Стрельбицький М. Мегацикл “КВАРТА” з рукопису “Мистецтво не впадати у відчай”

Михайло СТРЕЛЬБИЦЬКИЙ

 

КВАРТА

(Мегацикл з рукопису «Мистецтво не впадати у відчай»)

 

1.Істина боса, Via Dolorosa

 

Ти мусив творити дива…

 

Ти мусив творити дива,

почавши з вина для весілля;

ще добре вода хоч була:

завчасу її наносили.

 

А далі – більше: годуй

п’ять тисяч п’ятьма хлібами,

приречених вмерти лікуй,

умерлих приводь до тями.

 

А далі – більше: неси

хреста собі на Голготу;

а Сам воскреснув – спаси

усю многогрішну голоту.

 

І все це для того, аби,

втомившися жерти і пити,

увірували раби,

що треба по совісті жити?

 

 

В часи пророків і месій…

 

В часи пророків і месій

пророки будь-які бували.

Всяк балакучий самосій

мав шанс узяти на поталу

дещицю спраглих слухачів

і принагідних глядачів,

щоб просочитися в аннали.

Пророк був замість поштаря

і диктора, і комісара,

і віщуна. А докоряв –

аж з рота йшла спекотна пара!

Месії раптом поставали

з-поміж пророків: р-раз – і є!

Їх ротозії накликали

на безголов’я на своє:

очікувань жага силенна

була і є неутоленна.

Тому Ти довго… сумнівався?

Допоки… в серці своїм зрів?

Небес і надр дослухався?

Пустелю важачи з-під брів?..

То Бог почув Тебе… аж згодом?

Аж – остаточно – на хресті?..

Як з богообраним народом

розходились Твої путі?!..

Прости питань немудрих скруху,

як і відсутність запитань

прощав, прощаєш задля духу

непередбачних прозрівань.

Бо Дух зіходить безумовно

лише на обраних Синів

Людських; зіходячи чудовно
мимо ошкірених попів,

тих книжників і фарисеїв,

скоробагатьків-саддукеїв,

яким указ –  Первосвященник,

захланним кесарем натхненний…

 

 

Син Людський у своїм краю

 

«Зачувши сказане, всі в синагозі виповнилися люттю, І, підвівшися, вигнали Його геть із міста, і повели на вершину гори, на котрій їхнє місто було збудоване, щоб скинути Його донизу. Але Він, пройшовши поміж ними, відійшов». (Луки, 4: 28 – 30)

 

Немає пророка в своєму краю,

у рідній вітчизні – немає,

він тут від перепічки, від малаю,

його всяк за свого тут має.

Який ще пророк?

От якби ще… порок,

то звісно, то ясно, аякже:

хай хоч би такий, як тих сорок морок,

що жодна лика не в’яже…

«Син теслі, що з батьком робив і сходив

цю землю, оцей Назарет?

То це нам від нього чекати див?» –

сусідський дивується весь колектив,

де кожен – знавець (а дехто й відкрив)

всіляких до дідька прикмет.

І всі земляки: «Землякам не з руки

вивищувати земляка».

І хтось на городі тягає мішки,

хтось інший, прийшовши, ховає смішки,

а хтось позіхає злегка.

Яка ще наука моралі? Який

до Царства Небесного шлях?

Тут всі про насущний думки і гадки,

тут жниво чекає в полях.

Пророк: від перепічки, від малаю,

від тисяч краянських причин.

Немає пророка в своєму краю?

То й край – невідомо чий.

 

 

Хто дві одежі має – не апостол

 

«І послав їх проповідувати Царство Боже і уздоровлювати хворих; І сказав їм: Нічого не беріть у дорогу: ні посоха, ні торби, ні хліба, ні срібла, і не майте по дві одежі» (Луки, 9: 2 – 3).

 

Ні посоха, ні торби, ані хліба,

ні срібла, ні одежі про запас.

Навіщо хліба, і навіщо срібла,

якщо є слово істини у вас.

Якщо те слово – слово нерозмінне,

без посоха втечуть скажені пси;

якщо та одіж тлінна незамінна,

незмінна, необмінна, нерозмінна,

впізнавана, як… хрест, на всі часи.

У час досвітніх рос і в час вечірніх,

у полудневий прямовисний час

безсрібні і безхлібні, вірі вірні,

здорожені, красиві без прикрас.

Краса духовна прижмуром аскези

недужих уздоровлює за так.

І не разять ні посохи, ні жезли, –

то Царство Боже свій являє знак.

То сила Духа, де раніше скруха

чи фарисейська книжна потеруха,

духотворить сьогодні тих і тих –

мирян і проповідників нових.

 

 

Тестамент-1

 

Апостолам сказав: «Ви – сіль землі».

Перезирнулись: дійсно, сіль на спинах.

Земних трудів солона пуповина,

земних шляхів спітніння немалі;

 

хоч хліб і сіль не завше на столі,

і цвіль селитись любить у скоринах,

як же й лукавство у поспішних винах,

як же й на троні дурні-королі…

 

Сказав – і сталось. І солоний смак

їм то сльозою оддававсь, то кров’ю,

то зрадженою зраджених любов’ю.

 

Та ні один не рушився навспак:

від того ж і апостольське служіння

без нарікань, без чаду ворожіння.

 

Хоч… де служіння, там же й тьми служак?

 

 

Тестамент-2

 

Апостолів назвав: «Сини грози».

Сини грози – від Юди до Йоанна.

Тому була їм сила грому дана

і вдатна сила блискавки-сльози.

 

Пустелями, де гостра тінь гюрзи,

шляхами, де шпіони спозарана,

вони пішли, пройшли, до рани рана,

у криках розчинили голоси.

 

І щось таки змінилося по них,

а щось чекає другого Пришесття,

бо на іконах вогневіють жести.

 

В грозу шукай апостолів святих

ти на іконах, грішний борщоїде:

коли Ілля-пророк по небу їде.

 

Ти – вбачив? Ти притих ні в сих ні в тих?

 

 

Доля апостольська збудеться згодом…

 

«Его суровая сосредоточенность вселяла в апостолов страх, но, идя позади Него, они всё же думали, что приближаются к победе».

 

Александр Мень. Сын Человеческий, гл. «Час близится».

 

Апостоли дружно любили вечерять

прісні хліби і хмільне вино;

Боже, прости мені: челядь як челядь,

вищого поки що їй не дано.

 

Прагнуть Месію. В помазання вірять

мимо усіх Його притч і чудес.

Царства того, що жував його Ірод,

стачило б їм, якби взяв Він їм днесь.

 

Вище відкриється лиш по Голготі,

а остаточно – на власних хрестах,

в корчах прозріння кривавої плоті,

плоті, що болем подолує страх.

 

Доля апостольська там остаточно

враз причаститься духовних волань,

Істину босу, нагу безпорочно

ствердить, житейську долаючи хлань.

 

 

Великдень

 

Істина боса,

на каменю роса,

сльоза глибока,

Via Dolorosa;

сльоза всесвітня,

крапля крові рання,

брус-гострокутень,

вміле цвяхування.

Вколо Голготи

гелготи голоти,

вколо Голготи

животаті моти;

море людськеє,

острівець залізний,

імперськозбройний,

навік-віки грізний:

грізний до скону,

клон догідний клону –

з-попід корони –

під ще ту корону;

гойда та й гойда,

гойда-гойдашеньки,

імперськодумний,

імперськодурненький.

Істині босій, –

йой, простоволосій! –

йти небесами

все у безголоссі;

йти небесами

та все понад нами –

чи ж там, де «Амінь!» ,

ой чи там, де «Аmen!»?

 

 

Христос козацького краю

 

Христос козацького краю:

козацький обвітрений лик,

рука з тих, що шаблею крають,

уста, що тамують крик;

десь в Африках він – чорношкірий,

засмаглий спекотно – тут,

в Московіях десь – перевірений,

носій канонічних пут:

з очима ночей візантійських,

закличник до царського війська.

Є правди у всякому лику

лиш дрібка – дещиця мала,

незгода про правду велику,

знемога про нищення зла…

Христос козацького крою:

крізь липову дошку проріс

тим жестом, що благовіст бою

козацькою тою порою

в УПівську епоху поніс.

 

 

Карпатське «Слава Йсу’!»

 

Криївки – тії ж катакомби,

єднала віра не сліпа:

проти легіонерів Коби

заповідалася УПА.

Христосувались великодньо,

благовістили: «Слава Йсу’!»

Антихриста зіркате кодло

однак змикалося. І сум,

кармінний смуток ліг на гори,

а потім скоро до дерев

прийшло ще більше люте горе:

гризе, пиляє і дере.

Позбувшись доблесних криївок,

«хазяйнувало» косо-криво,

аж поки стало навпаки

хазяйнувати: «як у світі».

«Ідеї» вичахли – не світять

ні до гріха, ні «у віки».

Лишилась гола суть ікластих

борців «за уселюдське щастя».

Криївки ж поросли не терном,

не всі, не всюди поросли.

Над ними «Слава Йсу’!» простерла

засяг духовної краси.

 

 

Віра в Христа – чи Христова це віра?

 

«… Ісус став жертвою як юдейського, так і історичного непорозуміння. Всі, і його сучасники, і їх послідовники прагнуть зробити з Ісуса Месію, хоча він ні разу не визнав себе за такого. Ісус прекрасно розумів, яку роль йому намагались нав’язати, але не особливо протестував, оскільки своєю чергою намагався нав’язати тему сходження Людини до Бога, цілковито протилежну темі зішестя  Бога, втіленого в Месії”.

 

Жеральд Мессадьє. Людина, що стала Богом. Роман. Післямова.

 

Віра в Христа – чи Христова це віра?

Замість відважно іти за Христом,

легше з Христа сотворити  Кумира

під вказівним попівським перстом.

Передовіриш такому Христові

власного серця і духа труди,

передовіриш такому попові

їх недозрілі солодкі плоди –

та й захарчованим підеш по світу,

злидням підбрехач, Мамоні служник,

гридень Міністрові Антиосвіти,

виборець темний захланних владик…

Вірив Христос в Царство Боже під небом,

вірив, що віра у Бога-Отця

здатна підняти на вищу потребу

душі малі і оспалі серця.

Віривши, Силу черпав молитовно

з віри своєї для прикладу всім.

Приклад той досі веде неспростовно,

треба – підкаже: «Босоніж ходім!»

Віра в Христа – чи Христова це віра? –

думку тамуєш, йдучи з-під кропил

з кошиком свЯчених птиці і звіра,

варених, смажених, копчених сил.

 

 

Хоми, вислів 74

 

«Якщо ви викличете те, що знаходиться в глибині вас, те, що ви викличете, – врятує вас. Якщо ж ви не викличете того що лежить в глибині вас, те, чого ви не викличете, – зруйнує вас». (Хоми, вислів 74).

 

Божественне живе в глибинах,

його там скількись, але… є?

якщо людина є людина,

якщо не тільки, що жує;

до нього й треба придивитись,

його хоч як, а віднайти:

в глибини потайні зійти,

згори щоб мужньо народитись.

Інакше, приспане в глибинах,

недопокликане, ВОНО

перегниє там на гординю

чи на сваволю – все одно;

зруйнує вас, ущербить ваших,

візьметься руйнувати світ…

Тож викликайте! Хоч це й важче,

ніж рвати папороті цвіт

чи бити в унісон поклони

на зборищі низькопоклонних.

 

 

До Тебе, як до витоків ріки…

 

«Я вірю, а ви можете судити самі, прочитавши Євангеліє від Хоми… в те, що вчення Ісуса змінювалося і доповнювалося, і таким чином стало майже протилежним до того, що Ісус проповідував».

 

Богдан Годяк. Незнаний Христос. / Тернопіль: Богдан, 2008, С. 29.

 

 

«…Всё, чего с юности ранней не видывал,

Милое сердцу, ему улыбалося.

Тут ему Бог позавидовал:

Жизнь оборвалася».

 

Н. А. Некрасов. На смерть Шевченко.

 

 

До Тебе йшли,

до Тебе… повертались?..

Як берегом до витоків ріки:

слідами свідчень,

між яких плітки

як єресей і спекуляцій зав’язь?

Але вели передання, чутки,

слів недоперекручених ті сенси,

яких колись візьмуться екстрасенси

і спекулянти від хреста таки.

Савло-Павло збудує християнство

як царство царств, як військо-месіянство.

Булгаков скаже Воланда вустами:

«Він був. Все інше – суща марнота

і тлін інтерпретацій, суєта».

 

Він – був! Не затулім Його хрестами,

від Нього затуляючись хрестами,

іконками та ладанками, грішми

в поході, де очолює нас Грішник –

бува, – доскоцький – на броньовику,

бува, – сановний – у броньовику,

золоторизець, знаний матюками…

До Тебе повертаючись, блукали.

Від Тебе відвертаючи, несуть

лжеобраз Твій (достоту – власний блуд,

а замість Чаші – келихи-бокали,

в яких смачна «єдиновірних» кров

під славоспів про братнюю любов)…

 

До Тебе йти сьогодні… й далеченько ж!

І – з ким іти? Минати блуди – з ким?

Хіба… Все з тим же… Так-таки… з Шевченком:

кобзарським шляхом,

лукою калин.

 

 

Імперія  ж Тебе надбала…

 

«Якби Я не прийшов і не казав їм, то не мали б гріха; а тепер не мають виправдання за свій гріх».

(Ів., 15, 22.)

 

Імперія, що розіп’яла,

Твій геній приватизувала,

старанно увела в канон:

щоби і зримі, і незримі

шляхи вели – авжеж! – до Риму

іще певніше, як спокон…

Імперій інших цареградці

у неї списували святці,

як ті нетяги-школярі

на парті довбаній останній

перед дзвінком (урок – останній!):

футбол і пиво у дворі!

Рим Перший, Другий, дуж-же Третій…

Четвертому заборонив

являтись Третій на планеті,

яку собою осінив.

Але являлись королівства,

крульовства з чашами двовірства,

являтись гожі до сих пір;

хрест цілували, присягали,

та щось своє на думці мали,

на прапор бгавши «віру з вір».

(Яку ж то й жер питомий Звір).

Про правоту свою волають,

та жодних виправдань не мають,

хіба що у своїх судах,

які серм’яжні і продажні,

прислужні владцям, антуражні,

все не за совість, все – за страх.

Якби не чули та не знали,

та, списуючи, не міняли

на титло кому попри всіх,

гріха не мали б і не знали,

як перше, тупо б «кайфували»…

А так… у гени в’ївся гріх.

 

 

Церковні лицеміри

 

Церковні лицеміри,

обрядів циркачі,

екрани тлять, псявіри,

удень і уночі.

Кладуть хреста на пуза

кладуть, хоч ти кричи,

позбути щоб обузи,

гріх осіняючи.

Три їхні пальці-грулі –

пригляньтесь – норовлять

скрутити звичну дулю,

а губи – кинуть: «Мля!..»

Гріха ж то й заробляють,

незмірно додають,

але про імідж дбають,

у мікрохвон сопуть.

Сувора охорона

відтрутить мир мирян,

бо світить їй мамона,

бо щедрий її пан.

 

 

І навіщо мощі ВанІ?
(що тут вдієш – паліндром)

 

І навіщо мощі Вані,

коли краще Вані в Мані

на оздобленім дивані,

там за манну – ой, за мані.

Манна в надрах дозріває,

Йванко надра розробляє:

за якісь маленькі мані

розробляє – вже ж для Вані,

отже ж – бісів – і для Мані.

«Ой чи пан там чи пропав,

ой чи нафта чи пропан, –

все добудем, будем-будем,

аби гріш нам перепав!»

 

Знать, потрібні й мощі Вані,

найсвятіші, благовханні;

хай дорога варта мані –

звідусіль везуть їх Вані.

Ваня Йванкові ті мощі,

найсвятіші, найдорожчі,

перед очі, перед носа

скрізь довозить та доносить.

І в Тюменю повну жменю,

і в Полтаву без угаву,

до Києва ще й Фороса –

без проблеми, без вопроса:

щоби Йванка ізцілити,

прилучити, залучити,

вічнов дружбов іздружити –

від розколу вборонити,

та й Іванкову Марічку

підсвятити, файну чічку,

тралала – ла – ла:

щоб святіш була!

 

Йванко та Марічка, чесні,

через день до мощів в черзі:

підсвятитись, ізцілитись,

вічним світлом просвітлитись;

щоб Писання не вивчати,

за Христом не дибуляти,

а відразу святість мати, –

день і ніч стоять!

«Мало, бач, їм антимінса!» –

кривить Ваня усміх сфінкса;

спішить нагадать:

«Не убий, не вкрадь!»

Так себе Вань вбезпечає

від Іванкових зачаєнь:
вічну благодать

хтівши бачити і мати

ув Іванкових пенатах,

коли думи сплять:

Іванкові сплять,

Маріччині сплять:

«Баю, баю, автохтонні,

буцім в Божому Законі, –

вас і вашу ж мать!»

 

Що ж написано пером,

те не спалить космодром:

«І навіщо мощі ВанІ?» –

що тут вдієш: паліндром!

 

 

Не сповідайсь московському попові

 

Не сповідайсь московському попові,

людино українська, про думки,

бо він між них завжди знайде гріховні

й злочинних дошукається таки.

І – доповість. Якщо не слово в слово,

то порахує в звітах їхній зміст;

сьогодні він трикрат трикольоровий,

вчорашній «в чьом-то тоже – коммуніст».

Не сповідайсь! Вкусивши благодаті,

святи: вербу, ковбаску, крашанки

й – додому! Своя правда в своїй хаті:

свячене виклав – наливай чарки!

 

 

Не проклинай московського попа!

 

Не проклинай московського попа:

його матюк підсилює молитву,

за «русскій мір» він поведе на битву.

Не проклинай московського попа.

 

Не бойкотуй московського попа:

Ісуса він тобі прокоментує,

іже Ісус стояв за Русь Святую,

котра ото – то «гоп!», то «оп-па-па!».

Не бойкотуй московського попа.

 

Не коментуй московського попа,

він хоч і служить, але сам – служивий,

він «окормляє» люд духоспоживний.

Не коментуй московського попа.

 

Ти пожалій московського попа:

в його душі, на дні, своя Вандея,

він елліна сприйме та іудея,

але «слав’ян»… до одного снопа

зіжне, а сніп

поставить «на попа».

Щодня жалій московського попа.

 

Прости гріхи московському попу

без сповіді (навіщо зайвий ризик!).

Ти – християнин? Не про тебе кризи,

загорнуті у золотющі ризи.

Ти кесареве все, що лиш набув,

віддай-воздай московському попу.

Бо кесаря він тут і представляє,

про кесаревих, ним же званих, дбає.

 

 

Благодатний вогонь

 

На Голгофі то чакра Землі? –

храм, що славить Твоє імення.

З року в рік там свічок вогнеликі нулі –

великоднє, ласкаве пломення;

недвозначних енергій знамення.

Без вогню Благодатний Вогонь:

себто перших хвилин не обпалить,

лиш запалює свічі і плавить,

несучи огняну оболонь.

І не знати: чи справді то знак

найвірнішій з-поміж конфесій,

чи цілком навпаки: віри брак

потребує підкріплень чудесних?

Бо і впродовж року іскрить,

огнедише храмовий простір,

і лиш маси зібравши удосталь,

великодню розтріскує мить.

Маса люду – вірян та зівак –

тут яку свою лепту складають?

Електролізну? Кличну? Однак

не дізнаємо і не вгадаєм.

Великодні обличчя – не злі,

а зівакам проститься їх звітність.

На Голгофі то чакра Землі –

храм, що славить Твою

усесвітність?

 

 

Анафемы, не снятые с Христовых…

 

Анафема, не снятая с Мазепы,

анафема, не снятая с Толстого, –

и та, и та гнетут все эти леты

всё стадо – не попово, но Христово.

Се знать бы надо, стоило бы ведать

молящимся зубрилкам да обрядцам,

тем более – церковным дармоедам,

причастным ко лжетаинствам, лжесвятцам.

Христос прощал тех, кто дерзал для веры,

радел о тех, кто душу даст за други;

иных эпох и царствий пионеры

не переврут сии его потуги.

Анафемы, не снятые с Христовых

подвижников, искателей, героев,

довлеют над штандартами «кондовых»,

уводят их на тропы паранойи.

 

 

Се звучит – почему? – «православнутые»?!..

 

Есть гендернутые – пусть себе! Пусть!

Есть и великодержавнутые.

Но пуще всего навевает грусть,

струясь над толпой: «православнутые».

Се струится не вдруг. Се звучит – не за так:

фоновой ассист разрушается.

И тогда не сиянье исходит – мрак

от их ног к головам поднимается.

И мутятся те,

мир оглашая, мутят.

Цель наземною остро им видится.

Иномнящих разводят, словно котят.

Для икон позировать силятся.

Награждают друг друга

из общих котлов.

Ордена святотатцев –

не считаны.

Понимают друг друга

без лишних слов

пониманием,

мздою подпитанным.

Потому и звучит: «православнутые»,

атеиста даже не радуя.

Ведь Христос… видел их…

не запятнаными,

не во мрак вовлечённых

парадами.

 

 

Владимир принимал не православие

 

Владимир принимал не православие –

Владимир христианство принимал.

Лишь внук его до «схизмы Керулария» –

и то, увы, не каждый доживал.

Грешили все – и Рим, и Византия,

и протестанты, коль протест прошёл,

витию вдруг превосходил вития –

балдела церковь, величал костёл.

Но праведности – действенной, отважной –

увы, всё меньше ото дня в стадах.

Экстазы же вокруг иконы влажной

не с совестью – со страстию в ладах.

Страсть и изводит. Хуже и не надо.

Диавол тем свой утоляет глад,

что под крестом ведёт супротив стада стадо,

а «пастыри» талдычат и вопят.

Воспрянешь ли, порвёшь ли схизмы узы,

предложишь ли немыслимы пути:

к сотворчеству под сенью Богомузы,

к рассудку высших чувств –

сверх первых чувств пяти?!

Воспрянь, браток, воспрянь!

Презри святош убранства!

Иллюзий на ясырь

не строй, браток! Не строй

на паству для Кремля,

где есть «канон пространства»,

пространство же – везде,

где свой посцал герой!

 

 

Міжконтинентальне перепитування про протимолитовну оборону,
або

Все на наші голови

 

1.

Чиїсь зустрілись молитвИ,

чиїсь зіткнулись молитвИ

(чиї упали молитвИ,

летівши Богові у вуха?).

Були про різне молитвИ,

про чорне й біле молитвИ…

Чи хто зіткнув?

Хто ж їх зіткнув,

ефір прослухавши,

підслухав?

Зіткнувшись, занепали, впали,

астрала палячи й аннали.

Аж надто несумісне мали –

як плюс і мінус,

світло й тінь?

Такі віками розминались,

десь там у Бога розглядались…

А це, а тут, спаливши сінь,

лягає молитовна тлінь

на голови всіх поколінь,

які тут лиш заповідались.

 

2.

Оператор тонких матерій,

перехоплювач молитов,

зачиняє броньовані двері,

натискає кнопку «Готов!»,

перехоплювач молитов.

Служба вищого класу і сенсу:

перехоплювати молитвИ

злісних «лохів», чужих екстрасенсів,

конкурентів з-поміж братви.

Навіть праведників найбільших

найсвітліший в душі «Отче наш»

перейняти можна здебільше,

якщо буде кмітливим страж.

 

3.

Оператор тонких матерій

зосереджується, мов кіт,

сірий котик у просторі прерій,

понадхмарний пронирливий кріт…

 

4.

Все відмінно, кінчається зміна,

викликає сам віце-прем’єр…

Буде орден? Життя переміна?

Причащання до вищих сфер?

Тільки… що це? Зашкалює стрілка,

індикатори сліпнуть нараз,

аварійна сопе сопілка

і в очах оператора – сказ.

Незавбачене щось-то стряслося,

щось нештатне, Спаси й Сохрани:

чи Дитятко світам присяглося

першим словом і зором ясним?

чи найбільший покаявся грішник,

все роздав і за всіх попросив?

чи обітницю дав пересмішник

і за всіх-усіх голосив?..

 

 

 

1. 2.  Вкраїнські зонґи для гідальго

 

А хоч Ламанча лиш мала Гишпанії частина…

 

«Немає жодного сумніву: все, що казав панотець мій, справдилося, і гаразд я вчинила, що вдалася до пана Дон Кіхота, бо се ж і єсть той рицар, якого навіщував мені панотець – і прикмети сходяться, і слава його не лише в Гишпанії, а й по цілій Ламанчі голосно лунає».

 

Сервантес Сааведра, Мігель де. Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. / Пер. з ісп. Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді. – К.: Дніпро, 2005. – С. 185.

 

А хоч Ламанча лиш мала

Гишпанії частина,

в усі часи, трала – ла – ла,

величить край людина:

якщо людина та – в сідлі,

щодня – списом у хмарах,

якщо чужі гіркі жалі

відтручує ударом –

чи велетню, чи стражнику

«Іду на ти!» – гукає,

хоча й не раз на моріжку

себе ледь позбирає, –

ушпетний рицар, не пустун,

мандрована звитяга, –

під ним же й коник – не горбун,

розсудливий коняга;

при ньому джура-мудрагель,

знавець людей і чосу,

і в серці в нього не модель –

богиня із Тобосо…

Й хоч те Тобосо – лиш одне

з поселень в тій Ламанчі,

воно Ламанчу всю заткне,

затмить, заперезначить.

Тож хоч Ламанча лиш одна

Гишпанії окраса,

вона – ла-ла-ла, на-на-на! –

існує понад часом.

 

 

Не лиш на всім крузі земнім – на усенькій Ламанчі

 

«Дукиня попросила Дон Кіхота (в нього ж усе держиться голови!) обмалювати й обчеркнути вроду й риси сеньйори Дульсінеї Тобоської, бо як вірити, мовляв, стоустій славі про її гойність, то можна припустити, що це найслічніша істота на всім крузі земнім, ба навіть на всій Ламанчі».

 

Там же, стор. 481 – 482.

 

Що круг земний? Уся Ламанча

не знає кращої краси.

Те вам потвердить Панса Санчо,

одноголосно проясить.

Він сам листа носив до неї,

в Тобосо – сам казав – дійшов,

звідкіль лик-сонце Дульсінеї

понад Ламанчею й зійшов.

Тому її й зачарували

(щоб вірний рицар не впізнав!)

ті чорнокнижники – закляли:

хто ще кого отак закляв?

Але її краса незмінна,

нев’януча її краса

у вірнім серці неодмінна,

у серці рицарськім – уся;

отож якби добути серце

з грудей своїх гідальго зміг, –

засвідчив би, що правда все це,

засвідчив би – та й переміг

у віковічних пересварках

про рицарських красунь красу,

що надихали живо-шпарко

здіймати до небес ясу.

Вона – натхненниця Кіхота,

вона – у серці і в очах,

кому ж до сумнівів охота,

скуштує списа і меча.

Що круг земний? Уся Ламанча

не знає вищої краси.

Те вам потвердить Панса Санчо

і побіжденних голоси.

 

 

 

 

 

Предмет божевілля

 

«Тут іще от яке діло, – сказав священик, – наш добрий гідальго плете всякі дурниці тоді тільки, коли йдеться про предмет його божевілля; як же хто заведе з ним мову про щось інше, він говорить цілком розсудливо, як людина світлого й розважного розуму, і всякий, хто не зачепить його рицарські болячки, визнає його цілком здоровим на умислі».

 

Там же, стор. 189.

 

Якщо звели ви рицарство

до пня, до побрехеньки,

хтось мусить божеволіти

тихенько, помаленьку.

Хтось мусить, збожеволівши,

в тім рицарстві кохатись,

на щит, на списа й коника

негайно здобуватись.

І мусить, сам собі указ,

що-будь, будь-що сповняти

мандрованого рицарства

статути презавзято,

неписаного звичаю

триматись файно мусить,

а їсти – коли вичавки,

коли – колишній кусень;

минати, окрім рицарських,

спокуси всякі інші;

комонно їх минаючи,

нести надію пішим.

І джуру товстошкурого

до тонкощів привчати,

і замком зачарованим

корчемку величати,

в корчемці тій

вночі як стій

нести до ранку чати.

Що, рицарство – лиш вигадка,

прибуток романістів?

А меч, а щит, а виправка,

а дам прекрасних вмісти?!

Якби не було рицарства

у віці золотому,

зостали би ми ницими,

шерстистими при тому.

Нові – непевні кодекси,

та хтось плювати мусить

на насміхи, на комікси,

на парохів укуси.

 

 

Покута про невдячність Дульсінеїну

 

«Мені здається, – зауважив Санчо, – що ті двоє рицарів не просто так собі покуту справляли і дурня клеїли, а то горе їхнє таке витворяло, причина, виходить, була. Ну а вашій милості з якої речі божеволіти? Що, може, скажете, дама вами згордувала, чи ви знайшли якісь признаки, що ваша Дульсінея Тобоська зробила глупство з яким-небудь мавром або християнином?» – «У тім же якраз уся й сила, – відповів Дон Кіхот, – у тім і субтельність мого задуму, щоб ти знав. Бо коли мандрований рицар божеволіє з певної причини – яка в тому честь, яка заслуга? Ні, ти збожеволій без причини – ото штука! Нехай твоя дама зрозуміє, що коли й так, з доброго дива, ти вже шалієш, то що ж буде, як тобі допечуть?»  

 

Там же, стор. 144.

 

О, щойно божевільний збожеволіє,

тоді підуть ще не такі дива.

Тоді і світ збагне, що в Божій волі є

його печаль правічна світова.

 

Світ згорнеться, загорнеться, пригорнеться

до себе сам в невіданні своїм,

світ заніміє, занімує, звогниться

і засіріє в попелі німім.

 

Отож і має джура йти від рицаря

до дами серця, щоб спішить назад

і принести таку цидулу рицарю,

з якої серце розцвіте, як сад.

 

А поки те відбудеться та й збудеться,

в Моренських горах досить гостряків,

і в нетрях гір Моренських гаддя пудиться –

покутуючи, рицар пришалів:

 

об скелю б’ється, голяка переверти

в повітрі чинить, кривиться, кричить;

невдячниці в Тобосо непереливки,

видати з того, робиться в цю мить.

 

То інша справа, чи ще вдасться Санчові

дійти до адресатки, донести

листа листів, де слово вищим значенням

поможе дамі хрест її нести.

 

Дійшов би, вже ж, якби корчма не трапилась,

а в тій корчмі кордоном – око й глас –

все тії ж, не завадила їм трапеза:

священник і цилюрник Ніколас!

 

 

Така професія

 

«Присягаю на душу панотця мого, – сказав Санчо, вислухавши листа, – що скільки живу, зроду не чув нічого такого величного. А бодай же вас курка вбрикнула, як прикладно ви все те виповіли, як добре пасує сюди той підпис – Рицар Сумного Образу! Ні, ви таки, пане, головаті, не взяв вас кат: геть чисто все на світі знаєте!» – «Що ж, – мовив Дон Кіхот, – у мене така професія, що мушу все знати».     

 

Там же, стор.  149.

 

Якщо ти стався рицарем мандрованим,

все мусиш знати: що, до чого й як

влаштоване у світі цім мудрованім,

у людстві цім, не трафив його шляк;

де є людське, але де є й божественне,

географічне, історичне є,

крім рицарського, де панує… теє… женственне:

щоб випанувать, звісно ж, на своє.

З-поміж наук немає незначливіших,

важливо знати небо і зірки,

не менш важливо, може й ще важливіше –

коріння, квіточки і кісточки.

Математичних знань свята гармонія,

вона в основі визначних начал,

без неї й філософська антиномія,

і всяка там житейська антимонія,

втрачає сенс, опору і причал.

Поетика, і музика. Й риторика ж!

Правдивий ритор – що той арбалет:

поцілить так, не треба вам повторення,

хоч привселюдно, хоч би й тет-а-тет.

Така-от – всепроникна – се професія;

якщо ти рицар мандрівний, – зумій

у диспуті підважити професора,

на пасіці – в дупло вернути рій.

Хай – Саламанка. Але ж не схоластика.

Хай схоластичний відступ. Заступ – хай.

Фантазія нехай. Нехай – фантастика,

фантазій, одержимостей розмай.

Понад усе ж то – рицарські артикули,

всі прецеденти з рицарських балад:

де бились як, як викали, як тикали,

як і щадили з кодексами в лад.

 

 

Обачення – на митарства!

 

«Чи доказав парох свою мову, чи ні, як уже обізвався Санчо: «Далебі, превелебний отче, се вчинив не хто інший, як пан мій Дон Кіхот; даремне розраював я його й остерігав, аби глядів, що робить, марне казав, що то буде гріх – таких людей визволяти, бо засуджено їх за великі злочини». – «Дурень єси, – впав йому в річ Дон Кіхот. – Мандрованому рицареві не випадає розпитуватися й дізнаватися, чи ті знедолені, скривджені й пригноблені люди, яких він зустрічає по дорозі в кайданах, потрапили в таку халепу з своєї вини, чи терплять безневинно: він мусить стати їм до помочі, яко беззахисним, маючи обачення не на махлярства їхні, а на митарства».

 

Там же, стор.183.

 

В кайданах кого бачивши,

хапаєшся за списа,

пришпорюєш кощавого,

летиш, як хмара сиза.

Як та, немов, Перунова,

що бгає блискавиці,

летиш і цілиш – ну його! –

котрий при більшій пиці –

конвойного чи стражника

чи велетня наразі –

про наслідки, про вислідки

згадаєш іншим разом.

Митарствами обурений:

«Звільняйтесь, прошу панства,

хоч за які вас суджено

й осуджено махлярства!»

Кайданники, галерники

Поб’ють тебе за волю?

Зате епоху «темників»

відближуєш поволі!

 

 

 

Святої Германдади недремний зір і лик

 

«Два інші стражники, побачивши таку на свого товариша напасть,

почали гукати помочі для Святої Германдади. Господар заїзду, який теж до того братства був уписаний, збігав швиденько по свою патерицю й меча і став зразу ж по боці стражників…»

 

Там же, стор. 289.

 

 

Святую Германдаду

люд шанувати звик.

Святої Германдади

недремний зір і лик.

На жаль, їй служить тайно

корчмар як справжній шпик:

він доповість негайно

про спис і про язик.

Він вимушено служить,

але ввійшов у смак,

він підбрехать сподужить,

якщо дістане знак.

Отож корчемку замком

вважати є резон:

у замку раннім ранком

не про рицАрство сон.

Святої Германдади

не всі святі діла,

вона – не для пощади,

вона – жорстка мітла.

Мете, то й замітає,

а надто, як на те

чиїсь ознаки знає,

письмовий припис має:

тоді її «святе»

в очах її росте.

Хто випросить зуміє

з її лабет? Кого?

Чи той, хто чин иміє?

Чи тих, хто – ого-го!?

Лиш парох, мавши волю.

Лиш тих, хто, мов, здурів,

конечне «збожеволів» –

у рицарство забрів.

 

 

Там за озером Скитським великим…

 

«Та перш ніж вона заговорила, упав у річ священик: «До якого царства гадає правитись ваша ясновельможність? Чи часом не до Обізіянського? Мабуть, що так, а як ні,  то я нічого в тих царствах не тямлю». Доротея, що вже раніше була з ним ізмовилась, догадалась, що треба їй притакнути, і одрікла не вагаючись: «Атож, пане, саме до цього царства і лежить мій шлях». – «А коли так, – похопився словом священик, – то ми проїдемо наше село, а там ваша милость ізверне вже на Картагену, де з Божою помочею сяде на корабель і, як вітер буде погідний, а море спокійне й безбурне, то не мине й дев’яти років, як ви допливете до великого Скитського (або, як дехто каже, Скіфського) озера, –  од нього ж до вашого царства буде не більше, як сто днів дороги».

 

Там же, стор. с. 182.

 

 

Там за озером Скитським великим –

царство болісних обізіян:

в’яжуть лика не в’яжучи лика,

всякий вищий шануючи сан.

«Сану – шана!» та «Санові – дяка!» –

там лунає і пишеться там.

Там же й Санов, режиму служака,

в пельку пхає, як гіпопотам…

Літ чи дев’ять чи двійко морями,

щоб у Скитське каналом ввійти,

треба з іменем Божої Мами

корабля туди сміло вести.

Далі сто днів на в’юченім мулі

(як на швидкіснім чудо-ослі –

дев’яносто і дев’ять) прибулі

мають пхатись, забувши жалі.

Континенту глибинку глибоку

проірже на зорі Росинант,

де країну велику, нівроку,

тлить і нищить гарант-окупант.

Злісний велетень він – Хмуроокий,

як і казано, – Пандафіланд.

Ех, пришпориться враз Росинант,

спис поцілить високо, глибоко!..

 

 

Царство Обізіянське, як воно наснитися може

 

«А що, друже Санчо, – обізветься тоді Дон Кіхот до джури свого, – чуєш, до чого воно йдеться? Не я тобі казав? От уже нам і царство до царювання, і цариця до женихання!».

 

Там же, стор. 186.

 

 

Хмуроокого Пандафіланда

стало жертвою царство те враз:

він його «свободив» – нема ради,

от і людність йому піддалась:

«Він, мов, велетень майже до неба,

він і сильний, і вдатний, мовляв.

А жеруть, мов, усі, кому треба,

з людоїдства ніхто не охляв».

Таємниця ж то «велетня» того:

він з двох карликів зліплений був

чаклуном, що зневажував Бога

і всі людяні людські табу.

Він на людях виважує слово,

мудрі речі читає з бомаг,

а в хоромах своїх – двоголовий,

двоєжерний, дволикий він враг.

Але болісні обізіяни

призвичаїлись бачити в нім

коронованого без догани,

династичного принца при тім.

… Боже правий! Тяжкі химороди!..

Впав від рицаря Пандафіланд?

Тож втікати… від гніву народу

мусить рицар – а хоч би й в… Фінлянд?

 

 

Корчма – гиш-панське перехрестя

 

«… Бо певне що вже недарма, а з непреложної волі самих небес зійшлися вони всі четверо в такий час і в такому місці, що ніхто був не сподівався і в думці собі не покладав».

 

Там же, стор. 234.

 

«Я ж тобі, Санчо, ще той раз, здається, казав, що в сьому заїзді творяться всякі химороди, то, мабуть, і тепер тут не без примхи».

 

Там же, стор. 236.

 

Зустрітися в корчмі – не штука,

зустрітися в корчмі – судьба:

судьби нової запорука,

судьби старої молотьба.

Тут несказанні химороди,

найтверезіший тут народ.

Хоча, бува, й бувають шкоди:

роздратуванню на догоду

тут Дон Кіхот – «Анциболот»!

Корчма – гишпанське перехрестя,

корчма – Гишпанії оплот.

Тут бурдюки з вином червоним,

бува, страждають від меча,

тут мулів радісний погонич

співає співом співача;

тут конкурс темрява проводить

на лаври оповідача.

Корчмар тут не щодня скаредний,

тут дон простого роззував.

тут чутка є, що Сааведра

в полоні турком ґабзував.

Тут висвятять, якщо нагальна

потреба висвяченим стать;

тут величальна чи скандальна

свою являє слава стать.

Сюди найближче від негоди,

звідсіль не ближче до незгод.

Корчмою лепсько переходить

гишпанський до небес народ.

 

 

А хто вигадав гармати…

 

«Той, хто вигадав гармати, непомалу, мабуть, нагороду приймає в пеклі за диявольський свій винахід, що з його допомогою якась підла й боягузна рука може вкоротити віку мужньому рицареві: безстрашний герой доказує слави, йдучи за покликом палкого серця, аж тут де візьметься дурна, сліпа куля (пустив її, може, який страхополох, що сам злякався і втік, як та проклята махина гримнула та блиснула), і в одну мить урве думки і втне життя тому, хто гідний був тішитись ним іще довгі-довгі роки. Мушу вам признатися, що, взявши все те до уваги, я часом починаю вже шкодувати в душі, що обібрався мандрованим рицарем у наш ледачий і спідлений час; хоть ніяка небезпека мене й не страшить, та гірко думати, що порох та оливо візьмуть та й перешкодять потужній правиці моїй і гострому моєму мечеві  здобути славу й хвалу по всьому широкому світу».

 

Там же, стор. 244.

 

Той, хто вигадав гармати,

боягузом був,

в пеклі має докипати,

буль-буль! буль-буль-буль!

Той, хто цілить із гармати,

не страхополох?

Бух! – штани біжить міняти,

панталони, ох!

Де й коли йому уздріти

вістрячко меча?

Біди всі у цьому світі

від сліпих влучань.

Відстань пострілу сліпого,

дуролет ядра –

проти людства, проти Бога,

фу, смердюча гра!

Гра – на виліт, на погубу

рицарських чеснот.

Силу темну, силу грубу

ставить проти цнот.

Час ледачий запустився

пущеним ядром,

спідленості причастився,

час-догори-дном.

Гірко думати, що ниці

замахнулись на

сенси правоти в правиці

(їм – не первина!).

Тільки ж рицарську правицю

відчай не скує:

поки йме сідло сідниця,

поки криця є!

 

 

Відмін же рицарства є дві

 

«… Бачиш, не кожен, хто себе рицарем називає, є таким цілком і повністю, один то суте золото, а другий – червона мідь; хоть усі вони на позір видають рицарями, та не кожен витримає перевірку спробним каменем істини. Бувають люди низького роду, які пнуться до рицарства, бувають і родовиті рицарі, які намагаються черні подобатись; ті прагнуть угору з амбіції чи з доброчесності, а сі знижаються із недолугості своєї чи з порочності. Треба мати гострий, допитливий розум, аби розрізняти сі дві відміни рицарів, що звання в них одне, а суть зовсім несхожа».

 

Там же, стор. 356.

 

Є в рицарстві відміни дві

(бо і в чернецтві маються),

і не дівоцькій голові

суттєві ці відміни дві

на позір відкриваються.

Як золото й червона мідь,

ті дві відміни рицарства,

а ти обидві їх укміть

(укмітить той несамохіть,

хто у світах нарипався).

Що перша – молодь золота,

шляхетного походження.

Що друга – груба простота,

та простота, що не свята,

та вгору йти знагоджена.

Шляхетним грубощів подай:

щоб черні уподобатись.

У простаків же через край

бажання б’є: сяк-так бодай

ізверху преподобитись.

Облагороджується хтось

діяннями та вишколом,

а хтось марнішає якось

(як вівся сам, так повелось!)

марнотами та вишкіром.

Звання одне, а різна суть,

хоч всі бувають звісними,

але одним – з Ісусом путь,

а інші – навсібіч сопуть,

аби не датись, верть та круть,

на спробний камінь істини.

 

 

Аби Господь розумів…

 

«Ти ба, Санчо, – одказала Тереза, – відколи ти до того мандрованого рицарства приснастився, то так став закрутисто говорити, що з простою головою і не розжуєш, так-таки  нічого й не зрозумієш». – «Аби , – Господь мене розумів, жінко моя, а він же то всьому на світі розумітель, – мовив Санчо. – А ти, небого, дивись, добре доглядай сі три дні Сірого, щоб мені як дзвін був, оброку давай удвоє проти звичайного, сідло і всю упряж облагодь як слід і охаюч, бо, вважай, не на весілля їдемо, а світами блукатися, з велетнями, песиголовцями та всякими почварами воюватися, реву, рику, сику і зику начуватися…»

 

Там же, стор. 351.

 

Незчувся сам, еге, як приснастився,

сам не завважив, як заговорив.

Де пригодився, там і долучився

високих слів, тривожних див.

Тут сам себе не завжди розумієш,

свого патрона – ледве через раз,

на милість Божу нищечком вопієш,

на Боже розуміння повсякчас.

Господь – всього на світі розумітель,

тим розумінням смертний і живе:

в надії все, що можеться, зуміти,

усе пізнати – навіть межове.

А ти, небого, жінко хитроока,

ти про осла ще ці три дні подбай:

подвійно накладай йому оброку,

хаюч і словом добрим улещай.

Та збрую, збрую облагодь найліпше:

сідло – рипіло б, надто – берегло б,

де упряж підновити треба більше,

там піднови, і все – блищало щоб!

Бо жде дорога, де надійсь на Бога:

блукатись, воюватись день при дні –

на велетнів видобувать спромогу,

песиголовцям завдавать парні;

там начуватись реву, рику, сику,

і зику, і дзижчань, проклять, заклять,

давати в пику, діставати в пику,

бо все тоте – Господня благодать!

 

 

Мандрованого джури хліб…

 

«Бачу, бачу, дружино моя, – сказала Тереза, – що нелегкий хліб у мандрованого джури; буду ж я Бога милосердного благати, аби визволив тебе од тої халепи». – «Скажу тобі по правді, жінко, – признався Санчо, – що якби не мав надії в скорім часі на губернаторя вискочити, то вже мені хоть лягай та помирай».     

 

Там же, стор. 351.

 

Мандрованого джури

не надто легший хліб.

Та серце ся не журить,

надія в нім: тріп-тріп!

Посадою запахла

мандрівонька йому,

усі знегоди – прахом,

жіноцькі охи-ахи,

діймавши – не діймуть!

Відомо ж бо з романів,

котрим то несть числа,

що рицар не обманить,

коли пора прийшла:

чи царство, чи півцарства

посяде рицар, знай,

дарунок джурі царський

він піднесе: приймай!

Губернію, не менше

(а хоч би й острівну),

довірить – бо не збреше –

під руку керівну.

Отам-то, отоді-то

всі злигодні забудь,

виписуй жінку й діти

у світлу ту майбуть.

Хитруй-бравуй, як інші

з-поміж чиновних тих,

що люблять свої ніші

і здирство, й шум інтриг.

Була ти нині чорна,

в роботі чорній тій,

назавтра – відзіґорна,

блискучий носиш стрій…

Були мужички доні,

то й женихи – на сміх,

назавтра – б’ються дони

за руку й посаг їх.

… Від рицаря – нагінка,

від ворога – бридня…

Але про діти й жінку

все джуринське дбання!

 

 

Не встоїть Рицар Лісовий

 

«Тим часом у вітті дерев обізвалась безліченна безліч пташок різноперих; розмаїтими веселими співами ніби вітали вони й віншували молодесеньку зорю світовую, що появила свій гожий вид між брам та кружґанків сходу, струшуючи з кучерів своїх мірііади краплистих перел; купалися зела в любій тій волозі і самі, здавалось, пінились та шумували дрібнісіньким білим бісером; верби струменіли духмяною манною, кринички сміялись, потоки жебоніли, гаї раділи й пишалися луки у вранішнім сяйві».

 

Там же, стор. 391.

 

Непевний Рицар Лісовий

краси не бачить лісової,

кружґанкам сходу він чужий,

йому чужі пташок гобої;

ніщо йому світіння верб,

всіх інших зел ранковий бісер:

новенький в нього щит і герб

і опанча чистенька з біса!

Назвався Рицарем Свічад,

поставу має кремезненьку.

І списа майже так, як вчать,

тримає міцно і легенько.

Прийняв імення не своє –

з усього бачити й видати.

Нащо ж він тут у лісі є?

Двобій аби лиш нав’язати?

Умову виставить зумів

він, наче присуд, Дон Кіхоту:

програєш – повертай домів,

до мандрів поневаж охоту.

Він випадковий тут, чужий,

з усього бачиться, з усього.

Не встоїть Рицар Лісовий

супроти Образу Сумного!

 

 

Хто шукає пригод, того скопом знаходять пригоди…

 

«Превелику мали втіху обидва шляхтичі, слухаючи Дон Кіхотові оповіді про дивні його пригоди, і дивувалися непомалу і тим дурницям, і тій доладності, з якою їх розповідав».

 

Там же, стор. 606.

 

Хто шукає пригод,

того скопом знаходять пригоди:

рицар ти чи народ

вдачі певної, всякої вроди.

За поріг лиш ступи –

враз обступлять тебе різномасно.

Та кричить: «Відступи!»

Та горлає: «Родивсь ти невчасно!»

Та плете хармани,

та з тамтою дві сили складають;

йдеш до вітру – вони

проти вітру тебе наставляють.

Проти вітру кріпись,

якщо навіть це вітер епохи,

аж тоді обернись,

коли зміниться вітер не трохи.

Мідним тазом щита

замінити пригода бажає?

Запалились жита від щита

і діброва палає?..

Хто шукає пригод,

нарікати не сміє з нагоди,

що його і з дрімот

дістають, виривають пригоди;

що його раз у раз

шляхтичі можуть взяти на кпини;

що не профіль – анфас

йому велетні пхають,

злочинні.

Хто шукає, того

віднайдуть і на смертному одрі

чи Антонів огонь,

чи безсмертя в одежі пригоди…

 

 

Знов біля основ

 

«Тут вони в’їхали в топільняк, і Дон Кіхот уклався у стіп береста, а Санчо у стіп бука, бо, як відомо, ці й подібні дерева стопи мають, а от рук зроду. Санчо провів пекельну ніч, бо від роси духопелики щеміли дужче, Дон Кіхот, як завжди, поринув у свої міркування, та все ж сон, зрештою, склеїв повіки обом…»

 

Там же, стор. 465.

 

В топільняку для того й берест,

для того й бук в топільняку,

щоб голову поклав, як берло,

у стіп – не вперше на віку.

Стопом, стопою – окоренком

могутнє дерево зове,

покоїть м’яко на тверденькім,

достоту – Древо Світове.

Бо ж мандри також світовії,

хоча й гишпанські селюки

начхали на рицАрські мрії,

на зброєношині гадкИ.

Вони побились між собою

за рев ослячий – мов, про них;

вони ватагою хмільною

йдуть на ватагу – звих на звих.

Між них не смій ставати жоден,

хто закликає до ума;

у них на те немає згоди:

бо не буває, бо – нема;

між них ревнути жартівливо

(щоб розрядити їх війну) –

те означає – ох, можливо,

і нині й завтра не заснуть:

ні на м’якому окоренку,

ні на твердім пуховику;

крекчи з клятьбою на боку,

вставай з прокльоном пораненьку.

Київ зноси стонадцять порцій,

забудь ослячий крик і глас…

Зате наука миротворцям –

усім, навіки, миротворцям –

в топільняку цім задалась.

 

 

У днях Губернаторіани

 

«На майдані криниця висохла, а в шибеницю грім ударив, та вже лихо з нею. Жду од тебе одвіту, та пропиши, чи їхать мені до президенції, чи ні. За тим пошли тобі Боже віку довшого, як мені, або й такого самого, бо не хтіла б я на сім світі тебе сиротою зоставити. Жінка твоя Тереза Панса».

 

Там же, стор. с. 576.

 

Ішли дощі, болото хлюпало,

криниця висохла однак;

ударив грім – мов і не люто, а

палала шибениця так,

що враз згоріла; то без неї вже

село живе (і на бобах);

та й лихо з нею: виручає ще,

врядує страх,

Господній страх.

Криниця тим, що на майдані, мо’

(до сонця ближче, та й до страт),

так обезводніла неждано, мов

яке знамення акурат

тут нам показує стократ.

Хоч справа добра губернаторство,

але ж і клопіт для жони,

то й треба тішитись не надто б то:

її спочатку одягни

та й шли кариту в добрий час:

«Будь ласка, пані, прошу Вас!»

При тому віддана жона

з тобою хоче вік прожити

так, щоб тебе не сиротити:

з тобою вмерти – того ж дня;

якої Бог пошле доби –

із губернатором аби!

 

 

Кому життя дорожче, або Хто на що вродився

 

«Їж, їж, друже Санчо – обізвався Дон Кіхот. – Підживи собі життя, воно тобі дорожче, ніж мені, а я нехай умру собі від думок тяжких та від знегод моїх лютих… Я, Санчо, на те вродився, щоб жити, постійно вмираючи, а ти – щоб умерти ївши».

 

Там же, стор.  603.

 

Кому життя дорожче? Селянинові,

хоча б і в зброєноші вийшов він.

Потопчуть свині? Зганьблений, не гине він.

Щоб жити, пожує,

та й де той скін!

Він і вмирає, струдля уплітаючи,

йому й на тому світі банячок

парує, до горщечка припадаючи,

і смальцем ніжно пахне дим-димок.

Живе, щоб жити,

щоб життя розводити,

як фарбу у воді для крашанок;

йому не треба спис на щит наводити,

йому все’дно, чи корчма, чи шинок.

А хто живе, постійно умираючи,

постійно умирати народивсь?

Чиї думки, тарелю обминаючи,

те нині тлять, учора чим гордивсь?

Звичайно – рицар: остаточна відповідь.

Мандрований, в потертому сідлі.

Обов’язку і дамі своїй відданий,

в свої урослий рани й мозолі.

 

 

Або – або…

 

«І давайте вже мені їсти або скидайте з губернаторства: що ж то за служба така, що чоловіка не прогодує?».

 

Там же, стор. 545.

 

До біса війни і конкісти,

суди, мундири і чини,

якщо за те немає їсти,

банально – кишку начинить.

Таже знайшовся губернатор,

що не бере і не дере,

лиш попоїсти любить надто,

а на ралець йому не тре’.

Від себе сам не ждав такого,

та захопив його процес:

рядити з огляду на Бога,

а не на чинний політес.

Він судить, як ізметикує,

йому доскіпатись – будь-що:

чия вина? кому бракує?

хто правду мовить? бреше – чом?

Гадалось – статки, сталось – служба,

вночі не спи: нічний обхід,

під час якого знов – ану ж бо! –

судити і рядити слід.

Гадалось: вина та наїдки,

постало: медик-брехунець,

що, Гіппократа взявши в свідки,

змагає голодом терпець.

Терпець і рветься: або – або!

Завгодно вам – абО – абО:

чи губернатоська посада,

чи до наїдків знов-любов!

Знов – до м’ясної перемлійки,

а хоч би – і до часничку…

Від цього крісла-лобогрійки,

від цих пихатих на віку!

 

 

Душа цибуляна гишпанська, гишпанський часниковий дух

 

Душа цибуляна гишпанська,

гишпанський часниковий дух,

а всяка гинча пахощ панська –

від їхніх панських-донських скрух.

Усе те знає Санчо Панса,

гишпанський зовсім не лопух.

Отож допоки порядкує

у Гармадармії дарма,

він то у мріях часникує,

то снить цибулькою дмухма.

Хай Дон Кіхотові тобоські

селянки, певні часнику,

не нагадають Матки Боски

ні Дульсінеї на віку, –

зате двигтять в Терезі Пансі

душа із духом у ладку.

Душа і дух гуляють тілом,

ані кровинки не минуть,

дух і душа – гишпанські ціло! –

гишпанську вичинять могуть.

Від Санча Санчика те знає,

щодня щодуху виявляє.

і власних діток понавчає, –

і в цьому суть, і в цьому суть!

(Хай навіть біди тіло ссуть).

 

 

Чаклуни, відьмаки, чародії…

 

Чаклуни, відьмаки, чародії,

чорнокнижники різних мастей

найчорніші вигадують дії,

небувалі лаштують події,

насилають пекельних гостей, –

 

тільки б рицаря вивести з ладу,

всеньке рицарство стлумити в пень:

закладають підступство в принаду,

жалять огиря, ослика ззаду,

надять спереду хтиво – брінь-брень!

 

Тож бо ліпше в сідлі ночувати,

вартувати надійніш – в сідлі:

пантрувати, оружно стрічати

(хоч і все ж то життя твоє – чати!)

всякі злигодні – більші й малі.

 

Чаклунам, відьмакам, чародіям

перепоною станься щораз:

і тоді, коли дався їх діям,

нагодинився їхнім подіям –

дзень-дзелень, тупу-тупу, брязь-брязь!

 

А й тоді, коли здалеку вбачив,

розпізнав, розгадав, осінивсь

і помчав навперейми, неначе

ангел Божий!..  хай ворон там кряче

і упир відьмакам присвятивсь!

 

 

Якщо монета – щире божевілля…

 

«Підживившись, сказав Тосілос Санчові: «Твій пан, друже Санчо, неодмінно повинен бути божевільний». – «Як це повинен? – відрік Санчо. – Нікому він нічого не винен, він за все розплачується, тим паче, що монета його – щире. Я теє добре бачу і не раз, не два його правив, але який хосен? А тепер і поготів: адже він геть із глузду скрутився по тому, як заломив його лицар Місяця-Білозора».

 

Там же, стор. 642.

 

Про все на світі є гра слів,

гра слів – як гра роси на сонці:

блиск літер, диво голосів

в гишпанській виграшній сторонці;

хоч такожди – а чом би й ні! –

всілякі мислі осяйні

у тій же диво-стороні,

таки ж не програшній сторонці.

Але бува, зіграє сенс

супроти сенсу випадково,

як проти любощів той… секс,

кохання – теж – проти любови.

І вже бринять, як тятива,

стрілу штовхаючи незрячу,

чиїсь негадані слова

в чиюсь холодну чи гарячу.

Зігравши гру, слова живуть,

якщо та гра не проти глузду.

«Повинен божевільний буть» –

це вам не гра, це – дубль-пусто.

Це програш, це доігрова

поразка (того, хто так мовить).

… Остудить тіло тринь-трава,

душа боляща Бога вмолить.

 

 

Тому, що на папері…

 

«Тосілос попросив розповісти, як же це сталося, але Санчо одказав, що незручно змушувати свого пана чекати, іншим разом, мовляв, як, може, спіткаються ще. І, стріпнувши крихти з одежі й бороди, він підвівся, сказав Тосілосу: «Бувай!» і, погнавши Сірого вперед, невдовзі прилучився до свого пана, який виглядав його в затінку дерева».

 

Там же, стор. 642.

 

Цей світ тісний-тіснющий,

як весла на ґалері,

тому, що невмирущий,

тому, що на папері.

 

Тому, що по-гишпанськи,

достоту по-кастільськи –

мужицький, що аж панський,

священний, аж не свійський.

 

«Бувай!» – гукає поспіх,

«Зустрінемось!» – непевність.

З людей буває посміх,

із посміху – святенність?

 

Але, але… минаєм,

спішивши розминутись –

довірливі навзаєм,

встигаєм усміхнутись.

 

І – навздогін!.. Бо зряче

ген, в затінку, чекає,

Кіхана свого Санча,

а може й… Гемінґвая.

 

 

Все ж хай живе хоч поетична вольність…

 

«Воістину, – зауважив Дон Кіхот, – голос у вас прегарний, але сама величальна здалася мені не вельми доречною: який же зв’язок між віршами Гарсіласа і смертю сієї сеньйори?» – «Хай ваша милість не дивується, – заперечив музика, – бо такий звичай новочасних нешеретованих поетів: строчать вони що-хотя і дехотя крадуть, не зважаючи, чи пасує це до їхніх задумів, і хоч би яку дурницю вони співали чи писали, все йде в них на карб поетичної вольності».  

 

Там же, стор.  656.

 

Красти, звісно, гріховне заняття,

хоч би й що-хотя і дехотя,

та грішить поетичная братія

по дорозі, ох… до забуття.

Як укравши – не припасувавши,

бард удвічі помножить гріха.

Припасовуй украдене завше,

перш ніж хвацько піти «ух-ха-ха!»

Ще безпечніше – запозичати,

хоч би й вічним було віддання.

Позичай, користай! Будуть чати,

буде в чатах твоє постання.

Вольність, бачся, свободі дотична,

тій свободі, що кат її й ма.

Хоч би ця хай живе – поетична,

виживає (але не з ума).

Час новий, то й співці – новочасні:

той – без рими, той – знаки забув;

є про того часопис «Сучасність»,

про тамтого – журнальчик «Табу».

Мав би бути й журнал «Донкіхотське»

(«Донкіхотівське»). Буде? Коли ж?

Ідеальне притлумлено. Скотське

вознеслося: бурчи-урчи-лиж!

Поетичною вольністю скутий,

векселяй Сааведрі: «Віддам!»

От і вдасться пройти без покути

під тамтой, ото там он’о храм.

 

 

Шукайбіда шукайбіді…

 

«Парох і бакаляр, зразу впізнавши наших шукайбід, порвалися до них з розгорнутими обіймами. Дон Кіхот ізліз із коня і міцно їх обійняв».

 

Там же, стор.  665.

 

Шукайбіда шукайбіді –

щоякнайкраще товариство,

такі у пошуках тверді,

аж так завзяті урочисто,

що раз у раз своїх ураз

собі – угу – не помічають:

бідошукацтва є екстаз

понад екстаз – еге – звичайний…

 

Знайшовши не одну біду,

знайдибідами ставши,

біду кують, згинають, гнуть,

себе біді не давши.

(Якщо – будь-що – не давши).

В тім разі й слава береже

наступні їх зусилля;

моральне дуцьке негліже

її не пересилить.

Тож куйбіда загнибіді –

найкраще товариство,

крутибіда журибіді

підкаже проречисто:

«Нехай лишень роздайбіда

нас на шляхах минає,

свого нахабного труда

в наш труд не підмішає!»

Шукайбіду з сідла біда,

буває, вибиває?..

… Зате по тому та ж біда

в пенатах привітає

віднайдену шукайбіду,

овжеж таки знайдибіду,

котра з собою у ладу.

 

 

Ілюзія і крах пасторалі

 

«Небога сказала рицареві: «Що ж це, дядечку, таке? Ми думали, що ваша милость вернулася додому і тепер домонтарюватиме, аж вам це знову мандрівочка пахне, словом: «Гей, пастуше, звідки ти і куди зібрався йти?» Їй-право, рочки ваші вже не ті!» – А клюшниця додала: «Чи ж це про вас, ваша милость, полудневий сквар улітку і вовче виття взимі? Це ремесло і повинність для людей дужих, загартованих, навиклих до таких трудів, сказати б, з пупка. Коли вже вибирати, котре лихо менше, то ліпше рицарювати, ніж пастушити».  

 

Там же, стор.  666 – 667.

 

Якщо вас вибито з сідла

й зі світу рицарських романів,

вернутись до свого села

приволено вас словом даним,

є спосіб вам лише один

не розірвати серце з жалю:

немов за маску колядин,

хапайтеся за пасторалю.

Пастушок світ! І пастухів!

Чуття й природа буколічні!

Здоровий харч! Струна степів!

І небеса, щоденно вічні!

(І чесні вічі – в чесні вічі).

 

Якщо ж у вас небога є

і клюшниця дверима грима,

і кожна вашу крівцю п’є

речами й хитрими очима

(підслухуючи під дверима),

готові будьте, що вони –

попри молитви до Марії –

словами біса й сатани

уб’ють спасенні ваші мрії

(єдино рятівничі мрії).

Згадають «ро-о-о-чки»

ваші вам

так, що зіщулитесь літами,

і про пастуший непарад –

про шум і гам, про зливу й град –

розкажуть пишними вустами.

 

 

Святе, живлюще божевілля

 

«Тут він обернувся до Санча і мовив: «Даруй, друже мій, що через мене ти теж здобув славу причинного і, як і я, вклепався і повірив, що на світі існували мандровані рицарі і досі не перевелися». – «Ох! – зойкнув у відповідь Санчо. – Не вмирайте, вашець, паночку мій любий, а послухайтесь моєї ради: живіть многії літа, бо се ж найбільше божевілля людське: ось так з доброго дива померти, коли тебе ніхто не вбивав і в могилу не заганяв, окрім хіба нудіння світом».

 

Там же, стор.  670

 

Був Рицар Образу Сумного,

був Рицар Левів, битий був.

Та все підводився на ноги,

в сідло вертався – в ус не дув.

А повернувся у пенати,

дістав канікули на рік –

і все, і взявся помирати,

і проти рицарства прорік.

Вернув ім’я: Кіхана Добрий,

а світом нудити почав,

і обручем стиснувся обрій,

і голі рації в очах.

Святе, живлюще божевілля

полишило – як не було,

і не знайти такого зілля,

щоб хоч якесь дало живло.

Причинний Санчо – ще причинний,

ще дрібку-дрібочку малу:

колишні не забув почини,

не потакаючи селу.

Ще мріє про пригоди спільні,

його лиш тільки позови…

Ми всі потрошку божевільні,

хто в сенсі повному живий.

Хтось божевілля має зону,

хтось – потаємний п’ятачок,

величить де свою персону,

де про реалії – мовчок.

Хай давні рицарські романи –

прадавній вичахлий маскульт,

є ґени рицарства: як рани,

пак, стигми, визрілі ночами,

вони то ниють, то печуть.

Вони – змага нудінню світом,

у них – початки і кінці

того, що завтра стане мітом

чи виведе із манівців.

Хай людства далечінь – туманна,

та в ній лежачого – не бий:

вмирає домонтар Кіхана,

а рицар Дон Кіхот – живий!

 

 

Самсон Карраско – хто б його скараскавсь?

 

«Ми поминемо, як ридали Санчо, небога і клюшниця, так само не згадуватимем нових епітафій на його могилі. Наведемо лише одну, Самсона Карраска компонування…»

 

Там же, стор.  671.

 

Самсон Карраско – бакаляр учений,

він в Саламанці вчився (хтозна-як),

він ще й поет, подеколи натхненний,

він антирицар, він антидивак.

Він заповзявся повернути з мандрів

мандрованого рицаря домів –

і він зумів, він торжествує: майте!

Все, що поклав собі, те і зумів.

Три спроби – і вдалася спроба третя;

два поєдинки, в другому – здолав,

при тому не явив свого портрета,

свою личину, та й ім’я, ховав.

І от нарешті – краща з епітафій:

«Шаленим жив, та мудрим він помер».

Теж не безслізний, та на цім етапі

він торжествує, бакаляр-бретер.

Він – раціо утілене, тілисте,

до мудрості ще, може, й прибреде;

йому до пари петербурзький пристав,

якого ж то епоха ще гряде.

Крізь пароха зіходить Божа ласка,

від бакаляра струменять знання.

Самсон Карраско – хто б його скараскавсь?

Яка б зійшла на нього маячня?

 

 

Intermezzo-1: про поезію (глоса)

 

«Один мій приятель, чоловік вельми розумний, –  зауважив Дон Кіхот, – казав, бувало, що даремна то робота над глосами морочитись, а причина, мовляв, та, що глоса ніколи не зрівняється з самою темою, а дуже часто ще й різнить із нею, далеко од її задуму одбігаючи. До того ж правила глоси занадто тісні: сей рід віршів не допускає ані питальних речень, ані вживання виразів «сказав», «кажу» тощо, ані субстантивованих дієслів, ані зміни значень, не кажучи вже про інші умови та обмеження, що їх усі глосатори конче мусять додержуватись, як те вашій милості, безперечно, відомо».

 

Там же, стор.  412.

 

Від божественних щедрот

творчий дар підносить нас:

всяк поет є Дон Кіхот,

хоч, на жаль, без Санчів Панс.

 

ГЛОСА

 

Слово Богом побувало,

як засвідчив Богослов,

і хоч кануло немало

літ з тих пір, не охолов

прояв той і те начало.

Крізь епох коловорот

не один пішов народ,

а зостались в білім світі

ті, чиї взяли піїти

від божественних щедрот.

 

Вміли слави засягати

перодряпи з давніх пір,

біля слави й меценати

і церковний навіть клір, –

всі свої світлили шати.

Інший час, то й інший глас –

Архілох, Шекспір, Тарас, –

кожен, не про славу дбавши,

славен, що довів назавше:

творчий дар підносить нас.

 

Тож таки у славі гожій,

прислужившись дням, вікам,

так чи йнак, а справі Божій

послуживши, не вінка,

а стояти на сторожі

правди, мислі, звершень, цнот

кожен прагнув – то й народ,

хоч який там був в поета,

мусив визнати, ушпета:

всяк поет є Дон Кіхот.

 

Донкіхотствувати нині,

коли висміяно все

і людина не-людині

глузд і голос свій несе,

ми, свідомі, а повинні;

перебрівши декаданс,

шаленіти повсякчас,

всяк засвідчуючи небу

донкіхотствувать потребу,

хоч, на жаль, без Санчів Панс.

 

 

Intermezzo-2: про музику

 

«Уїхавши не з-так далеко, всі три вози спинилися, докучливий колісний рип ущух, у лісі запала цілковита тиша, і тоді почулися звуки музики, ніжні та зграйні, чому Санчо зрадів непомалу, убачивши в цьому добрий знак; от він і звернувся до дукині, од якої не відходив ні на ступінь: «Сеньйоро, де грає музика, там не може бути нічого лихого». – «Стеменнісінько як і там, де спалахують вогники і де світло, – одвітувала дукиня». На те заперечив Санчо: «Спалахи то од випалів, а світло бува од ватри, ось як зараз довкола нас, і на вогні, між іншим,  можуть нас підсмажити, а вже де музика, там завжди веселяться і празникують».

 

Там же, стор.  495 – 496.

 

Як в воду, Санчо в спалахи дивився:

розваги дукам спалахи несли.

А музики віддавна причастився:

у музиці зачався і родився,

знайомився, розчулювався, бився,

вигоцував, не раз і просльозився,

у музиці ж його і погребли

(якщо помер; хоч те нам не відомо:

Бен-Енхелі мовчить про те свідомо).

У спалахи дивившись, як у воду,

стеменно Санчо убачав дурню:

розваги дуцькі, небувалі зроду,

знущальні, дуцькій писі на догоду,

шукайбідам обом на певну шкоду –

провокативні на моральне ню

(казавши мовою пізніших донів-дуків –

професорів знущальної науки).

А музика? Збрехала і вона

на цей раз, у гіркому цьому разі.

Ніжна та зграйна, при такій оказії

зіграла ролю того барана,

який отару на заріз відводить

за грудку цукру. Отже ж тобі й на,

наївний Санчо, музикорожденний,

про музику й таке знання стеменне.

 

 

Intermezzo–2: про все-таки-розум

 

«Дон Дієго де Міранда спитав у сина, який він висновок зробив щодо гостевих розумових здібностей.  Той відповів:

– Заплутаного почерку його божевілля не відчитає жоден у світі лікар і не розбере щонайліпший краснописець: то нашпигований розумом шаленець із частими проблисками».

 

Там же, стор. 412.

 

Тих розумів, що світять світлячками

або очима вовчими в пітьмі,

висвітлюючи так собі самі

поживку, жертву чи партнерку саме,

не бракувало й не бракує, вже ж,

ні в ніч полярну, ні в ночах пожеж.

О глуздів рівносвітлих непроглядь!

Ти затуляєш Істину і тьмариш

ті істини, що серденькам болять,

як то болить товаришу товариш.

А проблиски в шаленцеві ума,

де ум тісниться, як розряди в хмар’ї,

минаються для людства недарма –

для творчості, для глоси, для глосаріїв.

Потрібно тільки знатися на тім,

хто з нас Міранда, де в Міранди дім.

 

 

Intermezzo-4: Дещо про природу комічного

 

«… Порозставляв свою численну челядь, пішу й кінну, з розказом, добровільно чи живосилом, допровадити, як пощастить перейняти, Дон Кіхота до замку. І челядь його перейняла й обвістила про теє дука, а дук тільки того й чекав і, попереджений про рицареве прибуття, звелів запалити на дитинці смолоскипи та посвітачі, а Альтісідору покласти на катафалк, змайстрований з усім указаним справиллям, і то так лепсько і природно, що здавався справжнім. І ще Сід-Ахмет мовить ось що: сміюни, на його думку, були такі самі шаленці, як і обсміювані, адже завзяття, з яким дуцтво строїло смішки, свідчило, що й воно несповна».

 

Там же, стор. 654.

 

Найвища втіха глупака –

пора вам знати –

знайти у світі простака:

щоб осміяти.

Якщо ж глупак ще й не з простих

(сміється в замку),

йому сміх, Господи, прости

і – Саламанку.

У Саламанці він учивсь,

глупак розумний,

тож потребує розум чийсь,

і вишкіл чийсь,

і гонор чийсь,

піддати глуму.

Він робить витончено це,

ах, театрально,

в зичливім тоні і з лицем

все натур-р-альним.

Він само-

стверджується так,

так є собою.

(Не помічаючи, глупак,

що стороною

проходять власної судьби

якісь-то шанси:

повзе він коміксу в раби,

судьба ж то – шасне.

І чорті-батька в інші дні

хтось пригадав би:

чи жив той дук, чи справді ні,

як сотні драбів.

Хіба що Сід-Ахмед. Чого?

Душа прещедра.

Для чого й вигадав його

нам Сааведра.

 

 

1. 3.  Володимира Прилипка

апофеоз  ХХІ

 

 

Memoria

 

Прилипко був,

Прилипко є,

Прилипко так прилип до світу,

що світ його до свого міту

ввібрав; ввібравши – й роздає.

 

Міт невичерпний світовий

гласить нам,

ввічливо голосить,

що кожен – бувши – в світ приносить;

принісши – ношею й живий.

 

А хтось один поніс Хреста,

хтось інший – хрестика;

чи – Сваргу?

Аби не злість. Аби не сварку.

Не дурість здуру чи спроста.

 

А скіфське золото не липло,

Прилипком копане, до рук,

а корінь-слово

проріст звикло

давало в нього без принук.

 

Прилипко був, Прилипко є,

Прилипка навіть прибуває,

лиш панна липа розцвітає,

а з липи джміль росицю п’є,

нектари бджілка надпиває.

 

 

І

 

«На камені, де сонце пригріває,

крихкий лишай і літери шматок…»

 

Володимир Прилипко. «Незакінчений сонет».

 

Інформаційний вибух! Летимо!

Осколками,

пилинками,

димами:

хто – з нотами,

хто – з думами-томами,

хто – з мікрофоном в горлі, –

все одно:

всі летимо врізнобіч,

о пітьмо!

 

То й… камінь – з нами!

Літери шматок

(на камені,

під лишаєм)

ще з нами:

щезаючи, щезає

дні за днями.

А був колись на камені…

флагшток?

 

 

ІІ

 

«Старого цвіту сон –

В саду, як по весіллі».

 

Володимир Прилипко. «Старий цвіт».

 

Як по весіллі,

як фата,

це відцвіття русяве.

Старого цвіту марнота,

сновійна світу маята –

дочасний крик про зайве.

Нечуваний, нечутний крик,

по нім – лискуча зав’язь,

яку черв’як, яку язик,

якої гусінь замість.

Як по весіллі, як по тім,

яким батьки втішались.

Як у минулому житті.

Як в загадці про жалість.

 

 

ІІІ

 

«Забувся мак і так палає,

здається, душу аж виймає.

Нащо тобі душа моя?»

 

Володимир Прилипко. «Забувся мак…»

 

Голівку ще ма – а – леньку має,

дрібну, як цвях, мак польовий,

тож і забувся, й так палає,

людського поля лановий.

Виймає душу. Бо вже смиче.

Й нащо йому душа людська?

Над ним же й чайка не кигиче.

Під ним же й ропуха слизька…

Від нього погляд відвернути!

Ну відвернув. Душа ціла.

Але ромашка… тут як тута:

виймати душу розцвіла.

 

 

IV

 

«Був довго довгий дощ

Та й видихся за хвилю.

Он з кінчика листка

Вже капає роса».

 

Володимир Прилипко. «Був довго довгий дощ…»

 

По довгому дощі

висить роса коротка,

довгасто скапує

з довгастого листка.

У небі – світла тінь:

її постава кротка

благословляє світ,

надчахнутий злегка.

По довгому дощі

надчахнутість зростися

бажала би, либонь,

якби не цвіркуни:

мутанти-цвіркуни

розтріскувать взялися

останній липня день,

світ-літодень луни.

 

 

V

 

«А рано-вранці

Роса родила

На полі грім…»

 

Володимир Прилипко. «Півонії».

 

Росорожденний,

грім цілоденний,

полю догідний,

шастає гідом:

дощі приводить,

зливи відводить

полю рясному

знову і знову.

а роса рання

вже й призабулась,

дощем замилась,

джерел добулась.

Росі, родивши

на полі грім,

радости мало

у громі тім.

Іншим наука

росяна ця

не до бікіні,

не до лиця.

 

 

VI

 

«І, повне громом і вином,

Весілля скаче по дорозі».

 

Володимир Прилипко. «Терези».

 

Небесний грім у рід людський

одного разу перескочив,

та й досі скаче, де захоче,

людей низаючи в разки.

От, повне громом тим, вином,

весілля й, скачучи, грімкоче,

любо-гріховно-непорочне,

як серенада під вікном.

 

Під вікна Всесвіту воно

свої розкоти, гуки, крики

несе-доносить, пиколике,

з небесним громом заодно.

Дорога поступу? По колу

дорога водить ще і ще

його – покрізь зустрічних щем –

важким, сліпучим покотьолом.

Чадне буває та незгоже.

З ним розминутись? Не дай, Боже!

 

 

VII

 

«Цвіте терен – квітнуть хустки.

Гуляє весілля».

 

Володимир Прилипко. «Осінні весілля».

 

Восени він розцвітає,

той весільний терен –

дере горло, серце крає,

дратує етери.

Ткань тонка, а барви хльосткі

в обертонах тонуть.

І танцюють недоростки,

й п’янички – притомні.

Бо цвітіння терну чіпить:

це вам – не латаття.

Бо Найвища Сила кмітить

личка пелюсткаті.

 

 

VIII

 

«Коли Різдво, і сніг, і всі вертепи,

І хліба повно, і нема хули –

Замуляє Полтава і Мазепа,

Петро, Павло, дроти і табори.

А зорі – вони дивляться згори».

 

Володимир Прилипко. «Колись я думав: розум допоможе…»

 

Наука астрономія безсила

нас відучити знати, що вгорі

існують зорі – піднімальна сила

очей і душ, сердець і прапорів;

і – помислів, фантазій і рефлексій,

і відчуття клітинності єства,

дотичного до прадідівських стресів:

де понад палю висне голова.

Коли ж снігів, і хліба, і до хліба,

й вертепи у снігах, і крик, і глас,

тоді ще дужче тлить прадавня хиба,

колишній дошкуляє дуриндас.

Замуляє замулене, зужите,

недогеройське, тлумлене, німе

посеред чарки мулько досягне –

і заболиш, і похлинешся, ситий,

і не повіриш, що життя – одне.

 

 

IX

 

«Не хитруй. Не плач. Не говори.

Я забрав би всі твої печалі,

Та не знаю сам, що буде далі –

Як оця цигарка догорить».

 

Володимир Прилипко. «Не хитруй. Не плач. Не говори».

 

Час уже у вимірах вогню

(вогника): пече, іскрить, дотичить…

Нам такого шанувати личить:

бо для нього всі ми – парвеню.

Вискочки! Йому не за окрасу,

ми, такі, загадуємо все ж –

прожектери! – вискочити з часу

найтісніших, найкуціших меж.

Отже, треба цмулити цигарку,

добувати нещадимий дим,

як укус, припалюючи гадку,

здогад, спогад, зАгадку-загАдку:

що потому буде перед тим?

 

 

X

 

«Як світиться маленький ліс!

Вже сонце низько, вже сія

Серп місяця, і сніг гуля

Калеником попід хатами».

 

Володимир Прилипко. «Із санчатами на гору…»

 

Маленький ліс просвітлений, то й світиться.

Хоч сонце низько, та на повен зріст,

підсвічуючи серп (на сході) місяця,

високосяйно виявляє зміст

буття земного. Куцим гобелеником

село себе являє на снігах.

А сніг, що з неба заявивсь Калеником,

на односельців наганяє страх.

З тамтого світа добродня навідавшись,

Каленик, тканий віхтями сніжин,

догулює земне-земнюще, звіздами

погордувавши з тотаких причин.

Каленикове – гостеві ж – Каленику:

на гору інший зримо тягне хтось

санчата по грузькому гобеленику.

Пригляньмося: Калеників Антось?

 

 

XI

 

«На хмару хмара – отари суму,

одна сльота.

І думають за мене думу

мої літа».

 

Володимир Прилипко. «Хмари».

 

Літам передовір лиш думу –

вони без сну –

її, непевну, ох, повну суму,

одним-одну,

думають тупо,

доводять гостро –

домахи сталь! –

тисячолезо, мільйонноосто –

ох, екстремаль!

І все не мимо,

дальноприцільно,

як бумеранг –

дума за думою,

перл многоцінний,

найвищий ранг!

Бо за літами –

мільйонноліття

чужих весіль:

скачуть бездумно,

широко смітять

сюди-звідсіль.

 

 

XII

 

«Колись я думав: розум допоможе

Не жерти один одного, але…»

 

Володимир Прилипко. «Колись я думав…»

 

Не допоможе розум (бо не може)

не жерти одне одного; бо й сам

жере премудро згоже і незгоже,

загрозливий землі і небесам.

Є в розумі раціональне… глупство,

а мудрості у раціях… катма?

Нікчемство є, освічене паскудство,

є святоблива, свЯчена пітьма.

З нас кожен думав, думав, думав-думав,

що стане сильний розумом своїм.

А розум хрумав, хрумав-хрумав, хрума…

Дохрумує – і кожному, і всім.

 

 

XIII

 

«Очима смутку зирять сливи,

Волами котиться вода,

І між дерев, де лист спада,

Дітей фігурки мерехтливі».

 

Володимир Прилипко. «Калина у вікні».

 

Промерехтіло поколінь,

племен, народів-недородів,

а, бач, не вичахла ярінь:

дітей фігурки верховодять

у призимовому саду,

де зирять сливи смутку зором

і зазирають за гряду,

поза русло, що марить морем.

То й не страшить таємний мор,

що знов, либонь, он грає в жмурки

із малолітками, фігурки

чиї виводять барвний хор.

 

 

XIV

 

«Ти подивися: у вікні

стоїть калина – та, що в полі».

 

Володимир Прилипко. «Калина у вікні».

 

Це не зворотня перспектива,

це калинова коляда.

Це Кия, Щека і Хорива

чи то мана, чи то звізда.

Ти подивися: у вікні!

Напридивляйсь: вікно углибло!

І день заглибився у дні,

і дням вікно не остогидло.

У тім вікні означся сам

невицвілим автопортретом,

впізнаваний: не небесам,

не куполам, не мінаретам,

то хоч листкові з-понад гронця,

сніжинці з-під сліпого сонця.

 

 

XV

 

«Я на білу воду погадала.

Вже коса моя Дунаєм стала,

Вже мій гребінь – гори то, Карпати,

Білий місяць білить мою хату

Виноградом, п’яною лозою

Щоби був назавше ізо мною».

 

Володимир Прилипко. «Пісня».

 

Не гадай на білу воду рано.

бо спливеш судьбою за туманом.

Не гадай на білу воду пізно,

бо гайне судьба твоя у пісню,

ту, яка роздасть тебе навкіллю –

горам, рікам дужим, тернопіллю

та сусідів заздрих тайговищам,

де хто ниций, той од вищих вищий.

Ні Дунай широкий, ні Карпати

тут тебе не зможуть заховати,

не зуміють хистом прихистити,

ані в поколіннях утвердити;

виноградом, п’яною лозою

обів’ють стежки твої порою,

коли білий місяць білить хату,

перш, ніж зайдам в спадок передати.

 

 

XVI

 

«А ріка, як вдова, восени

Котить хвилі байдужі поволі,

І аж глянути страшно на волю,

За якою так марили ми

(Гнали коней, міняли знамена!)…»

 

Володимир Прилипко. «Голота».

 

Гнавши коней, мінявши знамена,

кляту кривду рубавши упень,

перетерли вудила й стремена,

переплутали з нічкою день.

А ріка – удовина, осіння,

а на вербах сріблиться зима,

а у грудях хрипить голосіння

про свободу, якої нема.

Та й нема! Тільки воля-сваволя,

самоволя тяжка звідусіль,

і тіснить тіснотою роздолля,

аж ущільнює силу свавіль,

наповзятливих свійських свавіль.

Чи до Бога молились невчасно

(очі їла солона ропа)?

Чи не вгледіли, де розпрекрасно

нам дяки підмінили попа,

та й пішли наші сповіді в вуха

тим майорам, чий бог – паразит,

а потреба священна – мокруха,

а священний герой – слідопит?..

Але марити треба. То й марим:

хто – конем, хто – ясним знаменОм,

хто – рікою (за нею – татарин,

чи, татарина вбивши, другарин?),

хто – басейном з шампанським вином…

 

 

XVII

 

«Сад і нива, сон і сани

Заплітають криво путь

Хурделівна править нами

Нам з тобою не заснуть».

 

Володимир Прилипко. «Картярі (Присвята Сергію Кокряцькому)».

 

В рідній стороні кокряцькій

дочекаймось лиш зими –

сон мистецький, сад мастацький

в санях рушаться на ми.

(Предки ж то «на ви» ходили.

Йшлося предкам надовсюд.

З предків витяглося жили,

а осипалось полуд).

В стороні кокряцькій, тихій,

взимку далеч очі п’є.

Об сніги удармо лихом:

Хурделівни влада є!

Не безвладдя, не сваволя.

Надихайся, мерехти.

Кривулястий шлях край поля –

найпряміший до мети.

Та мета – снігів ясніша,

все підвладне тій меті:

окрай долі, впростяж вірша

непогасних мерехтінь.

 

 

XVIII

 

«Без світла. В грубці жар. Розчервонілись лиця.

Горів вогонь із груш, горіхів, яблунь, слив.

Весь їхній юний сад через димар клубився

І білим димом вивсь. І білим цвітом цвів».

 

Володимир Прилипко. «Сад».

 

Клубочилось, клубочиться… Клубиться

зужитий сад крізь ствольні димарі.

Їдючий білий дим

над димарями ґзиться,

прощальним цвітом

тане угорі…

 

У грубках – жар.

Обличчя ж – одинокі.

Розчервонітись не усім дано.

Конає сад. Був колективним – роки,

нічийним нині став,

йде пам’яті на дно.

 

Спішили як хто міг рубати і ламати:

щоб користь хоч якась (поки усіхній сад).

Бо займанщина йде

до надр глибин займати:

родючу і горби, квітучу й без принад.

 

Згоряє сад садів! У днях старечих юний

жаріє жар, бруньки

плодові – розривним

випахкують вогнем: салют… на честь комуни?

Бог знає. Дідько зна? Цвіте ядучо дим.

 

 

XIX

 

«Куди я легко так іду?

Додому, думо».

 

Володимир Прилипко. «На старовинні образи…»

 

Бува: у всесвіти веде

сягниста дума.

За нею помацки підеш,

і – враз – ти вдома.

 

Вела ж у всесвіти, вела

в неосягненні…

От до сімейства й довела.

Чи то до нені.

 

Тут де й поділась, повелась

на щось вчорашнє.

До завтра – цить! До завтра – зась!

О горопашна!

 

 

XX

 

«Сміється чобіт на смітнику,

А тут і пляшка з-під коньяку,

А тут і кістка того коня,

Якого чобіт поганяв,

І хоч ці істини дуже старі,

Корисно бувати на пустирі».

 

Володимир Прилипко. «Старі істини».

 

Істин старих актуальний смітник

бачить поета, не бачить владик.

Чобіт плюс пляшка на смітнику

кістці коня додадуться в рядку.

Чом же, о, чом же поетові лиш

лізе смітник по дорозі з узвиш

в очі ясні, лізе вам і мені

в місті, в селі – де б не йшлось –

день при дні?

 

Чом він не лізе, повчальний пустир,

в очі провладних і владних пронир?

Навіть не сниться така їм бридня,

навіть в президії посеред дня –

чом же, ну чом невідомо, чому –

навіть у снах про суму і тюрму,

навіть отому аж,

навіть цьому?

 

 

XXI

 

«На ґанок вийшов білий кіт

І білий слід в снігу лишив».

 

Володимир Прилипко. «Білий кіт».

 

На білий світ

впав білий сніг

і чорноту його прикрив.

Крізь білий сніг

йде білий кіт

біліших – ні – нема слідів.

На ґанку кіт,

лишивши слід,

втоптав лапатеньких, м’яких

сніжин багато – скік та плиг –

ще ворухких… напівживих?

 

 

XXII

 

«Я єсть! Стріляю! Я герой!

Я виживу! Я буду гризти!

Я завжди твій, бо я конвой

Клинобородий сірий чистий».

 

Володимир Прилипко. «Спеціальне завдання».

 

Існує (бо стріляє) він,

конвой – псявіра родичання

і в час величних перемін,

і в дні відвертого гарчання:

клинобородий, сірий, він

являє значення пручання

від родичання-визволяння,

що люто в дружбу перейшло,

в співпрацю вічну і братання

далеким ворогам на зло.

Він сірий зверху, в споднях – чистий,

казенна споднів чистота

йому щотижня неспроста:

щоб був від щастя урочистий.

Крива мармиза? Хай. Мурло?

Зате надійність, вірність давня.

Знак спеціального завдання,

смик історичного захлання,

вождем онімблене чоло.

 

 

XXIII

 

«Погано те, що знаю, а не відаю».

 

Володимир Прилипко. «Філософ».

 

Атож: в країні знань народжений,

Вкраїні краєній знагоджений,

щось мав би, знаючи, та й відати,

шлях відунам до Вед розвідати.

Бо відуни ще ж бути… мали би?

Попри усі щоденні «Жалоби»:

на сущий день, гірку минувшину,

майбутнього непевність глушену…

Маркітних знань носій невіданий,

знанням непевним заповіданий,

хіба в Прилипкову лаконіку

вдивляйсь, не спокусившись тоніком.

 

 

XXIV

 

«Смерть філософа незрима,

Часто мнима.

Він її якось минає –

Сам не знає».

 

Володимир Прилипко. «Філософ».

 

Як філософ смерть минає –

хто те знає?

Де її він занехає –

хто вгадає?

Чи вона йому, незрима,

незустрічна?

Чи вона йому, щадима,

не правічна?

Нам, безладним ротозіям,

борщоїдам,

чи ж вона, бридка повія,

те повіда?

Може, маєм з того дива,

перформансу,

шпигувати за жаждивою

до часу?

Чи й собі осла пускати

повз Голгофи –

гризти-бгати

кілометри філософій?

 

 

XXV

 

«Була весна, і пасла ніч коней –

Таких блакитних! І таких зелених!..»

 

Володимир Прилипко. «Ностальгія».

 

У ночі попас, у снагу весни

пускалися блакитні і зелені,

розсідлані, безгучні, безстременні,

комоні-коні, щезники стеменні,

і заникали – до небес росли.

 

Той ночі попас – не забувся він,

і теє заникання-виростання

у пам’яті, у ґенах, у нірванах,

у видноколах темних безгомінь.

 

Вертаючи, ніколи не вертають,

повернені ж то – майже не вони.

… Була весна. Росла наскрізна павіть.

Безшумні розчинились скакуни.

 

 

XXVI

 

«Розжмурив очі – серце явір коле…»

 

Володимир Прилипко. «Ностальгія».

 

Розжмуриш очі –

знову світ новий,

оновлено навернений, жаливий:

і коле серце явір межовий,

і на дно серця западають сливи.

Аж ріже очі виклична краса,

і власне у собі блукає еґо,

і ніжно пестить гостряком оса,

і долинає: «Co komu do tego?..»

Така вона, розжмуреності грань,

такий її, розжмуреності, вимір:

сон відпустив – ще раз! –  у світ волань

(змагань, палань, горінь, перегорянь).

… Ну хто там каже: «Світ цей недовимер»?

 

 

XXVII

 

«Старіє літня ніч

Цвіркує Україна

І хвилями полин

Аж з Скіфії несе».

 

Володимир Прилипко. «Старіє літня ніч…»

 

Допіру вечір був –

вже ніч старіє. Літня!

І хвилями – полин,

і пахощ… ковили?

І тріщиться земля,

вдова тисячолітня,

яку ми ж… берегли

у затінку стріли?

Вітчизна цвіркунів!

Цвіркує, цвіркуніє.

Цвіркочучи, щадить

усіх, лиш не себе.

Старіє літня ніч.

От-от вона продніє:

у сірім защемить,

пірне у голубе.

Зі Скіфії пашить,

з її проткнутих далей,

з її масних глибин,

з ілюзій золотих;

здалася орачам,

непевним і невдалим;

відкрилась копачам;

святий один із них.

 

 

XXVIII

 

«Так і лежить камінний схил,

Не витрачаючи зусилля,

І обробляє його хвиля.

І всім навкруг достатньо сил».

 

Володимир Прилипко. «Яка зелена довга тінь…»

 

Сил різнобіжних рівнодійні сили

своє сказали; кажуть – то й лежить

камінний схил: подобою Могили,

в якій щось не заснуло, але спить.

А хвиля, працьовита, обробляє,

шліфує схилу найніжніший пруг,

і кожне всім щось тихо-тихо бає

в тій хвилі, що над хвилю пролітає,

єднаючи усіх і вся навкруг.

Усім достатньо сил, аби в напрузі

взаємовіднаходитись всякчас,

не бачачи, що день на виднокрузі

уже напівпобляк,

напівпогас…

 

 

XXIX

 

«Старіє літня ніч

Нічна вся повна тиша

Неспокоєм пісень глибинних

Розум мій

Десь на задвірках дій

Тоді я знаю все

І як трава росте

І як народжуються зорі»

 

Володимир Прилипко. «Старіє літня ніч…»

 

Трава росте, народжуються зорі,

а розум – стежить,

на задвірках дій

застрявши, сам собі не свій,

заскочений процесів і просторів

відкритістю, аж навіть голизною.

Не страшно знати все, а все ж, усе ж,

коли пісень глибинних тиша повна

неспокоєм, тлить мудрість невимовна,

а бачність незмиглива аж болить.

Бо зорі й меркнуть, мруть:

бенгальськими вогнями

до чорних дір

летять мільярди зір,

засмоктуються:

так, як дехто й з нас (між нами)

до всячеських спокус

та до фальшивих вір

(мальованих та співаних піснями:

без глибини, без ґречности – басами,

що резонують безмір-черевАми…)

спішить, щезає (там йому хвала є:

і розуму, й уму наперекір).

 

 

XXX

 

«Чотири відьми –

Буде хрест.

А мені йти і чути тільки,

Як плаче в полі перепілка

В діряву ніч».

 

Володимир Прилипко. «Чотири відьми».

 

Чотири відьми:

тут зійшлись,

ген там розходяться

трефово.

Вони самі собі вдались,

на прижмур вдатні

і на слово.

Від них хіба заступить

хрест.

От хрест і виникає

ще раз

на темному шляху,

як перст,

трухлявий… чи іржавий…

щедро?

Дірява ніч. Плач перепілки.

Здвиг на Змієвому Току.

У житі плач? Ох, тільки…

тільки б

не в планетарнім ріпаку!

 

 

XXXI

 

«Забути!

Прогнати

Зіпсований мозок

Крізь воду…»

 

Володимир Прилипко. «Такі величезні храми».

 

Бракує води:

щоб прогнати

крізь воду

зіпсований мозок.

В воді не бракує

ні домішок, ні мікрохвиль.

Бракує народу

(й народу ж бракує!),

в народі бракує народу,

чигає чимраз

на людей добромислих

екзиль…

Забути? Згадати?

Ні те, ані те не вдалося.

Бракує води,

а й повітря бракує,

і сили.

Бракований мозок – ядро:

розпеклось, запеклося.

Вигадник-барон,

осідлавши його,

його й гилить.

А храми… О, храми

такі-претакі величезні,

споруди зі слів

нависають над душами тими,

яких приручили, приручкали

щезники щезні,

гріховно-облесні,

о Боже зо всіма святими!

 

 

XXXII

 

«І земля вся після літа

Пахне, як із печі хліб.

Небагато треба світа,

Щоб любити білий світ».

 

Володимир Прилипко. «По літі».

 

Літо, всякле у поліття,

в літі хтось ішов по щось.

Світ, метафорою литий,

у літоті віднайшовсь.

 

Й Суховецького ж Миколи

світ метафор городивсь.

Після літа зяють школи,

учні де були колись.

 

Трохи світу, небагато –

щоб любити тільки-лиш, –

світ – метафор післясвято,

світ – літот стерня-комиш.

 

Світ липучий, від Прилипка,

післялітній, на поду,

світ – пунктиром срібна нитка

над Прилипкову біду.

Понад світову біду.

 

 

XXXIII

 

«Тремтить над чорною ріллею

Легка повітряна рілля».

 

Володимир Прилипко. «Забувся мак…»

 

В легкій повітряній ріллі

теж ніби проростає щось-то

і пнеться… до землі… так гостро,

як жита кільчики малі.

Чи встигне ж визріти, до речі,

допоки мружиться копач,

допоки не нахлине вечір,

у розпач надячи, у плач,

у зоряну ріллю холодну,

де… не росте тремтлинка жодна?

 

 

XXXIV

 

«А сад легкий, неначе птах…»

 

Володимир Прилипко. «Дерева світяться. Хрести…»

 

Повищали блакиті,

став нижчим сад,

летять пожовклі миті

крізь сад монад.

Падуть весняні звади

і літні – все до ніг,

надсадні пересади –

ох, під майбутній сніг.

І вінницька прописка

не допоможе тут,

як зЕмлиться до писка

павучий парашут.

Прабабиного літа

павучий цей десант,

і кисне aqua vita,

і прокисає сад.

 

 

XXXV

 

«Хоч золотом тьмяним

Історію роду всі пишуть

На пишних надгробках

Із мармуру, лабрадориту,

Кочівник наступний

Історію пустить на плити

До свого шатра

І кіньми на порох розкришить».

 

Володимир Прилипко. «Археологічне».

 

 

Кочівник наступний

наступить на літери звично:

той звичай чи в ґенах йому

чи в вітрах передався.

Історія личить

коневі його, дуже личить,

аж кінь, переможно басуючи,

завеличався.

 

Святкують в шатрі, і у шатрах,

між шатрами – ниті сполучень.

Вогнями годується ніч,

і годується здобиччю плем’я.

Похід визріває наступний,

і коней наступних приручено.

І вождь загадався:

витає ідея гарему.

 

І все-таки шанс,

хоч малий, жертвам того походу

дається,

коли кінь вождя,

підсковзнувшись на плитах історії,

об гостре ім’я чиєсь

гостро нараз підіб’ється,

і, може, якісь десь устигнуть сховатися

орії.

 

 

XXXVI

 

«Все золото світу

Не варт однієї піщини

З тієї пустелі,

Що звалася батьківським краєм».

 

Володимир Прилипко. «Археологічне».

 

На шальки печалі

все золото світу кладеться:

супроти піщини

з тієї пустелі, де хата

в віночку садочка

все зиркала: як там ведеться?

віконечка мружачи

то зірко,

то підсліпувато…

 

Не тягне, бісОве?

Все золото світу, трикляте,

супроти піщини

не важить, нарешті, нічого?

Старайтесь, бісОве,

нечисті свої діаманти

випорпуйте, зносьте,

скидайте із себе прожогом.

 

Чіпляйтесь самі!

Над пустелею сучте ногами!

Повітрям виповнюйте

висхлі від злості легені!

Даремне, захланні?

Намарне, синки полігамій?

Все золото світу

не зважить піщинки зі жмені.

 

 

Final. По медозборові.

 

«І зібрався мед. Обвився пліт.

Липень».

 

Володимир Прилипко. «І зібрався мед…»

 

Прилипків липень! Імени Прилипка

липучий місяць; надцятигодинні

палючі дні, а ночі – горобині,

а ранки швидкоплинні –

дим і нитка!

Зібрався мед не весь.

Обвився пліт не двічі.

Ще буде. Бо ще є:

липке є,

є й високе;

на Мурах буде, вже ж,

прибуде на Каліччі,

бурштинне буде, що аж карооке,

навіч – про вічі.

Солодке буде, буде не гірке.

Прилипко? Буде й він,

бо є, бо переходить

у щось, у віщось, у таке, таке…

В суґестії? Не лиш,

не лиш в картинки,

бо, йшовши, за собою двері й хвіртку

попричиняв не тісно

і наводить

на думку, бачте, й вас

стежинами своїми,

яких недоходив

чи по весні, чи влітку…

 

 

1. 4.  З не своєї кваші

собі випічка

 

 

Встигання-не-встигання

 

«Я встигаю лише відчувати…

… Я не встигаю вдарити вас».

 

Дана Кваша. «Впивання».

 

Українка нарешті зуміла сказати,

за усіх земляків спромоглась:

«Я встигаю лише відчувати,

я не встигаю вдарити вас».

 

Упивається кат, упивається жертва,

кожен ролю свою підніма до небес.

Упивається піп: додалася пожертва.

Упивається вірний, чекавши чудес.

 

Українських історій повчальність всесвітня

не осмислена світом, не завважена геть,

тож і тут непомітна, від квітня до квітня:

переступлять бояри, сонно вилає кметь…

 

… «Не встигаю ударити… Та коли встигну,

вас уб’є насолода ваших ницих волінь.

А мені мої давні проклюнуться стигми

крізь повільність стару,

крізь нову безгомінь».

 

 

Звисання з даху

 

«Я щодня звисаю з даху,

заглядаючи в смур переді мною».

 

Дана Кваша. «Дощові квіти».

 

Звисання з даху –

не професія, не хвороба,

навіть не хобі

з печаттю на лобі;

звисання з даху –

звичайне покликання,

від яких відхреститись

ніхто не годен.

Довго звисавши,

недовго й зависнути,

завеличатися, зависуватись,

земному тяжінню

зневажливо свиснути,

до поля магнітного

не признаватись.

В смур заглядаючи,

знати: є квіти,

є, дощові,

там за смуром,

під смуром.

Тим і втішатися,

з того й радіти,

не переймаючись

власним гламуром.

Спека унадиться

квіти сушити?

Висхнуть джерела?

Ніч судиться дневі?!..

Отут і відчутоньки:

з смуром ви квити,

тут і рвонутоньки

натяг сил поверхневих!

 

 

 

 

Ніч, все ще не знана

 

«Знаете ли вы украинскую ночь?»

 

Николай Гоголь. «Майская ночь, или Утопленница»

 

«Цієї бандерівської ночі,

Коли ми так прагнули порятунку і свободи,

Як партизани в минулому столітті,

Чи міг би ти думати так чітко,

Щоб я читала твої невгамовні думки

В потьмянілих зіницях?..»

 

Дана Кваша. «Цієї бандерівської ночі».

 

В зіницях, від любовної втоми потьмянілих,

вона хоче зчитувати – подумати тільки! –

його невгамовні думки

і тому вимагає думати чітко,

настільки чітко,

щоби зчитувалось безпомильно.

В ідеалі це мала би робити вірна вітчизна,

але вірна вітчизна, приспана

сонмами обринів двоголових,

туманами песиголовців неспішених

і шеренгами перекинчиків геніальних,

виклично хропе,

склепивши повіки неприродньо

міцно.

Вітчизні жодного інтересу

до його очей, до її очей,

до моїх очей, до всіх-усіх наших очей,

любовію зморених.

Вітчизні глибоко начхати

на саму можливість думання під її небом

про можливість прагнень

порятунку і свободи.

Остання надія мала би перекластися

на вітчизняних жінок,

і от одна таки віднайшлася.

Інші – відомо де:

ті, що в італіях,

знехотя там демонструють очі свої власні,

облесні,

ті, що в португаліях,

запобігливо там вдивляються

в очі великої рогатої худоби.

Отож ми тутечки

і маємо те, що маємо,

і знаємо те, що знаємо:

все ще постколгоспівські ночі крадійства,

але вже цілком колоніальні ранні вечори

нічних клубів. Ага,

все більш віддаляючись

від хоча б скількись концептуального

бачення тутешньої ночі:

незнаної, все ще незнаної,

чимраз все більш незнаної –

української ночі,

ночі бандерівської.

 

 

Блукання між трьох дієслів

 

«Не забувати сміятися й пробувати

Сильно-сильно радіти

І тішитись формою будинку».

 

Дана Кваша. «Без відчуттів».

 

Вузлики на незабудь тут не поможуть:

давно перейдене і не спрацьовує;

намацаєш вузлика – лоба наморщуєш,

лобика супиш, або й лобка,

трудно, марудно розв’язуєш.

Розв’яжеш – от воно й привід

порадіти спробувати

(не надто сильно, а все ж, усе ж:

розв’язок вдався!).

Була би ще відповідь

(як то бувало – в кінці задачника),

підглянути можна було б… Катма!

То й занедбалось в розв’язанім вузлику

про сміх нагадування… А не сміявшися,

сильно радіти теж не доводиться:

корчаться м’язи лиця.

Форма будинку? Могла б вона втішити.

Може, і втішить… Втіша… Але – ша!

Отже ж про те психіатрам – ні-ні!.. Хіба…

Рога будинку поглядом ніжачи,

можна вдавати про око (людське):

все ще блукаю між трьох дієслів.

 

 

Жіноча дружба. Погляд знизу

 

«Тупа жіноча дружба.

Поділ майна, людей і одягу.

Ревнощі, прикрощі і гризоти».

 

Дана Кваша. «Т. Ж. Д.»

 

Дружба справжніх мужчин –

ах, пошук альфа-самця:

воля альфа-самця

на горі піраміди;

вияв бета-самця,

пошук гама-самця…

сто омега-самців

територію мітять.

Жіноча дружба –

кресання монад:

об монаду монада –

закипає помада.

В тім кресанні-кипінні

стонадцять принад:

википає бравада,

знаду застує знада.

Кожна

самість свою

на тарелі несе,

як гостинний напій

чи… главу Олоферна;

а очима не подругу –

того… альфу пасе

(хоч би з альфи й альфонсова

душенька перла).

Бабський бунт?

О, то хвилі морської вали!

Одностайність незмірна

у дружбі жіноцькій?

Боже, милуй! Буває:

ґвалтують коли:

альфу, бету, омегу, –

без зайвих емоцій.

 

 

Довкола дерев

 

«Усе обернулось довкола дерев,

Меблів і тупого олівця.

Загасли кров’яні спалахи, здох лев,

Окупували гнилого стільця».

 

Дана Кваша. «***»

 

Усе могло би відбутись навспак:

гнилий бо стілець при початку й кінці.

Живцем міг би гнити і лев-одинак,

й не гаснути – спалахів кров’яних острівці.

 

Довкола меблів і олівця

(меблі гнилі і тупий олівець)

крутиться-вертиться цивілізація ця,

собі викручує ганебний кінець.

 

Один вибивається з ряду лісник –

сіє і садить, відваджує тлю,

пильнує, щоб добрий кругляк не зник, –

кліщами не з’їдений кум королю.

 

Тож статися може, стілець не гнилий

посяде, нарешті, чиновний гниляк:

як трапиться дереву мебляр смоляний,

а мебляреві – лісників кругляк.

 

Все обертається довкола дерев,

ге ж, – недорізаного ліска.

Ну хто там сказав, що в віках не умре

дубуватість і пенькуватість людська?

 

 

Довкола бур’янини

 

«Тобі не втриматись за мене.

Усе бур’ян, бур’ян, бадилля.

Все засихає, а світ крутиться».

 

Дана Кваша. «Мармур».

 

За неї тримавсь, як за гриву коня,

себе уявлявши у лицарськім стані.

Її поганяв, поганяв, поганяв,

ламавши бур’ян спереп’яну.

 

Щадила його, то й терпіла йому,

його називала: «Високий мій сокіл».

То він величався геройськи: «Візьму

тебе в бур’янах чи в осоках».

 

В осоках порізавсь. Не втримавсь. Упав.

Бур’ян проклинав, косу русу.

Урвалася разом геройства тропа,

скотилася слізка по вусу.

 

Крутитися, звісно, продовжує світ,

та все засихає у нім щогодини;

круг осі нової уже кілька літ

він крутиться-вертиться:

круг бур’янини.

 

 

Хронос самопокусаний

 

«Місце для сидіння одиноко в потягах,

місце для сміття.

Знатимеш в моїх малюнках, де ти,

лиш коли захочеш справді.

Лиш коли я буду в відстані,

лиш коли раптово вдосвіта прийде

зім’ятий номер Правди.

В ньому весь перелік вбивств на завтра

і вчорашніх змін».

 

Дана Кваша. «Місце для сидіння одиноко в потягах».

 

Експрес нічний з системи (в матрицю?),

в ньому є місце-алібі спальне-непросипуще –

місце для сміття.

Хоча й ця втеча із покоління в покоління

приречена.

Виходиш на станції Ступор-Інкогніто,

до урни – по їдло – інкогніто пхаєшся…

А там – номер Правди

(вже ж не української),

зім’ятий, а в ньому, у ньому ж, у нім:

перелік повний вбивств на завтра,

вчорашніх великих суспільних змін,

а позавтрашніх ще більших досягнень

народного господарства.

У розстрільному списку

твоє ім’я звично на лівому фланзі,

не зазнавайся.

Тим паче, що в системі,

незнищенній і самовідтворюваній,

всі почини, як і раніше, починаються

з нижніх чинів,

всі плани виконуються задом наперед,

а вироки з кінця до початку,

от і твій ще вчора було

«приведено до виконанням

без перспективи реабілітації».

Хронос не спав, не спить Хронос,

зуби гострив, то й самонадкушується,

та це для окремо узятих особин

важить не більше,

ніж процес упізнавання себе

на малюнку юної художниці.

 

 

По пиво

 

«Наречена йде по пиво, сяде під гуртожитком,

і не повернеться».

 

Дана Кваша. «Смутно десь шаленить дзвінок».

 

Посилати наречену по пиво –

справа ризикована,

але необхідна:

У «ящику» – наш футбол,

а дивитися без нашого пива «Погань»

наш футбол –

хоч би й наперед програний, –

значить порушувати

правила телевізійного перегляду

перед нашою футбольною федерацією,

рекламодавцями депутатських каналів,

а отже й перед урядом та власною совістю,

зрештою – підводити свою команду

своїх улюбленців.

І тому наречена посилається на всі гроші

з жартівливою рекомендацією підзаробити дорогою

на зайвий балон

та строгою вимогою не затримуватись,

бо футбол розпочнеться з хвилини на хвилину:

вже там, відай, дружини (футбольні)

підсмикнули труси,

виходячи на розминку.

І от наречена рушає по пиво,

по пиво іде, але мимо гуртожитку №2.

Там, під гуртожитком №2,

мило всідається, роззирається,

в дзеркальце видивляється,

ніби царівна-королівна

в правім кутку ікони

«Чудо Георгія про змія»,

застановляється.

Ні коня, ні Георгія, ні чуда. Але – змій!

Сподівалася підзаробити фотосесією.

Але – спокусник. Представляється : «Горинич».

Такий люб’язний, дотепний такий,

жартує: «Фотографую серцем!

Засилаю у завтрашній номер «Плейбоя».

Охорона, як у першого віце-прем’єра.

Авто відповідне…

… Футбол без пива; суцільні рикошети

біля наших воріт…

У Горинича – замок…

… Наш воротар, вибиваючи м’яча,

влучає в дупу нападника суперників.

Той від несподіванки падає,

втрачає свідомість,

але м’яч… 0:1…

… У замку Горинича басейн, повен шампанського,

плавають срібні рибки.

… Наш найвищий захисник

у високому стрибку зупиняє м’яча лівою рукою,

не даючи йому перелетіти карний майданчик

у напрямку бокової. Пенальті: 0:2…

… У басейні Горинича

наречена під поглядом Горинича перетворюється

на золоту рибку.

… Футбол без пива триває.

Другий тайм. Протилежні ворота.

Нападник суперників вкотре

незграбно зупиняє м’яча

неподалік лінії нашого карного майданчика,

неслухняний м’яч різко відскакує, пролітає поміж ніг

спершу нашого найвищого захисника,

а потім і воротаря: 0:3…

… Золота рибка, захмеліла від повноти басейну,

ходить по його поверхні на хвостику.

Змій Горинич захоплено фотографує…

… Наречений і хлопці

у гуртожитку №1 біля телевізора

у колективній прострації механічно смокчуть

порожні пляшки попереднього матчу.

… Смутно десь шаленить дзвінок.

Це до замку Горинича

повертаються іконописні зелено-брунатні змії,

кожен – з кирпатою царівною-королівною у кендюху.

Отака історія. Без пива. Тому й з бромом:

Лігу Чемпіонів знову не буде виграно.

… Все смутніше й смутніше десь шаленить дзвінок.

 

 

Ніхто ніколи

 

«Хто поверне мені усі втрачені сни?

Хто ще відчує мене хоч би раз?

Що мені ще залишається робити,

Як не тікати крізь дощ і стіни,

Як не зникати, падаючи щораз

Глибше в ту прірву у стиглому житі?»

 

Дана Кваша. «Коридори з диму».

 

 

Прірви у стиглому житі – зужиті,

стерні запалено, як же ж тікати

крізь дощ і стіни, крізь іскру в дисплеї,

де сторінками чийсь бродить ніхто:

той, що висміює втрачені сни,

сни легковажні, глибиннодумні.

Їх повернути чи є кому?

 

Що, як з’ясується: їх викрадала

служба безпеки нечистої сили

чи міждержавне злочинне агенство,

що перехоплює всі молитви

з тих, що від серця йдуть

Богові в вуха?

 

Сни викрадалися в мене віддавна,

в неї віддавна і в нього віддавна:

щоб не наснили ми щось спільносутнє?

щоб не збудилися край кінецьсвіття?

щоб не прозріли рятунку

вві сні?

 

Боже ж ти, Боже, чом не відшкодуєш?

Що? Відшкодовуєш? Проліском в лісі?

Як це – торішнім? Затоптаним?! Всує ж!..

Як це – не спати? Який Ді-о-ні-сій?!..

 

 

Фалди реальності

 

«Ще посплю, най реальність повернеться».

 

Дана Кваша. «Т. Ж. Д. З».

 

Втеча в сон

має доста мотивів і знайд;

хто шукає вві сні,

уві сні і знаходить:

давню мрію-надію,

вольтерівський сад,

досвід Мазоха львівський,

у якому Де Сад

верховодить,

ага, верхи водить.

Швидше! Швидче! Скоріше! Хутчій –

у сон!

Тільки тут,

у гетьманстві

(полковництві вже?) Морфея

підла дійсність,

перемножена на нашу уяву

з доданком попередньо добутого

кубічного кореня (окоренка?)

від фантазій Гоголя,

стає реальністю.

(Бо хіба ж не тут

навіть просмерділий горілкою

й стратами Лазар

добувся мудрості серця?

Читай у Коцюбинського –

«Persona grata»: тут!).

Що, полковництво

змаліло до волості?

Волость – у довгостроковій оренді

недремних прихватизаторів

усього людського? до того ж під прицілом

у рейдерів?

Але ж є ще у волості

Недорізаний Дуб,

під тим Дубом – Мамай,

а від Мамая навпростець по росі

у напрямку сходу сонця – Прошак

(профіль Перебенді): на нім – фрак,

сіро-буро-малинові шаровари,

торба дірява, але очі натхненням горять

(узяв таки нарешті інтерв’ю

у Мамая Піддубного?

Невже? Чи ж поділиться тайною-інформацією?).

Швидше! Швидче! Скоріше! Хутчій –

за ним, за Прошаком!

Ухопитися за фалди фрака реальності

і…

не прокинутись?

 

 

Збитий верлібром

 

«Збитий трамваєм, отруєний врешті собою,

з моєю шкірою під нігтями, з моїми відбитками на ліктях

та й скрізь зрештою.

Ніяка ванна цього не змиє, навіть заповнена кров’ю.

Твоя мама не відмиє, твоя мама не скаже, де ти похований,

твоя мама не знає, де ти похований».

 

Дана Кваша. «Чорні пелюстки забуття».

 

О вже ці діточі ігри в любов засобами кохання!

Вилазять боком вони і через верлібр.

Від них шкіра подруги під нігтями обранця

і відбитки тіла її на тілі його і скрізь,

невідмивні (як ото відбитки папоротей на антрациті донецькім),

ой же й невідмивні, хоч би й кров’ю заповнена ванна:

мама мила не відмила,

тато мили не відмили, лиш втомили,

дід мив,

баба мила,

киця хвостиком водила…

Не відмили, не відмиють,

хоч би й з відьмами відьмили!

Бо й не знають, сердешні, де дитина похована:

їх любий хлопчик,

їхній первінчичок і мізинчичок ув одній личині,

отруєний собою,

ударений струмом пристрасті,

нагло збитий напівдорозі до татового-маминого дому

витонченим верлібром.

Амінь!

Вічная нарцисові самотруєному неслава

під купою чорних пелюсток забуття,

начімханих з чорних же тюльпанів

сорту «Голландія-на-експорт»!

 

 

Видимість-невидимість

 

«Відкритими під’їздами і перилами

мрій одиноких юнаків

приходить промоклими ночами

наївна весна,

байдужа до будь-яких перешкод».

 

Дана Кваша. «Невидиме – видиме».

 

Відкриті під’їзди

(під’їзди – заїзди – виїзди – емігруй – поселяйся),

відкриті перила

(змальовуй, авжеж, на мапу),

одинокі юнаки

(оклично-питальними знаками),

промоклі ночі

(дощами, розталлю, юнаками),

наївна весна

(поетками і поетесами),

будь-які перешкоди

(здатні спровокувати байдужість до перешкод),

усе це одного разу

у спонтанну строфу просочується:

видиме-невидиме,

бачене-небачене,

відчуте-невідчуте,

урбаністичне навіяне,

і там домує собі,

а й навіть і скніє,

але ні в кого не просить їсти.

 

 

Буття білих дверей

 

«Нічого кращого немає, ніж небуття.

Небуття за білими дверима.

Немає часу і простору.

Немає думок і немає звуків.

Тільки світле сяйво свіжості».

 

Дана Кваша. «Лист до воїна».

 

Небуття, хай – небуття.

Аби тільки за білими дверима.

Не за чорною (червоною) кришкою.

Не за багряним (сонячно-дніпряним?

чорноземно-теракотовим?) стягом.

Та коби лиш у світлому сяйві свіжості.

Але повної відсутности часу і простору.

І – звичайно – думок.

І – тим паче – звуків.

Але з можливістю всотувати

ліричний пилок

листів українських поетес

за адресою.

О, у таке небуття

кожен би воїн пірнав,

як сільський Петько-дурник

з найвищої верби

у найвидніший ставковий пеньок

сторч головою:

в підсвідомій надії поцілити тім’ячком

золотаву клямку білих дверей

на дні ставу,

в несвідомім наслідку

непоправної втрати народною армією

майбутнього найзначнішого воїна-полководця.

Небуття? Хай – небуття.

Аби тільки буття білих дверей.

З будь-якого кольору клямкою

з тамтого боку.

 

 

Хлопчики і рогатки

 

 «Хлопчик Іван Сергійович

теж колись мріяв стати пілотом,

теж колись хтів кожен день стюардесу…

… Якби мав рогатку Іван Сергійович,

він певно стріляв би в усі літаки,

які стюардесу його забирають».

 

Дана Кваша. «Смарагдовий».

 

 

Хлопчик Петро Сергійович

нарешті пішов зареєструвати рогатку

у райвідділі правопохоронного органу

і… на довгі роки опинився під слідством;

нелюба дружина й улюблена любаска

знайшли за цей час собі іншого.

 

Хлопчик Василь Сергійович

зберіг рогатку незареєстрованою

і… поцілив бронескло автомобіля

депутата райради;

камінець, відскочивши під кутом 90 градусів,

вибив останнє око

недалекоглядному месникові.

 

Хлопчик Семен Сергійович

купив рогатку на чорному ринку,

але ніяк не пригадає:

1) як нею користуватись;

2) кому саме й за що ж саме

він повинен був помститись.

 

Хлопчик Натан Сергійович

оголосив місячник добровільної здачі

незареєстрованої зброї,

а коли першим приніс свою рогатку

покаянний хлопчик Іван Сергійович,

він, не задокументувавши здану одиницю,

подарував її своїй пасії-стюардесі:

для самооборони.

Радощам бувалої стюардеси не було меж,

оскільки рогатка виявилась раритетним зразком

класу «Повітря – земля».

 

 

Байкерфільство

 

«Коли зібралися всі голоси,

Байкери помчали заради швидкості…

… То останні чоловіки

Мчали вулицями міста

І бажали вони вічності».

 

Дана Кваша. «Байкери».

 

 

Не впасти у байкерфільство

юній панні – ох, як? Ну – як?

Коли раптом зібралися,

коли враз поєдналися

всі-усі голоси

в згустку сили-краси

зашоломлених цих лобуряк:

щоб кричати у гуркоті,

причащаючись гуркоту,

про продовження власне життя,

щоб бензинові шарфики

уздовж міста розшарпати

в бездоріж – без пуття, без знаття!..

То останні чоловіки –

здогадалась, нетямлячись, панна

услід їм з-за сльози, з-під руки

здогадалася, покаянна.

Та й упала в печаль свою,

у безодню душі і тіла…

А вони ж – аки бджоли в рою –

свої жала несли зболіло.

Панна думку прогнала – й мовчок:

що вони, маскуліни останні,

мчали, ох, по останніх жінок

(хоч би й мимо останніх жінок),

пролітали в кривавім тумані!

 

 

Мовби й ні задля чого

 

«Обрії, заквітаючі абрикоси.

Мандрують ноги босі

І кров стікає струмочками.

Пісок шелестить, німфи літають,

Регочуть нахабні німфи,

Рожевіють останні небеса».

 

Дана Кваша. «9 днів щастя».

 

А все, певне, тому, що на обріях

не переводяться обри;

на обріях невмирущії обри

видимо-невидимо обрітаються,

обрин з обрином думно єднаються,

до дулібських жінок

байстрюки обрів

люто лицяються,

їм «делать любовь»

похваляються.

Від обріїв,

обрів,

обринів обринських

затулятися абрикосами?

чистими росами?

пшеницями густоколосими?

Ох, якби ж не манивши їх

русими косами,

голівоньками простоволосими,

ногами босими!..

 

 

Світ-т світ-т-ський,

або Коли за панотця фельдфеб…

 

«Дядьки, в просторих чорних шатах,

Пуляють радо, в жирних матах,

В ім’я святих людських потреб

Контрольний постріл в стяг і герб».

 

Дана Кваша. «Світ-т».

 

 

Коли за панотця фельдфеб,

то прибува святих потреб.

Коли й архієрей фельдфеб,

пуляють задля тих потреб

в місцевий стяг, в місцевий герб:

щодня, щораз контрольний постріл,

святий утверджуючи пострах.

За патріарха – генерал?

Влучають вище всіх похвал!

 

 

Яма, всім ямам яма,

панна, всім паннам панна

 

Апокриф

 

 

«Ми лежимо в цій ямі,

в цій ямі,

в цій ямі.

Небо проноситься над нами,

мертвими нами,

живими нами.

Таке тепле сіре болото,

сіре болото, наше ложе.

Обдерлась-стьмяніла позолота,

з нас облетіла позолота…»

 

Дана Кваша. «Яма спокою».

 

 

Лежачи в цій ямі,

в цій ямі,

в цій ямі,

ми кудись біжимо,

поспішаємо цілими днями:

хто по бруку, хто по червоній доріжці,

а хто й по головах

(навперейми судьбі-мимобіжці)

каблуками та каблучками;

інший іншого разу

попереду всіх колінкує без тями

вглиб ями,

щоб звідтіль нам історію нашу

розказати: про предків, ага,

що в усіх вони всі в нас

були ямщиками.

Коли ж хтось з-поза ями до нас,

з-понад ями

об’являтись почне,

кепкувати над нами,

в бік його ми махаєм

киями, киями,

а то й порно-буями –

до всякої мами!

 

Ще була на нас позолота,

обдерлась-стьмяніла без діла.

Тепле сіре болото

нам натомість пасує всеціло.

Тепле сіре болото

при біді нам за одіж,

за щит і за харч духовний.

В теплім сірім болоті

ми щасливі були б не-ви-

мов-но…

Коли ж діється, чиниться,

ой, причиняється щось понад нами:

панна в сонячній майці,

а в небесного кольору джинсиках

піднебесно іде краєм ями!

Білі туфельки гостро надкришують

ямного краю.

Нам рукою махає,

викарабкуватись… закликає?

Дзуськи! «Ти, сексапілко,

стрибай нам до спілки!» –

регочем, шпурляєм масненьким болотом.

Лиш докинути – як?

Марна справа. Спочиньмо.

Продовжимо потім…

 

… Приходить назавтра, дурненька.

Ще завзятіш махає, гукає.

От один і поліз,

за ним другий

карабкатись починає.

Справа марна, звичайно.

Скотились – розляпнулось сіре болото.

Сміх і реготи! Чадно

від зусиль їх дурної роботи.

Але третій поліз… Тоді панна та,

ох і дівуля:

майку – з себе,

і джинсики – з себе!..

В’яже… Реготи! Тичемо дулі!

Подає йому – знацця,

спроворила, лярва, «каната»…

Де там! Куцо! «Бі-кі-ні!» –

починаємо ми скандувати.

Дов’язала бікіні,

ріже косу і в’яже… Спускає…

Горе, лишенько нам:

дизертир наш «каната»

вже ледь не сягає…

Але – смик… Підсковзнувся! Закляк…

Ще якогось півметра…

Ми тоді: «Тру-си-ки!» –

Всі скандуєм – Га-га! Ги-ги-ги! –

від цих реготів

вже напівмертві.

Що?!.. Зняла!!!.. Дов’язала! Спускає…

прикриває лівицею цноту…

«Гей! За ним! Всі – за ним!» –

враз велить наш Міністр Роботи.

Як за ним, то й за ним

(себто – правду казавши – до неї).

Знов знайшовся один

альпініст, скелелаз із Гілеї:

так поперся, що встиг

дизертира вхопити за ногу,

ну а цього – хтось з тих,

що то лазили по «перемогу»…

 

Разом з панною – Ги! –

Ляп-розляп! – всі на денце болота.

Боже правий! Боги!

Вам була рятувальна робота.

Все ж кількох не знайшли:

тих, найвищих, і, Боже наш, панни.

(Чи до магми дійшли

твердолобими головами?).

Знову стихло усе,

знов прогрілось в цій ямі, в цій ямі,

в цій ямі;

якщо очі щось ссе,

їх протри – надихайсь собі

цілими днями.

Надихає все те ж –

сіре-сіре, а мов ще сіріше,

надихає без меж –

тепле-рідне, а мов ще рідніше!

Коли ж вранці якось

протираємо балухи краще…

Мамо йнята! Взялось!

Там, де панна стояла пропаща…

в бронзі група стоїть:

панна – понад всіма – у бікіні,

а до неї – з усіх, мов, століть –

діви й лицарі пнуться, голінні.

З-над болота, ну да,

достеменне, що з-поза болота

хтось відлив, хтось надав,

бо й на бронзі… таки ж позолота!

Ми завмерли єсьмо.

Нам заціпило. Нам занімило.

Чи радіти, чи мо…

«Чого стали?! Панянку – на мило!!!» –

нам, як міг, допоміг

наш веселей Міністр Порядку.

Вчасно ж і застеріг

від вдивлянь не в болото спочатку.

А надвечір явивсь

наш Міністр Антиосвіти,

фактами поділивсь

і вказав, як нам їх розуміти:

тая панна колись

тут ставок під болото копала;

копачі найнялись,

інших – більшість – ідея зібрала.

Докопалися, так:

бачиш кожен – завдячуй же кожен!

А самих трафив шляк:

злі сусіди наврочили, Боже!

Звідси висновок: їх

нам пора вже давно шанувати –

Панну-Неньку і всіх,

чиї тут блискотіли лопати.

 

Їх шануємо ми –

календар аж тріщить – поіменно!

Дідько нас не візьми,

навіть премію маєм тотемну.

Молодят на рушник

коли ставимо в сіре, в’язкеньке,

їм велить масовик

класти десять поклонів в бік Неньки.

Третій тост? Третій тост,

цей гусарський колись-то, жаготний,

нині п’ємо упрост:

«За Царівну! За Семиболотну!».

 

 

День неНалежності

 

(Марш-2010)

 

 

«Ми – музика, линемо-мрієм степами,

У власних піснях потонули собою,

Каміння у наших руках уже перли.

Ми – правда, і топчем брехню під ногами,

Ми – зброя, до жару розпечена боєм.

Ми ті, що живі, ми ті, що не вмерли».

 

Дана Кваша. «День неЗалежності».

 

 

Ми з гімну втекли. Бо у гімні під сумнів

поставлено було живих: «ЩЕ не вмерли…».

Й це «ЩЕ», не від Щека і не від Хорива,

тінило обличчя, світлило парсуни,

неважило кремінь, фальшивило перли,

жаліло для кваші небесного млива.

 

У власних піснях не знаходимо дна ми,

ми – правда, для тих і для цих «неудобна»,

а цим же і тим без брехні не прожити.

Ми топчем брехню історичної драми,

і корчиться люто брехня преподобна,

яку написали для нас паразити.

 

Тризубо, трисутнісно воля трикрати

Шевченкові вкотре наснажить Три Літа,

бо воля-свобода любов’ю всесуща.

Від жару сердець знову плавляться ґрати,

і знов не проходить в герої Лоліта,

і вкотре не нам дана кавова гуща.

 

Це – й день неНалежності; бо не належим:

ні дурникам нашим при прапорі нашім,

ні дурникам, купленим тими для зради.

Де ми, там над нами яснять наші вежі,

а бита ідея «всєобщєй параші»

лиш трутнів виводить на грішні паради.