Зоя Тищенко для антології “Подільський краснослов” (2021)

ЗОЯ ТИЩЕНКО

 

Тищенко Зоя Василівна народилась 6 липня 1963 р. у с. Тютьки Вінницького району Вінницької області. Закінчила Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка (2001), але ще до цього життя пов’язала з радіожурналістикою.

Поетка. Авторка збірок лірики: «Татарське зілля» (1996), «Татів сад» (2017), а також віршованих книжок для дітей «У кого найкращий татко?» (2007), «Неслухняний Буцько» (2008); публікацій у періодиці.

Учасниця вінницького ЛІТО «Автограф».

Заслужений журналіст України (2012).

Членкиня НСПУ з 2018 р., НСЖУ з 1995 р.

Мешкає у м. Вінниця.

 

«Про Зою Тищенко читачі вже знають за її першою збіркою «Татарське зілля», обцілованою пам’яттю і вірністю: дитинству, селу, першим почуттям. Нині перед читачем постає досвідчена, доросла жінка, яка вміє втрачати, не моралізуючи при цьому. Не кожному сподобається такий урок життя, але це право автора, а воно завжди святе».

Михайло Каменюк, 2007

 

«Добре відома на Вінниччині.  Її голос вирізняється у подільському поетичному стоголоссі. Лірика авторки здебільшого інтимного характеру. Є також сільські пейзажі, вірші про дітей і для них».

Анатолій Подолинний, 2017

 

«Твори Зої Тищенко відображають всю глибину люблячої і чутливої душі поетеси. Будучи учасницею літературно-мистецького об’єднання «Автограф», З. Тищенко вдосконалює свою поетичну майстерність, знаходиться у постійному творчому зростанні».

Тетяна Яковенко, 2017

 

«Книжки Зої Тищенко свідчать про її непересічний талант, вміння знаходити незвичне у простих, на перший погляд, речах, змушувати читача вболівати разом із нею». Валентина Сторожук, 2017

 

«Зоя Тищенко стоїть осторонь літературних салонів та мало потрібних поетичних тусовок. В цій її окремішності – вона вся, як є. І тим вона, як автор, цікавіша і несподіваніша».

Михайло Каменюк, 2017

 

І ПОСИПАЛИСЯ ЗОРІ

 

* * *

Ох, які ж колись були зими,

Снігу віяло, аж під стріхи.

Тато мій був на «ти» із ними.

Мене в сани садив на втіху.

 

Запрягав вороного коня,

Обгортав мене в теплу свиту,

Мчали з татом ми навмання,

Тільки сніг летів з-під копита.

 

А навкруг лише сонні ліси,

І поля, і замерзла річка,

Яким снились птахів голоси,

І у котиках юна вербичка.

 

Світу пів покресавши саньми,

Але так й не відчувши втоми,

Розбивав Орлик сніг грудьми,

І щодуху нас мчав додому.

 

Вдома хата вже пахла борщем,

А смачнючим… Варила ж мама.

І гірчить в душі тихий щем

За щасливими тими роками.

 

… Бо хоча знову й сніжить зима

І хурделиця слід замітає,

Та давно уже мами нема.

І вже тата немає…

 

* * *

Мій тато вчив мене із юних літ,

Що найдорожчий – ранніх весен цвіт.

Казав мені малій і нетямущій,

Що найсолодший хліб, то – хліб насущний.

Ми з татом посадили гарний сад.

У тім саду і янгол жити рад.

В нім роси рясно падають в долоні,

Горять сонцями яблука червоні.

В нім розкошують вишні й абрикоси.

Приходить літо – тато трави косить.

Йде осінь, відігнавши літні зливи, –

Збираєм з татом груші ми і сливи.

В бабине літо в піднебесся синє

Ключі ми проводжаєм журавлинні.

Вслід дивимось їм, ніби добрим друзям…

Прийшла пора збирати й кукурудзу.

Далі в двобій стаємо з буряками.

Що простяглись шеренгами-ланами.

Справились тут – гайда у ліс по дрова, –

Зима ж бо незабаром прийде знову.

Випаде сніг. Настане Святий вечір,

Буде вогонь палахкотіти з печі,

Злітатимуть колядки над землею,

Теплом запахне в хаті і кутею.

Терпким узваром, з маком пирогами,

Й святими мами нашої руками.

Мине Різдво, Йордань і знов настане

Безумство квітів і пісень весняних.

Знов з татом ми підемо у наш сад,

Красивий, що в нім янгол жити рад.

 

Моє село

 

Засніжене, у цвіті, а чи в золоті,

Вщент викупане в грозових дощах,

Моє село, моя далека молодість,

Моя сльозинка в маминих очах.

Моє село –в сивинах мого діда,

Моє село у тата мозолях.

Воно – це цілий світ, а не півсвіту,

А цілий світ – він на його полях.

Моє село – могили предків тихі,

Церквичка, дзвін у шепоті сосни.

Моє село – це оберемок лиха,

Це винні в 33-ім без вини,

Моє село – зозулі в гіллі вишень,

Дитячий лемент, що іще не щез.

Моє село – лунка, прозора тиша

І крапля щастя, послана з небес.

 

* * *

На проміння нанизаний ліс,

В жовтім листі ховається жолудь.

На душі щемко так, аж до сліз,

Бо ще – бабине літо, не холод.

 

Бо ще пташка між гілля співа,

І цвіркун за смичок тягне лунко,

Бо не всі ще почула слова,

І не всі ще віддала цілунки.

 

Бо ще щастя мого їде віз,

Коні збили копита до болю…

На проміння нанизаний ліс,

Наче дні, наче роки на долю.

 

Травнева ніч

 

В сад нічний з подвір’я в’ється стежка,

Цвіркуни б’ють в серце з-під землі.

Місяць небу одягнув сережки

І розбризкав перли й кришталі.

 

Соловїна пісня в небо лине,

І калина хилиться в саду.

І дурманять так квітки жасмину,

Аж зітхають зорі на льоту.

 

* * *

Розплітає весна довгі свої коси

І ступа барвистим кроком по землі.

В цілім світі ніжно квітнуть абрикоси,

Але найніжніше у моїм селі.

 

Грають перші роси у веснянім гаї,

Обійнялись сосни з небом голубим.

В цілім світі з усмішкою сонце зустрічають,

Та найбільш радіють у селі моїм.

 

Яблуня всміхнеться тихими вустами,

Мружиться світанок на її гіллі,

І зрадіють ранку ніжні очі мами,

І розбудять тишу ластівки в селі.

 

Сонце долу сяде, і надійде вечір,

Й ранок хтось запалить знову від зорі.

В цілім світі радісно ластівки щебечуть,

Та найнеповторніше у моїм дворі.

 

* * *

Пливе туман десь за вікном

І в вишині бринить сльозою.

Чому не випито вино?

Чому ти зараз не зі мною?

 

Сумує грудень. У дворі

Ще не сніги і не мороз.

А я живу у тій порі,

Де ми в обіймах літніх гроз,

 

Де щастя ще було без дна,

Де зорі в ніч спадали лунко,

Де келих терпкого вина

З твоїм змішався поцілунком.

 

* * *

Засипає сніг твої сліди,

Засипає радощі й печалі.

І немовби й не було біди,

Й ми оте ГІРКЕ ще не сказали.

 

Очі не метали блискавиць,

Й не писались ще болючі вірші.

Десь далеко зграйкою синиць

Почуття задумливо принишкли.

 

Десь отам, під віями ялин

Ще слова несказані таїлись,

І у нас щоб народився син,

Верби у моїм селі молились.

 

Та хоч я не кликала біди –

Засипає сніг твої сліди.

 

* * *

О Боже, як мене стривожив сон!

І вмить згадалось все: в серпанку хата,

Доспіла вишня тулиться вікон,

І ти, і я, і гірко пахне м’ята…

 

Ми вийшли в сад і сіли у траві.

Ти був такий… У млосній тиші ночі

Просив: «Погладь мене по голові» –

І закривав в чеканні тихім очі.

 

А я, ще юна і така твоя,

Невміло уст торкалася цілунком.

І ти всміхався. Місяць ген сіяв,

І зорі у траву спадали лунко.

 

А мої руки, ніжні, як весна,

Дражнили і куйовдили волосся.

…Вже скільки літ я все це бачу в снах.

І стільки ж літ в душі панує осінь.

 

Вже в мене вишні виросли нові,

Та, Боже, як же я почути хочу

Твоє «Погладь мене по голові» –

Та замість тебе в вікна грім гуркоче.

 

* * *

Знов дивишся холодними очима,

В льоди вдягаєш літо без жалю.

Я блискавкою в небі біль розчиню

І звідти прогримить тобі:

Люблю!

 

Я упаду туманом на смереки,

Сховаюсь в терпких пахощах ялин.

Ти, мов дитинство, став тепер далекий,

Та лиш один у серці ти.

Один.

 

Оглянься ж, поки осінь не голосить,

Поки в лісах буяє черемша,

Моє невдячне, золотоголосе,

Єдине, Богом послане Пташа.

 

* * *

Образив. І залишив на світанні.

Але страждав. О, як за це страждав!

А я сховалась, ніби ніч в тумані.

Померла. Ти ж не вірив і – шукав.

 

Та, як земля займеться різноцвітом –

Не втримаюсь і все тобі прощу,

Й народжусь знову теплим синім літом

З краплинки сонця й посмішки дощу.

 

* * *

Я навчилась всього:

вірш писати і пісню співати.

Розумію усе.

На льоту кожне слово ловлю.

Та люблю тебе так,

що не вмію про це розказати.

Може, осінь розкаже

про те, як тебе я люблю.

Буде ніч. Піде дощ. Ти заснеш.

Тобі, може, присниться:

По землі всій ходжу –

чи де слів тих немає, бува?…

Може, той древній клен,

що дощем рано-вранці умився,

В падолисті тобі

прошепоче незнані слова.

 

* * *

Минуле, мов давно забуту пісню,

Принесла осінь в музиці дощу.

Були ми в парі. В парі… але після

Ти зрадив! Ні, ніколи не прощу,

 

Хоч серце рветься і блукають очі

У натовпі, де, певно, зараз ти

Мене шукаєш – повернути хочеш.

Та стежки в моє серце не знайти.

 

* * *

Любий, всьому приходить кінець.

В’януть весни і сипляться вишні.

Ти хотів залишити мене –

Та не вийшло, не вийшло, не вийшло!…

 

Зійде сонце, погляне на світ,

Й, напівсонне, сховається в хмари,

А тобі спохмурніє весь світ,

Й ти подумаєш: Божа то кара?…

 

Ні, коханий, то просто імла,

Що тебе розділяє зі мною.

Сонце є – та немає тепла.

Є життя – та немає спокою.

 

* * *

Минає день. Приходить ніч.

Зоря займається остання.

І ми з тобою віч-на-віч.

І тиша й місяць. І кохання.

 

Шукаю рук… шукаю слів…

Шукаю в полум’ї рятунку.

«Ще так ніколи не хотів…» –

У серці одізветься лунко.

 

Минає день. І знову вечір.

Ти знов береш мене за плечі.

І знов в очах і поцілунку

Удвох шукаєм порятунку.

 

* * *

Телефонний дзвінок.

Крик благальний з того краю світу.

А в очах стоїш ти –

Кароока печаль із-під вій.

Телефонний дзвінок.

Ніби хвиля об скелю гранітну.

Тільки рветься рука.

Тільки серце благає: «Не смій!»

Я люблю голос твій.

Я люблю твої очі і руки.

І мовчання твоє,

Й подих твій до нестями люблю.

Телефонний дзвінок…

Боже милий, навіщо ці муки?

Стогне тиша в кімнаті

Й ридає од болю й жалю.

Закричу. Занімію. Заплачу.

Але не залишу

Свою пам’ять, яка ніби сонях,

До сонця встає.

…А дзвінок телефонний

Без сил розбивається в тишу

…Розбивається в тиші

Безсило кохання моє.

 

* * *

Стоять бузки, мов диво-наречені,

Вінки в них різні, та краса одна.

Ніжно за руки взявши їх зелені,

Благословляє до вінця весна.

 

Серед бузків і я – краса-дівиця.

Дівиця чи ж манюсінький листок?

Все мариться, що я ловлю жар-птицю,

А маю ж тільки жменю пелюсток.

 

Мій лицарю, де ти і кінь твій дужий?

Сховай мене за далі голубі.

Господарю мій,

Мій коханий муже,

Бузком тендітним снитимусь тобі.

 

* * *

О, муко!

На лелечих крилах сніг.

У мою весну квітень сніг жбурляє.

Прийшла жура і стала на поріг,

І порятунку від жури немає.

 

Прийшла жура. То сльози чи дощі?

Першого цвіту пелюстки прим’яті.

Тут плакав соловейко на кущі,

Сховавши в пісню біль від солов’яти.

 

А там цвіли ромашки, мов у сні.

А тут…О, ні! Це вимовить несила.

А нині тут зима і сипле сніг,

Лелеченькам відбілюючи крила.

 

* * *

Спливло вже літо променями світла

В смутній воді, на крилах журавлів –

І чорнобривці якось враз розквітли,

Немов осінні поклики землі.

 

В даль задивились карими очима,

Що так тебе нагадують мені,

Киваючи голівками своїми,

Надії подаючи неземні.

 

За вереснем вже й жовтень за порогом

Відповз кудись, звиваючись вужем,

І колісьми покремсані дороги,

Немов заброда тут махав ножем.

 

Й тебе забрала невблаганна осінь.

І ти пішов. І не зоставив слів.

Я чорнобривці – твої карі очі

Поклала у кутку до образів.

 

Мої святі, мої кохані квіти,

Яким не треба пишноти слівця, –

Вони заснули жалібно, мов діти,

При смуткові іконного лиця.

 

* * *

А роки кругами по воді.

То огромом радість, то напасті.

Я щаслива у своїй біді

Чи бідова у своєму щасті?

 

Я напевно, не така, як всі.

Бо безмежно вірила у диво.

Сонячний промінчик у росі

На світанку грається звабливо.

 

Та минеться. Висохне роса,

Промінь заховається в хмарині.

І зітхнуть печально небеса

І впадуть на крила лебедині.

 

От би і мені ту пружність крил.

От би і мені високе небо,

Щоби не пір’їною без сил,

А крилатим лебедем до тебе.

 

Й хоч роки кругами по воді

Й рідше радість, а частіш напасті.

Щоб щасливою в своїй біді,

А не лиш бідовою у щасті.

 

* * *

Весна стежини цвітом замітає,

Палахкотять тюльпани у саду.

З коханням я ніяк не розпрощаюсь,

І спокою ніяк я не знайду.

 

А птаха ж тоді зойкнула пророче,

І плакав серпень грозовим дощем.

Та до сьогодні зеленаві очі

Народжують в душі і біль, і щем.

 

Та до сьогодні лагідні шептання

Торкають серце, мов оті громи.

І тліє, тліє й не згаса кохання,

Чаїними об скелі б’є крильми.

 

Вже стільки літ тебе забути хочу,

Вже стільки літ болить воно мені.

Надходить ніч і знову твої очі…

І я щаслива. Хай, хоча б вві сні.

 

Вже стільки літ то весни, а то – літо,

То осінь, а то – крижана зима.

Вже стільки літ учусь без тебе жити.

Вже стільки літ я є, й мене – нема.

 

Жіноче

 

Цей дощ… Осінніх жменя сліз.

Але ж не осінь, сніг розтанув.

Уже гримить надворі віз.

Вже на спочинок стали сани.

І очі сняться знов твої.

І просинаються гаї.

Де проліски, як немовлята.

Яким ти не будеш за тата.

 

* * *

Ти приходиш у сни сірооким туманом.

І тривожно цілуєш долоні мої.

За тобою іду я в небачені далі.

Де співають для нас. лиш про нас солов’ї.

Плаче березень. Сльози у посмішці тануть.

Плаче з радості, що дочекався весни.

Наче перший промінчик, що в небі розтанув.

Наче пролісок перший приходиш ти в сни.

Ти приходиш у сні, мов гроза в літню спеку:

Зашуміла, сяйнула но небу – й нема…

Підійду до вікна – ти далеко-далеко.

І лиш сонце в півнеба. Й на серці зима.

 

* * *

Ти запроси себе в осінній ліс

І вслухайся, вдивися, як він надає –

Журбою вкутаний, безмовний, тихий лист.

Немов дитя, одірване од матері.

В своїм останнім леті з тихим: «Ох…»

До рук моїх тремтливо пригортається.

І ми бредем, бредемо з ним удвох

Туди, де тиша й смуток обіймаються.

Йдем навмання. Немає там доріг.

А. може, й є без ліку їх – багато.

Та тільки тихий шелест із-під ніг

Підказує, шо то кінця початок.

Що не буде до весен вороття.

Як не тримайся, – прийде час, і зникнеш.

І кожен лист, мов крапелька життя.

Коли вже впала – знов її не вип’єш.

 

* * *

Різдвяний сніг. Такий легкий і білий.

Кругом дороги скресані саньми.

В садку застигли вишні. Лебеділо

Замріялись у вельоні зими.

Стоять, багаті снігом та морозом.

Мов яблука, червонощокі дні.

І бачаться їм, певно, літні грози.

І жайворонки в сивій вишині.

Та ось і вечір. Небо посіріло.

І знову він лягає нам до ніг –

Такий легкий, такий легкий і білий,

Такий незайманий різдвяний сніг.

 

* * *

Вставала райдуга над полем

Після квітчастого дощу.

«Ти був таким солодким болем». –

Немов молитву я шепчу.

І там. де. похилившись, трави

Зітхали, скупані дощем.

Мій біль, як грім. упав.

Зоставив

На згадку лиш солодкий щем.

 

Пара голубів

 

Дощ краплями збігає но шоках

І, наче дощ, за піччю день збігає.

І світиться печаль в моїх очах.

І пам’ять тихо плечі обіймає.

І бачиться: як наче із віків.

Із трав і рос, із пісні неземної.

Здіймаємось, як пара голубів.

Над мрією бентежно-голубою.

Вдивляюся у теплу давнину.

У ті солодкі муки, в божевілля.

У неповторну – диво з див! – весну,

В колосся снів, в ромашкове весілля…

Коли ж вертаю в дійсність – хоч не хоч –

І смуток наді мною крила здійме.

Візьму в обійми срібноликий дощ

Й сама затихну у його обіймах.

 

Рак-хвалько

 

Рибам Рак малий хвалився:

– Я не рибою родився.

І хоч я не в потічку.

Та не буду на гачку.

А ви, риби, – просто сміх.

Вас же виловлять усіх…

Мовив гак хвалько-рачок.

Та й попався у сачок.

 

Етюд вечірній

 

Дивились верби у води віконце.

І вечір тихо вітерцем зітхав.

В долині з дзьобом, вмоченим у сонце.

Ходив журавлик – жабенят лякав.

 

Зоряна ніч

 

Сидів місяць на хмарині,

Тримав зорі у торбині.

Похитнулася хмарина –

Розв’язалася торбина.

Сяйво блиснуло надворі –

І посипалися зорі.