Валентина Павленко для антології “Подільський краснослов” (2021)

ВАЛЕНТИНА ПАВЛЕНКО

Павленко Валентина Василівна народилася 18 грудня 1951 р. в с. Бараші Ємільчинського району Житомирської області. Закінчила філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1977), історичний факультет Вінницького педагогічного інституту (1995). Працювала у журналістиці, вчителювала.

Поетка. Авторка збірок лірики: «Домівка птахів» (1989), «Істини» (1990), «Ріка на ім’я Здивування» (2016), «Пам’ять місця» (2016); публікацій у часописах та періодиці.

Член НСПУ з 2018 р.

Живе у с. Кропивні Хмільницького району на Вінниччині.

 

«Ці видання відзначаються густизною смислів… Її поезії виявляють схильність авторки до глибокого вдумування у пережите і рефлексії над пережитим. Саме переживанням словесних колізій, які виникли з життєвих драм визначився почерк поетки. Він досить уразнився ув останні складні часи, що їх Валентина Павленко аналізує прискіпливо і своєрідно – як художник».

Василь Герасим’юк, 2018

 

            «Взагалі, манера письма поетки не схожа ні на кого. І це похвально. Її жіноча лірика – соціальна, значима, морально стійка, інтригуюча».

Дмитро Головко, 2017

 

            «Характерною ознакою творчого стилю Валентини Павленко є глибокий ліризм і граничний лаконізм. Не тільки в суто інтимних виявах, а й у несподіваних філософських прозріннях».

Петро Перебийніс, 2017

 

            «Валентина Павленко постає в сучасному поетичному світі, як митець самобутній, зовсім не схожий на інших. Вона не визнає римування, довільно ставиться й до ритмики вірша, але надзвичайно цікавий образний світ мислення і уяви виправдовує всі довільності в її поезії».

Михайло Шевченко, 2017

           

«Європейськість – одразу з першого написаного рядка у далекі 70-ті роки. Європейськість з українського села, хоча де тоді були ми і та Європа: як Фастів від Парижа! Уразлива і міцна водночас спостережливість, якій не потрібні ані рима, ані ритм. Досконалий образ, гіпертекст – це і є поезія, мистецький Всесвіт Валентини Павленко».

Андрій Стебелєв, 2019

 

Я – З ПРАВЕСНИ, ІЗ ПЕРВОСВІТУ

 

* * *

 

Напровесні сонце

Не поспішає заходити

За синю браму горизонту.

Стоїть і пригадує,

Що ще хотіло таке важливе сказати?

Як мама, що приїздила до мене,

Коли я вчилася, вирвавшись рано із дому.

 

* * *

 

Напровесні зелені пальчики

Іще не розквітлих підсніжників

Розминають злежаний сніг,

Як сінці після зимових падінь,

Щоб розлилася біла повінь пахощів,

З якої так не хочеться виходити.

 

* * *

 

Напровесні, як зійде сніг,

Таки повернуся

До черешеньки у лісі.

Будемо разом згадувати

Про моє тут перше побачення:

А раптом я щось забула

І сама вже ніяк не згадаю.

 

* * *

 

Напровесні насупилося небо:

Повні очі сліз,

Бо на дрова зрізали грушу-дичку,

Що росла край поля здавна,

У дуплі там птах гніздився,

Якому люди і назву вже забули.

Тепер ніхто вже й не скаже:

«Співоче небо».

 

* * *

 

Напровесні ця перша гроза на голий ліс,

Немов акторка, що раніше, аніж треба,

Вибігла для виступу на сцену,

Іще до того, як прийдуть глядачі.

 

* * *

 

Напровесні верба старезна,

В якої лише одна невсохла гілка,

До себе покликала малу синичку,

Щоб саме з неї

Весняну пісню заспівала сонцю.

А вітер спинивсь і прислухається,

Як той чоловік, що на старості літ

Раптом почув мелодію давнішню.

Мелодію першого свого кохання.

 

* * *

 

А геть як напровесні!

В осінь глибоку опісля дощу

Світ засяяв летючими вогнями,

Що скапували із гілочок тонких.

Перестрибуєш через сяючі калюжі,

Щоб тільки не розхлюпати у них

Світлу небесну блакить.

 

* * *

 

Як не з’їсти, то увірвати хоч щось.

Ти, як механізм, що невідомо ким заведений.

Це тобі тільки так здається, що кусаєш когось.

Насправді з’їдаєш себе ізсередини.

 

* * *

Ледве крижинкою не стала

Від погляду холодного.

Проходиш так, ніби й не знали один одного.

Втішайся, коли радіти вже немає чим.

Тільки в коханні переможці – лише обоє,

Або – жодного.

 

* * *

 

Хочете, щоб віддала своє місце під сонцем?

Безсмертники зростають лише на узвишшях,

Де ніколи не прижитись болотяній траві.

 

* * *

 

Посеред літа з льоху виношу висадки капусти.

Відвертаю погляд. Тільки б не зустрітись

Із неміччю пагонів блідих –

Знову не виправдала чиїхось сподівань.

 

* * *

 

Погостювали діти й розлетілись.

У хаті знову так незвично тихо,

Як ото у полі за городом,

Де збирались на останню раду

Лелеки перед відльотом в ирій.

Така нестерпна і жорстока тиша.

 

* * *

 

Хоч убий, так не хочеться скористатись

Коханням твоїм до мене, щиросердний хлопчино,

Знищуючи довірливих вимираючий вид,

Як перекупка, що вириває з корінням

Останніх підсніжників беззахисний квіт.

 

* * *

 

Солов’їний спів за вікном

Лемент чужої сварки перебив.

Врешті стихло. Лише чути

Як схлипує самотнє дерево за птахом.

 

* * *

 

В очах нестримний гнів,

Як та вода застояна, зелена.

Куди несе тебе ця каламутна течія?

Даремно з кимось сперечатися за мене.

Як ця Земля споконвіків, я – нічия.

 

* * *

 

Квіти, щойно висаджені край дороги,

Щоразу здригаються, як проїде машина,

Мов зайченя, яке принесла з лісу,

Перед цим витягнувши з пастки.

Світ людей лише нашарування на справжній?

 

* * *

 

Вистукує дятел на вершечку горіха,

А поруч гніздо птаха під шапкою снігу.

Таке відчуття, що це стукіт у двері

Дому, якого господар надовго полишив.

Ніхто й не обізветься…

 

* * *

 

Ніде немає світла. Лише у цім вікні,

Де дівчинка, так схожа на мене колишню,

Уроки робить.

Поворухнутися боюсь, її сполохати, мов птаха,

Який літає там, де ще немає поділу

На те, що вже минуло, і прийдешнє,

Цей дім колись для мене збудувала ненька…

 

У ПОЛИШЕНІМ СЕЛІ

 

Халабуда, де грали колись весілля,

Перехнябилась, світить ребрами каркасу.

Навіть коник у траві не сюрчить –

Ніяк не згадає марш Мендельсона.

Самотній сторож на цвинтарі чужих ілюзій,

Що мене сюди занесло? По свою?

Як той листочок, який приніс вітер звідкілясь…

 

* * *

 

Це кохання настільки несподіване,

Як спів перелітного птаха

В зимовому засніженому лісі.

Шукаєш поглядом у верховітті,

І лише потім розумієш,

Що це співає твоє серце.

 

* * *

 

Палять вночі торішнє сміття й бур’яни,

Щоб вберегти від приморозку злого

Розквітлий зарання сад.

Дим, що для нас отруйний і їдкий,

Рятівний для квіту запашного.

Знаємо в обличчя справжніх визволителів?

 

* * *

 

Ліс засинає спокійно на зиму,

Не відає, що в січневі морози

Його задумали вирізати вщент.

Лише столітній ворон

У передчутті тривожнім

Раз-по-раз поглядає

На засніжену дорогу до села.

 

* * *

 

Мій дух не спалено в Руані,

Не щез й понині з поля бою.

Але мене свої віддали на заклання

І поділили виторг між собою.

 

* * *

 

Відвесніло. Опалі пелюстки

Трава взяла собі під ноги.

Як собача, угору звела вузенькі вушка:

Прислухається, чи не клепають коси.

 

* * *

 

Сухому вкопаному стовпчику

Домалювала гілки з зеленим листям,

А ще біло-рожевий яблуневий квіт.

Чекати стала плодів золотосяйних.

Той стовпчик винен в моїх розчаруваннях?

Як і хлопець, якому, закохавшись,

Вигадала шляхетну вдачу.

 

* * *

 

За те поношене пальтечко

Мама цілий день білила людям хату

(Їхня донька із нього виросла,

А на мене воно було якраз).

У ньому намагалась нести

Лише радісні новини мамі.

Навіть тепер, коли її не стало,

Подумки розказую,

Що досягла в царині духу.

Вже який рік минає,

А в мене відчуття тремке,

Що іще не виросла з того пальтечка –

Усе ще та наївна сільська дівчинка,

Що має радувати, а не засмучувати світ.

 

* * *

 

Кожен міряє світ із своєї дзвіниці.

І кожен вигляд робить,

Що лише йому довірилася Правда.

Хтось, розумніший за нас у Всесвіті,

Сміється з них, як з дитячих казок.

Та чи зможе він, як людина,

Так самовіддано інших полюбити

І жертвувати собою готовий,

Як захисники летовища в Донецьку?

 

* * *

 

Ми йдемо в Європу?

Це вона йде до нас.

Вчиться у наших сміливців

Стріляти із зброї, яку списали на брухт,

Добре знаючи, що за твоєю спиною

Тішаться в клубах нічних

Дітки розбійників нових.

Чи пережила б таке Європа?

 

ЗИМОВИЧКА

 

Помітивши у інших свої вади,

Стало так соромно за свої звички.

Натіштесь нагородами й званнями.

Я зачекаю. Мій час ще не настав.

Я та, що в пору приморозків зацвітає.

Щоб вірили: світ ще не закінчивсь, сяє

І радує всіх кольорів розмаєм.

Я – зимовичка…

 

НОСТАЛЬГІЯ

 

Я ніби із старого кіно.

Так тяжко дивитись,

Коли молода і зваблива акторка

Вульгарно, розв’язно грає

Мою давню роль Прекрасної Жінки.

Та всі чомусь їй аплодують.

Таке відчуття,

Що не плещуть собі у долоні,

А б’ють навідліг по мені.

 

ПРО МОВУ І СВОБОДУ

 

Вони зняли свої брязкальця:

«На! Поноси!»

Завтра присняться актуальніші сни,

А сьогодні ще ти найдорожча і мила.

Я ніде не хвалила твоєї краси,

А просто тобою, рідна моя, говорила.

Але мені байдуже, на якій мові зачитають вирок.

Коли судитимуть за чужу провину,

Мені помстившись за власні помилки.

 

* * *

 

– Хто ти така, щоб йти наперекір мені.

Казати правду тим, кого мені вдалося обманути?…

– Та я сама себе іще не можу осягнути:

Куди не поспішаю, а опиняюсь в потязі на Крути

 

* * *

 

Хтось спробував уже орати давній цвинтар.

Чорна борозенка, як скорботна стрічка

На велетенському портреті поля.

А відчахнута верхівка берізки,

Яку порізали на дрова,

Неначе підпис майстра унизу.

 

* * *

 

Траво, хіба ти винна,

Що заросли тобою

Старі, забуті вже дороги

І ти прикрила мертвих наготу?

Серце, хіба ти винне,

Що не дало ступить на того,

По кому вже пройшли інші?

(«А нащо дав себе топтати»?)

Слідчий, мені так шкода

Вашого сліпого серця.

Упійманий не відомститься, не огризнеться,

Приписуйте чужі гріхи пошвидше!

…Слідчий нервує: «Вона божевільна».

Боже, я вільна! Вільна…

 

* * *

 

Доле, пошли суперниці моїй

Найвродливішого в світі чоловіка,

Аби він усміхався їй

І сонце від того сходило серед ночі.

А мені, доле, лиши його,

Непомітного, немов підсніжник

Під торішнім поіржавілим листям,

То ж тільки одній землі відомо,

Яка у нього незборима сила,

Що розтопила лід у прожилках заснулих.

 

* * *

 

Листя торішнє, легке, летюче, мов птахи,

Ковтає вогонь і не може насититись

(устигнути б більше, зараз же можуть згасити!).

Схиляюсь навпочіпки, мов до каліки,

Долонею гладжу теплінь настовбурчену:

Не бійся, сміятись не стану

З безсилля твого перед стронцієм.

Ми ж так швидко прозріли

Й назвали вже ворогом

Ведмедя, якому спалили барліг…

 

УКРАЇНІ

 

Надто шаную тебе, Україно,

Щоб говорити красиві слова,

Боюсь образити ними.

Компліменти потрібні,

Та тільки кокетливій жінці.

Я вже бачила, як полову

Сіяли замість зерна

В добре розпушену землю.

Ходила між бур’янами,

Що розрослися, ніби дерева,

Й не знала, в яку сторону йти.

Осот рожевий

Вибрався аж на край неба,

Імітуючи єдиний на світі Схід.

Не відвертайтеся, непогрішні!

Ви також десь поруч блукали,

І від того листя колюче

Било мене по обличчю.

 

ІМЕНА

 

Є мужність кинути у ворога,

Немов гранату, своє ім’я,

Щоб потім

Навіки залишитись безіменним.

Але ти знаєш

Ім’я цієї ось стеблини

На житнім полі?

 

ПОГЛЯД ІЗ МАЙБУТНЬОГО

 

Теплінь цього дня

Завтра спалахне ранковою свіжістю в росі.

А де, у чому засяє теплінь наших днів?

У сльозині, що виступає соком на пеньках

Іще живих, та вже вмираючих кореневищ?

Мовчазні привиди новітньої Сахари.

 

* * *

 

Галактика може стиснутись,

Вміститися у крапку,

Що схожа на макове зерня –

Думалося мені в дитинстві,

Коли дивилась, як маленькі відблиски вогню у грубці

Танцювали великими світлими плямами на стіні.

А ми – чийого вогню відблиски?

 

МОЛИТВА ЗРАДЖЕНОЇ ЖІНКИ

 

Боже, ти ж бачиш, що залишилась вірною йому.

Не карай його, хай живе із новою обраницею своєю.

Хай в неї вистачить здоров’я,

Витримати його наступні зради.

 

* * *

 

Їду убрід по річці із сином на плечах.

Рученятка обіймають мою шию.

Вода студена. Тільки б судороги ноги не звели.

Так, ніби в кілька разів поширшала ріка.

І звідки ця звичка в мене – ходити навпростець,

Незважаючи на жодні застороги?

Син притиснувся так міцно до моїх плечей,

Що чую, як у швидкому ритмі забилось його серце.

Чи то моя тривога мовчазна передалась?

 

* * *

 

Жмуток кривавника

Не донесла влітку,

щоб висушити на ліки

(Нагальне перебило щось, а потім і забула).

Лежать потемнілі серед зеленої трави,

Чорні суцвіття як добрі помисли мої,

Які могла, та так і не здійснила.

 

* * *

 

Пізня весна. Старий садок паводок займає.

Кріт боязко чалапає по воді холодній.

Завмерла, аби його не налякати –

На його віку такої повені, ще не було.

А чапля сиза стоїть у задумі –

Це здобич, а чи хижак для неї:

Раніше іще не бачила такого звіра?

В людей також: від кого утікати

Й на кого можна нападати?

А я для кого – безборонна здобич?

 

* * *

 

Скрекіт жабки за вікном затих умить.

Як вона могла відчути,

Що лелека ходить по квітнику моїм,

Роздивляючись увсебіч?

Я думала, що мій дім і сад

Лише останній прихисток на землі.

Та я й сама вже бачу, що петляла,

Як заєць, що на снігу заплутує сліди.

Мені ж раніше тоді здавалось,

Що прямо йшла, нікуди не звертала.

Але ж тоді про помилки свої хіба я знала?

Це ж все одно, що зелене яблуко зірвати,

І докорять йому: чому воно неспіле?

 

* * *

 

Іду по кучугурах снігу і ноги вже не грузнуть –

Сніг злігся, затвердів,

Немов від праці долоні зашкарублі,

Як серце, що потерпало не раз й не два від зрад.

Ти зачекай – не можу я так зразу

Сказати щось на освідчення твоє.

Вже бачила, як після теплої відлиги

Вкривались інеєм довірливі бруньки.

 

НІЧНИЙ ДОЩ

 

Молодик купається…

Мамин вислів

 

Крізь цідилки хмар, що затулили місяць-молодик

Небесна вода ллється на землю безупинно –

Нічний дощ із присмаком місячного сяйва.

Волокна срібні навколо постелились по траві.

Воловими очима пахнуть, квіткою, яку в лісах вже не зустрінеш.

 

БУДЯК

 

1

Добиваєшся усе вищих посад,

Щоб пройняти всіх значимістю своєю?

Але скільки догори не ріс будяк,

Деревом йому не стати ніяк.

Восени стеблом усохлим буде шурхотіти,

Показуючи, як високо піднявсь минулим літом.

Ото і всього…

 

2

Змервив. Змішав з багном недавніх друзів.

Хіба одну людську ти гідність розтоптав?

Невже полегшало? Ти ж сам від себе цим зазнав наруги.

Такий щасливий, як вчора засипаний

Побитими пляшками став.

 

* * *

 

Я бачила, як метелик барвистий

Над квіткою літав й не міг присісти.

Я теж ще недостатньо відверто-чиста

Й тобі не затишно в моєму світлі.

Але цього ти сам іще не знаєш.

 

* * *

 

Шпаки обсіли вишню під вікном моїм,

Докльовують плоди дозрілі.

Але прогнать – несила:

Іще образяться й весною не повернуться до мене.

 

* * *

 

Насіння кільчиться непомітно

Для зору людського у ґрунті,

Як задуми книг у поета.

Не кожне досягне поверхні –

Думалось, коли я йшла по стежці,

Протоптаній по засіяному полі.

Якщо ніч і не помітне Сонце,

Це ще не означає, що його нема.

 

* * *

 

Куди відходить,

Те, що не збудеться ніколи?

Як та айстра, що мала виростити із насінини,

Та струпіла у ґрунті без води

Посушливо-холодної весни.

Чомусь про це подумала,

Коли коханий давній мій

Спішно прийшов повз мене,

Удаючи, що не впізнав.

А погляд в нього десь поза часом, поза простором.

Очі якісь невиразні, мов засклені,

Як відблиски вечірні на вікнах тих осель,

Які давно покинуті людьми.

Ти ніби є, але вже відійшов.

 

* * *

 

Хто здатний стільки напрясти

Тонюніх ниток бабиного літа?

Білий вітер?

Бабине літо таке таємниче,

Як вузликове письмо на нитках

Прадавніх золотолюбних інків.

Це хтось пише послання й відразу

На дрібні стрічки шматує його,

Боячись, що не так зрозуміють?

 

ДІАЛОГ

 

– Кропива із Кропивни?

Ні, лише піщинка,

І згадують лише тоді, коли хтось прагне

Із ока вийнять залетілу із Поліських берегів.

– А я то думаю, чого мене так тягне

Дражнити із завидющими очима ворогів.

 

* * *

 

На моєму зображенні

Усе-таки малюєте себе,

А кажете, що лише радите змінитись.

Дощ те змиває, мов захищає.

Вільна вода небес.

Я – з правесни, із первосвіту.