Руслана Мельничук для антології “Подільський краснослов” (2021)

РУСЛАНА МЕЛЬНИЧУК

Мельничук Руслана Русланівна народилася 17 липня 1986 р. у с. Йосипівка Козятинського району на Вінниччині. Закінчила Вінницький педагогічний університет ім. М. Коцюбинського (2009). Працює в системі освіти.

Поетеса. Авторка збірок лірики: «Заручена з вітром» (2002), «Валентинка» (2002), «Місце під дощем» (2005) «Кармічна любов» (2019); публікацій в колективних збірках та періодиці.

Лауреат літературних премій і конкурсів «Подільська пектораль» (2005), «Підкова Пегаса» (2013), «Малахітовий носоріг» (2010, 2013, 2018).

Член НСПУ з 2010 р.

Живе у м. Вінниці.

 

«Це дуже чуттєва поезія, дуже жіночна, «і горда, й покірна»; ці слова, ця любов – з глибини серця; письменниця проживає сказане – у своїх відвертих і щирих почуттях, у своїх відчуттях; прагне бути максимально близькою до коханої людини, відчувати її душею, серцем, тілом, переживає біль разом зі своєю ліричною героїнею, яка часто веде діалог зі своїм коханим на мові, зрозумілій лише їм обом… Отож – завжди слухай своє серце – ось лейтмотив поезії молодої письменниці».

Михайло Сидоржевський, 2019

           

«Руслана Мельничук продовжує філологічну традицію… і надає перевагу традиційній римованій поезії. У доробку переважає інтимно-філософська, тонка і фольклорно вибудувана лірика. Подолянка дуже уважно виписує все те, що в неї на душі та в розніженому жіночому серці, що конче потребує тепла».

Анастасія Рудницька, 2016

           

«Поетичні видання Руслани Мельничук об’єднує ніжне ліричне чуття, любовний легіт в пейзажних тонуваннях у філософських обрамленнях… Вірші нагадують подільське гаптування – чітке, в конкретних символах і базових кольорах, у пластичних і лінійних формах, дуже експресивні й жіночі… Відверті вірші подолянки Руслани Мельничук близькі кожному читачеві, незалежно від вікової категорії, і не тому, що лексикально вони прості; справа у тому, що стрижневою в них залишається семантика роду, материнства, пісенності, української вишиванки».

Ірина Зелененька, 2019

 

ЛИСТИ БЕЗ АДРЕСАТІВ

* * *

 

О, скільки слів! І скільки кольорів!

І це писання віршів, як потреба.

Але, повір, ще жодне з моїх слів

Не доросло, не дотяглось до тебе.

Я сію їх, я поливаю, жну

Я їх плекаю, і я їх лелію.

Але вони міліють і маліють,

Коли про тебе ними говорю.

А може, ми обійдемось без слів?

Від них окремо сядемо до столу.

Якби я вміла, якби ти умів.

Ми мовчимо. Слова ведуть розмову.

І котять з гір каміння почуттів,

Але куди? До пекла чи до раю?

Я у вуста, у очі твоїх слів,

Немовби до криниці зазираю.

О, скільки літа! Літа у тобі!

Не знаю навіть де поставить кому.

Ідуть слова: великі і малі.

Ідуть слова до тебе, як додому.

 

І я стаю безмовна і пуста.

Перебираю рим опале листя.

І входжу в поле, ніби у слова,

Які до нас іще не дотяглися.

 

* * *

 

Яка самотня ця гірська ріка,

Які у неї темно-сині очі.

Я не скажу тобі, хто я така,

Чого від світу і від неба хочу.

Не принесу ні щастя, ні біду,

Ні кольорових снів, ні чорно-білих.

Твоє життя мовчанням обійду,

І не торкнуся ні душі, ні тіла.

Не забувай, але й не пам’ятай,

Не оглядайся, чи було, чи буде.

Свого кохання облетілий рай

У цвіт черешні хочу загорнути.

Тече гірська ріка самотня знов,

Я в синь її дивитися не хочу.

Не розкажу тобі, яка любов,

Лише скажу, які у неї очі…

 

* * *

 

Мені приснилась хата, у якій

колись було і тепло, і щасливо.

Там обіймали мене руки-крила,

А зараз – тільки руки безнадій.

Мені так сумно бути де не ти.

І так печально чути слово «never».

Розкрились парасолями дерева,

І прикривають осінь від сльоти.

А світ цей такий зайнятий, дивись!

Тут люди пишуть теореми й догми.

А в осені такі красиві ноги!

А осінь така хижа наче рись!

Бери мене за руку і веди Туди,

де днів нема, а тільки ночі.

Сміливо дивись світові у очі.

В холодні очі неба і води.

А світ тебе цей буде зупинять,

Й питати, чому правила не вивчив.

Веди мене туди, де пахнуть вишні.

Де вічний спокій, вічна благодать.

Бо я – твоя Душа. У цьому суть.

Тому тобі так тепло і щасливо.

Веди мене туди, де пахнуть сливи.

Де божевільно яблуні цвітуть.

 

ХЛОПЧИКУ МІЙ

 

Хлопчику мій, з тихим обличчям,

З голосом стиглого винограду.

Ти у житті усе уже вивчив,

З «Смерчів»  і  «Градів».

Хочеться так додому, на хутір.

Стіл майструвати, лагодить хату.

Хлопчику мій, волосся-хутро,

З запахом м’яти.

Можна об тебе потертись щокою,

Серцем, душею, голосом, віршем?

Хлопчику мій, юний герою,

Як же так вийшло?

Їдеш додому у сонячне літо,

З присмаком степу і звіробою,

В школі колись вивчатимуть діти,

Вбитих війною…

Хлопчику мій…

 

ХОЧЕШ?

 

Хочеш віршик, у якому зайчик,

І маленький, білий баранець?

Хочеш віршик, як мізинний пальчик?

Він найбільше згадує тебе.

Мене так втомили ці віршиська.

Вони душу вийняли мені.

Хочеш вірш, такий, як у дитинстві?

Теплий, наче сонце на стерні.

Поскладали вірші у копиці,

Надоїли повні відра рим.

Хочеш вірш простий, як ця криниця,

що давно закохана у млин?

Вірші можна в полі випасати,

І ловити вудкою в ріці.

Хочеш вірш? Бери! Їх тут багато,

Як у морі мокрих камінців.

Я дивлюсь у твої очі нишком.

Я боюсь твоїх суворих зим.

Достигають вірші – ніби вишні,

З кісточками найпростіших рим.

 

Цю любов ускладнювать не треба,

Бо штани життя і так тісні.

Все мине. Залишиться лиш небо.

Млин, криниця і оці пісні…

Хочеш віршик, у якому зайчик?..

 

СИНОВІ

 

Тиха радість в мене на плечі,

Якось по-осінньому вмирає.

Що я маю, милий, у житті?

Тільки те, чого не забирають.

Знаєш, кораблі на мілині

Світ проріжуть гострими плечима.

Що я маю, милий, у житті?

Тільки те, на що нема причини.

Зводять замки мудрі королі,

Свита їх обідрана і боса.

Що я маю, милий, у житті?

Тільки цю гіркаво-щемну осінь.

Підігрієм вечір у печі.

Хліба порівно усім накраєм.

Що я маю, милий, у житті?

Тільки те, про що не забувають.

Підганяє світ усе що є

Під свої стандарти і лекала.

Знаєш, милий, те що не моє

Я ніколи у житті не брала.

Та усі печалі і плачі

Рідний мій, одразу забуваю.

Коли твоє «мамо» уночі.

Я своєю ніжністю вкриваю.

 

* * *

 

Боже, нащо ти створив його таким ідеальним?

Про нього можна писати мільйони віршів

Подивись на ці руки, очі, на…

Зупиняюсь…

Щоб не сказати більше

Я його уявляю священиком

Але не в чорній рясі, а у зеленій

Він читає молитви, п’є Wermut

Стріляє цигарки у прихожан.

Дивиться в підлогу, стелю, але не на мене

Береже від ран…

А як він вибирає одяг!

Боже, як він вибирає одяг…

Він його нюхає, гладить, ніжить.

Він розбирається в тканинах, текстурах,

Моді, в жінках, у віршах.

І коли я втомлююсь його дифірамбити

І геніалити,

Він спускається зі свого Олімпу,

Знімає рясу.

Одягає синю сорочку Roberto Cavalli

І каже: «Ходімо, мала,

Вип’ємо кави.

Життя прекрасне!»

 

UNE HISTOIRE D’AMOUR

 

Кидай пити і курити марихуану,

Бо скоро з твоїх віршів піде дим і чад.

Мені без тебе не добре і не погано.

Мені без тебе ніяк.

І коли я приходжу додому,

Ти робиш вигляд, що тверезий,

Кажеш, що любиш мене і хочеш.

Твої шафи дивляться тихо і обережно,

І вішаками виколюють очі.

І вірші твої повсюди, як айсберги.

І деякі з них – про мене.

Сідаєш біля ніг моїх,

Гладиш пальчики, цілуєш вени.

І мене це розторочує по ниточці,

Мене це ріже на клаптики.

Мені хочеться вовком вити,

І горлицею плакати.

Ти розповідаєш про свої плани.

А мені так тривожно і передчуттєво.

Я люблю усі твої рани.

Усіх твоїх ангелів і демонів.

Ми беремо гітару, йдемо у парк,

І стаємо звичайними людьми.

А навколо цілуються закохані пари

І всі вони – ми.

Ти просиш у мене пробачення.

Обережно торкаєшся моєї ноги.

А мені так холодно і лячно,

Немов тануть усі айсберги.

І ти поступово танеш і танеш

У цій вечірній імлі.

І це так непередавано боляче,

Так востаннє,

Найголосніше «Ні!»

І я хочу піти за тобою собачою вірністю,

Як завждИ.

Та хтось зупиняє мене рукою

І каже: «Зажди!»

 

А на ранок небо світле і п’яне,

І заримоване в дим.

Ти сидиш у човні, куриш марихуану

І махаєш мені крильми.

 

* * *

 

Тут так легко пишуться вірші,

В цій старій, зашкарублій хаті.

І ще чути, як мама й тато

Розмовляють тихо і ніжно.

 

Тут дерева із неба в землю,

Теплі стіни ще пахнуть казками.

Тут всі вірші із липи і клена,

Що ніколи не стануть словами.

 

Тут Печалі, як снігу, – по груди,

Тут Любові, як неба, – вище.

Тут, здається, живуть ще люди,

Просто щойно по воду вийшли.

 

Із дороги вернусь затемна,

Й буде хата від сонця більша.

Лишу серце у липах і кленах,

І в своїх ненаписаних віршах.

 

І ЩО МЕНІ…

 

І що мені тепер цей двір і хата,

І що мені ці скирти споришу,

Якщо тебе не можу обійняти,

Якщо тебе у вічності прошу?

 

І що мені ці спорожнілі сіни,

І що мені ці кетяги думок,

Якщо віднині ти живеш на стінах,

У рамах з неба, сонця і квіток?

 

О, як тебе лишилось небагато,

Та розумію, що не в цьому суть.

А може ти – це двір, спориш і хата,

І мальви, що під вікнами цвітуть.

 

N

 

Іспаніє, Spain, pain, ain, N,

Мені б затужити за ним відверто і дико,

Шукай мене в віршах, шукай у мовчанні і криках

І горду й покірну, і мокру й суху під дощем.

Іспаніє, Паніє, зливами зло усе змий,

Ми будемо чисті і добрі

Це так красиво!

До серця його прикріплю найтоншу ринву,

І будемо пити із неї мадридський хміль.

Калюжний мій, мужній, і рідний, такий, аж щем,

І ніжність, і біль, десь там у області ринви,

А знаєш, давай босоніж махнем до Риму,

Із серцем одним на двох під тонким плащем

Іспаніє, Spain, pain, ain, N…

 

* * *

 

Прикручу сонця лампадку,

Щоб небо не зайнялося.

Залишу тобі на згадку

Осінь.

Та ти не помітиш

Душі під гримом листя.

Розкидає вітер дощу намисто,

І виліпить місто

Людей божевільних,

І нам буде тісно

У власній тіні.

За контури вийдемо і за межі,

І будемо слухати обережно

Уперше

Любов, як останню молитву.

Почнем все спочатку,

Зі створення

світу.

 

* * *

 

Щось спільне є між нами обома,

якась душевна і тілесна змова.

За тебе заплатила я сповна,

і ти вже заплатив за мене сповна.

Втомилось сонце, сперлось на граблі,

й на деревцяти найгострішу сапу.

Посіяло у небі, і в мені

любові трохи, а зійшло – багато.

Мене не думай, і мене не клич.

Залиш отут, самотню, серед лісу.

Вустами сотень сонячних суниць

співатиму тебе, немовби пісню.

Й зупиниться у небі журавель,

й листи забудуть спраглих адресатів.

І будеш ти, і будеш ти, і день,

який по скибці схочеться роздати.

І буде стільки спогадів у нім,

як в кавуні достиглому – насіння.

І ти прийдеш у мій самотній дім,

і я тебе збентежено зустріну.

І буде червень заглядать в лице,

й шукати там: чи радість, чи сум’яття.

Щось є між нами спільне, може, те,

що ми – листи. Листи без адресатів.

 

РОДОДЕНДРОНИ

 

І коли я міняю платівку у патефоні,

І коли іду на веранду, щоб полити квіти.

Ти ходиш за мною назирці, немов борониш.

Від дощу і вітру.

І коли я пірнаю в книги, немов в океани,

Ти сидиш навпроти. Гортаєш старі альбоми.

І між нами такі урагани, такі цунамі.

Як ніколи до того.

І коли у наш сад приходить вечір,

І так жаско пахнуть рододендрони.

Ти гукаєш мене немов малечу,

Що не хоче додому.

І коли нарешті навантажена віршами,

Я причалюю до нашого ганку-пристані.

Тебе у мені щоразу більшає.

Тебе у мені щоразу вищає.

 

Це усе що в нас є, та для любові досить.

Ця маленька хатинка в чиїхось долонях.

Це небо, що вранці замість сонця

Вивішує сонях.

Це літо, що вже повертає на осінь.

Меланхолійний Вівальді із патефону.

Ці дні і ночі з бджолиного воску

І

рододендрони…

 

ДОТОРКНУТИСЬ ДО ТЕБЕ

 

Доторкнутись до тебе, немов обпектись,

І у церкву піти, і поставити свічку,

І шукати тебе півжиття, й цілу

Вічність,

І шукати тебе, і знайти,

й відректись.

Доторкнутись до тебе, немов до трави,

Цілувати дерева у руки і скроні,

І напитись тебе, як з криниці води,

І набрати тебе повне серце й долоні.

 

Доторкнися до мене, як до рими перо,

На хвилинку, на мить, щоб життя

недаремно.

Зняти в чистому полі чорно-біле кіно,

Де ми разом, і коні пасуться

окремо…

 

* * *

 

Сад твоїм іменем розцвів,

А вчора був ще зовсім голий,

Ходив в чоботях по селі

І заглядав в усі комори.

 

Спустився навіть до ріки,

Помив кору й рідкого чуба,

Сплів кілька кошиків з лози,

Щоб урожай збирали люди.

 

Сад розцвітати не хотів,

Прощався з снігом неохоче,

Він просто був такий, як всі,

Лиш прокидався серед ночі.

 

І слухав, як росте трава,

Як дихає його коріння,

І раптом сад відчув, як в тім’ї

Найперша квітка розцвіла.

 

І враз розпрямив плечі сад

І розчесав густого чуба.

Зняв чоботи, бо вже ж не буде

Місить болото ро річках.

 

А місто спало, й ти у нім,

Увесь обмотаний дротами.

І снився тобі світлий дим

І сад, що вже розквітнув снами.

 

* * *

 

Усе швидко минає і швидко втрачає

свій сенс.

Це не так, як в дитинстві, де кожна

шпаринка – як символ.

Я тоді ворогів своїх знала в ім’я і в лице,

А тепер – лише в спину.

А тоді – усе чесно й відкрито, і рівні бої,

І великий не вдарить малого, а тільки

обійме.

Ми у житньому полі за руки – немов у житті,

Такі чисті, відверті, наївні, всесильні і вільні.

Я усе пам’ятаю…

Ту хату з високим чолом,

На якому бабуся завжди малювала

лиш квіти.

Пам’ятаю ту яблуню, що у саду над столом,

Яка цвіт дарувала нам просто за те,

що ми – діти.

Я усе пам’ятаю…

Й від того ще більше болить,

Бо нема вже бабусі, і стіл розібрали

на дрова.

Тільки яблуня спить, у саду моїм яблуня

спить.

І їй сниться у житньому полі дитяча

розмова.

Усе швидко минає, але… не втрачає

свій сенс…

 

СНІГИ

 

Сніги, сніги… Сніжаться і сніжать…

Сніги, сніги як новорічне диво.

Он вулицею йде мале дівча,

І душу в хустку кутає красиво.

Мені без тебе зимно повсякчас.

Без тебе я як в річці ополонка.

Ідуть сніги за тим малим дівчам.

В холоднім світі рветься все, що тонко.

Скажи мені, що ти вечірній сніг.

Що ти існуєш. Що тебе багато.

Ідуть щедрівники в сусідню хату,

І хата їх пускає на поріг.

Сховай мене від світу, заховай:

У світлу шубку, білі рукавички.

Посеред саду знов зітхають вишні

І сніг легенько струшують з воріт.

 

Тепер я знаю хто у вікна стука.

Ніколи снігу не скажу: «Іди».

Мале дівча, немов чиясь покута.

І чорний світ у білу хустку вкутаний,

Як чорний птах із білими крильми.

 

СТАРІЮТЬ  БАТЬКИ

 

Так сумно дивитись, як старіють батьки,

Як Бог додає нові і нові сивини.

Так сумно, коли найдорожча у світі людина,

Проходить повз тебе і не торкає руки.

 

Усі вечори настають після теплих днів,

І весни усі переходять в холодну осінь,

Так пахне любистком мами моєї волосся,

На фото, що у вітальні висить на стіні.

 

Старіють батьки, і в них за плечима весь рід,

Діди і баби тоненькою цівкою диму,

Підносяться в небо, і так незворотньо й незримо,

Проходять повз нас і не торкають руки.

 

І прийдуть нові, і ми назвемо їх дітьми,

І будуть вони розумніші, і кращі напевно,

І буде їм також печально, і дуже чемно,

Дивитись, як рік за роком старіємо ми.

Старіємо ми… Минаємо ми…

 

* * *

 

Знаєш, бувають сни абсолютно сумні.

Абсолютно сумні і абсолютно печальні.

Це коли сідаєш у човен і не знаєш чи

Він колись до чийогось берега причалить.

Це коли тобі сняться ті, кого вже нема.

І вони такі добрі до тебе й такі далекі.

Це коли поміж вами нічого – лише небеса,

Які гостро проколюють дзьобом сумні лелеки.

Це коли тобі сниться хлопчик – смішний малий,

Що носив за тобою любов свою, ніби ранець.

Це коли він підріс і не вернувся з війни,

Але ти до сих пір пам’ятаєш ваш перший танець.

Це коли ти ідеш селом – а воно німе.

І ти хочеш постукати в кожну самотню шибу.

Це коли уздовж вулиці сотні сумних дверей,

І на кожних табличка: «Ваш адресат вибув».

Це коли у дитинстві ти мріяв стать моряком.

І ти став ним. Але не на морі, а в небі.

Це всі вірші, які я пишу про любов,

Навіть якщо про інших – все одно про тебе.

Це коли прокидаєшся вранці з таким відчуттям,

Що це був не сон, а довга, важка дорога.

Це коли поміщається все життя

На мізинчику Бога…