Тетяна Яковенко для антології “Подільський краснослов” (2021)
ТЕТЯНА ЯКОВЕНКО
Яковенко Тетяна Василівна народилась 16 травня 1954 р. у с. Соболівка Теплицького району на Вінниччині. Закінчила Вінницький державний педагогічний інститут (1977), аспірантуру при Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН України. Кандидат філологічних наук (1987). Займається викладацькою і просвітницько-громадською діяльністю. Керує ЛІТО «Автограф», голова творчого об’єднання «Велика рідня».
Поетеса, літературознавець. Авторка понад 20 книг, передусім лірики – від дебютної збірки «Совість» (1986) до книжок вибраних творів «Живий вогонь» (2009) та «Небесний сад» (2012), а також кількох книг переспівів Святого Письма, зокрема «Псалми Давидові» (2002), «Осанна Господу, осанна!» (2013). У її доробку кілька книг для дітей, десятки літературознавчих публікацій у фахових виданнях та періодиці. Перекладає з білоруської та російської мов. Окремі твори покладені на музику. Упорядник кількох колективних збірок.
Обиралась депутатом Вінницької обласної ради V скликання. Кавалер ордена Княгині Ольги ІІІ с. (2013), почесної відзнаки НСПУ (2004). Заслужений працівник культури України (2004), Відмінник освіти України (1992). Лауреат літературних премій ім. М. Трублаїні (1978), «Кришталева вишня» (2001), ім. М. Коцюбинського (2002), «Благовіст», ім. Є. Гуцала (2004), Марка Вовчка (2007), І. Огієнка (2008), М. Стельмаха (2008), І. Кошелівця (2008), П. Тичини (2010), А. Бортняка (2012), член журі фестивалю «Підкова Пегаса» (2015, 2016).
Членкиня НСПУ з 1988 р.
Проживає у м. Вінниця.
«Я з великим задоволенням і вдячністю прочитав переспів «Книги пророка Даниїла», який зробила пані Тетяна Яковенко. Так писала просто, ясно, легко й піднесено про складні речі Леся Українка. Переспів біблійної Данилової книги зроблений по-справжньому на крилах пісні!»
Дмитро Степовик, 2008
«Щиро дякую Вам за величний український Псалтир, виконаний високою поетичною мовою – ціни йому нема! А як у Ваших переспівах вчуваються Шевченкові тони! Тішуся Вашим подарунком і хвалю Вас».
Роман Іваничук
«Ви, шановна пані Тетяно, здійснили велетенську працю, до якої Вас покликав Господь, бо важко уявити, скільки треба було докласти зусиль, аби так жертовно відпрацювати. Багато цікавого я для себе у Вашій «Книзі псалмів» зібрав. Дякую Вам за велику душевну втіху, якою мене обняли Ваші переспіви, і бажаю, аби ця «Книга псалмів» була в кожній українській церкві, в кожній християнській родині».
Микола Жулинський
«Ви здійснили творчий подвиг. Без перебільшення. Відомо, що «Псалтир» був для українців найчитабельнішою книгою. Добре, що тепер ми матимемо «пісні» (псалми) цієї книги у прекрасній (досконалій) українській інтерпретації. Загалом це і справді переспіви, одначе й не зовсім. Часом мені під час читання й порівняння текстів здавалося, що це таки переклади. Робота виконана за всіма ознаками мистецтва перекладу».
Михайло Косів
ХВАЛІМО ГОСПОДА ІМ’Я…
Тарасове Слово
Вдивляючись в поетову судьбу
Із кожним роком глибше і пильніше,
Я думаю, а що, коли б він був
Всього лише художником, не більше?
І малював церковні вітражі,
Якісь пейзажі і чужі портрети,
І одружився, і небідно жив,
І обминув би злигодні поета,
Домалювався б і до нагород
З царевих рук, бо хист мав величенний.
Але за ним стояв його народ.
Раби німі стояли за Шевченком.
За них казав. За нас усіх казав.
Казав за всі прийдешні покоління.
Його свята апостольська сльоза
Пропалює чорнобильське каміння.
Над темним світом сходив, як зоря.
Був, як зоря, приречений згоріти.
Передчував тюрму і Кос-Арал.
Та говорив.
Не міг не говорити.
Якби мовчав…
Художником… якби…
І малював… То мав би й нагороди…
То був би може, дзеркалом доби.
А став – душею рідного народу.
Поетова хата
Якось воно й не знати.
Нащо цей дьоготь в мед?
Чом же у Бога хати
Не заробля поет?
Чом же Господня ласка
Ніби-то й не про нас?
Хати не мав Руданський…
Хати не мав Тарас…
Як він про неї мріяв!
Навіть намалював!
Як би тепер сказали –
Візуалізував…
Бачили б ви ту хатку,
Крихітний той проект.
Сіни і дві кімнатки…
Більше й не хтів поет.
Скромно і майже вбого.
Чи вже й такенька – гріх?
Чом же хаток у Бога
Не вистача на всіх?
Мальви та кілька вишень,
Та у шибках – Дніпро…
Боже святий, Всевишній,
Це вже якийсь синдром
Наш український…
Тяжко,
Господи, без воріт…
Ліпить гніздечко пташка,
Стелить кубельце кріт,
В горах печерки рили
Навіть старці святі!
Господи, Боже милий,
Він же її хотів!
…Миша по стебелині
Мостить своє кубло.
…Навіть на Україні
Вмерти не довелось.
Тяжко прожив на світі,
Тяжко вмирав один,
Де петербурзький вітер
Краяв з усіх щілин.
Дуже воно по-наськи –
Думаю в котрий раз:
Хати не мав Руданський…
Хати не мав Тарас…
Нині оба багаті,
Лірники й кобзарі,
Мають по вічній хаті
В чорній землі сирій.
Що там уже – хатини,
Хто в Україні жив,
Часом і домовини
В долі не заслужив,
У Соловецьких нетрях,
Вічних мерзлотах згас.
Там – родові маєтки
Наших поетів, нас.
…Знову сьогодні свято.
Як же воно – без свят?
Ходить поет без хати,
Садить думками сад.
Снігурі
О цій, вже й небом проклятій порі,
Де навіть ріки з білими очима,
І у зими є квіти – снігурі
На кущику замерзлої ліщини.
Мороз напав на хутір, аж дзвенить.
Дверей надвір не відчинити вранці,
А тут такі усміхнені – вони,
І кожен у сорочці – вишиванці!
Поміж хаток від інею сліпих –
Пухнастих квітів тріпотливі зграї,
Зимові наші радощі скупі,
Зате ж які веселі і яскраві!
Навіщо прилітали й звідкіля?
В які краї у березні щезали?
Немов сам Бог із неба посилав,
Щоб ми, малі, весни не забували,
А вже як розмерзалося усе,
І з кучугур виборсувались люди,
Десь далі, до засніжених осель,
Несли свої палкі червоні груди.
Народе мій! Яка б земля чужа,
Яким морозом лютим не тріщала,
Червоним шовком вишита душа,
Сама не гине – іншого втішає…
Соболівські вишні
Воскрешають душу спогади колишні,
Спогади колишні, щирі й молоді.
Зацвітають знову соболівські вишні,
Соболівський місяць сяє на воді.
Наче кольорова давня кіноплівка
В кінозалі серця ясно спалахне –
У садах вишневих квітне Соболівка,
А над нею небо – зорями рясне!
Шелестять тополі і дзвенять джерельця,
Срібними нитками заплелись стежки
Коло мої хати, коло мого серця,
Як мої далекі молоді роки.
Соболівко щира, Соболівко люба,
Працею славетна на усі віки,
По усьому світі – соболівські люди,
Наче білих вишень – теплі пелюстки.
Соболівська пісня, соболівська казка,
Соболівська доля – сонце на крилі:
Не перецвітає материнська ласка
Рідної оселі, рідної землі.
* * *
Тінь мереживна oд вишні,
Бризки золоті
Там, в минулому, в колишнім
Юному житті.
Не зловив небесний невід
Молоді літа.
Пам’ятай мене з вишневим
Соком на вустах…
Церковця
Церковця тиха і убога,
Така дрібнесенька, як мушка,
Що наче й не оселя Бога,
А лиш маленьке Боже вушко,
Щоб чути людські голоси,
Щоб мали йти куди просить
У Бога ласки люди добрі.
Сідає сонечко за обрій,
Вузенькі вікна золотить
Небесним золотом гарячим.
І так вона радіє, наче
Сам Бог її перехрестив…
У глибині небес
Вишні і чебреці.
Стежка собі тече.
Легко крізь пшениці
Зайчик метнувсь і щез.
Неба блакитний сміх.
В полі – ані душі.
Дощик кудись пробіг –
Сліду не залишив.
Бачиш – твої поля?
Сонце твоє й трава?
Чуєш, твоя земля
Пісню тобі співа?
Думкою не змалій,
Не похитнися, бо
Ти на своїй землі,
А над тобою – Бог!
Там, над тобою десь,
Захист і опертя,
У глибині небес,
У глибині життя!
Там, над тобою, Бог,
Віри священний жар –
Вічна твоя любов,
Вічна твоя душа!
Псалом № 148
Хваліте Господа з небес,
Його хваліте в висоті,
Хваліте, Янголи святі,
І сонце й місяць золоті,
І дивні чудеса з чудес
Хваліте Господа з небес.
Хваліте, небеса з небес,
Та води, що над небесами,
Бурхливий вітер, сірий камінь,
Осанна Господу, Осанна,
Хваліте, небеса з небес.
Хваліте Господа з землі
Усі моря і океани,
Огонь та град, сніги й тумани,
І гори й пагорби в імлі
Хваліте Господа з землі.
Хваліте Господа, хваліть,
Пустелі і глибокі води,
Дерева плідні і безродні,
І плазуни, і птаство горде,
Земні царі усіх народів,
Всі судді та князі землі
І люди всі, старі й малі,
У кожнім місті і селі
Хваліте Господа, хваліть.
Усі хвалім Його ім’я,
Бо лиш воно святе й величне,
Бо лиш Його хвалити личить,
Бо Він усім народам дав
Великий дар святої віри.
О слава всім, хто в Нього вірить,
У кого в серці Він сія.
Хвалімо Господа ім’я…
* * *
Злітаються до рук веселі голуби,
Утішники усіх паломників убогих.
Отак собі живи, нікого не люби,
Нікого не люби,
Окрім дітей і Бога.
І золоті хрести…
І золота оса…
І золота вода на монастирських плитах…
Отак собі піди в Господні небеса.
Нічого не візьми
З собою,
Крім молитви…
Щастя зайці золоті
Жабка плигне – і ледь усміхнеться вода,
І запахне трава, молода-молода,
І у плесі ставка білим цвітом небес
Дві хмаринки пливуть –
Доганяють тебе.
І стоїш ти на березі, срібний, мов креш,
І, здається, також в цьому небі пливеш,
І гойдається світ, і гойдається час,
І зайці золоті пропливають крізь нас…
Заберу собі в душу з огрому століть
Цю прозору-прозору малесеньку мить,
А настане колись чорноцвіття плачу,
Я у серці її, як зорю, засвічу.
Я у серці її, як свічу, запалю –
Хай мені береже всіх, кого я люблю,
Хто в моєму короткім земному житті
Дарував мені щастя зайці золоті…
…І запахне трава, молода-молода.
І гойднеться земля.
І всміхнеться вода.
На житнє поле дощ іде
На житнє поле дощ іде.
Мовчи.
Мовчи і слухай: дощ іде на жито.
Не почужіти б… Не перетужити б …
І вже й не пожаліти б ні за чим…
На житнє поле дощ іде…
Відчуй,
Як пахне світ ромашково-полинний,
Як обережні пальчики дощу
Перебирають кожну стебелину.
І ми якісь з тобою не такі:
Так не кохають нині і не пишуть.
На житнє поле дощ іде.
І тиша
Голубить серце ніжністю віків.
З невидимих і позахмарних плес
Співає дощ, немов незрима скрипка.
І в тебе очі теж зелено-срібні,
Як в цього жита і оцих небес.
О Господи, як солодко іти
І щастям цим містично дорожити,
Де дощ іде… і половіє жито…
Де ми з тобою… просто… я і ти…
* * *
Мати тебе носила.
Трави косила.
Літо.
Робота.
Треба.
Мати тебе носила,
а у високім небі
там
тонесеньким пензликом
янгол тебе малював –
пальчики і вуста,
очі твої і брови,
і кожну вієчку,
чорну й шовкову.
Мати тебе носила.
Все поробила.
Яблуні зародили.
І вона – теж уже –
чорноброва яблуня
з яблуком.
Народився.
Такий малесенький,
як росинка…
– Синку…
* * *
Сутінки гаснуть.
І легко душа завмира.
Світяться білі троянди на чорнім роялі.
Дивно люблю тебе якось,
як люблять міраж,
Музику, зорі, і все, що таке нереальне.
Дощик цілує кульбаби примружений цвіт,
Кожну пелюстку торкає своїми вустами.
Дивно люблю тебе якось,
як люблять цей світ,
Що між людьми , і у людях, і в небі над нами.
Сутінки гаснуть.
І легко свіча забринить,
Радісно тишу протне позолоченим лезом.
Хто ти мені?
Теплий вітер із житніх ланів,
Місячна стежка на чорному дзеркалі плеса.
Чую, здається, і подих, і серцебиття
Кожної квітки, пташини найменшої щебет.
Хто ти мені?
Ти любові моєї життя,
Те, що зі мною буде на землі і у небі.
Тінню іду крізь земний заморочений люд.
Дивно люблю тебе, дивно…
І дуже люблю.
Тихе світло
Нічного неба тихе світло.
Ріки повільна течія.
Ніхто тебе у цьому світі
Так не любитиме як я.
Так не прихилиться до тебе
У сповідальному плачі.
Ніхто за тебе в цьому небі
Так не помолиться вночі.
Так не розділить твого болю
Ніхто, я знаю наперед.
І так, як я, ніхто й ніколи
За тебе в слові не помре.
Ніде ніколи і нікому
До тебе так не дотягтись:
У цьому юрмиську людському
Є тільки я, і тільки ти.
Нічного неба тихе світло
Нікому так не засія.
Ніхто тебе у цьому світі
Так не любитиме, як я.
Місяця кіт золотий
Ніч відкриває світи.
Чуєш холодну луну?
Місяця кіт золотий
Легко у серце стрибнув.
Зоряні струни небес
Лапкою тихо чіпа.
Я викликаю тебе
З прірви самотніх чекань.
Ніч, повномісячна ніч
Дихає цвітом рясним,
Ти мне чуєш, чи ні?
Чуєш? Приснись!
Місячна стежка сія
Вздовж по свічаду води.
Бачиш, на березі – я.
Бачиш? Прийди!
Кличуть вода і земля!
Небо мереживом зір
Постіль тобі вистеля.
Вір мені! Вір!
В тихому лагіднім сні
Срібним листком на воді
Просто – наснися мені
Тим, що тоді…
Просто – холоне ріка.
Просто – туман молодий.
Просто – на тебе чека
Місяця кіт золотий…
Тебе любити
Любити руки, очі і вуста,
Любити голос, чорно-срібний голос…
Тебе любити.
І любити так,
Як ще ніколи…
Як уже – ніколи…
Снігів різдвяних теплий оксамит,
Різдвяна тиша, як зітхання свічки
В мінливих таємничостях зими,
Де все – невічне, і усе – довічне.
Тебе любити.
Просто.
Просто так,
Як люблять небо, і траву, і зорі,
Як люблять світ, в якому час розтав,
Водночас і ясний, і непрозорий,
Як просять ласки Божої,
хоча б
Лише за тим, щоб плакати й любити,
Тебе любити.
Просто.
Як печаль,
Як тихий щем вечірньої молитви.
Заборони…
Не борони мені.
Не борони, бо, може, це востаннє
Тебе любити, так, як перший сніг,
Той, що до ранку вже його не стане.
За те, що ти не інший,
а такий,
Такий, як є, на цьому білім світі,
Де тихо-тихо падають зірки
На темну землю із небес пресвітлих…
Море
Воно, сказати б правду, ще й не горе,
І ще не пробиває на плачі,
Як є вікно, з якого видно море,
Якщо заплющиш очі уночі.
Чого тобі? Не бранка, не дружина.
Ніхто тебе не вилає заздря.
…На тому морі – місячна стежина,
І в чистім небі – молода зоря,
Пливе кораблик, блимає здалека,
Йому про щось підморгує маяк…
На волі всім непросто і нелегко.
Зате – на волі. Ти ж хотіла як?
Ах, море, море… Чорний оксамите
Із золотими бризками вогнів.
Там хвиля вмиє, вітер сльози витре,
Там тиша й спокій, і скарби на дні…
Той капітан на тому катерочку
Також, мабуть, печальний, як і ти.
Чого ж ти ждеш? Отак – заплющуй очі,
Та й хоч – пливи… а хоч собі – лети…
Воно і в небі не усім однако.
Там доля теж на щастя нерясна.
Багато зір у місяця, як маку.
Багато зір. А ця чомусь – одна.
О Господи, якщо дав жінці волю,
То дай ще й силу, щоб нести цей хрест,
І на своїм гіркім життєвім полі
Проходити крізь сотні перехресть,
Дай мужності перетерпіти змору,
Перебрести завію і грозу,
Дай хоч вікно, з якого видно море,
З якого море видно крізь сльозу…
День черешневих хуртовин
Тікаймо, наче в’язні із-під варти
З отих своїх міських ворожих стін
У неймовірно-дивовижне свято
Холодних черешневих хуртовин.
Туди, де небо журавлями кличе,
І вітер пахне степом.
І твоє
Таке суворе і важке обличчя
Таким тонким і лагідним стає.
І ти ідеш незвично-обережно,
Щоб пелюстки не обтрусити з віт.
О, як вони цвітуть, оті черешні,
Аж ніжністю хмеліє цілий світ,
Аж знову серце не знаходить місця
В обіймах черешневих голосінь:
Мені ж без тебе, як зорі без місяця,
Як райдузі у небі – без роси.
Ще холодно. Пора ще дуже рання.
Ще навіть верби без зелених шат.
Ще в цьому черешневому тумані
Не відшукає стежечку душа.
Ще холодно.
Але ніхто не винен,
Що заглибока долі течія:
Простягну руку в біле хуртовиння –
Десь там назустріч – тягнеться твоя…
Світись мені
На білім полі золотих вогнів
Такі рясні й вибагливі суцвіття.
Зимова ніч небесні і земні
Запалює свічки по цілім світі.
Січневе свято білого листка,
Де навіть від коліс немає ліній.
І ця печаль, красива і хистка,
Легка печаль, як на деревах іній.
Він світиться у світі без доріг
На цілий світ коштовним ексклюзивом,
Цей перший сніг,
останній перший сніг,
Як ця любов, приречено-красива.
Світись мені. Не згасни. Не розтань
У світі цім, де все щезає й гасне.
Серед мінливих пристрастей не стань
Недовговічним символом чи гаслом.
Світись мені. Нехай усе мине,
Нехай собі розвіється і щезне.
А ти – світись… оцим коротким днем.
Оцим коротким спогадом воскреслим.
Усе мине. І навіть ти минеш.
Світись мені. Не забувай мене…
Виноградина
І снився дощ… І грала райдуга…
І небо снилось… А між тим –
Була любов, як виноградина,
Налита сонцем золотим.
Немов намистечко розірване,
Світилась наша кожна мить
Помежи травами й сузір’ями,
Понад століттями й людьми.
Навік самотністю таврований,
Рвучкий і чистий, як гроза,
Моя печаль недоцілована,
Моя невисохла сльоза,
Якими чарами сполонений,
Що ти до мене ще і ще
Лиш тільки в сні, лиш тільки в спомині
Приходиш сонячним дощем?
Приходиш срібними світанками
Звідтіль, де ще ні сліз, ні зрад,
Де над ажурною альтанкою
Снується білий виноград,
Де все ще пам’яттю не вкрадені
Ні дощ, ні райдуга, ні ти,
І ця любов, як виноградина,
Налита сонцем золотим…
Контужений
Як повернувся з війни, то без зброї уже не міг. Вірив тільки в неї. Довго шукав собі підходящу оселю. Обійшов усі навколишні села. Зрештою, знайшов: город до річки, садок – до старого цвинтаря. Викопав у садку погріб – бункер. За бочками для капусти – підземний лаз з виходом на світ Божий в акурат біля розчахнутої груші, що росте на рові коло крайніх могил. Мертвих не боявся. Не боявся й сущих. Та до людей не тягнувся. Вабила земля. Щось тягло його копати живу землю, вимуровувати й укріпляти підземні стежки і печери, стягувати туди зброю. Одну її любив. Дивувався її досконалості й безвідмовності. Запалював вогонь і милувався блиском вороненого металу, пестив ті важкі криївки смерти. В хаті не тримав нічого, крім ножів. Кидав ними до одвірків, пошкальовані на цурки, бавився. У хисткому вогні від грубки ножі ворушилися, хижо шкірили синюваті зуби, прагли гарячої крові. І коли він танцював з ними лише йому одному відомий танок, химерно вигинаючись і вивертаючись на всі боки, радо впиналися у хаотично розставлені щити-мішені. В’юнкий, бистрий, нагадував циркача, чаклуна-факіра. Ножі глухо чвакали , врізаючись у стіни, двері, віконниці. Жоден не пролітав мимо визначеної мети. Так він грався. А поза цим працював електриком у райцентрі, винаймав кімнату на першому поверсі колишнього робітничого гуртожитку, часом навідувався до батьків, що жили на околиці містечка, інколи з такими, як сам, пив пиво, їх було в районі небагато і ніхто не потребував спілкування з цивільними людьми. Кожен носив свою кам’яну душу окремо.
До людського світу був байдужим. Люди жили поза його світом і його не цікавили. Вони ще не вмирали і тому не розуміли головного – ціни життя. Споглядання чужих смертей їм нічого не давало. Від людей йому віяло холодом порожнечі. Психолог у госпіталі казав, що це минеться. А він не хотів, щоб миналося.
Усі чекали від нього тільки грошей. Батькам вони були потрібні на новий саж для свиней, сестрі – на ще один кіоск на ринку, братові – на новий автомобіль… Молодші родичі хотіли грошей на витребеньки – мобільники, шмотки. Якби на лікування, то ще дав би. А на весілля племінниці з усіма наворотами? Обійдуться. Навіть на будівництво не дав би, надивився, що з тих будівель залишають снаряди. Хочуть, хай самі заробляють, щоб перед сусідами величатися… Він дивився на них, мовчав і думав, хто більше дурний, він чи вони, і з ким мав би активніше працювати психолог. Втім, лікар теж був одним із тих, хто не нюхав пороху, то що йому й дивуватися… Спостерігав за життєвою метушнею земляків і катувався думкою, що от же, за якихось тисячу кілометрів – війна, смертельна боротьба не просто за життя, а за майбутнє усього цього так званого народу, який дбає тільки про свиней і кіоски з секонд-хендом, а його діти тупо заливаються самогоном і обкурюються бур’янами. Не міг собі того пояснити. Тільки шрам на скроні від тих думок починав дужче боліти.
А був гарний. Стрункий, з чорним густим волоссям, ледь-ледь притрушеним сивиною. Одяг любив військовий, який йому личив. Стригся коротко. Шраму не соромився. Коли лінувався голитися, мав ніжно-шовкову, теж чорну, бороду. А на тілі волосся не мав. Воно у нього було таке ж туге й лискуче, як відстріляна куля. Тільки очі були без блиску, ніби отвори у стволах. Жінки задивлялись. А він пішов на війну двадцятилітнім. Жодної роздягненої не бачив. Надивися вже там, коли місцеві повії турмами лізли до них, а вони їм не довіряли і гнали геть, як шолудивих сук, хоча дехто зі старших контрактників і спокушався. Бачив голу жінку, закатовану бойовиками, їхню ж таки польову-похідну бойову подругу… чимось не вгодила… І заціпеніло, не розвинувшись, у ньому почуття до жінок. Не ставали вони йому рідними. Ніхто не викликав довіри. Тільки незрадлива зброя.
Спершу вірив у Бога. То Мойсей його навернув, дядько-контрактник з Волині, що якось вивів їх з оточення, правда, водив довго, так і позивний свій заробив. Мойсей казав йому: «Тільки Бог і ніхто більше, вір і будеш спасенний». Коли Мойсея поклав снайпер, він питав у Бога, чи то правда, що на Той бік життя забирають кращих? Та Бог промовчав. І він зрозумів, Що слово «спасенний» , очевидно, стосується тільки життя потойбічного, на цьому боці спасіння нема, а він ще хотів бути тут. Втім, хреста, подарованого Мойсеєм, не знімав ніколи. То була його пам’ять.
Людей не жалував, а звірина тяглася до нього. Любив котів за те, що самі собі уміли давати раду. Хотів туди, але був комісованим. Треба було жити тут.
Люди оминали його обійстя, навіть сільські пияки-одчайдухи, від захланних очей яких не міг заховатися жоден баняк не те що. Перестрів був якось одного у себе на межі, сказав, пропікаючи своїми потойбічними очима, що якщо ще раз буде тинятися його садком, то прикопає у свіжій могилі. Пиякам багато не треба, вони тямковиті. Сільське радіо зробило свою справу, і відтоді жодна нога не ступала на подвір’я Контуженого, як його стали називати позаочі. Коли хто приходив наймати копати для мерця яму, то гукав з вулиці. Ями він копав охоче, глибоко і рівненько. Грошей не брав, по обідах не ходив. Платили харчами, хто як. Сільські люди мруть рідко. Рідня плакала, а він радів за мерця, що прожив так довго.
Нікого не боявся і разом з тим боявся всього: грому, крику, автомобільного сигналу. всього раптового. Навіть падіння яблука чи шелесту їжака. Сміявся з себе, але жив насторожено, ця осторога уже була в ньому сама по собі, нічого не міг з нею вдіяти, як зі своїми снами. Той психолог запевняв, що й це минеться, але він не вірив тиловим щурам, хоч і психологам. Свої сни він ненавидів, бо у них не мав влади над собою. Сни примушували його жити за своїми законами. А він хотів усе контролювати. Найкраще було б – без снів, але тоді мусив би напиватися до безпам’ятства, а він не пив. Якось при якійсь оказії п’яненькі жіночки причепилися слиняво: «Випийте та й випийте…», то він так гримнув на них, що аж відсахнулися. Не терпів п’яних, як звір, як бджола. Гидував ними.
Чим жив поза роботою? Лісом, садом, землею, зброєю. Брався міркувати, що то за воно війна така, коли одних – на клапті, а інші собі свайби гуляють, тарілки у три поверхи, не знають, який фасон на себе нап’ялити, яку машину вибрати… Так мало би не бути, бо якщо війна, то – війна… За оцю тупу й тлусту людську твань загинули й гинуть найкращі. Це за це тилове жирування він втратив своє здоров’я? У свої двадцять чотири порізаний і зшитий клаптиками, мов ковдра. Дивився з-під лоба і мовчав, як німий. Чув, що люди його називають Контуженим. «Самі вони контужені», – думав без образи. Весь цей світ контужений, бо в ньому нема кого любити. Країну любив, а людей – ні.
При перших осінніх заморозках став приходити Степан. Нечутно, непрошено і делікатно. Сідав ближче до тепла і ворушив хвостом, поблискуючи зеленими очима. Там, за сусідським парканом, він, певно , мав собі інше ім’я, але нічого не мав проти, коли його називали Степаном. Був недовірливо-похмурим, мав неабиякий досвід з виживання при своїх вічно озлоблених пиятикою господарях. Ті були вічно напівголодні, а Степан жив сам по собі, не мав жодної потреби ділитися з ними своєю рятівною житєйською філософією. Так вони й сиділи собі при вогні – Атовець і кіт, великий, кустратий, із суворими зморшками на крутому лобі, які виразно складалися у тризуб. Неговіркий і скупий на ласку, а від смерті якось його врятував, бо заснув був з цигаркою, уже й ковдра затлілася. Міг Степан собі преспокійно своїм котячим лазом надвір втекти, коти ж не люблять вогню, але ні, скочив на подушку, бив його по обличчю щосили своїми важкими лапами, поки не розбудив, браток такий, бач… Так і жили… перебули якось зиму.
А навесні у сусідів-недбайливців хата загорілася, піди знай від чого, кажуть, що горілку гнали і щось пішло не так, чи то напилися зарання, чи з димоходом були негаразди, але самі повискакували на вулицю, а Степан чогось не встиг, тільки дивився з вікна, а уже й дах палахкотів, і кількоро людей, що збіглися, боялися підступити ближче, тільки галасували і метушилися безладно. Тоді він (люди тільки охнули: «От контужений…») кинувся у двері, просто у полум’я, не роздумуючи, так, як кидався в нього там, на передовій… вибив те вікно ногою, пожбурив Степаном якомога дужче в кущі малини, а сам уже не встиг: обвалився дах, вогонь шугонув у небо… «От контужений…», – шепотіли уже ледь чутно… А хтось, уже коли хоронили, мовив: «Як жив так і вмер…».
Батьки й сестри мовчали приголомшено. Плакав за ним один обсмалений Степан. Він би й могилу йому викопав, якби міг, а то ледве знайшли копача. Плигнув йому на груди і кричав. Люди боялися його прогнати і заціпеніло слухали той страшний котячий крик. Вже коли забивали віко, то мусіли зігнати. Степан майнув поміж ногами і зник. Пропав. А вже за кілька днів по свіжій землі опівночі хотіли якісь зайди-трупокради поворушити небіжчика, хоронили ж бо того в орденах та медалях – здобич лакома, то таким зеленим вогнем двоє очей стрільнули по них і так зашипіло, як десять гадюк разом, що тікали, аж заступи погубили.
…Потім родичі на могилі хреста поставили з табличкою «Горовий Василь Андрійович»… Василем його звали, бач… А в його хаті ніхто не живе, але й стежки навпрошки через обійстя нема, бо інколи навідується туди товариш небіжчика, такий самий мовчазний і сивий, тільки на протезі… Город не засіяв, а про погріб дбає… може, восени по людях буде картоплю з буряками скуповувати, тільки хто ж продасть, коли село маленьке, а люди вже немічні, садять так тільки, аби для себе…
