Віталій Борецький для антології “Подільський краснослов” (2021)
ВІТАЛІЙ БОРЕЦЬКИЙ
Борецький Віталій Васильович народився 31 січня 1981 р. в с. Нова Гребля Калинівського району Вінницької області. Закінчив філологічний факультет Вінницького державного педагогічного університету (2003), аспірантуру цього ж вишу (2006). Вчителював. Наразі викладає у Донецькому національному університеті ім. В. Стуса. Кандидат філологічних наук (2008).
Поет. Автор книг лірики: «Любов первозданна» (2002), «Ключі до тиші» (2004), «Гербарій янголів» (2009); публікацій, у т. ч. з мовознавства і літературознавства, у пресі та колективних збірках. З 2010 р. – упорядник альманаху «Експрес «Молодість».
Лауреат літературних премій ім. М. Коцюбинського (2012), «Кришталева вишня» (2006), «Подільська пектораль» (2005), член журі фестивалю «Підкова Пегаса» (2010), конкурсу «Малахітовий носоріг» (2012).
Член НСПУ з 2005 р.
Проживає у м. Вінниця.
«Наші молоді поети не поспішають публічно клястися в любові до України; чим так надуживалося попереднього часу, і то у спрощених публіцистичних формах. Вони, скажемо так, окультуреніші та глибші. Такий і Віталій Борецький – інтелектуальна творча особистість з широкими зацікавленнями».
Анатолій Подолинний, 2002
«Інтонаційна цілісність, у якій не зраджує жодна нотка, всього кілька разюче точних порівнянь та метафор – і постає поетична картина з глибокою внутрішньою перспективою. У ній не помітить найменшого ґанджу навіть прискіпливе око професіонала… Майже повна відсутність слідів учнівства, прямого і прихованого наслідування зразків, теж свідчить на користь професійної зрілості, яка, зрештою, від віку не залежить… Творам Борецького властиве густе – аж до тісноти – поетичне письмо., і воно мимоволі викликає з пам’яті віршовані збірки його земляка-односельця з Нової Греблі Калинівського району Євгена Гуцала. Вони теж надзвичайно густо населені реаліями, хоч їм і бракує Віталієвої лаконічності».
Віктор Мельник, 2002
«Міркування про сенс життя, про місце людини у світі, про пошук взаєморозуміння між чоловіком і жінкою по-новому зазвучали у творчості автора. Космічність у його поезії накладає особливий відтінок на світ, у якому, щоб вижити, потрібно творити».
Анатолій Загнітко, 2004
«Поетизує світ людських почувань, красу мистецтва, намагається осмислити земний і космічний простір».
Анатолій Подолинний, 2008
«Третя книга вінницького поета Віталія Борецького має назву саме «Гербарій янголів», і принаймні це сумнівів точно не викликає, як не викликає сумнівів і те, що він Поет. При чому з великої літери, і це відчуття не зникає від початку книжки до її закінчення… Для Віталія Борецького дуже важливо бути в контексті, в сучасній інтелектуальній поезії, яка вирощена на найкращих зразках традиції».
Василь Пастушина, 2010
«Віталій Борецький – поет інтонацій та рефлексій, діткливої радості, позаграничного болю та ментальної свободи, абсолют якої досягається за рахунок двох вертикалей – світового трагісу й несподіваного катарсису, горизонталі обсервації навколо них… А тому вірші Віталія Борецького не є абсолютно доступними на смисловому рівні, їх треба перечитувати, адже там не одне смислове поле, а кілька, це навіть – поліполярність».
Ірина Зелененька, 2019
І ТИ СТОЇШ У НЕБІ ПО КОЛІНА…
* * *
Відлітати димам, повертатися –
Птаствами.
Небо в гості до вікон приходить
Туманами.
Це – моя аніма.
Крапля соку кленового пізнього –
Тризною;
Немовля перелякане
Завтра – оракул.
Глибнемо, робимось іншими –
Нішами;
Спотикаємось, плинемо
Глиною.
Це – моя сінема.
Бозя
Гріючи ноженята пухкі,
Одне – в африканській,
А інше – в азійській пісочниці,
Наліпив малий Бозя, – бо так йому хочеться, –
Чоловічків із глини собі.
І приходить щоденно і дивиться:
Той – кривий, той пропав, той поліг,
А Він все підпирає милицями:
«Я люблю і дотворюю їх…»
І любить людей, і любитиме,
Хоч у них все не те, все не так…
А Мама Його невидима –
Безпричинність і Пустота.
Спалення ДʼАрк
Жанна була ще дитиною
Й одягалася в чоловіче.
Не сексі чи трансі дивна,
А крізь пекло бігла у вічність.
З димом і деревом демоном
Язики облизали тіло.
Dark сусідською мовою – «темна»,
Що під кінець засвітилась.
Ланцюги не дозволили танцю,
Револю́ – забрала весілля.
Ще жодні лампади Франції
Не живилися кров’ю й сіллю.
Збіглись голодні й незрячі
До пекельного булерʼяну.
Таких цілунків гарячих
Ще діви Європи не знали.
Розбрелися дими-каторжани,
Земля зробилась поживною –
І зросли із попелу Жанни
Жанетки, жасмин і жоржини…
Пасажири дощу
Пасажири дощу. У півсні не розгледіти лиць.
І будинок твій Ноїв, й попереду сорок ночей.
Ти – в кімнаті, у ніші, тривожно лежиш горілиць;
І порожній твій чат, й не запрошено на ковчег.
Телефону боїшся, бо в ньому мовчать
Пасажири дощу – гості дальніх водоймищ і тиш,
І майбутньої віхоли. У вікно твоє дихають,
А ти тут, над малюнком сидиш.
Цілу ніч понад містом високі біжать павуки.
Одна мить до руки…
І нервово рахуєш хвилини,
Й не втрапить твій ключ до шпарини.
Ти від них не затулишся домом,
В них немає імен, а є тільки покликання – ОМЕN:
За собою ховати біду…
Примари не кидають тіней,
Тому не зчуєш, як осінньо
Зі спини підійдуть.
* * *
Сонне птаство змахнути з чола,
залишити за контуром речення й речі,
щоб зійтись у цнотливих лугах
і занурити лиця в пахкий понадвечір.
Та на вічнім приколі в життя:
все по колу – гіперболи й тропи.
І веселики-вірші летять
з Батьківщини – у присмерк Європи.
* * *
Стає прозорим і зникає дах,
і ти стоїш у небі по коліна.
Розкручується, входячи у віно,
благословенна хата на медах
Кульбаб і глини. Пристрасть, а чи страх
тремтять тобою? З моря на долину
Морганою пливуть мої уста,
ввижаючись то снігом, то жасмином.
Впустила до казкових володінь
невинна ти, бо я в усьому винен,
що поцілунок – вже світанок днів,
Глибокий і тонкий, мов пуповина.
Не зруш його: тут проросте дитина,
її знайдуть опівніч, при воді…
* * *
Давні речі і фото
стоять на тих самих полицях,
в на них, наче пил,
тисяч доторків сіра печать.
Нові друзі приходять,
запитують, дивлячись в лиця,
старі друзі приходять,
сідають в кутках і мовчать.
Хто давно чоловік,
той планетам по крові залізний,
хто усе перемите
Навскіс замалює дощем,
той душею поширша –
вмирати ніколи не пізно:
хай приходять наступні
і більше побачать ще.
Нічна партія в шахи
Вікторії Гранецькій
Коли скінчиться мантра «Ом-ом-ом-м-м»
І чітки memory зависнуть на останній,
Шукай дахами скай… Що треба двом?
Питання.
Ти, що ночами мацаєш стіну.
Спитай гарнецьку і непосполиту,
Якщо й тоді не втямиш, що робити, –
Запропонуй їй партію нічну.
І розпочни, і вийди за поля
Із дошки – у волошки, очі Єви.
Сміється Свейзі, мов останнє стерво:
– Стріляй!
Кислотністю дощів, машин, комах
Стріляй у неї. Оком, тіком, нервом.
Кружляй її за спинку королеви.
Кусання ліктів,
піт холодний…
мат!
Батькові, Василеві Максимовичу
Батько малював картину.
Я малим дивився, стояв…
Народилися попереду корівки, а далі –
народився туман у гаях, а ліс –
такий чорний, що майже нема.
Раптом почався дощ і до нашого ганку
попросилися зайшлі дівчата,
батько вийшов і пензля поклав,
а з недомальованої картини
усміхався-білів ненароджений день.
А потім прийшов,
малював і поклав свій останній мазок –
і картина стала такою, як я думав,
що буде завжди.
Та коли я у спеку захеканий вбіг,
задивився на неї – і вона посмутніла.
На картини почався дощ і стало невидко.
Тільки дівчата змокрілі десь,
чулося, бігли
і хлюпали сукні об стегна пружні,
зливався дзвіночком їх сміх.
Повісили її під стелю, і я мріяв:
виростатиму і краще роздивлюсь,
пірну головою в незвіданий бір
батькового дитинства
з картатим лататтям на луках.
Та коли залишали будівлю,
кинули картину в куток, і вона
одразу стада своєю зменшеною копією,
і кілька корівок поділось кудись.
І затулили картиною дірку високого даху,
перекособочивши її десь аж під небо.
І я подумав: картина затуляється від нас,
як дощова дівчина, обриси якої
стали чіткі у змокрілій одежі.
А ще я подумав:
то дитинство піднялося вище,
і не розгледіти ні корівок,
ні дрімучого бору,
що чорним вже став полотном.
Як дзеркало, повернуте од сонця до вітру,
батькова картина перейшла
з білого простирадла у чорну кору
і загоїла спогад.
* * *
Хлопчики два із мойого дитинства
бігли в дорослість
відважно змінити на краще весь світ
і придумати ліки безсмертя батькам.
А заодно шукали у хащах росяних їжаків,
слідкували за кимсь так сміливо, немов на війні;
збирали кольорові камінчики й скельця,
мов хотіли всотати у себе
прекрасність Землі і ніколи вже не розгубити.
Гойдалися в кублах кленових,
стріляли з луків насуплене небо…
Ранок вигулькував на велосипеді
та кликав кудись.
Ноженята худі провертали під себе кулі великі –
кругле подвір’я, і завулку вигин, і обрис земний.
Раптом у цій найпрекраснішій дивній війні
один хлопчик став дорослим
й опинився з іншого боку.
А другий трохи посумував –
а тоді й собі став таким.
І коли вони зустрічаються,
то згадують все усміхом,
боячись своєї серйозності.
Тільки крізь сон я до брата,
а він до мене
підходимо малими і мовчимо біля ліжка:
«Тобі не соромно, дядьку!
Такий великий, а світу ще не врятував».
Моєму дідові,
найкращому в світі сільському музикантові
Борецькому Максимові Івановичу до 80-ліття
Дідусь Максим був максималістом,
Захоплювався Огінським і Лістом
і так тісно прицмокував цигарку,
Що, здавалось, утягне крізь неї саму сутність світу.
А як крепко грав на баяні – немов уостаннє,
А після футболу казав: тримай м’яч над головою –
Це Сонце, отак покрутись. Тут – Меркурій,
Он, де бабуся, – Земля, там на городі її орбіта.
Така живуча й кругленька. Її німець мало не вбив,
Коли крала у шкоді торбину зерна, для молодших братів,
Та вона не злякалась, стиснула у жменьці зернини
Й народила п’ятірко дітей,
Посадивши в глухому селі буйне дерево роду.
Дід Максим облітав свою Кіровку на велосипеді,
Такому ж сухому і крепкому, як і він сам.
Тільки білий кашкет над цигаркою блимав,
І кружляли закохані села під старенький баян.
Дідові картини висять у приватних кімнатах,
Але він був таємний художник:
Підробляв документи, і штампи, і гроші –
Та не розбагатів – рятував бідолах й вивертався із перипетій
І сміявся страхові в очі.
Діда слухались скрізь кулемети і кулі:
Він їх брав (не його) і збивав за півгони цигарку.
Від в лататті ясних берегів до небес
Простелився ясний полонез,
Не зосталось у тебе легень для пісень.
Ти тепер розглядаєш крізь хрест
З-під землі кольорові зірки і планети,
Що розкидав круг мене й пішов, я ж несу уперед.
Оригамі
Час вгинає усе, що ми написали,
музику скрипаля видуває із зади.
Бо не втямиш більшої таїни,
ніж затемнене слово ВОНИ.
З чотирьох сторін світу загни –
і полегша в руці
на летючого змія
так схожий конверт, вже не твій.
Як нема чим означити дні на землі, –
паперові роби журавлі,
з кольорового – біле роби,
Бумеранги журби:
чайки твої невертальні
і вертальні мої голуби.
* * *
Білий колір білизни
При лампі на спраглій шкірі.
Як на скатерті ждана тризна
Чи як фата на весіллі.
Зовнішньо і внутрішньомʼязово,
Підшкірно і внутрішньовенно
Пуповину життя зав’язано,
Недремно і недаремно.
Не чорний, не беж і не хакі,
А – біле по шкірі із шовку…
Мов риба, зачеплена гаком,
Тріпочешся срібно-мокра.
На стінах, на стелі, на тілі
Танцюють тіні і врода –
І пелюстка спадає біла,
Коли ніччю ближче підходиш.
Степ
Заходиш у воду згойдати тонких журавлів,
Що злетіли не тут, бо заходиш у степ, як у воду.
Захотілося осені крові, а я весь болів,
Як розіпнутий степ, але ти була біла на вроду.
Кораблі-кораблі, чом нема вас в оселі моїй,
Чом ракети злітають, не взичивши плоті й у мене?
В ім’я Батька і Сина і Духа стриножено коні в імлі,
Значить степ – у молитвах й у дзеркала оці зеленім.
Серед степу трилисник призначу собі до грудей;
Прикладаю листочок до Лебедя, неба, дитини.
Хай засну чи прокинусь не знати й не відати де,
Лиш повз ліжко моє перейшли б кобзарі з України.
* * *
Після дитинства
я нахиливсь
над літачками й зміями –
та й усіх відпустив.
Так високо
вже вкотре народився –
поділив суху гілку
на сопілку і пісню.
* * *
Не боялася кохання
Вглибину –
Бійся ж тепер, мавко рання,
Полину.
Бо тулитимеш синочка
Од людей,
Мов надірвану сорочку
До грудей.
Від кохання – аж до згуби,
Аж до зла.
Бійся води, що по губи
Наросла.
Що вже й кухоль глибше броду
Аж гуде.
Закриває високу воду
Од грудей.
Ні в хрещення,
Ані в купіль
Не лягай –
Шукатимуть руки-струпи
Бе-ре-га.
* * *
Я б тебе почекав,
якби цей випадковий метелик
не підсипував
срібний пилок
в коліщата годинника.
Я б тебе полюбив,
та любов чоловіча
смертельно травмує
твою цноту,
тілесну ледь-ледь.
Я б тебе полюбив,
якби Бог не посмів
відпустить твою душу
У тіло людини.
* * *
Вже сім разів сурмили віщі сурми,
Але так само дихає трава.
Закінчується світ, мені не сумно:
Я слухаю його високе «фа».
Залізо – буде, як просохне крові,
Сіль наросте, як звітриться сльоза.
Якщо хрести над нашим узголов’ям,
Значить собори – десь за нами. За…
Усе, що ми можемо…
Наосліп долонями босими
у закривавленість осені,
у недокрівʼя зими…
Через літа мохіто,
крізь травинку допите,
уже й не згадати весни.
Ми угору з костуром пішки,
не земні, а горішньо-грішні –
обличчями хижими й схожими,
хоч трохи і божі.
Хочемо пити крайнебо
тільки, коли упадемо,
або коли наглим спокоєм
у землю по очі закопані.
Усе, що ми можемо, –
ніжно й тривожно
згорнути всі книги і пабліки,
скрутившись гниличкою-яблуком,
зволоживши висхлу кору,
сповзати слідами равликів,
що рушили на зорю.
Humanite
Трикутні губки квітів і дітей,
Майбутніх мам надії неостанні…
Хай стогне, стигне, та не перестане
Humanite…
Після латань начищено латунь:
Щоденні марші, мати і солдати,
Що Азію, червону, мов манту,
Розчісують до крові і до нафти.
Цнотливі й давні ареоли-гори
Соромляться, тремтять над океаном,
Бо стільки стерто, але скільки й створено
Кораном. Кров’ю. Крицею. Екраном.
Червоних, жовтих, чорних, трохи білих
Країн, цивілізацій і людин –
Нас, шість мільярдів, стільки років бігло
Куди?
В саму любов. Високим Океаном
Земля заплаче й чорну кров зітре,
Де ми – рожеві губки, а не рани –
Humanite…
* * *
Форматуючи втомлену памʼять,
Пропустивши нетрями і стежками
Нас у дорозі до Свого…
Мовчать ліси тисячу літ до й після того.
Вмирають і народжуються тільки птахи й голоси.
Я на світ не просився, а Тебе попросив.
Тепер тану, тону й попід тинню
Ношуся зі світом – слабкою дитиною
І прошу собі довгого й дивного:
Дай мені дивного й довгого
Перебування і тиші.
«Да не не похитит мя неготоваго»,
А тільки, коли у вірші.
Моєму Енніо Морріконе
писати – вище, ніж дихати, –
і сльози висохнуть,
не діставшись поверхонь:
то плачуть вітри
за тими, хто не пам’ятає,
що таке музика…
лускають пуп’янки квітів,
показуючи Бога,
кровоточать в надії жінки,
а птахи не співають на вітрі…
лиш, підіймаючи крильця,
роздмухуючи пір’їнця, –
оголюють кольори…
життя ковзає,
не торкаючись суті,
та якщо придивитись,
то птахи, і квітки, і жінки
вже давно вчепилися нотами
хто в дерева, хто в землю, хто в дитину,
відважно і точно,
і чекають народження Енніо.
Нетутешній
Із розбухлого живота,
Повторивши всі коди і види,
Ти протиснувся, зойкнув, увидів:
Синьота, сумота, самота…
Бо, здається, бував уже скрізь:
Томом, атомом, тілом – вічністю…
Ти, в матерію втягнутий крізь
Материнську трубу космічну.
Ти готовий, коли ні з ким,
Коли звíзди проколюють сутінь,
Своїм вухом, морським і пласким,
Нетутешні шепóти учути.
А допоки утямиш, куди,
Повертань дочекаєшся заки,
Залишаєш віршовані знаки –
Самозгортні сади і сліди.
Як же пухко лягає сніг…
Мов жнив’я, мов жони, мов жмені –
І лицем, ще земним, ще зеленим,
До Своїх повертаєш, до Тих.
* * *
Од небес до плеча –
Несходима печаль,
Лист хребта змалював кривизну.
Глибина, а чи вись
Не спізнав, помоливсь…
Може, засну.
Догорає озон,
Воскреса Мезозой:
Сосни – риби минулих морів.
І не зна, чому нам
Трудна пам’ять дана.
І нести нам її, і горіть.
І носив, і горів…
Мов троянда вітрів,
Я на Захід, на Схід засинав,
Бо пізнав біль і шал –
і подушка-душа
то в сльозах, то в стисканні фаланг.
Ніч зчорнить краї крил
Журавлям, а дзьоби
Вмочить точно в заграву ясну,
Мов у серце руде.
Знову дань, знову день…
Може,
проснусь.
Антиген
Тиша зозулина, бо вже за літо, за далі.
Вечором – червоно, яблука, прілість і дим.
Я сповідаюся саду і заповідаю:
Долі не дай мені – тайни солодкої дай-но,
Щоб не дізнавсь, не пізнав, не знайшов, та ходив.
Вітряно, витри-но сльози повітряні й витримай,
Втримай, а потім роздай все своє й дороге.
Не затулити раменами, рамами, римами
З антиматерії антиземний антиген.
Дощ над верандою з книгами… Стукає клен
В шибу червону – й тебе розпросторить всередині.
В кожну клітину укладено, в вену уведено
Рідний, прошитий, проклятий, та мій антиген.
Душу-позлітку торкати, плекати і плакати…
Лезо до шиї щодень – лиш у піну вмочи.
Коди цупкі нам пороблено, введено, вкладено,
Серце волає до Бога: «Чому Ти мовчиш?!»
