Вінницькі письменники в гостях у ліцеїстів

21 березня 2025 року. Коли ми з ВАДИМОМ ВІТКОВСЬКИМ прийшли на зустріч з учнями Вінницького ліцею №22 на запрошення учительки ТЕТЯНИ АНДРІЇВНИ ДЕРЖАВЕЦЬ (до речі, уродженки рідної Вадиму Борівки), то були майже шоковані тим, що нам належить зустрітися з учнями 3-х (!!!!!) класів. Бач, заздалегідь не поцікавилися, а, отже, й відповідно не підготувалися. Про що будемо говорити з малюками? Чи відповідає рівень тематики нашої видавничої продукції, а також тематика історії і війни їхньому дитячому рівню?

Як же ж ми помилялися!…Розмова в актовому шкільному залі з третьокласниками про книгу (як вона пишеться і народжується в друкованому вигляді), про дитячу творчість, про славетну древню історію Вінниці та її Старого міста, де знаходиться 22 школа, справжнє учнівське містечко, в якому навчається понад 1700 учнів, а кожен клас має 3-4-рівневі паралелі, зрештою, про теперішню війну і теперішніх «дітей війни», виявилася і зворушливою, і цікавою, і повнокровною. Старанно тягнучи руки, діти запитували нас, повідомляли нам щось, кидали слушні репліки.

А вислухавши нас, пішли у свою «інтелектуальну атаку»: зачитували власні твори, серед яких було навіть своєрідне й цікаве есе. Його написала ЗЛАТА ЄГОРОВА. В ньому придумана Златою героїня 8-річна Маргарита розпитує маму, татуся, бабусю й дідуся про Україну, а в їх відповідях – різноманітні цікаві факти і про батька космонавтики Сергія Корольова, видатного вченого Ігоря Сікорського, і про наш плодючий чорнозем, і навіть про те, як каже Маргариті бабуся, що нашим борщем традиційно пригощають іноземців, та ще дерунами, варениками, галушками та іншою смачною всячиною. Про весняний настрій і любов до України читали свої вірші сестри-близнючки АЛІНА та ДІАНА КОВАЛЬЧУКИ , АНДРІЙ ГОРОДНИЙ.

ВАДИМ ВІТКОВСЬКИЙ попросив у маленьких авторів оригінали їхніх творів і пообіцяв, що вони стануть експонатами в майбутньому літературному музеї Вінниччини, над проектом якого клопочеться нині обласна письменницька організація.

Третьокласники вразили нас своєю шляхетністю. На зустріч з нами вони усі прийшли у вишиванках. Як каже Тетяна Андріївна, почувши, що в гості до них прийдуть СПРАВЖНІ письменники, дітки дуже цим зацікавилися, дехто навіть запитав, чи можна буде до письменників…. доторкнутися. Останнє проявилося при прощанні: хлопчики гуртом підходили до мене і Вадима і чемно запитували, чи можна нам подячно потиснути руку. Це рукостискання стало немов символічним обрядом, що завершив небувалу, просто фантастичну для нашої уяви зустріч.

Як мало ми знаємо наших дітей! Як рідко вдивляємося в обличчя тих, кому завтра передамо Україну!