Віктор Мельник для антології “Подільський краснослов” (2021)

ВІКТОР МЕЛЬНИК

Мельник Віктор Іванович народився 5 жовтня 1958 р. у с. Краснопілка Уманського району на Черкащині. Закінчив Вінницький педагогічний інститут (1984). Майже усе його життя пов’язано з журналістикою. У 2016-2018 рр. – перший заступник голови НСПУ. У 2014-2016 рр. і з 2018 р. – секретар НСПУ.

Поет, прозаїк, перекладач, критик. Автор багатьох видань, зокрема збірки лірики, від дебютної «Просто вірші» (1991) до останньої поки що за ліком «Під Вітошею» (2019); дві збірки віршованих літературних пародій; детективний роман «Двійник невідомого контрабандиста» (2005); документальні, публіцистичні та есеїстичні твори; книги літературної критики «Віддзеркалення» (2006), «Рефлекси» (2009), «Відближення» (2010); сотень публікацій різних жанрів у періодиці та колективних виданнях. Упорядник творів Ю. Гринюка, М. Трублаїні, Т. Н. Ланге, П. Крижанівського, В. Тарноградського. Перекладач зі слов’янських, германських мов, зокрема книг Дж. Фаулза з англійської, поетів Білорусі, Болгарії, Польщі, Хорватії, Чехії, Польщі. У перекладі болгарською вийшла власна книга «Ескізи на воді» (2013), окремі твори іншими мовами. Видавав всеукраїнський літературно-мистецький журнал «Згар».

Лауреат літературних премій «Кришталева вишня» (1995), ім. С. Руданського (1998), М. Коцюбинського (2006), Я. Дорошенка (2013), Є. Гуцала (2016), П. Тичини (2018) та інших. Учасник і лауреат кількох європейських літературних форумів і фестивалів.

Член НСПУ з 1996 р., член НСЖУ.

Живе у м. Вінниці.

 

«Автор найбільше полюбляє вірші-строфи, написані як у традиційному ключі (себто, в силабо-тонічній віршованій традиції), так і в модернових формах (верлібр, білий сонет)… У Віктора Мельника це таке імпресіоністичне малювання/зображення почуттів; дуже лапідарне, його глибина не в метафориці чи наспівності, а у змістовній наповненості пережитого/відболеного почуття любови».

Євген Баран, 2007

 

«Його інтимна лірика, часом дуже скупа не тільки на промовисті тропи, а й загалом (улюблена форма В. Мельника – поезія-мініатюра), відлунює мовчанням. Наче після кожного рядка – три крапки».

Оксана Шалак, 2007

 

«Віктор Мельник – один із найрезонансніших серед нині живущих подільських поетів, а за широтою літературного поля він поза конкуренцією…Семантична вмотивованість й інтелектуальна наснаженість – стовпи поезотворчості Віктора Мельника. Поет цікавий виразною «неподільськістю», ємністю й лаконічністю, а також – «неподільністю».

Віталій Борецький, 2008

 

«Треба ще раз наголосити на фаховості критичних суджень Віктора Мельника. Він має ґрунтовну філологічну освіту, добре знає українську літературу, особливо трьох останніх десятиріч, опанував класичну і новітню зарубіжну літературу, історію літературної критики, володіє літературознавчим інструментарієм, про що, зокрема, свідчить його вільне оперування відповідною термінологією, арсеналом засобів критичної думки. Отже, не боїться висловлюватися власне критично, завважуючи, скажімо, маргінальну тематику або штучну ускладненість письма чи вплив літературної моди на незміцніле письменницьке обдарування».

Анатолій Подолинний, 2010

 

«Мені неабияк імпонує манера Віктора Мельника подавати опрацьований матеріал: толерантна іронія, так само, як і стримане захоплення, видаються зваженими і чітко дозованими; фільтр емоційної суб’єктивності, причетність до сучасного літпроцесу – наповнюють тексти про книги колег необхідними родзинками власних спогадів, фрагментарними враженнями від особистих зустрічей з літераторами, про твори яких йдеться».

Юлія Броварна, 2011

 

«Встигнути» за багатожанровим (чи не найбагатожанровішим нині з-поміж літераторів-вінничан?) В. Мельником рецензентам непросто».

Михайло Стрельбицький, 2011

 

«Філософська, пейзажна й інтимна лірика В. Мельника є способом розмірковування над особливостями творення у світі і творення в мистецтві, що вдалося реалізувати саме за допомогою легкої ескізності та своєрідного гостро експресивного й подекуди примхливого зарисування словом».

Ірина Зелененька, 2012

 

«Поділля в нарисах Віктора Мельника – край воістину благословенний, рідне місце культури, при чому не лише української, а фактично всеєвропейської… Нариси, що склали книжку, писалися впродовж двохтисячних років, але зібрані разом утворюють нову концентричну якість, новий актуальний факт культурного життя Поділля».

Олег Соловей, 2015

 

«Чим причаровують вірші Віктора Мельника? Після знайомства з книгою «Будиночок з вікнами в ліс» підсумовую для себе, що лірика є чимось серединним між традицією і модерном. Себто автор пробує власні метання між сповідальністю та метафоричністю пересадити у сучасний ґрунт… Але у випадку з віршами Віктора Мельника маємо дещо інше: наявність урбаністичних мотивів у тіснющій сув’язі з генною пам’яттю сільської природи. Перші переважають, але углиблення свідомості у споминання додає йому неординарної барви».

Ігор Фарина, 2019

 

АКВАРЕЛЬНІ КАРАВЕЛИ

 

* * *

 

Коли останні амбіції

дотліють в холодній ватрі,

Коли останнім обов’язкам

підпишеш останній чек,

Залишаться два багатства,

в миру небагато варті, –

На здачу від долі отримані

дві карі монетки очей.

 

* * *

 

Часи недосяжні, коли забуваються втрати,

Склерозний годинник заплутавсь між днів і годин.

І букви з паперу змітає, мов крихти з церати,

І пам’ятників опливає важкий стеарин.

 

Часи недосяжні, де слово – покинутий цвинтар,

Спресована пам’ять, що кришиться з легкістю скла.

І не зупиняється, строчить божественний принтер,

І сиплються букви – без імені, дати, числа…

 

* * *

 

Торкаєшся мови, як глини,

І ліпиш епохи й світи,

Немов проявляєш світлини –

Й у кожній ховаєшся ти.

 

Твій автопортрет – на іконі,

На світі – сліди твоїх рук…

Кружляє у божих долонях

Орбіти гончарний круг.

 

* * *

 

Усе певніш і впевненіш! – до дна.

Сплива майбутнє в каламуті слави:

Одною кров’ю скріплена рідня –

Росія, Україна.

Каїн. Авель.

 

* * *

– Хто ми в юдолі віку,

Що заблукав між плах?

– Мислячі порошинки

На всекосмічних вітрах.

 

* * *

 

Вкотре в вікно задивлюся і знову

Сотні розмов у думках відмовчу.

Сірий листочок б’ється, мов човен,

На узбережжі вітру й дощу.

 

Ніч напливає, мов плями мазутні,

Поза дощами – важка непроглядь.

Що принесе недалеке майбутнє –

Навіть Кассандра воліє мовчать…

 

* * *

 

Проклятий знак первородної вади,

В світі, безгрішнім і многогрішнім,

Легко дається уміння вбивати,

Важко – уміння писати вірші.

 

* * *

 

І дзвін трамвая (хочеш їхать – платиш),

І дзвін церковний – наче дзвін монет.

І місяць, як в альбомі нумізмата

Непроданий останній раритет.

 

* * *

 

Тиха свічка – ручка чорноброва –

На шибках віконних вірші пише.

Стелить голос стежечку для слова

В чистому повітрі, в чистій тиші.

 

Вийдем на затемнену веранду –

Ані звуку з вулиці, з долини.

Зятьки чутно, як по винограду

Xодить дощик кроками краплинок.

 

НА БАТЬКІВЩИНІ

 

Чи ми стрічались – вже й не пам’ятають

Ні гребля, ні дорога, ні стежки.

В повітрі іншім інші пролітають

Сполохані прибульцями пташки.

 

І на запущеному стадіоні

Під наглядом лінивих голубів

В футбол ганяють хлопці незнайомі

Проти команди буйних бур’янів.

 

* * *

 

Від заношених слів, неслухняних, як пальці з морозу, –

Від пустого повітря, де очі відсутні твої,

Від скляніючих рим перейти незворотно на прозу –

Й написати про те, як помруть восени солов’ї.

 

Написати, як голос зника за сухими снігами,

Як скріпитиме явір важкі перестуджені сни

Під нахабний мотив, під мотив горобиної гами, –

І навіщось чекати,

Навіщось діждатись весни.

 

* * *

 

Стихає траси реактивний рев,

На обрії згасає дня палітра,

І цвіркуни – акціонери літа –

Стрижуть купони в темряві дерев.

 

Дім пада в ніч, неначе в шахту кліті,

Коли вагою троса обірве

І звук останній злякано завмре

У тиші – антрацитнім моноліті.

 

* * *

 

Світило зійшло і погасло,

Зірок залишивши гарем,

І тишу нічну, ніби чорне масло,

Різати можна ножем.

 

* * *

 

Обминаючи вулик-вокзал,

По-серпневому метушливий,

Тракторець тягне бочку з пивом,

Мов повзе велетенська оса.

 

* * *

 

Десь на споді небес розігрітих

Вже народжуються холоди.

Це на осінь міняється літо,

Мов шари морської води.

 

* * *

 

Спинився на кручі у простір задивлений сонях,

І тепле повітря тремтить над холодним Дністром.

То залишки літа до моря течуть у каньйоні,

І ліс кучерявий чека на осінній погром.

 

ДАЧА НА ЗГАРІ

 

Я тут один,

I буду якнайдовш.

Нікого не чекаю, бо й не кликав.

До мене в гості прийде тільки дощ

І нігтиком постукає у шибку.

 

Згас телефон.

Останні із новин

Тепер принести може тільки вітер.

Балет вогню покаже лиш камін,

Немов доісторичний телевізор.

 

В МОГИЛЕВІ-ПОДІЛЬСЬКОМУ

 

На краєчку країни, в осінніх краях,

Де асфальтом пливуть жовті човники листя,

Де повітря п’янить, як молдавський коньяк,

І всміхаються вулиці смагляволиці,

 

Де призахідне сонце сідає в Дністрі

І полоще волосся у стругах холодних,

Де той берег пришила стібками мостів

Голка з ниткою в пальцях господніх.

 

* * *

 

…І входиш в першу зустріч, як в невідому ріку.

Не входиш – пускаєшся берега і дно з-під ніг вимиває,

І знов не знаєш, чи випливеш крізь бистрину стрімку…

…І хтось так само пускається назустріч тобі – навзаєм…

 

* * *

 

Сліпнуть слова, як у горлі німого,

В грудях осіла свинцева осмутав.

Так, як тебе не любив нікого

І – знаю точно – любити – не буду.

 

Час не спиняє, як звільнені води –

Вічні борги, що ніколи не сплатим.

Вперше в житті небажання свободи –

Вперше свобода здається прокляттям.

 

* * *

 

Коли над містом ніч зімкнеться

І згасить вулиця вогні,

Твій дім – твою малу фортецю –

Вартують квіти на вікні.

 

Невипадковий перехожий,

Навпроти них притишу крок –

Та зірко зиркає сторожа

Крізь чорне дзеркало шибок.

 

Освітять мимолітні фари

Сувору варту – й кануть в ніч.

Одна все ж потай із-за штори

Махне пелюсткою мені.

 

* * *

 

На твою долоню трояндний жмутик

Покладу – і завмре рука.

Розцвітаєш назустріч. Та тільки смуток

З погляду не зника.

 

Вийду в вересня темні нетрі.

Проведеш очима мене.

І сховаєш усмішку, немов монетку,

В чорне нічне портмоне.

 

* * *

 

Нічого на гострі слова не сказав,

Вирішив мовчки піти.

Надворі шипшина схопила рукав,

А я оглянувсь – чи не ти.

 

* * *

 

Ще на кілька годин

я приїду до того райцентру,

Де нема суєти,

де помітний одразу чужак,

Де в обнімку стоять

силуети костьолу і церкви,

У змілілому озері

перевернувшись навспак.

 

Ще на кілька годин,

щоб пройти по ламкому асфальту,

По якому щодня

пробігають твої каблучки,

І забрати у пам’ять

цей день і розмову печальну,

Недоступну усмішку

і стриманий порух руки.

 

* * *

 

Не на останній межі,

Не в переддень смерті,

Просто: прибрати в душі,

Як прибирають в церкві.

 

Вийшовши в гамір і чад,

В світ цей – велике вбивство,

Знати: в душі свіча

Світить рівно і чисто.

 

* * *

 

Якщо колись не стане України –

Дніпро й Говерла згублять імена,

В пустелях мови ляже тишина

І плеєри не тьохнуть солов’їно.

 

Ввижається майбутнє, як мана:

Міста, де в небо скаляться руїни,

Степів осиротілих кураїни

Ріка свинцева часу обмина.

 

Сяйне надія – іскорка комети,

Мов на завмерлих біцепсах планети,

На цвинтарі засніженім Карпат.

 

То Космос, не напружуючи сили,

Як жменю глини в глибину могили,

Прощальним жестом кине зорепад.

 

* * *

 

Горизонт – ніби шабля ввійшла

І хлюпнуло червоним.

Так лягає кривава імла

За чекістським загоном.

 

Так згоряє покинутий дім,

Щоб туди – більш ніколи,

І по ночі – по чорній воді –

Розбігаються кола.

 

І нікого – хоч вічність гляди,

Встрягши оком у темінь.

Розчинились у травах сліди

І тіла в чорноземі.

 

* * *

 

Малюнка рентгенівського негатив:

В повітря прозорому тілі

Чорніють дерева, як бронхи курців,

На тлі заметілі.

 

Сніги білокрів’ям пульсують довкіл.

На зиму? Назавжди? Не взнати…

Тополі над шляхом із глибу віків

У траурній варті.

 

Погляну крізь сутінь – ні фар, ні вогнів.

І раптом заблимає, дальня-предальня,

Як свічка в невиднім небеснім вікні,

Зоря поминальна.

 

* * *

 

Така чистота – у душі джерела,

У вітру з прозорої далі.

Такими очима дивитись могла

Богиня печалі.

 

* * *

 

Гусне в ніч синьота вечорів.

Тьма нечутно стікає по даху,

Лиш поскрипує в’яз угорі.

Мов колеса з Чумацького Шляху.

 

Приглядаєшся: «Їдуть чи не…»,

Усміхнувшись собі мимоволі.

Раптом хтось невидимий сипне

Чи то зорі, чи пригорщу солі.

 

ДОРОГИ

 

1.

Вирвалась, як стріла

Із тятиви горизонту.

І там, де захід пала,

Застрягла в мішені сонця.

 

2.

Через вічні стомлені степи

Видивом, що скраю неба виникло,

Тягнуться поламані стовпи,

Як несправні сонячні годинники.

 

* * *

 

Всесвіту передосінній клаптик.

Гусне сонць жовтогарячий мед.

І лягають в кошики галактик

Виноградні кетяги планет.

 

* * *

 

Кілька годин по літі –

Кілька годин осінь.
Гілочкою в верховітті

Вітер листочки косить.

Ніби в розверстім небі

Розпочалась путина –

В срібний павучий невід

Б’є золота рибина.

 

Спокій – Всесвіт не дише.

Десь у глибинах слуху

По вересневій тиші

Літня блукає муха.

 

* * *

 

На синім акварельні каравели

Везуть на схід поклажу дощову,

І там, де балка килим тиші стеле,

На зиму косять коники траву.

 

* * *

 

За шибками раз-по-раз прольоти листків золотих.

То по-змовницьки осінь підморгує – знову і знову.

Ще нема холодів, ще не скоро появиться сніг.

Розгризає в каміні вогонь пересушені дрова,

І скрутились клубочком утома й печаль коло ніг.

 

Ледь напруживши тишу, прогупа некликаний гість,

Тільки не одізвуся, не встану йому відчинити.

Не чекаю нікого в будиночку з вікнами в ліс –

Ненадійному прихистку у безнадійному світі.

Золоті пролітають хвилини. Життя падолист.

 

* * *

 

Скінчилась буря – з гиком навмання

Помчала десь, мов королівська свита.

Лиш на горищі хлипа вітреня –

Не може плащ від цвяха відчепити.

 

* * *

 

Небесні прориви осяють на мить

Тонкий снігопадовий штапель,

Ялинку – сріблястий лісний сталагміт,

Що виріс із місячних крапель.

 

І – темінь пообіч камінна без меж.

Душа – непідйомною ношею.

І вічно не знаєш: дійдеш – не дійдеш

До ранку печерою ночі.

 

* * *

 

Наждачний сніг повітря гострить.

На білім – різко – темні пальта,

Як букви на газетних шпальтах.

Згори вглядаєшся у простір,

 

І проступають Буг, і острів,

І на долоні мосту – авта…

Наждачний сніг повітря гострить,

На білім – різко – темні пальта.

 

Вологі полиски асфальтів

Немов дряпнули кігті монстра –

Взялися кригою, і пальці

Від перших зашпорів мороз тре.

Наждачний сніг повітря гострить.

 

У КЛІЩЕВІ

 

Віктору Рибачуку

 

Окрай села, де снігу й тьми без міри,

Де в мури тиші звук не проника,

Записуєш – і губишся в думках

Про світ в лещатах віри і зневіри.

 

Вогонь, якому кинули офіру,

Переблиски нотує на шибках.

Окрай села, де снігу й тьми без міри,

Де в мури тиші звук не проника.

 

І все ж душа вчуває сторожка,

Як в берегах, неподалік подвір’я,

З-під криги до морів тече ріка,

Немов змія, що виповза зі шкіри,

Окрай села, де снігу й тьми без міри.

 

* * *

 

…І раптом підходить твій поїзд метро –

Так швидко, що часу нема на прощання.

Всміхнешся. Махнеш. Колихнеться перон.

І ти пробіжиш за вагоном останнім.

 

У пізню годину тут мало людей,

І я через скло за тобою простеже.

Чотири хвилини – і мій підійде.

І рушить за хвилю у бік протилежний.

 

* * *

 

Так статись не мало: надвоє

Життя розділивши, лежать

В полях між тобою і мною

Кордони, як слід від ножа.

 

Надвоє – на «віриш» й «не віриш»,

Надвоє – єдина душа.

Печуть у сліпому повітрі

Слова, як сліди від ножа.

 

І все ж під невидимим небом,

Вразливе, як вогник свічі,

До тебе, до тебе, до тебе

Зривається серце вночі.

 

* * *

 

Скептично позира Всевишній

На ліліпутів коло ніг,

Коли змагаються, хто вищий,

Хмарини й гори в низині.

 

* * *

 

Тут проходила зима,

Наслідила-насніжила,

Білим просторінь прошила,

І ні з ким не подружила,

І пішла кудись – сама…

 

У ЛІСІ

 

За квітнем прийде солов’їносвистень.

Мінятимуться спекотень і грозень.

Багатствами сипне золотолистень,

А пограбують вітрень і морозень.

 

НЕ ПИШЕТЬСЯ

 

Загублюсь в софійському щоденні,

в самоті, у гаморі міськім.

Дівчинка, що звалася Натхненням,

невідомо де,

невідомо з ким…