Василь Кобець для антології “Подільський краснослов” (2021)
ВАСИЛЬ КОБЕЦЬ
Кобець Василь Дмитрович народився 4 листопада 1943 р. у с. Слободище Іллінецького району на Вінниччині. Закінчив Львівський національний університет ім. І. Франка (1972). Працював у журналістиці, очолював у 2002-2005 рр. Вінницьку обласну організацію НСПУ. Займається підприємницькою і громадською діяльністю, меценатством. Голова ГО «Конгрес української інтелігенції Вінниччини» (від 1996 р.), головний редактор журналу «Собор», керівник обласного літературного об’єднання ім. В. Стуса.
Поет, прозаїк, публіцист. Автор десятків книг, зокрема понад 20 збірок поезій – від дебютної «Жайворонки в серці» (1974) до книжки «Сторожові вогні» (2016); романів «Юрський горизонт» (1985), «Не осуди свого кохання» (1991), «Уренгойський циклон» (2013); кількох повістей, книг публіцистики та збірок для дітей; вибраних творів у 12 т. (2010-2018). Укладач і видавець низки колективних видань, а також книг інших авторів. Сотні творів різних жанрів надруковані у періодиці.
Кавалер відзнаки «За заслуги перед Вінниччиною» (2016). Лауреат літературних і громадських премій ім. М. Трублаїні (1974), М. Коцюбинського (1986), І. Огієнка, І. Богуна, М. Стельмаха (2012), В. Забаштанського (2017).
Член НСПУ з 1975 р., член НСЖУ.
Живе у м. Вінниці.
«Поезія і вся діяльність мого земляка Василя Кобця органічно пов’язані з рідною Вінниччиною, з її культурним буттям і творчими потенціями. Він уміє знайти свої незаяложені слова, щоб художньо освоїти і поетично висловити непроминальні загальнолюдські цінності й почуття, болісну й діяльну любов до рідної землі, своє відкриття світу природи, примат духовного над матеріальним, чуття справедливості, людської і національної самоповаги».
Михайлина Коцюбинська
«Василь Кобець – поет, прозаїк, громадський діяч, голова Конгресу української інтелігенції Вінницької області. Мабуть, нема такої загальнонародної події чи справи, які не відбилися б у поезії цього талановитого поета. Мені здається, що в тяжкі часи утвердження української державності саме такі твори здатні допомагати нам не розчаруватися у своєму національному ідеалі, не втратити моральних орієнтирів, перебороти незлагоди й чвари в нашому складному житті».
Дмитро Павличко
«Лірика його запальна, тендеційна і тривожна, декому може видатися анахронізмом у смузі меркантильних інтересів зматеріалізованого аж до карикатурності суспільства. Чіткі і переконливі рядки про українську сучасність, про долю односельчан і водночас про становище людини взагалі, коли над нею чатує рабство і панує кривда».
Григор Мовчанюк
ЛЮБИТИ – МАЛО, ТРЕБА ЗАХИЩАТИ!
ПРИЙТИ В ЦЕЙ СВІТ…
Прийти в цей світ, прийти і зрозуміти,
Збагнути до травинки, до роси.
Коли згорю, душа моя освітить
Цей віщий світ тривоги і краси.
Прийти в цей світ, але прийти не гостем
До званого обіднього стола.
В цім світі жити все-таки не просто,
Якщо ти постаєш супроти зла.
Прийти в цей світ – зробить його добрішим,
На крихітку малесеньку бодай,
І вже добра на світі стане більше,
І нагло в дім не вломиться біда.
Прийти в цей світ – прийти в його майбутнє,
Що в колосі, у слові, у зелі…
Прийти в цей світ – зорею спалахнути
Над небосхилом рідної землі.
1986, Вінниця
ШЕВЧЕНКО – ДЛЯ УСІХ СТОЛІТЬ
Шевченко – наш. Він – для усіх століть,
Він – як Ісус Христос для України.
Візьміть його вогню, хоч крихітку візьміть
І з цим вогнем виходьте із руїни.
І стане вам певніше на душі,
Засвітиться вона свічею в храмі.
Його слова – освячені ножі,
Вони болять народові, як рани.
Шевченків біль. Він протинає нас.
І гнівом вибухає в кожнім слові.
І крізь віки іде сумний Тарас
Предтечею в терновому вінкові.
Сліди кайданів бачу я щораз
В тобі, в мені і в нашій Україні.
Ще виє псом у наших душах раб
І норовить упасти на коліна.
Чогось благати…
Блазню мій дурний,
Не вір царям, апостолам при владі
І не бери данайські їх дари.
Бо що дари?..
Це – кров, і гнів, і зрада.
Хай кожен з нас подумає собі:
«А що ж бо я зробив для України?
Чи я горю, страждаю в боротьбі,
Чи повзаю по-рабськи на колінах?
А що ж бо я? І звідкіля мій рід?
Чи я не осквернив свойого роду?»
Лице Тарасове на тій сумній зорі,
Яка зійшла з тривог мого народу.
Свободи гірч…
Свобода не п’янить –
Такі часи, підступні, ненадійні.
Тому й Шевченко стомлений не спить
І в дзвони б’є – їх чути в Україні.
Шевченко – наш. Він – для усіх століть,
Він – як Ісус Христос для України.
Візьміть його вогню, хоч крихітку візьміть,
І нас вже не поставлять на коліна.
Народ наш не поставлять на коліна!
1989-1994, Самбір – Агіа Тріада (Греція)
ЛИСТ ДО БРАТА В МАРІУПОЛЬ
Чи дійде до тебе лист, чи ні,
Але я тобі про все напишу,
Бо нема кінця страшній війні –
Нас Московія ще довго не залишить.
Ти вже знаєш, що батьків нема,
І помер наш «вовк північний» – Трося,
Той, що в тундрі вижив, і в торосах –
Залишилась братова сама.
Маріуполь. Скільки теплоти
Він мені навіяв! Не забути.
«Стан-3600», мости,
Крани у порту, гарячі будні.
Чебуреки у твоїй сім’ї,
І твоя Марія, що із греків.
Теплі й рідні світлячки мої,
Стримані і мудрі, люди гречні.
Маріуполь згадую, як рай.
Нині ж Маріуполь кровоточить.
І війна між нами.
Вибирай!
Проти кого? З ким? Чого ти хочеш?
Ти давно «рускоязичним» став,
І по-нашому не вміють діти й внуки.
Що ж, така наївна простота:
Просто так, мовляв, а не з принуки.
Як же далі, брате, будем жить?
Як же цей «Домбас» нам душу виїв!
«Мотороли» ненавидять Київ,
«Гради», брехні, ненависть – на нас.
Оживіть, братове, душі й глузд:
Не зросте на териконах воля,
Вже за «шеломянем» ваш Союз –
Терняки московські в серце колять.
Треба нам з’єднатися в борні
І забути зради і образи.
Ми з тобою, брате, на війні.
Будьмо разом, щоб ніхто не вразив!
31 травня 2015, День Святої Трійці
ГОСТИНИ У РАХНІВЦІ
Дмитрові Стусу
Приїхав син у татове село,
В Рахнівку, в рай, у татову стихію…
А що насправді тут було й цвіло?
А що сичало з підворіть, як змії?
Щось не таке, як у Шевченка, ні,
Прополото цей простір від ідилій,
Тому і строгий усміх ясенів,
Тому і злобні сили вже безсилі.
На все є час. Рости й перецвісти,
І перейти у землю, в інший простір.
Вулкан Рахнівський діє, не остиг,
Стихію цю впокорити не просто.
Та й сам Василь, що і гримів, і грів,
А ще довкіл – і люди Василеві,
Що он стоять біля його воріт,
Зібралися на віче, як у древність.
А дід Семен тут ясени садив,
З криниці теж його озветься голос…
Його літа, його важкі труди,
Отут життя творилось і кололось.
Отут і страх од сталінських іуд,
І тут податків пута і оброті,
Що ліс життя перетворили в зруб.
Спитали навіть, де це взявся зуб,
Зуб золотий у мужиковім роті?
А он Василька б’ють за колоски
І одбирають торбу до колгоспу.
Збирав отам, де стерні й будяки,
Бо завтра вже плуги пройдуться гострі.
Вони пригорнуть скибами усе:
І правду, й кривду, і людські надії…
Вусатий Сталін кров з народу ссе,
І жалять рідні і районні змії.
…А Стусів син приїхав у село,
В Рахнівку, в рай, де дідові джерела,
Де татове дитинство невеселе
Сплакнуло і… так хутко одцвіло.
19 вересня 2000, Вінниця
* * *
Стоїть Україна посеред зими,
Змерзла у ноги…
Стоїть незалежна, і не займи,
Бо поскаржиться Богу.
Невже не буде покути і каяття?
Скільки катів ще живе в Україні…
Стежка тернова твоя – це життя
І дороги, заплутані і нерівні.
Там стоїть Мазепа Іван,
Там – Петлюра, а там – Бандера…
З цих таємних блаженних нірван
Ще постане істинна ера.
Стоїть Україна посеред зими,
Боса, бо чоботи вкрали…
А тим часом з палаців та із тюрми
Звучать заздравні хорали.
20 вересня 2000, Вінниця
* * *
Боже мій, яка між нами віддаль!
Не помітив я свої літа…
Стільки у житті своєму звідав –
Не питай!
Стільки звідав, а не знаю досі
Найпростіших істин у житті.
Вже поволі котиться під осінь,
Хочеться побути в самоті.
Як же сталось?
Ти, як завірюха,
Налетіла, душу обпекла.
Я не вірив. Я стояв і слухав.
Це – не ти, а музика була.
Ти звучала музикою Ліста,
Юна, незахищена, свята,
І палила остороги істин,
Сонячно цілуючи в уста.
Пізно я це захмеління звідав,
Тільки ж думка мучила одна:
Боже мій, яка між нами віддаль!
Сивина…
1985, Ірпінь
СЛОВО ІВАНА ГОНТИ ПЕРЕД СТРАТОЮ
Ви вже зійшлися на моє судилище?!
А я іще, панове, не готов!
Я ще не все поріддя ваше винищив,
Не попрощався з шовком корогов.
Жалкую, що не все у мене впорано,
Не мав часу, бо все бої, бої…
Іще закрячуть і над вами ворони,
Коли нагрянуть козаки мої.
Вони ось-ось впадуть на ваші голови,
То ви вже там вирішуйте самі:
Чи краще вам на палях бути голими,
Чи із одежі щось собі візьміть.
Вже й затремтіли, як листки осикові?
Тремтіть, кати, народ вам не простить!
На ваші голови таку він зброю викував,
Яка до помсти має ненасить.
А я вже там, на тій незримій віддалі,
Де смерті, як такої, і нема.
Але ніхто із вас про це не відає,
Там лиш витає вольниця сама.
І не лякайте шаблею чи кулею,
Бо смерті я, панове, не боюсь.
Лиш руки розв’яжіте, ясний крулю,
То, може, на прощання дам вам дулю,
Та спершу Україні помолюсь.
1989, Самбір
* * *
Латаття, ластівки і ласти…
Забутий берег. Тоне звук.
І ластівки з твоєї ласки
Мене по імені зовуть.
Немов приручені. Не вірю.
Вони од тебе не летять.
Над ними і не владен ірій,
А тільки магія латать.
Їх вабить біле царство лілій
Та ще, мабуть, твоя смага.
Втомились трохи. Сонце сіло,
Згубилося у берегах.
Одчалить човен. Сплеснуть весла,
У сутінь одгорнувши день.
І місяць срібне перевесло
В серпневі роси покладе.
1980, Одеса
ПРИ СВІТЛІ НОВЕЛ ЄВГЕНА ГУЦАЛА
Тільки б тиша. І дитина тупцяла.
Тільки б свічка – світла ж то нема…
Скибка хліба і новели Гуцала,
І зима холодна – не зима.
Тепле літо, у любистку скупане,
Враз наповнить хату – благодать!
І понад солом’яними купами
Нерви павутиння затремтять.
Ну й письменник, наче знає магію –
Спраглий серпень у зимі воскрес.
А тепер скажіть, що я вигадую,
Що в селі нема таких чудес.
От і є, коли нема електрики,
Коли Київ чує, та мовчить.
Ми, живучі і терплячі скептики,
В літо повернулися на мить…
Тільки б тиша. І дитина тупцяла,
Світ січневий снігом замело…
Гріють душу нам новели Гуцала,
Світить в хаті рідне їх тепло.
1998, Трускавець
ЛЮБИТИ БЛИЖНЬОГО…
Любити ближнього так просто,
Вода, і хліб, і сіль – навпіл.
І геть підступне все і гостре,
Слова бездушні і сліпі.
І все, що ранить, все – до схову,
Нехай собі сконає зло,
Щоб нашу душу загадкову
Чим ранити вже не було.
І наче й так вчинили, наче…
Та ось рвонуло, як вулкан –
Чиясь душа надривно плаче,
Чиясь потрапила в капкан.
І знов питаєм: хто і нащо?
Хто має зиск у дійстві цім?
Мов камінь, пущений із пращі,
Летюча помста б’є у ціль.
Любити ближнього…
Л ю б и ти,
Як Бога, бо ти й сам, як Бог.
Тобі в його подобі жити,
Творити світ свій і любов.
Любити ближнього. Хто може
Навчити нас, як не самі?
Дійти до цього мусить кожен,
Немов до вогника в пітьмі.
5 березня, 2011, Шарм-ель-Шейх
* * *
Я посіяв на камінні радість,
А вродила туга і печаль –
Найвірніший друг учора зрадив…
Жаль!
Жаль та й жаль.
А що мені від того?
З кожним роком множаться жалі,
Начеб я не в злагоді із Богом,
Що ростуть оці гризоти злі.
Але ж якось треба жити далі,
І зневіру відганяти геть,
І оці печалі нерозталі,
Що мов крига чи тверді, як жерсть.
Дні і ночі… І зусиль доволі,
Але на камінні сію знов.
Вірю я, що на моєму полі
І надія вродить, і любов.
5 березня 2011, Шарм-ель -Шейх
ТРИ ТОПОЛІ НА ОБРІЇ
Три тополі на обрії,
Наче тризуб зелений,
Наче долею обрані,
Богом благословенні.
Їм викручують руки,
Гнуть вітри навіжені,
Грізно каркають круки,
А вони – незнищенні.
Три тополі високі
Тут ростуть, як на подив,
Стугонять їхні соки,
А життя в них – як подвиг.
Бо хижацькі сокири
Войовничі і гострі
Не приходять із миром,
Не приходять у гості.
Мусять жити тополі
У тривозі щоденній.
Три тополі у полі,
Наче тризуб зелений.
23 серпня 2009, Одещина, с. Базар’янка
ГРАЙ, БАНДУРО!
Грай, бандуро, звечора і зрана!
Ти звучи, як мій народ, звучи!
Ти моя чарівна і кохана,
Тільки в цій стихії не мовчи!
Бо кому там нині до бандури?
І не модна, давня і стара.
Вік такий жорстокий і похмурий.
Страх!
Але ти звучи, напружуй душу,
Щоб не обірвалася струна.
І тебе, співучу, не задушать,
Ти на цілий світ мені одна.
Грай, бандуро, славо невмируща,
Як Перепелюк, як Вересай!
Просвіти цю українську пущу!
Воскреси!
Воскресни!
Не вмирай!
1 грудня 2012, Вінниця
* * *
Любов. Тривога. Біль і зрада.
Чекання. Сумнів. Стогін. Сум.
Куди? Із ким? Чого заради?
І де тут правда?
В чому суть?
Питання ці, як град, як відчай
Чи як дошкульні батоги,
Навідліг б’ють мене без свідчень
За неповернуті борги.
Любов – не гра.
Любов – дорога.
Тут не зблукай, а ні – спитай,
Щоб не блукати тяжко й довго.
Звичайна логіка, проста.
Любов карає і возносить,
В багно тручає і на трон.
Любов не знає заборон.
Буває, як жебрачка просить.
Любові, кажуть, все підвладне,
І страх, і старість, злість і гріх.
Ніщо не стане на заваді
В любовній пристрасті і грі.
1 грудня 2012, Вінниця
СУМНИЙ ЕТЮД
Слободище. Човник край упусту.
Далі – «баня», спалахи дерев.
Осінь наша свого не упустить,
Осінь літо в зашморги бере.
Десь пасуться коні на тім боці,
Мовчазні, голодні, не іржуть.
Випасають із травою стронцій
І в загрозі істини не ймуть.
Будуть так служити і старатись,
Віз тягнути і терпіти теж.
Батіжки по плечах, крики й мати.
Хто тут – хто, ніяк не розбереш.
Коні й люди у ярмі чи шлеях.
Гайда, гей!
А спинимось коли?
Може, під вечірньою зорею,
Як труна опуститься углиб?
1 грудня 2012, Вінниця
БАЛАДА БАНДЕРІВСЬКОГО ДУХУ
Кажуть недруги: «Це вже минуща ера,
Син священика із Калуша…
Ну й що?
Провідник, оунівець, Бандера!
Загорніть його в глибокий «щовб».
І, мовляв, нікого не дратуйте,
Прошуміло це лихе ім’я,
Що завдало українцям трути.
Як тепер очиститися, як?
Як очиститись, скажіте?!
А від чого?
Від його любові і вогню?
Завше з Україною і з Богом,
Німчуру громив і москальню.
Тільки б Україна не в кайданах,
Тільки б їй не закривали рот.
Щоб земля оця, що Богом дана,
Нація наївна, бита, гнана
Згуртувалась у граніт – народ.
Це минуще?
Але хто з нас дужче
Любить Україну, як Степан?
Той краде, а той бездушно душить,
Наче полонянку у степах.
Той талує нашу мову світлу,
Той в сексотах, той у холуях!..
Той, як злодій, продає по світу
України золоте ім’я.
Не брешіть, що це минуща ера,
Вже, мовляв, не час для цих «бандер».
Час минущий? Але хто тепер
Піде у загони до Бандери?
Хто із нас сягне його висот?
Може, ви підкажете, герої?
Може, й вам уже закрили рот
П’ятикуттям зірки золотої?
До Бандери ми не доросли,
Самостійні, служим на догоду.
Добре, що на скопищах золи
Все-таки ми бережем свободу.
12 листопада 2012, Вінниця
ПЕРШОКЛАСНИЦЯ
Вйо, ви, коні!
Гей, воли ледачі!
Змерзнете у ноги!
Гайда, гей!
Хазяює і спішить, неначе
Вже потоп і утікайте геть.
За дійничку, вже корову доїть,
Струмені в дійницю: дзір та дзір!
Кролик здох. І це вже непокоїть,
Втерла сльози, та й гайда надвір.
Коням дай!
У ясла вкинь вівсянки,
І корова обізвалась: «Му-у-у!»
Отака-то коловерть щоранку…
Ну, а більше поратись кому?
Мама вчора поламала ногу,
Тато сторожує цілу ніч…
Набридає все-таки, їй-богу,
Набридає наче, але й ні…
Смажить «баранці» із кукурудзи,
В торбу їх. А торбу – на плече.
Ще б зварити суп з гороху – й буде!…
Жаль, надворі мокрий сніг січе.
Ой, роботи, каже, до «хороби»,
Хата, школа, набридає вже,
Розписатися навчилась «К о б и ц ь»
І відкраяла науку, як ножем.
Потім – заміж.
У сімнадцять – мати.
Наречений в неї – сирота.
Двієчко дітей найперших втратила,
А шістьох уберегла. Отак!
Хто ж вона, ця загадкова фея,
Заслужила на таку хвалу?
Щохвилини дихаю я нею.
Нею і страждаю, і живу.
Хто це, хто?
Вже інеєм взялося
На надгробнім камені ім’я…
Це – вона, школярка стоголоса,
Мама-першокласниця моя.
20 листопада 2012, Вінниця
НОСТАЛЬГІЯ
Лиш ти одна, мені одна лиш ти,
Мій палиш сон і душу мою палиш.
Микола Вінграновський
Вогнисте сонце вигляне, як лис,
Але до курника й не суне носа.
Заплутає проміння поміж листь,
На нас, мабуть, дивитиметься скоса.
Бо спалено у сварці стільки слів
І стільки хмизу, ревнощів і болю,
Що я вже й сам до вуглика зітлів,
Переболів, перестраждав тобою.
А ти все палиш мою душу й сон,
Либонь, тобі цих інквізицій мало.
В тобі давно моє єство розтало
Чи перейшло у теплий дух осонь.
Це так було, але перецвіло,
І я тепер сумую без ілюзій –
Затихла пташка у густім галуззі,
У ностальгійнім затишку «було».
Та вірю я, що той вогнистий лис,
Крім курника, в твою загляне хату.
І ти на мене скоса не дивись,
Бо ж недаремне я тебе засватав.
20 листопада 2012, Вінниця
МАМИНІ ХРИЗАНТЕМИ
Сніг з небес летить на хризантеми,
Тягнуться до сонця і цвітуть.
І коли уже надворі темно,
Їм у руки холодно, мабуть.
Сонце грає роль тепла і світла,
А насправді – крихточка тепла.
Та струмить у квітах дивна сила,
Від якої й мама розцвіла.
Сива моя мама недаремно
Струшує із квітів теплий сніг,
Співчуває мама хризантемам,
Марить ними навіть уві сні.
Каже, що забрала б їх у погріб,
Щоб не змерзли. Та не треба, ні,
Бо гартується залізо на вогні,
Квіти перетерплять зимню пору.
Листям і землею їх накрити,
Щоби їхні ноги у теплі.
Витерплять і будуть квіти жити,
Як терплячі люди у селі.
21 листопада 2012, Вінниця
ПЛЕКАЙТЕ МОВУ
Як парость виноградної лози
Плекайте мову…
Максим Рильський
Плекайте мову!
Начебто й плекали,
І колискові діточкам співали,
Як мишка в котика украла сало,
Та головного дітям не сказали.
Казали: мова – диво калинове:
І лагідна, співуча і чудова,
Неначе вишиваночка святкова,
Як дівчина, красуня чорноброва.
Казали: мова – це душа народу,
А інколи брехали на догоду
Вождям, політповіям говірким
І, врешті, добалакались таки.
«Рускоязичні» нас окупували
І прапорцями звідусіль обклали.
Ми головного дітям не сказали,
Що рідну мову треба захищати
Словами, кулаками й автоматом.
Бо мова в нас не просто запахуща,
Вона – це воля,
Наша правда суща.
Вона – ріки могутня круговерть.
Вона – жива!
А нам без неї – смерть!
І нам би нині сущим пам’ятати:
Любити – мало, треба захищати.
Бо що ж виходить: пісеньки співали,
А головного дітям не сказали.
23 листопада 2012, Вінниця
ПОЛІНА МАСТОРАКОС
(Уривки з повісті «Діаманти для апельсинової змії»)
Автобус, заповнений в основному дівчатами, відправлявся з Києва вдосвіта. Такий собі строкатий квітник.
– Девочки, приготовьте паспорта, – перед притихлим дівочим товариством стояв широкоплечий молодик, нахабно оглядав кожну, проходячи по салону. – Ну й мордочки у вас, – звіряючи фотографії паспортів з дівочими обличчями, зауважив провідник. – Полный Голливуд!
Поліна почала розпитувати дівчат, хто куди їде і з якою метою. То в одної дівчини випитувала, то в другої, де вони житимуть, на що сподіваються? Виявилося, що це були дівчата з інтернатів, сироти, безробітні, дехто відверто хвалився, що зароблятиме інтимними послугами, вже є домовленість із їхніми провідниками. І це Поліну насторожило: куди вона потрапила, куди її завезуть?
Без усяких пригод пройшли митницю Вадул-Серет на українському кордоні, проскочили й румунську сонними, а вже перед грецькою автобус опинився в болгарських лісосмугах та виноградниках.
Там їх, у цих болгарських преріях, прийняла інша команда пристойно одягнутих, при галстуках хлопців.
– Дівчата! – першою вдарила на сполох Поліна. – Нас везуть на продаж!
– Дура, заткнись! – присадив старший групи на ім’я Івайло. – Мы сейчас будем проходить через таможню! Паспорта у меня. По сто долларов… сдавайте лично мне. Понятно?
– Нет, непонятно.
– Чо тебе непонятно, Масторакос?
– Консул сказав: чотириста доларів пред’явиш на таможні.
– Там предъявишь само собой, а здесь предъяви мне. Или ты хочешь мне свою письку предъявить?
– Нахаба, збоченець.
– Смотри, как лучше! Дело твоё: или-или!
Івайлові хтось із компанії дорікнув за те, що він заграє з дівчатами. Сто баксів в «общак» – і крапка! Нема часу з ними шури-мури!
Та все ж Поліні, щоб не галасувала і не видала цей підозрілий рейс, Івайло віддав їй паспорт. І сказав, щоб сама проходила митний контроль, і сама за себе відповідала. І таких, як він сказав, «хитрожопих» можуть відправити назад в Україну, бо щось дуже підозріла особа.
Дівочий гурт розворушився, кілька чоловіків, які їхали в цьому ж автобусі, запротестували: поводиться з ними, як з худобою, харчі вже закінчилися. Неподобство! Двері зачинені наглухо, троє молодиків, як ті пси, чатують, аби хто не вислизнув назовні. Та й хто вислизне, коли паспорти в чужих руках?
Дівочі голоси заскиглили врізнобій:
– Хоч з автобуса випустіть, попісяти!
– У мене вже трусіки мокрі!
– Це ж треба, невігласи!
А болгарин Вайло одразу їх і присік:
– Оправляйтесь в автобусе! Сполоснём!
– Варвари!
– Ты чё, крошка Барби! – шваркнув до Поліни Івайло. – Если не хочешь неприятностей, то сиди спокойно.
Автобус все ближче добирався до грецької митниці.
Спинилися в лісі. Болгари змилувалися і дозволили туристам, щоб ті поодинці виходили в кущі. Була вечірня пора. Поліна запропонувала дівчатам скластися, в кого що є з випивки й закуски. І, вдаючи безтурботних і задоволених, тимчасовими прикрощами, підсісти до хлопців і добряче напоїти їх.
Так і вчинили. Ще й попросили музику ввімкнути. Болгарську попсу. Шофер вже хропів, простягнувшись на двох сидіннях, інші стражі теж втратили пильність, почали залицятися до дівчат.
Та це послаблення тривало недовго. Вайло наказав негайно всіх закликати до автобуса й попередив:
– Через час наши люди ждут нас на греческой таможне.
– Паспорти віддай, Івайле! Де наші документи?
– Отдам паспорта, но предупреждаю: таможню пройдёте, потом – решим. Понятно?
Поліна, як тільки пройшла через митницю, заховалася між вантажними рефрижераторами. Дуже їй не хотілося повертатися в лапи нахабного Івайла та його болгарських хазяїв. Як загнана лисиця, оточена мисливцями, стукала в шоферські кабіни, але рідко з якої висовувалися сонні створіння, щось буркотіли незнайомою мовою.
І нарешті до неї озвалася заспана, скуйовджена голова з неголеним обличчям.
– Чего надо, красавица?
– Подбросишь? – благальний голосок сполоханої дівчини, мабуть, розбудив його остаточно.
– Девушка, куда тебя гонят?
– Сама себя гоню!
– Воровка, что ли? Или путана?
– Как не стыдно?
– Не стыдно, потому что путаны награждают нас, дальнобойщиков, то сифилисом, то гонореей…
– Ты думаешь, я перед тобой сразу разденусь? Я с тобой спать не собираюсь.
– Ну, нельзя пошутить, что ли?
– Ты откуда, парень?
– Оттуда, из Советов! Видишь, на борту «Совтрансавто». Из Москвы, милая, из Москвы. За портокалями еду.
– Портокаля, это что?
– Апельсины.
– Может, на Пелопоннес?
– Да, именно туда, в апельсиновую долину.
– Возьми меня с собой. А то меня Ивайло хочет в бордель отдать, как многих наших девочек. Они сейчас на таможне. Спасай!
– Ну, садись в кабину. В бордель я тебя не отдам. Слишком дорогой товар для борделя. Садись!
Поліна попросила шофера швидше «злиняти» з території митниці, бо будь-якої хвилини за нею можуть кинутися й повернути до гурту.
Потужний, голубого кольору рефрижератор з написом на бортах «Совтрансавто» вирулив з майданчика митниці і світлом фар врізався у темну ніч.
У дорозі познайомилися. Звати шофера Веніаміном, а простіше – Веня. Родом з Пермі.
– Чудесный край, пермский, – гордовито представляв свою батьківщину Веня. – Грибов, ягод, рыбы много, рыбалка отменная, но зимой, конечно, трудновато – тулуп, унты, утепленные сапоги…
– Лагерей там тоже много… Для заключенных край ваш серьёзно оборудован.
– Не знаю, не слыхал.
– А я знаю, Веня. Наш поэт Василий Стус был заключён в пермский лагерь, там его и убили…
– Как убили? В наше время убили?
– Ну, погиб он в карцере.
– А за что его?
– А ни за что. Строптивый был, любил правду и свободу.
– И я люблю свободу и правду. Так что меня за это в тюрьму?
– Он – поэт. Вся жизнь его – протест против насилия и обмана. Об этом и стихи его, в этом смысл жизни. Он и в тюрьме против советского режима протестовал. Академику Сахарову в Москву писал об этом, его книги выходили за границей. Большой и сильный человек, мой земляк Василий Стус.
– Откуда ты все это знаешь?
– Журналистка я.
– Да, слыхал, что все хохлы такие строптивые.
– Нами вся Сибирь, Колыма, Магадан засеяны.
– Да ты – националистка, бандеровка твёрдая…
– Ты, Веня, внимательней на дорогу смотри.
Листопадова ніч, густа й тиха, пливе над горами. Світло фар вихоплює похмурі кам’яні брили, які нависають над дорогою, і від того Поліні стає моторошно.
– Это гора Олимп, – говорить Веня.
– Здесь боги живут, – озивається Поліна.
– Не думаю. Они уже давно спустились к людям. Они среди нас живут.
Попереду блимають свічки каплички, вмонтованої у кам’яний грот. Шофер зупиняє машину, шпортається у своїх речах під сидінням, дістає свічку й несе її до каплички. Якусь хвилину стоїть перед ликами святих і свічками, перед олійними лампадками, засвіченими подорожніми, й запалює свою свічку.
Веніамін хреститься і каже:
– Дай, Бог, живым домой вернуться.
– Неужели так опасно в дороге?
– Да, опасно. Все может быть.
Після Олімпу Поліна по-іншому оцінювала оцю, на перший погляд, просту роботу шофера Веніаміна з Москви, який доставляє рефрижератором цитрусові з Греції до російської столиці. Оповідав, що на такі рефрижератори нападали в Болгарії і Румунії. Шофери цих машин зникали без сліду, а інколи їх знаходили то в горах, то в лісі мертвими.
Тривожною ставала для Поліни ця лагідна, тепла, оксамитова грецька ніч. Підступна й небезпечна, як затаєний хижак.
Поминули об’їзною дорогою залите світлом велике портове місто Салоніки, благополучно проїхали через тихе, менш освітлене місто Катеріні, знову ж таки зручною об’їзною дорогою поминули Ларісу і вдосвіта добралися до Ламії. Це була платна дорога з пунктами, де треба розраховуватися грецькими хілядами, і Поліна почувалася незручно – не заплатила за проїзд, тому й простягнула Веніамінові п’ятдесят доларів.
– Ты что, Поля, береги деньжонку. Она еще тебе пригодится.
– Неудобно как-то, Веня.
– Может быть, меня когда-то выручишь.
На просторій стоянці для вантажних машин далекобійників у Ламії зупинилися на спочинок.
– Ночевать где будем? – спитав Веня. – В отеле или в кабине?
– Я пойду в отель.
– А я останусь в кабине. На рассвете тебя разбужу.
Веня й Поліна снідали в кафеню, яке висіло над скелею, подібно до Ластівчиного гнізда в Криму. За кілька столиків від них весела й гамірна компанія вітала когось із своїх з днем народження. Чулася польська мова, російська, і в розмаїтий голосний мурашник вривалися й українські фрази.
– Наши, – кивнувши на компанію, зауважила Поліна. – Как они здесь оказались? Куда едут?
– Если ты не против, то я могу спросить.
– Спроси, Веня. Мне интересно.
Хлопець встав, підійшов до веселого гурту й розпитав про все, що цікавило Поліну. Тут же повернувся до дівчини й доповів:
– Едут на работу в Патру. Это разрушенный землетрясением город, там хорошо платят, примерно двадцать-тридцать долларов в день.
– Такие бешеные деньги?
– Ну да! В Греции особенно строителям платят прилично.
– Может, и мне с ними?
– Дело твое! А почему бы и нет?
Веня переговорив з хлопцями. Поліну покликали до своєї компанії галасливі будівельники, які намірилися їхати відновлювати землетрусом зруйновану Патру.
Хлопці, побачивши перед собою біляву, з розпущеним по плечах волоссям, з неймовірною синявою очей дівчину, на якусь мить розгубилися. Куди ж їй, такій статурній, звабливій – та й на руїни старої Патри?
Познайомилися. Старший групи – Богдан Колодій з Косова. З ним ще Ігор із Самбора, Станіслав – з Івано-Франківська, Броник – з польського Перемишля.
– Що вмієш робити? – діловито спитав Богдан.
– Прати, варити, штукатурити, саман робити і писати.
– Писати?
– Ну, писати ми всі вміємо.
– Я – журналістка.
– Звідки?
– Із Жмеринки.
– Ага, це як у тій пісеньці: «А поїзд йшов із Жме… А поїзд йшов із Жме… А поїзд йшов із Жмеринки в Європу.»
– Файна кобіта, – озвався поляк Броник з Перемишля. – Схожа на нашу Аню Герман.
– Просто-таки ляля! – прицмокнув Ігор.
Домовилися. Беруть із собою Поліну. Вона перенесла з кабіни вантажівки у мікроавтобус свій чемодан, дві сумки й вирушила з хлопцями до невідомої їй Патри.
Патра… Яка вона? У горах чи на рівнині? Чи близько до моря? Поліна, як тільки покинули древню Хіву (вона десь праворуч від головної траси), коли вже добиралися до Афін, коли їй крикнули привітальне слово чайки з порту Пірей, з якимсь неймовірно-тужним острахом задумалася над своєю поїздкою в Грецію. Ну, це правда: хотілося більше грошей мати, щоб і зодягнутися в наймодніше, свою хатинку збудувати, але вже не в затхлому яру, загадженому гноївкою річки Німої, а десь ближче до щойно демонтованого Леніна чи колишнього райкому партії. Щоб і до редакції, і до базару, і до автобусної близько.
У редакції наче й заробляла непогано. На ощадкнижку гроші вносила, а з продажу м’яса мама береже Полінині гроші у тайнику, хіба що єдиний Мустафа над ними чигає шулікою. Все норовить гроші до «общака», щоб вкладати у розвиток спільної справи. Та вже й вклали – сарай новий збудували, п’ять поросят на відгодівлю поставили. Нічого, поволеньки гроші потечуть і в її, Полінину, скарбницю.
Якось воно дивно: за вікном громаддя скель, глибокий каньйон Корінфської протоки, довгий міст через цю гігантську прірву, який залізними лапищами тримає два береги, пропливають сиві маслинові кучугури і жовті сузір’я з апельсинових дерев, а думається не про цю екзотику, а про ослизлу від осінніх дощів Корчовку, про здебільшого брудні й порепані від нечистот мамині руки. Для кого й для чого вона так натужується, наче та худобина? Для себе? Для Мустафи? Для своєї єдиної дочки? А чи варто так натужуватися, рвати жили? Щоб в якусь мить, не витримавши цього шаленого життєвого марафону, вмерти десь просто в дорозі? Жахливо! Невже у цьому сенс людського життя?
Думала й про Мустафу, відірваного від рідного чеченського дерева… Мабуть, не так уже й комфортно йому жити в чужій стороні, між чужими людьми.
Хижий він, як затаєний тигр, що вистежує свою здобич. Якось випадково, як здається Поліні, Мустафа завіявся у їхню Корчовку. Можливо, що й не випадково? Можливо, цей Мустафа не просто спустився з небес чи прибився до Корчовки із запилених життєвих доріг, а цілеспрямовано прагнув зустрічі з матір’ю Поліни, дружиною зниклого на чеченській війні Йорга Масторакіса?
А взагалі-то, роздумувала Поліна, якось несподівано у маминому житті з’явився Йорго? А сталося так. Мати зустрілася з ним на збиранні винограду в грецькому поселенні Старий Крим. Восени повернулася додому й повідомила батькам, що вона виходить заміж за грека.
– Нам тільки грека бракувало, – озвався суворий батько, – наче серед наших хлопців тобі пари не знайдеться.
– Не сватається жоден. Наче їм щось пороблено.
– Ну, та й вийдеш заміж за того грека, а далі куди?
– Коріння їхнє грецьке, то ми й до нього поїдемо. Там ще хата стара збереглася, сад апельсиновий.
– То це в селі?
– У селі. Агіа Тріада село називається.
Таким чином Полінина мама опинилася в Греції. Працювала на збиранні апельсинів у багатьох хазяїв, штукатурила, вівці пасла, косила трави по садах. Здається, й не жіноча робота оті твердющі трави косити, але мати вперто трималася заповіді: терпен – спасен, головне – не впасти на коліна, бо тяжко після того падіння зводитися. Та як старалася молода сім’я, як не впирався в роботі Йорго, надриваючи жили в будівельній бригаді, яка мала невеличку легкову машину – «фортіко» з відкритим кузовом для перевезення бетономішалки, трубчатих риштувань, мандруючи від села до села, від містечка до містечка, виливаючи з бетонного розчину стіни помешкань, одначе солідних заробітків не мав. Тому й через два роки Масторакоси повернулися в Старий Крим, де й застала батька пропозиція завербуватися на чеченську війну. Хто його завербував? Російські військові чи нескорені чеченці – хтозна. На чиїй стороні Йорго воював – таємниця. Але саме там він і стрівся з чеченцем Мустафою (правда, невідомо, в якій ситуації).
Греція дихала духмяними принадами кипарисів, моря, цитрусових садів, розчавлених на дорозі до ергостасій апельсинів. Тут була воля і сувора невідомість.
Перша неприємність на землі батькових предків Поліну Масторакос вразила саме в Патрі, в місті, яке в ці дні нагадувало великий будівельний полігон, де снували люди й машини, ненаситно гризли розвалини жовтороті пащі канадських екскаваторів-«катерпіллерів», наче слони, важко пересувалися підйомні крани японської фірми «Комацу». Все, що в ці дні творилося в Патрі, нагадувало фронтові дії. І група Богдана Колодія відразу вросла в цей двигіт і рейвах, озброївшись лопатами, ломами, тачками.
Для дівчат роботи теж вистачало, однак для роботи відібрали насамперед штукатурниць та малярів. І серед них була й Поліна Масторакос, яка наважилася застосувати своє колишнє ремесло, здобуте в училищі.
Ефендіко, якого настановили для нагляду за штукатурами та малярами, невдоволено бурчав: не такий розчин підготували і тонким шаром заштукатурили. Не годиться, треба ще раз пройтися. Новачки, бездари, ледарі!
– Як за нашими мірками, то все о’кей! – заступився за Поліну Богдан Колодій.
Ефендіко пояснив, що в Патрі висока температура, розчин швидко сохне, і якщо буде товстіший шар, то й триматиметься, а якщо тонкий, то згодом облущиться.
Добродушний, веселий грек, цей всюдисущий ефендіко, схожий на меткого шпака, заглядав у кожну дірку, до всього прискіпувався, тільки й зривалося з його уст: «Афто і не охі кало», що означало «це недобре»).
Тут же й взяв на список усіх штукатурів і малярів.
– Пос лєне? – спитав Поліну, що означало «Як тебе звати?»
– Поліна Масторакос.
– О, Поліна!.. Полі, пола… Полі ореа!
І ці слова означали: тебе багато і це прекрасно!
Ці слова Поліна Масторакос ще не раз чутиме від греків, які будуть захоплюватися нею, але це станеться згодом, коли вона збагне цю красиву й сувору грецьку стихію, коли вона, як те курчатко, вилупиться із своєї наївної шкаралупи і правдивими очима гляне на довколишній світ. І праведний, і грішний – напівзруйнований, необлаштований для нормального життя. Але в нинішній ситуації, коли високі будинки Патри хитаються, як паралізовані, коли довкола гул машин, скреперів, коли біля будинків старі й малі сидять на клунках, чекаючи машин, які переселять їх в інші райони Пелопоннесу, куди страшний сейсмічний удар не дістав.
У церквах Патри люди постійно моляться за тих, хто загинув під час землетрусу, за скалічених, які лежать у лікарнях.
Гуманітарна допомога, яка прибуває в ці дні з усіх кінців Греції, тут же доставляється з причалу в Патрі до постраждалих.
Ефендіко (звати його Спірос) наказує всім іноземцям, хто працює на ліквідації наслідків землетрусу, наполегливо вчити грецьку мову.
Поліна Масторакос вже завела загальний зошит, вписала туди сотню необхідних в роботі слів, як-от: «сувадзіс – штукатур», найчастіше вживаних фраз, як-от: «Просехете – обережно!», «войтіс – допоможіть мені!», «ферте му паракало» – принесіть, будь ласка, та інші вирази.
Дівчата й хлопці, які штукатурили будинок, хутко зосередилися й зробили так, як порадив ефендіко. Чорний грецький грак, оглянувши ще раз їхню роботу, прицмокнув.
– Полі ореа, Масторакос! (А це означало: дуже добре, Масторакос!)
І Поліна вдячно посміхнулася прискіпливому греку-ефендікові. Значить, її не виженуть, приживеться в Патрі.
Бригада Колодія жила в гуртожитку для малосімейних. Це й справді було більш-менш придатне для життя приміщення. Була тут спільна кухня з двома газовими плитами, раковина для миття посуду і стара шафа для посуду. Облущеної фарби на стінах кухні намагалися не помічати, щоб не псувати собі настрою.
Є кухня, є кімнатка в гуртожитку – дякувати Богу й за це. Платня за проживання прийнятна, отож можна жити й ні на що не нарікати. Нехай воно заяложене, пропахле підгорілим салом, олією, але все-таки для заробітчан скромний прихисток.
Поліні у Патрі сподобалося. За місяць вона заробила майже тисячу доларів. Гроші поклала на банківський рахунок, як і Богдан Колодій та його друзі.
За цей час двічі телефонувала до матері у Жмеринку. Мати бадьорим голосом сповіщала дочку, що все гаразд і на роботі, і в торгівлі м’ясом. Мустафа допомагає, навіть кілька разів у Москву їздив, але все-таки боїться, що земляки-чеченці з ним рахунки зведуть.
Редактор Яків Мішуріс привітання передавав, хвалив за те, що Поліна прийняла таке серйозне рішення поїхати в Грецію на заробітки. Все-таки для молодої журналістки це – розширення світогляду, нові враження, відкриття нових тем, життєвих обріїв…
Про що ти лепечеш, ситий і хитрий єврею? Який світогляд, які нові враження і нові теми? Людина змушена рватися у чужий світ від цих дебільних начальників, катів-міліціонерів, які кружляли над нею, намагаючись у будь-яку хвилину заклювати, звинуватити як підозрювану у злочині й віддати під суд, як того прагнули районні держиморди і їхній прислужник Льоня Капшук. Хтозна, може, вони й досі полюють на свою жертву. Зрештою, Поліна Масторакос тікала від злиднів, безправ’я, від затюканої і приниженої Корчівки, куди навіть сонячні промені пробивалися пізніше, ніж у центрі Жмеринки.
І що міг корчовським мешканцям допомогти їхній сусід, якого називали хто магом, хто ворожбитом чи знахарем, чим міг полегшити їхню долю унікального таланту чоловік Михайло Маслюк, який колись підкував блоху золотими підковами й надіслав генеральному секретарю ЦК КПРС Леоніду Брежнєву?
Які флюїди щастя могли зійти з кремлівської зірки чи й самого Кремля, вигравійованого на зернині? Чхали вони всі і на мага, і на майстра, і на оцей убогий люд, що тіснився біля корчів старих дерев затхлої Корчовки, підливаючи себе гноївкою із власних стаєнь та сечею із власних нужників.
Поліна пригадує, як не раз заходила до свого дядька-«націоналіста» Григора Мовчанюка й, гортаючи книги Грушевського, Донцова, все розпитувала, якою дорогою піде колись Україна. Невже завжди в злиднях житиме народ, чому спалив себе на Канівській горі Олекса Гірник?… Та й дядько Григор на всі питання відповісти не міг.
Якогось разу до Поліни заїхав Веня. Він уже два рейси намотав до Москви, привіз подарунки своїй попутниці.
Як і в першу зустріч, Поліна в спілкуванні перейшла на російську.
– Веня, зачем тратишь деньги на меня? – здивувалася дівчина.
– Да я готов за тебя полцарства отдать.
– Так уж и полцарства?!
– Половину Греции с твоей Агиа Триадой точно, – весела усмішка осяяла широке, вилицювате й засмалене обличчя роботяги, якому приємно було зустріти свою попутницю. – Кстати, отсюда везу груз, портокалес. Могу заехать в Агиа Триаду.
– Это по пути?
– Если через Аргос, то до Агиа Триады километров сорок от главной дороги.
– Спасибо, Веня. Я бы с удовольствием, но нашей бригаде надо закончить ещё один дом, а потом – кто куда. Многие наши ребята уедут в Спарту, в Аргос собирать апельсины, некоторые на эростасию паковать цитрусовые… Ноябрь-декабрь для нас – горячая пора, сбор урожая, хорошие заработки…
Справді, Поліна рвалася в батькове село, але грек-ефендіко й слухати не хотів, щоб дозволити дівчині гайнути в Агіа Тріаду. Робота, робота, робота! Він навіть здивувався: українці, росіяни, поляки якісь дивні люди, магічне слово «робота» на місцевих греків діє, як благодать Божа, як щось рятівне, бо це ж свіжий ковток повітря, опора в житті, а оці вайлуваті українці до роботи розважливі, не рвучкі, наче не дорожать цим щасливим моментом, що світлячком спалахнула надія – є робота! Богдан Колодій пояснив це тим, що його бригада вихована за соціалізму, де всім гарантована робота, тому й сприймають ефендікові нарікання, як дивацтва. Щоправда, Богданові хлопці зустріли в Патрі старожилів, які по два-три роки працюють, то оті «старички» пояснили, що за будь-яку роботу треба триматися й дорожити нею, бо не так вже й багато об’єктів у Греції, де можна заробити.
Ще до грудня Поліна була прив’язана до Патри. За нею упадав Богдан Колодій. Ця красива й розумна дівчина йому подобалася.
Якогось разу, коли поїхали до старої, дуже древньої церкви, збудованої з товстих, ледь обтесаних блоків з піщаника, Богдан сказав:
– От би в такій церкві повінчатися!
– З ким? У тебе є дівчина? – здивувалася Поліна.
– З тобою. І тільки з тобою.
– Жартувати можна про наше весілля, тільки не в чужій країні.
– Та й справді, – погодився Богдан, – тут як на війні. Завжди тривожно.
На зворотному шляху до Патри, на крутій і вузькій дорозі сталася аварія. І ця страшна подія приголомшила всю бригаду. Хлопці грошей для лікарів не шкодували – скинулися хто скільки міг. Поліна кілька ночей чергувала біля Богдана, втішала, гладила, обціловувала, як мати, як рідна людина… Не врятували Богдана, цього гірського легіня з гуцульського Косова. Та найгірше було попереду. Зв’язалися з Косовим, з дядьком Богдановим, бо у хлопця ні батька, ні матері.
Дядько, ледь володаючи п’яним язиком, промимрив:
Хороніть його там.
Патра. Оксамитовий день. Пахучий листопад. Цвинтар за містом, як пустка. Нагробки, камені, фігурки, кам’яні хрести. Дерев нема. Це не те, що в Україні цвинтарі геть зеленню зарослі, у гробах дерева мерців корінням обнімають. І крізь мерців проростають, тільки вже на верховіттях стогнуть на вітрах і плачуть померлі й стражденні душі.
Яму хлопці копали вдосвіта, бо жарко дуже, копали скраю цвинтаря, де розкинулося сивим смушком маслинове дерево, якому, напевне, років двісті.
Копати було важко, тому хлопці верхній шар зняли гострими кайлами, а потім взялися довбати лопатами.
Камінь, піщаник, якісь западини… Наче й тут пройшовся землетрус, здвигнув цвинтарну твердь.
Кого це хоронитимуть? – питали у хлопців греки.
Нашого земляка, українця.
О, біда! О, горе!
Вони, ці старі й молоді жителі, православні, дуже співчували приїжджим заробітчанам, навіть почали здавати гроші, принесли засмажене «котопуло» (курку), півторалітрову пляшку красі (вина) і буханку «псомі» (хліба). Це все – для копальників ями. І самі були запечалені, наче померла їх рідна людина.
Хоронили Богдана і хлопці з бригади, і греки. Ефендіко після похоронів за народним звичаєм всім, хто проводжав Богдана в останню дорогу, роздав гіпюровий згорточок з калачиком, спеціально спеченим, і ще якісь фісташки в цукровому охолодженому вариві.
