Тетяна Яковенко в антології «Крим, який ми любимо…»
«Крим, який ми любимо…»: антологія/ ідея проекту, впоряд., передм. Тарнашинська Л.Б.; Ін-т літ. ім.Т.Г.Шевченка НАН України, Нац. спілка письменників України. – Київ: Унів. вид-во «Пульсари», 2016. – 600 с.: іл.
Вийшла друком антологія «Крим, який ми любимо…», передмову до якої «Маєстат сонячного півострова: Кримський профіль України» написала доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України , відомий український прозаїк, лауреат премії імені Михайла Коцюбинського, наша землячка родом із Немирова Людмила Тарнашинська. «Перевага надавалася творам, які оспівують красу й природу Криму, однак знайшлося місце й для тих авторів, які відгукнулися на факт окупації Криму гострим словом публіцистичного звучання, – адже любов має різні виміри» – зазначає упорядник. Тексти подано українською, кримськотатарською, російською мовами. Втішно, що поважну антологію разом з іншими прикрасили й поезії нашої колежанки Тетяни Яковенко. Спогади минулих літ… довоєнних літ…
***
У Ялті осінь лагідно-прозора,
Від динь і помаранчів золота.
Учора, правда, хвилювалось море,
І перший лист пожовклий пролітав.
А нині – штиль.
Сьогодні море добре!
Воно уже не пам’ятає зла.
Сьогодні легко відплива за обрій
Якийсь великий білий пароплав.
Він так красиво з Ялтою прощався –
Бо кораблі тобі не літаки –
Велично й гордо побажавши щастя –
Два довгих і короткий – три гудки!
На ньому люди теж, напевно, гарні,
У білих капелюхах і манто.
Вони, мабуть, відвідують книгарні,
І кожен має в оперу квиток.
Я їм згори рукою помахаю.
Я завтра звідси від’їжджаю теж.
Я місто це собі запам’ятаю
У сяйві помаранчевих пожеж.
Його спокусам опиратись марно,
У ньому й так, мов у щасливім сні,
Такім уже реально-нереальнім,
Аж сам собі не віришся у нім.
Під Новий рік куплю парео й ласти,
Щоб цілу зиму мріяти про те,
Що є на світі – біле місто щастя.
Увосени – медово золоте!
У ЯЛТІ
У Ялті, як в солдатській лазні –
Всі голі й рівні, без відзнак.
Тут одинаково люб’язні
І класик, й графоман-пияк,
Тут пальми, пляжі, сонце, гори,
Дельфін із хвилі вигляда.
Тут навіть критикам говорять:
“Привіт! Як справи? Як вода?
Привіт! Дозвольте поруч сісти!
Вам сонце очі не сліпить?”
Тут навіть злісних пародистів
Не хочеться перетопить.
Ах, Ялто!
Вереснева Ялто!
Чи Вавілон… чи вже й Едем…
Від африканця до прибалта
На пляжі стрінеш тут щодень.
Актор, художник, посадовець,
Тут кожен сам собі поет,
Хоч би й військовий науковець,
Удосконалювач торпед.
У Ялті всім і всьому віриш.
В ній кожен – ілюзіоніст.
Про Ялту можна – тільки віршем,
В якому потаємний зміст…
МІФ ПРО ЯЛТУ
Ах, Ялта… Ялта…
Все в ній не за планом.
В ній жде на тебе не один сюрприз…
Я в Ялті познайомилася з паном,
Високим і струнким, мов кипарис.
Не був він ні багатим, ні шаленим,
Та все ж запам’ятався краще всіх,
Бо щиро вмів сміятися із мене,
Ну, тобто, з побрехеньочок моїх.
Відьомська Ялта – не такі вже й смішки:
Тут не одна крутилась голова.
Він Ялтою любив ходити пішки.
Хто в Ялті був – мені поспівчува!
Нас справді було видно іздалека,
Коли ми з ним тюпачили рядком.
Він Ялту міряв, наче той лелека,
А я за ним котилась колобком.
І хай тобі хоч що, хоч як, хоч хто там,
Я поруч з ним щасливою була,
Неначе Санчо Панса з Донкіхотом,
Хоча й без Росінанта і осла.
А всі були від заздрощів зелені,
Шукаючи інтриг і таємниць,
Бо вмів він реготатися із мене,
А я з його веселих небилиць.
Нам заздрили Москва, Чернігів, Суми,
Як-то межи курортними людьми.
Як він поїхав – зразу стало сумно.
І дощ пішов, і штормик заштормив.
Підходили… а дехто – навіть близько,
Питаючи, немов про диво з див:
“А де ж той пан, той київський панисько,
Що разом з вами Ялтою ходив?”
А я сміялась: він уже в тумані…
Мов білий птах піднявся на крило…
Ах, Ялто, Ялто… Не була б ти гарна,
Якби казок про тебе не було.
МОРЕ
Воно, сказати б правду, ще й не горе,
І ще не пробиває на плачі,
Як є вікно, з якого видно море,
Якщо заплющиш очі уночі.
Чого тобі? Не бранка, не дружина.
Ніхто тебе не вилає заздря.
…На тому морі – місячна стежина,
І в чистім небі – молода зоря,
Пливе кораблик, блимає здалека,
Йому про щось підморгує маяк…
На волі всім непросто і нелегко.
Зате – на волі. Ти ж хотіла як?
Ах, море, море… Чорний оксамите
Із золотими бризками вогнів.
Там хвиля вмиє, вітер сльози витре,
Там тиша й спокій, і скарби на дні…
Той капітан на тому катерочку
Також, мабуть, печальний, як і ти.
Чого ж ти ждеш?
Отак – заплющуй очі,
Та й хоч – пливи… а хоч собі – лети…
Воно і в небі не усім однако.
Там доля теж на щастя нерясна.
Багато зір у місяця, як маку.
Багато зір.
А ця чомусь – одна.
О Господи, якщо дав жінці волю,
То дай ще й силу, щоб нести цей хрест,
І на своїм гіркім життєвім полі
Проходити крізь сотні перехресть,
Дай мужності перетерпіти змору,
Перебрести завію і грозу,
Дай хоч вікно, з якого видно море,
З якого море видно крізь сльозу…
