Напередодні письменницького з’їзду Михайло Каменюк диспутує з Василем Бондарем
Відповідаючи Василю Бондару
БІЛЯ ВИМЕНІ МЕРТВОЇ КОРОВИ?
Чимало з моїх однолітків, кого відносили до “семидесятників», з глибокою відразою ставилися до всілякого роду так званих «відкритих», «колективних» листів, якими завжди рясніла і рясніє наша літературна періодика. Вбачаючи у цьому своєрідні публічні доноси.
Тому з подивом я уздрів «відкритого» листа до мене мого кіровоградського колеги В.Бондара з приводу обговорення кандидатури на посаду нового голови НСПУ. Адже, здається, ми вичерпно обмінялися з Василем приватними міркуваннями з цього приводу, чого б це йому раптом рядитися в тогу рятівника української літератури від чиїхось підступних намірів?
Не відповідатиму листом на лист В.Бондара, обмежуся реплікою. Розумію, що не всім подобається кандидатура на голову НСПУ письменника, багаторічного керівника департаменту Держтелерадіо України з питань книговидання і преси Олексія Кононенка, якого я збираюся рішуче підтримати. Чимало отруєних неправдою стріл у нього вже випустили опоненти на видавничій ниві. Подам свої резони.
По-перше, про позицію Олексія Кононенка як державного службовця на довіреній йому ділянці культури. За безперечну його заслугу вважаю те, що прийшовши на посаду в департамент, він рішуче повикреслював зі списку автури, яка до нього користувалася держпідтримкою у публікації своїх опусів, багатьох високопоставлених чиновників. Нажив собі ворогів. Але нажив і друзів. Бо повитягав із шухляди цінні рукописи, які безнадійно лежали там – і з’явилися за державної підтримки книги Віктора Міняйла, Дмитра Чередниченка, Михайла Наєнка, Дмитра Іванова, Рауля Чілачаиа, Володимира Чемериса, Анатолія Кичинського, Людмили Артюх, Степана Колесника, Любові Голоти, Григорія Гусейнова, Ганни Чубач, Василя Густі, Василя Дробота, Анатолія Качана, Володимира Рутківського, Віктора Терена, Марії Матіос, Людмили Гнатюк, Володимира Лиса, Василя Слапчука, Сергія Жадана, Наталки Сняданко, Тимура Литовченка, Андрія Куркова, Ірен Роздобудько, Зірки Мензатюк, Володимира Даниленка, Володимира Цибулька, Віталія Бориспольця та інших. Запрошую поспілкуватися з цього приводу з названими шанованими у світі письменниками.
Департамент Олексія Кононенка здебільшого підтримав бюджетними грішми не будь-що, що припливало до берега, а справді висококласні проекти. Назову тут хоча б серію «Історія України в романах», без якої читач не прочитав би, скажімо, такого світового шедевру, як незаслужено забуту в архівах повість Б.Антоненка-Давидовича «Смерть». Чи «Бібліотеку нобелівських лауреатів», яка допомагає долати нам певну зашореність, зацикленість на доморощених «шедеврах». Раджу ознайомитися бодай з романом у цій серії португальця Жозе Сарамаго «Сліпота», назву якого варто б багато в чому проектувати у прямому розумінні й нас із вами, шановні співгромадяни. Не всім конкурентам, звісно, подобається, що за згаданими проектами стоїть потужне харківське видавництво «Фоліо», комусь муляє примарна ідея корупції. Але, панове, даруйте: хто раніше встає, тому Бог дає!
Я різко критикував тут Олексія Кононенка в тому розумінні, що за державної підтримки мають щороку виходити своїми книгами по одному-два письменники з кожної області за рекомендаціями обласних організацій НСПУ. І він погодився зі мною, плануючи майбутнє.
По-друге, дивує те, що в критиці Кононенка намагаються наобум Лазаря витягати різного роду політичних «кістяків із шафи». Нехай доказує, що він, приміром, не якшався з Медведчуком. Пораджу прочитати на тему авторського бачення сучасного українського політикуму напрочуд проникливу нову повість Кононенка «Безхатько», це буде доречно зробити й тим, хто закидає мені: «я не знаю такого письменника як Кононенко». Ну, не знаєте – бо сліпота!
Але з таким вульгарно-соціологічним підходом до колег-письменників (я писав це приватно В.Бондару) ми далеко можемо зайти, дорогі друзі. Починаючи з опублікованої вітальної телеграми Віктора Федоровича Януковича Віктору Федоровичу Баранову з приводу обрання останнього головою НСПУ (див. «Літ.Україну»). І кінчаючи тим, що «гроші Януковича», як прийнято люстраційниками називати зарплату, котру отримували при режимі регіоналів бюджетники, отримували, між іншим, і всі керівники та номенклатурними НСПУ, включаючи і В.Бондара. Щось мені невідомо, щоб хтось бодай раз відмовився від такої «міченої» зарплати!..
Бачився і спілкувався з В.Медведчуком свого часу і я. І в Києві, і у Вінниці. Бо входив до групи підтримки молодого підприємця, члена політбюро медведчукової партії СДПУ (о) Петра Порошенка на його перших виборах до Верховної Ради України од Вінниці. Ну і що з того? І Медведчук, і Порошенко пішли далі різними шляхами, і кожен дійшов до свого контрапункту. А модель шведської успішної соціал-демократії торжествує й досі сама по собі.
І по-третє. Олексій Кононенко, ще коли не йшлося навіть про ідею нашого позачергового з’їзду, став одним з ініціаторів створення всеукраїнської письменницької профспілки. Вона здобула юридичний статус, розпочала свою роботу, до певної міри, претендуючи з рятівною для письменників метою замінити собою і колишній Літфонд, і сучасного білякоритного поміщика – ДУМ. Цю ж ідею реалізовуємо ми зараз у себе у Вінниці: створено і юридично зареєстровано обласну профспілкову організацію працівників літератури і мистецтв. І коли над нашим проектом подальшого видання культурологічного, літературно-мистецького альманаху «Русалка Дністрова» нависла економічна загроза, першу відчутну допомогу ми отримали за ініціативи О.Кононенка з Києва, від братньої профспілки. Відтепер вона увійшла до засновників і патронів альманаху.
Вбачаю в суперечках про кандидатуру нового голови НСПУ два підходи: романтичний і прагматичний.
Романтичний (це, між іншим, притаманно і закликам В.Бондара) – очолювати письменників має «совість нації», «професійний патріот», «безкомпромісний трибун», підпертий економістами, юристами, радниками тощо. Д.Дроздовський, наприклад, своєрідною «касандрою» бачить Любов Голоту (див. одне з останніх чисел «Літ. України»). Але цього ми вже наїлися доста!
І прагматичний підхід. У безумовну відставку має піти весь нинішній секретаріат НСПУ, як «уряд», що не добився жодного покращення літературного господарства, невмілий, не здатний протистояти викликам життя. І ніхто з такого «уряду» не повинен претендувати на першу роль.
Мені, журналісту-аграрнику зі значним досвідом, імпонує, що НСПУ частенько порівнюють з колгоспом. Бо це таки колгосп. І маємо вибрати ділового голову колгоспу, а не чергового геніального генетика рослин, а то й гірше – теоретика демократії і патріотизму. Голову, який зуміє навести лад по-хазяйськи. До речі, економічно і соціально вистояли в Україні ті села, які саме так і зробили. Вони лишень провели маленьке хірургічно-філологічне втручання: забрали з вивіски слово «колгосп».
Коли ми з Олексієм Кононенко наприкінці цьогорічного серпня запросили до Києва на книжкову виставку російського письменника-дисидента і палкого патріота України, гнівного звинувачувача російської агресії проти нас Володимира Войновича, я, перекладач його творів, запитав Володимира Миколайовича: а як справляються зі своїм письменницьким господарством у Росії? Він мені відповів, як завжди, дотепно. Мовляв, давненько опублікував про це фейлетон «У вымени мертвой коровы». Про вовтузіння довкола розподілу останніх крихт Передєлкіно на рівні інсультів та інфарктів. На жаль, у цих смішних і гірких словах бачу і наші гіркі реалії.
Михайло Каменюк,
заслужений працівник культури України,
екс-заступник і секретар НСПУ, голова Вінницької організації НСПУ
