Юрій Боярунець для антології “Подільський краснослов” (2021)

ЮРІЙ БОЯРУНЕЦЬ

 

Боярунець Юрій Олексійович народився 15 вересня 1953 р. у м. Шепетівка Хмельницької області. Закінчив Харківський авіаційний інститут (1979). Працював інженером за фахом, кореспондентом в регіональній пресі.

Поет, прозаїк, публіцист. Автор збірок поезій: «Котилася торба з високого горба» (1991), «Вольний вітер з Лугу» (1994), «Деформації, або Звідки ж узявся кукіль» (1999), «Антика» (2001), «Вибір» (2006, 2015); книги історичних оповідок «Очима очевидців. Як «світле майбутнє» будували» (2008, 2015), «Свідчення присутності» (2018); публікацій в антологіях і періодиці.

Лауреат літературної премії «Кришталева вишня» (1995).

Член НСПУ з 1986 р., член НСЖУ.

Проживає у с. Скоморошки Оратівського району на Вінниччині.

 

«Іронія (а з тим і самоіронія) – органічна риса мислення автора, яка свідчить про високий ступінь розвитку особистості (примітивним натурам вона не властива)… Юрій Боярунець з блиском виявив величезну ерудицію, знання не тільки історичних та міфологічних реалій, а й вільну орієнтацію в усіх взаємозв’язках античного культурного космосу».

Віктор Мельник, 1993, 2002

 

«Взагалі Юрій Боярунець зацікавлює як поетичний характер. Це дається долею. До таких характерів доля найчастіше буває немилосердною. На жаль, не став винятком і Юрій… Юрій Боярунець – одна з яскравих особистостей мого по­коління. Без піару і з важкою долею. Контраверсійний і з якимось нутряним чуттям справедли­вості – у всіх планах: соціальному (насамперед), естетичному, етичному. Навіть – релігійному. Гранична щирість його письма дивним чином по своє­му увиразнює його самобутність».

Василь Герасим’юк, 1995, 2015

 

«Завжди приємно, коли десь серед Києва раптом вири­нає його сива копиця сіна, з-під якої чи то насмішкува­то, чи то запитально вдивляються в тебе синьо-каламутні очі поета. Власне, по його очах можна впізнати його поезію. Вона така ж чиста і така ж каламутна. Щось у нього є від вічного мандрівника, мандрівника неприкаяного, без спокою і рівноваги, мовби приречено­го на випробування… Юрко, власне, і рятується віршами, які стали водночас і безпощадніші, і пронизливо-ніжніші».

Іван Малкович, 1995

 

«…Його душа, що не терпить ницості та облуди, зрослася зі словом, яке для нього і відрада, й розпука, і друг, і навіть недруг… Автор рішуче постає проти рабства у будь-якому його вияві, проти розбрату, жадоби панування…»

Олена Левчук, 2000

 

«Сповідуючи принцип індивідуального світобачення, автор прагне філософських узагальнень, повсякчас звертається до набутку світової культури, духовної та історичної спадщини – як загальнолюдської, так і свого народу».

Валерій Лазаренко, 2000

 

«В якому стилі працює автор? Непросто тут усе, ой, непросто. Хоча б тому, що поряд з традиційністю сусідує постмодернізм. Тому, напевно, і є підстави стверджувати, що Юрій Боярунець шукає себе на помежив’ї цих двох літературних течій, витворюючи власний стиль. Але ще над всім тяжіє його нахил прозаізації, данина етнографізму. І над усім цим – якийсь незбагненний відсвіт іронічності. І все це – на фоні громадянських, філософських, пейзажних та інтимних мотивів. Важливою вважаю і ту обставину, що в даному випадку вони тісно переплелися між собою та не підлягають розмежуванню».

Ігор Фарина, 2017

 

НАБІГАЄ МАРЕВО ХВИЛЕЮ

 

ПРОЛОГ

 

І показав він мені чисту ріку живої води…

Об’явлення Св. Івана Богослова

 

І прийшов до ріки я босоніж,

і умився живою водою.

І ступив я у човен порожній,

зачудований диво-рікою.

 

І до болю тим дивом зворушений,

позабув про невтіху і втому.

І покинув я берег,

відбувши погостини на березі тому.

 

І поволі од берега рушив,

і ніхто не стояв на ньому.

 

І не було там нікого,

і не помахав рукою…

І звернув я обличчя до Бога,

і пливло воно за рікою.

 

НА ШЛЯХУ ПРОСТО НЕБА

 

Там – інший світ, там світу край,

там зоряно, там – місячно…

А я один із цих людей,

а я – один із тисячі.

 

Пора. Світає. Знову день…

В долонях проти неба –

пил подорожній. Треба йти…

А може, йти – не треба?

 

ВИКЛИК

 

Такий вітер будинки пронизує,

таким вихором – кров з молоком!

На стовпах чорні ризи розвішує,

наче іграшкою – вітряком!

 

Наче сапою – по видноколу,

наче ступою – по саду.

Повтинали осики голови,

дзвоном вдарило по стовпу.

 

Я здіймаю у простір руки –

зелен-листом січе по руках.

Свист і стугін, побідні згуки.

І сльоза закипає в очах.

 

* * *

Спочинь, поглянь – шумлять сади зелені,

в медові луки вибігла ріка.

Твої вони! І думи сокровенні,

і весь набуток. Що твої літа?

 

Ти знову тут, в буянні дивосвіту

забудь гірке нашарування літ.

Поглядь її – так тихо мріє квітка.

Поглядь її – вона не зронить цвіт.

 

* * *

Минає все, – мине весна,

пройдуть дощі.

І щедрим келихом вина

в моїй душі

любов і сум, і щем тепла –

десь там, на дні;

життя і сон… Краплини зла

нема в мені.

 

І вже вершина, біля ніг

лягає тінь.

Горить первинний білий сніг.

І неба синь…

 

Який зв’язок, який сюжет?

Та так, слова.

Слова про світ, про рух планет,

весни права.

 

Слова про пам’ять і про біль,

минулі дні…

Слова… Який вже там сюжет?

Слова одні…

 

НА СЕЛІ

 

Було незрозуміло,

чому він сперечався,

чому він не зважав,

і завжди – навпаки.

Чому не визнав,

чому він не вкладався,

де треба манівцем,

він прагнув навпрошки.

Чому не брав у борг

ні славу, ані почесть…

Від себе не втечеш,

а честь, казав, одна.

Він завжди був один…

Чого він, власне, хоче,

який йому резон,

про те ніхто не знав.

Він просто так не міг,

до всього він мав діло.

– Сьогодні, – він казав, –

середини нема!

Було незрозуміло…

Нікому не боліло.

І тихо, і несміло

в село ввійшла зима.

 

* * *

Сновида-місяць і я під боком –

породичались,

пливем – не тужим: і світ широкий,

і горя мало.

Внизу, де людно, хто помолився

і вже грішив,

хто гаву бавив, хто лобом бився,

хто – в груди бив…

А ми у парі, ми з ним у парі

проміж огнів –

без резолюцій, без циркуляру…

А хтось скимів, –

йому кортіло сюди, на небо,

в сузір’я Дів,

на Шлях Чумацький… – втекти від себе

він так хотів.

 

ВІХОЛА

 

Звирувало, заіскрилось

і згинуло.

Ні стежинки, ні доріженьки –

не пройти!

Обпекло, обкрутило,

лишаючи

на устах блідих

зловтішні сліди.

Білим вихором пройшлось

над стодолами…

Розігнало, розгнівило,

розмело!…

Білу сіть до крайнеба

розкинуло,

білим холодом

пройняло.

 

* * *

І знову вишні зацвіли –

таке розкрилля,

це ж знову – цвіту, літепла і злив!

Кіт капосний явився проміж гілля.

Дзвенить шпаківня, повна горобців.

 

Ну що, мій вірний друже,

мій прадавній?

Спом’янем словом тихим і незлим

минулі дні. Покинь печаль, їй-право:

це ж знову літо – вишні розцвіли!

 

У КАНЕВІ. НА ЧЕРНЕЧІЙ ГОРІ

 

Україно, краю неповинний!

Вже холоне у жилах кров –

нестерпимий, який нестерпимий

сум твоїх вікопомних дібров…

Чи ти зглянешся, Боже, чи ні, – не зрікаюсь,

хай регоче, упавши на славу хула!…

Україно, знедолений раю,

та невже, крім могил, в нас нема

більш нічого?! Та брешуть кати-яничари:

Гніву День – він прийде, і тоді із руїни

підіймемося, Мамо, й під небом безхмарним

на сторожі постану твоїй, Україно!

 

УНІВЕРСИТЕТ

 

Першим ластівкам, бурсакам

 

Гомоніли у келії братчики.

– Хліб насущний? Об тім опісля.

Це ж востаннє сьогодні ми бачимось,

а назавтра – кому колія,

 

а кому навздогін і навприсядки,

й хоч би душу живу, хоч одну –

полум’яну, безмежну, розхристану…

По одній, бо на «тім» не дадуть!

 

Розтечеться по ярмарку братія,

по Подолу, Поділлі, землі.

І, як Січ, назовуть вони матір’ю

і ці стіни, скорботно-німі.

 

– Прощавайте… Так будемо ж, братчики! –

Треті півні збудили зорю.

Що за обрієм, хлопці, ви бачили,

чи угледіли долю свою?

 

Потече ще ріка в море синєє,

за порогами – пісня пісень.

– …А як поле укриєм могилами –

то нічого, це лиш переддень.

 

ПРАВДА ПРО ПРАВДУ

 

Не вийдеш з правдою поважно проміж люди –

кум королю і сват міністру, зась!

Вас поздоровлять, осміхнуться – і огудять,

навіщо ваша правда їм здалась?

 

Не треба правди, правда – це скорбота,

це завжди – мука: правда без прикрас.

Робіть собі тихцем свою роботу,

ні ви до неї, ні вона до вас.

 

Вона для дужих, гірш – несамовитих,

яким нікого – і себе – не жаль.

Які не вміли – і не вміють – жити,

відколи світу… Правда – не медаль,

 

не вийдеш з нею повагом між люди,

яких усе життя труїла лжа…

коли так хочеться повірити у чудо, –

а вірить в чудо правда заважа.

 

БІЛЯ ПАМ’ЯТНИКА Т. ШЕВЧЕНКУ

НАВПРОТИ УНІВЕРСИТЕТА ЙОГО ІМЕНІ

 

Ніколи вже Вам не присісти.

Стояти Вам тут до кінця віків…

Важко бути поетом, а українським – і поготів.

 

Таки запопали в тенета.

Позують, клянуться,

хто й глянуть не смів…

Важко бути поетом,

а українським – і поготів.

 

І БУВ ВЕЧІР, І БУВ РАНОК…

 

День Гніву – він настав. Гримить, рве пута буря!

Осанна бурі!… Звихрена блакить.

Хто лізе на рожен, хто підставляє груди…

Я закликаю серце, що болить.

 

Чому болиш? Облиш, вже є робота!

Інфаркт, інсульт? Так ліпше самота?

…А сумніву хробак вітійствує: «Морока. –

Все – суєта, одвічна суєта.

 

Шкода снаги, провіснику й предтече…»

Проміж своїх себе не віднайду:

весь пантеон в мені, всі суперечки…

А буря вже гримить. А дзвони вже гудуть.

 

ЩЕ ВЧОРА

(Зіпсутим владою, з неприхильністю)

 

Ще вчора… Латаємо прапори подерті.

Ще вчора – серце виривав з грудей,

І клявся, і підступав до жартівника.

Сьогодні – не достукатися, не доступитися.

Просто таки цікаво дивитися

як влада псує людей.

 

(Пересилює, одноманітить,

чорною міткою мітить;

запопала – і вже недужий,

був людиною – тепер не дуже.)

 

І знову – протистояння:

кому до влади, кому – на заклання.

 

…І СЬОГОДНІ

 

А нам не байдуже, а ми – уперті.

Латаємо прапори подерті

за крок до волі. І знову – намети.

 

І знов на майданах – багатослів’я.

І бере мене сумнів, і напосідає дозвілля:

на те воно і цивілізація, –

раду радити,

бити в груди – і зраджувати;

що діялось, те і діятиметься, –

марнота марнот, – куди подінешся?

 

КРАЙ ОБЖИТИЙ

 

…Темна наша батьківщина… Блукає вона за

вітряками й ніяк не найде веселого шляху.

М. Хвильовий «Солонський яр»

 

Де ж Обіцяний Край? Поневолення й острах.

І на сполох б’є дзвін вічовий.

Тихомуть, де водилося слово гостре.

В тому краї тепер я чужий.

 

Де ж краяни? Не чути. Мо, звабили роги –

І закладено душі, занедбані вкрай?

І в шинку загуляла воля-небога…

Грай, музико! Ти все-таки грай.

 

СОН ЛІТНЬОЇ НОЧІ. СОЛОВЕЙКО І ТРОЯНДА

 

За мотивами казки Г.-Х. Андерсена

 

Що ж наснилось мені?

Що прокинувся вдосвіта й усміхнувся.

Хороший був сон, – про дружбу,

дещо тривожний, із знаком питання.

Хороший був сон, про кохання і крижаний холод,

та світ не без добрих людей. –

Злинув у небо на сонячній хвилі,

гімн заспівав Соловейко коханню.

І розляглася пісня від краю і по край світу.

Вернувсь до коханої Соловейко,

припав до грудей, все тісніше, рятуючи від недуги, –

колючка проникла у серце, пролилася кров

і порозовіли щічки Троянди, а пісня все линула.

«Не треба нам пісні, – пхиркнув базікало, – нам гроші давай!»,

«Ти диви!» – подивувалася господиня, на продаж зрізала.

Грався неподалік хлопчина, схлипнув і поховав Соловейка,

з прутиків хрестика змайстрував, прихистив під калиною. –

Хай добре слово родить, оберігає і славить красу, –

інакше у чому ж сенс життя?

Шлях я шукав до своєї милої.

 

ЧЕРВОНІ ПОКОСИ

 

зірвала я польову квітку,

доточу її до мережки;

злий суховій, злий… –

не грає колосом поле,

і жайворонка не чути.

 

(Рвала я польові квіти,

віночок плела весільний)

 

Волошки сині в долонях –

випиті очі неба;

злий суховій, злий… –

сліпнуть, червоне поле,

набігає марево хвилею.

 

(Зірвала я польову квітку,

поклала її у головах)

 

МАЙДАН. ЗАПИСКИ У СПРОТИВІ

Поема

 

1.

Ступаєш Хрещатиком. Знову цвітуть каштани… Барикади на місці, своєму. Визначеному. Ми вибираєм, нас вибирають, демократія; на горі – осіддя Управителів, – і не затісно, ти диви’! Дивишся, з-під гори – на гору, де зазвичай місце Церкви, на захаращену структурами Апарату владного, Системи (біда непроминуща, сама по собі – не минеться, в обхід звитяги народної), на захаращення спорудне з підсобними «тачками» (ловке означення: на тачку б тебе, таку капосність), і снуються чинні Апаратні ігри, а ти, рабе («Держава – все!» – вторять навісноголові держиморди і горлодери, горлорізи – як ні, а Гонгадзе, доконаний міністерською, внутрішніх справ, рукою?! Не­має «внутрішніх справ» у спільному колі людей), а ти, рабе – терпи, оскотинений; на жаль, раб – означення згідно з Біблією: всі й усе – в підпорядкуванні, – а де ж місце Людини, прообразу Творця? Та мовив Ісус на Таємній вечері до учнів: Я буду на­зивати вас не інакше як друзями Своїми, – і до чого тут «раб Господній» у штатному віротлумаченні?

Перехід… – а хороби: кортеж, міліціянт у парадному – під козирок. Щось голова розболілась: що змінилося?

В пониззі – барикади, палатки, юшка – смачна, напевно. А я – на гачку, чи… – та кому, к бісу, потрібен поет, злоязикий на­віть, коли на виднокрузі – барикади, а ти – навіть без рогатки, – і це не заставка з дитячого видання: в Латинській Америці під кінець проминулого (ніщо не мина безслідно) тисячоліття по­встала юнь обстрілювала з-за рогу поліціянтів з рогатин каме­нюками; на Майдані опробовували катапульту. Праведний гнів (а він неминучий, «коли закряче вороння», – а до хороби його на Красній площі в Москві, і в довхресті) – він теж прояв Любові, провозвіщає прислів’я: не для себе людина народжується, – а там уже як складеться в протистоянні злу, на що спроможешся, активований, повставши, поставши.

 

2.

Все повторюється, «нічого нема нового під сонцем». А от Майдану, такого, як на сьогодні – не було, – все й започаткову­ється. З найвідоміших у світі картин, повноцінних – «Свобода» Делакруа (коли не підвела пам’ять), де мужня жінка на барика­ді закликає повстанців з прапором Незалежності (Непідлеглос­ті) в руці, поруч – Гаврош, його нам нічого представляти. А найемоніційніший гімн – «Марсельєза». А найперша студент­ська Революція, – жодна Революція не обходилась без своїх провісників, – Сорбонна, 1968 рік. Знову – Париж, потужний рух людськості, людяності у спротиві Системі, червоні, чорні прапори (відлуння анархізму), маяли і на демонстраціях, і на барикадах, транспаранти з образом Че Гевари, – є картина, де в повний зріст, у триєдиному світі: земля, небо, підспуддя, – в комбінезоні, при пістолеті – куди подінешся, така доба, такі ви­міри, – з піднятою правицею, зжатую в кулак, і зірочка на бере­ті… в Церкві Латинської Америки – святий. Починав з Аргенти­ни (за говірку місцеву й отримав – не псевдо, прізвисько – Че), на велосипедах об’їхавши Палаючий Континент з побратимом, збирався, по закінченні медфакультету, лікувати прокажених… – власне, так воно й сталось (не завадило б придивлятися до об­разу в дзеркалі суєтності). Обрав же, покликаний, партизанські стежки у боротьбі з «горилами», диктаторами латиноамерикан­ськими, у спробі вибудови «соціалізму з людським обличчям» (!), на що не спромоглися і в Чехословаччині буремного 1968 року, розправа Кремля не забарилася. Для боротьби з двома «мон­страми, що переслідували» на земному крузі, організовував Че Гевара на землі «багато В’єтнамів», загинув у Болівії 1967 року від автоматної черги, по пораненому, рейнджера, з натасканих спецслужбами «дядечка Сема». З «монстрами», що вадили Руху Революційному, наддержавами з вивершеними Білим Домом і Кремлем, – як плачеться Путіну, Державці Московітянському, яка ностальгія за імперією! – а хороби: не та Європа вже після 68-го, нікуди «нові ліві» зі спротиву студентського, молодіжно­го не ділися, по цей бік барикад – і ті, хто нині при урядуванні. Може, США як держава і оплот демократії, та все воно – коту під хвіст (згорнувся мій на колінах, муркає), при наявних задат­ках, а Революції – як зайцю стопсигнал.

На Майданах – у Києві, Вінниці – розповсюджував листів­ки, – витяг (тут і далі повторюються тексти прокламацій):

…«Прагнення вселюдського єднання» як потреби людини, сформованої ще Достоєвським, коли, властиво, і постає Люд­ство… коли і постає Людина; коли постає Людина – вона прагне Свободи, а значить – утвердження Правди, – робив Ісус Назарянин застереження учням, апостолам: Правди уповні чи нині не можете сприйняти, прийде Той, Хто хреститиме огнем. Так, огнем Істини, ми приречені йти шляхом Пізнання, радше – це є завданням, – огнь Істини поймає серце, огнь Любові… – і чоло струменіє.

 

3.

Майдан. Хлопці, як би хотілося бути поруч з вами… Та що толку від мене? на трудовому фронті. Перемови:

«Я – біохімік. В медчастині за раненими ходила, розраджувала, – були такі, що боялися виходити, – після того». – «В мене – магазин. Була на кухні, потім камінці видовбувала з бру­ківки… На барикадах. Побила пальці – знову на кухню відправи­ли. Все повивозила, всі закрутки… А кажуть – платять вам!»

Коли ми, – з товариством підходящим, я з підходящих, – зби­ралися на поміч Фронту імені Сандіно в Нікарагуа у спротиві одіозному, підпорядкованому Сомосі («Сволота, але наша» – так охарактеризовували геть у США ), постало питання: а чим придамося, фізично то на що зугарні? Пізніше КГБ втрутилося: вас самих знайдуть – і виставлять: втручається Москва, Радян­ський Союз тобто! Інститут, Харківський авіаційний (літакобу­дування), дали мені закінчити, спасибі (правда, коли попався то надовго – на все життя, і посмертно): «Дипломник, – кінчай, та гляди! Що може бути, знаєш?!» Знаю. З РУХу вийшов, коли став партією, – але не позабути присмак Свободи, особливо відчутний, коли ми протистояли відвідинам Московським Патріархом (таки проскочив біля туалету, неочікувано) – нашої Софії Київської, Софія – богиня мудрості; а на фресках і зараз скоморох, – і це в релігійному храмі, начебто тільки! де ще є чуване, бачене? Розпирає від гордості, і від згірклості – куди

подінешся? Втерся, зуби зціпив, – з руками ще не зовсім теє: відтяли фаланги пальців обморожені, опісля побиття. Голова поболює, теж спричинено спротивом (дохороби засобів впливу у владних спецслужб), всі органи (матер’ялістичний світ) в на­прузі, узабезпечують виконання функції: пізнання і творення, робоче послаблення відразу дається взнаки, і так до повного виснаження.

Майдан. Я – поет, – ні, не соромлюсь так називатись – за­служено, здається; допік таки і Системі, що і є Режим, Влада, у «нашому» виконанні, – добре перепало, так, що й обмовився товариш: «Ти відбув свою Голгофу».

А озвіріле «держимордіє», коли майбутнього супостата, а тоді тільки-но перся в очільники Держави, – зачепив безіменно­го, прирівняв до гнома, коли ледь дуба не врізав, тобто йому не врізали – не дотягував ще до гроба хрустального з пірамідою, влучений запущеним – студентом, до речі – курячим яйцем, що так їх бояться владці гномові. А тоді ще й об’явився на людях з драмою «Гніздився покруч двоголовий», про становлення Московїї, – вказано чітко, розписав, що воно за цяця така… І перепало, за все – скопом (а що міліціянти вже вправлялись, у своєму селі). А ви кажете: Революція! Що проку, – що я можу. Писати, – те й роблю, і робитиму. Ось і зараз, оці рядки – не на показ, з виставкових, честь і свобода на кону.

 

4.

«Записки революціонера». Назва відповідає дійсності, все творене – від себе і для себе, передусім, – та спростеріг, що добре воно, – можна й на люди, навіть з поезією – писали вірші й видатні революціонери. Правда, є книга під такою назвою в Петра Кропоткіна, – письменника, вченого-природознавця, про­відного анархіста кінця 19-го – початку 20-го століття – гідне подиву. Одна деталь: коли він, легендарна особистість, помер, більшовики випустили на прощання соратників (всі – рівні) по Руху, заарештованих уже на той час, виборював: хто владу і «лівими» есерами (соціалістами-революціонерами) заодно, як сталося – для диктаторо-утробних (черево, яке породило гада, ще на силі, – Бертольд Брехт), що для них «єдєніца – ноль», – і всі (!) вернулись. Представлена робота не під теолого-філософські трактати Фрідріха Ніцше, сповнених сарказму, котрого дещо заносило (пам’ятаєте – «Бог вмер»?) – окрім сповненого мужності і прискіпливої уваги до людини, безумовно добро­тного, поетичного твору «Так казав Заратустра»; не епопея, як от Олександра Герцена «Былое и думы» – витончена, закін­чена, де й про революціонера, свого друга Бакуніна; не його, Михайла Бакуніна, настановні всеохопні занурення у світ лю­дей і людину в світі. На межі тисячоліть – корінні революції, в поєднанні трійця: Християнство (так), Комунізм, гуманний Соціалізм, – і провідна мета – постання людини.

Знову по радіо, національному: «…Вчать священики по-справжньому любити свою державу». Ну скільки можна! – спробуй промовчи: кому не зрозуміло, що держава і Краї­на – несумісність? Що держава – апарат принуки, хто б її не утворював? Можливо, в цьому причина розпуки бунтарів по революції 1968-1969 років: «Відколи з дерев позлазили, то нам так ніби наврочено…» Що є держава, розуміли і Маркс з Енгельсом, але для них влада – над усе, влада для них, до­леносних «пупів землі», в її робесп’єрівському варіанті – диктатура. А до чого вони доходили в протистоянні Бакуніну, те­оретику і практику Революції, анархізму (а його історія – від Давньої Греції і до наших днів), – досить мовиться: противно. Не можна плутати, ні за яких обставин, насильницький Апа­рат – з народом, землею, Краєм! Необхідність, як на сьогод­ні, особливо в протистоянні, виборюванні Незалежності, – та чим менше її, Держави, – тим краще, для всіх. Буде на землі утверджено вільне об’єднання людей – в Громаду, чий рух, а рух – життя, в пізнанні й долученні до Всесіту, Космосу, – і в матеріальних, і духовних вимірах.

Держава і Церква. Найганебніше, що може бути – сумісни­цтво, державний вплив, одержавлення Церкви, прикладів – до­ста: і у Візантії, і в Московії… А на Майдані панотці молилися, поставши проміж барикадами і «панцерником» зі щитів міліціянтським, «черепахою», де голова – бронетранспортера недо­гарок, – у зверненні обличчям до ворога. Світ – у спротиві, – як його покоробило, сусіднього СамоДержавця: ніяк не вдається поновити Імперію під покручем, під орлом двоголовим (тоб­то Держави і Церкви, вусібіч зирячих), поцупленим у Візантії («Московія – Третій Рим, четвертому не бути!»), – а хоча б у колишніх кордонах, зі шматами Польщі й Фінляндії!… Та хто підійме меча, від меча і загине.

 

5.

Ні, не розписуватимусь («Бідний народ!» – мій товариш про мою продуктивність), – важко зі шпальтами.

Завершив розвідку (філософему), розпочату десять років тому понад, «Революція Інтелекту», – перш за все за сприй­няттям Шопенгауера, Нового Заповіту, Бгагавад-Гіти, дещо и Ніцше… – щось хтось і витягне на шпальти, може. А скільки їх, тих видань, профільних? Ще й коли – сам по собі, на селі сам по собі, а в Києві – й казати нічого. Скільки їх, товаришів побратимів, – а я кому? А скінчу словами з ранньої поеми – «Я думаю про вас, товариші»:

Наскільки б був без вас біднішим світ,

Було наскільки світла менше, хлопці.

Чи щасливий, що не до спокою мені? Так. Увертюрник, авантюрник… Романтик. От і назвали, – ті, хто добре знає, з ким виростали, – «професійним революціонером». Що далі? А про це ось у «записках». Вечір. Ніч… Великдень. З Воскресін­ням вас, люди, з воскресениям. І ще витяг з листівки:

Спокій – бажаний стан кожної людини. Жити у злагоді, спо­кійно виконувавати своє призначення – пізнавати Світ, і по­ставати в ньому Людиною, прообразом Творця… Нелегко бути людиною, називав себе Ісус Назарянин – Сином Людським, і зауважував учням (апостолам): Хто скаже проти Мене, про­ститься, але проти Духа Святого – ні в цьому світі, ні в май­бутньому, – бо він і є Дух Правди, і не було в майбутньому місця «сильним світу цього», «співуправителям темноти». …І коли постала людина, Революціонер на Майдані – не можна заспокоюватись.Честь і Свобода.

 

НА СТАВУ

 

Понад ставом – верби, а вершина так геть у верболозах бе­регами та в очеретах з видрами, дикими курочками – аж до опусту Нового ставу. А в мурах опусту – раки кусючі, а під опустом – дерунці, вусаті коблики; а в очеретах і вербах – ри­балки з досвіта, з карасями на низках та в торбах, з плітками, а хто в корчах нишпорить, лускатість і зябра намацуючи; а на ставку – байдаки (о, потягув уже короп котрогось!), завод­ський човен з бортами високими на припоні: випросив весла – і катайся собі на здоров’ячко, а біля ринви, що від заводу, – тепла вода промийна, стічна, з цукристістю, вона там і не за­мерзає, парує, і риба збирається – ловлять її хватками і взим­ку, у віддушині.

А біля опусту Старого ставу – малеча хлюпочеться, хто здо­ровіший – з качалок глибину міряв, глибоко! А поруч опусту – поміст, що на ньому мішки заводські перуть. Через скільки ж рук вони переходять жіночих – огрубілих, зашерхлих, – які вже там манікюри, і не чули за них.

 

ЧЕРЕЗ ПОЛЕ

 

Полем іти – ноги колоти, а там – ой! – і вівсюка заженеш. Заберешся на стирту, поваріюєш, скотишся, полежиш під стиртою, просто неба – соломинка в зубах, небо – ось воно, незатьмарене (довелось, уже в студентські роки, й заночувати, – не близько, як звідси).

Попід полем – густе потрав’я, будяки козиряться, полин журиться, а кропива – при своїй думці. А у полі мак плесами червоніє і волошки синіють-голубляться. Лопуха – на голову, скріпив травинкою, – з лопуха і кухлик, біля джерела, а коли в торбу – то й корові з телям, і кроликам у спожиток. А там нірка з мишкою-полівкою, – не видно, сховалася, а онде й зайчисько – як духопелить! Якось ми, – всією школою, і менші менших, – довгоносиків визбируючи, натрапили на зайченят, неподалік лісу. І ганялися вони, і скакали кудись-нащось, – а вереску ж! – надаремно, на їхнє – тай на наше щастя: щоб ми з ними ро­били? В нас не було живого куточка. Взимку косуля на ставку провалилася, принесли її до школи, – а в неї очі, благальні. А в нас які?

Ми в полі й буряки проріджували, восени – рвали: гичка в інеї, вузлик з хлібом-салом під стіжком-копицею, привезений чай з бідона. А над полем – небо бездонно-блакитне, де-не-де хмаринка об’явиться, зголоситься. А у небі – сонце, аж в очах рябіє, надивишся – от тобі й на: «куряча сліпота». А там, у по­низзі – ставки срібляться-виблискують. А пообіч поля – посад­ки тягнуться густолисті з піддубниками, печерицями. А за по­лем – і ліс, масною тьмяно-зеленавою товщею вабить.

 

ЛІСОМ. ПОРИ РОКУ

 

За селом, через поле – ліс, а за лісом, через поле – ще ліс. Лісостеп у довкіллі, з Поділля ми. Я у лісі – змалечку (мені б тільки оце партизанити): поклик природи – природний поклик.

Взимку – на лижах, провалюючись у переметах (не трамп­лін на городі чи там біля ферми) по саме нікуди, а коли й з ли­жами під пахвою, сліди досліджуючи: тонко креслені – птаства і лапаті – зайців та лисиць, уполювальниць, – розтираючи за­шпори; а сніг іскриться – аж очам боляче, а там бадилина всох­ла стирчить, а дерева опушені біло, і тільки ялинка ген проступа зелено…

Напровесні – в чоботях розталлю, за першими проліска­ми (а у вибалках, у затінні – ще кучугури залежані), за рястом («дай, Боже, йому ще ряст потоптати», – не топтали ми ряс­ту), за березовим соком – не ходив я, хоча й пробував; влітку – більше босоніж, за суницями з полуницями та черешнями, за грибами (це як рибалка – на все життя, – і не так вже й важли­во, чи клює воно, чи згрібається; краще, звичайно, щоб клювало-збиралося); восени – за опеньками (теж гриб), за горіхами ліщиновими, за жолудями, всім класом, для свинюк радгоспних (соціалізм: я тобі, ти – мені; а ще додумались місцеві упоряд­ники літній табір у лісі розбити, щоб труда менше, – увесь ліс перерило свинство)… А більше – задля відради, замилування барвами, насиченим кольором останнього «Прощавай!», паду­чим квітом у кришталевій дзвінкій прозорості.

А коли з товаришем, – як же смакує обсмалений на патику шмат сала з продимленим хлібом, спеченою картоплиною – під щиру мову біля багаття, – і хай там хурделиця, нехай пряжить сонце (недалеко й до джерела). А головне, визначальне – утаєм­ниченість, не вольове, природне єднання з іншим, спорідненим світом в єдиному світотворі Сутності.

 

ДО ЦЕРКВИ З БАБУСЕЮ

 

На селі не побайдикуєш. Мене, – правда, ще пуцьвірка, – особливо не переобтяжували. Батьки допізна на роботі. Мама ще й вечорами бірки писала. З першого класу і я в помічники підрядився: понаставляю клякс – переписую, при гасовій лам­пі. Бірка – це невеличкий клаптик цупкої матерії, проштампо­ваний, на мішки з цукром пришивається. У нас завод цукровий, – там на даху ще, високо так, лелеки.

Брат, старший, у школі. То я більше при бабусі. Коли не втечу десь: на вигін, до гусей (але ж і сичать!), на третій город – по калину, в садок, до ставка гайда, а то через бруківку, через мур – у скверик, – там стільки бузку, а ще облуплений постамент з-під Сталіна. В селі було не так вже й спокійно. Тато мав пістолета, – він з війни офіцером вернувся, при заводі служив на різних воєнізованих посадах: старшим над пожежниками, потім – в за­водській охороні. Казали, ходив голіруч проти когось там із со­кирою, що в хаті зачинився. А ще було відібрав у мене патрони – їх тут повсюди різних валялось, – і в ставок, тільки булькнуло.

Та я про бабусю. Я з нею і спав на одному ліжку. Вона мене і різочкою, а коли й кропивою – по місці ледачому. Вона ж мене і до церкви водила. Така пишно вбрана, злагідна, урочиста. І я так-сяк біля неї, не зашмарканий, у вишиванці на зав’язочках з червоними китичками.

Йти тре’ було Заруддям. Ми жили в «центрі», неподалік за­воду, де тулилися ще три посімейства. Окрім Заруддя ще були (і є – хоч повсюдно таблички з назвами вулиць і нумерацією будинків): Базар, Ямки, новозведені Посьолок (поселення завод­чан), П’ята бригада, Станція і Парк (якого й зараз тримаюся). Хлопці з осідь гуртувались. А надто в парку на танцях, де «то­чило» було – округлий бетонований майданчик. Та щоб аж так ворогували, то не дуже.

Заруддя – первинне і найродовитіше поселення. На ньому, – оддалік нашої «казьонки», де ще липа навпроти, – проживали у своїх хатах – під стріхами, обкладені очеретом – ще дві мої бабці, сестри моєї, по мамі. Я більше бував у Сливків, у своєї хрещеної. Вони корову тримали, Лиску, козу, – а це не абищо. З козою не ладилось. А от Лиску пасли з дідом Іваном і в лісі, і поза лісом, з георгієвським кавалером, за Першу світову; а по батькові дід – з латиських стрільців, од нього й прізвище.

Церква у нас – «на селі», по той бік ставу. Якось ми ходили з мамою, на той бік, – далеко так. Переляк мені викачувати. Я боявся тріскучого грому-блискавиць, всіляких відьом-лиходіїв пазуристо-зубастих, крючковато-хвостатих, що чаїлись і чату­вали в темноті по кутках і поза вікнами. Чужа тітка посадила мене, покрутила-повертіла яйцем над головою моєю склонен­ною. Розбила, показує мамі: «Бач, чорно?» Побалакали. Вже тоді було боязно лишатися самому.

Повздовж Заруддя – найпротяжнішого з кутків, – ще є хіба Ямки, по той бік ставу, на горбі, – пролягла залізниця, проміж розкопаного грабарями узвишшя. Там глину брали, – я ще там печерою обзавівся, – або ж руду. Тому й Заруддя. Опускаєш­ся битим шляхом до греблі, що ставки розмежовує: Старий і Новий, верхній. Вже й церкву видно, мріє в сонячній позолоті на пагорбі. Людно. Корови, коні, підводи… На греблі сиділи молитовні сліпці, каліки, – старці-жебраки. Подасть бабуся, по­кладу і я п’ятаків. Був на селі і свій юродивий. Щось там собі мугикав, бурмотів під ніс, руками розводив. Та міг і поговори­ти. Ще ходив селом – босий, чи сльота там, чи сніг, – богоміль­ний Заєць. Коли поблизу не було дорослих, ми – хлопчиська, отесані в дусі «войовничого атеїзму», – збиткувались, насміхалися з нього. Він не обертався. Стане біля заводської брами, перехреститься на дзвін, з церкви знятий, що слугував охороні за калатало, вклониться у бік закритої прийдешньою владою церкви (ми й не знали, що він на війні був, вернувся контуже­ний; трьох дітей виховував самотужки, сиріт, – вони трималися більше осторонь). А церкву закрили, коли я вже до школи ходив, – а пішов я в шістдесятому році. Ми, школярики, втаємничено й острашено перешіптувались про викриття зібрань сектантів, у нас їх штундами прозивали. До облав залучався і батько, як бойовий офіцер. В нас на горищі довго лежала, видана ще до революції, Біблія: груба, об’ємна, в палітурці чорній, важка, з жахливими і величними картинками-літографіями.

Вище, за греблею – вже й базар, ярмарок. Така тиснява! А гамірно ж! Воли, свині, кури з гусами… – і все воно мекає, му­кає, гелгоче, кувікає… А жінок – ох і чути їх, а дядьків! Там торгуються, а там, гляди, лаються – на всі заставки, а там вже й по руках вдарили, могорич розпивають – тут же, біля возів, чи понад ставом гуртами, на степку. Є й цигани, – ці більше біля коней обтираються. А циганки так вже гадають – на кожну спо­нуку й потребу. З циганчатами, що за строкаті спідниці – так і мають – почіплялися.

Збоку церкви – старий цвинтар. Хлопчиськами там не раз бували у своїх не зовсім відповідних до місця справах, підріс­ши. Співали, під гітару, Висоцького – це було щось! Появля­лась, чого гріха таїти, і чарка. Чагарі, поруйновані часом, тра­плялись і гранітні, хрести, могили. І відверта задерикуватість, – як виклик смерті радше, а не знетямлена неповага. Хоч ми цього й не розуміли.

Трохи далі од церкви, за сквериком – шинок. Гулять – так гулять, од гріхів очистившись, щоб аж шпарко їй, душі правед­ній! Буцімто до святощів так-сяк долучившись; а по чарках та пляшках кучкується братство, по шинквасу та за столами регочеться, – аж у боки беруться, вихляються чортики. Заходив і я туди з бабусею, за цукерками. Коли не випадало півником-льодяником на паличці розжитись на ярмарку.

А у церкві – і любо, і затишно. Чиста, врочиста тиша, уроча. Стиха перемовляються бабуся з сусідками. Я сиджу проміж них, тишком-нишком. Чистенький, руки на колінах. Мов те яг­нятко. Образи, рушники празникові. Малювання, розписи, по­золота. Свічки, ладан. Старенький священик – вбраний, як на іконах. Притлумлений спів. Молитва. Підходжу і я, ледащо, під благословення.

 

НЕХАЙ НАС ХОВАЮТЬ ПІД БАРАБАН?

 

Істинно, у кожного свій шлях до пізнання Бога. Здається, живеш поруч з людиною, бачишся з нею, розмовляєш вряди-годи. Та чи можна стверджувати, що знаєш її?… Не знав і я, що Олександр (зважаючи на суєтність світу цього, змінено ім’я) буває у церкві. А дізнався випадково. Якраз на дорозі, що веде до сільського храму, ми і побачились, і розмовляли з ним. Ви­являється, відвідує Олександр церкву досить давно. Що стало причиною не таких вже поодиноких глузувань декого з місце­вого робітництва. Не зо зла, звісно. Так, для «форми» більше… А він їм, сам робітник, найнастирнішим, у відповідь: «Ну що в тебе за життя? Відробив, напився, ходиш чумний. Люди смі­ються, жінка кричить, діти плачуть… А я до церкви сходив, між людьми побув, службу послухав». І чи мовив їм, чи ні, непри­хильникам своїм, а зі мною поділився: побудеш у церкві – і, знаєш, очищаєшся, на душі світліє…»

Що ж, йому видніше. Та не так воно легко – переступити по­ріг храму. І чи всі можуть твердити, що роблять цей крок про­стосердно? Питання… А чи кожен може «підняти обличчі своє» саме в громаді, відчути свою з нею, громадою, одність, єднання у вірі? Теж питання… Далеко не легкий він, той крок до храму, до соборності душ наших. Не кожен готовий до нього. І чи буде він, багато важить слово священика.

От був у моїх Скоморошках, що на Вінниччині, в сільській Церкві священиком, допоки його не відправили в одну з сибір­ській єпархій опікуватися українською громадою, отець Генна­дій. Родом він, моїх років, із сусідніх Люлинець. Є таке не вель­ми заможне нині, в добу «розвиненого соціалізму» віднесене до «неперспективних», село на Оратівщині. Розказують, що тієї «благодатної» брежнєвської пори була в отця Геннадія думка про відкриття церкви у рідному селі. Звернувся за підтримкою до громади. Підтримали люди. І поїхав отець Геннадій до Києва оформляти папери відповідні. Але за той час, коли був відсут­ній, трапились у Люлинцях деякі події. А саме: вельми стурбо­ваний поширенням «опіуму для народу», як називали релігію «класики марксизму-ленінізму», районний «апарат» спорядив до Люлинець партноменклатурний десант. Чи то на чолі з відповідальною особою, чи в одній відповідній особі – точно не скажу. Достеменно відомо, що ця особа і нині на провідній по­саді у владних структурах району. І от вона, означена особа, взялася за «роз’яснювальну роботу»: Як?! Церкву відкривати?! У Люлинцях?… І як підсумок: підпишіть, що не хочете церкви. І підписали.

Приїздить отець Геннадій, а йому – он яку звістку. Він тоді – до людей: що ж ви робите, люди добрі?! А люди добрі: та, бачте, примусили, – очі в Сірка позичили. І сказав тоді їм отець Геннадій: Ну, то бувайте здорові! Нехай вас під барабан хова­ють. І поїхав молодий священник, і перебував на службі в іншій єпархії. А якось під час погостин у селі – вже в буцімто неза­лежні дні – звернулися до нього люди сільські: Отче, відкрий­те церкву… А він їм: А що ж ви тоді так підвели мене? А вони: та ми, бачте… злякалися; пробачте, отче… (Не знаю, як кому, а мене теж не вельми приваблює перспектива бути «похованим під барабан»).

Та відмовився бути священиком отець Геннадій у своєму селі.

І не тому, що так до вподоби припало йому далеке місто, – бо селом своїм не гордує, не цурається ні вил, ні лопати, були, до речі, в нього і задумки щодо відомого в недалекому минулому парку… І не тому відмовився, що тримає зло на людей, – бо не може тримати його, оскільки священиком є від Бога. Тут інше. Як свідчить Писання – «не має пошани пророк у вітчизні сво­їй» (Євангелія від святого Матвія): як йому сповідувати товари­шів по школі, з якими разом і по деревах лазили, і по степках бігали, а бувало, і непослух чинили? Адже нічим не різнився від інших, – хіба ось вірою своєю… То як же сприймуть його як священика товариші і ближні його?

І став отець Геннадій священиком у моїх Скоморошках. І за­звучало у храмі наше рідне слово, від якого неправомірно були відлучені такий довгий час, – згадаймо, що й перші апостоли «сповнились Духом святим, і почали говорити іншими мова­ми» (Діяння), аби проповідували Слово проміж різних народів, а ще перше послання Св. апостола Павла до коринтян: «Дякую Богові моєму, – розмовляю я мовами більше всіх вас. Але в Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших на­вчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!» Не забував отець Геннадій слова материнського, віри батьківської ні в технікумі, ні в інституті, де навчався до визначення свого шляху земного. Зберіг він і слово, і віру і коли був членом Української респу­бліканської партії, і в Духовній семінарії, і в послідуючі дні…

Не можу сказати, що маю великий досвід у спілкуванні з проповідниками, однак на мене справило враження, що отець Геннадій не уникає непростих питань, про які й досі суперечки не вщухають. А ще те, що він не так намагається переконати у диспуті, як підтримати. І нагадує при цьому слова Назарянина: «…Не прийшов кликати праведних, але грішників до покаяння» (Євангеліє від Святого Матвія). А до сприйняття Бога прихо­дять по різному: хто через обрядовість (як наводить «Повість врем’яних літ»), хто Словом Одкровення переймається. Хто (вертається до Нього у храмі, хто під вечернім зоряним зводом, хто – напроти сонця, хто в серці своєму… По різному прилуча­ються люди до Таїни. Запевно одне: час безбожників відходить у Лету. І згадується молитва: «Боже, прости мені провини мої, вільні і невільні. Як хочеш і знаєш, спаси мене…»