Михайло Вдовцов для антології “Подільський краснослов” (2021)

МИХАЙЛО ВДОВЦОВ

 

Вдовцов Михайло Леонтійович народився 7 березня 1955 р. у с. Довжок (колишня назва Кетроси) Ямпільського району на Вінниччині. Закінчив Кам’янець-Подільський педагогічний інститут, Львівський інститут лісового господарства та Вінницький аграрний університет. Працював у лісовому господарстві, в органах влади, зокрема очолював у 2012-2014 рр. Могилів-Подільську райдержадміністрацію. Зараз займається фермерством.

Прозаїк. Автор книг: «Бубнівська кераміка» (1998, у співавторстві) «Романтичні овиди Кетрос» (2008, 2009), «Благодать самотності» (2009), «Одному жити холодно» (2010), «Мої Кетроси» (2010), «Зерно з татових черевиків» (2011).

У 2000-ні рр. обирався депутатом Вінницької обласної ради кількох скликань, до 2015 р. – голова постійної депутатської комісії з питань культури, духовності та історичної спадщини.

Член НСПУ з 2011 р., НСЖУ з 2000 р.

Проживає у с. Буша Ямпільського району Вінницької області.

 

«Так сталося в українській літературі «явище Вдовцова», з його короткою естетично наснаженою прозою, не декоративно-силуваною, а дуже природною народністю, густою добротною образністю, соковитістю мови, достовірністю і смакотою діалогів. Часом здається, що його міні-новелки – це всього-на-всього фрески. Але в сукупності вони створюють цілісну картину всепрощенного хліборобського Поділля, нашого родоводу».

Михайло Каменюк, 2015

 

«За скупою економністю фрази криється джерельна скарбниця авторових метафор та оригінальних образів, що при взаємодії з деталями чоловічої спостережливої мудрості доброзичливою іронією створюють магічну ауру тексту, в яку читач поринає з такими здивованими очима, ніби вперше відкриває для себе космос незвіданого подільського села».

Володимир Рабенчук, 2015

 

«Прикметною рисою творів Михайла Вдовцова є плідне використання ним оповідних засобів, які надають його мові, словесним малюнкам природності, невимушеності та простоти».

Анатолій Подолинний, 2015

 

«Слова, деталі і факти Вдовцов нанизує на шампур пам’яті з завидною точністю, щоб не забути ніколи. Пам’ять у нього дивовижна, а надто щодо всього, що стосується історичної минувшини».

Іван Волошенюк, 2012

 

«Розгортаєш книгу Михайла Леонтійовича Вдовцова «Романтичні овиди Кетрос» – і споглядаєш самоцвіти художності, одягнені в міцну, виважену оправу публіцистики… У прозі Михайла Вдовцова живуть поетичне серце природолюба й розважливість керівника. Письменник з Ямпільщини має беззаперечну перевагу над багатьма колегами по перу, які постмодерново відірвалися від реальності. Пан Михайло розуміє, що в глибині будь-якого мистецтва лежить практика, життєва енергія й традиція».

Віталій Борецький, 2009

 

МИ – РОДИНА!

 

Татові яблука

 

Не знаю, як вас, а мене завжди особливо зворушують на сільських обійстях старі плодові дерева. Бабусі-яблуні, груші, черешні, горіхи. Велетенські, часто-густо дуплаві, але дивовижно плодючі. І таких сортів, яких давно немає в теперішньому садівництві.

І що особливо бентежить душу і серце – то це історії, пов’язані з цими деревами-пам’ятниками. Вони дивовижні, несуть у собі цілі літописи наших подільських родин. Як, до речі, і наші розлогі пісні, що їх фольклористи заносять у розділ побутово-родинних.

Ось хоча б ця яблуня, з якою «познайомився» я у звичайному подільському селі. Тут. як і в багатьох інших, народжувалися діти, підростали, дружили.

Розповіла мені та яблуня таку історію. На одній із сільських вулиць, хата в хату, жили дівчатка Валя й Наташа. Вчилися вони в одному класі, щиро дружили, разом ви­росли й закінчили школу. В один і той же рік вийшли заміж.

Та от почалася війна, їхніх молодих чоловіків забрали на фронт. Валин – повернувся, а Наталчин – ні. Наталка ждала свого мужа ще кілька років по війні. Надіялася, усе виглядала на дорогу. Та з часом зрозуміла: милий уже не повернеться.

Хто може зрозуміти вдовине горе, крім такої, як вона сама, вдови? Хто може виміряти всю пекучість вдовиних сліз? Усе частіше в Наталчині спогади та сни приходили батькові останні слова на смертному одрі: «Ти маєш народити хлопчика. Збережи наш рід». Тоді їй було п’ятнадцять, проте вона розуміла батькову сумну заповідь: під час великого голоду померло дві її сестрички і братик, вона в батьків зосталася сама.

Чоловіків по війні у селі було мало, а вільних – тим паче. Нестерпне бажання стати матір’ю як на каміння гостре, натикалося на сором, одвічну сільську мораль: «Не согріши».

Аж тут якось сяйнула в Наталчиній голові несмілива, але цілком реальна думка: «А якщо попросити на одну ніч чоловіка у своєї подружки?» Як посіяне в розпашілу землю зерно, розросталося те бажання в душі і серці: через роздуми, хвилювання, ніяковість і сором, але все ж таки проросло. Не знала тільки, як розпочати розмову про це з Валентиною. Зважилася пізнього вечора, коли удвох, потомлені, поверталися з ферми, де працювали доярками.

Сказала своє прохання і завмерла, злякана, як маленьке пташа в людській долоні. Сказала – і нічого у відповідь від подруги не почула. Мовчки розійшлися вони по домівках, мовби враз очужілі.

Та увечері, коли чоловік прийшов додому, Валентина нагріла в ночви води для купелю, а як помився, нагодувала і сказала скупо, без пояснень: «Підеш сьогодні на ніч до Наталки». Василь здивовано скинув очі па дружину і… все зрозумів без слів.

Довго того вечора безсонно сиділа Валентина при вікні біля каганця, що відсвічував її задумливе обличчя. Дивилася па сусідчине вікно, в котрому пломеніло світло лампи, аж доки її не погасили.

Тоді обсів темний, липкий страх. А як бути далі? Як жити з тим, що трапилося? У нестерпні хвилини душевних мук у всьому всесвіті у Валі залишилося лише два вікна: одне, в якому погасили лампу, і друге – її, яке світилося всю ніч.

Ще не розвиднилося, як Василь прийшов додому. Валентина мовчки подала сніданок. Чоловік також мовчки поснідав і подався на роботу. А коли подруги зустрілися на стежці до ферми, то виявилося, що й у них нема про що балакати. Так і розійшлися, мов чужі.

Спливав поволеньки час. Наталя з тривожною радістю відчула нове життя у своєму лоні. Але радість ту одразу ж затьмарила гірка думка: «У подруги ж немає дітей». І їй стало тоскно…

Хлопчика назвали Петриком. З подругою стосунки так і не налагодилися – між ними запанувало холодне мовчання. Сторонилися одна одної, вдаючи щоразу, що чимось дуже-дуже зайняті. Але обидві завмирали від остраху: Валентина що з народженням дитини чоловік піде від неї до подруги, Наталя що хлопчик забіжить до батька на подвір’я гратися і вже не захоче повертатися до неї. Щастя, що має сина, від того захмарювалося, і тривоги, бува, ночували під її подушкою.

Якось п’ятирічний Петрик на Святвечір попросив матусю: «Я хочу понести вечерю до дядька Василя. Він такий добрий для нас, наче тато». Як тут не дозволити?

Наталка зібрала малому в хустину мисочку з кутею, калач, пряники… Провела синочка до воріт. Помітила, що цікаві сусідки зависли на тинах і уже стрижуть очима на цю подію, і всі плачуть – витирають сльози. Вбігла назад до хати, швиденько одягнулася, догнала синочка вже у сусідському подвір’ї.

Коли несподівані гості увійшли до хати, тітка Валя нараз розридалася, скотилася скупа чоловіча сльоза і у дядька Василя. Не стримала сліз і Наталя. Один лише Петрик, позираючи на плачі дорослих, розгублено запитав: «А со я не отак злобив, со ви плачете?…»

Аж ось і весна. Дядько Василь посадив яблуню на подвір’ї свого сина. Яка ж радість була для малого! Плекав свою яблуньку усіляко, поливав. Дерево росло разом з хлопчиком, а він зі своїм деревом. Коли діждалися перших яблук, Петрик уже мав свій обдуманий рішенець: «Мамо, я почастую яблуками дядька Василя».

Росла та й росла яблуня. Ріс-зростав і Петрик. Росли, не зникали, й тривоги у Валентини та Наталки. Бездітна Валентина справедливо міркувала, що її чоловіка невідворотно тягне до сина, а Наталка приховувала, як могла, від Петрика правду, хто ж його тато. Драма сусідського життя – вікна у вікна, здавалося, триватиме нескінченно.

Якось знову згадалися Наталці передсмертні слова батька, але вже точніше, детальніше. «Народи сина… і збережи наше прізвище». Згадалося, що тоді при батьківському узголів’ї стояла не лише вона одна, але й її вірна подруга Валя. Чула Валя те прохання також, і, мабуть, саме тому «позичила» Наталі свого чоловіка. Жіноче серце зайшлося теплою вдячністю до подруги.

…Виріс уже Петро, Наталчин син, оженився, і вже у нього народився синок. А там і Наталка, і Валентина покинули цей світ. Вийшло так, що й на цвинтарі вони «оселилися» по сусідству.

Одного суботнього надвечір’я, стоячи па подвір’ї, каже дружина до Петра: «Давай запросимо на вечерю нашого батька». Все враз немов завмерло від тих слів: стало тихо-тихо на білому світі, і листя на яблуні завмерло – не шелесне, собака Шарко перестав лащитися до хазяїна, лише кіт підійшов до Петра і потерся об його штанину. Петро якось чудно обвів очима весь куток, аж потім його погляд застиг на хаті дядька Василя. Ніколи ніхто йому не казав про те, хто його тато. Серце відчувало, а слова сказано не було. Вимовила це вперше його дружина.

Сіли вечеряти під яблунею – улюбленим місцем родини. На столі смачно парували усілякі страви, приготовлені вправними руками молодої господині. Старий, котрий по смерті дружини вже й забувати став пахощі наїдків і тепло домашнього затишку, розчулився, мов тоді, коли переступив поріг Наталчиної хати…

Повними батьківської любові очима він голубив постать свого дорослого кремезного сина. Подумки обіймав непосидючого, дуже схожого на Петра в дитинстві онучка.

Серце краяла туга, що так от минає життя, а він не може розкрити давню таємницю перед дорогими йому людьми.

Аж тут раптом, як блискавка з неба, голос Петрової жінки: «Тату, давайте я виперу вам сорочку. Та й усю білизну, що назбиралася».

Дід підвів на свою невістку заплакані очі. Ніхто нічого більше не сказав тоді за столом, але всі все зрозуміли і так. Життя набуло свого змісту: є син, є тато, є онук. Стало так тихо, що почули, як упало десь у траву спіле яблуко, і, здавалося, той глухий, теплий звук розкотився лагідною луною по всьому обійстю, по кутку, по всенькому світу.

А в неділю святково одягнений Василь разом з сином та невісткою прошкували на цвинтар. Попереду, підстрибуючи, біг хлопчик. Квіти, з якими вони прийшли, лягли на дві могилки. І все відбувалося на очах у села і неба… А дід Василь дивився на хрести, і хай йому Бог простить, вони здавалися двома парами жіночих розпашілих рук, які його обіймали…

Ось про що розповіла мені старезна яблуня в одному подільському селі.

 

Серед кавунів і динь

 

Батько після війни, в п’ятдесятих роках, працював бригадиром садово-городньої –помідори, капуста, огірки, дині, кавуни, виноград і садок. Можна сказати, що я виріс на поетичному фоні довжоцького баштану. Віршів, правда, ніхто там не читав, але небо з низькими зорями щодня було наді мною, квіти росли прямо перед очима в отворі солом’яного куреня, що називається в нашому краю будою, там же «паслися» на широкому полі кавуни і дині, джмеліла бджола, співала на всі голоси тутешня різноманітна птаха. Це було щастя, значення і глибочінь якого я почав усвідомлювати тільки годі, коли подивився на нього дорослими очима.

До третього класу, себто, до тієї пори, поки не став пастухом, я ріс на баштані, в буді, застеленій метровим шаром соломи, стільки ж її було і на покрівлі. Тут спав сторож, інколи – батько і постійно я.

Стояла буда серед баштану, па найвищому його місці, в густому оточенні динь і кавунів. Кавуни були такі великі, що і досі, коли дивлюся на них тими дитячими очима, мені здається, що ніде більше таких і не було. Одначе знаю, що то бачення дитини. Пам’ятаю, що саме у ту десь пору ми дома будували сарай. Там лежав камінь, такий великий, що мені і досі приходять на згадку слова якоїсь жінки: «Ну цього каменя зможе підняти хіба-що Митя Онілов». І справді – він підійшов, узяв його на висоту грудей і поклав у кінці двору. «Оце силач!» – така тоді була думка.

Але років 10-15 тому, заїхавши в Довжок, я знову побачив того каменя. Він був невеличкий, його підніме будь-який школяр 10-го класу, але я його побачив у тому віці, коли для мене і моєї сили він здався велетенським. Те саме було і з кавунами. Коли вони виростали, то не кожного я міг і двигнути.

Мав я там ще одну проблему – вибрати достиглого кавуна. Мене приємно дивувало, що батько і їздовий, який там працював, і сторож – йшли між кавуни і зразу приносили такого, що палав жаром і був солодший, ніж мед. Я не знав, що треба дивитися на всохлість хвоста, пробувати пальцем на звук – глухий чи дзвенить, я брав ножа, вирізав трикутника і якщо – білий, то вкладав трикутника назад, не підозрюючи, що там почне гнити, і попервах не розуміючи, як тато і сторож здогадуються, що я кавуни надрізаю.

Та головне, зрештою, полягало не в цьому. Всіма фібрами душі я пив навколишній світ, такий неосяжно красивий і багатий, що, здається, фізично відчував, як він затікає в мене. Дуже любив сидіти увечері біля багаття, в якому старші пекли бараболю або запікали качку, обмазавши її перед тим глиною – загорнута в жар, вона по часі повністю скидала з себе пір’я і розімлівала до такої міри, що просто танула в роті. Людські обличчя по той бік багаття робились таємничо-загадковими з перебігом тіней і світлих спалахів, розмиті рухи і білясте тло збільшували людей, і на фоні неба вони ставали гігантами, голоси теж ламались, вигиналися, як полум’я, плавились, піднімались і падали. Реальність химерно перепліталась з вогнем багаття, додаючи дитячим враженням ще якоїсь містичної барвистики, неосяжної і незбагненної, але дуже значливої – на все життя воно так і залишилось в мені. Зовсім не говорили про політику. Найбільше розмов було про голод. Кожен раз наголошувалося, що допомагала нам Западна (так називали західні області України).

І що цікаво – ніколи не йшла мова про те, що треба берегти українські традиції і звичаї, але говорили українською, страви готували українські. З позицій сьогоднішнього дня я розумію, що не було ніяких запозичень з Молдавії. Перехід на російську обрубувався: «Ти що – городський?!»

Отже, без будь-якої патетики жили, як українці. І це було настільки органічно і щиро, що аби хтось навіть дуже захотів, то не міг би назвати це націоналізмом.

Місячними ночами я зробив відкриття – коли присісти, то на півтора метра від землі аж до горизонту все дуже добре видно, ну так добре, що виразно бачиш і людину, і тварину, і дітей, і контури. Я любив білошкірі кавуни на ім’я «Туман» і диню «Колгоспниця» – невелика, кругленька, соковита, за медовістю, як кавун. Досі пам’ятаю, що польові помідори пахнуть не так, як городні, що коли їх не розрізуєш, а ламаєш, то на них – біла паморозь. Такої сьогодні нема, на жаль. І це, мабуть, випливає з загального стану екології.

Пам’ятаю гори динь і кавунів. Продавалися дині по три копійки за кілограм, а кавуни по п’ять копійок.

Довжоцькі хлопчики не претендували на колгоспні дині і кавуни. Головою у нас був мудрий Федір Оксентійович Поштар, який і баштана розташовував за 10 кілометрів од села. Поночі добиратись туди було далеко й нецікаво. Та й нащо? – якщо дині і кавуни були дешевими і доступними?

Федір Оксентійович Поштар з усієї когорти голів колгоспу Довжка був найпомітнішою постаттю.

 

Зерно з татових черевиків

 

Це було десь у восьмому класі, взимку. Я з батьком поїхав у гості до сестри Галі в Комаргород, під Томашполем. Гостювали ми в суботу, а в неділю батько о десятій годині ранку зібрався їхати в Довжок, пішов на автобусну зупинку, а я в зв’язку з тим, що були канікули, залишався ще в гостях.

Години через дві відчиняються двері, заходить батько і ще якийсь чоловік, молодший років на 15. На очах в батька і цього чоловіка – сльози. Нам усім було незрозуміло, в чому справа.

Починає першим цей чоловік: «Я – теж довжоцький. Батько наш загинув на фронті, нас у мами сиротами залишилось п’ятеро. Жили на окраїні села. Ваш батько, Леонід Семенович, працював на колгоспному зерноскладі саме тоді, коли панував повоєнний голод. Закінчуючи робочий день, Леонід Семенович ставав біля купи пшениці, стромляв туди свої черевики, набирав у них зерна.

Вертаючи додому, він неодмінно заходив до нашого двору, сідав па призьбу біля воріт і робив вигляд, що йому треба перевзутися, а насправді витрушував на пілочку, яка лежала там постійно, пшеницю з одного черевика. Старався робити це так, щоб ніхто й не помітив, що він висипає звідти зерно. Зерна того не набиралося і пригорщі, всього-навсього дві жменьки. Але якби не ті щоденні дві жменьки, ми б усі вмерли. Мама перемелювала зерно на крупи і тричі на день мала з чого варити нам суп.

А Леонід Семенович після цього йшов додому, бо у нього теж була сім’я, і в другому черевикові він, певне, мав зерно і на суп для неї. Але ми про це не запитували, ми дякували Богові, що послав нам рятівника.

І ось через багато років, сьогодні, я зустрічаю його на автобусній станції аж в Комаргороді, кидаюсь до нього, обіймаю, цілую, а він не може втямити, що це за чоловік, наче і не п’яний, але й тверезий не такий. А коли порозумілися, то пішли в кафе і замочили цю зустріч з превеликою насолодою. Молодик дивився на мого батька очима святого захоплення і вдячності. Повірте, душу мою заполонило якесь дуже велике почуття, якого я не міг тоді пояснити, а нині знаю, що воно називається гордістю за те, що в мене такий батько і що про це говорить не хтось з нашої сім’ї чи родини, а зовсім чужий чоловік. І ще мені було приємно, що батько ніколи нікому про це не розповідав, може, навіть матері. Отже, він допомагав людям, ризикуючи собою (бо тоді за колосок, піднятий на полі, могли посадити в тюрму), зовсім не розраховуючи, що йому за це подякують або чимсь заплатять. Це був звичайний у нашому роду елементарний вияв людяності.

Нині, коли я вже пройшов достатню життєву дистанцію, багато чого бачив, проаналізував і осмислив, хочу зробити деякі висновки і аналогії. Сорока п’яти років я раптом перечитав знаменитого «Робінзона Крузо» і подумав собі, що на безлюдному острові цей англійський моряк жодного разу не згадав про свою родину, своїх батьків, братів, сестер, дітей, дружину, сусідів, ні разу не згадав про Бога, єдине, чим він займався, то це повсякденно, методично, раціонально переймався проблемами особистого біологічного існування. Гадаю, що аби на місці мого батька опинився представник так званої раціональної цивілізації Заходу, то він обов’язково не упустив би шансу в цих умовах заробити перший стартовий капітал. Бачу в цій ситуації переконливий приклад переваг слов’янської православної цінності, якої ми не маємо права цуратися, а тільки пишатися нею. Крапка!

 

Дими Кетрос

 

Крім дерева, винограду, жита й пшениці, невід’ємною складовою нашого сільського пейзажу був звичайнісінький дим, що виточувався з комина кожної хати. А хати – на белебнях горбів, отже, на тлі неба, їхні дими видно, мов на картині, і це, безперечно, особливий колорит, дорогоцінна деталь пейзажу.

Село палило в печах впродовж року: весною, влітку, восени треба готувати страви до столу, а взимку тримати в хаті тепло. Дим був найчарівнішою оздобою Кетрос зимової пори. Навколишні крутосхили, сірі безлисті дерева, сніг, голубі й зелені будиночки, а над кожним – кучерява жива істота, що називається димом.

Хочу сказати, що ми, дітлахи, розрізняли всі кольорові гами в тілі цієї істоти. Зимові дими були для нас великою читанкою. Серед тижня в четвер вся читанка була в обіймах суцільних димів з самісінького ранку – Кетроси гріли печі для випікання хліба, через годину-другу ним пахло повітря над селом. Якщо десь над якоюсь хатою струменіла цівочка диму цілісінький день, то це була вірна ознака, що там потайки женуть самогон. Це була таємниця тільки з погляду господарів, про яку знали і голова сільради, і дільничий, всеньке село і, звичайно, діти. Знали, що чорний дим над новою великою хатою – це від вугілля. Тут живе заможний дядько, який має за що придбати і привезти дороге паливо. Чорний дим над маленькою, скромною хатиною – Дим Кізякович, походженням з вулиць, пасовищ і хліва, підібраний і висушений працьовитими руками бідної вдовиці або якоїсь самотньої жінки. Найбільше подобався своїм кольором і структурою голубий дим від дров. Він витікав з горловини комина поволі, зі статечним спокоєм своєї значливості, кучерявився, ділився на довгі язики, які то притулялися один до одного щоками, то відходили, то ніжно обнімалися, мовби для того, щоб зашепотіти один одному у вуха і, либонь, щось дуже приємне, бо ці язики не розбігалися на всі боки, а певний час перебували в парі, гойдалися разом то ліворуч, то праворуч, перехилялися на сусідські городи, на схід-захід і лишень потім піднімалися вгору і щезали в безмежному просторі неба.

Свого часу я знав, що вода має властивість запам’ятовувати думки людей, а свічка й вогонь фіксувати ці думки і передавати їх у космос. У дитинстві ми бачили, що будинок на окраїні села, віддалений від інших будівель на певну дистанцію, посилає в небо димову в’язь особливої архітектури – вона якась дуже спокійна і врівноважена. Думаю собі, що хата передавала настрій господаря, зафіксований у полум’ї і поданий у небо через свічадо диму. Це гармонійний настрій життя в довкіллі природи, ізольованому від гамору сьогодення, суєти і штовханини.

…Нещодавно знову був у Буші після напруженого робочого тижня. Будинок мій під лісом, шепоче річечка. Приніс кілька полін, розвів багаття надворі. Сирі дрова давали багато диму і мало вогню. А мені було приємно чекати і спостерігати, як впевнено вирівнюється полум’я, перемагає мляву непоступливість сирих дров, гріє обличчя і очі. Довелося посунутися від нього трохи далі, щоб стало чути жебоніння води, шепоти голого, безлистого лісу. Багаття органічно вписувалося в центр цієї тиші, в якій усі звуки теж означали тишу. Магія краси, рівноваги і спокою. Все це запливало прямо в душу і робило її напродив вдоволеною і заповненою вщерть. Кращого стану і бути не могло. Я за чимось подався до хати, вийшов хвилин через 15 і очам не повірив. Метрів у тридцяти над деревами зависла пасмуга диму шириною, певне, 50-80 сантиметрів, дим нікуди не спішив, він, здається, чекав мого повернення. Глянув і раптом відчув, що я і дим це абсолютний спокій. Перестали літати і каркати ворони, легко погойдувалось віття дерев, ледь чутно співала вода. Я дивився на дим, дим дивився на мене, ми розуміли одне одного, бо були тієї хвилини єдиною іпостассю цього чудового світу.

 

Смак дощу

 

Вірте не вірте, але дощі мого дитинства в рідному селі мали смак. Принаймні таке залишилось враження. Ті дощі діляться в моїй уяві на три види, а присмак їх іде від поєднання з чимось. Одне діло, коли він застав тебе у полі на пасовиську з коровою, інше –коли в лісі, і зовсім інше, коли ти дивишся на дощ через скло веранди. А веранди в Кетросах були біля кожного будинку. Якщо ця прибудова маленького розміру, то її називали ганком, а якщо більшого, то – верандою.

Так от – веранда не була б такою цікавою без дощу, як і дощ без веранди. Перші дощі починалися, зазвичай, в кінці квітня – на початку травня. Вони були музичними і якість музики залежала від якості і розміру даху веранди. Стелі під цим дахом нема. Дощ падає па площину під тим чи іншим кутом, з тією чи іншою силою, звук, у принципі, ніби монотонний, але ця монотонність то гучніша, то тихіша, диригується поривами вітру, вимальовується і стає своєрідною мелодією. А коли дощ поменшає, хмари відійдуть, проб’ється сонце, висотується з землі легеньке паровиння і ти відчиниш двері, то веранда враз наповниться озоном, що мовби пересипаний пахощами жасмину, бузку і яблуневого цвіту. Така вже краса, така смакота, що кращої годі й шукати.

Не дуже приємний спогад про літні дощі. Вони задовгі, ллє 2-3 дні поспіль, село якесь похмуре. Це тепер вулиці розцвічуються якими хоч парасольками, а тоді не було не те що парасольок, а навіть плащів. Село ходило у ворочках – капюшонах з грубих мішків, посаджених на голову. Люди робились схожими на неповороткі, неоковирні снопи. Якби художник намалював, то був би химерний натюрморт літнього дощу.

Осінній теж був би не кращим, але в моїй пам’яті він набуває особливого шарму, бо я не в полі, не в лісі, не на вулиці, а в хаті, яка суха, чистенька і вперше вже пропалюється на ніч. У кімнаті панує напівтемрява, крізь дверцята грубки пробиваються поблиски полум’я, розтікається блаженне тепло. Відгорнувши фіранку, ти дивишся на дощ, який стікає шибками, знаєш, що це заодно тече й холод, а тут на коліна тобі застрибує теплий кіт, згортається калачиком, починає лагідно муркотіти (а ти вже поробив уроки і в щоденнику за день не було жодної поганої оцінки), на душі – суцільний свят-вечір. І холодний осінній дощ, мов солодкий чай до твого чудового настрою.

 

Бабине літо

 

Дні мого дитинства супроводжувалися чітким порядком у природі. Всі ми знали, що бабине лі то розпочинається 2-3-5 вересня, не раніше і не пізніше. Ніяких інших зміщень у часі.

Бабине літо мало свій клімат, в якому ранньоосіннє і сонячне тепло творили власний гібрид повітря з приємним запахом яблук і квітів, відсутністю випарів, пилу і спеки. Дихалось надзвичайно легко і сонце було лагідним.

Шкільний день бабиного літа ділився для мене на три фази. Зранку – світле, голубе небо і відчутна прохолода, йти до школи треба в піджаку.

Друга фаза дня розпочиналася на великій перерві, коли ми гасали один за одним, поскидавши піджаки, відчуваючи особливу приємність від того, що нема спеки і так добре гратися в шкільному дворі. Дуже неприємно сприймався дзвінок про закінчення перерви – це була найбільша прикрість бабиного дня, але вслід за нею наставала третя фаза, найкраща і найсолодша. Завершувались уроки, ми, не поспішаючи, по 2-3-4 хлопці табунцями йшли собі додому, знаючи, що нас чекають вареники, молоко й сметана, що нікого дома нема і, наївшись, дві-три години можна спокійно ганяти футбольного м’яча.

Дорога додому теж була насолодою. Вже осінь ходила в городах з палітрою фарб і розмальовувала залюбки все, що і як хотілося. Жовте, червоне, кармінне, золотисте вигравало на сонці, переливалось і трепетало, в городах стояли цибаті соняшники в капелюхах, капелюхи поверталися вслід, зирили тобі в спину, і ти мимохіть теж повертався, щоб подивитися, що це справді так. Соняхи стояли на тому ж місці і не видно було, щоб бодай один з них ворухнувся, але ти вже надумав, що вони повертаються, і тобі здається, що це вони хитрують – вмить тетеріють, щоб ти весь час озирався, аби піймати їх тоді, коли рухаються.

У городах було повно животатих кабаків – яскраво-жовтих, дуже красивих, але байдужо незворушних. Здавалося, що вони нікому нічого не винні, не готові подякувати ні землі за те, що відгодувала їм такі животи, ні осені, що розмалювала, зробивши такими вродливими. Сопуть собі в шерехате сухе листя і потай, либонь, втішаються, що хто б що про них не думав, як би на них не сердився, але в їхніх утробах повно достиглого насіння, і наступної весни кабаків знову насаджають. І хай їм одне звичне призначення – на годівлю тваринам, вони все одно заполонять городи і незворушно лежатимуть на них з року в рік, інфантильні, поважні, глибоко байдужі до свого завтрашнього дня і до всієї своєї майбутності взагалі.

А ще від вражень бабиного літа залишився спогад про жовте зів’яле листя, прилегле до землі вудиння, всохле кукурудзиння, що сумно шелестить, розмовляючи з першими осінніми вітрами. Не знаю, чи ще тоді, в дитинстві, чи значно пізніше, я почав думати, що це не сонце висушило листя, гудиння і кукурудзиння, а тяжкий труд. Знаючи своє призначення, листя і гудиння жило заради того, щоб постачати життєдайні соки в плоди, ягоди, бульби, і виконало свій службовий обов’язок сповна, працюючи допоки була снага і сила. Може, цей приклад природи є і для людини зразком того, як вона має служити справі свого життя.

Через багато літ в музеї-садибі Коцюбинського мені показали рідкісну в наших краях рослину агаву, яку дуже шанував письменник. Мабуть, за те, що вона теж – один з неординарних символів живого світу природи. Живе до ста літ і все заради того, щоб в кінці цієї довгої дороги сотворити шедевр – єдину квітку виняткової вроди – і після цього померти.

Ну, а якщо вертатись до бабиного літа, то о тій порі на полях, у садах, баштанах і виноградниках повсюди завершувалося збирання врожаїв, панувала атмосфера виняткової взаємності між людьми, небом і землею, все це не супроводжувалось якимись фізіологічними особливостями чи параметрами, а панувало па рівні незбагненно-світлих відчуттів, ніжних, добрих, лагідних, ніби падала на тебе свята Божа благодать. Сади пахли грушами, смачними, добрими і рясними; яблуками, від яких вгиналося віття; сливами, яких було стільки, що дерева здавалися синіми – листя ховалося під плодами. Бабине літо в Кетросах – незабутня сторінка дитинства!

 

Поселення Богів

 

Окремим рядком ще про одне, гадаю, ритуальне будівництво в Кетросах про кривулясті паркани, на які витрачено каменю в декілька разів більше, ніж на розбудову всього села. Не знаю, хто, коли і для чого започаткував цю традицію, але кожен город у нас оперізувався довгим парканом, і коли виходило, що цей паркан може бути спільним для твого і сусіднього города, все одно знаходились аргументи і причини, щоб відсунутись па півтора метра, збудувати власного паркана і утворити між городами вузеньку вуличку. Ці вузенькі вулички – колоритна ознака Кетрос.

Взагалі-то наше село я сприймаю, так би мовити, з висоти, бо воно в глибокій чаші над річечкою Марківкою, і коли ти заїжджаєш в нього звідти, де колись рівним рядочком стояли тополі, і глянеш ліворуч, на північний захід, то зразу згадуєш дядьків Михайла і Митю – вони там жили. Праворуч, на південному сході мешкала дорога моєму серцю старша мамина сестра, тітка Гафа, її сини і доньки. З іншого боку чаші світять для мене незабутні очі тітки Олени і дядька Михаська, а внизу, під ногами, з боку Ямполя стояла хата тітки Гані, яка завше цілувала мене в очі, коли приходив до неї в гості.

Рідна моя хата – в самісінькому центрі, під горою. Відколи вона – то все голуба або зелена, весною – у вишниках, влітку – між яблунями і сливами з широким двором, застеленим подорожником, якого ніколи не хотілося косити, бо це був кучерявий зелений килим, кращий і дорожчий від будь-якого найкращого і найдорожчого, тканого геніями перського килимарства.

Кожного разу обступають мене рідні обличчя: ті, що є, і ті, яких уже нема. Подумки провідую старе кладовище, на якому навіть не пам’ятаю, щоб когось хоронили. Там є стародавні хрести – деякі рівні, деякі прилеглі до землі.

Трохи правіше – кладовище, па якому хоронили до 80-х років і де покоїться мій батько. Мама лежить на новому цвинтарі, найбільш упорядкованому і доглянутому. Приношу туди квіти, сідаю біля матері, розмовляю з нею і вірю, що вона мене чує, що її і батькова душі витають не в безмежних просторах космосу, а перебувають десь поряд, прилітаючи сюди з сивими ранковими туманами і нічними зорями.

Ніхто мого села глибоко не вивчав і не досліджував. Відомо тільки, що Кетрос у перекладі з грецької означає камінь. Корені його народження – в глибині віків, у таких древностях і архаїзмах, що сягають ще дохристиянських часів і дійшли до сучасності. Село має колоритні традиції. Наприклад.

Коли молоді вертаються додому після розпису, обідають і оркестр починає грати для них «Данц» – мелодію, дуже схожу на дикі танці Руслани Лижичко, то дружба (так у нас називають старшого боярина) бере до рук вербову палицю, густо обплетену барвінком, тричі обходить весільний стіл, за яким сидять на подушках молоді і хлопці та дівчата, а після цього виходить у двір і починає дійство, на яке збирається все село, в тому числі запрошені й незапрошепі па весілля. Музики витинають «Данц», а дружба кидає палицю з барвінком через батьківську хату молодого. Відповідальна хвилина, майже містичний ритуал – чи перелетить вербова палиця через хату? Перелетить – добре кинув, добре житимуть у шлюбі її молодята. Не перелетить – краще нічого не казати, не обговорювати, то дуже погана прикмета.

Прийшла вона до нас через тисячоліття. А є ще в Кетросах і таке, якого нема ніде в Придністров’ї і, здається, навіть в усій Україні. У нас, якщо хлопець кохає, то веде дівчину розписуватися чи вінчатись, а якщо дуже кохає, то говорить їй про висоту своїх почуттів і заявляє: «Я тебе сьогодні краду і веду до своїх батьків». По тому справді веде і повідомляє батька й матір: «Тату й мамо! Я її вкрав. Я без неї не можу». Клятва, що має більшу силу, ніж вінчання і розпис.

Мати стелить їм спільну постіль. Обов’язково з вишитими простирадлами і подушками! Наступного ранку молодих в’яжуть одним рушником, беруть попід руки і ведуть до сватів. Село якимось чином уже знає про незвичайну новину, в хвіртках і воротах стоять люди, вітають їх, бажають щастя, дітей, довгого щасливого віку і щоб з кетроських кривих вуличок для них починалась красива, широка і рівна дорога життя.

До речі, одного разу я подумав, що кожна точка зламу ліній наших кривулястих вулиць відповідає місцезнаходженню зірки на небі, а план усього села – частина зоряного неба. І той, хто хоче, щоб йому пощастило ходити від зірки до зірки, має приїхати в моє рідне село. Я переконаний: в сиву давнину це було поселення богів. Для мене принаймні саме звідти починається світ. На північ – Білорусь, на схід – Росія, на захід – Польща, на південь – Молдова і Чорне море, в центрі – Кетроси, в яких продовжується вічність моїх родичів і земляків. Тих, кого вже нема, тих, які ще є, і тих, які ще будуть.

 

Одному жити холодно

 

Є в мене один старий лісник, до якого я люблю заїжджати при нагоді не в справах служби, а для того, щоб просто зустрітися з ним, відвести, як кажуть, душу, погомоніти на різні житейські теми. Він має в лісі такий собі примітивний службовий кабінет у вигляді землянки-бурдія, де можна влітку відпочити, взимку зігрітися, прийняти людину. До цього бурдія причеплено ганок з міцним столом і стільцями.

Лісникові за 50, відчувається в ньому характер, міцна чоловіча сила, господарська жилка. Ліс у нього доглянутий, охайний, чимсь невловимо схожий на самого лісника. Як губка, вбирає у себе життєву мудрість, досвід попередників і непоказну любов до людей. Цим і вабить до себе. Наче написано на ньому, що можеш чоловікові довіритись, коли тебе щось болить, розстелити перед ним свої болі й гризоти – зрозуміє, не осудить, поспівчуває, а якщо матиме можливість, то й допоможе щиро.

– Хочете, – питає при черговій зустрічі, розкажу вам до нової книжки одну сторінку людської долі?

– Звичайно ж, хочу.

– Є в мене сусід. Померла в нього дружина. Діти – в містах, він – сам. Минуло півтора року і приходить не в ліс, а додому – сідаємо під яблунями, дружина накрила стола і він починає: «Оце, Миколо, понудьгував та й надумав женитись. І не думай, що лінивий, не вмію попрати чи зварити борщу. Все це я роблю, а найбільша гризота в тому, що нема кому на стіл подати».

Бачите, яка в його житті плішка – нема кому подати! Поговорили ми, думав, що невдовзі таки ожениться, але чую – не знайшов нікого. Знову приходить:

– Не думав, що так може бути. Коли ми були молодими, то стояло питання – де жити? коли ж на старості вирішив з’єднати свою долю з іншою немолодою людиною, то й не гадав, що постане питання: «В кого жити?» Не заперечує зійтися зі мною, але не хоче в мою хату, а я не хочу в її. Аж тепер я зрозумів, що у таких роках це все зветься «не женитися, а до кого йти жити». Отже, покинути все своє чи перевезти до чужої хати, забути всі звичні і теплі кутки, загашники, все те, що накопичував роками, що стало дорогим і починати все з нуля? А воно ж увійшло в тебе і врослося, це ж не сорочка чи майка, які можна скинути і поміняти, це як друга твоя душа. Та й не одна! Це дві однакові душі! І чим багатша душа своїм минулим, то, думаю, тим краща. І виходить, що можу я умовити собі до пари тільки бідну душу. То для чого мені бідна, якщо я не найгірший і хочу багатої?

Отака безвихідь.

– А може, тут мова не в тому, де і в кого жити, а в тому, з ким жити? Може, ти не здогадувався, що прожив з своєю Мариною у любові і злагоді, не задумуючись над цим, а тепер, коли її не стало, то починаєш розуміти, що з іншою не можеш, бо усе в ній не таке, і твоя Марина була тією єдиною, яка буває тільки раз на віку?

– То це ж тільки в книжках так і в писаніях…

– А книжки і писані я звідки беруться? З людського життя.

– Нараяли мені молодицю не в нашому, а в сусідському селі. Через людей я передав, що приїду опівдні у середу, щоб зачекала, нікуди не йшла. Запріг свої колгоспні коні, спорядив опалку, кинув туди півлітру казьонки про всяк випадок, їду. Вона уже чекала. Вийшла, відчинила ворога, пустила нас у двір. Я розпріг коней, почепив опалку з вівсом, накрив коней попоною. Пішли до хати, в якій – дерев’яна підлога, гарно, чисто, рушники, високі подушки з вишиваними прошвами, великий телевізор. Хіба вона з такої хати піде? Але молодиця про це не веде мови. Вона сумнівається, чи путній з мене хазяїн.

– Пішли, – кажу, – надвір. Знімаю з коней попону, а у них – спини аж лисніють від ситості, гриви і хвости розчесані, упряж не рвана і клеєна, а шита міцними дратвами, навіть батіг – з вплетеними жовтими кутасиками.

– Бачиш? – питаю.

– Бачу, – каже вона. – Ти – хазяїн. Але бачу і те, що ти приїхав не до мене, а за мною. А я нікуди з своєї хати не поїду.

Вертаю назад. Дуже славна погода, пригріває сонечко, весело біжать дорогою посмітюшки, відчутно потепліло, а мені одному так холодно, що й не сказати. Може, й справді тут діло не в чужій хаті, може, це я не можу без Марини?

…На цих словах він похлинувся плачем, затулив очі руками, встав і, не прощаючись, пішов до воріт.

Моя дружина, яка була при цій розмові, теж утерла сльозу, припала до мого плеча і мовила:

– Самотній душі жити холодно. Дякуймо Богові, що ми ще при здоров’ї і в парі. Не дай Господь мені вмерти раніше за тебе.

 

Сто рушників дядька Федора

 

Власне, Федір Вдовцов був не дядьком, а моїм двоюрідним братом, бо його мати і мій батько – рідні сестра і брат. Але оскільки він на 30 років старший від мене, то я завше звертався до нього «дядьку Федоре!». А щодо рушників, то їх у дядьковій скрині будо не менше, а, може, й більше ста – за кількістю будинків, споруджених Федором Вдовцовим у Кетросах. Спроба порахувати будинки нічого не давала, я збивався і вирішив, що не помилюся, обмежившись круглою цифрою «сто».

Дядько був мулярем колгоспної будівельної бригади. Дуже дисциплінований, завше в чистому випраному робочому одязі, худорлявий, жилавий, стрункий. Все життя споруджував будинки, топи, кучі для свиней, кетроські кам’яні паркани навколо садиб.

Якщо ти задумував нову хату, то йшов передусім до Федора Вдовцова. Йому довіряли, з його легкої руки було добре жити людям в хатах, а в його хлівах і шопах водилась, множилась і ніколи не хворіла худоба та різна домашня живність.

Перед тим, як почати розповідь про дядька Федора, не можна не згадати про багатогранну і багатолику підготовчу роботу, бо каменю на хату потребувалося щонайменше сто п’ятдесят кубометрів, а одним возом можна було привезти, зазвичай, півтора куба. Уявляєте собі кількість рейсів до одного двору? І ніхто тобі спеціально тих підвід не виділяв. Треба було домовитися з багатьма їздовими, щоб везли тобі камінь надвечір, коли кінчався робочий день у колгоспі. Ніхто не відмовлявся і ніхто з начальства не забороняв цього робити, бо хата і надвірні будівлі потрібні були кожному. Для нас було розвагою бігати услід за цими підводами. Інколи їх зупинялося біля двору до десяти, як до млина. Їздові намагалися поставити свій транспорт з нахилом на один бік, самі стелили ряднинку, лягали на неї, упиралися ногами в підводу і вивалювали з неї камінь, глину, пісок. Якщо камені були дуже великими, то зі спеціальними клинами, клинцями, довбнями, приходили майстри, які розумілись на природі каменів і вміли колоти їх на куски потрібних розмірів.

Дядько Федір мав свій почерк. На місце майбутньої будови приходив удосвіта, коли сходило сонце. Разом з господарем обходив і обдивлявся позначену кілочками територію, часом, зупинявся надовго, «слухаючи» себе і землю, іноді просив переставити або й пересунути вбік, праворуч, ліворуч один-другий кілочок чи й увесь предмет задуму. Особливо ретельно добиралося місце для пройм майбутніх дверей.

Все це відбувалося в умовах абсолютної тиші. Вся родина побожно сприймала кожен порух дядька Федора. Коли він остаточно затверджував план розташування кілочків і йшов у колгосп на роботу, родина мала до вечора викопати канави фундаменту. Дядько Федір вертався надвечір, приносив житнього чи пшеничного зерна, насипав його купкою на чотирьох наріжжях майбутньої хати і знову приходив удосвіта наступного дня, щоб глянути на поведінку зерна. Якщо купка чи купки розповзалися, то треба було фундамент пересува­ти або й переносити на інше місце – негативна енергетика давалася взнаки. Треба, одначе, сказати, що таке траплялося дуже рідко – дядько Федір з першого разу, зазвичай, вціляв у десятку, інтуїція і досвід його не підводили. Після цього можна було закладати кам’яний фундамент.

В день забудови о шостій ранку, збиралася родина, мулярі й піднощики, дядько Федір клав по п’ятаку на всіх наріжжях і починалася робота. Напередодні звечора він перевіряв наявність води, глини, уточнював список піднощиків. Їх мало бути не більше шістьох. Якщо хтось, з його погляду, був недостатньо сильним, то радив замінити, щоб міг витримати ритм і напругу робочого дня, який тривав до восьмої години вечора. Крім того, дядько Федір дбав і про те, щоб не було, як кажуть, зайвого рота, якого треба годувати, не маючи належної віддачі. Бригада повинна працювати ритмічно і бездоганно. На кожного муляра по піднощику, п’ятий готує розчин, який у Кетросах називався чамуром. А шостий розбиває і розколює великі камені, щоб не було непередбачених зупинок в роботі.

Мене з дитинства дивувало, як це так виходить, що всі камені круглі, плоских серед них нема, а всі наріжжя виводяться по ватерпасу, стіни – по шнурку і ніде ніякої косини. Такою високою була майстерність і головне – ніхто ні на кого не покрикував, ніхто нікуди не спішив, не нервувався, працювали мовчки, але щогодини на 5-8 хвилин хтось заводив жарти, всі його охоче підтримували, не зупиняючи роботи, і це була, мабуть, якась моральна зарядка чи розрядка, яка дуже доречно вписувалася в ритм і підтримувала його. В обід муляри годину-півтори перепочивали, лягаючи в затінку дерев, а піднощики сиділи під острішками будівель. Без команди, без принуки, ніби це все було заздалегідь розписане за рангами, хоча ніхто нічого не розписував – кожен знав своє місце, право і обов’язок. І мені смішно слухати міркування, що ми не дуже організовані і чіткі. А як же тоді назвати роботу мулярів Федора Вдовцова, які розбудували всі Кетроси?

Рівно за чотири дні вони викидали квітку на стінах хати будь-якого розміру і неодмінно о 16-17 годині, щоб відзначити цю подію не потемки, а ще за сонця. На ри­туальний могорич сходились родичі, сусіди, готувалося багате застілля. Треба сказати, що перед початком мулярки господар неодмінно різав свиню, щоб на сніданок, обід і вечерю обов’язково подавати борщ з м’ясом, печеню, холодець, гречану і горохову кашу, а на останній день різали ще й курей і півнів, запрошували на поміч одну або й двох кухарок, пекли високий святковий хліб, хазяйка вдягала чисту одіж. Стола ставили на безпечній відстані від сирих стін, але так, щоб уся нова хата була в очах. В центрі столу сідав дядько Федір, з лівого і правого боків від нього – мулярі. На високому хлібі господиня виносила сорочку і рушник для дядька Федора. Робилося тихо-тихо, діти переставали бігати, собака присідав і метиляв хвостом, вмовкали синиці і горобчики, всі вставали, жінки утворювали коридорчик для хазяйки; вона радісно, але зі сльозою в очах йшла цим коридорчиком, всі жінки втирали кінчиками косинок і свої сльозинки. Хазяйка подавала дядькові високий хліб, на ньому – сорочку і перев’язувала його рушником. Це був момент загальної сльози. Дядько Федір тримався з останніх сил, але борода у нього все одно дрібно тремтіла. Так само на хлібі вручалися сорочки і мулярам. Господар після жінки обнімав дядька Федора, тричі цілувався з ним і тиснув руки іншим майстрам.

Після цього починалась вечеря, частування, подячні тости і пісні до глибокої ночі.

В нашому дворі дядько Федір і його команда збудували хату, літню кухню, шопу і завше він брав плату тільки для трьох, а для себе ніколи: «Ми – родина». В його устах це звучало дуже уважисто і значливо. Два слова, як дві печаті особливого гатунку!