Наталка Доляк для антології “Подільський краснослов” (2021)

НАТАЛКА ДОЛЯК

 

Доляк Наталія Юріївна народилася 4 листопада 1967 р. у м. Вінниці. Закінчила акторський факультет Харківського університету мистецтв ім. І. Котляревського (2003). Працювала у Вінницькому обласному театрі ляльок, згодом – у тележурналістиці.

Прозаїк, драматург. Авторка романів «Гастарбайтерки» (2012), «Заплакана Європа» (2013), «Чорна дошка» (2014), «Загублений між війнами» (2015), «Шикарне життя у Вупперталі» (2017), «Де трава зеленіше» (2018); низки оповідань у періодиці та колективних збірниках; п’єс, що друкувались у журналах «Дніпро», «Київська Русь», «Нова проза» та інших.

Лауреат у різних номінаціях конкурсів «Коронація слова» (2011-2015), «Українська революція 1917-1921 років» (2018); літературних премій ім. В. Симоненка (2016), М. Коцюбинського (2017).

Член НСПУ з 2018 р.

Проживає у рідному місті.

 

«Можливо, колись скульптори поставлять пам’ятник жінці-заробітчанці як явищу. Не знаю, яким він буде, але поки що вважаю таким вшануванням внутрішньої сили й жертовності української жінки цю невеличку книжку Наталки Доляк «Гастарбайтерки».

Міла Іванцова, 2013

 

«Мене нітрохи не дивує поява книги, у якій описано заробітчанство українців за кордоном. Дивно інше: що на художній твір саме на цю тему потрібно було чекати так довго. І ось раптом – книга «Гастарбайтерки», що нерідко сприймається як путівник, своєрідна енциклопедія, і водночас розповідь очевидця подій, цікавий репортаж, що докладно переповість читачам і про способи нелегального переїзду через кордон, і про побут у сучасних європейських містах та деталі повсякденного існування їхніх мешканців».

Анна Рибалка, 2013

 

«Чорна дошка» – роман-літопис одного подільського села, Веселівки, стертого з лиця землі та з карти у результаті того геноциду. «Чорна дошка» – це роман-хроніка, наближений за жанром до документальної новелістики. Витриманий у чорно-білих тонах, дуже фактурний, при чому оця фактура тексту візуально нагадує стару й зернисту кіноплівку. У своєму новому тексті Наталка Доляк досить професійно користується прийомом персоніфікації історії. Окремо варто відзначити ще один цікавий авторський прийом – актуальну й доволі охоче використовувану в сучасному літературному та кінематографічному мистецтві нелінійність сюжету, коли події давнішого часу переплітаються із вкрапленнями сьогоднішньої реальності, створюючи ефект хронологічного калейдоскопу».

Уляна Галич, 2014

 

«Вінницька міська письменницька організація висунула роман Наталки Доляк «Загублений між війнами» на здобуття Всеукраїнської літературної премії ім. В. Симоненка. І він отримав її: за стилістичну майстерність, подвижництво з повернення із напівзабуття імені Юрія Будяка (Покоса), непересічної творчої особистості новітньої української культури, художній історизм твору, що полягає у вправній літературній реконструкції біографії окремої людини на широкому полотні сучасної історії України».

Андрій Стебелєв, 2016

 

«Роман Наталки Доляк «Де трава зеленіша» – це одіссея, історія загалом типової і доволі благополучної єврейської родини з Вінниці, яка ще у далеких вісімдесятих вирішила емігрувати з Радянського Союзу до Землі Обітованої… Книжка дуже смішна, хоч часто цей сміх з гірчинкою. Окремо зазначу соковиту мову та купу доречних для цього тексту ідішизмів».

Юрій Камаєв, 2019

 

ОБЛИЧЧЯМ ДОНИЗУ

 

ВІКТОР, ЯК ГЮГО

 

Скільки його пам’ятаю, він так називає себе, коли знайомиться.

– Мене, – каже, – звати Вітя. А краще – ВіктОр, як Гюго.

Мова про мого сусіда з другого під’їзду. Коли мені й моїм друзям було років по десять, ВіктОр уже парубкував. Схожий на циганчука, смаглявий, очі-вуглинки, пухкі губи, високий, сухорлявий, як гнідий кінь. Ще з юності набув слави авантюриста. Нестримний характер штовхав хлопця на невиважені вчинки.

Згадую…

Підзиває якось мене й двох друзів до себе й, примруживши одне око, пропонує спосіб весело провести час.

– Ви знаєте отам, над дорогою, – показує рукою, – каштан такий розлогий є.

– Знаємо! – кричимо хором. – Ми на нього часто ліземо й сидимо нишком. Там усім місця вистачить, – сміємося.

– Так… А в дворі, що біля дерева, живе дурник Мішка! – говорить ВіктОр пошепки, аби заінтригувати. – Ви можете… на нього… каштанами кидатись. Він все-одно не зрозуміє звідки вони летять, – лукаво посміхається. – Головне, аби його маманя, та стара відьма не побачила.

Ми зриваємось й гайда до заповітного місця. Вітя спиняє Віталика й щось шепоче йому на вухо. Той схвально метеляє головою й доганяє нас.

Сидимо на дереві, як у засідці. Чекаємо на потенційну жертву. За хвилин десять чи й більше на занедбаному подвір’ї з’являється дурник. Для нас він – дядько. Навіть здалеку видно, що у дурника росте борода й вуса. Незвичайним є лише те, що Міша грається дитячою машинкою. Він бурчить, заслинившись, зображає роботу двигуна.

Ми переглядаємось на дереві й, не надто переймаючись роздумами на теми етичності вчинків, починаємо кидатись каштанами. Легенько, аби не потрапити в хлопця. Каштанчики відскакують від землі й лякають Мішу. Він оглядається навсібіч, нічого не може збагнути, тоді набундючує губи й починає рюмсати, пускаючи бульки ротом. Нам смішно, але щоб не видати місця своєї дислокації, ми тамуємо сміх, приклавши долоні до ротів. Згодом, коли дурник, розчепіривши рота верещить на всю околицю, в двір вичовгує його мама. Вона стара, сива й розпелехана. Підперезана задрипаним фартухом, у великих масних плямах. На сірих від пилюки ногах гумові калоші розміри на чотири більші, ніж їй потрібно. Стара уважно дивиться на розкидані каштани, цілить поглядом на дерево. На мить мені здається, що баба побачила нас. Вона переводить погляд на сина, простягає кінчик фартуха, та примушує Мішу вичовпти носа. Той не підкорюється, починає махати руками й тупати ногами. Тоді стара добряче ляскає його по задниці, аж ми підскакуємо на своїх гілках. Крик дурника вмить припиняється. Ми зачудовані такою сценою. Лише тепер можемо стулити роти, що розкрились під час перегляду виховного процесу. Нам весело, цікаво й легко. Легко від того, що ми різнимося з дурником, і що наші мами – лагідні молоді красуні. Коли стара відьма повертається до хати, Віталик, що сидить поруч зі мною вигукує:

– Мойша – жид! Мойша – жид!

– Що ти кричиш? – питаю я у хлопчика.

– Мені Вітя так казав кричати, – відповідає й знизує плечима.

Ми усі підхоплюємо:

– Мойша – жид!!!

З хати вибігає стара з такою швидкістю, якої ми від неї аж ніяк не очікували. У неї в руках качалка, вона мчить до дерева, гублячи по дорозі калоші. Ми один за одним вервечкою швидко спускаємось додолу й мчимо у свій двір.

Давно вже ту хату знесли, каштан зрізали, куди поділись мама з дурником Мойшею невідомо. Віті уже під п’ятдесят. Він працює «куди пошлють» у ЖЕКові, який опікується нашим будинком. Вітя, попри свій авантюризм, завжди був працьовитим. Руки у нього – золоті. До чого не візьметься усе до ладу, усе файно виходить. Он, двір наш завжди був захаращений. Йому майнула думка, що потрібно яких-там качелів-каруселів для дітлахів. Раз-два – готово, зробив. Катайся – не хочу. За таку ініціативу навіть премію у конторі виписали. Мешканці будинку про це попіклувались, заяви писали, просили.

Ще як йшов Вітя до армії мріяв після служби вступити до інституту на філософський факультет. Казали вчителі в школі, що мав до цього хист. У лавах збройних сил перечитав силу силенну книг по філософії. Та й художньою літературою не гребував. Коли ж демобілізувався, то радості його не було меж. Тому й пив з усіма сусідами по черзі цілий місяць. Тоді потихеньку відклав мрію про навчання до наступного року. Потому так пив, що забув про неї зовсім. Тоді женився – наливали добрі люди – пив, дітей робив-народжував – наливали – пив, допомагав сусідам – пив, просто сидів на лавці, насолоджувався сонечком – пив.

Дружина Ліда, коли він вперше допився до «чортиків», відправила його на Ющенка (не того, відомого політика, а лікарня спеціальна у нас називається – імені академіка Ющенка). Там він пив просто непробудно (друзяки не давали товаришеві загнутись від нестачі основного продукту), тому жінка дуже скоро звиклась та вже не намагалась вилікувати свого філософа.

Взимку він став дідом. Старша дочка – красуня Олена – народила йому онучку Настю. Через півроку навідалась із дитям до батьків. Вітя усі п’ять днів, що Олена гостювала в батьківському домі, був страшенно тверезий. Ходив по двору в прасованій сорочці, чистих штанях та босоніжках. Навіть причесаний був. Щоправда виглядав змореним та злим. Усе наглядав за маленьким чудом. Казав дочці: «Обтруси їй штанці, замастилась об пісочок», або «Тут дуже вітер дме, натягни Настусі шапочку». Дочка любила батька, але соромилась. Як же не соромитись, коли він день у день ходить «готовий», кричить на весь двір. Але не щось нецензурне, а так – розмовляє сам із собою. Часто можна почути, як він волає десь у дальньому кутку двору, звертаючись до дерева: «Вітя я, можна просто ВіктОр, як Гюго!» й гамселить себе у груди. Під вечір засне десь на лаві, чи просто на траві під будинком. Сором. Тому й вистрибнула Олена заміж похапцем, переїхала до чоловіка, аби не бачити цього. Тепер, от, гостює в батька, який пообіцяв, що тиждень й краплі в рот не візьме.

– Вітю-ю-ю-ю! – кричать забулдиги з п’ятиповерхівки й манять його руками вказуючи на відстовбурчені кишені.

ВіктОр робить вигляд, що не чує, відвертається до дочки й каже їй:

– Ви, може, йдіть додому, вітер піднявся.

Дочка дивиться на батька осудливо-недовірливо. ВіктОр похапцем бере на руки онучку й суне з нею додому, непереможений згубними бажаннями.

Коли дочка нагостювалась та покинула батьківський дім, Вітя відірвався по-дорослому. Навіть додому не заходив, увесь час надворі. Добре, що літо. Зранку прокинеться, а бригадир уже в дворі, скаже йому, що робити, де копати, що відносити-заносити. Вітя переробить усе, вип’є добряче й у люлю на зелененьку травичку. От, здавалося б, пропив чоловік увесь розум. Ні, скажу вам, не пропив.

Сиджу в дворі, підставляю під теплі промінчики сонця обличчя, слухаю крики дітей. Підходить до мене й підсідає на лавку Вітя. Мені неприємна його присутність. Кручу носом, шукаю причину, аби встати й піти.

– Прівєт! – каже вдрабадан п’яний сусід. – Я Вітя, можна ВіктОр, як Гюго! – простягає брудну руку.

– Я знаю, що ти Вітя, – відповідаю не вельми ґречно.

Тоді він уважно вдивляється у мене, ворушить чорними вусами й бровами, чухає потилицю й говорить:

– Тю, не впізнав, – його пухкі губи складаються в трубочку.

Я саркастично посміхаюсь.

– Авжеж, мене брат рідний не впізнав би, бо не бачились десять років, а я з того часу уже тричі змінювалась з білявки на чорнявку через руду й знову назад, – сама до себе кажу я.

– А як твій Славко? – питає Вітя.

Запитання мене насторожує. Невже таки впізнав мене, бо ж брата мого так і звати.

– Добре! – відповідаю, аби щось відповісти.

– Він усе там же, в Криму? – хоча чоловіком хилитає, говорить він доволі чітко.

– Звідки ти знаєш, що він в Криму живе?

Вітя робить круглі очі:

– Ти що, Наташка, ми ж сусіди, – він трохи думає, тоді додає. – А що твоя Світланка? Вона буде десятий закінчувати?

– Так, – кажу й дивуюсь.

Щось таке починає щемити мені у грудях.

– А цей твій другий чоловік, бачу хазяйновитий… – дивиться впритул. – Не б’є тебе? – він промовляє це так по-братерськи, ніби може мене захистити, якщо раптом виявиться, що мій чоловік розбишака.

– Усе добре, – чомусь ніжно кажу я ВіктОру.

Мені до нестями хочеться побігти до магазину, купити пляшку найкращої горілки й подарувати йому.

– Поважаю я тебе, – раптом каже Вітя й тисне мені коліно заскорузлою п’ятірнею. З натугою підводиться й зигзаг-ходою віддаляється. Мені соромно, але не за Вітю, а за себе.

Вітя змайстрував дитячий майданчик. Головним здобутком цього будівництва вважає маленький дерев’яний будиночок з ганком, одним віконечком, столиком та лавками всередині. Будував, як для себе. Врешті-решт, він йому таки став у нагоді. Одного вечора не зміг дійти додому й завалився спати на тих лавах у будиночку. Відтоді – це його літня резиденція.

Спостерігаю…

Післяобідній час. Спекотно. Більша частина мешканців нашого будинку розташувались у холодочку в дворі, під розлогими деревами. Діти бігають зграйками, поливаються водою, набраною у пластикові пляшки з колонки, що стоїть посеред двору. Крики змушують ВіктОра, який спить в будиночку прокинутись. Він вилазить заспаний, пом’ятий, але усміхнений. Без попередження, зненацька потрапляє під шквальний водяний обстріл. Спочатку чоловік намагається відвернутись від водяних цівочок, тоді, усвідомлює свою незахищеність та починає тікати. Але від випитого учора його заносить. Він падає, повільно встає й біжить у заторможеному темпі. Діти, озброєні пляшками та водяними пістолетами, гонять ВіктОра й кричать на усе горло:

– Вітя-алкаш! Вітя-алкаш!

Мамаші, дідусі й бабусі, що густо сидять на лавках біля будинку, сміються, хапаючись за товсті животи й підбадьорюють дітлахів:

– Ану, давайте, витверезіть його!

– Гони його! Гони!

– Поливай, що є сили!

Котрийсь із малих так увійшов у раж, що, не довго вагаючись, пожбурив у Вітю чорною грудкою землі. Іншим неповнолітнім сподобалась ця ідея й вони погнали чоловіка за гаражі, кидаючи на нього усе, що могли підхопити з асфальту. Звідти надривно-сутужно доносилось ВіктОрове фірмове:

– Я Вітя, ВіктОр, як Гюго!

 

ЗВІДКИ БЕРУТЬСЯ ЖЕБРАКИ

 

– Знову!!! – невдоволено гарчить керманич білого мікроавтобуса «Мерседес Бенц».

– І на довго? – питають хором декілька голосів.

– Та хто його зна? Вчора десять хвилин простояли, – втамувавши злість, філософськи промовляє водій маршрутки й дістає цигарку.

Стоїмо… Дивлюсь у вікно на машини, які з’юрмились на перехресті. Нам перекрив дорогу екскаватор. Він працює, високо підіймаючи свого ковша. Міняють труби.

– Ночі бачиш їм мало, – незадоволено бубонить похилого віку пасажир.

Здалеку посеред дороги до купи автомобілів суне потихеньку старезна баба з невеличким образком в руці. Іншу вона простягає до відкритих вікон та бурмоче щось собі під ніс, тицяючи паперовою іконкою в обличчя шоферів. Одні ігнорують її, інші дають гроші. Стара хутко ховає нажебране у внутрішню кишеню облізлого легкого пальта та просувається далі.

Цьогорічний серпень засушливий та спекотний. Неможливо витримувати навіть у шортах та майках. А ця баба – в терновій хустині, зав’язаній так, що затуляє майже пів обличчя, довгому сірому макінтоші, підперезаному картатим, зачовганим кашне. Вона сувора, густі брови насуплені, губи складені в тоненьку цівочку, з опущеними вниз краєчками. Жебрачка поволі наближається до нашого «Мерседесу». Мені кортить краще роздивитись її. Уже складаю історію життя цієї бідолашної. Що іще робити в неочікуваному полоні. Ось стара швидко промовляє молитву беззубим ротом біля сусіднього авто, власник якого намагається підняти скло. Баба пхає образок в салон, дрібно трусячи головою. Але відразу наривається на міцного кулака, що потрапляє їй прямо в груди.

– От же ж нелюд! – чую жіночий голос позаду себе. Значить, не одна я спостерігаю за жебрачкою. – Пороз’їдались. Жінок у груди б’ють, – вона говорить голосно, так, аби почув водій маршрутки.

Шофер метеляє головою, посміхається у вуса й тягне на себе ручку перемикання передач.

– Поїхали! – каже.

Салоном проноситься хорове зітхання. Дорогу вивільнили на деякий час, аби частина накопичених машин могла проїхати.

Мені не виходить з голови та баба цілісінький день. Зморщене обличчя, раз по раз виникає перед очима й закликає дізнатись більше про себе.

«А щоб тобі добро було!» – подумки лаюсь я. Не можу збагнути на який ляд мені та клята баба, що я про неї невідступно думаю. І вже через хвилину знову повертаюсь подумки до баби: «Пальці такі грубі».

– Тьфу, щоб тобі, – відганяю думки, а за мить міркую: «Брови густющі, як у Брєжнєва».

…Коли я була маленькою, то обожнювала діда Гната, брата бабусі. У нього також були такі самі брови. Їх можна було накручувати на бігуді. Іноді, коли дід приходив до нас у гості, ми, малі, саме так вчиняли. Тоді всі, включаючи дорослих і саму бабцю, сестру діда Гната сміялись до нестями, падаючи на підлогу й хапаючись за животи.

Наступного дня, дорогою на роботу, мені понад усе хотілось втрапити в дорожній корок там, де ми стояли учора. Але дорогу було відремонтовано, маршрутка спинилась лише на хвилинку на світлофорі. Отож, роздивитись добре бабу-жебрачку не вдалось. А вона й сьогодні була на своєму посту. Йшла поспіхом між машинами, збирала гроші й образливі слова, трусила іконою перед лобовими шибками та час від часу плювала під колеса автомобілів.

– Дивна, – мені здалось, що я промовила це пошепки.

– Звичайна, – відказав мій сусід по маршрутці. Він подивився на мене й спокійно додав. – Кожен виживає, як може.

Я дотепер не думала про те, що баба ця чинить так, аби вижити.

– Спиніть! – раптово вигукнула, коли маршрутка уже від’їхала від перехрестя метрів на двісті. – Зупиніться, де можливо, – додала толерантніше.

Вискочивши з маршрутки, я подалась до місця дислокації старої. Мала на меті дати їй грошей.

«Щодень ходити поміж машин, нюхати гази, вислуховувати лайку» – жаліла стару та прагла хоча б чим їй допомогти. По дорозі намацала в гаманці мілкі гроші. Подумавши трохи, витягла десятку й затисла усе разом в спітнілій долоні. Зупинилась на тротуарі й почала чекати, коли світлофор дозволить машинам почати рух. Адже тоді бабця зійде з дороги, в очікуванні наступного сигналу. І ось вона попрямувала до мене. Я посміхнулась, ще здалеку простягнула руку з грішми їй назустріч. Моє здивування не мало меж, коли стара, уздрівши мої гроші, кинулась від мене на інший бік дороги, кидаючись мало не під колеса машин. Автівки нервово сигналили їй. Поки сяяло червоне світло, ми стояли, дивлячись одна на одну, на різних боках дороги. У якусь мить стара підняла образок, перехрестила мене ним, погрозливо помахала пальцем та вказала рукою на маршрутку, яка саме спинилась біля мене. Я підкорилась, сіла в машину й поїхала на роботу.

«Я це так не залишу» – вирішила.

У вихідний ноги самі занесли мене на перехрестя, де чатувала набожна бабуся. Я не наважилась підходити близько до неї, аби знову не сполохати. Сіла за пластмасовий столик вуличної пивнички й почала спостерігати. Сьогодні машин було небагато, тому стара й не затрималась довго на дорозі. Вона за півгодини почовгала в безлюдний провулок. Я – за нею. Цією дорогою раніше я частенько ходила до діда Гната.

«Знову згадала про нього» – думала, йдучи за старою слідом, як нишпорка. Сьогодні у мене вільний день. Чому б не провести його трохи дивно. Принаймні, буде що згадати. «Згадати, згадати… про що я думала? А! Про діда Гната. Вже років п’ять, як не бачила його. Бабця померла – він перестав приходити… Скільки йому? На сім молодший за бабусю. Значить… Сімдесят сім»… – розмірковувала, дивлячись у спину старій, яка здавалась уже не такою згорбленою. Навіть перестала накульгувати. «От, бісова дочка, – думала я, посміхаючись. – Таки прибріхувала, що надто немічна. Диви, як чимчикує».

Чим далі йшла стара, тим більше на мене накочували спогади про діда Гната. Адже ось тут недалечко він жив. «Ой, що це я… Живе, а не жив… Потрібно до нього зайти, коли вже я тут. Зараз після червоного будинку повертаємо праворуч».

Жебрачка, дійшовши до старого цегляного двоповерхового будинку звертає… Праворуч.

«Далі вниз, аж до річки, – говорю собі. Баба йде вниз до річки. – Невже дідова сусідка? – думаю здивовано. – А мо’ наречена?»

Остання думка викликає у мене нестримний сміх. Він доноситься до баби, яка знаходиться попереду мене на відстані десяти кроків. Жебрачка тим часом, підтюпцем чкурнула вниз, до будиночка, який я надто добре знала.

«Точно – дідова пасія» – резюмувала й глибоко зітхнувши, пішла слідом.

Мала намір відкрити старому очі. Зараз скажу йому, чим ця жінка займається. «Та вона йому запудрила мізки. На хату рота роззявила, – я була налаштована серйозно, підходячи до хвіртки. – А якщо дід хворіє? Лежить уже давно. Адже не молодий уже. А ми про нього забули, – раптом мені стало холодно. – Чому ми всі про нього забули? – дати відповідь на це запитання я не встигла, – Будемо вважати, що зараз згадали. Краще пізно ніж ніколи».

– Діду Гнате, привіт! Це я – Галька. Агов! – крикнула весело, зайшовши в доволі затишну, прибрану, охайну оселю. Всередині пахло щойноспеченим хлібом.

«Хазяйновита баба!» – зробила висновок.

У діда Гната ніколи не було офіційної дружини, а відтак і дітей. Можливо десь вони й були, але дід про то не відав. Коли був молодший, завжди мав біля себе якусь бабу. А так, щоб одружуватись – то ні. Казав нам, малим (мені й братові) – ви моя сім’я. Дуже любив сестру свою – нашу бабцю, яка втратила чоловіка ще в молодому віці і вже не виходила заміж. Опікувався нею. А коли її не стало, зник з нашого життя, розчинився в просторі, забувся.

– Діду! Я до вас, – проказала уже тихіше, заглядаючи в одну з трьох кімнат.

Там було порожньо. За мить з сусідніх дверей вийшов дід Гнат. Він зовсім не змінився за ті роки, що ми не бачились. Білозубо посміхнувся до мене вставною щелепою, обняв сильними руками, аж крякнув. Я тихо заплакала.

– Вибачте, що так давно не приходила, – сказала. Він, як в дитинстві втішив, вийняв цукерочку, подав мені. Я запхала льодяничка в рот, не зводячи погляду з кишені. Звідти стирчав куточок паперової іконки.

– Діду, ви не соромтесь її. Вона добра. Я її бачила. Бачите, як вона тут усе прибрала…

Сама хліб пече? – я вирішила не розповідати дідові чим займається його кохана.

– Хто вона? – старий був направду здивований.

– От, ви вмієте грати, як артист, їй-бо, – засміялась, потягнулась до кишені діда й витягла образок. – Ніби й не знаєте, про кого кажу. А хто до вас щойно забіг? От, кавалєр, – я була задоволена, що доля привела мене в цей дім. – Виходьте! – гукнула у бік кімнати, звідки щойно вийшов дід. – Будемо знайомитись.

Я запитально подивилась на старого й побачила, що дід Гнат дрібно-дрібно труситься усім тілом, стискаючи губи. Шкіра навколо очей вкрилась безліччю маленьких зморщечок.

– Ви чого смієтесь? – запитала й рвонула до кімнати. Там було порожньо. На стільці лише акуратно було складено реквізит – тернову хустку, сірого макінтоша й картатого шарфа.

– А таки я артист, – сміявся дід, хапаючись за груди. – Я думав, ти мене ще тоді впізнала. Як я тобі рукою вказав їхати.

«То це був він?! Мій дід Гнат?! Ота стара, згорблена жебрачка – дід Гнат?!» – усе це я промовляла подумки.

– Навіщо? – нарешті запитала вголос.

Дід висповідався, що пенсія занадто мала, аби прожити на неї не як жебрак, а так, аби люди від тебе не відвертались на вулицях.

– Якщо дід мого віку вийде поміж люди з немитою головою, знаєш, як це огидно? – питав, дивлячись у вічі. – Мені шампуню пахнючого треба більше, ніж вам, молодим. А на пенсію хіба розженешся?

Дідова пристрасть до гарних речей, одеколонів та краваток не пройшла, виходить, з роками.

– Але ж, навіщо перевдягатись? – не розуміла я.

– По-перше, до жінок більше жалю, а відтак і дають охочіше, – дід розповідав усе докладно, з науковим підґрунтям, як на лекції, що їх він зазвичай читав, ще коли не був на пенсії. – Жінка – то мати, кожен, дивлячись на жінку згадує неньку, в нього прокидаються інстинкти, пробиває на сльозу… а тут уже справа техніки, – дід посміхнувся, а я згадала, як його штовхали в груди. – По-друге, це добре маскування. Не дай боже сусіди побачать чим я займаюсь, сором. А так, бачиш, навіть родичі не впізнають, – він виглядав дуже задоволеним собою.

– Не треба більше цього робити, – попросила я, обнімаючи діда.

– Та вже як тепер, коли усе викрито, – мовив із жалем у голосі. – Тепер уже щось новеньке придумувати треба.

– Нічого не треба придумувати, – схопилась на ноги. Подумала й випалила. – Візьмете мене на квартиру? Вдома мама, тато, у Сергія своя сім’я, малий два роки тому народився… Затісно, – я боялась, що дід відмовить, але він зареготав, як стаєнний кінь та поспіхом почав накривати на стіл.

– Але щоб більше ви цим… промислом… не займались, – строго додала я, відсьорбуючи запашного дідового борщу.

– Та щоб я здох! – сказав та перехрестився на паперового образка, який стояв на столі, підпертий сільничкою. Тоді подумав трохи й додав мрійливо. – Але ж цікаво було там, на дорозі.

 

БАБЦЯ ФРАНЯ

 

Уже років тридцять п’ять вона виглядає старезною, як світ. Сухенька, маленька, з безліччю глибоких, як рівчаки та тоненьких, наче павутинка зморщок. Ними укрите все обличчя старенької. Бабця завжди охайна, чисто вдягнена, усміхнена. Пахне від неї м’ятою й любистком. Ясно-блакитні її очі з молодим блиском відверто дисонують зі зморшкуватим обличчям та всохлою статурою, вводячи людей в оману щодо її віку. У дворі всі її знають, як бабцю Франю. Доволі дивне ім’я, та дехто з сусідів припускає, що вона просто Фросина. Франя – то для зручності.

До теперішніх днів донеслись відомості про те, що раніше вона мешкала в приватному будинку. У середині сімдесятих його знесли, аби побудувати на тому місці нашу дев’ятиповерхівку. Мала бабця дочку – горбату Ірину, яка дожила лише до тридцяти. Через два роки після переселення до висотки вона померла. Бабця розповідала, що Ірися злякалась жити так високо, аж під хмарами. Тому пішла до Бога. Вона тоді, всупереч правил, власноруч обмила й вдягнула дочку у те, що припасла «на смерть». Рушнички, свічечки, якісь там папірці, що їх кладуть на лоба покійникові, новенька білизна, хусточки, простирадло й навіть маленька вигаптувана подушечка чекали свого часу у величезній бабиній скрині. Щоправда збирала бабця усі ті речі для себе. Та вже, коли таке сталося – віддала дочці. Як втратила єдину дитину, одразу й постаріла. Старенька завжди говорила про смерть, як про щось буденне, просте й зовсім не страшне. На свою смерть почала потихеньку збирати інше «придане». Отоді будинком рознеслось, що бабця знається на похоронних традиціях. Мешканці-сусіди зраділи в глибині душі. Бо ж мало хто відав, як правильно готувати до потойбічного життя рідних та близьких.

 

* * *

 

Сидить якось вранці бабця Франя на балконі, що виходить у двір. Спекотне літо дев’яносто п’ятого. З висоти спостерігає за дітлахами. Ті вовтузяться біля під’їзду. Зір у бабці хоч куди. Взагалі, на здоров’я вона не скаржиться. Надвір вибігає Маша з сімнадцятої квартири. Їй років шістдесят. Бабця Франя знає її батька. Маша в домашньому замурзаному халатику та дірявих капцях. Спочатку жінка стрімголов біжить кудись, тоді повертається. Беззвучно простягає руки до сусідів, що сидять на лаві поруч з під’їздом. Хапається за серце. Ті, до кого вона звертається не розуміють, бо жінка не може вимовити й слова. Маша обхоплює руками непричесану голову й хитається усім тілом наче маятник… Бабця Франя повільно встає з ослінчика, заходить з балкону до кімнати. Бере усе необхідне зі скрині та йде до сімнадцятої.

Там помер старий батько Маші. Ніхто достеменно не знає, що з ним робити. Єдине, що можуть – плакати. Бабця Франя закриває чорними хустинами, які принесла з собою усі дзеркала, тоді роздає присутнім тоненькі жовті свічечки. Ті, хто донедавна заходились плачем від розпачу й невідомості, стихають. Квартиру огортає поважно-піднесена атмосфера. З приходом бабці Франі усе втихомирюється. Покійник поки що лежить у своєму ліжку.

– Лікар був? – питає бабця у чоловіка Маші. Він, схлипуючи, вказує на дільничну лікарку, яка стоїть біля дверей.

Бабця ввічливо просить всіх вийти з кімнати. Зачиняє за собою двері. За кілька хвилин з’являється в коридорі й тихенько звертається до двадцятилітньої онуки покійного:

– Забери матір з двору. Дай чисту дідову сорочку, костюма. Тазик, мило й таке інше знайду сама. Скажи татові, щоб покликав попа, – тоді хвильку думає й додає, – до мене не входити, сама покличу, – та йде до покійника.

Наступного дня труну з дідом виносять на двір, ставлять на два ослінчики. Прощаються. Бабця Франя стоїть у натовпі сусідів. Раз по раз на неї кидають погляди найближчі родичі покійника. Бабця подає знаки рукою й кожному стає ясно, що робити далі.

 

* * *

 

Бабця Франя ніколи в житті не мала ні гаманця, ані сумки. Не визнає ніяких поліетиленів. В’яже у вузлики. У маленькому зберігає гроші. На чистеньку білу носову хустиночку кладе спочатку паперові, складені вдвоє, тоді на них купкою дрібні. Міцненько зав’язує кінчики хустинки хрест-навхрест. Закладає вузлик за пазуху. Як він там тримається – відомо лише старенькій. Купить бабця хліба – замотає у велику (також білу) хустину й несе додому. У картатій, червоно-синій хусточці – цукерочки. Ними рясно пригощають її на похоронах та поминках. Сама їх їсть рідко, бракує бо зубів. Ото вряди-годи посмокче, закріпиться, та й годі. А як назбирається багатенько, виносить дітлахам. Роздає з посмішкою й лукавинкою в очах. Дивиться на них, мало не плаче від щастя. Тішиться.

Років тридцять тому дітвора табуном оточувала бабцю, мало не збиваючи її з ніг. Простягали руки, сміялись, жартували. Дорослі, що сиділи на лавках під будинком, підбадьорювали малечу…

Через десятиліття по тому бабці доводилось добренько припрошувати, аби брали у неї льодяники. У нашому будинку тоді тимчасово жили декілька сімей, які отримували парт-номенклатурні пайки. Розбещені дітлахи, якщо й брали солодощі, то з огидою та зверхністю.

На початку голодних дев’яностих на бабині подаруночки чекали з нетерпінням навіть дорослі.

 

* * *

 

У 2000-му бабця Франя ходить заставленим іномарками двором, простягає свою сухеньку кістляву ручку до діточок. Гладить їх по голівкам. Пропонує пригощатись цукерочками з пергаментної жменьки. Діти не помічають бабцю, мчать повз, іноді ненароком штовхаючи. Тринадцятилітні, що стоять купкою осторонь, перешіптуються та голосно сміються, зиркаючи на бабусю, яка в травні вдягнена в довгу спідницю, квітчасту хустину та жупанчик, підперезаний теплим кашне.

Одне малятко років чотирьох підбігає до бабці. Воно довго дивиться старенькій в очі, задерши голівку. Тоді обнімає її за ніжки й притуляється щічкою до зеленої бавовняної спідниці. Бабця Франя схиляється над дитятком. Пхає йому в кишеньку гостинчик. Рідна бабуся хлопчика лише зараз помічає, де її онук. Голосно кличе його. Бабця Франя, посміхнувшись одними лише очима, чимчикує додому.

Дитинка підбігає до своєї бабусі й радісно хизується подарунком.

– Викинь негайно! – каже та крізь зуби й вивалює просто на пісок карамельки, виправдовуючи свою поведінку перед співрозмовницею – Та, це баба Франя… Цукерок на похороні набере. Сама не їсть. А може вони «заговорені»?

Інша дама перетворюється на суцільну увагу, в надії почути якусь сенсацію.

– Ще, як дочка моя була малою, ця Франя цукерки роздавала, – продовжує баба малюка. – Ти ж знаєш – у Люсі життя не склалось. Васька пішов. Можливо то стара щось там шаманить, щоб чуже щастя поганити… Вона ж усе з покійниками справу має.

– А-а-а! То це та баба, що мою маму мила, – вдивляється жінка у постать старенької.

Добре усе зробила бабця. Грошей не взяла. Підказала, які краще купити рушники та інший крам.

– Ну, це, так. Це вона вміє, – бабуся хлоп’яти трохи подумала, на очах з’явились сльози, – П’ять років уже, як тато помер… вона все допомагала.

– Ех, Машо, Машо! – каже осудливо сусідка, збирає розкидані цукерки й кладе їх до кишені.

Тітці Маші трохи ніяково. Її співрозмовниця не бажає більше спілкуватись. Вона мешкає у сусідньому будинку. Піднімається до своєї квартири сходами. Між другим та третім поверхами оглядається, виймає жменю цукерок й блискавично жбурляє їх до сміттєпроводу. Обтрушує долонею долоню й прямує додому.

 

* * *

 

Одного грудневого дня сусіди ненароком, за пліткуванням та промиванням кісточок іншим, вийшли на розмову про бабцю Франю. Тоді хтось зауважив, що уже з тиждень її не бачив. А вона ж завжди ходить до магазину сама, виносить сміття, помаленьку-потихеньку прогулюється двором.

– Потрібно до неї сходити, – пропонує якийсь-там дід.

– А як вона, тойго… цейго… – дідова дружина штовхає його ліктем під бік.

– Померла? – вихоплюється відразу у декількох тіток, що приймають участь в бесіді.

Замислились… Кожен думає про одне й те саме: «Якщо бабця Франя віддала богу душу, то що з нею тепер робити?» Ніхто цього не відає.

Врешті-решт, вирішили все ж таки йти до тридцять другої, дзвонити, ламати двері, якщо знадобиться.

– Бо ж почне смердіти, – припускає той же дід.

Такий аргумент остаточно переконує будинкових активістів. Вони дружно вирушають на восьмий поверх, підштовхуючи один одного, аби не бути першим.

Спочатку дзвонять раз, тоді довго-довго другий. Потому щосили стукають в двері. Ніхто не відчиняє. Одна тітка приклала м’ясистого носа до шпаринки й голосно втягнула повітря.

– Не тхне, – сказала.

Після неї цю процедуру проробили усі інші.

– Ні, не смердить, – погодились.

– А може вона куди поїхала? – припустили, але відразу відкинули цю гіпотезу, як таку, що не має сенсу.

Вирішили прийти наступного дня – понюхати ще.

Прийшли. Нічого. Домовились прийти пізніше… Тоді забулося…

За два дні після того з ЖЕКу припхався слюсар. Мав стукати по трубам в рамках планової перевірки. Сусіди бабці взяли за мету використати його у власних цілях. До дверей мовчазної квартири він йшов не один, а з цілою делегацією. Від слюсаря вимагали, аби той вибив двері. За пляшку самогону він погодився взяти на себе відповідальність. Підійшовши до квартири бабці Франі напівп’яний майстер взявся за ломик. Але публіка спинила його. Мабуть подумали, що варт покликати міліціонера.

– Треба ще раз подзвонити, – сказала молодиця з третього поверху.

Так і зробили. Прислухались… Тихо… Слюсар для годиться натиснув на ручку. Вона й піддалась. Двері поволі відчинились самі. Працівник ЖЕКу знизав плечима, матюкнувся й пішов геть. Здивовані мешканці будинку вервечкою посунули всередину, потай принюхуючись. У квартирі було дуже холодно. Гуляв вітер. Сусіди йшли обережно, аби не злякати бабцю. Заднім було дуже цікаво, тому вони напирали, а переднім страшно, тому вони гальмували. Дійшовши довгим коридором до центральної кімнати процесія спинилась, як вкопана.

На встеленому жовтою скатеркою столі, що стояв біля відчиненого балкону, лежала в червоній труні святково вбрана бабця Франя. Під головою – білесенька, мереживна подушечка. На лобі – папірець з чорними старослов’янськими літерами. У руках свічечка. На повіках у бабці Франі – важкі ювілейні рублі. При житті надто худенька бабця ніби ще більше висохла, перетворилась на мумію. Холод зберіг її тіло. Бабця Франя подбала про себе, аби нікому не завдавати клопоту. Сусіди кожен на свій лад та діапазон фантазії, відтворили у себе в головах картину того, як бабця могла сама себе приготувати до смерті. Згодом побачили на столі поруч з покійницею паспорт та папірець. Один чоловік, який першим оговтався, взяв записку й пошепки прочитав тремтячим голосом:

– Рублі зніміть, свічку в руках – запаліть, попа покличте з церкви, що на П’ятничанах, продукти на похорон у холодильнику.

Після цих слів тітка Маша прожогом кинулася до кухні, аби пересвідчитись у правдивості написаного.

– Є! – роздалося звідти.

– Чому у неї руки не розпадаються? – пошепки запитала одна сусідка в іншої скрипучим голосом.

Хтось із цікавих підійшов, роздивився.

– Резинкою зв’язані, – повідомив.

– Потрібно розв’язати, – вирішили й обережно зрізали резинку ножицями, які принесли з ванної кімнати.

– Гроші в паспорті… – продовжував читати інструкцію від бабці Франі чоловік.

Згадали про паспорт. Маша схопилась за документ. У ньому були акуратно складені хрусткі банкноти по сто гривень. Жінка прочитала знайоме всім прізвище, а потому абсолютно невідоме ім’я, зазначені у паспорті.

– Франческа… – Маша перечитала ще раз. – Фран-чес-ка.

Мешканці будинку були вкрай здивовані й не відразу здогадались, хто така Франческа.

– Тисяча вісімсот… дев’яносто п’ятого року народження, – мовив чоловік з-за плеча тітки Маші й свиснув.

Усі почали вираховувати, скільки ж їй років.

– Сто п’ять. Сто п’ять років! – хвилею пронеслось.

– Франческа! Франческа – іноземне, чи що? – не могли заспокоїтись жінки.

Вони ще довго дивувались та розмірковували, перечитуючи записи бабці Франі. Там було зазначено геть усе. На якому кладовищі її поховати (вказано номер місця), як її виносити, як забивати труну, що казати, кому давати гроші, кому нажите нею добро, як робити, щоб не надурили ті, що копають яму і таке інше. Нічого не забула старенька.

Поховали довгожительку наступного дня зранку. Все зробили, як годиться, згідно заповіту бабці Франі.

Єдине, чого не вказала старенька, кому й коли ходити на її могилу.

 

ІОЛАНТА

 

Іоланта Вентер усе свідоме життя прагне стати гламурною павою, просто тягнеться обома руками до фізичної досконалості. На вигляд має трохи більше двадцяти семи, хоча сама каже:

–Двадцять! – але то таке.

Погодьтесь, панянка може дозволити собі кілька приватних таємничок.

Іоланта, незважаючи на екзотичне ймення, стовідсоткова українка. До п’ятнадцяти років залюбки по хазяйству поралась, корову доїла, свиням баняки виносила, у полі копала-сапала. А тоді ніби підмінили.

– Усе через ті журьнали бісові, – казала бувало Йолантина ненька пащекуватим сусідкам. – Ото, вилупиться та дивиться на них, не змигнувши. Усенькі пальці зіслинить, сторінками швиргаючи.

І ні слова не брехала жіночка. Дівчина просиджувала цілісінькими днями біля дзеркала з черговим примірником модного часопису. Не довго й думала, як вирішила, що їй потрібно змінитись, скинути із себе шати колишнього сільського існування. Ледь дочекавшись закінчення десятирічки, чкурнула до міста – вчитись на перукаря. За рік невпинного переймання досвіду наловчилась хвацько курити, тримати в руках ножиці й професійно начісувати густим гребінцем своє розкішне темно-русе волосся. Якийсь час потому стригла-брила у запльованій найнижчого ґатунку чоловічій перукарні «Мрія». Тоді за компанію рвонула за кордон гарувати по-чорному.

Треба попередити, що у часи свого становлення вона називалась інакше. Не Іоланта, а Валька. Валентина Грець. Відчуваю на собі пронизливі погляди здивованих читачів. Не думайте, що Іоланта розвідниця чи, не приведи Господи, шпигунка.

Історію про перетворення Валентини на Іоланту цікаві змогли б почути хіба що заповзши до макітри цій жінці й уже там, всередині, запеленгувати її в’юнкі думки. Бо ж про своє минуле Іо згадувати зареклась. Отож, користуючись нагодою, уявімо, що ми підслухали потаємне, сидячи у незручному положенні в її тісній, рясно переповненій вирізками з глянцевих журналів, черепушці:

«Сміх, та й годі: коли вперше поїхала до Німеччини, я була ще Валька. Ех, часи були!!! Зірвались в Бундес з Алкою і Гєнкою. Баригам-роботодавцям потрібні були троє гастарбайтерів. А Алки-Гєнкина своячниця, яка мала бути третьою чогось закомизилась перед самим виїздом. Алла зі мною в «Мрії» кисла, а її Гєник таксував. Вони подумали й запропонували мені понюхати шикарного життя. У мене на щастя паспорт закордонний був. Зробила декілька років тому. Усі робили – я й собі. А тут така нагода.

Працюю, значить в Німеччині… Вже перевалило за рік, як рабствую. Тішусь. Прибираю оселі, саджу квіти, сапаю. Дітей шмаркливих вигулюю. Що скажуть, те й роблю. Не боюсь виглядати селянкою. Ніхто ж бо мене тут не знає. Ніхто не скаже осудливо – «бичиха». Харчуюся добре. Їм, що захочу (коли хазяїв вдома немає), а як є – що дадуть. Грошики збираю.

У серпні, як зараз пам’ятаю, ні сіло-ні впало, бац, приходять з еміграційної служби по мою душеньку. Хтось настукав, здав мене. Точно Алка з Гєнкою. Я їм гроші завинила. Ті дяді, що прийшли, кажуть через перекладача: «Збирайся, дєвочка, їдь до себе на Родіну». Довго мене просити не треба! За шкібарку себе викидати не дамся. Горда! Зібралась та вйо на хауз. Шмоток навезла, зробилась модна. Пройшлась головною вулицею обласного центру – усі чоловіки мої. Нє, думаю, однозначно – не для села я рождєна. Оселилась у гуртожитку. Прикупила там собі кімнатку на кревні зароблені. Ну, що? За півтора роки переносила весь гардіробчик. Бачу, діло швах. Грошики тануть, а на Вкраїні милій їх не заробиш. Потрібно знову чухати. А як ти попреш, колька тобі в печінку, коли депортація в аусвайсі?

Та світ не без добрих людей. Знайшлись такі, що надоумили (не задарма, звичайно). Поміняй, кажуть, ти Валько своє ім’я. Тоді, кажуть, зміниш паспорт й, вуаля, ти – інша людина. Ну, я дєвка не дура. Думаю, на мужицько-селянське Галька-Олька більш не погоджусь. Відмучилась – хватіт. Подивилась-почитала по журналах – знайшла. Стала перед дзеркалом й бачу: ну, викапана я Іоланта. Щоправда, ніс трохи, тойво, заширокий. Це мої тато такі носаті, щоб їм добре там жилось. Давненько їх не бачила. І маму. Ото, як пішла з дому»…

Далі нам потрібно швиденько віртуально вибиратись з голови дівчини, бо можемо почути таке, про що у цій розповіді не йтиметься.

Отож, тепер, принаймні, знаємо за яких обставин прозаїчна Валентина стала поетико-романтичною Іолантою. Хто не втямив, красно запрошую ще раз у черепок до головної героїні. Інші – гайда далі.

З оформленням документів усе сталось, як бажалось. Зробився новенький закордонний паспорт, у якому поряд з фотографією яскравої білявки (Валя була шатенкою) виписано-видруковано латиною «Iolanta Grets». Українка відразу після перетину польського кордону викреслила з підсвідомості слово «Валентина» та вклеїла туди гламурне «Іоланта».

У Берліні дівчина поновилась на роботі, яку вимушено покинула кільканадцять місяців тому. Її пам’ятали, як працьовиту особу. Пані Грець взялась за накопичення нового капіталу з подвоєною наснагою.

У лютому, ледве волочачи ноги після виснажливого прибирання триповерхового маєтку, випадково, проходячи повз кінотеатр Палац Берліналє стала свідком відкриття Міжнародного кінофестивалю. І все! Зовсім скаламутилось у мізках. Закриваючи очі марила, що то вона світить принадами, крокуючи по доріжці. У мареннях з’являлась у сукні ідентичній по фактурі й колору червоній вовняній доріжці «Берлінале», тримаючи над головою у м’язистих оголених руках величезного золотого Ведмедя.

– Усе залежить від того, як ти виглядаєш, – переконувала українських подруг – нелегалок-прибиральниць, якими рясно обросла на чужині.

Збирався цей гурт виключно у турецьких забігайлівках. На ресторан грошей шкодували, а тут можна попоїсти, перехилити чарчину-другу й поспілкуватись українською, не криючись. Жінки уважно слухали Іоланту, яка серед них вважалася гуру високої моди.

– Найголовніше – яскравість! – голосно виголошувала Іоланта. – Ви бачите у чому ходять німкені?

Українки активно метеляли головами й саркастично посміхались, згадуючи сіро-чорно-біло-молочно-кавову гамму.

– Мужики, вони на колір йдуть! – додавала Іоланта на завершення спічу.

Невдовзі на червоний – колір, який переважав у Іолантиному вбранні останнім часом, «пішов» один німець. Щоб не перебільшувати його значущості, скажемо – німчик. Такий низенький, маленький, плюгавенький, підсліпуватенький та сентиментальний Гансик, якому пані Грець прибирала оселю. Було йому вдвічі більше років, ніж Іоланті. Казав, що м’ясиста українка нагадує йому його кістляву маму, з якою він прожив усе життя і яка нещодавно віддала Богу душу. Зрошував слізьми м’які Іолантині перси, вимагаючи співчуття. Стало Іоланті до болю в потилиці шкода Гансика. Отак усе й закрутилось.

Називала коханого Гагусиком, позичивши це ім’я в гусака, з яким бавилась у батьківському домі, ще коли була малям. А німець, зазвичай виспівував її ім’я на тірольський манер. Ну, знаєте так: «Іо-іо-іо-ланта». Хто знайомий зі звучанням тірольських народних завивань (це я кажу, як комплімент цьому виду співочого мистецтва), той мене зрозуміє. Сусідам Гагусика, дуже лякливим німцям, які, власне, біля німців і не валялись, а вродились простими поляками, але не надто про це патякали, так от – їм запали підозри, що українка – підісланий ворог. Треба наголосити, що на той час Іоланта остаточно перебралась жити до німецького кавалера. Стареньким Гансовим сусідам згадались щасливі часи їхньої молодості, які співпали з роками холодної війни. Літнє подружжя почало двічі на добу турбувати дзвінками поліцію.

– У нас, – шепотіли у слухавку пришелепкуватими голосами, – тут з’явилась підозріла особа жіночої статі. Боїмося, – скаржилися, – аби чого не трапилось.

– Чого боїтеся конкретно? – намагались з’ясувати холоднокровні поліцаї.

Від сусідів ніякої конкретики.

За тиждень телефонного террору поліція вимушена була здатись та виїхати на місце дислокації «ворога капіталістичного устрою». Поодинокі перехожі, що опинились у цей вранішній час на вулиці Йоганенштрассе, здивовано споглядали дивну картину. Сивочубенькі, зігнуті дідок з бабцею, переможно посміхаючись, кидали мружливі погляди на поліціантів. А ті підштовхували до машини Іоланту, яка вросла ногами у клумбу перед будинком та ревла на всю вулицю, розмазуючи косметику по щокам. Навколо неї бігав Гансик й смикав поліцаїв за рукави, намагаючись пояснити людям в зеленкуватій уніформі мотивацію свого кохання. Ті тицяли пальцями у Іолантин паспорт, вимовляли коротко «Найн, Найн», метеляючи заперечливо головами. Віза, видана на два тижні, розтягнулась майже на рік. Порушення закону очевидне. Що тут скажеш?

– Нещасна я!!! Найнепрушніша людина у світі – Іоланта Грець, хай тобі грець, – бідкалася Іоланта румунській «діаспорі» у камері на пропускному пункті кордону між Німеччиною та Польщею. – Купа нашого народу роками, десятиліттями живе, працює, ніхто їх не чіпає. До однієї мене причепились.

Смаглявці її не розуміли, але незважаючи на це й собі, розмахуючи руками, лаяли нецензурно німецьких прикордонників.

 

* * *

 

За два дні депортована панна Грець матеріалізується на Батьківщині. Першим ділом суне до своєї кімнати в гуртожитку, де тимчасово проживають квартиранти. Останні, почувши з-за дверей хазяйчин голос у спішному порядку забарикадувались усередині вийнятої ними кімнати. Після двогодинної гучної лекції Іоланти, рясно зрошеної страшними погрозами Гаазьким судом та фізичною розправою, квартиранти, які до того ж завинили заробітчанці гроші, знімають осаду та звільняють насиджене місце.

До Іоланти по декілька десятків разів на добу дзвонить закоханий Гагусик, плаче у слухавку й доводить, що без неї життя його скінчилось. Українку не надто зачіпають ці освідчення – вона не володіє німецькою. Не навчилась. Зазвичай, Іо просто уважно, насупивши брови, вислуховує схлипування, супроводжувані істеричними монологами, що линуть з далекого Берліну.

Якось Іолі за обідом, сам по собі вимальовується план подальших дій. Інфікована новою ідеєю, біжить вона до агенції міжнародних знайомств. Знаходить перекладачку, яка, за платню, погоджується «пошпрехати» з Іолантиним кавалером.

– Іоланта не може приїхати до Німеччини, – у телефонну слухавку диктує перекладачка, проштовхуючи свої слова крізь суцільний лемент німця. – Але вихід віднайдено… – після цих слів западає глибока тиша, лише поодинокі шморгання видають, що на слова перекладачки нашорошили вуха. – Вашій фрау потрібно терміново змінити прізвище!

Під чуйним керівництвом пані Грець перекладачка сповіщає Гансові геніальний план, з яким той погоджується практично відразу, як кажуть – не приходячи до свідомості.

Не минуло й місяця, як схвильована рожевощока Іоланта зняла зблідлого Ганса Вентера з міжнародного потяга й одразу на таксі відвезла до РАГСу. Там попередньо усе домовлено й проплачено. Наступного дня усміхнений німець повертається на землю предків, аби чекати біля евро-віконечка свою кохану словяночку. Іоланта Грець, колишня Валентина Грець, починає готувати закордонні документи на ім’я Іоланти Вентер.

 

* * *

 

Жінка втретє вирушає до Німеччини. Але не до Ганса. Має бо інші цілі – назбирати грошей на пластичну операцію. Усі модні журнали про це пишуть. Подивитись лише на тих жінок зі сторінок глянцевих видань. Це ж богині! Іоланті з її теперішніми паспортними даними якось не з руки мати такий, вибачте за слово, плебейський ніс.

Вона працює! Працює самовіддано й відчайдушно! Без вихідних та перерви на обід! Не зустрічається ні з ким із колишніх подруг. Не хоче бути запеленгованою столичною поліцією. Тому веде себе тихо й непримітно. Навідріз відмовляється від притаманного її нестримній натурі крикливо-яскравого вбрання, боїться потрапити на очі Гансові, який (впевнена) бродить Берліном, винюхуючи її слід.

Не відмовляється лише від приватного споглядання себе у дзеркало. У такі недовгі години відпочинку перед люстром, здавлює двома пальцями крильця носа та мліє, уявляючи, як буде виглядати після пластики.

У важкій щоденній праці проповзає наступний рік. Зморена та виснажена гастарбайтерка, яка візуально постаріла літ на десять, зазбиралась додому, в Україну.

– Нічого! – підбадьорює подумки своє бліде відображення у дзеркальній вітрині. – Повернусь, місяць не вилазитиму зі СПА-салонів.

 

* * *

 

Лишень нога фрау Вентер ступає на рідну землю, жінка несеться до першого-ліпшого пластичного хірурга з кольоровою фотографією Моніки Беллуччі у руках. Вимагає, аби їй зробили не подібне, а точнісінько таке саме. Головний лікар клініки не звик сперечатись, коли йому активно показують зелені купюри у великих обсягах. Іоланта з посмішкою на недосконалих поки що устах лягає під ніж. Попри те, що Моніки з неї не викроїли, а зробили прямо скажемо «аплікацію», дівчині сподобалось нове обличчя. Пані Вентер поринула у вихор радикальних перетворень. Наростила довгі нігті й вії, вкоротила вдвічі спідниці й сукні, встала на високі підбори, підтягнула груди спеціальним супер-ліфиком, вивчила декілька модних жестів, гламурних поз та мімічних позицій.

Уявіть, їй навіть якось вдалось інкогніто купити петрушку у власної матері. Жіночка не впізнала дочку. Ще б пак, чи ж таку кралю народила? Щоправда, на хвильку замислилась, щось пригадуючи, коли почула розмову двох покупчинь, а особливо голос однієї з них. Іоланта ж не звикла роздивлятись сільських жіночок, що торгували з асфальту біля тролейбусної зупинки, тому мати для неї також залишилась невпізнаною.

Іоланта Вентер пишається тим, що втілила в життя усі свої мрії. Кожному б так! Тричі на тиждень займається шейпінгом у крутому спортклубі, слідкує за собою, залишається самотньою, але знаходиться у постійному пошуку. Пані Вентер працює у косметичному салоні – адміністратором. А де ж іще?

– Хочу на свята поїхати відпочити десь подалі… на моря, – повільно розповідає малознайомим жінкам в роздягальні спортивного клубу. – Лише потрібно трохи схуднути.

Виймає з сумки товстезний журнал, відкриває на потрібній сторінці й читає панянкам, що оточили її, статтю про «гонкурівську дієту».

– Зовсім нічого не їсти? – питає худорлява дамочка з іронією у голосі та пхикнувши йде до тренувальної зали.

– Повний голод протягом тижня. Пити можна лише очищену воду й трошки лимонного соку додавати… – говорить Іоланта та потай ковтає слину. – Я уже два дні не їм. Але худнуть не від того, бо головне у цій дієті – по десять хвилин на добу стояти з піднятими вгору руками. Це дуже незручно й складно.

– Дивлюсь, поганенько ви виглядаєте, під очима чорне, – кидає хтось, не даючи Іоланті до кінця розповісти суть дієти. Слова про недосконалий зовнішній вигляд каменюкою бахкають Іоланті по потилиці. Іола хапається за витончене люстерко й довго вдивляється у нього.

Поступово роздягальня порожніє.

«Нічого страшного немає у тому, що я не можу різко підвестись. Ось, посиджу хвилинку, наберусь сил та почалапаю потихеньку додому. Ну, його до біса, те тренування – усі жили з мене висотує» – думає пані Вентер, відганяючи нахабне гудіння, що зароджується в голові. Сомнамбулічно оглядає роздягальню, впевнюється, що нікого немає та починає підводитись, використовуючи усі кінцівки. Випроставшись, хапається руками за дверцята шафки й відчуває, що підлога йде шкереберть з-під ніг, меблі у роздягальні починають хилитись праворуч, у голові вже не гуде, а реве, у очах сіріє, тоді – чорніє… Іоланта не встигає усвідомити, що падає. І як підступно падає? Обличчям донизу. Носом об лаву. Перед тим, як втратити свідомість помічає калюжку яскравої крові на підлозі під собою. Болі не відчуває, лише образу…

– Голодна непритомність. По два аналогічних виклики за зміну. Подуріли дівки! – проголошує над Іолантою незнайомий жіночий голос. – Так, пиши: виснаження, зламаний ніс, негайна госпіталізація.

Іоланті допомагають підвестись, попід руки відводять до машини. Дорогою до лікарні давно зачинені на залізні штаби заборонені думки-спогади вивільняються, спливають на поверхню: «Як хочеться молочка домашнього. З-під корівки. Тепленького. Вийти отак вранці-рано, потягтись до хрускоту в кістках, мама кварту молока у руки – тиць… Вкраєш хліба запашного… Стоїш-їси-насолоджуєшся. Півень співає… Свиня рохкає, тато лаються»…

І уже не розуміє Іоланта, чи то вона марить, чи то справді перенеслась додому. Чує лише запитання:

– Як вас звати?

– Валентина! – зненацька відповідає. – Грець!Начало формы