Нашому Солов’ю – 50!
Сьогодні, 21 лютого 2020 року, у письменницькому колі привітали з 50-ти річним ювілеєм нашого колегу – літературного критика і поета Олега Солов’я. Очільник вінницьких письменників Вадим Вітковський вручив йому відзнаку Вінницького міського голови та щойно виданий друком художній альбом «Вулицями Вінниці», одним зі співавторів якого є наш ювіляр.
Соловей Олег Євгенович народився 21 лютого 1970 р. у м. Шахтарську Донецької області. Закінчив філологічний факультет Донецького університету. Кандидат філологічних наук (2000). Є доцентом в альма-матер. Засновник і головний редактор літературно-художнього альманаху «Кальміюс» та низки інших літературних проектів.
Критик, літературознавець, поет. Має дисертацію за темою «Особливості стилю новелістики Миколи Хвильового», книги літературної критики: «Атоми і Порожнеча» (2012), «Оборонні бої» (2013), «Орґазм і Відчай» (2017), «Василь Стус: Відлуння і наближення» (2017, у співавторстві), «Утрачений погляд» (2018), сотні надрукованих праць з історії української літератури ХХ ст. та з проблематики сучасного літературного процесу.
Автор поетичних збірок «Місто» (1998), «Марґіналії» (1999), «Фієста інфікованих» (2000), «Осінній хадж» (2001), «Камінний шепіт» (2002), «Аль Катик» (2004), «Конуси і дирижаблі» (2006), «Живі і Мертві» (2007), «Час убивць» (2013); прозових книг «Танок, який виконують всі дівчатка» (2005), «Ельза» (2010).
Лауреат конкурсу видавництва «Смолоскип» (1999), премії журналу «Кур’єр Кривбасу» та ім. Б. Нечерди (2013).
Член НСПУ з 2018 р.
У 2014 р. разом з університетом переїхав до м. Вінниці.
«Світовідчуття цього поета доволі складне, і звичайному читачеві впадає в око його схильність до самонегацій. Заперечення довкола виникає як наслідок тотального розчарування у спроможності нації і людини, в історичній перспективі, а головне, і не незалежно під теми рефлексій, – у людяності законів світобудови».
Анна Біла, 2000
«Олег Соловей, один з небагатьох, повертає слову його сакральне значення, відокремлюючи від літературщини».
Василь Карп’юк, 2010
«Письменник з роману «Ельза» Олега Солов’я у діалозі з читачем висновує: «Не шукайте у «Ельзі» сюжет, фабулу, композицію, соковиті метафори та алегорії. Їх там немає. Власне це й не роман, а історія безумства на три голоси. Шукайте свій голос…» В «Ельзі» органічно, але разом з тим самодостатньо існують різні виміри буття та реальності; паралельні світи, які в моменти критичного загострення (сюжетного напруження) перетинаються й понад усе прагнуть, щоб мить перетину-зіткнення тривала якомога довше».
Євген Баран, 2010
«Загалом з писань Олега Солов’я вкотре дізнаєшся про те, що над будь-яким митцем завжди тяжіє дамоклів меч божевілля: він змушений рятуватися від безумства постійними творчими актами, які скріплюють зворохоблену душу».
Ігор Бондар-Терещенко, 2010
«Різні форми творчості Олега Соловʼя створені єдиним імпульсом, який намагається повз час, простір та причинно-наслідковий звʼязок осягнути ірраціональне в людському бутті, відчути трансцендентні енергії. Світоглядно ‒ це один неперервний акт його творчості».
Богдан Пастух, 2013
«…Якщо шановному читачеві спаде на думку звинувачувати Олега Солов’я у впаданні в надмірні песимістично-депресивні настрої, то з цим буде важко погодитись і спростуванням тому буде… сама поезія Олега Солов’я… До речі, я зовсім забув сказати – книга «Час убивць» – це книга про любов».
Павло Щириця, 2013
НА ВІДСТАНІ ЦІЛУНКУ ЧИ НОЖА…
* * *
Старий на милицях на розі…
В кашкеті кілька папірців…
Чиїсь роздягнені і босі
стріляли діти горобців.
…Чи він коли почує,
наш добрий Бог,
старого, що на розі жебракує?
Не спи!
Іди!
Твори!
Ван Гог!
1994
* * *
З вікна мого
так добре видно Осінь.
У шиби б’є вода,
й літа в кімнаті муха.
В кімнаті тихо,
вітер за вікном.
З вікна мого
так добре чути Осінь…
1996
* * *
Скажений дощ
добу вже не вщухає.
Пливе земля,
будинки і паркани.
Пливу і я,
забувши, що
я плавати не вмію.
1996
* * *
Ми помрем не в Парижі…
Н. Білоцерківець
Ми помрем не в Парижі,
ми здохнемо тут –
на нашій – не своїй
і не чужій, отруєно-
вишневій Україні.
Від раку чи цирозу,
чи навесні – від авітамінозу,
чи на руках у лікаря
дурного від передозування
морфію-наркозу.
Нас поховають тут,
де сонце, даль і терикони,
де обрій м’ятою цвіте
і чебрецем п’яніє степ.
1996
* * *
Коли я знову повернусь,
у місті буде свято.
І буде пісня, мама й тато,
і присмак щастя на губах.
Коли я знову повернусь,
мене уже забудуть.
Я запалю і посміхнусь
усім вам, люди.
І буде весело, бо травень,
і буде тепло, бо весна.
І серед гомону кав’ярень
побачу й вирішу – Вона!
1996
* * *
Радіаційний Кальміус
тихенько хлюпа під мостом.
Повітря тихе і прозоре.
Іще не вечір, сонце ще…
Травневе надвечір’я.
На обрії – трикутник терикону,
як символ і межа,
як спільне щастя й горе.
Прадавній скіф плюс у мертве море…
1998
* * *
Звичайний день. Патологічний спокій.
Можливо, ніч, уражена шаленством.
Непевний шлях – ганебний і широкий,
що, зазвичай, закінчується текстом.
Пізнай себе в моїх напружених очах.
Сховай мене туди, де іншому не слід.
Води нема. Немає і не буде. Зачах
і кактус у кутку. По селах – недорід.
Та попри всі закони аналогій,
ми будем жити цілісним життям.
У світі нескінченних тавтологій
нас тільки двоє – ти і я. Затям.
1998
* * *
Квадрат вікна нагадував про світ –
тримірний і байдужий.
Нічний квадратик всотував бурштин.
Тремтів екран фіранки.
Дерева рухалися п’яно
і ніби – навмання.
А в місті плакали трамваї,
і чувся сміх конвалій.
1997
* * *
Я хочу вийти в сад
де Осінь
малює пензлем
синій листопад
Я хочу в сад
дерева там
оголено-сумні
у стилі авангард
і ось він – сад –
замріяний тихенький
під першим снігом
як лукум-рахат
1997
* * *
За тиждень чи за два –
зима.
А в полі кукурудзи
стоять,
мов непохитні воїни якудзи,
і тільки сумно листям
шелестять –
сухим та жовтим.
1997
* * *
Доба плює у мій
просвітлений анфас
або – інакше прямо в писок
вона рахує наші дні
і дні прискорюють ходу
і дні шалено мчать
мов некеровані трамваї –
навскіс напевно – під укіс
1999
РУХ У НАПРЯМКУ ЕСПАНІЇ
(коротенька поема для інфікованих)
1
полювання на привида
чимось дуже нагадує
щорічний карнавальний
атентат
(це коли в жертву
приносять слова
а потім замовкають
на рік або два)
картинки побуту
звичайні –
забльована фіранка
холодний чай
дві тисячі книг
кольоровий гамак
це дуже весела гра:
(не в сенсі що
а в сенсі – як)
2
еспанія ближчає
кожного дня
вона в кожному коркові
і у кожній склянці вина
і хто його зна
на бога нам усім до Бога
коли ця непомітна дорога
зникає у синіх степах
* * *
оксамитові революції
минають швидко
й непомітно
і лишається тільки
холодний жовтневий брук
лишаються міти
герої таких революцій
жовтіють швидко
немов газети
і зникають туди ж
назавжди –
у кльозети
рядовіїй же боєць
закупає вино
і святкує уявні
свої перемоги
і плює спересердя в вікно
своєї хрушоби
а втім є й момент позитивний
бо відсутній так званий синдром
і не треба ходити на цвинтар
і не треба брехати дітям:
отут ми стояли насмерть
де нині стоїть гастроном
1999
* * *
О. Гордону
Гортаєш сторінки ще не написаних романів.
Герої їх до тебе тягнуться у снах,
їх ще нема, вони лише в уяві,
але чи годен ти їм заступити шлях?
Вони ідуть, і їх уже чимало –
майбутніх дон кіхотів і альчест.
Гортати сторінки ще не написаних романів –
це твій земний довічний хрест…
1999
* * *
чорні вени твої вітчизно
хтось під шкуру мені зашив
як умру – відгуляйте тризну
хоч не відаю – чи заслужив…
ані краплі ж ворожої крові…
хтось сказав би – інакші часи
гей! веселі! шасливі! здорові, –
адже й я щось у серці носив…
2005
* * *
і зітерши всі коми з обличчя
і лишивши до часу крапки
відчуваю – стаю ніби вищим
і говорю з тобою на ти
я говорю з тобою… говорю
ніби з каменем геть твердим
випускаючи риб і птахів на волю
ще чекаючи з неба грім
як чекають пророків та їх синів
що не йдуть уже років сто
так чекаючи вже не один зомлів
накладаючи фарби на бите скло…
2007
* * *
так стишено-приречено мені минають дні
і ночі тлумлять – уночі так добре вже
працюється – так дихається вільно в самоті
немов приходить Бог сідає поруч й стереже
мої по суті зайві й неквапливі роздуми і тіні
що вже не скаржаться – хіба ото на втому
утім їм скаржитись на що немає більше нині
не певен ще але можливо час уже й додому
2008
* * *
карай бідо: не можна без покари
оцю витратну осінь перейти;
я вірю, що і смерть буває гарна,
як дівчина, що вийшла із води;
дивуюся й заледве далі хочу,
замислений, сиджу серед книжок,
й болять натомлені читанням очі,
і скрипка теж, і зламаний смичок;
спинившися на мить, пантрую тіні,
що демонами шастають довкруж,
не видно їх та чути хрускіт ріні,
й щодалі йду, – то чути їх чимдуж;
2008
* * *
перон усміхнені обличчя земляків
й вони мені – як зашпори між ребер
і як на те – бракує навіть слів
ще трохи так – мені забракне неба
нас двоє тут чи все-таки один? –
на розі хаосу й розтраченого крику
а десь крізь ночі млу чекає син
і я – самотній і сумний ізпередвіку
утім так є і так можливо далі буде
столиця врешті згинула в пітьму
вагон а у вагоні – звичні й сірі люди
і батьківщина липко тягнеться зі сну
2008
* * *
не бійся слів а неба – й поготів
твоя рука така тендітна млява
було давно: я все порушив і убив
тепер чорніє овидом облава
й гряде суддя – не митар а вояк
і наша кров – колін йому сягає
а мо’ не кров а давній віщий знак
але ніхто упевнено не знає
де ягід сховано утруднене зерно
і як його упевнено дістатись
і впасти славою на чорне знамено
зневажуючи смерть та інші втрати
2007
* * *
у мушлі тепло і спокійно? –
не думаю, не знаю –
коли Господь закличе вірних
до свого ніби раю,
то що Йому скажу? – утім,
поводитимусь чемно і сумирно,
аж доки вдарить грім,
і кров’ю виповниться гирло
найбільшої вкраїнської ріки;
і зринуть спогади, і так собі пливтимуть,
нечутні, як хвилини;
і я, впокорений,
пливтиму, разом з ними.
2007
* * *
остання радість – гіршого нема,
ніж ці ознаки пароксизму;
і от стоїть уже навколішках зима,
і в ній немає форми й навіть змісту;
а що в ній, є? – можливо, ти –
загублена в макіївських туманах,
у прикрий час, коли розімкнуло мости,
і спогади, – як зле зашита рана…
2007
* * *
Сергієві Жадану
Я помру, можливо, від любови. В час,
коли навіжене сонце вийде з-за чорних хмар
і погляне на цей асфальт, що бачив обцас
Ірини; асфальт, що втомився від шин і фар.
І не суттєвим надалі вже буде квітень,
як, зрештою, навіть те, який за вікном режим,
чи сидітимуть вдома чи йтимуть до школи діти,
і чи будуть поштиво давати дорогу старим.
Зрештою, все це собі занотує хтось інший.
І буде, невтомний, вживати кленовий сік.
І начебто – скільки того життя, але будуть вірші,
і сльози її з-під німих, наче смерть, повік.
А у небі – в солодкому й теплому мареві,
хтось пускатиме кужіль, згорнувши крила.
І віддам тоді пам’ять свою антикварові,
бо не бив, не вбивав, у безсмертя своє не вірив…
2007
* * *
між брезклих хиж і перламутрових палаців
де стрічка долі так невпевнено лягла
вона пройшла зронивши луни від обцасів
й вони зависли між будинків й теплих хмар
дивлюсь і слухаю цю музику й це світло
й повітря тембр що вже густішає й болить
життя триває і тече небавом у розкішне літо
мені лишаючи це небо й цю солодку мить
2008
* * *
вже й розговілися – то чи згадаєш як
шуміли клени на страсному тижні
як вийшов уночі палити і закляк –
це так пропік наскрізь один із ближніх
не брат і не товариш – невідомий
болять йому скалічені муругістю світи
усесвіт весь що в нім панують сірі гноми
а чи бодай згадаєш все це потім ти? –
яка можливо є та швидше все-таки немає
утім у мене є невиспіваний пруг
самітний і німий – доречний і ласкавий
і музика – до скла притиснутий терпуг
2008
* * *
наснилися свята – зелені й лагідні
як срібний сміх колишньої ірини
як добра вість з майбутньої країни
як те що зберігають наші прадіди
пильнуй оцю нікому неналежність
як смерть пильнує змучений вояк
забувши радости й цілунків смак
чекаючи на прихисток й безмежність
2008
* * *
вичовгуючи сни – чужі й до одуру знайомі
й заледве-ледь торкнувшися намріяної тиші
відчуєш тиск з-за обрію що впевнено росте
сувоями колючими лягаючи під ноги
і напівмертвий вже ідеш у темні оболоні
де так самотньо тихо й дихається вогко
немов не ти – хтось інший дихає за тебе
той чорний хтось що не питаючи ввійшов
й лишивсь без дозволу в твоєму тілі
тож най живе тепер і мучиться з тобою –
так сива паморозь вишукуючи землю між травою
губами губ шукатиме намарно і дарма
2008
* * *
Барбарі Редінґ
темні твої простирадла, Господи,
темні, як біле вино «тамянка»,
темні, як смерть, що уже не чекає – лише біжить,
ніби Кіпром втікає раба-слов’янка;
скільки ще віршів у тебе для мене, Господи?
скільки втрачених страчених душ?
скільки неба такого й такої біди,
що простерла обійми колючі свої довкруж?…
2009
* * *
поший мені саван білий-білий,
швацька машино смерти;
поший мені саван такий красивий,
як у моєї Альберти;
а якщо я колись помру,
(хоча я в це не вірю, не вірю – ні!)
не запитуй мене, чому?
уважай, що забито мене на війні
2009
* * *
небо яке піді мною – бачиш?
місяць уповні і загалом…
ти так в мені чимало значиш
а світ іграшковий такий за склом
грудень тікає в моє минуле
він помирає й мені якось так
так… ніби повз пролетіла куля
або випадково торкнувся дна…
2009
* * *
це місто ніби вимерло хоча
я навіть пострілів не чув і досі ще не чую
ба більше – он цілується дівча
із хлопчиком – а я собі спокійно чимчикую
це місто вкотре по коліна
зимовий тлум свята і туга невимовна
я майже вмер а це – моя країна
і сніг лягає тихо наче вовна
якась химерія – химерія та й годі
спинилась мить уклякла зачарована й стоїть
і я спинився і стою і дякую нагоді
а поруч хтось іде і сніг йому рипить
2010
* * *
і все більш-менш та часом так обступить жаль
за березень що рухається боязко у квітень
немов не я шкодую – хлопці з Нахтіґаль…
а світ лежить замурзаний і досі неумитий…
а світ як світ: Европа грьобана – без чести і поваги
куди не озирнутись – тільки вороги…
ліворуч – Кальміюс праворуч – довгі саркофаги
а так – незлічені закопчені заводами сніги…
2010
* * *
під восьме березня посипались сніги
озвався пес вночі – душа чиясь в дорозі
це лютий з березнем шепочуться на ти
як змовкне пес душа віднайдеться у Бозі
душа впокориться немов зимовий вовк
бо сніг пече бо сніг йому по груди
замовк поет – вже другий рік пішов
як довгий шалик не рятує від застуди
а вірші ще читаються друкуються живуть
дарма що березень ступає несміливо
немовби хто розлив під ноги ртуть
і зачаївсь як тать – сполоханий і мстивий
2010
* * *
з самотности і відчаю ламкого
родились вірші й падали під тин
й без жодної мети – отак до Бога
і плакав Бог з мальованих вітрин
а час – чим далі – все густіший
сумний на дотик пряжений на крик
він весь – в одному цьому вірші –
приречений запеклий мандрівник
2010
* * *
коли тебе твій відчай дожене
і стане поруч на сторожі,
тоді вже, братику, знімай пенсне,
воно тобі не допоможе;
й нема можливости сховатися у сни,
бо кожен сон – витратний;
і насувається вода, й підходить син,
історія проста, хоча й приватна;
нема чого вже далі ворожити,
ніхто все ‘дно не допоможе;
хіба ото ще до Різдва дожити,
або – й до Великодня, може…
2010
* * *
зупинився розгублено біля брами,
мабуть, вчасно – за нею смерть;
скільки ж люду того православного –
просто так, поза очі – геть…
запеклася картинка: червоне з білим,
галасує в деревах самотній див;
та, на щастя, йому вже ніхто не вірить,
бачиш, – хлопчик білявий поміж олив…
2010
* * *
осінньо якось так і зовсім не зимово,
не падав навіть перший сніг;
агов! моя годино сумно-вечорова,
мов кішка лагідна, все трешся біля ніг
і зазираєш поміж білі сторінки
книжок чужих і майже осоружних;
а десь вона, й вона – не ти;
і я нечутно повз минаю разом з тижнем;
2010
* * *
Дмитрові Стусу
наразі складно віддаватись глибині
отож рости – розвиднюючи темінь
плекай і множ оці невиспівані дні
бо просто й любо шпортатися в темі
про чий то кінь стоїть… чиї покоси
в чиє сьогодні серце в’їлася іржа…
і хто помер а хто блукає далі босий
один – на відстані цілунку чи ножа…
2005
* * *
цей тихий вересень постояв і пішов
лишивши краплю неспростовної вологи
і кілька слів – з усіх відомих мов –
у жовтий час – у прикрий час облоги
так мертво й штучно напливає армавір
теплом жіночим дихаючи з вікон
і не приспати з ночі видобутий вірш
бо ніч ляга на скло і тисне наче віко
і сивим острахом цих звужених зіниць
ураз безпечно виповниться простір
а дням цвяхів бракує й плащаниць
заліза й ран – аби ці дні відчути гостро
тому затримуєш не подих – майже гнів
між поглядів та усмішок кульгавих
й щоразу не стає банально-визначених слів
коли ідеш на став і завмираєш біля ставу
2005
* * *
самотня ніч свідзінський чорна кава
і срібним болем світиться вікно…
ти де – така тендітна й ледь гіркава
хто п’є із уст твоїх настояне вино?
чи мо’ в теплі чужім розігнаного вістря
ти вже судомно обертаєшся на брость
і тільки піт дрібними слізками намиста…
і жодних спогадів – чи був реально хтось
хто був би враз і пристрасним і ніжним
із ким би солодко вернулась до життя –
хоча б лише і на один короткий тиждень
короткий ніби ниточка спогадувань оця…
2005
* * *
минаєш небо – гори ці нестерпні
і йдеш униз – у повінь самоти
а там – душа і руки – теплі
і теплий світ – лиш небо перейти
у небі хмари – теплі наче хворі
на серці камінь – вигадка біди
до серця сходи – чорні й мармурові
і теплий світ – лиш небо перейти
2007
МОВЧАНКА
(етюд)
Вже кілька днів вони мовчали. Не сварилися і не мирилися, просто мовчали. Зустрічалися на короткий час увечері після роботи, разом вечеряли і розходилися по різних кутках. Мовчки дивилися телевізор. Потім вона лягала в ліжко, а він сідав за письмовий стіл. Вона засинала і плакала уві сні. А він ще довго псував папір.
Він був поетом, а вона учителем, і вони не мали спільних тем для розмов. А відтак – мовчали. Мовчали днями, місяцями, роками.
Так триває ціле життя. Їх діти здивоввано спостерігають за батьками, не розуміючи сенсу своєї появи на світ. Потім здатність дивуватися минає. Залишається єдине питання: «Хто ж навчить їх сміятися?» Мама, чи тато? Але мама і тато мовчать, і діти мовчать. А за вікнами знову осінь.
Після цього діти виходять на вулицю і їх забирає міліція. Але вони і там мовчать, як партизани. А між тим минає життя. І хто їм про це повідомить – мама, чи тато? За вікнами вкотре – осінь…
2000
SZERETLEK
(фрагмент)
6 березня
Вона не подзвонила, як обіцяла; не озивалася впродовж кількох днів, і я нарешті зітхнув із помітним полегшенням, – можливо, вона про мене забула. Але ні – вона, все-таки, згадала про мене сьогодні, і я не наважився їй відмовити. Бо відмовляти – це суто жіноче право; це право сильних і перспективних створінь; саме їм, за великим рахунком, і належить увесь цей гидотний від’ємний світ, а таким, як я, лише його марґінеси. Цього разу ми були у старому будинку на краю міста; вона сказала, що плянує його винаймати, аби нам було де зустрічатися. Увесь цей час вона переглядала варіянти, доки не вирішила призупинитися на цьому старому будиночку. Було дуже холодно, але вона ще напередодні завбачливо завезла до будинку дві ковдри. Було там і кілька пляшок вина. Але кохатися все одно було не дуже приємно – через собачий холод. Було так зимно, що ми цокотіли зубами, але все одно кохалися. І я знову не помітив, аби вона кінчала зі мною. А я знову почувався у чомусь винним… На зупинці, коли ми уже прощалися, вона сказала, що кохає мене. Це схоже було на терор; я відповів, що так само кохаю її. У одного мого знайомого письменника є цікаві місця з цього приводу: «Кохати не існує в інфінітиві (хіба що завдяки металінґвістичним хитрощам); у цього слова з’являється суб’єкт і об’єкт у той самий час, коли воно вимовляється, і я-кохаю-тебе повинно слухатись (а тут – читатися) на кшталт, скажімо, угорської мови, яка говорить єдиним словом: szeretlek <…> У я-кохаю-тебе немає відтінків <…> У певному сенсі – неймовірний парадокс мови – сказати я-кохаю-тебе все одно що вважати, ніби немає жодного театру мовлення, і це слово завше істинне (у нього немає іншого референта окрім самого висловлювання: це перформатив). Для я-кохаю-тебе немає нічого іншого <…> воно не є метафора чого-небудь. (Хоча і вимовляється міліарди разів, я-кохаю-тебе позасловникове, це зворот, чия дефініція співпадає з найголовнішим висловлюванням.) Це слово (словофраза) має значення лише тієї миті, коли я його вимовляю; у ньому немає жодної іншої інформації, окрім безпосередньо висловлюваного <…> ситуації, в яких я говорю я-кохаю-тебе, не можуть бути класифіковані; я-кохаю-тебе непередбачуване і нездоланне. <…> Насолода не висловлює себе, але говорить, і говорить вона: я-кохаю-тебе. <…> Я кохаю тебе. – Я теж. Я теж – не бездоганна відповідь, бо все бездоганне має бути формальним, а форма тут неповноцінна, бо вона не відтворює висловлювання буквально, а між тим висловлювання повинно бути буквальним. <…> Я теж кладе початок мутації: нівелюються колишні правила, все можливо – навіть щоб я відмовився володіти тобою. <…> На свій страх і ризик: хіба ви не говорили сто разів про нестерпність любовних невдач, про необхідність позбавитись їх? Якщо ви прагнете «вилікуватися», вам треба вірити у симптоми і вірити, що я-кохаю-тебе є один із них; вам треба правильно інтерпретувати, себто, врешті-решт, принижувати». Отаке. Ну хіба не маячня? Пригадую, у одному дешевому експериментальному німецькому фільмі герой тривалий час переслідує жінку, прагнучи почути від неї я-кохаю-тебе; нарешті він чує від неї цих кілька банальних слів; вона роздягається, а він іде і приймає душ. Повертається з пістолетом і убиває її. На щастя вона не встигає навіть злякатися – лише щире та непідробне здивування в її очах. А він хворобливо сміється; звичайно, він – псих. Як і той режисер, що знімав кіно.
