Анатолій Наумов для антології “Подільський краснослов” (2021)

АНАТОЛІЙ НАУМОВ

Наумов Анатолій Іванович народився 6 червня 1938 року в м. Красний Ліман Донецької області. Закінчив технікум культосвітпрацівників у рідному місті та факультет журналістики Московського університету (1969). Працював у газетах, кореспондентом журналу «Перець» по Донбасу.

Сатирик-гуморист. Після 2010 року займається лише драматургією, пише виключно українською мовою. Автор понад десяток збірок гумору та сатири, у т.ч.: «Вызываю на ринг!» (1976), «Соленый нектар» (1979), «Деловые игры» (Бібліотека журналу «Крокодил»), «Весілля триває» (Бібліотека журналу «Перець») (обидві – 1984); повістей «Журавль в руке» (1982), «Голубая мечта» (1986); іронічних одновіршів «Шерше ее, шерше его…» (2008), «Контрольный поцелуй» (2009), «Разбита жизнь, но очень аккуратно» (2010); збірок п’єс «Парадиз у родинному пеклі» (2014),  «На подвір’ї злий Рекс» (2018) та ін.

Член НСПУ з 1983 р.

Через війну на Донбасі став переселенцем і 2019 р. перейшов на облік Вінницької організації НСПУ.

 

«Справжня посмішка є знаком розставання з минулим днем. У цьому переконуєшся, читаючи сатиричну повість Анатолія Наумова «Голуба мрія». Молодий і, як на мене, справді талановитий письменник має не тільки гострий погляд на життя, але й вправне вміння через збільшувальне скло свого іноді гротескного сприйняття показати те, чого ми недобачаємо замуленим оком, проходимо мимохідь. Чи не хочемо помічати аби чогось не сталось. Сатирик (що дуже непритаманне цьому жанрові!) справді м’який, інтелігентний, і не галасливий. У витонченому стилі іронічно примруженим оком він буцім спостерігає і тихо посміхається, але гнівливо відповідає тим, кого зневажає, тому що обожнює життя, правду, красу. Любить свій народ, свою Батьківщину».

Олег Чорногуз, 1986

 

«Стилю Анатолія Наумова властиві м’якість, ліризм».

Валентина Соболь, 1995

 

«Чи потрібно застосовувати люстрацію щодо прокурорів і суддів? Відповідь на це запитання давно знають українські драматурги. Серед рецептів боротьби з корупцією є і драматургія Анатолія Наумова. Сучасний український драматург Анатолій Наумов… доводить, що навіть за найскладніших обставин Україна здатна сміятися».

Володимир Сердюк, 2015

 

«Відтоді вже піввіку як Анатолій Наумов став постійним і бажаним автором «Перця» поруч з усіма визнаними майстрами сатири і гумору… Сьогодні Анатолій Іванович – відомий сатирик-гуморист. З-під його пера вийшло чимало по-справжньому оригінальних і цікавих книжок. Попри солідний вік, він невтомний у своїй однолюбній творчості».

Володимир Чепіга, 2018

 

ПЛАЧ ЯРОСЛАВА

Комедія на дві дії

 

Дійові особи:

В л а д а.

Я р о с л а в.

Г і с т ь.

 

Зал в трикімнатній квартирі. Ліворуч – двері в спальню, де знаходиться Влада, праворуч – двері в кімнату, де Ярослав. Самих кімнат глядачам не видно.

 

В залі – стіл з міським телефоном, диван, телевізор перед ним. Кухня, а також вхідні двері в квартиру десь за кулісами.

 

ДІЯ ПЕРША

 

Картина перша

 

Пізній суботній ранок. Довго дзвонить міський телефон на столі.

 

ВЛАДА (витикаючись із спальні, сонним голосом). Господи, в цій квартирі ще залишилась чоловіча рука, здатна взяти слухавку?! (Зникає.)

ЯРОСЛАВ (витикаючись із своєї кімнати і виразно позіхаючи). А хто нещодавно доводив, що міський телефон – це природна монополія жінок? (Зникає.)

 

Вони сперечаються, поперемінно витикаючись із своїх кімнат.

 

ВЛАДА. Але ж телефонують тобі, хіба не чуєш?

ЯРОСЛАВ. Таким ніжним дзвінком тільки тобі.

ВЛАДА. Тільки не удосвіта в суботу!

ЯРОСЛАВ. Ти, мабуть, прокинулась за бродвейським часом. А за нашим майже десята!

ВЛАДА (насторожено). Що ти хочеш сказати цим… бродвейським?

ЯРОСЛАВ. Що ми не на зворотному боці планети.

ВЛАДА. Врешті-решт твоя кімната на півметра ближче до телефону.

ЯРОСЛАВ. А сам я на міліметр до високого джентльменства!

 

Ярослав у сімейних трусах до колін виходить із своєї кімнати. Знімає слухавку.

 

Алло? А-а, радий чути тебе, Бо… Ні, я не у себе. Вийшов, так би мовити, на нейтральну смугу. Але можеш сміливо говорити про що завгодно, тут мене ніхто давно вже не чує.

ВЛАДА (витикаючись із своєї кімнати). Можу засвідчити, що ніхто.

ЯРОСЛАВ (в слухавку). Чий голос прозвучав? Це радіо, хто ж ще тут… Я передзвоню тобі, а то не встиг очі промити…

 

Ярослав кладе слухавку і йде до своєї кімнати. Знову лунає міський телефон.

 

ЯРОСЛАВ (витикаючись із своєї кімнати.) Послухай тепер ти. Щось заокеанське мені підказує, що це точно з Бродвею.

 

Влада виходить в зал. Вона в халаті, волосся у неї розкуйовджене.

 

ВЛАДА. Ноу комент. Бо тут ноу кому зрозуміти, що таке Бродвей. (Бере слухавку.) Алло… Привіт, Лю… Та говори хоч про вчорашній секс – я тут настільки одна, що космос відпочиває… Ні, не чекаю нікого.

ЯРОСЛАВ (витикаючись із своєї кімнати, що він буде робити й далі). Крім принца на білому всюдиході від Ілона Маска.

ВЛАДА (в слухавку). Що за голос? Хто ж ще тут чоловічим голосом, крім телевізора?! Я трохи пізніше передзвоню тобі, добре?

 

Влада кладе слухавку, сідає за стіл і починає перед люстерком накручувати бігуді.

 

До речі, не тобі би іронізувати щодо Бродвею.

ЯРОСЛАВ. А хто діставав ним мене?

ВЛАДА. А хто обіцяв мені його – Авраам Лінкольн?

ЯРОСЛАВ. Я ж про Бродвей алегорично! Щоб швидше охмурити тебе.

ВЛАДА. Тому що із породи шулерів. Використовував, як циган, те, що я мріяла стати артисткою і побачити на Бродвеї знаменитий мюзикл «Кішки».

ЯРОСЛАВ. Я ж чисто догодити тобі. Що тут циганського?!

ВЛАДА (передражнює.) Я півжиття покладу, щоб ти побувала на Бродвеї!

ЯРОСЛАВ. Півжиття ще не пройшло. А я, може, ще й довгожитель.

ВЛАДА. Я вже забула, коли ми востаннє в «Троянді» вечеряли.

ЯРОСЛАВ. Подякуй уряду за інфляцію.

ВЛАДА. Інфляція лише для знецінених.

ЯРОСЛАВ. А ще для тих, хто не краде і не бере хабарів – як я.

ВЛАДА. А ще й не здатен викликати із ЖЕКу електрика. Або приготувати колишній дружині каву зранку.

ЯРОСЛАВ (виходячи із своєї кімнати). Я тричі ходив туди, ти ж в курсі! А вчора відправив в мерію емейл зі скаргою.

ВЛАДА. На що тільки пішли мої кращі роки?! Я б могла виступати на сцені, а то й зніматись в телесеріалах.

ЯРОСЛАВ (іронічно). Особливо в ролі незадоволеної дружини. (Уїдливо.) Я не буду заважати тобі, якщо приготую в кухні каву, поки ти перетворюєш себе на артистку?

 

Ярослав виходить приготувати каву, Влада продовжує доглядати за собою перед люстерком, продовжуючи говорити більш звучно, щоб Ярославу було чути.

 

ВЛАДА. Взяти, наприклад, знамениту кінозірку минулого століття Грету Гарбо. Був у неї шанувальник із багатих американських фермерів. Так він заповів їй все нажите багаторічною працею.

ЯРОСЛАВ (із кухні). А з чого ти це про сільське господарство Сполучених Штатів?

ВЛАДА. З того, що ти не фермер.

ЯРОСЛАВ. Звісно, я виорюю канцелярську ниву. Але заповісти теж можу.

ВЛАДА. Коробочку скріпок?

ЯРОСЛАВ. А це не так вже й мало.

ВЛАДА. Навіть не підозрювала, що живу із володарем чарівних скріпок.

ЯРОСЛАВ. Дивлячись які документики скріпки з’єднують.

ВЛАДА. Зате ти класну каву навчився готувати, чую по запаху.

 

Ярослав вносить філіжанку кави.

 

ЯРОСЛАВ. Прошу, пані! Ми сьогодні щедріше за американського фермера Грети Гарбо.

ВЛАДА (дещо здивовано). Пані?

ЯРОСЛАВ. Ну, ти ж заборонила мені називати тебе кицюнею.

ВЛАДА. Я не хотіла, щоб це мені нагадувало бродвейський мюзикл.

ЯРОСЛАВ. А я не хотів, щоб ти забувала про нього. Бо вірив, що рано чи пізно…

ВЛАДА. Він вірив?! Містика! Втім, нічого не відбувається просто так. От, наприклад, ти дефілюєш переді мною в прикольних трусах до середини Дніпра… (Відсьорбує кави.)

ЯРОСЛАВ. І навіть не помічаю, що ти у чарівних коконах із бігуді а ля Грета Гарбо.

ВЛАДА. Це і підкреслює різницю у сприйнятті реалій.

 

Влада знову відсьорбує кави.

 

А от кава реально смачна, дякую.

ЯРОСЛАВ. Скоро стане реальністю і моє призначення заввідділом. А то й заступником шефа.

ВЛАДА. Я це стільки вже чую!

ЯРОСЛАВ (мрійно). Може, вже на тому тижні…

ВЛАДА. Шкода, що вже на наступному. Я так звикла до твоїх оптимістичних вправ на цю тему – тож не можу навіть уявити, що більше не буду чути їх.

ЯРОСЛАВ. На тому тижні у нас корпоратив. А це перша ознака, що будуть кадрові призначення. Просто так у нас не пиячать в службовий час.

 

Тривалий вхідний дзвінок в квартиру. Вони обоє застигають в подиві.

 

ВЛАДА. Хто б це міг бути?

ЯРОСЛАВ. Я нікого не запрошував.

ВЛАДА. Я теж.

ЯРОСЛАВ. Ну не з Бродвею ж прямо до нас?

ВЛАДА. До вас точно ні.

ЯРОСЛАВ. Мабуть, це з мерії.

ВЛАДА. Зранку в суботу до вас із мерії?

 

Тривалі дзвінки наполегливо повторюються.

 

ЯРОСЛАВ. Мер з усіх плакатів обіцяв, що дійде до кожного.

ВЛАДА. Тому ти й зі скріпками, що віриш у передвиборчий популізм.

ЯРОСЛАВ. Я вірю в розум, в конструктивне начало!

ВЛАДА. Теж мені знайшов інстанцію!

 

Дзвінок знову звучить, але цього разу переривчасто.

 

Так тільки напідпитку дзвонять. Значить, із ЖЕКу пришкандибали. Відчини.

ЯРОСЛАВ. Добре, тільки «адідаси» накину.

ВЛАДА (жорстко). Відчини в трусах. Перед ким тобі дефілювати – перед електриком? Швидше спільну мову знайдете.

ЯРОСЛАВ. А якщо там жінка?

ВЛАДА. Боїшся сподобатись в такому класному прикиді?

ЯРОСЛАВ. Краще тебе все одно не знайду.

ВЛАДА. Тим більше. Відчини в трусах.

 

Ярослав йде відчиняти. Далі чути його розмову з Гостем.

 

ЯРОСЛАВ (зневажливо). Наше вам!

ГІСТЬ (підкреслено ввічливо). А вам доброго ранку!

ЯРОСЛАВ. Із мерії, мабуть?

ГІСТЬ. Ні.

ЯРОСЛАВ. Отже, із ЖЕКу. Звідки ж ще в такій робі? Між іншим, ми електрика чекаємо.

ГІСТЬ. А я практично від електрика.

ЯРОСЛАВ. Щось не схоже, навіть теоретично.

ВЛАДА (звучно, щоб почули). Хай зайде, а то наше коротке замикання ризикує стати вічним.

 

Ярослав входить в зал разом із Гостем. Той елегантно одягнений, із шкіряним коштовним «дипломатом». Затемнені окуляри на обличчі надають йому загадкового вигляду. Побачивши Владу, Гість привітно киває їй.

 

ВЛАДА (ошелешено). Нічого собі! Ще одне коротке замикання можна отримати!

(Хапається за свою зачіску.) Ой, я не встигла привести себе до ладу! (Вибігає до своєї кімнати, залишаючи двері незачиненими.)

ГІСТЬ (услід їй). Перепрошую, що потурбував вас зранку у вихідний, коли ще не до зовнішності. Хоча вона у вас і так неординарна.

ВЛАДА (із спальні). Ви вважаєте?

ГІСТЬ. Це помітив би навіть сліпий.

ЯРОСЛАВ (іронічно, Гостю). А що я в сімейній уніформі – нічого?

ГІСТЬ. Я й сам не проти в трусах, коли один вдома.

ЯРОСЛАВ. А коли не один?

ГІСТЬ. Ну, тут своя філософія.

ЯРОСЛАВ. Мабуть, від Гегеля з Бабєлєм?

ВЛАДА (входячи, Гостю). Особисто я рада вас бачити, незважаючи на суботній ранок.

 

Влада вже в ефектній сукні, яка чудово облягає її фігуру.

 

ГІСТЬ. А мені бачити таку надзвичайну жінку!

ЯРОСЛАВ (погрозливо). Надзвичайну в чому, цікаво?! А то, може, мені, як поки ще законному її чоловіку, зблизька не вдалося щось розгледіти в ній?

ГІСТЬ. Як і велике, надзвичайне теж бачиться переважно на відстані.

ВЛАДА (Ярославу). А це не для вічно короткозорих!

ГІСТЬ. Ви недооцінюєте свою дружину, Ярославе. Владочка й справді…

ЯРОСЛАВ (перебиває). А звідки тобі відомо, що вона Владочка?!

ВЛАДА. Краще напни свої «адідаси», щоб не ганьбитися перед гостем. І припини тикати людині!

ЯРОСЛАВ. Сама ж щойно радила шукати спільну мову з жеківцями.

ВЛАДА. От і шукай! Але ж гість не із ЖЕКу, а лише практично від електрика.

ЯРОСЛАВ. Коли з’ясується, для чого і від кого він тут, тоді й визначусь, тикати чи викати.

 

Гість загадково посміхається. Ярослав критично зміряє його поглядом.

 

А як практично джентльмен, поки оберу щось середнє. (Гостю.) Чому ви… демонструєш тут загадкову посмішку?

ВЛАДА. Комедія!

ЯРОСЛАВ. Який візит – така й комедія. (Гостю.) Чого ви до нас приперся вдосвіта та ще й в суботу?

ГІСТЬ (Владі). Можна я здалеку? А то в двох словах не вийде.

ЯРОСЛАВ. Сподіваюсь, ви почнеш не з часів потопу імені Ноя?

ГІСТЬ. Точно трохи пізніше. З моменту, коли побачив вас обох в кафе «Троянда».

ВЛАДА. В «Троянді»?! Нас?!

ГІСТЬ. Вас було важко не помітити. Особливо вирізнялися ви, Владочко.

ЯРОСЛАВ. Ти, мабуть, спеціалізуєтесь по чужим жіночкам?

ГІСТЬ. Швидше по відчуженим.

 

Ярослав іронічно присвистує.

 

Тобто по тим, які не дуже задоволені своїми чоловіками.

ВЛАДА. Влучно підмічено!

ГІСТЬ. Це зараз дуже поширене явище.

ЯРОСЛАВ. Суцільна пандемія!

ГІСТЬ. І це обнадіює!

ВЛАДА. Ви вважаєте, що це позитивний процес — бути незадоволеною та відчуженою?

ГІСТЬ. Обнадіює чисто творчо, Владочко. Справа в тому, що я телережисер і телепродюсер.

ВЛАДА (ошелешено). Т-телережисер і т-телепродюсер?!

ЯРОСЛАВ (глузливо). Та ще й практично від електрика!

ВЛАДА (не звертаючи уваги на репліку Ярослава). Я так і знала!

ГІСТЬ. Я теж хочу знати.

ЯРОСЛАВ. Він теж знає, що нічого не знає! Ну чисто Спіноза!

ГІСТЬ (ігноруючи репліку Ярослава). Я хочу знати все про вас, Владочко. Так би мовити, професія зобов’язує.

ВЛАДА. А телесеріал «Щаслива сім’я» не ваш, випадково?

ГІСТЬ. На щастя ні. Я не здатен на таке псевдоромантичне сю-сю. У мене все буде більш ніж круто. Тобто вкрай реалістично.

ВЛАДА (Гостю, зацікавлено). Ви будете знімати телесеріал?

ГІСТЬ. Після естетичного провалу «Щасливої сім’ї» рада директорів телекорпорації дала згоду на мій проект. Це буде не телесеріал, а бомба. Так би мовити, бойова сага про громадянську війну в окремо взятій сім’ї.

ЯРОСЛАВ. Анти-сю-сю, отже?

ВЛАДА (Ярославу). Не в трусах би розпатякувати про такі матерії!

ЯРОСЛАВ (розтягуючи труси в ширину). А що не так? Це ж не дикунська пов’язка на стегнах, а цивілізована ознака домашньої притертості між чоловіком та дружиною. (Гостю.) Чим не артефакт для серіалу?

ГІСТЬ. Вгадав. В моєму серіалі чоловік своєї просунутої дружини буде постійно в трусах сімейного формату.

ВЛАДА (здивовано). В трусах?

ГІСТЬ. Труси будуть свого роду символом інфляції подружнього життя.

ВЛАДА (киваючи в бік Ярослава). Недарма ж я просила його відчинити двері саме в трусах. Як відчувала!

ГІСТЬ. Я теж на це розраховував.

ЯРОСЛАВ (іронічно). Вразимо українськими сімейними трусами всю Європу!

ГІСТЬ. Саме тому я дам своїм серіалом зрозуміти, що сімейні труси шириною до середини Дніпра – це свого роду наше національне надбання. Адже не виключено, що свій початок вони беруть від козацьких шароварів шириною з Чорне море.

ЯРОСЛАВ (іронічно). А довжиною аж із витоків Дніпра.

ГІСТЬ. А що – може бути.

ЯРОСЛАВ. Якби козацькі ноги не впиралися в землю, то шаровари і на тому боці планети визирали б, згоден?

ВЛАДА (іронічно). Яка планетарно глибока у тебе філософія!

ЯРОСЛАВ (підтягуючи труси). А хіба не видно, що це вже не просто видовжені труси, а майже популярні всюди шорти?

ГІСТЬ. От, от! І ми доведемо своїм серіалом, що саме від укорочених козацьких шароварів пішли шорти, які завоювали всю планету. Ми маємо гордитися цим!

ЯРОСЛАВ (гордо демонструючи труси). Гордитися мало. Пишатися треба!

ГІСТЬ. Але то все побічне. Головна увага в моєму серіалі буде присвячена виключно процесу трансформації подружніх відносин. І тут особливу роль повинна відігравати дружина – сучасна україночка, яка не може змиритися з побутовим затуханням свого чоловіка.

ЯРОСЛАВ. Боюсь, що тут вона випередила сучасність.

ГІСТЬ. На це й розраховую! Адже я бачу лейтмотив серіалу в органічному поєднанні традицій і новаторства. Пам’ятаєте безсмертне від Одарки із «Запорожця за Дунаєм»: «Постривай же, мій козаче, Будеш, будеш пам’ятать, Будеш тямить, небораче, Як-то жінку шанувать! Макогоном руки й ноги Поламаю! – будеш знать!»?

ВЛАДА. Забути можна про все на світі, тільки не про макогон!

ГІСТЬ. А ви, Ярославе, пам’ятаєте?

ЯРОСЛАВ. Що жінку шанувать треба? Ні, не пам’ятаю.

ГІСТЬ. А даремно! Національно-історичний досвід не варто ігнорувати.

ЯРОСЛАВ. Свіжих чвар вище даху, не до прадавніх!

ГІСТЬ. Не треба зарікатись, Ярославе. Недарма ж Карась, хоч і напідпитку, але цілком тверезо і зважено відреагував на погрозу Одарки. «Жить не хоче більш зі мною. Хоче, хоче розвестись… Ей, Одарко, бог з тобою, Ну-бо, – годі, вгомонись!»

ЯРОСЛАВ. А тому, що реально слабак!

ВЛАДА (уїдливо). А чого ж ви тоді втікали на Січ?

ГІСТЬ. Для справжнього козака подвигом було не податися на Січ, а залишитись поряд із своєю бойовою дружиною і попасти під її пресинг.

ЯРОСЛАВ. І до чого ти тут городите цю унікальну версію?

ГІСТЬ. Я ж попереджав, що в двох словах не вийде. Адже концепція мого вибухового телесеріалу… (Підшукує потрібні слова.)

ВЛАДА. Не слухайте його! (Гостю.) Втім, чому би нам не випити кави?

ГІСТЬ (дістаючи із портфеля пляшку коньяку і коробку цукерок). Тим більше, коли є дещо й до кави. (Ярославу.) Як ви дивитесь на це, Ярославе?

ЯРОСЛАВ (Гостю). Ви хочеш підсолодити свій вибуховий телесеріал?

ВЛАДА (Ярославу). Та облиш нарешті свою лексичну клоунаду! (Гостю.) Я миттю…

 

Влада виходить приготувати каву. Ярослав розглядає пляшку.

 

ЯРОСЛАВ. «Хеннесі», бачте. Гаражного розливу, мабуть?

ГІСТЬ. Ля натюрель, шановний.

ЯРОСЛАВ. Це щоб ми тут язика розв’язали? Але номер не прокотить! Як там у вашій багатосерійній каламуті – стислість не сестра, а мачуха таланту?

ГІСТЬ. У нас все диктується запитами і очікуваннями суспільства.

ЯРОСЛАВ (загрозливо). А тут не суспільство, тут вільна від телесеріалів територія. Тож можеш отримати від мене більш експресивну лексику. І взагалі, останнє слово буде за мною!

ВЛАДА (вносячи каву). Останнє слово завжди за макогоном.

ГІСТЬ. У вас блискавична реакція, Владочко! Ви за словом не забаритесь!

ВЛАДА. За макогоном теж!

ЯРОСЛАВ (іронічно). Спецназ відпочиває!

ГІСТЬ. Я би сказав, що ви, Владочко, – вилита Одарка нашої сучасності!

ВЛАДА. Ой, не перебільшуйте!

ГІСТЬ. Боюсь применшити. Адже коли Одарка бідкалась, що вона, сердешна, все одна й цілу ніч чоловіка ждала, її Карась знав, з ким має справу. Пам’ятаєте: «Ой лукава вража жінка, Зараз в сльози – голосить! Бач… злякати чоловіка, Щоб не знав він, що й робить»… Але перш, ніж детально про це, – по чарочці «Хеннесі», не більш…

ЯРОСЛАВ. Головне – не менш.

 

Влада ставить чарки, Гість наливає.

 

ГІСТЬ. Це справжній «Хеннесі», Владочко.

ВЛАДА. Невже?! Мені ще не доводилось пробувати «Хеннесі». Кажуть, аристократичний напій.

ЯРОСЛАВ. Спеціально для тих, хто не пробував.

ГІСТЬ. Але спочатку тост…

ЯРОСЛАВ. Двох слів, сподіваюсь, вистачить?

ВЛАДА. Дай людині сказати їх!

ГІСТЬ. А сказати є що. Адже завдячуючи саме Владочці я тут, у вас, – у неочікуваних гостях…

ЯРОСЛАВ. Накидане око, отже?

ГІСТЬ. У телережисера воно повинно бути професійним, Ярославе. Адже харизматична жіночка для нього – основна фігурантка телешоу.

ЯРОСЛАВ. Фігуристих кадруємо?

ВЛАДА. Ну не клишоногих же!

ГІСТЬ. Звісно, насамперед телегенічних. Хоча достойних чоловіків вишукуємо теж.

ВЛАДА (Ярославу). Співчуваю щодо твоїх шансів.

ГІСТЬ. Ваших шансів, Владочко, і на Ярослава вистачить. Хоча він теж заслуговує на деяку увагу. Але виключно у подружньому тандемі.

ЯРОСЛАВ. Мерсі за деяку. До речі, а ви звідки довідався, що її звуть Владочкою, а мене Ярославом? Не вперше запитую, між іншим.

ГІСТЬ. Все напрочуд просто, як ковток цього чудового «Хеннесі». Зі мною в «Троянді» була моя асистентка Ганя, вона живе на першому поверсі у вашому під’їзді, тож знає вас. А її чоловік, Жоржик, електрик у вашому ЖЕКу, збирається до вас щось ремонтувати. Тож взнати ваші імена було як раз плюнути.

ЯРОСЛАВ. Добре хоч не двічі! А то й так антисанітарії хоч відбавляй!

ГІСТЬ. Краще випити за щось творче, ніж сперечатись про незначне та побутове. (Піднімає чарку.) Я пропоную тост за те, щоб у моєму вибуховому серіалі головну роль зіграли ви, Владочко, – але в парі зі своїм чоловіком, тобто з Ярославом. Мені потрібна єдність сімейних протилежностей, а вам разом це підходить як нікому. Я в цьому цілком переконався, коли спостерігав, як ви сперечалися, що замовляти в «Троянді».

ВЛАДА. Г-головну роль? Н-невже?!

ЯРОСЛАВ. Вона буде грати головну роль, а я її головний біль, значить?

ГІСТЬ. Ну, десь так.

ЯРОСЛАВ. Тоді мені подвійний гонорар.

ВЛАДА. За що видатне тобі подвійний?

ЯРОСЛАВ. За те, що я в такій парі – як постійно на лікарняному.

ВЛАДА (Гостю). Ви й справді вважаєте, що я варта головної ролі?

ГІСТЬ. І кастингу не треба! Коли я побачив вас у «Троянді», то навіть ущипнув себе – чи не привиділося? Бо звідки тут, у заштатній кафешці, за тисячі кеме від Бродвею, може сидіти за столиком виконавиця головної ролі легендарного мюзиклу Ендрю Ллойда Уеббера «Кішки»?!

ВЛАДА (ошелешено). «К-кішки»?

ГІСТЬ. Саме «Кішки».

ЯРОСЛАВ. Ну і котовасія, блін!

ГІСТЬ. Сам не повірив би, якби не побував на цьому легендарному мюзиклі. Шкода, що зараз його вже немає в репертуарі. Адже це був не мюзикл, а казка!

ВЛАДА. Ви були на Бродвеї і бачили «Кішки»?!

ГІСТЬ. Професія вимагає, Владочко. Я мушу якомога більше бачити, аби не повторюватись в творчості. Бо немає нічого гіршого, ніж епігонство. Тож де не прем’єра – в Римі чи Буенос-Айресі, я вже там.

ВЛАДА. А виконавиця головної ролі й справді на мене схожа?

ГІСТЬ. І зовнішністю, Владочко, і артистичними манерами.

ВЛАДА (Гостю). Але ж у мене бракує сценічного досвіду…

ЯРОСЛАВ. Не сказав би, якщо врахувати домашні сцени.

ГІСТЬ. А режисери для чого, Владочко? Я буду з вами завжди і невідривно поряд.

ЯРОСЛАВ. Що значить – невідривно? Ви не дуже клейся, шановний!

ГІСТЬ. Тільки без ревнощів, Ярославе! Бо якщо підпишемо контракт, а це неабиякі гроші, то я не потерплю жодних сцен, крім прописаних у сценарії.

ВЛАДА. А цілуватись перед камерою треба буде? З чоловіком, маю на увазі?

ГІСТЬ. Не лише з чоловіком.

ВЛАДА. Це обнадіює.

ГІСТЬ. В моєму телесеріалі все буде круто. Я подам сценки в спальні в новій інтерпретації!

ВЛАДА. Як цікаво! Інтерпретації – це ж пошук, нюанси, незвідане…

ЯРОСЛАВ (Владі). Аби тільки головна роль, значить?

ГІСТЬ. Ярославе, якби чоловік Шерон Стоун закидав їй за відверті сцени в «Основному інстинкті», планета б не дочекалась цього кіношедевру.

ВЛАДА (кидаючи погляд на Ярослава). Що поробиш, коли у декого основний інстинкт стає другорядним!

ГІСТЬ (піднімає келих). За вишукані інтерпретації!

ВЛАДА. Особливо за вишукані!

 

Гість і Влада п’ють. Повагавшись, Ярослав теж одним ковтком випиває коньяк, кривлячись.

 

ГІСТЬ. Впевнений, ви впораєтесь із будь-якими складнощами сценічного втілення. Адже ви так артистично сперечались в «Троянді», вибираючи в меню дешеві закуски, що я ладен був зааплодувати. Тож не зайве було б випити ще й за ваш, Владочко, і частково ваш, Ярославе, майбутній успіх в телесеріалі. (Наливає.)

ЯРОСЛАВ. Частково? А не забагато мені відводиться?

ГІСТЬ. Бачиш, ефектна жінка в головній ролі – сама по собі реаліті-шоу, спостерігати за яким можна безкінечно. Чоловік тут лише стандартний додаток.

ВЛАДА. Недарма ж бродвейський мюзикл називається «Кішки», а не «Коти»!

ГІСТЬ. Тим більше, що мій вибуховий телесеріал буде побудовано на традиційному домінуванні україночки в сім’ї.

ЯРОСЛАВ. Знову за Карася Одарку?

ГІСТЬ. Знову Одарка з Карасем, якщо точніше. От що традиційно гуляє сьогодні на телеканалах? То міняю жінку, то тещу, то коханку – тільки не чоловіка! Бо не та ментальність, не та культура! І виходить, що наш сімейний козацюра на телеекрані недоторканіше народного депутата.

ВЛАДА. Цяця ж! Здобувач копійок!

ГІСТЬ. Тому й пропоную суто національний погляд на проблему сімейних ускладнень! Звісно, ніякої шароварщини – все в інтер’єрі сучасності, все просунуто, все модерно! Зради, адюльтери, цікавий секс! А наскрізна вісь серіалу – її, сучасної Одарки, передування у вічному протистоянні з чоловіком. Бо вона вже не якась там зачухана домогосподарка, а освічена й самодостатня інтелектуалка, озброєна смартфоном…

ВЛАДА. Вже з першого гонорару придбаю собі щось круте! А то перебиваюсь якоюсь китайською підробкою.

ГІСТЬ. Але немало випадків, коли навіть язикаті по життю впадають перед камерою в ступор. Тож пропоную прямо зараз прогнати парочку епізодів – щоб остаточно переконатись у ваших неабияких талантах.

ВЛАДА (з викликом). Чому би й ні?

ЯРОСЛАВ. То що – «адідаси» накинути?

ГІСТЬ. А от і не треба! Я ж попереджав: головний герой буде постійно в домашніх трусах до колін.

 

Ярослав невдоволено чеше потилицю.

 

ЯРОСЛАВ. І на телеекрані, отже, до колін?

ГІСТЬ. Люди раді зняти з себе все до нитки, аби тільки знятися.

ЯРОСЛАВ. Тоді вже краще голим, ніж в трусах!

ВЛАДА. Значить, голим запросто, а в трусах ні за які гроші?

 

Гість виймає із кишені блокнот, вириває листочок, простягає його Ярославу.

 

ГІСТЬ. Ось сума гонорару за труси не для сцени.

 

Ярослав спантеличено перевертає листочок.

 

ЯРОСЛАВ. Тут же чисто, жодної цифри…

ГІСТЬ. А за труси виключно для сім’ї забагато й жодної.

ВЛАДА (іронічно). Зате від такої суми можна запросто відмовитись.

 

Ярослав у деякій розгубленості хмикає, то витягуючи труси вшир, то підтягуючи їх вверх…

 

Затемнення

 

ДІЯ ДРУГА

Картина друга

 

Всі троє сидять за столом. Гість виймає із «дипломата» стопку листків.

 

ГІСТЬ. Ось сценарій першої серії. В ній головною деталлю на старті буде оцей рудимент телефонно-совкового зв’язку. (Показує на міський телефон на столі.)

ЯРОСЛАВ. Він вже зранку тут декого дістає!

ГІСТЬ. Після прем’єрного показу вам доведеться його вимкнути.

ВЛАДА. Ну і нехай! Я ж дома завжди в навушниках. Щоб слухати не чоловіка.

ГІСТЬ. Але ж крім компліментів, пролунає і багато всілякої капості.

ВЛАДА. Мене це не дістане.

ГІСТЬ. А ще й різні неадеквати будуть цілодобово чатувати в під’їзді!

ВЛАДА. Я не із лякливих.

ГІСТЬ. А дехто почне освідчуватись у коханні з першого погляду на телеекран.

ВЛАДА. Мене від цього не поменшає.

ГІСТЬ. А то й почнуть нахабно домагатися.

ЯРОСЛАВ. Добре, хоч не мене.

ГІСТЬ. Не впевнений.

ВЛАДА. Невже і його хтось настільки зацікавить?

ГІСТЬ. Не виключено. Популярному телегерою завжди дістається від дам бальзаківського віку.

ВЛАДА. Ну, хіба так…

ГІСТЬ. Вони спинним мозком відчувають, коли об’єкт їх уваги вартий співчуття. Тоді вже просто змітають все на своєму шляху, аби стати йому дружиною-матір’ю.

ЯРОСЛАВ. Аби тільки не дружиною-тещою!

ГІСТЬ. Все може бути. Така вона, телесеріальна селяві, шановний. Тож тобі…

ЯРОСЛАВ (перебиває). До речі, а чому ви почав мені тикати?

ГІСТЬ. А тому, що я великий демократ у спілкуванні з акторами.

ВЛАДА (Ярославу). А от тобі пора перейти виключно на «ви».

ГІСТЬ. І на тверезу комерційність. Адже грошики акторам відстібують не за гарні оченята, а за згоду на все що завгодно. До речі, мій серіал починається з того, що в квартирі Владочки і Ярослава вранці в суботу пролунає дзвінок…

ВЛАДА. Якого ще Ярослава?

ГІСТЬ. Чоловіка Владочки.

ЯРОСЛАВ. Якої ще Владочки?

ГІСТЬ. Дружини Ярослава. Я навмисне так назвав головну парочку мого телесеріалу. Щоб ви на знімальному майданчику почувалися більш розкуто. А то охрести вас Одаркою та Іваном – і вже не та творча концентрація. Але до конкретики!

ВЛАДА. Давно пора.

ГІСТЬ. Отже, субота, ранок. Лунає телефонний дзвінок. Тож відразу інтрига для глядача: хто із вас двох візьме слухавку? Адже ви спите в окремих кімнатах. Тобто у вашому подружньому ліжку, так би мовити, коротке замикання.

ВЛАДА. Яке ризикує стати вічним.

ЯРОСЛАВ (Гостю.) Велика подяка Жоржику твоєї асистентки!

ГІСТЬ. До речі, телефонному дзвінку передуватиме те, що напередодні пізнього вечора Ярослава привезуть як би на возі. Після корпоративу.

ВЛАДА. Ну, це йому не вперше. Тож зіграє бездоганно.

ГІСТЬ (Ярославу). Все одно тобі доведеться хильнути більше чарочки для цієї відповідальної зйомки. Адже треба закласти емоційний фундамент серіалу, тож потрібен максимум натуральності.

ЯРОСЛАВ. Пити чи не пити? Не питання!

ГІСТЬ. Браво, майже по-шекспірівськи! Адже не пити – навіть шкідливо, це вже науково доведено, що чудово розумів Іван Карась ще у вісімнадцятому столітті.

ВЛАДА (іронічно). Пророчим Карасям слава!

ЯРОСЛАВ (в тон їй). Одаркам з їх випереджальними макогонами теж!

ГІСТЬ. Браво! Так тримати! Перші два-три сезони мені потрібен саме ретро-колорит. А там побачимо – не виключено, що Одарка після розлучення одружиться з якоюсь Одаркою, а Карась із Карасем.

ЯРОСЛАВ. Як це – Одарка з Одаркою, а Карась із Карасем?

ГІСТЬ. Ну, після першого сезону ми для подальшого розігріву надамо серіалу гомосексуального присмаку. А поки що – прямий історичний місток від Карася до Ярослава! Випив чарочку – і більш! Тож Владочка (зазирає в сценарій) і заштовхає Ярослава он в ту кімнату…

ЯРОСЛАВ. То її.

ГІСТЬ. Тоді в ту. (Показує на протилежні двері.) А за кадром в цей момент лунатиме музончик із «Запорожця за Дунаєм» (наспівуючи): «Буде жінка мабуть бити за чуприну волочити»… До речі, саме цей музончик стане офіційним саундтреком мого телесеріалу.

ЯРОСЛАВ. То що – я виключно хлопчиком для биття?

ВЛАДА. Ну чого ти поперед телережисера в кадр?! Ні, щоб дочекатись, що скажуть.

ГІСТЬ. А скажуть, що сучасний Карась ще той комбінатор. Хоча й той, із вісімнадцятого століття, теж штучка. Пам’ятаєте: «Хотів був хоч із жінкою посваритись – може б на душі легше стало»?

ВЛАДА. Душа ж просила макогонотерапії!

ГІСТЬ. В цьому сенсі ти, Ярославе, маєш постати достойним наслідувачем національних традицій. Бо якщо той Карась похвалявся: «Я ж таки вмію де треба закинути слівце!», то тобі сам бог велів.

ЯРОСЛАВ. Круте слівце для мене – це святе.

ВЛАДА. Особливо безбожне.

ЯРОСЛАВ. Хоч раз оцінила як належить!

ГІСТЬ. Мої вам оплески за чарівну конфронтацію,  (Ярославу) але май на увазі, що той Карась вміло шантажував дружину наміром перевернутися в турка і навіть влаштувати власний гарем.

ВЛАДА. Гарем йому не по плечу, ручаюсь.

ЯРОСЛАВ. Не розписуйся за моє плече!

ГІСТЬ. Кінчаймо дебати, шановні. Що сценарист прописав – те і буде.

 

Ярослав поривається щось сказати, але Гість владним помахом змушує його замовчати.

 

Значить, субота, ранок. Лунає телефонний дзвінок. Витикаючись із своєї кімнати, Владочка скаржиться: «Господи, в цій квартирі ще залишилась чоловіча рука, здатна взяти телефонну слухавку?!»

ВЛАДА. Ви геній!

ГІСТЬ. Я знаю.

ВЛАДА. Адже саме цю фразу я вимовила сьогодні зранку. (Гостю). Уявляєте, він почав ще й попрікати? Мовляв, міський телефон в квартирі – це природна монополія жінок?!

ГІСТЬ. Між іншим, влучно підмічено! (Дивиться в сценарій.) А, Ярослав же у стані після корпоратива! Щось промукати він ще може, але не більш! Тож почнемо! Ти, Владочко, з-за дверей – цю свою коронну фразу… Поїхали! Дзень-дзелень!

ВЛАДА (витикаючись з-за дверей). Господи, в цій квартирі ще залишилась чоловіча рука, здатна взяти слухавку?!

ГІСТЬ. Браво, крихітко! Але треба щоб кішки на Бродвеї занявчали від заздрості. Тож про руку необхідно висловитись з такою огидою, начебто немає нічого гіршого, ніж ця кінцівка чоловічого тулуба, яка, можливо, ще вчора пестила тебе. Прошу повтору!

 

Влада знову заходить за двері, а Гість озвучує своє дзень-дзелень.

 

ВЛАДА. Господи, в цій квартирі ще залишилась кінцівка, здатна… Ой, переплутала!

ГІСТЬ. Геніальна обмовка! Чим більше такої двозначності, тим інтригуюче.

ВЛАДА. Повторити?

ГІСТЬ. Але тоді треба ще й трохи оголити бюст. Для гармонії моменту.

ЯРОСЛАВ. Боюсь, одного бюста для такої гармонії не вистачить!

ГІСТЬ. Ярославе, це право режисера визначати, як саме роздягати актрису.

 

Ярослав невдоволено хмикає.

 

Чи ти хочеш, щоб мій серіал був схожий на парад кастрованих святенників та безгрудих черниць? Не завадило би протестувати тебе на профпридатність, а то ще підведеш під монастир в самий розпал.

ЯРОСЛАВ (саркастично). А треба під ліжко?

ГІСТЬ. Саме під, а не в ліжко! До речі, так прописано в сценарії. (Демонструє листок.)

ЯРОСЛАВ. Як це – під?

ГІСТЬ. В ліжку буде Владочка. А ти знизу, під. Щоб підслуховувати, що там, зверху. Але не відразу. Сценарій (дивиться в сценарій) поступово підводить нас… підводить нас…

ЯРОСЛАВ. Кого нас?

ГІСТЬ. В сцені, яку ми зараз протестуємо, з’явиться ще одна дійова особа. Ти ж не один такий у Владочки… (Гість занурюється в сценарій.) Ага, ось… Отже субота, але не ранок, а пізній вечір. Лунає вхідний дзвінок. Ви обоє не дуже спішите відчинити двері. Але той, хто дзвонив, несподівано відмикає їх своїм ключем і входить. Виявляється, що це телережисер, у якого вже щось там закрутилося з Владочкою.

ЯРОСЛАВ (дещо насторожено). А ключ від квартири хто йому?

ГІСТЬ. Звісно, що Влада.

ВЛАДА. Не ти ж – та ще й режисеру?

ГІСТЬ. Влада дасть ключ лише комусь достойному, які сумніви?!

ВЛАДА. Лише.

ЯРОСЛАВ. І що далі?

ГІСТЬ. А далі уявімо, що… Втім, розіграємо цю сценку як належить. Роль телережисера доведеться зіграти мені.

 

Гість простягає Владі листок із сценарієм.

 

Поки я увійду, уважно переглянь текст, будь ласка.

 

Гість виходить. Влада читає сценарій, емоційно реагуючи.

 

ЯРОСЛАВ. І що – цікаво?

ВЛАДА (насмішкувато). Хоча би тим вже, що тебе тут обмаль.

ЯРОСЛАВ. Швидко ж ти вписалася в його телережисуру!

 

Чути, як Гість відмикає ключем двері і входить. Прямує до Влади, простягаючи руки для обіймів.

 

ГІСТЬ. Привіт, крихітко! Я так поспішав до тебе!

 

Гість і Влада обіймаються і цілуються. Ярослав скептично спостерігає за цим.

 

Але, здається, ми дещо випередили події. За сценарієм цілуються начебто не відразу! (Владі.) Подивись, що там після «Привіт, крихітко!»?

ВЛАДА (зазирає в сценарій). «Привіт, мій генію!»

ГІСТЬ. От бачите! Хоча цілуватись ніколи не рано, все ж за сценарієм тільки після «Привіт, мій генію!». Тож дубль два…

 

Гість відходить і знову наближається до Влади, простягаючи руки для обіймів.

 

Я так поспішав до тебе!

ВЛАДА. Знаю, мій генію, знаю!

 

Гість починає надто пристрасно обіймати Владу, в руках у якої сценарій, та дає зрозуміти про присутність Ярослава.

 

ГІСТЬ (показуючи на Ярослава.) До речі, а це хто?

ВЛАДА (зазираючи в сценарій і для порівняння дивлячись на Ярослава). Обличчя начебто знайоме. Але не впевнена.

ГІСТЬ. Заважати не буде? Я до того, що ми могли б зайти в твою спальню…

ВЛАДА. Я замкну двері на ключ.

ГІСТЬ. Але ж ти так пристрасно стогнеш…

ВЛАДА. То хай послухає – може, щось зрозуміє.

ГІСТЬ. А якщо почне виламувати двері?

ВЛАДА. На вигляд він не із тих, для кого двері не перепона.

ЯРОСЛАВ (іронічно аплодує). Браво! Чеше як по-написаному!

ГІСТЬ. Жінки завше так, Ярославе. Їм наче хтось всемогутній диктує.

ЯРОСЛАВ. Ну добре, вона імпровізує. А ти чого без сценарію прямо в спальню?

ГІСТЬ. У мене сценарій завжди в голові. А імпровізує уявний телережисер, а не я.

ЯРОСЛАВ. І цьом-цьом з нею теж він, а не ти?

ГІСТЬ. Не треба впадати в ревнощі, Ярославе! Крок до великого гонорару завжди через себе. Закон телемистецтва!

ЯРОСЛАВ (загрозливо наближаючись до Гостя). А ти, значить, режисер в телезаконі?

ГІСТЬ (задкуючи). Ну, ну! Телемистецтво якщо й потребує жертв, то виключно творчих.

ВЛАДА (Гостю). А якщо він не витримає цього іспиту?

ГІСТЬ. В телеіндустрії незамінних немає! А тим більше чоловіків своїх дружин.

ВЛАДА (Ярославу). Чуєш, незамінний?!

ГІСТЬ (Владі). Мабуть, не зайве протестувати його на психологічну стійкість. (Дає Владі і Ярославу по листочку.) Це текст суто інтелектуальної сценки. (Владі.) Ти на мазі, крихітко?

ВЛАДА. Я завжди і на все готова.

ГІСТЬ. Ну, тоді поїхали. Значить, звучить музончик: «Буде жінка мабуть бити за чуприну волочити»… (Ярославу.) Переймайся і налаштовуйся.

ЯРОСЛАВ. Чуприна вже і так майже ірокезом! Від подиву.

ВЛАДА. В ірокеза легше вчепитись, щоб волочити.

 

Гість гаряче аплодує.

 

ГІСТЬ. Ви обидва – справжній подарунок телеіндустрії! Ну хто б ще зміг такий приголомшливий пасаж про ірокез?! Тільки ви!

ЯРОСЛАВ (іронічно). А ірокез – щоб легше волочити в ліжко, мабуть?

ГІСТЬ. До речі, козацький оселедець часів Одарки та Карася і є трохи розширеним сьогодні ірокезом. І ми нашим телесеріалом втокмачимо всім, що саме наші предки започаткували сучасну моду на таку кльову зачіску! Прочитай там в кінці, Владочко! Хай твій чоловік почує про невипадковість нашого сценарію.

ВЛАДА (читає). Взагалі треба узаконити оселедці, визнавши ірокези як сучасну їх різновидність.

ГІСТЬ (Ярославу). В саме тім’я сценарій, як чуєш.

ВЛАДА. Декому би це в лоба!

ГІСТЬ. А от твердолобих і треба міняти. (Владі.) Читай, там далі якраз про це.

ВЛАДА (читає). А хто з чоловіків буде комизитись, жінки будуть мати право міняти їх.

ЯРОСЛАВ. Дожилися! Повний назад, в матріархат!

ВЛАДА (читає). А якщо президент накладе вето на цей закон, ми подамося в ООН!

ЯРОСЛАВ. Макогони не забудьте прихопити.

ВЛАДА (огризаючись). Вас, карасистих, забули спросити!

ГІСТЬ. Наші молодиці – молодці, Ярославе! Вони й там, в ООН, здатні вибити право міняти чоловіків в разі потреби.

ВЛАДА. А то й коли заманеться!

ГІСТЬ. А макогони узаконити як суто національний інструмент впливу на чоловіків.

ЯРОСЛАВ. Який же матріархат без макогону?!

ГІСТЬ. Матріархат крокує по планеті, це правда, Ярославе. Але ж, наприклад, на Заході, де президентш та прем’єр-міністерш навіть забагато, він просувається завдяки цивілізованому парламентаризму. А от з цим у нас, як відомо, проблема.

ВЛАДА. Що не депутат – то макогону просить!

ГІСТЬ. Недарма ж Одарка, ще коли ООН і на обрії не проглядалася, виголосила ось таку заяву про свободу жіночого слова: «Ні! Нехай же чують люди, Ні, не буду я мовчать!».

ВЛАДА. А чого з ними панькатись?!

ЯРОСЛАВ (іронічно). Вся влада – Владочкам!

ВЛАДА. Досить з вас, нікчем, – навладарювали!

ГІСТЬ. Тож коли Верховна Рада підставить свої ірокези україночкам, наша країна отримає такий матріархат, що європейські президентші та прем’єр-міністерші  будуть мотатись в Україну за досвідом.

ЯРОСЛАВ (Владі, знущально). Молодице, вгомонися і від мене відчепися!…

ГІСТЬ. І вийде, Ярославе, врешті-решт як у Карася, пам’ятаєш?

ЯРОСЛАВ. Урешті-решт не пам’ятаю.

ГІСТЬ. А Карась змушений був поскаржитись, що Одарка в піку йому «засіла в куми та й не хоче йти додому». Тобто не тільки обструкцію йому влаштувала, а ще й вдома позбавила сексуальної доторканості до себе.

ВЛАДА. Дай я тебе цьом-цьом, мій генію! (Чмокає Гостя в щоку.)

ГІСТЬ. А хіба я не заслуговую на сценарні обійми, крихітко?

ВЛАДА. Не тільки обійми. Заходь в мою спальню і розслабся. А я тут розберусь, що за плач у цього Ярослава.

ЯРОСЛАВ. Ніякого плачу немає і не буде! Не дочекаєтесь!

 

Гість заходить в спальню, запитально озираючись.

 

ВЛАДА. Роздягайся і лягай. Я не затримаюсь. (Повертається до Ярослава.) Не дочекаємось, значить?

ЯРОСЛАВ. Ні. Плач Ярослава відміняється. Через відсутність сліз.

ВЛАДА. А що в канцелярському лісі здохло, що ти так заговорив?

ЯРОСЛАВ. Швидше народилося.

ВЛАДА. Невже від тебе?!

ЯРОСЛАВ. Не має значення.

ВЛАДА. Цікаво, цікаво. Завів кралю, мабуть?

ЯРОСЛАВ. Відповім словами отого Карася: «Я вже вчора той… заручився».

ВЛАДА. І хто вона?

ЯРОСЛАВ. Теж туркеня. А тобі не все одно? Ти ж зібралася в спальню до телережисера.

ВЛАДА. А головну роль просто так не дають.

ЯРОСЛАВ. Тож іди й візьми. Вона вже, мабуть, повністю готова.

 

Із спальні доноситься голос Гостя.

 

ГІСТЬ. Ну скоро вже, крихітко?!

ВЛАДА (напівобертом до спальні). Потерпи хвилинку-другу.

ГІСТЬ (вередливо). Хвилинку потерплю, а другу не буду.

ВЛАДА. Не гонись за короткометражками, мій генію, потерпи до нашого серіалу!

 

Влада повертається до Ярослава.

 

На гарем націлився, значить? Теж у нього туркеня, бачте!

ЯРОСЛАВ. Але ж із гарему…

ВЛАДА. Ти хотів, мабуть, щоб я Одаркою заголосила: «Я ж, сердешна, все одна»?

ЯРОСЛАВ. Я ж не з воза впав, як ото Карась! Мені твої понти до одного місця!

ВЛАДА. Ах, так! (В бік спальні, Гостю.) Я вже спішу до тебе, телережисере душі моєї! (Вже біля дверей, Ярославу, з викликом.) Втім, тіла теж…

 

Влада заходить в спальню. Далі чути її голос.

 

Де ж ти, мій генію? Невже під, бо переплутав сценарій?! Що за містика – всюди пусто… В шафі теж… Вікно зачинене, та й сьомий поверх же…

ЯРОСЛАВ. А ти поклич його на ім’я.

ВЛАДА. Ой, а як його звати?! (Ярославу, витикаючись із спальні.) Як його звати, підкажи, а то я чомусь не спросила…

 

Але Ярослав вже зайшов у свій кабінет.

 

А-а, ти теж з очей подалі, карасику! Ну і гарем з тобою! Подумаєш!…

 

Повагавшись, Влада все ж зазирає в кабінет.

 

Незамінний, ти де? Ти диви – і цей зник! Й справді – містика якась!.. Ну, із цим хоч все зрозуміло. А ось той…

 

Влада сідає за стіл, наливає собі коньяку, п’є.

 

Кіно і німці, а не телесеріал!

 

Затемнення

 

Картина третя

 

В залі – нікого. Спочатку звучить приглушене хропіння Ярослава, яке доноситься із кабінету, потім дзвонить міський телефон на столі. Із спальні виходить заспана Влада, протягує руку, щоб взяти слухавку, але та замовкає. Влада опускається на стілець, тре долонями скроні.

 

ВЛАДА. Що це було – сон? Чи щось реально містичне?… Правду кажуть, що наші мрії чи марення теж збуваються – але в іншому вимірі та в іншій реальності. Варто тільки погано заснути… (Прислухаючись до хропіння). Ач, як набрався біди на своєму корпоративі – аж занедужав на обидві ноги! Тож і привезли на службовому возі. В такому стані не до телефонного дзвінка, звісно. Як тільки корпоратив у них, то чекай на гучний сон! Бачте (передражнює), у нас не можна не пити солідарно, бо той, хто не п’є з нами, той не п’є проти нас!… А проспиться – то виникне в своїх безкінечних трусах і почне малювати причини, чому його ніяк не призначать завідувачем відділу. І що начебто я недостатньо його розумію і взагалі охолола настільки, що як тільки він під шофе, то обов’язково відправляю його в штрафну кімнату. Бо його, бачте, якраз на звитягу в ліжку тягне…

 

В кабінеті звучить покашлювання.

 

О, ми ще живі, хоча й не дуже здорові, мабуть.

ЯРОСЛАВ (хрипко із кабінету). Сонечко, ти вже зійшло?

ВЛАДА. Лишенько таке вчинилось – трохи, трохи я не вмер, так?

ЯРОСЛАВ. Ну, не так щоб, звичайно… То, може, пожалієш?

ВЛАДА. Молебень замовити чи каву приготувати?

ЯРОСЛАВ. Ні, щоб чарочку для реанімації! Я ж, можна сказати, головний винуватець корпоративу…

ВЛАДА. Невже в твою честь ви там надудлились? Добре, продирай очі, я каву зварю…

 

Влада виходить в кухню. З’являється розкуйовджений Ярослав із портфелем в руці, він зазвичай у сімейних трусах. Виймає із портфеля пляшку «Хеннесі» і ставить на стіл, а портфель ставить на підлогу. Знаходить в шафі келихи. Потім спохвачується, подивившись на свої труси, і повертається в кабінет. Влада вносить каву і ледве втримує її на таці, побачивши пляшку. Ставить на стіл каву, бере пляшку і розглядає.

 

ВЛАДА. Та ще й «Хеннесі»!.. От тобі й сон в руку! (Запитує голосно.) А це як розуміти?

ЯРОСЛАВ (із кабінету). Що саме?

ВЛАДА. Пляшку?

 

Ярослав входить в «адідасах», причесаний.

 

ЯРОСЛАВ. Як сюрприз, сонечко.

ВЛАДА (зміряє його недовірливим поглядом). Що трапилось, місяцю ясний? Чого не в трусах?

ЯРОСЛАВ. А хто кричав, що бачити їх більше не може?

ВЛАДА. Звідки такий коштовний коньяк? Ти хабарі почав брати?

ЯРОСЛАВ. Ще не навчився, на жаль.

ВЛАДА. За свої купив?

ЯРОСЛАВ. За наші.

ВЛАДА (ужахаючись). Ти взяв із тих, що відклали на нову кухню?!

ЯРОСЛАВ. Не хвилюйся, я…

ВЛАДА (перебиває). А жити на що будемо, ти мене запитав?

ЯРОСЛАВ. Чекав, коли ти першою запитаєш. Тож відповідаю. (З підкресленою гідністю.) Жити будемо на оклад завідувача відділом. Та й водночас виконуючого обов’язки заступника, за що теж належить.

ВЛАДА. Розігруєш?

ЯРОСЛАВ. Таким коньяком не жартують.

ВЛАДА. Містика!

ЯРОСЛАВ. Нічого не відбувається просто так. «Хеннесі» теж не зі стелі і не за останні. То по чарочці, не більш? За моє подвійне призначення?

ВЛАДА. Тебе точно призначили?!

ЯРОСЛАВ. Я й сам довго не вірив. Але довелось. Тож змирись і ти.

ВЛАДА. Та я вже років п’ять, як… До речі, а цукерочок до «Хеннесі» чому не прихопив?

ЯРОСЛАВ (хлопає себе в лоба). Ох вже ці корпоративи! Після них тільки власну дружину й взнаєш!

ВЛАДА. І то не завжди.

ЯРОСЛАВ. Як я міг не прихопити для своєї Владочки цукерочки, знаючи, як вона їх обожнює?!

 

Ярослав виймає із портфеля коробку цукерок.

 

ЯРОСЛАВ. Це від мене як завідувача відділом.

 

Виймає і другу коробку, більшу за розміром.

 

А це як від заступника.

 

ВЛАДА. Впасти можна!

ЯРОСЛАВ. Можна, я підстелю себе?

ВЛАДА (розглядаючи коробки). Відучора це мої улюблені цукерки.

ЯРОСЛАВ. А чому від учора?

ВЛАДА. Наснилося, що пригостили.

ЯРОСЛАВ. Точно наснилося?

ВЛАДА. Назву навіть запам’ятала. Не аби ж які, а «Зіркові»!

 

Ярослав наповнює чарки.

 

ЯРОСЛАВ. Тож тост за те, що мрії збуваються?

ВЛАДА. Сни теж.

ЯРОСЛАВ. То, може?.. (Тягнеться до Влади губами.)

ВЛАДА. Ну, якщо за подвійне… (Підставляє Ярославу щоку.)

ЯРОСЛАВ. І все?

ВЛАДА. Не спіши поперед цукерок до солодкого. За твоє призначення, любий!

 

П’ють.

 

ВЛАДА. А тобі нічого такого не снилося? Втім, ти так хропів!

ЯРОСЛАВ. Теж під ранок таке приверзлося! Начебто прийшов до нас якийсь незнайомець. Причому з пляшкою «Хеннесі» і такими ж цукерками, уявляєш?

ВЛАДА. Незнайомець? До нас?

ЯРОСЛАВ. Я подумав, що електрик із ЖЕКу, але ні. Бачте, він відрекомендувався, що від електрика, та й то лише практично. Такий увесь із себе! Е ні, думаю, так я тобі й повірив! Ти, мабуть, на мою Владочку око поклав…

ВЛАДА. А він що?

ЯРОСЛАВ. Як ото біс який, як тільки – одразу вислизає…

ВЛАДА. А ти що?

ЯРОСЛАВ. Я було хотів йому в пику, але він, звісно, в цей момент просто розчинився.

ВЛАДА. То ти так хотів йому в пику.

ЯРОСЛАВ. Та я взагалі не проти був викинути його у вікно! Як і будь-кого, хто зазіхне на тебе!

ВЛАДА. А якщо тобі, наприклад, запропонують, скажімо, кілька красунь взамін мене? Он же у «Запорожці за Дунаєм» Карась погрожував Одарці, що на туркенях може оженитись і навіть завести гарем…

ЯРОСЛАВ. То ж він навмисне, щоб вона його не діставала.

ВЛАДА. Ти теж не раз дорікав, що я тебе дістаю. І що не допустиш над собою матріархату.

ЯРОСЛАВ. Це у нас, чоловіків, так би мовити, чисто інстинктивно. Заради гендерного самозбереження.

ВЛАДА. Ого як науково!

ЯРОСЛАВ. Ну, а куди світ котиться?! Що не прем’єр-міністр, то в сукні. Не за горами і всесвітній жіночий уряд. Тож і захисна реакція…

 

Наливає.

 

Краще вип’ємо за те, щоб ти й надалі надихала мене на кар’єру!

ВЛАДА. Ще загордишся!

ЯРОСЛАВ. Випробування владою я витримаю!

ВЛАДА (грайливо). А Владочкою?

ЯРОСЛАВ. Спробую і Владочкою. (Притягає її до себе, цілує.)

ВЛАДА. Тоді накажи собі, щоб…

ЯРОСЛАВ (здивовано). Накажи?!

ВЛАДА. Ну, я так хочу – щоб ти наказав собі…

ЯРОСЛАВ. Що це за матріархат такий?! Ти не хочеш мені наказувати, а хочеш?… (Намагається щось показати, розводячи руками.)

ВЛАДА. Я хочу, щоб між нами – ніякого матріархату.

ЯРОСЛАВ. Це як без макогону?

ВЛАДА. Приблизно.

ЯРОСЛАВ. Слухаю тоді. Точніше – слухаюсь.

ВЛАДА. Тому й хочу, щоб ти наказав собі віднести мене на руках в спальню.

ЯРОСЛАВ. Але ж я і без наказу!…

ВЛАДА (не дає йому договорити). Та хто зна, що там у тебе в думках після корпоративу. Тебе ж, мабуть, вітали не тільки колеги, а й жінки.

ЯРОСЛАВ. Для мене існує тільки одна жінка – ти!

 

Ярослав підхоплює Владу на руки, і в цей час звучить вхідний дзвінок. Ярослав застигає, не опускаючи Владу.

 

ЯРОСЛАВ. Хто б це міг бути?

ВЛАДА. Я нікого не запрошувала.

ЯРОСЛАВ. Електрик із ЖЕКу, мабуть.

ВЛАДА. Ага, та ще й зранку суботу!

ЯРОСЛАВ. Я ж їм ультиматум електронною поштою – або й далі коротке замикання у нас в спальні або я особисто до мера, а той, як відомо, дійде до кожного.

ВЛАДА. Аби тільки в спальню не до кожної.

 

Дзвінок звучить знову. Ярослав опускає Владу.

 

А якщо не електрик, а хтось інший? Припустимо, телережисер який.

ЯРОСЛАВ. З якого це дива?!

ВЛАДА. Ну, може ж він помилитися дверима, наприклад?

ЯРОСЛАВ. А з чого ти заговорила про телережисера?

ВЛАДА. Не хвилюйся, нічого особистого. Просто я вчора дивилась сто сімнадцяту серію «Щаслива сім’я» – так там телережисер без попередження прийшов до однієї парочки запросити її на зйомки. Прикольно було.

 

Дзвінок повторюється.

 

ЯРОСЛАВ. А якщо все ж електрик?

ВЛАДА. Сьогодні нам в спальні світло не знадобиться, а там побачимо.

 

Ярослав підхоплює Владу на руки.

 

ВЛАДА (спохвачуючись). Ой, зачекай – ледь не забула!

ЯРОСЛАВ. Що не забула?

ВЛАДА. Зараз же повтор вчорашньої серії!

ЯРОСЛАВ. Та скільки ще їх ще буде!

ВЛАДА. Спальня нікуди не дінеться. А якраз в цій серії той телережисер дуже цікаво умовляв сімейну парочку. На всяк випадок нам з тобою треба бути готовими, а то не дай бог…

ЯРОСЛАВ. Думаєш?

ВЛАДА. Це електрик із ЖЕКу може не прийти, незважаючи на електронні листи в мерію. А телережисера можна й дочекатись. Телеіндустрія – вона така…

 

Ярослав несе Владу до дивану перед телевізором. Вони зручно влаштовуються, Ярослав кладе голову на плечі Влади і солодко позіхає. Влада вдячно гладить його. Ярослав починає гучно хропти. З телеекрану лунає голос Гостя.

 

ГІСТЬ. Я практично від електрика, шановні. У кого тут в спальні коротке замикання?

 

Лунає інструментальна обробка дуету Карася і Одарки. Спочатку тихо, потім все гучніше.

 

Завіса