурга. У книгозбірні з’явились спиртові лампи з Москви, годинник з Петербурга, ікони просвітителів Кирила і Мефодія, а також Нестора Літописця та гіпсове погруддя Гоголя з Києва.

Місцевий палітурник П. Завельбанд поновив обгортки бібліотечних книг зі спеціальним тисненням «ВМГБ», а живописець Б. Буріхсон виготовив вивіску «Вінницька міська Гоголівська бібліотека». 15 лютого 1907 року міська книгозбірня імені Гоголя розпочала свою роботу…

Відкриття бібліотеки на вул. Поштовій було присвячене дню вшанування пам’яті Миколи Гоголя, його 50-річчю з дня смерті.

Аматорський театр міста Могилева-Подільського цю дату вирішив відзначити по-своєму, тобто поставити п’єсу Гоголя «Ревізор», але… у власній постановці. Нагодою для цього був схожий випадок, коли одеський пройдисвіт, наобіцявши освітлити вулиці міста, обдуривши подільських чиновників, зник разом із казенними грішми.

Місцеві театрали доклали всіх зусиль, щоб сцена і діючі особи були схожими на тутешніх можновладців. Коли почалась вистава, глядачі упізнали на сцені поліцмейстера, мирового судцю і все близьке оточення міського голови.

Під час гри актори ніби ненароком забували імена гоголівських персонажів і називали їх іменами місцевих чиновників. Присутні на виставі весело реготали і бурхливо аплодували. Ті, що впізнали себе в сценічному образі, тікали з театру. Тільки міський голова зі своїм сімейством терпляче спостерігав за акторською грою і посміхався. В якомусь місці актори так вдало відтворили образ поліцмейстера, що той не втримався і вискочив на сцену та вліпив запотиличника актору. А той, у свою чергу, в мундирі поліцмейстера відреагував миттєво та й повернув запотиличника своєму двійнику.

На сцені і в залі зчинилось щось неймовірне. Ґвалт, регіт, колотнеча. Одні гукали: «Закрити комедію!» Інші (а таких було набагато більше) волали: «Продовжити!»

Після тривалого антракту, коли зал покинули осміяні чиновники, вистава продовжувалася далі. Під кінець виконавцям «Ревізора» влаштували бурхливу овацію. І тоді хтось з глядачів вибіг на сцену і запропонував:

– Зберімо кошти на пам’ятник Миколі Васильовичу Гоголю!

Рядами пішов капелюх. У нього сипалися паперові гроші та золоті речі…

 

Загадкове містичне життя Миколи Гоголя викликає й дотепер чимало суперечок та непорозуміння.

Чимало років триває суперечка: Гоголь – письменник український чи російський? Одні стверджують, що український, тому що краща частина його поетичної душі залишилась «На хуторі поблизу Диканьки». Інші тут же нагадують про його відступництво, адже писав він російською мовою, і жив, в основному, у Петербурзі та Москві. Але є те, що примирює дві сторони: Гоголь – письменник поза часом і простором. Його творчість належить людству!