Олександр Височанський для антології “Подільський краснослов” (2021)

ОЛЕКСАНДР ВИСОЧАНСЬКИЙ

 

Височанський Олександр Григорович народився 9 грудня 1957 р. у с. Антонівка Томашпільського району на Вінниччині. Працював друкарем, кореспондентом радіо.

Поет, сатирик-гуморист. Автор понад півтора десятка книг, у т. ч. лірики: «Не любить затінку душа» (1993), «Солов’ї на калині» (1995), «Подих світанку» (2001), «Вінок сонетів Божої любові» (2008), «Рятуй мене, Боже!» (2010), «Летюча криниця» (2010), «Поцілунок троянди» (2011); сатири та гумору: «Йду з Томашполя й сміюся» (1991), «Триндирички» (2001), «Опозиційний комар» (2008), «Дідів заповіт» (2011); для дітей: «Муравлик Землю загубив» (1993), «Впіймав струмочок місяця» (1996), «Місяць коників пасе» (2000), «Академіквус Мурло і Мурчик-Позіхай» (2003), «Книжечка нова про старі дива» (2016); публікацій у колективних збірках та періодиці. Окремі твори друкувалися молдавською, польською, російською мовами та покладені на  музику.

Лауреат літературної премії ім. С. Руданського (1995).

Член НСПУ з 1999 р., член НСЖУ.

Проживає у рідному селі.

 

«Зовнішня простота лірики Височанського – позірна. Насправді за нею відкриваються глибини людської душі справді неймовірні… Поезіям Олександра Височанського притаманна рідкісна властивість, яка дається не всій літературі, – здатність повертати людину до її справжності, звільняти душі від намулу буднів, нагадуючи про можливість первісного, по-дитячому чистого світосприймання».

Віктор Мельник, 2001

 

«Йду з Томашполя й сміюся» – називалася, либонь, найвідоміша збірочка пана Височанського-гумориста (бо ж пише потроху ще й лірику, твори для дітей). Нині, взявши до рук його «Триндирички», констатуємо: йшовши – доходить. Того й гляди, дійде піку своїх творчих можливостей».

Михайло Стрельбицький, 2008

 

«До нього вже всі звикли, як до поета-пересмішника. Хорошого пересмішника. Дотепного. Смішного. Аж тут виявляється, що письменник Олександр Височанський прекрасно звучить і в іншому регістрі – ліричному. Його лірика сонячна, вібруюча, легка і пісенна. Його примружене око доречно вихоплює словечко-деталь з потоку буднів. Його образ тішить упізнаваністю: так людина щоразу, щовесни упізнає квіти і щоразу диву дається, які вони нові і незнані».

Михайло Каменюк, 2009

 

«Сьогодні твори Олександра Височанського відомі всій Україні. Митець відбувся не лише як поет-лірик, гуморист і сатирик, а ще й як дитячий поет».

Леонід Куций, 2017

 

СКОРО ВЕЧІР НАД ПОДІЛЛЯМ

 

* * *

Це моя солодка ноша.

Щоб не згіркнути в житті,

Я беру загальний зошит,

Білі аркуші прості.

Тут мовчать охайно зшиті

Чисті-чисті сторінки.

Тут планети невідкриті,

Не прокладені стежки.

Я пройду по бездоріжжю –

Нетрі, гори, ріки вбрід,

І знайду ту квітку ніжну,

Що єдина на весь світ.

В срібних росах ніжно квітнуть

Всі пелюсточки-слова.

Це не просто диво-квітка –

Це Поезія жива.

Квітне спів із перелісу,

Ще нечуваний, новий.

Хай підтримає, як пісню,

Цю сторіночку-солістку

Весь ансамбль хоровий.

 

Ходили дерева

 

Ходили дерева по білому світі.

В них доля недремна, у юних й столітніх.

Не спиляні поки на балки і крокви.

Привільно палать їм в зеленім багатті,

 

Ніж слупом стояти десь посеред хати,

Трухлявіть дилями на стелях віками,

А сестри з братами звелися хрестами;

Стоять безкорінні – існують, як тіні.

 

А посестри, бідні, – на купці в дровітні

Змарніли, зів’яли – життя невеселе.

А люди благали: Заходьте у села,

Живіть біля хати, побіля городу,

 

Дітей нам гойдайте, спиняйте негоду.

Вам довго-предовго судилося жити,

Нам буде до кого хоч заговорити,

Бо діти зростають, немов деревцята,

У світ вирушають – душа в них крилата.

 

Сільські урочища

 

1.

Люблю я ці позагороди,

Левади, Русавку-ріку.

Це тут моє дитинство бродить,

Як я на власному віку.

Люблю урочищ скромні назви.

Моє село – Антонів сад.

Я тут травинки не образив,

Живу з хмаринами улад.

Я цих стежок не поміняю

На гул і свист гудронних трас.

Люблю я свій куточок раю,

Де прадідівський перелаз.

 

2.

«Суходіл», «Коритна», «Біла глина»,

Вуглярки», «Березина, «Стовбій» –

Батьківщино! В мене ти єдина,

Я для тебе не чужий, а свій.

«Огруд» і «Тепличчина», «Безодня» –

Древні назви, серцю милий край.

Всі ви пригадалися сьогодні,

Коли в мене літ уже, гай-гай!…

Я рядки щемливі написав ці,

Як манила думку далина.

Народився я на Станіславці

Поблизу Червоного млина.

 

Верби над рікою

 

1.

Я люблю понад усе спогади чудові:

Ми саджали з дідусем колики вербові.

Помагав я залюбки, весь був у роботі,

Та саджати… патики! – дивина та й годі!

 

Ні коріння, ні гілок, – думаю про себе.

«Буде це тобі урок, як саджати верби, –

Так навчав мене дідусь. – От колись згадаєш.

Поки виросте твій вус, їх не упізнаєш».

 

Як же я зрадів за них, передать безсилий,

Як на коликах отих листячка з’явились.

Поряд Русавка пливе тихою водою.

Пам’ять дідова живе … Верби над рікою!

 

2.

Так дитинство близько, що забуть несила.

День спекотно світить і ховає тінь.

Вже моя колиска пагони пустила,

І гойдають віти сиву далечінь.

 

3.

Садив я верби на долині, купалась Русава в ставу.

Сказав зажуреній дівчині: «Для тебе в світі я живу!»

Ростуть дівчата, наче верби, дзвенять листочки-голоси.

І молодик ясний до тебе вже котру стежку обросив.

 

В долині виросла калина і хміль повився по вербі.

В любові – людства половина, а половина – у журбі.

Усе було те, наче нині. Життя ж майнуло, мов стріла…

Я різав верби на долині. Бабуся стежкою пішла…

 

Трави і отави

1.

Сонечко вже сіло й розглядає сни.

Ми носили сіно – я і цвіркуни.

Молодик хмарину з пахістю роси

Підсобив на спину: «На, мовляв, неси!

Цей вантаж безцінний у копиці весь.

Це не просто сіно – а бальзам небес.

 

2.

Відбуяли трави. В сіні спить весна.

П’ють росу отави – благодать земна.

Є зоря вечірня й вранішня зоря.

Так для трав і сіна є своя пора.

День наповнив глечик і гойднув ясу…

І мантачить вечір дідову косу.

 

Пам’ять юності

 

Люблю я вас, сільські хатини,

В садах ви, наче у раю.

Там світить щастячко єдине,

Що знало молодість мою.

Там вітерець куйовдив чуба,

Струмочок п’яти лоскотав

І прохолодна стежка любо

Мене вітала серед трав.

Там соловейко в холодочку

Співав про радість чи журбу.

Я подорожником-листочком,

Муравликом шпаркеньким був.

Мені левада досі сниться,

П’янить ромашок білий цвіт…

Обвила пальця павутиця –

Боїться випустити в світ.

 

* * *

У травах і хмарах пасуться вітри.

Вони водночас – і коні, і птахи.

І заздрять їм щиро, отари згори

Біленьких овечок Чумацького Шляху.

 

Дорога

 

Дорога польова,

Грунтівка споконвічна.

На ній росте трава,

Ромашки на узбіччях.

Перлина дум і мрій.

В світ стрічечка пречиста.

Вертаюся по ній

Назавжди у дитинство.

 

Сіно

 

Зачекались трави косаря.

Вже минули і дощі, і зливи,

Тож узавтра, тільки світ-зоря,

Заплете левада буйні гриви.

 

Звечора наклепана коса

Прагне росяного поцілунку.

І вдихнуть щасливі небеса

Пахощі найвищого ґатунку.

 

Душа одна

 

Десь у травах заблукали всі мої слова.

Там, де ми зустрітись мали, скрикнула сова.

Обернувся місяць рогом, буцне ще, дивись!

Хтось образив молодого – он як зажуривсь.

Ой, таки кохання – безум, солод цей – мана.

Ріже туга, наче лезом. А душа – одна…

 

Із Антонівки в Стіну

 

Тільки день примружить брівки,

Понад Русаву-ріку

Иду від Вил аж до Пеньківки

Через всю Антонівку.

А подати лиш рукою,

Світять вікна крайніх хат.

Чути ген понад рікою

Співи русавських дівчат.

Йшов я стежкою тією

У долини з далини

Все частіш за течією –

Через Вила до Стіни.

Я у спогадах блукаю,

Що зі смаком полину.

Там на пагорбі чекають

Дві жаринки дерену.

 

Столітній землячці

 

Ходить лютий у кожусі,

Сипле інеєм з очей.

Повертає до бабусі

На столітній ювілей.

І до хати упряж тулить,

Хоч весні уже пора.

Це у тебе, безпритульний,

Ні кола ані двора.

Ти, немов сірко бездомний,

А на скронях сивина.

Так хурделиш, що у комин

Витягаєш казана.

Наганяєш холоднечі,

Вієш в душу без кінця,

Що не злазить кіт із печі,

Не побачиш й горобця.

Хоч хапаєшся за гілку,

Та все слабнеш день при дні.

Скільки жить тобі? Та стільки,

Як бурульці при вікні.

 

* * *

Ми зодягаємось у шати,

Ганчірок імпортних – розмай!

Аж серцем хочу закричати:

«Своє, вкраїнське, зодягай!…»

Співаєм часто чорт зна що ми –

Хоч тисячі своїх пісень.

Душі руйнуємо хороми,

І так роками, так щодень.

Гуде естрада, наче в бочку,

А то ірже, немов лоша.

І в’яне пісня у садочку –

Своя, рідненька, як чужа.

Й лежить німою у куточку

У шафі вишита сорочка,

немов ув’язнена душа.

 

* * *

Мені наснився гай вербовий.

Там з-під верби дзюрчав струмок.

І сам я, сповнений любові,

Ступив на трави вже шовкові,

Щоб пригубить води ковток.

Я руки склав уже у жменю,

Щоб простягнути до води,

Й відчув чийсь подих. І до мене

Той Голос мовив небуденно:

«Спинись, людино, і зажди.

Не задля вас ці Божі трави,

І гай ось цей, і води ці…»

Біля струмка стояли пави,

Блищало пір’ячко яскраве,

У травах паслися зайці.

Невже відкрилося видіння?

Мов серце зашарілось враз.

Витало скрізь благоговіння –

Тут Бог милується творінням,

У людях Бог розчарувавсь…

Чи рай то був за небесами,

Чи край чужинський, а не наш?…

Жили там звірі із пташками,

Й шептав я спраглими вустами

Молитву «Боже, Отче наш!…»

О, як далеко ми від раю,

Але так близько до біди!…

Прокинувсь я. Води благаю.

І дотягнувся до відра я,

До каламутної води.

 

* * *

На Івана на Купала в нас верба серед села,

мов царівна пишна, стала і до неба досягла.

Три вінки злетіли вгору, лиш один додолу впав.

Я тебе ще як ніколи подумки все цілував.

На Івана на Купала між п’янких вербових віт

нічка зорі вишивала і медами пахнув світ.

Так святково, так щасливо на Купала місяць плив…

Ранок нам сором’язливо юні вічки розтулив.

 

Червона горобина

 

Ще міцні і коріння, й крона,

Повгиналися лиш гілки.

Горобино моя червона,

Ой, терпкі твої ягідки!…

Вже і сонце осіннє стигне,

І хмарини сніги несуть,

Та рясніють твої жарини

Й наскрізь душу мою печуть.

Облітає останнє листя

І лягає тобі до ніг,

І воліють твої намиста

Запалити холодний сніг.

 

Свят-вечір

 

Скоро вечір над Поділлям,

Всяк спішить до батька й мами.

Кожна вулиця й подвір’я

Свіжо пахне калачами.

 

Вже прометені стежини

До воріт, хлівця, криниці,

До всієї України

Прийде щастя до світлиці.

 

Таїна на кожнім кроці,

Думка ангелом витає.

Сяє свічечка в віконці,

Мов за обрієм світає.

 

* * *

– Чом ти така славна?

Чом така ти мила?

– Це тому, що здавна

В зіллі личко мила.

– Чом же твої очі,

Як голубки в небі?

– Я ж бо дні і ночі!

Линула до тебе.

– Чом же такі пишні

В тебе губки, мила?

– Це тому, що вишні

Змалечку любила.

– Чом же твоє серце

І ласкаве, й тепле?

– Воно, чуєш, б’ється,

Прагнучи до тебе.

– Чом же ти мовчала?

Чом не говорила?

– Я ж тебе кохала,

А сказать несила.

 

Територіальна громада

 

Село так з селянином

До болю влучно названо.

Там спогад попідтинню

Шугає перелазами.

 

Вже дихає на ладан

Село ущент спотворене.

Колись була громада,

А зараз – територія.

 

Знову про мову

 

По-чужинськи розмовляєш,

Одяг теж чужий купив.

Кажуть: скільки мов ти знаєш,

Стільки і життів прожив.

 

Я скажу тобі на теє:

Може, вивчиш всі колись.

А не знаєш ти своєї,

То іще й не народивсь.

 

Живий стяг

 

Духмяний легіт полем-степом

Гойдає долю в колосках…

Квітують соняхи під небом –

Живий наш Український.стяг.

 

* * *

Згасло літечко в колоссі

Від Карпат До Криму.

Здоганяли вітри осінь, –

Дмухаючи в зиму.

 

* * *

Зникають села, а селяни

Мчать за моря і океани.

Впаде на мапу біль-сльозина –

Колись була тут Україна.

 

Незалежне щастя

 

Як продав я «Москвича»

І купив веломашину,

Аж розвиднілось в очах,

І відчув, що я людина.

Їду вже щасливий зранку

По грунтівці. по траві…

Обминув бензозаправку –

зекономив сотню-дві.

Так мені приємно й смішно,

Що я маю стільки прав…

Он – аж зблід сержант-даїшник

І «жебрачку» заховав.

Заздрять і чужі, й тутешні,

І дорослі, і малі.

Ось тепер я незалежний

І в райцентрі, і в селі.

 

Молитва

 

Чи треба багато хисту

Чи треба великих знань?

Як душу ти маєш чисту,

Спинись. На хвилину, стань.

На завтра облиш турботи,

Субота прийшла свята.

Сьогодні нема роботи,

А служба лиш для Христа.

Ти руки здійми до неба,

Хай зсунеться з серця лід.

Великих благань не треба.

Подякуй, що бачиш світ.

 

Біля пам’ятника Сковороді

 

По складах Семенко прочитав:

«Світ ловив мене та не спіймав».

І усе збагнув малий Семен:

«Це найкращий в світі був спортсмен».

Та батьки сказали б, хай їм грець,

Що це наш філософ і мудрець.

А татусь відчепно лиш прорік:

«Бо розумний, ось тому і втік».

 

* * *

Вмивається киця

В бабусі на плоті.

Бабуся сміється:

Мабуть будуть гості.

Не будуть, бабусю,

Повідала Міла,

– Бо Мурка на кухні

Котлети всі з’їла.

 

У мандрівку

 

Впав листочок у струмочок,

Не злякавсь водички. Ні!

Взяв метелика з собою –

За вітрильця над водою

Крильця правлять на човні.

 

Їде віз по небесах

 

По чумацьких, по шляхах

Їде віз по небесах.

Зірочок розвозить,

Хто куди попросить.

Місяць ззаду учепився,

Впав на хмарку й надщербився.

 

Зимові канікули

 

На долину, на долину

сани мчать.

Аж з’являються сльозини

на очах.

Сніговій вирує, крутить

Всюди й скрізь.

Та я шарфиком закутав

шию, ніс.

Випробовуються сани

ще нові.

Та ж канікули йдуть саме

зимові.

 

Страхіття

 

Бігло полем чорне-чорне, –

Розліталися ворони.

Лис в норі сидить, не спить,

Бо почув: щось лопотить.

Мчить страшне, хоч менше вовка,

То уже летить високо,

Онде, пащу як розкрило,

Проковтнуло б крокодила.

Небеса його й земля.

Що воно і звідкіля?!

То вітрець гнав безупинно

Целофанову торбину.

 

ТРИНДИРИЧКИ

 

1.

Часто заздрять городяни:

– Краще нас живеш, Іване.

– Щоб не грижа й мозолі,

Дуже добре на селі.

 

2.

У лікарні лікувався,

Вийшов з неї – аж біжить.

Добре, що живим зостався,

Не питайте, чи болить.

 

3.

Як же бідному прожити?

Боже, змилуйся хоч ти!

І нема де заробити,

І нема що потягти.

 

4.

Мошко Гершка стрів лишень –

І щасливі котрий день.

А Івана здибав Стах –

Досі ходять по судах.

 

Мій хліб

 

Я вперше в житті довідавсь

Про хліба найбільше диво:

В газеті читав сусіда

З роману якийсь уривок.

І що хліборобська праця

Важка, хіба міг я знати?

Все думалось, що від зайця

Хлібину приносить тато.

Я вдруге в житті довідавсь

(Ви часто хворіли, мамо),

Що кусень той був від діда,

Бо батько помер мій рано.

(В якому було це році?…)

Той запах зерна зберігся.

Я ж на току, як хлопці,

На сонці гарячім пікся.

Я втретє в житті довідавсь,

Як трактором в поле рушив,

Й нічого тоді не снідав,

Я вперше в житті довідавсь:

Бо спати хотілось дуже.

Не любить земля байдужих.

 

Літні канікули

 

Шкільні літа, від’їхали

Якими ви шляхами?

А я б ще на канікули

Пішов зі школярами.

Закинути б портфелика,

Хай трохи відпочине.

І бігати. Й щоденно так

Шаліти, мов дитина.

Подружки б хай базікали:

– Учительці все скажем.

У мене ж бо канікули!

Ка-ні-ку-ли! Аякже!

Он хлопці зачекалися,

Гайнули – не здогнати.

Ми так давно не гралися,

Що й важко пригадати.

Хоч йти в дитинство ніколи,

Та й не забуть ніколи…

Так хочу на канікули,

Але найбільш – до школи.

 

Рідна мова

 

А без рідної мови,

Наче кінь без підкови,

Як без мами й без тата

Як подвір’я без хати,

Наче став без води,

Мов село без людей.

А без рідної мови

Темні ми, наче сови.

Хоч всі будьмо таланти.

Що нам те есперанто.

Чи ми ніжно б співали,

Щоб своєї не знали?

Вона в Пушкіна рідна,

У Шевченка й Купали.

Мова – сонце і світ нам –

Ми без неї пропали б.

А про мову ж бо кожен

Розглагольствує нині.

О, не дай же їй, Боже,

Мати долю латині!

Як без неї, живої,

Уявити життя нам?

Не трудар ти й не воїн,

А нікчема погана,

Що лишень животіє

І щодень сиротіє.

А без рідної мови, –

Це життя без любові.

А без рідної мови

Я б не знав колискових.

Як радіє дитина,

Просить казочку знов.

Чи ви чули б від сина:

– Мамо! Татко прийшов…