Юрій Плясовиця для антології “Подільський Краснослов” (2021)

ЮРІЙ ПЛЯСОВИЦЯ

Плясовиця Юрій Олексійович народився 19 листопада 1948 р. у м. Гуляйполе  Запорізької області. Закінчив Харківський інженерно-будівельний інститут (1973). Професійний архітектор.

Прозаїк. Автор книг прози російською мовою: «Как жить чтобы выжить?! Счастливчик» (у співавт., 2009, 2013), «Эссе о Виннице и винничанах» (2010), «Ироничный опус истории Винницы» (2010), «Я: анатомия души» (у співавт., 2011),  «Из времени восставши» (у співавт., 2014),  «Отступающий горизонт, или путешествие по миру в поисках своего Я» (2015), «Русь-Украина. Зачарованное время» (у співавт., 2016), «Городские откровения. Записки винницкого архитектора» (2016), «Украинская летопись. Возвращение в сознание» (у співавт., 2017), «Вознесение для чайников» (2018); публікацій в альманахах і періодиці. Автор-упорядник збірника «Забавная история Украины» (2017).

Заслужений архітектор України (2009).

Член НСПУ з 2017 р.

Живе у передмісті Вінниці,  в с. Агрономічному.

 

«Від архітектора логічно було б очікувати в літературі чогось строгого, як геометричні фігури, бо все ж таки здебільшого має справу з точними науками – математикою, фізикою матеріалів тощо. А от на ділі книжка «Я: анатомия души» викликала у мене асоціації  із зовсім іншими видами мистецтва. Спершу – з піснею. Автор настільки внутрішньо вільний, розкутий, настільки незакомплексований, так легко і невимушено викладає думки, що здається: з такою легкістю співають. Тому книжка його – пісня. А внутрішня композиція нагадала танець. Плясовиця легко зміщує – і навіть змішує – різні часові площини, від ранніх подій життя перескакує в майбутнє, потім повертається назад продовжити перервану ниточку розповіді, але вже через сторінку-другу – новий екскурс у те, що станеться років через десять-двадцять. Те ж стосується і географії…»

Віктор Мельник, 2014

 

«Пише як дихає! – генетична ознака Юрія Плясовиці, уродженця вільного Гуляй-поля, земляка Нестора Махна. Відчайдушно і сміливо опановує складні сюжети, у виборі яких він начисто позбавлений внутрішнього цензора. Анархічна, на перший погляд, композиція творів Плясовиці є удаваною, насправді, він, як майстер геометричних креслень, синхронно відданий загальній ідеї і прискіпливий до деталей, створює ажурні і водночас міцні прозові конструкції; одним словом – архітектура!»

Андрій Стебелєв, 2019

 

«Юрій Плясовиця – архітектор за основною професією. Чоловік, уважний від Природи до найменших дрібних, але цікавих деталей, що в його руках здатні ставати мистецькими родзинками. Ця базова освіта архітектора дуже позначилася і на його письменстві, де він так само уважний до слова і мовних деталей. А ще – збирач цікавих історій, фактів і пригод, що згодом лягають у зміст його книг, він уміє вибудовувати не тільки гарні споруди, але й творити цікаві книги, часто з несподіваними поворотами сюжетів. Класик української літератури, вінницький письменник-романіст Микола Рябий, який разом зі мною рекомендував Юрія Плясовицю у члени Національної спілки письменників України, сказав якось мені: «Хочеш знати історію рідного міста – читай Юрія Плясовицю!» Це – найкраща рецензія на його творчість!»

Вадим Вітковський, 2019

 

 

БІОГРАФІЯ В КНИЖЦІ, КНИЖКА – В СТОЛІ

Фрагмент неопублікованого роману «Жіноча пастораль Нестора Махна» (2019)

Розділ 7. «Соня – Ніна Георгіївна»

 

* * *

 

Грудень 1918 року, Катеринослав

Лише півроку минуло, як Нестор повернувся з Москви, де зустрівся з вождями революції та анархістами. Розпочата партизанська війна проти германських військ та їх союзників у гетьманських жупанах принесла йому всеукраїнську славу та народне звання – «Батько», яке не зовсім пасувало до особи молодого 30-річного чоловіка, що десяток років провів у в’язниці і, мабуть, бажання отримати ласку та ніжність від жіноцтва у нього фізіологічно превалювало над батьківством. Якщо вже народ і дав таке звання, то як командиру, авторитету, лідеру, як данину історичній традиції запорізьких козаків, а не старшому в сім’ї, де чоловічі прагнення приглушені відповідальністю за дружину та дітей. Отож! Вірю та знаю за власним досвідом, «революція революцією», а потреба в коханні, бажання створити сім’ю, нарешті в фізіологічній розрядці – діставали Нестора постійно. В одному із міфів, у великій кількості створених більшовиками, Махно постає людиною, що не пропустить жодної спідниці, розбещена особа, що за п’ять років змінила дванадцять дружин. Якщо кожну коханку рахувати за дружину, то доля правди в цьому міфі є. Поклади праву руку на «ліве» серце. Твоя чоловіча історія відрізняється від історії Нестора? Мабуть, я не помиляюсь!!!

Махно, чоловік з сільським менталітетом, якому притаманні і цнотливість, і відповідальність перед сім’єю та її майбутнім – дітьми, продовжувачами роду. Тому, чотири офіційні дружини – це данина часу, неможливість створити надійну сім’ю, втручання сторонніх чинників. Аня, нав’язана матусею в юнацькі роки для приборкання бурхливої участі в суспільному житті, зв’язок з якою був розірваний в’язничним майбутнім. Настя – велике кохання, відібране у Махна його ж побратимами – ти потрібний революційній боротьбі, а не окремій жінці. Бажання створити нормальну родину ніколи не покидало Нестора, хоча сьогодні це виглядає, як метод випроб та помилок.

Тому! Катеринослав (Дніпро) – губернське місто,  переповнене чутками (більш поганими, ніж добрими) про нового селянського вождя, який народився та діє на цій землі. У листопаді, ще за місяць до сенсаційного взяття міста махновцями, у міській газеті публікується стаття «Походження Махна»,  в інших газетах також головна тема – Махно. Кривава пугачовщина, «пограбування» Олександрійського (Запоріжжя) повіту, страти  офіцерів, колоністів, заможних селян, євреїв. Навіть уряд Директорії не мав чіткої уяви про феномен Махна. Винниченко писав, що з одних оповідей – він ідейний анархіст, свідомий українець, має військо на зразок запорізького козацтва, а з інших – антиукраїнець, жорстокий бандит та ще й антисеміт. Тут приходить  на пам’ять, значно пізніший жарт: «Наполеон зустрічає в пеклі Сталіна: «Як би я мав газету «Правда», то ніколи б не довідався про свою поразку під Ватерлоо». Але вже всі й так розуміли, в Україні з’явилася особистість, яка має велике державне майбутнє і приборкати її, схилити на свій бік – одне з головних завдань різних спільнот.

Найбільше від вакханалії революції, розбурханої її ж дітьми, страждала єврейська громада. Тому тебе не здивує, читачу, що багаточисельна громада Катеринослава вирішила використати відпрацьований тисячоліттями спосіб безпечного життя між різними народами – підсунути «єврейську дружину». Так, так! Це тільки на перший погляд пахне єврейськими «мансами», по суті – це спроба гарантувати безпеку своїх людей та майна – почати ґешефт із провідним бузувіром, який мав велике майбутнє. До речі, єврейські дружини – одна з можливостей розсіяного єврейського народу приходити до влади в країнах проживання.

Але будьмо послідовними.

В кінці грудня 1918 року червоні вперше вирішили використати армію Махна, на той час партизанську, всього в кілька тисяч чоловік, для захоплення Катеринослава, витуривши з нього війська кайзера та його союзника – Директорії. Головний удар мав нанести Махно, бо більшовики змогли виділити тільки 800 вояків. Не маючи численної переваги, Махно проявив свій організаційний геній – раптовість нападу. Визначив головний напрямок прориву – міст через Дніпро, який охороняла артилерія Директорії. Робітничий потяг, що мав везти робітників на підприємства, заповнили махновські війська і без перешкод дісталися залізничного вокзалу в центрі міста. Раптовість удару дала можливість за один день захопити майже все місто та величезні військові трофеї – гвинтівки, кулемети, гармати та безліч боєприпасів. Слід відмітити, що українські війська Петлюри махновці не переслідували, зберігаючи життя своїм братам. Знищувались тільки залишки кайзерівських військ, офіцери, юнкера та гімназисти, які деінде засіли у будинках та стріляли у спини махновцям.

З в’язниць випустили всіх в’язнів, більшість з яких була карними злочинцями, Грабіж та мародерство охопили місто. До злодіїв приєдналися і деякі селяни та матросня з махновського війська. «Батько» відреагував миттєво. Розстрілявши кілька мародерів із свого війська, видав наказ: «При зайнятті міста Катеринослав славними партизанськими революційними військами у багатьох частинах міста посилились грабунки, розбій та насильства. Твориться ця вакханалія… різними контрреволюційними елементами…, робиться ім’ям славних партизанів-махновців, що борються за незалежність, щасливе майбутнє пролетаріату і трудового селянства… Кожен злочинець, який вчинив злочин взагалі і, особливо, під ім’ям махновців, або інших революційних загонів… буде нещадно розстрілюватися… Головнокомандуючий батько Махно».

Махно утримував місто практично п’ять днів. Підійшли свіжі сили січових стрільців. Більшовицькі загони принизливо зрадили Махна, не допомогли відбити петлюрівський наступ, заважали евакуювати військо та вивезти боєприпаси. Це була перша, але далеко не остання зрада московських керівників революції. При втечі з Катеринослава близько шестисот махновців загинули у вуличних боях, або потонули у Дніпрі.

Всього п’ять днів! Насичених боями, зміною пріоритетів, прийняттям рішень, зрадою партнерів. І жінка!, яка принесла кохання, хоч і не на довгий час, але все ж…

Поблизу канцелярії коменданта міста, призначеного Нестором, стояла величезна черга бажаючих отримати дозвіл на виїзд із міста. Кілька сотень людей, збившись у мало структуровану спільноту, виглядали сірою масою неохайно та різнобарвно-одягнутих чоловіків та жінок. Настрій юрби чітко засвідчував: тут кого не пристріли, хтось обов’язкові зааплодує. Взаємна неприязнь, недовіра між людьми, бажання вижити, піднятися вище тілами інших, затоптати конкурентів за дозволом на волю – маревом огортало різномасту юрбу. Серед них скромно стояла дівка, яка ефектно виділялася в стильному як на той час одязі інститутської курсистки. На голівці невідомо як ледь тримався берет, з-під якого плечима розсипалося аж блискуче чорне волосся. Увагу всіх присутніх притягував не одяг, а обличчя дівчини, воно сяяло красою, молодістю та чистотою – біла матова шкіра,

римський тоненький носик,

темно сірі, великі очі, напівприкриті віями.

Якби це відбувалося в наш час, захоплений глядач прийняв би їх за штучні. А фігурка? Уже жіночі форми, але нічого зайвого. Коротенькі чобітки прикривали округлі литочки, обтягнуті маловідомими в ті часи панчохами тілесного кольору. Строгий костюм, припасований на витонченій фігурці, завершувався леопардовою накидкою, що захищала від холоду і виразно свідчила про достаток в сім’ї дівчини, відмежовуючи її від шинельно-фуфайкового оточення. Це чужорідне тіло притягувало до себе погляди оточуючих, не залишаючи нікого байдужими та викликало крайні емоції – від співчуття: що ж ти дитино тут робиш?, до неприязні – «буржуйське» чудо, викохане на крові та поборах оточуючих.

Відчуваючи себе невпевнено, дівчина скромно стояла в черзі, опустивши очі, тільки ледь помітна посмішка деколи освітлювала її обличчя.

 

* * *

 

З середини грудня зима дала слабину. З узбережжя Азова почали хвилями накочуватися такі очікувані, але не бажані взимку тумани. Вдень ці теплі та напівпрозорі хвилі водяної пари знаходили собі місце в улоговині Дніпра, покриваючи пірси, навіси та складські будівлі, вщент захопивши побережжя, лише де-не-де, несміливими струмочками, як рукави сорочки,

що теліпається на мотузці на вітрі,

вклинювалися недалеко в місто,

не загрожуючи завалам ніздрюватого снігу, що назавжди втратив свою первозданну білизну та свіжість. Зате вночі! Ні самотні перехожі, які майже беззвучно та безцільно вешталися по місту, кутаючись у хто що має, і які мали єдине підспудне бажання швидше пірнути у двері теплих будинків, ні окремі екіпажі, відмічені глухим скреготом підків слизькою бруківкою, ні навіть тьмяні трамваї, що зрідка розривали морок слабенькими ліхтарями та верескливими дзвінками, не могли зупинити навалу туману. Він піднімався з ріки, огортав місто, полишав бажання вийти на вулицю, перетворював і так завмерле, замерзле, майже мертве місто у величезну домовину тиші та людських негараздів і смутку. Лише постріли, що до них звикли містяни, своїм відлунням нагадували про життя, приховане у важкому, гнітючому, чомусь липкому тумані.

Однієї такої ночі, коли навіть собаки не насмілюються перегавкуватися, в ошатному будинку, що невідомо чому розмістився серед неохайних та бридких будівель мешканців єврейської слобідки, тишу розірвали звуки механічного дзвінка, визвавши переполох в напівтемних кімнатах, освітлених кількома свічками. Електричний струм вночі традиційно вимикали, і яскраво освітлені кімнати приймали мерзенний морок, що наповзав на слабеньке світло свічок з таємничих кутків. Але якщо говорити філософськи, світло прямолінійно тупе, як ДОБРО, котре не ціниться, зате тільки уяви, друже, скільки всього таємничого ворушиться у темноті.

Яків Соломонович, тримаючи в одній руці підсвічник, а в іншій – зручну, спеціально заготовлену для подібних випадків палицю, тихо підійшов до дверей, підсилених кількома металевими засувами. Вони на перший погляд могли б утримати навіть навалу з колодою. Ще тихіше спитав: «Хто?» Звідти також тихо, з добре помітним гаркавим прононсом, долинуло: «Яків, не бійся, відкривай. Тут усі свої. Ми делегація з синагоги. Треба порадитись». Щоб повністю зняти страх та хвилювання господаря, додали: «З нами рабин Левкович».

Після безкінечної вовтузні біля засовів та замків двері напіввідкрилися зі скрипом та брязкотом важкого цепу, що стримав їхнє повне відкриття. Освітивши кожне лице, впізнавши кожного з гостей та перерахувавши постаті, господар нарешті наважився запустити у покої нежданих відвідувачів. Завершивши зворотній процес надійного захисту дверей, всі перемістилися до напівтемної вітальні та повсідалися навколо столу, з якого ще не прибрали рештки вечірнього чаювання. Величезний самовар попихкував димком, зберігаючи тепло кип’ятку, що, можливо, заповнював пузо приладу. До нього відразу потяглися долоня за долонею в надії повернути життя до промерзлих кінцівок.

– Нема спокою бідному єврею навіть уночі. Друзі, що вас носить по цьому мерзенному місту в такий час та погоду?

– Якове, не прибідняйся. Ти відомий пурис, але ми-то знаємо, що твоя торгівля вугіллям процвітає і приносить гарний ґешефт. Навіть ця срана революція, розв’язана нашими хлопчиками у своїх інтересах, навіть не поцікавившись нашою думкою – воно нам треба? – потребує вугілля, багато вугілля, бо революціонерам, бач, холодно. І нам холодно та ще й лячно. Дивлюсь, ти добре забарикадувався, а що ж робити іншим євреям? Вже стріляють не тільки вночі, а й білим днем. Нам, бідним євреям, треба триматись купно як завжди, бо ці гої чубляться між собою, ніхто їм не заважає, але нащо свою злість на наші голови виливати? В утробі кожної європейської нації – Україна не виняток – є свої могильники знищених єврейських громад. Ми всі пам’ятаємо своєю шкірою: українці – бунтівний народ. Їх били, топили, вбивали, розривали націю на частки, але вони ні на крапельку ще з часів Київської Русі та Хазарії не змінилися. У них одне в голові – ВІЧЕ та БУНТ. А потім ще ця, як її? – козаччина, з її демократією на нашу голову. Вони ж не думають, спочатку вбивають, а потім посипають попіл на голову. Мабуть чув, що у Черкасах вже були погроми. Дякую, Яхве, не докотилося ні до нас, ні до Бердичева, – Левкович поперхнувся, – Скажи дружині, щоб чай зі штруделем подала.

Цієї ж хвилини, не очікуючи запрошення, двері до вітальні відкрилися, і з них впливла огрядна дружина. В руках тримала велику тацю,  заповнену чашками та якимось наїдками. За її широкою фігурою з’явилася дівчина, яка на відміну від матері була одягнена не у засмальцьований домашній халат, а в розкішну горжетку – ніби збирається на бал.

– Пригощайтесь, любі гості. Вже хотіли вкладатися спати, а тут така радість, – жінки швидко поралися біля столу, приводили до життя самовар, збирали рештки наїдків, розставляли чисті чашки.

– О, вей, Якове! Маєш золотце в хаті! – Руфіна випнула груди, втягнула живіт, вдячно посміхнувшись незваним гостям, сприйнявши комплімент на свою адресу. Чоловіки делікатно не уточнювали кого мали на увазі, їх видавали тільки очі, зацікавлено спрямовані на дівчину.

Соня, яка вже два роки постійно жила у Києві, де опановувала лікарську справу в місцевому університеті, останні два місяці проводила час у Катеринославі, переживаючи вдома непевні часи. В сімейному будинку з достатньо заможними та люблячими батьками, з друзями дитинства, які залишилися в єврейській слобідці міста, Соня відчувала себе, як у Раю.

Домашній затишок,

регулярна смачна їжа

зробили своє діло – дівка розквітла,

налилися пружні перса,

рухи стали м’якими, навіть поважними, жіночими. Весь вільний час проводила на тахті, оточивши себе університетськими підручниками та любовними романами, надолужуючи те, що не встигала в столиці – наповнювати свій гостренький розум новими знаннями, емоціями, відчуттями, поки що чужим досвідом, навіть не здогадуючись, як швидко все це «раювання» закінчиться і що її чекає найближчим часом. Хоча та дійсність, що поглинула Соню, весь стиль життя, привичні взаємини в сім’ї через півстоліття виявилися щасливим пройдешнім. А що ти хочеш – пам’ять про молоді роки залишає тільки приємні враження, всі негаразди нівелює, навіть затирає. Молодість є молодість!

– Якове! Чи мені тобі розповідати, що наше нещасне жидівське плем’я, завжди живе в чужих державах, виживає у них та накопичує деякі кошти тільки завдяки нашій єдності, взаємодопомозі, безумовному підпорядкуванню однієї особи рішенням більшості!? А розум наш базується на священних текстах Тори, її ми зберігаємо на самому почесному місці в синагозі.

– До чого ти ведеш? Нащо мені ці прописні істини? Знову гроші потрібні? Так і скажи, я ж ніколи не відмовляв.

– Ну, не зовсім. Ти був відсутній у синагозі, коли ми останнього разу напружили свої бідні мізки, щоб знайти вихід: як зберегтися в ці страшні часи. І прийшли не для того, щоб полюбуватися твоєю розкішною Руфою, а ознайомити тебе з тим, що придумали і вирішили.

У Левковича навіть піт на чолі виступив від напруження. Він огледів супутників, з надією передати іншому слово. Всі мовчали, потупившись у стільницю. Тяжко зітхнув і продовжив:

– Отак завжди, євреї! Слова не дадуть сказати, а як щось неприємне, то тільки рабину і треба, – підкреслюючи важливість своїх слів, перейшов з ідишу на українську мову, її добре знали всі присутні, бо двомовність традиційно підтримувалась у єврейській спільноті – хочеш вижити, не асимілюючись, знай і рідну, і мову місцевих, серед яких живеш. – Ти, звичайно, пам’ятаєш, що наша сила у наших жінках, бо так гарно витанцьовував на останньому святі Пурим (Свято «ПУРИМ» відзначають в честь Есфір – дружини персидського царя Ахашвероша (486 – 465 р. до н. е.), яка отримала від царя указ, дозволивши вбити всіх ворогів народу. Протягом трьох днів знищили 76 тисяч персів), що пилюку в синагозі підняв до стелі. Мабуть, підбори повідривав на чоботях? Хоча тобі що? Ти багатий, звичайно і ми не бідні, ти чоботи можеш міняти кожного тижня, а нам, головне, щоб курочку кожного дня дітям на стіл виставити. Пробач, я почав здалеку. Наші жінки – це наше багатство,

наше щастя,

наша надія на безпеку

і, навіть, на владу в державах гоїв, де нам доводиться виживати. Розум наших жінок – великий та незбагненний, їм Яхве доручив освіжати нашу кров і дітей народжувати тільки єврейських, навіть коли посів йде гойський. А тепер – до справи. Ми переживаємо час, коли бандити забирають наше майно, влаштовують погроми, вбивають чоловіків та наших дітей, ґвалтують жінок. А нам же треба жити. Наші хлопчики керують цим революційним процесом (хай би його чорт забрав!), але їх мало, тому ми зобов’язані перетягувати на свій бік гоїв, які рвуться до влади. В Україні зараз невпевненість, але в нашій губернії на першій скрипці грає відомий тобі Нестор Махно. У нього велике майбутнє. Так, він бандит і бузувір, яких мало. Хтось же має йому трохи розум підправити, навернути до наших планів, тим більше – він не злісний антисеміт. Знаходить же він спільну мову з єврейськими колоністами, котрі працюють, вже й воюють біля Гуляй-Поля? У його війську навіть єврейська рота є. Я вже не кажу за оточення, там багато наших єдинокровних, до їхньої думки він поки що прислухається. Він – молодий чоловік, близько тридцяти років і головне – нежонатий. Була дружина, але вона чи то зникла, чи то її вбили його ж анархісти, а може й загубилася в тому бедламі, що покрив сьогодні Росію. Одним словом – він нежонатий. Ми вирішили зробити все, щоб його дружиною стала розумниця із нашого народу. А вже вона зуміє навернути Махна так, щоб він і людиною великою став і наш народ захищав від грабежу та погромів.

– Я все це добре розумію. При чому тут я та ще й ці нічні посиденьки?

– Ти що, шлимазл (тупий, недороблений – з ідиш)? Ми на раді вирішили: дружиною Махна має стати твоя дочка, наша квіточка, наша розумничка Соня. За спинами роздався лемент: «Ай, вей! Чому моє дитя – моя Сонечка? Невже других дівок мало? Не віддам моє золотце на поталу єврейським мансам та українським бандитам!» Соня стояла біля матері мовчки, тільки опустила погляд у підлогу і про щось напружено думала.

Яків Соломонович важко підвівся, руки у нього трусилися, зняв окуляри з носа і помалу склав дужки модної та дорогої оправи – як руки покійнику в домовині:

– Левкович! Ти зовсім з глузду з’їхав? Чому Соня? Вона ще молода. Вона ще не закінчила навчання. Нарешті вона не знайома з цим Махном, навіть не бачила його. Ви хочете занапастити мою дочку та заодно мене із світу зжити?

– Ні, Якове! Ми не знайшли іншої дівки, на яку можливо покластись в цій важливій справі. Це наше колективне рішення і ти маєш йому підкоритися.

– Ви всі мишигине коп (хворі на голову – з ідиш). Ні і ще раз ні. Я не згоден! – і замовк, бо йому на плече лягла легенька, але напружено тверда дівоча рука.

– Тату, помовчи. Мені приймати рішення. Останнім часом такого надивилася в Києві, що зрозуміла, без нашого жіночого впливу на події щось сьогодні змінити не можливо. Навіть подібним чином. Мені вже йде двадцятий рік, я багато чого знаю, вмію та розумію, – далі театрально патетично, – Чому б і не принести себе в жертву революції? Я згідна!

Тато, мама і всі присутні замовкли, не зводячи очей з дівчини, яка стояла, впевнено розставивши ноги, з гордо піднятою головою, посмішкою на гарному обличчі. До всієї її сміливої осанки, зараз пасувало б декламування революційних віршів. Всі розуміли: рішення прийнято. Жорстке і, мабуть, страшне, але остаточне.

– І тільки мати відчувала, що рішення дочки не стільки патріотичне, як підсвідоме, суто жіноче. Вона знову посварилася зі своїм приятелем, синком одного місцевого пуреса і, як запевняла, назавжди. Хоч Соня і не належала до тих прищавих дівчаток, які викликають серйозні підозри у матерів, бо дуже довго після вранішньої побудки лежать у ліжку, тримаючи руку під ковдрою, або навіть дві, при цьому стогнуть, звиваються змійкою, мляво реагують на оточуючий світ. Батьки ще не навчили доцю як краще розставляти ніжки: де, як, перед ким; а ти, дивись, якесь чмо вже встигло відмітитись. Мати як жінка розуміла: та млява нікчема не до пари Сонечці і, хоч вона запевняла, що він талановитий, жодна жінка не зрозуміє, як може бути талановитою людина желеподібна, мов слимак? Матір так і підмивало  дочку запитати: « Цікаво, чим же воно кохається?»

 

 

* * *

 

До завершення роботи комендатури залишалося мало часу, юрба з сумом, зітханнями, але все ж з надією, насувалася на ганок. Враз всі пожвавилися, повернули голови у бік тачанки, що приближалася на великій швидкості, з гиком та улюлюканням їздового.

– Махно! Батько Махно! – пошепки, а потім все голосніше промайнуло над юрбою.

З тачанки зіскочив ординарець з явним бажанням підтримати Батька, але той відсторонив його й хвацьке зістрибнув з підніжки, присів, потягнувся від довгої їзди і  господарським поглядом огледів юрбу, що принишкла. Молодий, самовпевнений та привабливий чоловік, одягнутий у короткий кожушок, під ним – офіцерські галіфе та відполіровані до блиску чоботи. Лице прикривала традиційна висока папаха, але і вона не могла приховати його погляду – різкого,

впевненого,

безапеляційного погляду людини,

владної над іншими.

Його погляд на мить затримався на постаті дівчини, яка стояла на видноті, бо сірий фон єдиновірців, задіяних в «операції», не мав залишити нормального чоловіка без візуальної оцінки жіночої краси. Психологічна задумка була напрочуд вірною, зі знанням справи. Цю чудову, надзвичайно контрастну картину не міг пропустити погляд молодого чоловіка. Миттєва реакція – справу зроблено!

Батько швидко прокрокував до приміщення комендатури. Всі завмерли в очікуванні. Через хвилину з’явився ординарець, шанобливо звернувся до дівчини, запропонувавши пройти до приміщення.

Нестор очікував її в окремому кабінеті, сидячи у потертому шкіряному кріслі. Його поза була занадто театральна. В ній прочитувалося бажання чоловіка сподобатися жінці – владна поза, зброя, розвішана по тілу, і навіть заклична посмішка, що час від часу блукала по обличчю. Нащо довго писати, якщо ти, мій читачу, – чоловік, пам’ять наведе тобі як мінімум кілька прикладів з твоєї ж історії: так самець – звір, намагається привернути увагу самки. Ми люди – тварини, щоправда наділені Божою ласкою думати і творити, доволі часто використовуємо інстинкти братів наших менших.

Молоді люди, один сидячи, друга стоячи, зацікавлено розглядали одне одного. Першим опам’ятався Нестор:

– Сідайте, будь ласка! – гоноровито ткнувши пальцем у табуретку, що заздалегідь знайшла своє місце в приміщенні, – Що ви тут робите?

– Я хочу отримати перепустку на виїзд із міста, – скромно опущені вії піднялися, оголивши оченята, сміливо зиркнувши на Батька, – Мене зненацька заскочили у місті військові події, мені необхідно повернутися до Києва, в університет, де я навчаюсь. – Нестор, не зваживши на отриману інформацію, продовжив допит:

– Що ви робите в цьому місті? Вам є де жити?

– Вже нема, – і далі дівчина, цнотливо втупившись у підлогу, розповіла, що приїхала в Катеринослав з надією вийти заміж за офіцера-петлюрівця, – Я думала, що він мене кохає і є порядною людиною, але ця сволота… тільки взнав, що я єврейка, безсоромно втік, залишивши мене напризволяще у цьому місті.

– Хіба ви – єврейка? Нізащо не подумав би. А як ваше ім’я? Ви знаєте хто я?

– Соня… Хто ж вас не знає? Я перечитала всі газети, де тільки про вас і пишуть. А зараз все місто говорить. Ви – Махно… Нестор… Батько, – і заплакала.

Жіночі сльози діють на нас, чоловіків, гіпнотично. Нестор рвучко підвівся, заспокійливо та лагідно поклав руки на плечі дівчини і швидко та сумбурно заговорив. Що він її захистить, вирішить всі її проблеми, і про анархізм, революцію та свої ідеали боротьби, і про свою відповідальність за тисячі людей, котрі пішли за ним, і за жителів міста, яке підкорилося його волі. У кожного чоловіка підсвідомо живе принцип – жінка любить вухом,

треба багато говорити,

про що завгодно,

без пауз. Знаю це з власного досвіду, завжди використовував у житті, і, що цікаво, це діє на жінок безумовно, паралізуючи їхню волю. Майже як погляд змії на кролика. Соня не виняток – на неї теж подіяло. Вона з вдячністю і захопленням втупилася в очі чоловіка. На Нестора погляд вплинув як підтвердження отриманої перемоги. Він обійняв її, притиснув до грудей, а губи ковзали обличчям, злизуючи солоні сльози, та через мить рвучко, з шаленою пристрастю потягнулися до її вуст в надії зірвати перший поцілунок.

Потрапив не на ту! Соня запручалася, вислизнула з обіймів, навіть не подумавши – хто перед нею та чим це може закінчитися, з силою заліпила ляпаса, Не чекаючи подібного опору, Нестор відсахнувся і  автоматично потягнувся до кобури з наганом, а свідомість уже перебирала варіанти смертельного завершення цієї ризикованої чоловічої пригоди. Сльози, що стікали по гарненьких долонях ручок, і якими вона намагалася прикрити від жаху лице, швидко привели хлопця до тями, заспокоївши. Вгамував у собі приступ звіриної жорстокості, почав лагідно відводити її руки від обличчя, заспокоювати дівчину, намагатися принудити сісти, тільки вже не на стілець, а в крісло, де недавно знаходився сам.

Покликав ординарця. Наказав принести вечерю на двох та м’які стільці. Вечеря затягнулася за північ. Молоді люди сиділи за столом, говорили на всілякі теми, забули про війну, принишкле місто за стінами кімнати. Соня відповідала на численні запитання Нестора, в свою чергу уважно та зацікавлено слухаючи його розповіді.

Ця ніч і для Нестора, і для Соні промайнула майже непомітно. Спілкування двох споріднених душ, душ людей, які давно не бачилися і мали так багато чого розповісти один одному. Боже провидіння руками людей звело до купи особистості, яким так бракувало взаємин у попередньому житті. Ця ніч стала для обох роковою. Забуті настанови батьків і очікування спільноти. Забуті тривоги завтрашнього дня, навіть поодинокі постріли не долинали до їхнього слуху. Відчуття наступаючого кохання поглинули чоловіка і жінку, відсторонивши у свідомості всі барви жорстокого часу, замінивши на солодке,

п’янке відчуття тіл,

що жадали взаємності.

Тільки під час розповіді про жорстокі тортури в’язничного карцеру, коли Нестор поклав свої руки на стіл, у Соні полилися сльози невимовного жалю. Вона довго гладила шрами, пестила своїми маленькими і ніжними ручками Нестерові зап’ястя, розглядала ці сліди звіриного ставлення людини до людини.

…м’які і чомусь трохи солонуваті губи, а тільки губами жінки передається глибина духу та божевілля плоті, зовсім по-домашньому і навіть звично, без шалених поривів торкнулися оголеного плеча чоловіка. Дівчина присунула стілець ближче і довірливо поклала голівку йому на груди. Чоловік завмер у блаженному очікуванні передбачуваної насолоди… довго розглядав у напівтемряві тільце, що змійкою скрутилося в його обіймах. Тільки краплинка слини, що з’явилася в куточку її губ, чомусь була подібна отруті, але він не з лякливих, кінчик язика обережно підібрав її.

…дівчина накинула на плечі його сорочку, що зразу ж з’їхала з пліч, поблукала в пітьмі кімнати, підсвічуючи собі шоколадними сосками, нарешті дісталася столу, знайшла яблуко і в тьмяному світлі вуличного ліхтаря зручно вмостилася на стільці, пойорзала по ньому кругленькими сідничками, після чого,

як метелик крильцями,

змахнула ніжками,

що біліли перламутром зубків часнику, склала їх одна на іншу, зовсім по-салонному – аристократично. І тільки після цього обтерла мите яблуко звисаючим рукавом сорочки і з хрустом, бризками соку, несамовитим запахом стиглого фрукту, вп’ялася в нього зубами.

…Нестор з задоволенням потягнувся на скрипучому дивані, дівчина, нараз передумавши, пожбурила надкушене яблуко в темноту кімнати, піднялась, здвигнула плечиками, звільнивши їх від сорочки і, швидко, не по-дівочому виляючи стегнами, пішла до чоловіка.

Вигинається лозиною над ним, запаморочливо шкребеться сосками по голому тілу, облизує раковину вуха, кінчик язика неспішно, ой, як помалу!, переходить на шию, груди, живіт застиглого в насолоді тіла, опускається нижче. У чоловіка очі наповнюються каламуттю нестерпного очікування – не поворухнись, не злякай, не зупини жіночий порив.

 

…через деякий час, вірніше час зупинився, спітнілі тіла  ковзнули один по одному і завмерли, віддалися вінегрету п’янких запахів – стиглих яблук, сперми, чоловічого та жіночого поту молодих тіл, старої шкіри оббивки крісел та дивана…

…ні з того, ні з сього почала розповідати:

– Наш народ не може жити без філософії. От і я дивлюся на тебе, насолоджуюся тобою, а думаю не про тебе, а про «Летючого голландця» – ти, як він…

– Хто це?

– Колись давно, один голландський капітан Філіп Ван дер Деккен, або за іншими версіями – Ван Страатен, вирішив обігнути на своєму кораблі мис Доброї Надії. Звичайне діло для моряка, але ж не проти вітру та течії. Тепер ти розумієш, чому я тебе так назвала? Стихія виявилася нездоланною, капітан міняв напрямок, а його відкидало назад. Розлючений капітан не знайшов іншого рішення – звернувся за допомогою до Сатани. Той поставив умову, моряк не думаючи згодився – нараз вщух вітер, змінив напрямок, хвилі заспокоїлися, вліглися, і корабель легко обійшов мис. Щодо умови? Летючий голландець тепер до віку має блукати морями, тішити Сатану, лякати команди зустрічних кораблів та бути безкінечною темою їхіх нічних розмов усмердючих та затхлих трюмах.

– Ти бажаєш сказати, що мої дії – теж від Диявола і на мене чекає подібний кінець? – дівчина нічого не відповіла, тільки зручніше вмостилася на ложі з його тіла, – Хочеш, я розповім про мою зустріч з Леніним?

 

* * *

 

Липень 1918 року

Незадовго до зустрічі Леніна з Махном, більшовики розгромили центр анархістів у Москві. Терпіти конкурентів у себе за плечима не вважали за можливе. Але на Україні? Ленін хитро примружився. Навіщо нам у Москві цей талановитий, цікавий, але вже дуже непрогнозований молодий анархіст? – думав Ленін, – от в Україні йому місце, нехай несе анархію в стан наших ворогів. Це моментальне хитре рішення мало кардинальні наслідки. Махно захопив південь України, не дав розвернутись петлюрівським військам, а восени 1919 року врятував Москву, зв’язавши армію Денікіна в Донецькому регіоні. Батько ліквідував ворогів Кремля на «півдні Росії», як на блюдці підніс перемогу більшовикам, обезсилів сам і ними ж був ліквідований як політична сила. Практично Махно так і не зрозумів, що його використали у темну хитрі та безпринципні більшовики, які прагнули одного – прибрати до рук «хлібну провінцію» і ні з ким, ні з ким не поділитися своєю оскаженілою владою: ні з анархістами, ні тим паче з селянськими радами, в яких Махно бачив майбутнє держави.

При зустрічі з вождем російської революції, аудієнції з яким досяг через Свердлова, той накинувся на нього з питаннями: «Із якої ви місцевості? Як селяни розуміють лозунг «Вся влада Радам на місцях!»? Чи бунтують селяни проти контрреволюційних німецьких та австрійських армій? Яке ставлення селян до Центральної Ради, вірніше Гетьманату?»

– Мене вразили деякі слова Володимира Ілліча. Коли я сказав, що вважаю лозунг «Вся влада Радам на місцях!» своєчасним і той відповідає селянському розумінню влади як прояв волі самих трудящих, він раптово заявив: «Отже селянство у ваших краях заражене анархізмом?» На мої слова: «Хіба це погано?» – відповів двозначно: «Ні, ні. Це характерно для України і тільки прискорить перемогу комунізму над владою буржуазії». Більше спроб розчарувати мене в анархізмі та перетягнути до більшовиків він не робив. Побачив, що я захопився його красномовством і несподівано для мене спитав: «Ви хочете вернутися на Україну?» Я відповів: «Так!» Ленін дав команду Свердлову підготувати мені фальшиві документи, з якими я й повернувся в Гуляй-Поле.

– Ти так багато чого бачив, з такими людьми зустрічався! Як тобі не позаздрити?

– Ти знаєш, по-моєму, тільки Кропоткін був зі мною щирий, а Троцький, Свердлов і навіть Ленін все ж бажали використати мене у своїх цілях. Їхня перемога в Росії не буде повноцінною до того часу, доки не приберуть Україну до своїх рук. Вони її не люблять, українське селянство вважають за худобу, яка має годувати всю Росію.

– Чому ж вони так привітно поставились до тебе у Москві?

– Я довго думав про це. Ще не склав остаточного висновку, але мені здається – мене використовують. Наприклад, вирішили більшовики відібрати у Петлюри та німців Катеринослав, покликали мене, а пишуть – бандит, бандит. Та ще й військ своїх не дали. Взяв я місто, захопив військові склади, хочу вивезти боєприпаси – кажуть, дзуськи!, не дозволяємо, – обличчя Нестора стало заклопотаним, – Я не здивуюсь, якщо завтра мене залишать наодинці з німцями та петлюрівцями. Змушений співпрацювати з більшовиками, але не довіряю їм.

Махно не все розповів Соні. Не хотів розчарувати дівчину в її захопленні вождем більшовиків. Не розповів, що він один з небагатьох політиків, який не тільки дискутував, але й багато в чому не погоджувався з Леніним.

« – Маю сказати, що ви, товаришу Ленін, стверджуєте: анархісти не розуміють «сучасного моменту», не мають з ним зв’язку. Це твердження вкрай хибне. Боротьба українського селянства з Центральною Радою велась під керівництвом комуністів-анархістів. Ваших більшовиків в селі майже нема, а навіть якщо і є, то їх вплив незначний. Всі сільгоспкомуни створені нами – анархістами. Щоправда, ви не зацікавлені визнати це, бо не відповідає вашим партійним інтересам, але це факти, які ви не зможете спростувати.

– Можливо я помиляюсь, – погодився Ілліч.

– Так, так! Ви, товаришу Ленін, жорстоко осудили нас, анархістів, тільки тому, що погано інформовані про українську реальність і нашу роль в ній.

– Може бути. Я цього не заперечую. Помилятися може кожна людина. Особливо в такій ситуації, – і тут же, побачивши, що я розхвилювався, постарався зверхньо, по-батьківські, заспокоїти мене» (Із книги Махно «Воспоминания», том 1, Київ: «Україна», 1991 рік).

В подібних розмовах минула ніч і, як не дивно, вірніше закономірно, поєднала серця двох молодих людей. Війна війною – а кохання коханням!

 

* * *

 

1972 рік

Наближався ранок. Прохолодне весняне повітря промовистим шелестом протягу гуляло по кімнаті. Кватирка у великому вікні, що виходить на схід, завжди відчинена. Ніна Георгіївна, щільно завернута у ковдру, вийшла з кімнати до загальної кухні. Одна з сусідок поралася біля газової плити. Готувала сніданок собі й чоловіку. Обоє мали вранішню зміну  в трамвайному депо, де Марійка-вагоновод працювала на новенькому «чеському» трамваї. Петро там же, накине «роги» на дроти, сяде за кермо свого тролейбуса і поведе його аж за межі міста, де розкинувся житловий район «Вишенька». Щасливі, бо молоді. Можуть працювати. І хоч майже через день вранішня зміна, вони з радістю йдуть на роботу, хто ж не хоче проїхатися майже порожніми вулицями міста, що іще тільки відходить від сну.

Одного разу Ніна теж сіла у Петрів тролейбус і влаштувала собі екскурсію містом. Раніше далі нового ринку «Урожай» вона не заходила. Справді одного разу їздила трамваєм до кінцевої зупинки по вулиці Пирогова – «Електромережа». Але там було мало цікавого. Чотирьох та п’яти поверхові «хрущовки», збудовані в повоєнні роки, і майже все! А от того разу, коли тролейбус різко змінив від «Урожаю» напрямок руху і неспішно в’їхав у новеньку вулицю Келецьку, по-живому прорізану через приватний сектор «Слов’янка», вже було на що дивитись. То тут, то там цегляні будиночки підтримували підпірні стіни, в одному місці вулиця відрізала половину будинку і не гарно замурований причілок нависав над тротуаром, як більмо. Через дві зупинки приватний сектор закінчився, і почалася «Вишенька» – нічліжка Вінниці. Охайні п’ятиповерхівки – цегляні та великопанельні, поступово стали розріджуватись величезними будинками у дев’ять поверхів. І не страшно жити там людям? Єдине що псувало вигляд – мало зелені. Ні, ні, дерев насаджено багато, але потрібен час, роки, щоб вони підросли і огорнули будинки своєю красою.

Ще років десять тому, тут було кукурудзяне поле, куди вона, піддавшись на вмовляння однієї з сусідок, пішла восени з мішком збирати залишки кукурудзяних качанів, залишених у полі комбайном. От страху натерпілась з тим мішком! Часи вже були далеко не сталінські, за кілька колосків не саджали, але страх генетично оселився в душі вже не молодої жінки і настирливо супроводжував і її, й мішечок з десятком початків. Йшла до дому глухими приватними вуличками, час від часу пориваючись викинути кукурудзу, щоб не здригалося серце від кожної зустрічної постаті та гавкоту собак за парканами. Дійшла додому, принесла і почистила качани, на сусідській круподерні перетворила зерна у муку, вірніше – у дерть, та зварила мамалигу. Заправила її шкварками і два дні розкошувала. Благо у будиночку жили самі українці та росіяни, і ніхто не мав змоги заглянути в її каструлю і мовити: «Соню! Чому ти не підтримуєш наші прадавні традиції? Звідки сало? Чому не курочка? Ти забула, що таке кошерна їжа?»

Їжа! При згадці про їжу Ніна Георгіївна ще раз перерахувала залишок пенсії. Шість карбованців – і два тижні до нового надходження. Та й пенсія ще та! Вчителька з сумнівним минулим отримувала всього сімдесят два карбованці. Це ж по два з половиною на день. А за курочку на базарі правлять вже п’ятнадцять. Яка тут кошерність? Треба ще й сукню якусь дешевеньку придбати і черевики зовсім порозлазилися. Шпалери у кімнаті треба поміняти, вигоріли на сонці й виглядають, як брудні плями. Не пам’ятаю, коли останній раз книгу нову купувала. Добре, хоч поруч є бібліотека, де подружка притримує для неї гарні книжки. Пристрасно оглянула свою бібліотечку на бамбуковій етажерці. Останню книжку купила до виходу на пенсію. Та й то, яка книжка? Роман-газета. Солженицин: «Останній день Івана Денисовича». Подібну літературу останнім часом вже не видають.

Так, вирішила остаточно! Поп’ю чайку, дістану із сховку шкатулку, де на чорний день лежить перстень з діамантом, піду на базар і продам. Півстоліття берегла як пам’ять, ніколи на людях не носила, тільки іноді самотніми ночами діставала із схованки, довго розглядала, встромляла палець у кільце. Деколи вдавалося тільки на мізинець, бо руки розпухали – то від голоду, то від переїдання, а останнім часом суглоби пальців почало скручувати. Все! Піду і продам. Правда, страшно. Ніколи не торгувала на базарі, все ж вчителька. Але нічого. Жінок розпитаю, є знайомі. Вони підкажуть: і скільки просити, і кому й коли показати. Якось буде.

Випила чаю зі шкоринкою хліба. Без масла та варення. Але все ж гарні часи наступили. І цукор ще є. Грошей замало, але це ж добре не голод. Якби не потреба в новій сукні, черевиках та шпалерах – протрималася б до пенсії. Вирішено – продам! Хоч і шкода… Це єдине, що мене зв’язує з минулим, зі спогадами молодості, коханням.

Хлопчика із Гуляй-Поля, з яким випадково познайомилася, вже давно, майже кілька років, не бачила. Закінчив технікум, поїхав до Харкова вищу освіту отримувати – і з кінцями. То ж не рідна дитина, от якби у мене був син, або краще дочка, то й життя у мене було б інше, цікавіше, а можливо – і легше, а то тільки одні спогади лишилися. Скільки ж років могло б бути моїй дитині? Сорок, п’ятдесят? Це вже я така стара? Життя промайнуло, мов метеорит. Їду!

 

* * *

 

Причепурилася. Одягла краще, що залишилося в гардеробі. Оглянула себе у трюмо – просто пані. На лиці залишки минулої вроди,  понівеченої зморшками, старенька одіж, десятки разів прана, подекуди латана – але все ж, виглядаю чудово. Інтелігентність та розум не сховаєш. Залишилася задоволена собою. Перстень знайшов собі місце у кишеньці, заздалегідь ушитій у сукні. Взяла до рук, вірніше почепила на лікоть невеличкий ридикюль, як же без нього поважній дамі?

Вийшла з будинку і повагом рушила по вулиці Свердлова в бік мосту. Дійшла до вулиці Чкалова і завагалася: та чи вистачить сил піднятися цією крутою, спасибі, хоч коротенькою вуличкою, до зупинки трамвая. В долоні затиснула три копійки, принципово не хотіла діставати пенсійного посвідчення – ще не така стара, щоб безкоштовно їздити у громадському транспорті.

Новенький «чеський» напівпорожній трамвайчик неквапно з’їхав до ріки, пересік міст, і ми вже на площі Жовтневої революції, та зустрічає величною будівлею технікуму. Чому цю площу колись називали Тюремною? В’язниця ж далеко звідси. Невже тільки тому, що на місці готелю колись була поліцейська дільниця з камерами попереднього ув’язнення?

Тим часом трамвай минув лабіринт невеличких, хаотично збудованих хатинок замостянських євреїв, таке собі продовження Єрусалимки на іншому березі ріки, і під’їхав до Будинку офіцерів. О, Боже!, треба виходити. Пам’ять вже не та. Трамвай до ринку не поїде, зверне вліво, далі дороги немає.

Всього місяць тому вирубали каштани у сквері на проспекті Коцюбинського і будують нову широку дорогу. Так шкода цих каштанів, що рядочками стояли уздовж бульвару, в їхній тіні простягнулася алейка з лавочками, а зовні жваво бігали трамвайчики. Зупинка на Центральному ринку, а за нею ще одна – вокзал. Як же я давно нікуди не їздила? На місці бульвару – суцільна траншея, де-не-де почали виставляти бордюри, реве дизелями техніка, як сонні ходять робітники, а для бажаючих пішачком дійти до ринку, виділено частинку існуючого тротуару, відгородженого від будівництва високим, фанерним парканом. Серце стиснулося: все міняється, і не завжди так, як хотілося б. Попереду порожнеча, та ні, не у житті, – широкий простір майбутнього проспекту завершувався нічим, може десь вдалині покажуться будівлі залізничного вокзалу та корпуси інструментального заводу, але до них ще треба довго йти серед безрадісної та хаотичної забудови. Нащо мені проблеми міського архітектора? Треба йти.

Ринок зустрів гамором та юрбою людей, які заклопотано сновигали між бетонними столами, заповненими овочами, фруктами, що збереглися в підвалах заощадливих колгоспників ще з минулого врожаю. Мине з місяць і базар заповниться свіжою зеленню, пучками червоної редиски, а потім ягодами, суницями, першими абрикосами та сливами. Не було б селян з їхніми приватними господарствами, сиділи б містяни з напівпорожніми прилавками державних крамниць. А так уже скоро наступить свято – і для очей, і на столах, були б тільки кошти та здоров’я їхати в цю далечінь. Останнім часом призвичаїлася до послуг «Урожаю»: трохи дорожче, але головне – поруч. Пройдеш провулком Свердлова, вилізеш на гірку, далі вулицею «Матроса Кішки», а там уже – й розкішна будівля ринку «Урожай». Часи міняються, місто змінюється, в пам’яті промайнув Калічанський ринок, забудований крамничками, кузнями, олійнями, рундуками. Все це мало обшарпаний та брудний вигляд. Тепер там стоїть «Універмаг Малишенка», названий в народі іменем його директора, а площа поміняла назву з Хлібної на Гагаріна. А ще раніше самим зручним був Центральний базар на схилах ріки, там де сьогодні стоїть кінотеатр «Росія» в самому центрі Єрусалимки. Але Соня його не застала, знала лише по ностальгії своїх подруг, бо його перенесли на Каліччя (колись це були околиці Вінниці) перед першою світовою, щоб розчистити центр міста.

Ці думки переповнювали голову Соні (так називала себе подумки, бо все життя прожила під іменем Ніни Георгіївни, але юність відчувала тільки Сонею – Сонечком), доки вона знаходилася у метушні базару, придивляючись до покупців та людей, які стояли за прилавками, галасливо закликаючи до свого краму.

Увагу Соні привернув спокійний охайний чоловік середнього віку, В руках він тримав портфель – ознаку чиновника або партійного керівника, тобто грошовитої людини.

– Пробачте! До вас можна звернутись? – Соня пересилила страх і пішла «ва-банк», – вас не зацікавить золотий перстень з діамантом для дружини? Віддам не дорого.

При цих словах чоловік здригнувся, почав крутити головою, оглядаючи оточуючих, але швидко опанував себе і зацікавлено нахилився до жінки:

– Він не фальшивий? Скільки? – Соня хотіла сказати – тисяча, але сама злякалася такої величезної суми, якої ніколи не тримала в руках:

– П’ятсот карбованців.

– Треба подивитись. Давайте відійдемо в якесь малолюдне місце, – після чого пішов до виходу з ринку на вулицю Тімірязєва, зайшов у подвір’я житлового будинку. Соня не вагаючись пішла за ним. Вона не помітила, як чоловік кивнув головою до двох непримітних хлопців, які безцільно бродили між торговими рядами.

Тим часом наші герої завернули за ріг будинку і присіли на лавочку. Молоді чоловіки пройшли мимо них і зайшли до під’їзду будинку. Соня дістала перстень і, тримаючи його в руках, показала покупцю.

– О, це дійсно цінна річ! Мабуть ще дореволюційна, бо зараз таких не вміють робити. А діамант справжній? – Соня не встигла щось відповісти, як виявила себе затиснутою між чоловіками. Один із них затиснув долоню з перстнем, а інший майнув перед її носом якимось посвідченням і швидко проговорив:

– Комітет державної безпеки. Ви заарештовані.

Далі все відбувалося як у тумані. Соня майже втратила свідомість, не пручалася, на ватних ногах не без підтримки хлопців дійшла до автомобіля, що чекав їх поруч на дорозі. Вже сидячи на задньому сидінні між чоловіками і втупившись у майбутню лисину свого покупця, який зайняв місце поруч з водієм, тільки змогла видавити із себе:

– Що я зробила? Невже я не маю права продати цей клятий перстень?

– Продаж перстня з коштовним каменем – це валютна спекуляція.

Авто в’їхало до подвір’я похмурої будівлі по вулиці Дзержинського поруч з театром. Жінку провели по темних коридорах і упхнули до кабінету, що мав злиденний вигляд. В кутку стояв побитий життям канцелярський стіл, він пахнув старими газетами і навіть собачим лайном – відраза загострила нюх, поруч з ним – стілець без спинки, в який примусово втиснули Соню.

– Сидіть тут і чекайте. Знайдемо слідчого, він вирішить, що з вами далі робити, – Ніна Георгіївна навіть не вчулася як з її рук зникла коштовність. Час зупинився. Після довгого й принизливого чекання нарешті з’явився похмурий чоловік, який, видко по-всьому, зрідка бував на свіжому повітрі. Сів за стіл і довго й прискіпливо розглядав жінку – не кожного дня заявляються в периферійному містечку такого рівня валютні злодії, ще довше шарудів паперами у шухляді столу, нарешті дістав чистий аркуш, розписав на ньому перо і вимовив:

– Розповідайте.

– Про що?

– Так, зрозуміло. Давайте по порядку. Прізвище, ім’я, по батькові та місце проживання? Якісь документи маєте?

Жінка тремтячими руками все ж змогла розстібнути сумочку і дістати з неї пенсійне посвідчення. Покінчивши з анкетними формальностями, слідчий нарешті знову вимовив ті страшні слова, що цвяхом сиділи у її свідомості:

– Що ж це ви, стара жінка, пенсіонерка, бувша вчителька, докотилися до валютних спекуляцій, та ще й в особливо великих розмірах? – при цьому слова «валюта» та «спекуляція» кувалдою все глибше занурювали цвях в голову жінки.

– Звідки у вас такий коштовний перстень? – далі пручатися не було сил, цьому страшному чоловікові треба говорити правду і тільки правду.

– Це дарунок мені від людини, яку я поважала і кохала все життя.

– Ім’я?

– Нестор Махно.

– Ти що, бабо, зовсім з глузду з’їхала? – кудись зникла напускна ввічливість, – Який ще Махно? Це той бандит, який ще у двадцяті роки втік з держави? Так він же помер.

Ніна Георгіївна довго, хвилюючись та перескакуючи з одного на інше, розповідала про своє Гуляйпольське минуле, про відвідини Махном Вінниці, де він таємно гостював у неї, нарешті про дарунок на «чорний день».

Слідчий, вважаючи себе великим психологом, задоволено потирав руки. Шизофренія або старчий маразм. Не забути направити на експертизу до психушки. На всяк випадок провести обшук. Об’єкт злочину конфісковано. Злочинниця у всьому зізналася. На її балаканину можна не звертати увагу. Через пару днів справу передам до суду. Справа проста, але достатньо важлива – валютна спекуляція! Для мене це просто везіння – зірочка новенька на погонах і, можливо, премія. Шкода бабу – це ж скільки їй світить? Горнув збірник кримінальних статей: нічого собі, від семи до десяти років! Їй стільки не вижити. Потрібно суддю попередити – стара психічно хвора, є довідка. Якщо не наполягати на в’язниці, можливо, обійдемось умовним. Я ж порядна людина, діти підростають, нема чого брати гріх на душу. Але в СІЗО кілька днів до суду її потримаю. Хай вибачає. Відпущу оцей «божий одуванчик», то самому доведеться сидіти. В конторі подібна м’якотілість не припустима. Задоволений собою та справою, викликав охорону і відправив стару до камери, у підвал.

Суд відбувся через три дні. Закритий – «державна таємниця». Ніна Георгіївна зі страхом зиркала на суддю та прокурора, але як з рідними привіталась зі свідками, що її арештовували, ще раз розповіла про Нестора та його подарунок. Не звернула увагу, що при цьому всі присутні в залі переглянулися з посмішками на вустах. Не зрозуміла вироку суду – «умовно осудити та звільнити в залі суду». Після вироку, ледве тримаючись на ногах, практично на автоматі, вийшла за огорожу КДБ, з подивом зрозуміла – це ж парк. Сіла на порожню лавочку, вдихала свіже повітря, мружилася від сонячних променів. Голову свердлила думка: «Додому, швидше додому. Соню, тобі вистачить сил дійти. Ніяких трамваїв, ні з ким не зустрічатись, ні з ким не говорити. Прийти додому вночі, затемки – бо, що відповідати на питання сусідів? Умовно осуджена – як з цим жити далі?»

Пізно вночі причимчикувала до свого будинку. Довго шукала ключі під половиком, доки не зрозуміла – вони у ридикюлі, слідчий повернув після обшуку. Тихенько відчинила кімнату, сил вистачило зняти з себе верхній одяг і, не зважаючи на розкидані по приміщенню речі, лягла в постіль – невже все закінчилося? Щаслива від цієї думки, не зважаючи на здавлене каменем серце та пульсуючі відлуння в скронях, провалилась у сон.

…не відпускали думки. Чоловіки ніколи надовго не затримувались в моєму житті. Навіть той – перший, який надломив мою душу. Траплялося так, що я сама звертала на них увагу, але вирізнивши їх поміж інших, не могла дати їм часточку душі, чомусь їм хватало тільки бажаного тіла. Розглядала долоні, дивилася в очі, запам’ятовувала зморшки на лицях, навіть шептала їхні імена. Дозволяла залишатися з собою. Вислуховувала розповіді про маленькі житейські перемоги та поразки, але не… впускала у серце. Надмірна любов тих, кого не кохаєш – тільки дратує. Молоде тіло – це зовсім не показник віку душі. Невже я така стара?

…і знову цей перстень. Досвід – самий гарний вчитель життя. Справді бере дуже дорого, але пояснює дуже дохідливо. А чоловіки? Що ж, моє життя склалося з двох не рівних половинок: перша – я на тебе чекала, друга – пам’ятала тебе. І ти прийшов…

…сниться Нестор. Притиснув Соню до своїх грудей і щось шепоче. Вона від щастя нічого не чує. Раптом, до її вушок долинає:

– Соню! Не знаю, коли випаде нагода зустрінутись знову. І чи зустрінемось? На столі залишив тобі маленький дарунок. На пам’ять від мене. Буде важко – продай. Це коштовна річ! – радісна картинка змінилася, кольори згасли, в темній та похмурій камері на ліжку в кайданах (невже з’являться шрами, як у Нестора?), поруч здоровенний пес, чимось схожий на слідчого, відкрив пащеку і… поглинувши голову, щільно стиснув ікла на шиї. І нічого не залишилось – тільки порожнеча, така, як і була до мене.

Через місяць Ніну Георгіївну ховали на новому кладовищі, на Кореї. Чомусь саме таке ім’я отримав масив приватного сектору у верхів’ях Південного Бугу. Колись раніше Соня цікавилась народними назвами різних частин міста, тому її душа із задоволенням, як і радянські пілоти під час корейської війни, в честь яких і отримало назву місце спочину її тіла, літала над невеличкою групою людей, які проводжали її до могили. Кілька сусідів та колежанки-вчительки. Бувші вчительки – нині пенсіонерки, зацікавлено вивчали нове кладовище з думками на швидку перспективу. Засмучені, але говіркі, відмітили символічний вибір місця поховання – між єврейським та слов’янським кварталами кладовища. Уявили на мить як романтична ПАСТОРАЛЬ кохання відсунула на інший план всі хвилювання, а отримані в далекому та довгому житті РАНИ, рани душі, починають гоїтися тільки з наближенням до постійного дому. А Соня вже там, на порозі.