«Підпалок» Дмитра Пічкура
Пічкур, Дмитро Степанович (Вінниця)
Підпалок. – Вінниця: ТОВ Меркьюрі-Поділля, 2016. – 160 с.
Свого часу відомий український поет Дмитро Чередниченко про поезію Дмитра Пічкура писав: «Пропікає душу правда життя. Це поезія». Ще пізніше нині Шевченківський лауреат Петро Перебийніс на рукописі збірки «Високе літо» відзначав: «Душа поезії – лірика. В цьому ще раз переконуєшся, коли читаєш ліричні одкровення рідкісного у своєму роді поета Дмитра Пічкура. Таку поезію, як піднебесну музику, хочеться слухати й слухати». В повній мірі можна сказати й про нову книгу «Підпалок». До речі, десятої за виходом. Якщо за змістом, то вона значно збагатила нашу поезію новими свіжими образами. В основі всієї книги лежить метафора, отой образ, який, то підносить твою душу до самого неба або опускає на грішну землю, аби знову спалахнути новими емоціями.
Високої сили звучання набирають вірші першого розділу книги «Скибка хліба». Це повоєнне сирітське дитинство: «В’язка соломи», «Вдовині пісні», «Діалог», «Ланкова». Ось лише одна цитата з неї: «І ранок піднявся, погідний таки, // І сонце усяк-все на світі вітає. // У поле новітні бредуть кріпаки, // А радіо гімн СРСР саме грає». Сам за себе говорить розділ «Майдан». Автор сам побував на помаранчевому Майдані і застерігав українців, аби вони не проспали Україну, як колись наші предки Київську Русь.
Хвилює уяву інтимна лірика поета, вміщена в розділі «Ностальгійне». Це свого роду мандрівка в молодість, сповідь про велике кохання, втрати близьких людей, швидкоплинність людського буття. І якось ніби повертають автора в дитинство, в оту наївну дитячість:
Сніжинка, явно, дуже поспішала,
Чи то вітрисько злецький підганяв.
Упала на лице мені й розтала.
Якби ж то я, було, якби то знав –
То обминув би, хай собі б літала.
