Сергій Татчин для антології “Подільський краснослов” (2021)
СЕРГІЙ ТАТЧИН
Татчин Сергій Олександрович народився у м. Вінниця. Закінчив факультет вжиткового мистецтва Московської державної текстильної академії. Займається живописом, дизайном, художнім оформленням поліграфічних видань.
Поет, художник. Автор збірок лірики: «Дзен.UA» (2013), «Семисвічник» (2016), «Пташка» (2016), «Вінницька абетка» (2017), «#епістолярніхроніки» (у співавт., 2017), «Південний Пух», «Місто на В», «Любити», «Пташка нова» (усі – 2018); численних публікацій у колективних виданнях, періодиці та мережі Інтернет.
Бере участь у художніх виставках з 1989 р.
Лауреат літературних премій «Кришталева вишня» (2014), ім. М. Стельмаха (2016), М. Коцюбинського (2017), А. Бортняка (2018). Учасник низки літературних фестивалів та видавничих форумів.
Член НСПУ з 2016 р.
Проживає у рідному місті.
«Уже і в прізвищі поета підказка, що він від Бога. Безперечно, Татчин, а не мамчин. Татко подбали про талант, а Центральна Україна про центр ваги. Поет у них вийшов абсолютно центральний. Читаєш вірша, по віршеві – і щоразу відчуваєш, як ні додати, ні відняти: зрілість, краса і сила».
Юрій Андрухович, 2013
«Що це – необароковість, неомодерн, фольклорний сюрреалізм? Та байдуже. Сергій Татчин – поет в багатьох сенсах нетиповий для сучасної – та й не тільки сучасної – української літератури. Нетиповий тим, що він по-справжньому сучасний, але… сучасний не якимись зовнішніми атрибутами-артефактами, а глибинною свіжістю, незужитістю поетичного мовлення, яке, власне, у випадку Татчина й не може бути іншим. Адже закорінене воно не лише в глибинах авторського єства, а й навколишній дійсності, яку автор відчуває на рівні найтонших емоційних нюансів і сенсів».
Павло Вольвач, 2013
«…Сергій Татчин, поза сумнівом, належить до одноразових (неповторних) феноменів актуальної української літератури… Торкаючись нинішньої поезії Татчина, читач є присутній у процесі, який називається народженням культури».
Олег Соловей, 2018
ОТАК
Моя
моя любове! грудень у вогні.
в твоїх очах наснага і тривога.
люби мене живого й неживого
/хоча б за те, що ти іще в мені/.
за те, що є й за те, чого нема.
за літачок над нами у Курортнім,
за кілька свят і вишеньку на торті.
за те, що я мовчу /бо й ти німа/.
моя любове! стільки чистоти
у цій порі, що стриматись несила!
/я не про сніг/ мені б з тобою сина,
щоб він за мене зміг кудись дійти.
кудись туди, де ніжність – до лиця,
де літачок у небі все ще срібний,
де серце вірша б’ється дрібно-дрібно
/як у синиці чи у горобця/.
моя любове! крига на воді.
кудись /удвох/ іти б отак рікою
/холодних рук торкатися рукою/,
як /ще не раз!/ востаннє у житті.
а снігу ж, снігу – болісно очам!
зима, як мама в юності, красива.
/вона красива й зараз, тільки сива.
у порівнянні з нею, ти дівча/.
моя любове! все довкруж – не ми.
трава під снігом мертва, хоч зелена.
нам ніби краще /точно – вже не зле нам/
на білім тлі пекучої зими.
у цім вогні випалюється час,
пульсує кров, ясніє й кріпне розум.
/за крок до вірша і за два – до прози/
я чую блюз, хоча, хотів би джаз.
моя любове! вийди до воріт
і з-під руки дивися на дорогу.
вростай /між вдихом-видихом – потроху/
в якусь молитву – тому, хто вгорі.
ні з ким чужим тепер не говори.
тамуй у грудях голос /віруй, дихай/.
той, хто для тебе, прийде тихо-тихо, –
на твій вогонь – світи ж йому! – гори!
Скресне
рік починається з надто повільних думок,
із осявань і осмислень /на рівні родини/.
з того, що я вже не Цезар /ні навіть Дамокл/.
з того, що ти забуваєш мене щогодини.
відстань між нами – це голос в глухому селі
/ніби й знайомий і ніби не дуже далекий/.
тільки мені не розчути – ні чий він, ні слів,
наче /крізь вітер/ пташиний притишений клекіт.
він віддаляється – вслухайся /ось і нема/.
дихати в пальці, сутулитись, кутатись в комір.
тиша така – що занадто /така – що німа/.
рік починається з крапки в кожнісінькій комі.
нашого холоду стільки, що стане на всіх!
щось починати зарано /немає потреби/.
в небі над нами – лини, коропи й карасі, –
всі /до єдиного!/ рухають вітер на тебе.
закаменіти під ними /нікуди не йти/.
з дому планети цей мешканець тільки-но вибув.
все починається з мене і з того, що ти
теж /не мигаючи/ дивишся /звідти/ на рибу.
срібні ікринки поволі додолу летять.
запам’ятати б довіку це диво небесне.
рік починається з того, що Він – ще дитя,
з того, що крига між нами /ніколи/ не скресне.
Хороший день
хороший день, щоб вийти і іти
туди, де ти – в осерді німоти,
а німота тотальна, бо первинна.
де зерня слова зріє у землі,
і тільки ти на цім безмовнім тлі
мене чекаєш /хоч і не повинна/.
там кілька хмар тримають небеса.
згадати б, хто й коли про це казав?
не пам’ятаю… /врешті, не важливо/.
там все інакше – без конкретних слів,
вони допоки зріють у землі.
там ти – кохана /хоч і не щаслива/.
хороший день, щоб жити – як усі,
не довіряти вінницькій красі,
ховати руки, дихати у комір,
іти крізь місто /здовж, не поперек!/ –
умовний хтось – абстрактний ім’ярек,
бо, врешті-решт, усі ми тут зникомі.
ми всі отут блукальці – як один,
хіба нащадкам лишаться сліди –
як спільний напрям духу у стражданні.
з варягів вірша – в греки німоти,
де головне не шлях, а саме йти,
і дуже схоже, ми таки останні.
хороший день, щоб випити по сто
з бійцем, що повертається з АТО,
він і радіє, і /надсадно/ тужить.
у нього шрам і очі голубі,
він п’є за мене і за голубів,
/я пригощаю/ – на здоров’я, друже!
дзвенять трамваї, люд снує довкруж.
іще по сто – і все /і кроком руш!/,
йому від «Гроша» їхати в Ладижин.
нам врізнобіч – назавше, назавжди.
мені – до тебе /чи до німоти?/.
йому до тих, для кого він і вижив.
хороший день, щоб думати про те,
що /на повірку/ все довкруж просте,
бо й ми прості – наївні, наче діти.
що ця дорога виведе мене
туди, де ти /із кожним божим днем/
вростаєш в самість – ніде правди діти.
оце чекання довге, як життя.
хоча, чекати праведно, затям,
та й німота /до сказу!/ всеохопна.
хіба що – хтось – якийсь сакральний гість,
якась поява, знак, прикмета, вість
/як я – тобі, мені – боєць окопний/.
тож кращий день, щоб стрітися – отак! –
посеред Вінниць, Києвів, Ітак, –
де й говорити більше не потрібно,
де зерня слова ще не проросло,
і все довкруж на радість /чи на зло/,
бо «серце вірша б’ється дрібно-дрібно».
і скаменіти /раптом/ на віки!
/хотіти – губ/ торкатися руки
/якась мара… горілка… «Грош»… Ладижин/.
вбирати вічність, простір, німоту,
вростати в небо /бути вже не тут/,
і щоб довкола тиша – тиша – тиша.
Сніг
снігу по вінця у небі! відтак – на землі.
людство в облозі, дороги довкруж замело.
десь у райцентрі терпимо іще, а в селі
снігу – по пояс, по груди! – на те і село.
срібні пушинки повільно летять навскоси,
крутять танок, зависають на рівні повік.
як узалежнитись від оцієї краси?
як її збутися – так, щоб одразу – навік.
я не виходжу із дому – до кого? куди?
срібла і золота стільки, що слізно очам!
світ досконалий – навіщо ж лишати сліди?
надто крихка недоторкана біла печаль.
тиша і спокій насподі буденних речей.
все врівноважено зовні, відтак – і в мені.
Льйоса і Кунце, Пессоа, Місіма і Че
ледве гортаються, а не читаються – ні.
є тільки січень і кілька повільних думок.
в білій палітрі присутні усі кольори.
є тільки сніг і над комином синій димок.
скільки завгодно з собою про це говори.
слухаю Моцарта з Бахом. Бетховен не йде,
не підсідаю на жоден високий мотив.
це від безлюддя – у світі немає людей,
є тільки я. і, можливо, як видимість, – ти.
десь у далекій галактиці, в місті на «В»:
Вінниця, Відень, Ванкувер – усі до лиця.
там, над тобою у небі хмаринка пливе,
біла, як тут, і така ж одинока, як ця.
Голубе
рання весна. обрізання дерев.
неба – по вінця в очах.
спроба любові за горло бере.
не відпустила хоча б.
вицвілий простір. скупі кольори.
перше тактовне тепло.
дихати в пальці. торкатись кори.
вірити в сад і село.
безмір і спокій. не Моцарт іще.
втім – слава богу! – й не Бах.
праця і втома. молитва і щем.
кілька імен на губах.
кілька мелодій чи кілька мовчань?
кілька набутків – чи втрат?
вицвіле небо темніє в очах.
і зеленіє стократ.
не говорити й деревам про це.
тиша – з води і роси.
бачити церкву. ховати лице.
чути людські голоси.
не перейматись. молитись Христу.
передчувати себе.
вірити в небо – не те, що отут,
а – до сльози – голубе.
Фарт
березень – це берег, на який виходимо ми
з первісного океану недоторканої зими,
не розбираючи дороги – навмання – убрід,
вивершуючись, як вперше, о цій порі.
починаючи спочатку, виповнюючись знову,
ми входимо в цю весну як у заколот чи змову.
де ми одні проти світу, а світ – це побут,
що вкотре увиразнює людську подобу.
і навіть ми поставлені у цій грі на кін,
іще не загартовані і такі крихкі.
та найважливіші козирі – у нас в рукаві.
тож тримай мене за руку – доки ми живі!
врешті-решт, ми на цьому березі як востаннє.
а тому не відпускай мене – і сніг розтане.
бо на тлі віршування і запаху фарб,
чи не ти моя вдача? – саме ти мій фарт!
отак ми і тримаємося у цій порожнечі –
на тонкощах і деталях, на дурощах увечері,
на каві серед ночі, на васабі і суші, –
щоб знесилено впасти на березневій суші
і вдихати-видихати із заплющеними очима,
не думати ні про що, не перейматись нічим, а
коли сонце зупинятиметься над нами в зеніті,
насолоджуватися теплом, увічнювати ці миті.
Березневе
вицвіле небо помірно холодне й бліде.
в місті побільшало сонця й скупих кольорів.
я починаюсь як вперше – не серед людей,
а серед світу – о цій березневій порі.
я починаюся з того, що скоро – тепло,
з того, що вірші існують самі по собі,
з наміру жити у злагоді, а не на зло –
не серед світу, а передовсім – у юрбі.
з малопомітних деталей, суттєвих дрібниць,
з того, що й тіло – навзаєм – вивершує дух,
із журавлів і лелек, з горобців і синиць,
з жінки, якій обіцяв, що надвечір зайду.
я починаюся з віри в Ісуса Христа,
з того, що він, розіп’ятий, в неділю воскрес.
з істини істин, яка невимовно проста:
жити, по змозі, в любові – навзаєм чи без.
з того, що ти пам’ятаєш про мене, і це
зовсім безболісно, бо не хвилює ніяк.
з того, що сонце смішить і лоскоче лице,
ніби радіє від того, що ти не моя.
я починаюсь з картини, яку дописав,
навіть інакше – з майбутнього циклу робіт.
з того, що кобальту більшає у небесах,
і, відповідно, у кожному – навіть в тобі.
з міста над Бугом, в якому – укотре! – весна
нас загартовує кожним змарнованим днем.
з того, що я в мимолітній хмарині впізнав
ту, що одвіку невсипно чекає мене.
Віриш
коли ти вдягаєш мою сорочку, трохи завелику,
і з сусідньої кімнати розмовляєш зі мною,
я тішуся, що намарив тебе, наворожив, накликав,
і що ти – за стіною.
здавалося б, отак просто – лишень кілька кроків.
вдихати твій запах чи торкатися волосся.
але враз не стає нічого – ні клопотів, ні мороки, –
ні собачої доброти, ані вовчої злості.
це – як безкінечно дивитися у березневу сутінь, –
аж до музики у тиші, до голосу у мовчанні.
всі слова мої – для тебе, але всі вони, по суті,
чимось опечалені.
чи не тим, що життя швидкоплинне і, зрештою,
залишаються тільки тонкощі і щось тваринне.
от саме це наостанок з собою і забереш ти
на райські перини.
де лежиш собі, зачарована, під зоряною стелею,
тримаєш мене за руку, згадуєш якісь вірші.
чуєш Сина, що кличе Тата вечеряти – Лелю, Лелю!
і в те, що той скоро прийде, одразу віриш.
Не
місяць – за місяцем: травень уже проминув.
дім серед ночі – у зоряній піні прибою.
це не відсутність тебе – я усюди з тобою.
і не весна, а лиш натяк на спільну весну.
це несерйозно – бо й ми відтепер не всерйоз.
невиліковність – як присуд – одразу й навіки.
падати навзнак і міцно змикати повіки:
двоє сновид, що блукають країною Оз.
входити в безмір, як в ніжність – за руки – удвох.
ніби Господь сотворив нас за подих до літа.
навіть умовно – єднатися, бавитись, мліти.
навіть окремо – ріднити вороже єство.
що мені з того, що червень настане ось-ось?
чи від зірок, що скипають лискучим прибоєм?
Ігор Костецький про нас не римує запоєм.
ані Свідзінський, ні навіть Осьмачка Тодось.
це заперечення сну, що, за мить, промайне.
лишиться присмак і присмерк, камлання і віра.
літо між нами почнеться зненацька – допіру
ми усвідомимо спільність із часткою не.
не оглядатися – просто іти навмання:
червень і липень, і, врешті, розморений серпень.
любить-не любить – читається – терпить-не терпить,
доки не лишиться жодного спільного дня.
Завтра
в останній день липня думається про хороше
згадуються якісь речі – задавнені непроговорені
чую бабусю що кличе мене обідати – Сіроожка! Сіроооожаа!
кидай вже тії вудки бо горе з тобою – ой горе мені!
бачу птахів що тримаються за висхідні потоки
майже нерозрізнимі на білому і вицвілому синьому
вгадую рибалку на тому березі що рибалитиме аж доки
не пізнаємо його батька і не увіруємо що він Син Йому
чую дідуся що клепає косу між яблунею і горіхом
уявляю як він торкається пальцем зазубреного леза
як галасливі горобці вовтузяться довкола сусідської стріхи –
і так спокійно на серці і разом з тим так весело!
якась знемога розлита в повітрі якесь тремке хотіння
думається про дівчинку через чотири вулиці
можна годинами стежити за хмарами і їхньою тінню
чи як сонце до неба горнеться а воно над всіма сутулиться
час ніби зупиняється – аж настільки сповільнений
спека як і сьогодні – така ж розморена і нестерпна
я нікому нічого не винен – ще невпокорений вільний
і завтра життя триватиме – завтра ж серпень!
он він – біля околиці – такий високий і статний
і ця земля йому подобається і він їй личить
як це не оглядатися б… як оце перестати…
треба іти обідати – бабуся кличе
Вам
1
лист, який я прямо зараз пишу, починається словами:
вітаю, як ваші справи? ось і літо минає. серпень…
ці рядки, що втілюють відстань між мною і вами,
всіх причетних переінакшують, втішають, терплять.
їх стільки нафантазовано і навіть докупи складено,
що оглядатися трохи боязко, бо літер – гори!
ваші коси пахнуть любистком, а руки – миром і ладаном.
про вас – саме про таку – вони зі мною й говорять.
їм подобається, що увечері до ваших яскравих вікон
злітаються звідусіль метелики – на перше світло і музику.
заспокоюють, що бережуть вас і запевняють, що звикну
дивитися, як ви роздягаєтесь – ґудзик за ґудзиком.
2
як вам живеться в осерді цього спекотного літа?
про що ніколи не пишемо – воно ж найвагоміше, вірите?
зустрітися б нам десь у Гайсині – Пирятині – Літині,
відчувати цей день тактильно, всотувати всією шкірою.
безцільно блукати сонними полуденними вулицями,
вільно триматися за руки, підмічати всілякі тонкощі.
почуватися – щонайменше! – інопланетними прибульцями,
що не бачилися вічність! і не бачитимуться доооовго ще…
сміятися і насолоджуватися провінційними речами,
купувати фрукти в господарів – прямо перед воротами.
наші міжпланетні зорельоти за кілька годин відчалять,
а я шалено не хочу, чуєте!? я шалено проти!
3
що додати до написаного? хотілося б – щось суттєве,
не нісенітницю про вірші чи мимолітний спомин.
що вам ввижається – от саме зараз? з ким ви, де ви?
я не ставитиму в кінці крапку, хіба що – кому.
ми ж не прощалися – як востаннє, не зустрічалися – як уперше,
не мігрували за рибинами в навколоплідних водах,
не усвідомлювали програшів і не лякалися звершень,
не вглядалися в лице спільності – нас не лякав її подих.
не цілувалися до запаморочення і не кохалися до нудоти,
не засинали і не просиналися – знесилені й заспокоєні,
не запам’ятовували одне одного – на запах, на дотик, –
ще не увічнені на стогривенній, не закарбовані на біткойні,
Без назви
осінній день. з намолених – останній.
бракує сонця. тихо на світанні.
чи, може, він останній із безсніжних?
і лиш тому розпачливий і ніжний.
лишилась дрібка слів мені на згадку,
щоб саме з них ти склав мені загадку,
мій тихий боже, боже мій осінній,
бо у відгадці – спокій і спасіння.
я дописав листа для адресата,
якому вже немає що сказати.
ім’я й адреса, індекс і країна,
звитяга й ницість, злагода й руїна.
і навіть птах під цими небесами
як чорна крапка – он він, висне саме, –
статичним знаком нашої розмови,
передзимовим, позарозумовим.
щоб відтепер любив мене, мій боже,
як із живих ніхто уже не зможе:
безмірно й палко, рівно і глибоко,
любов – як безум і любов – як спокій.
любов – як віра в те, що ти не стежиш,
як я іду крізь Вінницю на вежу,
на перший сніг, колючий, як полова,
на німоту – про це в листі ні слова.
Ой
повні пригорщі золота – це серпень вдень.
а повнісінькі пригорщі срібла – серпень уночі.
це – життєствердний розпач, бо ж усе проминає, йде,
під меланхолійний лемент пташиних ключів.
стосунки переосмислюються, взаємини не гірчать.
від мимолітних радощів печально і солодко.
бабуся із абрикосами припрошує дівча –
тільки-но зібрала, не пожалкуєш, золотко!
а на проспекті Коцюбинського літній чоловік
співає про коника із заквітчаною гривою
і про козаків у траві, що лежать як живі,
і співає так, що я ледве стримуюсь,
щоб не заспівати із ним про те,
що у наймолодшого очі, як терен, чорні.
що відтепер їх колисатиме несходимий степ,
а вони в нього вростатимуть, пускатимуть корені.
і – жодної хмарини пополудні на небесах.
простір увиразнюється, гусне, твердне.
ой, чия то дівчина, уся в сльозах,
ні жива-ні мертва.
Зовсім
я вітаю тебе у Вінниці – вдома! – осене.
чомусь цьогоріч ти асоціюєшся у мене з осами,
вересневими – чорно-жовтими – злими і мокрими.
а ще з кобальтами і кадміями, сепіями і вохрами, –
ніби місцевий художник-аматор готує собі палітру.
а скільки вітру сьогодні, ти чуєш? – і якого вітру!
єврейські кучки, кажуть в народі, – холодає щороку.
але насправді, осене, це ж ти насилаєш вроки,
щоб кожен зурочений марив тобою до скону.
і якщо бути чесним перед собою, то ти – ікона,
в позолоченій рамі, інкрустованій топазами і сапфірами.
ба, навіть більше, осене, ти не ікона – ти віра!
і коли я приходжу до язичницького капища вежі,
говорити з твоїми богами, випитувати у них про безмежжя,
приносити їм римовані жертви, малювати уявні картини,
то, врешті-решт, я малію, осене, стаю як дитина, –
малеееесечкий і беззахисний перед твоїм всесиллям…
а ще – ти класична пора, коли справляють весілля.
коли закохані побираються, – віддавна, як повелосся.
і ти їх благословляєш, – о, жінко із золотими косами.
перед твоїм лицем вони відтепер навіки,
бо саме ти нарікаєш їх дружиною і чоловіком.
і тільки б за це добра третина людського роду
молилась на тебе і на твою бурштинову вроду.
а врода твоя непередавана і, як печаль, невгасима.
і ти – пора підсумків, а заодно і планів на зиму,
коли втомлюєшся безкінечно про це думати і писати, –
ну що тут сказати… осене, твої вітри-пасати
несуть мені самодостатність і заспокоєння.
як-як там було? – «ще не закарбовані на біткойні».
це про тих, хто чекав – як небесної манни – вересня.
ні пташиного галасу довкруж, ні дитячого вереску.
тільки високо-високо, ну придивіться ж, – он вона!
на найвищому дереві, на вулиці Олега Антонова,
крихітна жовта пташечка, співатиме мені всю осінь
про те, що я не сумую ні за ким – ну, майже ні за ким – зовсім.
Там
одразу за Вінницею де кінчається всесвіт
почитує Воннегута Місіму Гессе
сивий чоловік років двадцяти семи
виглядає на сорок очі повні пітьми
живе тихіше води і нижче трави
з півроку як звідти повернувся живим
в нього меланхолія майже кожного вечора
передивляється Міяздакі гортає Флетчера
вже тричі брався за Боргеса і двічі за Фаулза
бо у власному кіно ніби довга пауза
а буває що зависає на далекий дим
і постійно хоче вернутись туди
де полкові барабани гримлять з валторнами
й закривавлені квіти ростуть на чорному
і музика здіймається до небес де у Господа
по ліву руку – цвинтар і польовий госпіталь
а по праву – живі як цей вінничанин
вже не обивателі ще не прочани
і Господь опікується живими і мертвими
опікується катами і їхніми жертвами
опікується гнаними і гонителями
опікується врятованими і спасителями
а ще переймається оцим чоловіком
із пекельними очима і янгольським ликом
що часто навідується до Південного Бугу
говорити з побратимами – земля їм пухом
і ніхто не дивується, що цей чоловік
щось шепоче на воду крізь скло повік
де під льодом як серце пульсує ріка
і набивається вітер в пустий рукав
Отак
отак прокинутися о шостій чи навіть о п’ятій ранку
і дивитися як поступово прозорішає фіранка
глибоко вдихати і видихати – дооовго-предооовго
думати про Бога і про себе про себе і про Бога
як йому живеться – ну просто цікаво – одразу ніде і всюди
хто Він для людей – це зрозуміло а хто для Нього – люди?
їхня любов і ненависть – це добро і зло – весь сукупний досвід
і коли Він їх зазвичай перераховує – ввечері чи вдосвіта
сидить собі такий у кімнаті з голубими шпалерами
і нехай у нього буде помічник – секретар – скажімо Валера
от Він задумується і каже – Валерію… а що там у нас українці?
той приносить книгу і розкриває на потрібній сторінці
Господь тоді трохи супиться підбирає бороду мружить очі
гортає сторінку за сторінкою – так нібито не дуже й хоче
чиркають комети об стелю над самісінькими головами
тут Він її закриває і каже – Валерію… своїми словами
і Валерій трохи картинно виходить на середину кімнати
розправляє плечі підводить ногу – Ви хотіли історій? – нате!
і починає розказувати – спочатку впівголоса – дуже тихо
про те що жити в Україні – це водночас і щастя і лихо
його голос росте і кріпне і за якусь мить виходить на ноти
ніби це щабельна атака – ніби лавою йде кіннота
і ти розумієш все так – ніби вже й сам українець
в тисячному поколінні – може навіть десь із-під Вінниці
і весь його рід – до останнього у останньому коліні –
височіє за ним безмовно – молитовні – уклінні
він сумлінно перераховує всіх живих і мертвих
перераховує всі зради і нібито даремні жертви
а тоді пояснює що жертва не буває даремною
особливо в цій країні яка од віку була буремною
він розказує про козацтво про чиїсь багатство і бідність
про кожну люблячу пару і кожну вдалу вагітність
перераховує всіх поранених страчених і спасенних
тих хто віддавав нажите і тих хто крав казенне
він проходить село за селом місто за містом
від його слів у кімнаті вже мало місця –
їм тісно він розказує про прилаштованих і про геть неприкаяних
про гнаних гонителів про Авелів і Каїнів
і Господь забуває про все на світі – навіть про каву
і так Йому незвично! і так Йому все цікаво!
це ж почути одночасно про стільки плачу і сміху!
і нервово гризе від хвилювання на вказівному ніготь
і коли Валерій закінчує повисає тотальна тиша
тільки чутно як в сусідній галактиці шкребеться миша
ніби точить щось смачне – аж попискує від щастя
і провисає над ними небо – як хустка – квітчасте
так минає хвилина за хвилиною година за годиною
і от саме зараз Господа можна сплутати з людиною –
нагадай мені завтра… треба б зайнятись українцями…
і про отого… як його… ну ти розказував… з Вінниці
