В. Вітковський і М. Каменюк висунуті на здобуття Шевченківської премії

Вітковський_Каменюк_Квадрат_111220Автори і виконавці проекту «Моя Вінниччина» (видання книг-історій усіх сіл, міст і містечок нашої області), письменники ВАДИМ ВІТКОВСЬКИЙ і МИХАЙЛО КАМЕНЮК висунуті на здобуття Шевченківської премії 2022 року в номінації «Публіцистика, журналістика».
Газета «Літературна Україна» щойно широко представила номінантів на премію, опублікувала відгуки на їхню творчу працю відомих людей, розповіла про потужний резонанс у суспільстві від цього проекту.
Повний текст згаданої публікації «Літературної України» подаємо нижче.
Сподіваємося, що усі шанувальники, читачі, автори Видавничого Дому «Моя Вінниччина» підтримають наших домінантів.
Газета «Літературна Україна», №23 від 13 листопада 2021 року
На здобуття Шевченківської премії 2020
Сторінка 1.
1000 КНИГ ПРО 1000 СІЛ ВІННИЧЧИНИ – ПРОЕКТ БЕЗ АНАЛОГІВ
Світлана Василюк, начальник департаменту інформаційної політики та комунікацій з громадськістю Вінницької облдержадміністрації:
-Наступного року Вінницька область відзначатиме 90-річчя від дня утворення. Одним з чудових подарунків до цього ювілею ми вважатимемо вихід перших 100 книг-історій сіл і міст у видавничому проекті «Моя Вінниччина» з понад 1000 запланованих. До того ж у наступному році виповниться 60 років від початку втілення у життя відомого радянського видання «Історія міст і сіл Української РСР» та 50-річчя від виходу в ньому тому «Вінницька область». Новітні часи покликали нас глибше і по-новому, не заідеологізовано по-радянськи переглянути історію населених пунктів області і правдиво оповісти її землякам. Задумали це і втілюють у життя вінницькі письменники. А з ними вчені, краєзнавці, журналісти, самодіяльні народні літописці.
Сторінка 12-13
1000 КНИГ ПРО 1000 СІЛ ВІННИЧЧИНИ – ПРОЕКТ БЕЗ АНАЛОГІВ
Комітет Шевченківської премії оприлюднив список творів-претендентів на 2020 рік. Серед 11 претендентів на нагороду у номінації «Публіцистика, журналістика» є імена голови Вінницької обласної організації НСПУ Вадима Вітковського та Почесного голови цієї організації Михайла Каменюка. На здобуття премії висунуто їхні (авторські і в літературному записі) книги-історії сіл: «Борівка. Boriwka», «Івча: доля, історія, люди», «Григорівка. Красуня, що народилася на морському дні»,«Розкошівський скарб», «Закриниччя. Човновиця»
– «Я в захопленні діяльністю вінницьких колег і насамперед мого товариша та однокурсника Вадима Вітковського. Ось уже кілька років він та його однодумці за сприяння представницької влади Вінниччини реалізують на Поділлі цікавий проект «Моя Вінниччина», в рамках якого вже побачили світ кілька десятків книг про міста, селища і села Вінницького краю і у видавничому портфелі чекають черги не менше рукописів. Гадаю, таке новітнє осмислення за прикладом вінничан історії усіх без винятку населених пунктів України могло б реалізовуватися повсюдно, як Національна ідея»
Юрій Бондар, доктор політичних наук, професор Інституту журналістики Київського Національного університету імені Т.Г.Шевченка.
***
-«Я родом з Вінниччини, з Могилева-Подільського. Про видавничий проект «Моя Вінниччина» дізнався з подарованих мені книг моїми давніми творчими друзями, письменниками і видавцями Михайлом Каменюком та Вадимом Вітковським. Мене приємно вразила об’ємність, історична панорамність їх досліджень, а разом з тим доступна кожному читачеві мова цих видань, велика документальна їх основа. З радістю, як і багато інших киян, вихідців з Вінниччини, долучився до цього народного проекту, цієї краєзнавчої «толоки». Написав нарис про родовід моєї матері на тлі історії села Підлісний Ялтушків колишнього Барського району. Книга вийшла в серії «Моя Вінниччина» майже миттєво, відбулася її презентація в сільській громаді, яка стала для мене хвилюючою зустріччю з земляками».
Борис Гуменюк, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри публічного управління та міжнародних відносин Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова, ректор Дипломатичної Академії України при МЗС України (1996-2003, 2007-2012 рр.), Надзвичайний та Повноважний посол України, професор, заслужений діяч науки і техніки України.
***
-«Якщо вдасться організувати державну підтримку цієї надважливої справи, це буде величезним кроком до відтворення правдивої історії України»
Сергій Сай-Бондар, завідувач прес-центру Українського національного інформаційного агентства “Укрінформ”, заслужений журналіст України.
***
«Я не лише відгукнувся на прохання фінансово підтримати технічну підготовку до друку рукопису книги «Розкошівський скарб» про село Розкошівку колишнього Теплицького району, яке знаходиться на моєму виборчому окрузі, але із задоволенням написав передмову до цієї історії. Мене глибоко вразила доля цього невеличкого села, яке від щирого серця дало Україні і вчених, і митців, і трударів, і її вірних захисників в усі роки попередніх століть. Гадаю, що кожен має допомагати цій благородній справі, що її здійснює Видавничий Дім «Моя Вінниччина», поширювати цю справу в усій державі. Бо вона дійсно державної ваги».
Микола Кучер, народний депутат України VIII та IX скликання, заслужений працівник сільського господарства України, кандидат сільськогосподарських наук.
Слово номінантам:
ВАДИМ ВІТКОВСЬКИЙ:
-Наші з Михайлом Каменюком книги, висунуті на здобуття Шевченківської премії Українським фондом культури імені Бориса Олійника, створені і видані в рамках видавничого проекту «Моя Вінниччина», який став нашою з ним громадською ініціативою і, що особливо важливо, ідея всебічно підтримана обласною владою. Ми з допомогою департаменту інформполітики та комунікацій з громадськістю облдержадміністрації розробили згаданий проект в 2016 році під робочою назвою «1000 книг про 1000 сіл». Він мав на меті збереження в окремих книгах історичної пам’яті про кожне село Вінниччини. Необхідність такої справи ми мотивували тим, що останніми роками з карти області стало зникати все більше малих, так званих, «неперспективних» сіл, а з ними зникає велика кількість безцінних документів, носіїв спогадів про минуле краю, зникає «гумус духовності та родової пам’яті».
Нашу ініціативу розглянули і схвалили депутати Вінницької обласної ради на 13 сесії 7 скликання 20.12.2016 року, як доповнення до Регіональної програми сприяння розвитку інформаційного простору та громадянського суспільства у Вінницькій області на 2016-2018 роки» (рішення №221). Згодом обласна рада пролонгувала втілення проекту, утворивши спеціально для цього обласну комунальну установу «Видавничий Дім «Моя Вінниччина», де ми з Михайлом Каменюком стали працювати: я – директором установи, він – редактором книжкової серії «Моя Вінниччина».
З огляду на бюджетну підтримку серії, ці книги передаємо безкоштовно в усі бібліотеки області та сільські громади. До фінансової підтримки видань все частіше долучаються і народні депутати України та депутати обласної і районних рад, місцеві підприємці.
Уже побачили світ 75 томів серії. Ясна річ, ми з Каменюком виконуємо не лише «командирські» функції, але й подаємо приклад у написанні, літературному записі книг іншим письменникам, різним авторам, яких в активі Видавничого Дому стає усе більше. Приміром, я написав сам і зробив літературний запис історій сіл та містечок Плоске, Млинівки, Гнівані, П’ятничан, Борівки, Закриниччя і Човновиці, Старої і Нової Прилуки; а Михайло Каменюк – сіл Івча, Григорівка, Розкошівка.
Звичайно, висунення наших робіт на здобуття Шевченківської премії – велика честь для нас особисто. Але в цьому вбачаємо й певну високу оцінку нашого проекту взагалі, його потрібності, злободенності.
Ми пересвідчилися, що поява на світ кожного нового тому серії «Моя Вінниччина» стає визначною подією в житті кожного села та об’єднаної територіальної громади, до якої воно входить. Практикуються громадські презентації таких книг на сільських сходах, які перетворюються на справжні масові свята духовності та культури. Наприкінці кожного року у Вінниці проводимо «Фестиваль подільських громад», на якому відзначаються усі видані упродовж поточного року книги про села таких громад, відзначається спеціально заснованою премією імені В.Тимчука (письменник, журналіст, колишній редактор серії «Моя Вінниччина») краща книга року.
Про значний суспільний резонанс проекту чимало розказано в різноманітних ЗМІ – маємо цілий бібліографічний список, спілкуємося з сотнями авторів і читачів, вивчаємо їхні запити на платформах інтернету, зокрема, у групі на Фейсбуці «Видавничий Дім «Моя Вінниччина».
Що ще зауважу. Профінансованого з обласного бюджету накладу кожної книги (300 примірників), як правило, не вистачає. Іноді в бібліотеках встановлюється черга на прочитання історії рідного села, серія прийшла на уроки історії та краєзнавства в навчальних закладах.
Замовлення на ці книги вже надходили, і ми книги надсилали замовникам, не лише зі всієї України, але й з усього світу, зокрема, з Ізраїлю, США, Польщі, Латвії, Литви, Естонії, Молдови, Франції, Ірландії, Канади, Німеччини, Італії, Росії, Австралії, Молдови, не кажучи вже про інші області України. Дуже часто запити на книги надсилають українські трудові мігранти, члени українських діаспор. І тому народилася громадська ініціатива робити народну передплату на перевидання книг серії «Моя Вінниччина». Таким шляхом, приміром, моя книга про село Борівку колишнього Чернівецького району вже перевидана 5 разів, готується доповнений 6-ий випуск; книга М.Каменюка про село Івчу Літинського району витримала вже друге перевидання, готується третє.
Все сказане вище зробило нашу книжкову серію «Моя Вінниччина» справжнім культурним і духовним феноменом. Як наслідок, серія вже тричі занесена до Книги рекордів України.
До творення книг серії все охочіше долучаються місцеві краєзнавці, педагоги, журналісти, а також вихідці з вінницьких сіл – відомі письменники, вчені. Вийшли в світ книги письменників Івана Малюти, Олександра Горобця, Богдана Теленька, Броніслава Панасюка, науковців Арсена Зінченка, Бориса Болюха, Василя Петрука та інших. Нині в редакційному портфелі чекає друку 37 рукописів, ще над 25 автори працюють, отримуючи відповідні консультації Видавничого Дому «Моя Вінниччина.
Земляка-автора книги про Підлісний Ялтушків, вченого і відомого дипломата Бориса Гуменюка зустрічають в селі
Слово номінантам
Михайло Каменюк
Майже півстоліття пропрацював я в журналістиці. В різних виданнях, включаючи найпрестижніші. Але такої цікавої, такої глибокої і пізнавальної роботи не знав. Здавалося б, чим може зацікавити доля маленького, неперспективного, Богом забутого села, яке ледь животіє нині без закритої школи, клубу, медпункту? Вона в нього одна: зникнути. І по кілька сіл таки зникають ледь не щороку з мапи області.
Аж ні. Працюєш в наших і зарубіжних архівах, з пожовтілими зошитами-рукописами земляків, знайденими на горищах і де-інде, з безіменними фото – і переконуєшся: долі наших селян, як ті світляки, пронизують найбільші битви і звершення минулого, усі радощі і горе велетенської країни, вони подають сигнали досліднику з поля великої науки, мистецтва, літератури, з закордоння навіть.
Взяти мою рідну Григорівку, що в Могилів-Подільському районі, на самому краєчку України над Дністром, про неї моя книга «Григорівка. Красуня, народжена на морському дні». Розповів я на її сторінках про безліч артефактів життя осілих скіфів, артефактів, вивезених в 1950-их роках в Ермітаж археологами, які відкрили на наших крутосхилах ціле поселення древності – Григорівське скіфське городище.
Дослідив, чому в 1933-ому році, коли в навколишніх селах лютував жорстокий Голодомор, люди гибли сотнями, в Григорівці зафіксовано лише одну смерть від недоїдання. А це тому, що в той час в селі велося будівництво таємного сталінського військового об’єкту: лікарні для прикордонників. Бо ж Червона Армія одверто збиралася негайно вторгнутися в майбутній війні на територію румунської Бесарабії за Дністром. Мали бути поранені. От і лікувати їх в недалекій від кордону Григорівці. Село поголовно підняли на будівництво об’єкту, видавали продуктові пайки. Смерть пройшла мимо, заоколицями. А очікувану, зрозуміло, переможну війну відтягнуто було на пізніше. А та «лікарня» стала довоєнною прекрасною просторою школою в трьох поверхових рівнях. Такої на Наддністрянщині не було ніде. Стали навчатися в ній жителі семи довколишніх сіл.
Зробив я, пишучи свою книгу, сенсаційне для себе відкриття. Потрапили мені до рук документальні світлини, на одній з яких труп забитого чекістами під Донецьком восени 1924 року полковника махновської армії Каменюка. Його полк кількістю 1500 шабель тривалий час громив червоних в районі Воронежа-Старобельська. Здавалося б, просто випадковий однофамілець мій. Але інтриги додала фотографія, знайдена вбивцями в кишені полковника. На ній бойова тачанка з кількома бійцями, супровідний надпис, що це бійці Подільського полку, над головою кожного зображуваного а знімку відповідний напис: Болбочан, Каменюк…
Не можу обійти й наступного спостереження. Книги нашої серії «Моя Вінниччина» рясніють благодатними підказками не лише для істориків, але й літературознавців.
Працюючи на книгою «Івча: доля, історія, люди» (село Івча колишнього Літинського району) я дістав рукопис спогадів колишньої івчанки Марії Іщук, а пізніше викладачки української літератури у Вінницькому педагогічному інституті імені М.Островського (нині – імені М.Коцюбинського), до речі, випускниці цього ж вишу. Померла вона в Києві, вже в цьому столітті. Спогади ті про зародження тривалої сердечної дружби колишньої студентки і молодого письменника Михайла Стельмаха, родом з недалекого од Івчі села Дяківці.
В рукописі чимало цікавих маловідомих подробиць з життя майбутнього літературного класика. Він тижнями гостював в Івчі, в багатодітній родині Іщуків-Федорцових, ловив раків в знаменитих ставках івчанської заплави з Маріїними братами, рибалив. Разом з тим спонукав Марію збирати фольклор – Івча дуже пісенна. А вирішальними для невтомного письменника були зустрічі і тривалі розпитування старших івчанців: про революцію, колективізацію, бої громадянської, місцевий повстанський рух. Один з перших яскравих романів Стельмаха «Кров людська – не водиця» всуціль «івчанський», у творі збережено навіть івчанські прізвища дуже упізнаваних людьми героїв.
Берегла Марія Іванівна й пізніші листи від Михайла Стельмаха, які він просив не показувати нікому. В них скарги на переслідування за «український буржуазний націоналізм», нищівні в цьому плані закриті рецензії на рукопис роману «Чорний шлях». Що довелося дописувати бравурні переможні сцени, а назву роману змінити на більш комуністичну:«Велика рідня».
На світлинах: Марія Іщук в студентські роки; Михайлик Стельмах з матір’ю в 1914 році. Сторінки книги «Івча: доля, історія, люди».
Що не книга серії «Моя Вінниччина» – то все нові й нові непересічні білялітературні гіпотези, знахідки, відкриття.
Відповідальний працівник Вінницького єврейського товариства Леонід Трахтенберг приніс в наше видавництво книгу «Теплик – майн штеттеле», написану і видану в 1930-их роках в Буенос-Айресі Велвом Черновецьким. Він уродженець нашого містечка Теплик, яке наприкінці ХІХ-початку ХХ століття було всуціль єврейським, з тих провінційних містечок, котрі майстерно оспівані Шолом Алейхемом. Погроми і різанина, вчинені в 1920-их роках тут проти євреїв, спричинили до своєрідного малого, наче біблейського, відходу решток теплицьких євреїв до Аргентини. Там і донині здравствує теплицька єврейська громада із вихідців з Вінниччини.
Згадана книга Велва Черновецького – це неймовірно цікавий, деталізований, в багатьох місцях по-шоломалейхівськи дотепний звід про звичаї, побут містечкових євреїв Поділля давноминулих часів. Ми негайно переклали її українською, видрукували у своїй, серії, провели кілька презентацій. Вважаємо, що зробили вклад у етнографію нашого багатонаціонального краю.
В книзі «Розкошівський скарб» про село Розкошівку Теплицького району ветерана охорони здоров’я, педіатра і невтомного краєзнавця Володимира Юхимчука (я зробив її літературний запис) ще раз розповідається про геніальну українську письменницю американської культурної діаспори Галину Журбу (Домбровську), уродженку Тепличчини, поховану на кладовищу Бевен Брук поблизу Нью-Йорка.
До речі, посилання на той чи інший факт в наших книгах часом переростає в акцію, громадську ініціативу.
Взяти ту ж Галину Журбу. Досить довго її походження невірно приписували Черкащині. Після ретельних досліджень, до яких долучилися наші американські земляки, вдалося остаточно встановити, що письменниця народилася таки на Віннччині, на хуторі Олександрія поблизу Теплика. Того хутора вже нема, ось вам і безповоротне зникнення населених пунктів без сліда і пам’яті. Тому-то нами було вирішено встановити меморіальний пам’ятний знак на місці того хутора, в саду серед поля.
Меморіал Галини Журби на місці колишнього хутора Олександрія поблизу Теплика. Його відкриття пройшло у вигляді театралізованої літературної постановки, в якому була присутня «жива» Галина Журба
Письменник Олександр Горобець написав книгу про свій рідний Джурин поблизу Шаргорода. Назвав її «Під рясними вишнями». Олександр окрім усього досвідчений журналіст, краєзнавець-пошуковець. У своїй книзі він наводить переконливі докази того, що культовий український поет Юрій Клен (Освальд Берхардт) родом не із Сербинівки на Хмельниччині, як вважалося досі, а із Сербинівець біля Немирова на Вінниччині. Що класик світової літератури, поляк Джозеф Конрад народився не на Житомирщині, як трактують дослідники, а у вінницькій Малій Деребчинці. Цікаві висновки робить письменник і про становлення молодого Михайла Коцюбинського, який часто відвідував село Лопатинці на Шаргородщині, інші довколишні села, коли вчителював там.
Загалом, у кожній із вже видрукованих в нашій серії 75 книг є чіткий літературний (і не тільки!) слід, який заслуговує загального зацікавлення, а, може, й наукової деталізації. А з усіх видань постає неймовірно людська, народна, не кабінетно вимудрена панорама рідної історії, в тому числі, й літературної. Почуваємося тут піонерами нового дослідницького походу в минуле.
ІСТОРИЧНА ЕСТАФЕТА РІДНОКРАЮ
Нехай читач не звинуватить мене в якомусь «місцевому патріотизмі». Обласні історії міст і сіл у нинішні часи не дивниця. Але справді на Вінниччині нагромаджено особливо повчальний досвід цієї важливої роботи. І тут пальма першості належить відомим нашим письменникам Вадиму Вітковському та Михайлові Каменюку, яких варто назвати ще й професійними краєзнавцями. Сама доля поєднала їх на цьому безмежному полі народної пам’яті.
Вадим Вітковський пройшов доленосний шлях від історії свого села Борівка до знаменитої книжкової серії «Моя Вінниччина». Він, можна сказати, душа цієї серії. Він самовіддано працює над нею як головний редактор журналу «Вінницький край», директор книжкового видавництва і голова обласної письменницької організації. Та й іменитий поет Михайло Каменюк багато сил віддає краєзнавчій роботі, гідно несе історичну естафету ріднокраю.
Слова «історичну естафету» я вживаю тут аж ніяк не випадково. Знамениті мої земляки самі працюють на повну творчу силу, та ще й залучають найкращих майстрів слова для того, щоб кожну книгу історії Поділля було підготовлено і випущено на високому літературному рівні. Ось уже вийшов символічний п’ятдесят п’ятий том. Називаю його символічним, бо зорянисті «п’ятірочки» є найвищими оцінками на диво продуктивної видавничоїдіяльності авторитетних вінницьких письменників.
І ще про одну особливість хочеться сказати. Весь історичний серіал Вінниччини сприймається і читається як одне ціле, як істинно художнє багатотомне видання. Саме тому за книги-історії сіл Борівка, Івча, Григорівка, Розкошівка талановитих колег-вінничан Вадима Вітковського та Михайла Каменюка цілком закономірно висунуто на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Удачі вам, дорогі земляки!
Петро Перебийніс,
лауреат Шевченківської премії,
заслужений діяч мистецтв України.