Павленко Олена Григорівна

ПАВЛЕНКО ОЛЕНА ГРИГОРІВНА

Народилася 17 березня 1977 року в с. Саша Теплицького району (тепер Теплицька селищна громада Гайсинського району) Вінницької області. Закінчила Іллінецький радгосп-технікум (1997). Відтоді живе у рідному селі. Тривалий час працювала у фермерському господарстві.

Авторка книг лірики «Молюсь за тебе, світе мій» (2008), «Я маю код» (2021) «Прийшла пора» (2023), публікацій у регіональній пресі, зокрема журналах «Вінницький край», «Вінничанка», колективних альманах та збірниках «Сторожові вогні над Божою рікою» (2007), «Презентація орлиного польоту» (2009), «Стусово коло» (2010), «Джерела теплицьких глибин» (2013), «Голоси тривожної епохи» (2015), «У горнилі часу» (2020), «Буг то є Бог» (2022) та ін. Пише прозу.

Учасниця літературно-мистецьких об’єднань «Дивослово», «Сонячне» гроно», обласного – ім. В. Стуса.

Лауреатка літературних премій «Кришталева вишня» (2008), ім. М. Стельмаха (2020), ім. В. Забаштанського (2023).

НСПУ з 2023 р.

Живе у рідному селі.

 

«Поетеса Олена Павленко вирізняється правдивим, інколи аж на подив відвертим до наївності мисленням сільської інтелігентки, та це не заважає звучанню інтонацій її поезії – вони сповідальні, довірливі, чисті».

Василь Кобець, з передмови до книги «Молюсь за тебе, світе мій», 2008 р.

 

«Чого більше у віршах Олени Павленко: сакрального, внутрішнього, чи споглядального, життєвого? Адже реальність авторки далеко не приземлена. Вона чуттєва до щему, про що б не йшлося. Її поезія руйнує догми і стереотипи, до яких ми звикли. Проте, маленьке подільське село, кохання – саме вони проходять червоною ниткою через усю творчість, становлять духовну матрицю і є ментальним кодом поетеси-жінки».

Олена Герасименко, з передмови до книги «Я маю код», 2021 р.

 

«В Олени Павленко течія вірша – як вода в ріці, як хвиля в морі. Вільна, неприборкана, нестримна. І чиста, як сльоза. Пекуча! А все ж – цілюща, сповідальна, очисна».

Петро Гордійчук, з передмови до книги «Я маю код», 2021 р.

 

«В селі Саша на Теплицького району проживає жінка з винятковим поетичним обдаруванням. Олена Павленко. Запам’ятайте, друзі, це ім’я! Воно неодмінно стане окрасою поезії рідного краю. Оленині вірші не просто зворушують, вони вражають, манять, зачаровують. З легкістю пташиного крила злітає її слово над рідним селом, а відтак і над Всесвітом. В Олени особливий стиль геніальної простоти. Як влучно писала про таке інша наша поетка: пишеться – як дишеться…»

Михайло Каменюк, 2022 р.

 

«Нова зірка подільської поезії Олена Павленко підготувала до видання нову, третю книгу лірики, яка засвідчує освоєння нею нових тематичних площин, поглиблення інтелектуального рівня творів, набуття справжньої майстерності версифікації».

Вадим Вітковський, 2023 р.

***

Запросити тебе у гості

у холодний зимовий вечір

посадити б на теплій лежанці

і закохано дивитися в очі

виколисуючи у долонях

світлоокі тонкі хвилинки

лоскотати їм теплі вуста…

А мороз, що тріщить надворі

пахне м’ятою і айвою

заглядає в прозору шибку

залишивши по собі казку…

Запросити б тебе у гості…

Та до тебе, немов до неба

дуже близько і так далеко.

 

***

Село старіє, проситься до Бога,

за болем- біль, то вже й не так болить,

Колись дзвеніло піснею з порога,

тепер –шибками – в праведну блакить.

Село мовчить. Та сказано вже досить.

У буйних вербах надіють слова.

Червоні маки у житах голосять.

Душа держави плаче, ледь жива.

Душа тремтить без примх і привілеїв,

як марево над тисячею розп’ять.

А я за пальчик із верби твоєї

готова навіть місто промінять!

Село, сілечко, серденько зелене…

І я колись у вічність відійду.

А ти  – живи і нагадай про мене

черешенькою в батьковім саду.

Страшний, з великим чорним ротом

стогнав, і множився, й кректав.

„Ой, що то, Господи, ой, що то?” –

тремтіли спалені вуста.

А він скрадався попід груди,

поміж листочків у траві…

„Агов, озвіться, люди… Люди!..

Чи ще живі? Чи ще живі…”

Котився небом над громами

і кожну кісточку проймав:

„Я хочу їсти… Хлібця, мамо…

Я хо…” І все. Нема… Нема!!!

Ані сльозинки: „Боже, сину!

О Боже, Боже, Боже…” Страх!

І хилиталась безупинно,

як дзвін на зболених вітрах.

І так дзвонила, так дзвонила,

що й небо очі відвело:

„То люля, сину, – не могила…” –

й святу земельку – на чоло…

Везли десятками щоденно,

ой, болю, болю – через край!

Моя Вкраїнонько стражденна,

не смій, не спи, не забувай!

Запричастилась кров’ю й тілом,

наїлась –нудить до цих пір.

Тоді скорилася, посміла,

то хоч тепер, тепер – не вір!

Поглянь ув очі баби Ганни:

із десяти – одна душа…

Як ще не вмерла, чом не встанеш?

Трусни кістками! Світе – ша!

То плаче мати Україна

по всіх соборах і церквах

за жах, за смерть, за одуріння,

за рік, що трупами пропах.

Чом сліз твоїх ніхто не бачить,

болючих зморшок межи брів?

На голі кості ворон кряче,

а світ оглух і онімів!

Влонись низенько, що є сили –

ти звикла, щоб завжди і всім!

Прости. А люди, а могили,

що без імен і без хрестів?

… А до війни – ще вісім років.

Ще де те німцеве ярмо!

Радій, чужинцю синьоокий,

що ми самі себе їмо!

 

***

Згорнув він крила від утоми,

не зрозуміть, чи „кру”, чи „мру…”.

Прощальне соло на соломі

завів старий самотній крук.

О, вітре – в небо! Небо й воля

така солодка, ох, така…

Висока скирта серед поля,

немов трибуна для крука.

Душа не вірила, не сміла

і серце рвалося в політ.

Лягли на посивілі крила

всі двісті з гаком довгих літ.

„Напитися б небес огрому

до сліз, до болю, до плачу.

На мить у небо, а потому

на віки в нього полечу!”

І він злетів! Так біло-біло…

Аж зблиснув, як прощенний гріх.

І цілував схололі крила

йому ще юний перший сніг.

Наш город

Пахне зілля, рута-м’ята,

диво-чебреці

Ходить літечко кирпате

з сонцем на щоці.

По садах і по дібровах,

аж ясніє даль,

п’ють веселки кольорові

голубий кришталь.

Чудеса! Здається, схожий

наш город на рай.

Жовтий сонях, мов сторожа:

пильно наглядай!

Крутить носом часничище

стиглий, зимовий.

Бо – найкращий, бо найвищий.

Я ж візьми, й зірви!

Кучеряві довгі вуса

розпустив горох.

«Я нікого не боюся!»-

цар на весь город.

Кавунята гріють боки,

в диньках мліє мед.

Та й красиві, ох, морока…

Кавуни, вперед!

Вирву щир, мокрець завзятий,

виполю пирій;

огірочки – козачата,

до відра – мерщій.

А жуків! Картопля… Мамцю!

Лиш встигай, кропи.

Он посходились до танцю

молоді кропи.

Та підморгують до моркви

й до капусти, от!

Розходилися, морока, на увесь город.

Літо, літечко ласкаве,

просимо за стіл!

Дзвонять золотом по травах  –

хоч тікай, хоч стій!

 

***

Осінні зорі… Леле, зорепад!

Бо то ж не айстри – справжні тобі зорі.

Віват, красуне! Осене, віват!

Світи, руда, світи, бо грудень скоро.

Нехай цвітуть і айстри, і серця.

У баби літо світить павутинням.

І як же бабі літо до лиця,

І дух оцей, від картоплиння синій.

Курличуть журавлі кукурудзам,

Прив’ялі перевесла пахнуть статком.

Ще їде сіно в говірких возах,

Ще я удвох на тому возі з татком.

 

***

Сашанські сосни плачуть бурштинами,

простими, здешніми.

Вони духмяніють легенько поміж нами,

бо знаєм дещо ми.

 

Пливуть по небу хмари, як верблюди,

дощами сповнені.

Маленький ліс зеленооким чудом

всміхнеться знов мені.

 

ПлетЕмося, наморені й щасливі,

чарує тиша ця.

А сосни, як качки, радіють зливі,

пливуть і тішаться.

 

Ми – маслючки із павутиння й хвої,

на сонці купкою,

сосна легенько лапкою-рукою

по спинці гупає.

 

Повітря аж дзвенить від комарисьок,

дзвенить і міниться,

а десь за сто кілометрів, не близько,

красуня Вінниця.

 

А там і Бог, і Буг, і друзі й …просто,

а ми – з- під Теплика.

Тут пишеться поезія і проза

словами теплими.

 

Тут дні, як дині, бродять баштанами,

їм сонях-страж німий.

Сашанські сосни плачуть бурштинами,

хай і не справжніми.