Микола Рябий для антології “Подільський краснослов” (2021)

МИКОЛА РЯБИЙ

 

Рябий Микола Олександрович народився 7 грудня 1936 р. в с. Заболотне Крижопільського району на Вінниччині. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету (1967). Життя пов’язано з журналістикою і письменницькою працею.

Прозаїк, публіцист. Автор понад 30 романів, збірок повістей, новел, у т. ч. документальних. Знакові романи – «Берег» (1974), «Вікна» (1976), «Великий літній трикутник» (1978), «Вогнище» (1981), «Земледухи» (1985), «Облава на озброєного вовка» (у співавторстві, 1986), «Хата без рушників» (1987), «Ще не вмерла Україна» (1994), «Хто як Бог» (2000), «Калина над Прірвою» (2008), «Березовий хрест» (2008), «Як з’їсти живу кицьку, або не подряпала горло» (2009), «Малою кров’ю» (2011), «Вервольф. Хроніка озброєних вовків» (у співавторстві, 2014), «Коріння» (2016). Автобіографічна збірка «Житіє» (2016), «Вінниця – столиця УНР» (2018, у співавторстві). Переклав з російської, упорядкував та прокоментував твір арабського мандрівника П. Халебського «Україна – земля козаків» (2005, 2017). Окремі твори друкувалися російською, польською, румунською та іншими мовами. Має сотні публікацій у періодиці в жанрі публіцистики.

Лауреат літературних премій ім. П. Желюка, М. Коцюбинського (1994), «Благовіст» (2007), М. Стельмаха (2017), ім. І. Богуна, Міжнародного Академічного Рейтингу популярності «Золота Фортуна».

Член НСПУ з 1976 р., член НСЖУ.

Живе у м. Вінниці.

 

«На Ваших «Земледухів» звернув увагу ще в журнальній публікації, бо кому ж не припадуть до душі оці самобутні подільські характери і такий своєрідний гумор, де також промовляє Поділля, і така багатюща, справді народна мова… Ваш роман для мене – це ніби генетичний розвиток художньої прози Василя Земляка, і мовиться це, ясна річ, не в розумінні наслідування. У Вас своя інтонація, своя стилістика, а виходи в історію… просто блискучі».

Олесь Гончар, 1986

 

«Обдарований тонкою спостережливістю, своєрідним баченням і рідкісною пам’яттю, він убирає й зберігає довколишній світ у цілковитій поліфонічності його динаміки, мови, барв, тіней, відтінків. Один з найколоритніших письменників своєї доби, що однаково впевнено почувається в спокійній течії розважливої розповіді, бурхливих діалогах, публіцистичних виступах, вибухових спалахах гротеску, в гуморі, доведеному до рівня шедевру».

Іван Волошенюк, 1996

 

«…Микола Рябий належить до тих плугатарів і сівачів літературної ниви, які чесно і талановито роблять свою справу. А тому і художня проза цього майстра слова з Вінниці не залишається непоміченою».

Ніна Гнатюк, 2009

 

«Коли читаєш Миколу Рябого, відчуваєш подих літописів. Хто не прочитав творів Миколи Рябого, той не має уявлення про сучасне українське письменство».

Василь Шкляр, 2010

 

СРІБНОЇ НОЧІ, КОЛИ ДЕРЕВА І ЛЮДИ СТАЮТЬ КРАСИВИМИ…

(з роману «Коріння»)

 

На вікні, облитому знадвору місячним сяєвом, у радіоприймачеві урочисто відгучала опівнічна мело­дія Державного гімну «Ще не вмерла України» і здалося, що обиталиця стала осереддям усесвітньої тиші.

У цій тиші особливо значущо сприймалися рядки з реляцій арабського подорожника Павла, Макарієвого сина з Алеппо або ж Халеба: «Блаженні очі наші за те, що вони бачили, блаженні вуха наші за те, що вони чули, блаженні серця наші за пережиті нами радощі й захват у Країні козаків!…»

Але нині по нещасних наших селах вимикають струм частіше й надовше, ніж у похмуро-пророчому романі Джорджа Орвелла «1984», отож я благав Господа, аби місяченько посвітив після півночі ще якусь годину. Нараз, аж здригнувся над рукописом свого перекладу подорожнього щоденника Павла Халебського, бо у причілкове вікно, з боку веранди, вимогливо постукали. Здивований таким пізнім візитом, я відчинив, і до хати першим увійшов Ладимир, у чорному кожусі, унтах, білому маскувальному халаті, щоправда, подертому, наче його ловили за поли здичавілі пси, з мисливською рушницею в руках та потужним біноклем на грудях, – партизанський розвідник та й годі!., лиця аж пашать, у роті – золотозуба усмішка:

– Приймай, дядечку, гостей!… Ану, чи упізнаєш, хто? – Ладимир посторонився, і до хати ступили… Сергій Йосипович Параджанов, тримаючи перед собою велику тацю, прикриту вишиваним рушником, Іван Володимирович Коваль з трьома восковими свічами й Іван Васильович Миколайчук з гуцульським топірцем на правому плечі, і всі троє – у мальовничих кептарях та крисанях.

– Господи! які гості дорогі!… Чи міг я сподіватися?… Сідайте ж у моїй хаті де кому зручно… Не можу отямитися. Вибачте за мою розгубленість… Вона не більша, ніж радість…

Параджанов поклав тацю посеред вільного столу, присунутого до письмового, розглянувся по хаті, затримав погляд над одвірком і прочитав:

– «Создавалась хата сія рабом Божим Миколою сином Олександровим Рябим місяця мая 15 дня року від Різдва Христового 1985-го на гонорар за всесвітньо відомий роман «Земледухи». Амінь!» – оглянувся на двох Іванів: – Як вам. легіники, така «меморіальна дошка»?… Мені – до вподоби!…

– Знаменитий роман! – усміхнувся Іван Васильович Миколайчук. – Я вам розказував, Сергію Йосиповичу, і тобі, Іванку, що в Ірпені легенди ходять, як Микола Олександрович спалив у каміні червоного корпусу, де живуть наші класики, перший варіант, уже схвалений до друку, і заходився писати заново… Я саме завітав тоді до Яворівського й застав тут Миколу Олександровича… Пригадуєте, пане Миколо?

– Ну, звичайно ж, пане Іване!… Я приїхав тоді до Ірпінського будинку творчости письменників, і мене поселили у кімнаті, де переді мною жив Григір Тютюнник… У шухляді письмового столу Григір забув звичайнісінький учнівський зошит, списаний чітким учительським почерком. То була Григорова новела «Три плачі над Степаном»… Я прочитав ту новелу, тамуючи подих, і власний мій роман видався мені школярською вправою. Спалив рукопис у каміні й зайшов до Яворівського поколядувати, він жив по сусідству з Павлом Архиповичем Загребельним… Аж тут увіходите до кімнати й ви, пане Іване…

Хотілося далі розказати, як мене вразила Миколайчукова зовнішність, передовсім очі: надзвичайно глибокі, проникливі й трагічні, як і в Григора Тютюнника, Романа Анлріяшика, Тараса Мельничука, зболені, вони палали таким огнем, що, здавалось, от–от спалять дотла увесь мерзотний світ, а під рудуватими гуцульськими вусами – добра, така, що зігріває душу, усмішка… Та, поглянувши на Івана Коваля, я стримався, бо Іван Коваль був копією Івана Миколайчука.

– Того вечора, – сказав я далі, – ми говорили про вас, пане Сергію. Пан Іван захоплено оповідав, як у Жаб’єму, гуцульському містечку, перейменованому на банальну Верховину, фільмували «Тіні забутих предків, сценарій до яких написав за повістю Михайла Коцюбинського ужгородський письменник Іван Чендей; як вас поважали, Сергію Йосиповичу, гуцульські газди, яке незвичайне весілля ви влаштували йому, двадцятитрирічному Іванові, та юній Марічці, солістці Українського Народного хору імени Григорія Верьовки, яка прилетіла з Києва в Карпати… Прощаючись з нами край воріт письменницького закутка, Іван Васильович запитав нас, чи знаємо ми, що Сергія Йосиповича Параджанова утримують у колонії під Вінницею?… Вражені, ми відповіли, що вперше про це чуємо… Тоді Іван Васильович тихо додав, що там, у Стрижавській колонії, є справдешній легіник, його тезко, який, багато чим ризикуючи, став немовби добрим Ангелом-Охоронцем Великого майстра, виносить на волю його листи, колажі, малюнки, на яких Сергій Йосипович змальовує себе у личині двірника, що підмітає тюремне дворище, а з волі передає Параджанову відповіді на листи, потрібні книги, продукти, гроші…

– То був час. коли й сосни, під якими прощалися, мали «вуха», – мовив Іван Миколайчук. – Отож, про всяк випадок, стримався, щоб не сказати: той добрий Ангел-Охоронець – ваш, хлопці, земляк, Іван Володимирович Коваль, талановитий прозаїк…

– Авжеж, – кивнув Параджанов, – то був Іван Володимирович Коваль, майстер столярного цеху, де в’язні виготовляли паркет, плінтуси, лиштву, «вагонку» й таке інше…

– Уже на волі ви, Сергію Йосиповичу, казали друзям, що часто згадуєте Губник, село Гайсинського району, на лівому березі Божої ріки, яке виникло ще в чотирнадцятому столітті й називалося тоді Сокільцем, Стрижавку під Вінницею, згадуєте добрих людей, для яких добро і честь були вищі еполет, обіцяли неодмінно про них розказати…

– Передовсім, пане Миколо, я маю розказати про Івана Володимировича Коваля… І я дуже вдячний вам за те, що ви також розказуєте людям про цього доброго і мужнього чоловіка… Іванові Володимировичу виповнилося сорок, поважний, урожайний вік для прозаїка, і оце мине двадцять років, як доля звела нас… Розкажи, Іванку, як ми познайомились, за яких обставин…

– Знаєте, друзі мої, – сказав Іван Коваль. – я не дуже втішився, коли, закінчивши Львівський деревообробний технікум, отримав призначення до Стрижавського виправного закладу… Єдине, що мене розраджувало: від Стрижавки до рідних Яструбинець, бригадного, як і Кантелина, села Купчинецької сільської ради, що в Іллінецькому районі, ближче, ніж зі Львова… Приїхав, призначили майстром столярного цеху. Незабаром довідався, що тут, у Стрижавці, «сидить» п’ятдесятилітній Сергій Йосипович Параджанов, режисер кінофільму «Тіні забутих предків», який ладен був дивитися й тисячу разів… Працює прибиральником цеху (одного разу, саме на його п’ятдесятиліття, хтось залив цех спеціально, і він цілу ніч вичерпував крижану воду, стоячи в ній по коліна), часто пухнув з голоду, бо начальник зони і начальник режиму з’їдали ковбасу салямі й французькі цукерки, які надсилала йому Лілія Брик, муза Володимира Маяковського, харкав кровлю, малював портрети «сусідів» по камері, створював тюремні колажі, записував режимні сюжети (мав їх понад тисячу й жодного випадкового!), складав до сірникової коробки вошей – для «подарунку» племінникові Георгію, аби той знав, що таке тюрма, писав сценарій про власне життя… Звичайно, дуже хотілося познайомитися з таким незвичайним чоловіком, перемовитися бодай словом-другим, чимсь допомогти… І от, здається, сам Господь улаштував нам зустріч напередодні Богоявления… В день свого народження, тобто 18 січня, я прийшов на роботу раніше звичайного. Думалося – відпрошуся в начальства, гайну до Яструбинець. Мене тоді дуже зацікавив найперший український партизан Іван Іванович Калашник, він загинув у сусідній Кантелині. Хотілося написати про Калашника… Піднявся крутими сходами на «голубівник» – конторку майстрів, а там в’язень, схожий на Івана Хрестителя, мого небесного покровителя, який хрестив у річці Йордані самого Господа нашого Ісуса Христа, ретельно підмітає підлогу… Зачувши мою ходу, в’язень обернувся, вражено видивився на мене: «Мати Божа!.. Очам своїм не вірю!.. Іванку, а ти як тута опинився?…

– Ви ж бачите, пане Миколо, які вони схожі, – мовив Параджанов, киваючи на Коваля й Миколайчука. – Гейби брати–близнюки… Отож Іванка Коваля я сприйняв тоді за Іванка Миколайчука… Отак ми познайомилися…

– Нікого поблизу не було, – сказав далі Іван Коваль, – ми розговорилися, я запитав, чи то правда, що Сергій Йосипович написав тут, у зоні, новий кіносценарій, і чи можна його прочитати… Я ще не знав тоді, що Сергій Йосипович також народився на Різдвяні свята, на дев’ять днів раніше, коли поминають першомученика Стефана… Мені б привітати його, а я запитав про сценарій… Сергій Йосипович одповів, що сценарій про його власне життя укладається у кілька рядків… І прочитав з пам’яти: «…Я народився, потім побачив хмари, вродливу маму… собор, сяяння веселки і все  – з балкону дитинства. Потім – міста, ангіни… невизнання і слава некоронована, недовір’я. І в тумані понад освітленим табором восени кричали всю ніч заблукані в тумані гуси. Вони сіли на «освітлений кілометр», їх ловили голі в’язні, їх ховали, їх оббирали прапорщики кольору хакі. Уранці вітер колихав сірі пушинки, ішов дощ, мрячило. Крах… Косяком обійшли мої тітки та дядьки – сиві кульбабки…»

– Іван Володимирович багато чим ризикував, ставши мої добрим Ангелом, – мовив Параджанов. – Мав уже двох доньок, яких дуже любив… Та учинити інакше він не міг. Добро і честь були для нього понад усе. За це і поважали його люди. Ось Іван Васильович Миколайчук, наслухавшись од мене про посланого мені самим Господом Богом посередника між волею і неволею, поїхав до Львова уклонитись йому, коли Іван Володимирович працював уже в об’єднанні «Львівдерев» – столяром, майстром, заступником головного конструктора, навчався на заочному відділенні Львівського університету імени Івана Франка, активно писав прозу… Ну, а нині і я приїхав йому низько уклонитися… А він, Іванко, мені каже – давайте навідаємо Миколу Олександровича Рябого, який колись розпізнав у мені прозаїка… Та з великим задоволенням!… Отож не дивуйте, пане Миколо, чому у вашій хаті ми такої пізньої пори… І не голіруч – з дарами гордого Кавказу!.. Друзі літаком передали – вина, прянощі, усілякі делікатеси. У вас, бачу, над килимом ріг висить, ото хильнемо по рогові-другому, а толі ваш небіж Володимир поведе нас у поля…

– Зустрілися під Панськими Ясенами, – озвався Ладимир, який досі тільки очима водив за моїми нежданими гостями. – Я вийшов з Куцої вулиці, а вони з боку Крижополя надійшли. Де тут, питають, живе Микола Олександрович Рябий?… Це, кажу, – мій дядечко, оце іду до нього, якось він сказав мені, що хотів би місячної ночі податися до лісу чи в поле… То дуже файно, кажуть, підемо усім гуртом!…

– Бачите, дорогі гості, я уже в такому віці, коли тягне перечитувати давні книги. Узяв з полиці Гетевого «Фауста» у геніальному перекладі Миколи Олександровича Лукаша…

– О–о, Микола Лукаш – дивовижний чоловік! – сказав Параджанов, пораючись над кавказькими дарами. – Коли Івана Михайловича Дзюбу «посадили» за «Інтернаціоналізм чи русифікацію?», Микола Олександрович Лукаш ласкаво попрохав тодішню владу «відсидіти» замість Дзюби, слабшого здоров’ям…

– Миколу Олександровича Лукаша я добре знав – співав з ним українські народні пісні, коли в Ірпені, письменницькому будинку творчости, сходилося, бувало, в моїй кімнаті (а ми жили по сусідству) добірне товариство, як він називав нашу компанію за прикладом Миколи Яковченка… Отож, я взяв з полиці Гетевого «Фауста» в геніальному перекладі Миколи Олександровича Лукаша, спочатку переглянув передмову, написану Григорієм Порфировичем Кочуром, якого знав менше, і мене вразило, що, за словами Кочура, Гете, як і головний герой його раннього твору «Страждання молодого Вертера», любив далекі мандрівки горами й лісами, особливо вночі та в негоду. Тоді він найповніше відчував свободу, ставав самим собою. Мабуть, під час отих мандрівок і народилися рядки:

Нову поживу, свіжу кров

Дає цей світ новий.

Мене до свого лона знов.

Природо, пригорни…

 

– Добре сказано! – мовив Параджанов, наповнивши ріг вином. – Тільки трохи пізніше будемо просити природу, аби пригорнула нас до свого лона. А зараз, Миколо Олександровичу, – за вашу матінку, яка, мабуть, прокинулася за перестінком од наших голосів, але делікатно не проганяє пріч… Поки, друзі мої, живуть наші матері, доти ми не відчуваємо себе круглими сиротами на цьому світі… Дай, Боже, Миколо Олександровичу, аби ви ще багато літ не відчували себе сиротою. Здоров’я вашій матінці!… Як у вас кажуть: віка й щастя!…

 

Коли після «Кіндзмараулі», «Цінандалі» хильнули по рогові «Учахеларі» – за свободу, яку найповніше відчуваєш у мандрах полями й лісами, я запропонував гостям узяти з собою песика Дружка, Іван Коваль мовив:

– Добре діло… Десь вичитав, що американський президент Білл Клінтон також мав песика Дружка.

– Авжеж. – потвердив Сергій Йосипович, – Білл Клінтон має каштанової масти лабрадора Бадді, що в перекладі з англійської означає – Друзяка… Коли в боротьбі за президентську кладу Клінтонові недруги затіяли оцей самий «Моніка-гейт». сказати б, юдині сини підсунули блудницю, аби його як пройдисвіта та нечестивця прогнати з Білого Дому і захопити американський трон, він мав би порозганяти свою службу безпеки за те, що проґавила цю підступну акцію, яка набридла самим американцям, Бадді «працював» на президентський імідж ефективніше, ніж професійні іміджмейкери з Білого Дому, завдяки цьому довір’я до Клінтона знову зросло…

– Американці взагалі шанують своїх президентів, котрі приятелюють з «братами нашими молодшими», – сказав Іван Васильович Миколайчук. – Під час другої світової ві­йни тодішній президент США Франклін Делано Рузвельт зустрічався з британським прем’єром Уїнстоном Черчіллем на Канарах і забув там свого улюбленого пса. Спохопившись, відрядив на Канари по забутого друзяку крейсер, і американці не осудили за це свого президента, поставилися до цього з порозумінням.

– Нам далеко до американців, – сказав Іван Володимирович Коваль, засвічуючи посеред столу три воскові свічі, інтуїтивно відчувши, що зараз «вирубають» струм. – Дуже далеко.

– Як і до французів, – сказав Сергій Йосипович Параджанов, розкорковуючи ще одну пляшку грузинського вина, уже білого – «Чхавері». – Французький зоолог Доде свого часу мудро зауважив: «Скажи, якого ти маєш пса, і я скажу, хто ти…» Він вважав, що більшина власників пуделів схильна до скупости, вівчарок – позбавлені почуття гумору, такс – великодушні, догів – мужні… Ну. й тому подібне…

– Треба думати, Сергію Йосиповичу, – мовив Іван Володимирович Коваль, – що власники фокстер’єрів – найлюдяніші… Що ж, усе правильно…

Я так розчулився, що прочитав своїм дорогим гостям онукове оповідання «Дідові вірні друзі», і гості водне мовили:

– Дуже добре написано. Піде онук вашим, Миколо Олександровичу, шляхом… Нехай йому таланить на цьому нелегкому шляху…

Спостерігаючи, як Сергій Йосипович наливає у ріг «Чхавері», Іван Миколайчук сказав:

– Відчуваєте, друзі, як у «хаті без рушників» запахло сонцем, воском і зелом одразу по тому, як Іван Володимирович засвітив три воскові свічки? – І натхненно став читати з пам’яти:

Запахло сонцем, воском і зелом,

в мосяжне коливання переліта

летить бджола, журбою оповита,

мов янгол із надламаним крилом.

На обрії, одразу за селом,

де оболонню тишею сповито,

горять кульбаби, тішачи півсвіту

своїм цнотливим молодим теплом.

І, надлетівши, зморена бджола

відчує стебел плавне колихання,

як подихи землі, і як кохання,

і як плавбу до вічности, вона

зазолотіє щедрим соком сонця,

і схочеться їй віщих таємниць

запричаститися, припавши ниць

до вутлого кульбабиного лонця.

 

– Спасибі, Іванку! – мовив Параджанов, тримаючи у правиці туровий ріг з білим грузинським вином. – Відчуваю перед Василем Семеновичем моральний борг, досі не спокутований… Хотілося б зняти фільм про Василя Стуса – «На бережечку самоти»… Ви не знаєте, друзі, і знати вам не треба, що се таке:

Тюремних вечорів смертельні алкоголі,

тюремних просвітків сліпа, як близна, руть.

А сто мерців, обсівши серце, ждуть

моєї смерти, а своєї волі…

 

Або – оце:

Ось вам сонце,

сказав чоловік з кокардою на кашкеті

І витягнув п’ятака, схожого на сонечко.

А це вам дорога, –

він зробив кілька ступнів праворуч,

носаком позначивши її межу.

Щоб вам було радісно,

вмикайте магнітофони, транзистори,

беріть до рук іграшкові калатала,

бемкайте, хоч би й по голові.

Щоб не хотілося їсти й пити –

слухайте лекції, дивіться популярні фільми,

як ви житимете щасливо,

коли доправитесь небесного царства…

 

Сергій Йосипович умовк, схопився вільною рукою за горло, судомно ковтнув давкий клубок, мотнув головою:

– Не можу… Серце зупиняється… За Василеву пам’ять, друзі мої… Нехай рідна земля буде йому пером, небо шатром і вічная пам’ять!..

Параджанов передав кубок мені, і я сказав:

– Ніякого морального боргу, Сергію Йосиповичу, перед Василем Семеновичем, нашим з Іваном Володимировичем земляком, ви не маєте… Ось Іван Володимирович гортає Стусову поетичну книжку «Дорога болю», видану «Радянським письменником» три роки тому… У передмові Іван Драч сказав: «На прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у київському кінопалаці «Україна» Василь Стус запропонував присутнім у залі встати і цим вставанням протестувати проти арештів, які почалися тоді в середовищі київської інтелігенції. Зал встав, а Василь невдовзі… сів»… Рано чи пізно Василь Стус неодмінно вдався б до такого вчинку… Ваш геніальний фільм, Сергію Йосиповичу, збуривши високу хвилю національного піднесення, тільки прискорив Стусів учинок… Трагічна доля, творчість цього поета житиме не тільки в пам’яті нашого покоління, вона відлуниться у творчості наших дітей… До слова, мій небіж Сергій Мороз написав уже з десяток пречудових, високодуховних пісень на слова Василя Стуса – «На Лисій Горі догоряє багаття нічне», «Ти, моя маленька сестро», «Стелили білі обруси», «Запахло сонцем, воском і зелом», «Сосна із ночі випливла, як щогла», «Розспіваний сніг, розлінонаний лижами, ранній», «Ярій, душе», «Скучив за степом, скучив за лугом», «Яка нестерпна рідна чужина»…

– Друзі мої! – мовив Іван Володимирович Коваль, тримаючи перед собою розгорнуту книжку «Дорога болю». – На початку нашої зустрічі Микола Олександрович згадував Гете. Ось у Василя Семеновича є вірш «Молодий Гете»… Прочитаю тільки останні рядки:

Тож проривайся – в поле, до води,

до гір, до зір, до молодого сміху.

Тож проривайся – крізь людську зловтіху,

пересуди, і осуди й суди.

Нехай тобі замає більший світ

і більша ніч замає над світами,

та, випроставши руки, у нестямі

ти проривайсь:

– Привіт тобі, привіт,

о зельна Земле!…

 

– Прориваймося!.. Прориваймося! – згукнули ми всі…

 

На мій поклик Дружок прожогом вискочив з дерев’яної буди, вимощеної сіном, з великих радощів лизнув руки не тільки мені, застрибав довкола нас, угадуючи, в який бік ми маємо вирушити. Обніжком, іноді провалюючись у привіяну снігом борозну по коліна, вибрьохалися на путівець, рушили попід чорновітими садами у таємничі поля.

Дружок біг попереду нашого гурту, властиво, не біг, а грайливо виписував круг нас широкі кола.

– Знаєте, добірне товариство, – сказав я, – звечора, коли ми з Дружком поверталися з лавки, де купили буханець черствого хліба, зустріли на дворищі місцевого ВПТУ-31 його мудрого директора, мисливця-аматора Василя Никифоровича Романцова, загомоніли про те, яких перемін погоди чекати, небо над районовою столицею аж стугоніло різдвяним морозяним жаром, і на тому соковитому тлі вугільно малювалися понад канавою старезні, мозолясті Панські Ясени, густо порослі кублами омели, а зараз, опівночі, бачите, у тій стороні, де вже спить районова столиця, мерехтять, раз у раз пропадаючи, різнобарвні вогники, ніби на різдвяній ялинці…

Іван Володимирович Коваль підхопив:

– Завбаючи погоду, метеорологи кажуть: уночі – туман. Узимку, о такій от порі, коли цупить морозенко, це – не туман у звичайному розумінні… Це навіть і не марево, це те, що йому ще визначення не добрати, бо жодне з них не відповідатиме змістові…

– Василь Стус добрав, – мовив Параджанов. – Написав:

Світ наді мною й піді мною,

А я під світом і над ним…

 

– А таки й справді, Сергію Йосиповичу, – сказав Іван Миколайчук, – щось нематеріальне, на дотик невловне, м’яко сріблясте оточує зусібіч, згори, хапа за очі, і мусиш напружувати зір, бо за якусь там сотню ступнів не розрізнити, що перед тобою – глуха стіна, солом’яна скирта, а може, поле стало дубала або ж небо прямовисно впало на землю, і кожна грудка, що витикається з-під снігу, кожен кущик реп’яховий понад путівцем, покинутий трактористами посеред зяблевого клину культиватор нагадують звіддалеки живу істоту, яку кортить роздивитися зблизька, не відчуваючи найменшої загрози з того боку.

– Не переживайте, пани добродії, – статечно мовив Ладимир. – Небавом імла розсунеться вбоки, і місяць, як ото велика срібляста миска, сяятиме на повну силу. А поки що він світить тьмаво, буцім обтулена папером «лампочка Ілліча»… Але подивіться, люди добрі, яким неймовірно глибоким, саме глибоким, а не високим здається місяченько крізь товщу імли… А довкола місяченька імла позбивалася в руді кубла, і ті кубла обведено великим світлим колом…

Натури загалом мовчкуватої, мій небіж зараз незвично балакучий. Зрозуміло, його переповнюють враження, і Ладимирові хочеться поділитися ними зі всіма. Особливо уважно слухає його Іван Коваль, аж нахиляється до нашого провідника, аж у вічі йому зазирає.

Коли настають отакі ночі, каже Ладимир, щось незбагненно химерне з ним діється, стає немовби сновидою, а Коваль слідом покивує, зраділо й ствердно. За день, веде Ладимир далі, таки нагарується на своєму бувалому в бувальцях «Білорусові», транспортуючи для вічно голодного колгоспного бидла то солому з поля, то жом чи мелясу з соколівської цукроварні, то дрова з лісу для людей, що утовкли «валюту» за горіхи, по вечері обляжеться під теплою грубкою на дивані, дивиться в «ящик», отак і засне, «кіна» з Чаком Норрісом не додивившись, а наших українських фільмів, от хоч би «Тіней забутих предків», не показують, і нараз прокинеться від того, що у вікні стоїть місяць. І вже не заснути до самісінького ранку. Тихесенько, аби не розколошкати домочадців, одягається і навшпиньки скрадається надвір. І «нарізає віражі» довкола сонного села, аж поки душа не стане на міру, нудом не нудитиме. Десь перестріне зайця, десь лиса, десь куницю. Добути дичину пострілом – то для нього виграшки. Та не це головне для нього в отаких от нічних мандрівках. Цікава вже сама зустріч з німиною, коли од несподіванки зупиняються обоє, він і звірина, а попід грудьми щось тенькає, теплом лагідним, оздоровчим розливається…

Зустрітись у нічному полі з дичиною, казав Ладимир далі, навіть хижаком, нині менш небезпечно, ніж удень з людиною. От учора він возив для колгоспних «хвостів» солому з-під Корчів, ще від скирти закмітував підозрілий рух попід лісосмугою над Чорнієвою Криницею, подививсь у той бік крізь бінокль, то завжди напохваті, ну, хоча б для того, аби роздивитися номер браконьєрської «тачки», він же як-не-як, а голова місцевого осередку УТМР, заготовляє та розвозить для дичини корми, годує, плекає, а хтось буде собі на втіху браконьєрствувати в наших угіддях?… Розрізнив червоного «Москвича», кілька постатей, що вкидали до багажника косулю, кинувся переслідувати, перепинив їм шлях, а вони повистромлювали з салону рушниці й попереджають: «Не дмися, колхознік, як той пухир, бо допоможемо лопнути!…»

Дружок, біжучи поряд з нами, також слухає Ладимира, затамувавши подих, можливо, і його уява, як і наша, виразно ілюструє Ладимирову оповідь, і він переживає вкупі з нами.

Ми простували санною колією, нарізаною звечора Володимиром Васильовичем Паламаром, поминули якраз Дорошеву тиху садибу, і я став оповідати, як Михайло Федорович Дорош, тракторист мало не з сорокарічним стажем, мій ровесник і вже, на жаль, небіжчик, хвалив мого небожа, коли той повернувся з Одеси-мами і став робити з ним на пару: під час ремонту там, де він, Дорош, не міг упоратись правою, Ладимир легко обходився лівою. І от якось Анатолій Агафонович Бортняк вельми завзято переконував мене в тому, що всі ліваки – поети… А я чомусь і досі не запитав, чи Ладимир бодай підозрює, що він – поет від природи…

– Авжеж, поет! – потвердив Сергій Йосипович Параджанов. – Як сказав Василь Стус?… Поет повинен бути людиною. Такою, що повна любови, долає природне почуття зненависти, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це насамперед добродій… Поряд з добродіями затишніше у цьому житті, в якому все дужче запановує мораль і лексика «зони»… Саме так, пане Миколо…

 

Раптом під Товмачевим лісом, на протилежних округлих пагорбах, лунко, буцім перемерзлий дуб-нелинь розколовся, бабахнув постріл. Дружок зупинився, насторожився.

– Чули-сьте, пани добродії? – зупинився і Ладимир. – Тернівські або жабокрицькі браконьєри-сновиди… Такі часи, знаєте, настали, що мало хто й спить. Одні викрадають худобу з колгоспних ферм, інші – цукор і зерно з комор, треті – залазять і до хат, ну, а ці, котрі «салютують» ночами попід лісом, ще мають трохи совісти, їх можна виставляти у музеї воскових фігур…

– Писав Кант, німецький філософ, що сумління – то голос Божий у людині, – мовив Сергій Йосипович Параджанов, поскубуючи бороду. – Англійський же філософ Спенсер вважав, що жодна політична алхімія не здатна переплавити свинець людських душ у чисте золото… Сумно, товариство…

– Це вже політика, Сергію Йосиповичу, – сказав Іван Васильович Миколайчук. – А політика – діло темне… Лучче її не зачіпати, бо можна «пролетіти, як фанера над Па­рижем»… Чи не тому Василь Стус у авторській передмові «Двоє слів читачеві» до поетичної книжки «Зимові дерева», яка не вийшла, писав: «Ще зневажаю політиків», а закінчив зізнанням: «Один з найкращих друзів – Сковорода…»

– До всього сказаного, – мовив Іван Володимирович Коваль, – дозволив би, коли ваша ласка, доточити таке: «Мить реального людського життя – феномен настільки дивовижний, що перед ним тьмяніє будь-який вимисел…» Жаль, до такої мудрости я ще не дожив, це – слова Ральфа-Уолдо Емерсона, американського філософа, котрий ще був переконаний і в тому, що Божественне начало втілюється винятково у видатних людях, бо саме вони творять історію…

– Саме таку мить, як мені уявляється, ми, друзі мої, й переживаємо, – «козирнув» і собі чужою мудрістю. – Мить прилучення до природи, точніше – спілкування з природою. А саме такі миттєвості Лев Миколайович Толстой називав людським щастям… І в цьому він не помилився…

– Зачекайте, панове добродії, мене тут, – сказав Лади мир. – Зараз повернуся…

Щось підозріливим видалось йому під солом’яним ожередом, схожим на крижаний торос, і Ладимир, залишивши нас посеред путівця, порізаного санними полозами, край лісосмуги, подався туди. І з кожним ступнем його присадкувата кремезна постать розмивалася в імлі й незабаром уже перестала нагадувати людську, аж нам, принаймні мені, маркітно зробилося, наче ми проводжали поглядами привида. Либонь, не тільки нам, людям, бо й Дружок подивлявся на нас, питаючи, що нам робити.

Деякий час усі ми пильно й допитливо роздивлялися сліди, а тоді – за Ладимировим знаком – рушили в лісосмугу. Властиво, це була й не лісосмуга, а колгоспний ліс, посаджений за часів сталінського «великого плану перетворення природи» на схилах Лазів, – так називається мальовниче урочище, де село заокруглюється Керуєвою садибою, схожою на рай земний, хоча в цьому раю давно вже ніхто не живе, тільки родичі вирощують пашню та городину.

Довелося усім нам, болісно ламаючи карк, задирати голову, аби добачити верхівки гінких грабчаків та дубків. Поміж добре промальованими стовбурами мерехтів сніг, погаслими головешками темніли пеньки, що їх з кожним днем стає усе густіше, бо дрова дорожчають, а «капіталу» катма. Поступово одноманітне мерехтіння стало м’яко мінитися грою світлотіней, тіні темнаві, холодні перекладалися тінями світлішими, золотавими, теплими навіть з вигляду.

Наш пан провідник таки мав рацію.

Справді, імла, повстяно ущільнюючись, розсунулась на всі чотири боки, місяченько виринув з небесних глибин, зависнув понад самісінькими пагорбами, висвітив кожну найдрібнішу прикмету. Ліс густо змережився тінями, які одна одну доганяли, одна одну доточували, і святочно та урочисто, немов храм, засяяв…

– Знаєте, товариство, – розчулено озвався Параджанов, – маю таке враження, наче опинилися ми посеред Шамбали… Несамохіть зринають у пам’яті рядки з Реріхового подорожнього щоденника «Алтай-Гімлаї»: «На верховинах Сіккіма, у Гімалайських відрогах, серед пахощів болю й цвіту рододендронів знову лама, схожий на середньовічну статую, показав на п’ять верховин Кінченджунга і мовив: – Отам таїться вхід до священної країни Шамбали. Підземними ходами, крізь дивовижні крижані печери, небагато обраних навіть у цьому житті досягли священної місцини. Усю мудрість, усю славу, усю розкіш зібрано там»… А ми, друзі, немовби обрані, таки досягли, і от стоїмо посеред Шамбали, що висяває усіма своїми баштами, посилаючи у Всесвіт не тільки потужні стовпи світла, а й вишу справедливість, за якою усі живі істоти – брати, і вищу мудрість, коли люди розуміють тварин, птахів, дерева, а дерева, птахи, тварини розуміють людей…

– А мені, Сергію Йосиповичу, – сказав Іван Володимирович Коваль, – згадуються рядки ще й з іншого щоденника – арабського мандрівника Павла Халебського, що його вже переклав Микола Олександрович, власне, переклав, написав коментарі й примітки, упорядкував… Він, архідиякон Павло, супроводжував свого батька Милістю Всевишнього Бога православного патріарха Антиохійського Макарія у подорожі з Близького Сходу – через Мунтенію, Волощину, Молдову, Русь-Україну – до Московії і, як особистий секретар, вів щоденні записи. Шлях святих мандрівників пролягав нашим Поділлям, південними землями, нині це – Піщанський, Крижопільський, Тростянецький, Теплицький райони. І вже на початку цього шляху святих мандрівників у самісіньке серце вражали дивовижна краса козацьких Божих храмів і духовний спів, який тут лунав… Отож мені годі позбутися враження, що ми потрапили до одного з таких храмів, чуємо цей ангельський спів… Різдво Христове ще попереду, а душа вже, радісно й піднесено, як у далекому дитинстві, колядує: «Нова радість стала, яка не бувала, над вертепом звізда ясна увесь світ осіяла!…»

– Ах, як шкода, що нема з нами Юрія Герасимовича Ільєнка з його дивовижною кінокамерою! – сказав Іван Васильович Миколайчук. – Яку стрічку можна було б зафільмувати!…

Згадалося по цих словах, як далекого різдвяного вечора Іван Миколайчук і Юрій Ільєнко приїхали до Вижниці, де в районному кінотеатрі, а потім і в клубі Іванового рідного села Чорториї мали демонструвати безсмертний фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». З Романом Андріяшиком, буковинським власкором вінницької зональної газети «Комсомольське плем’я», ми зустріли їх ще дорогою. Вони, ще такі молоді, ішли згори до Черемоша, ніби сходили з Німчицького перевалу, міцно обнявшись, і колядували: «Добрий вечір тобі, пане господарю! Радуйся! Ой, радуйся, земле, Син Божий народився!», і їхні чисті й сильні голоси відлунювали святочні Карпати…

Тим часом Іван Васильович провадив далі:

– Один ґазда в Жаб’єму – пам’ятаєте, Сергію Йосиповичу, – казав нам тридцять років тому, що дерева – початок і продовження нашого життя. Мовлячи по-сучасному, лікарі й екстрасенси, вони чутливо реагують на наш настрій, підвищують наш життєвий тонус, виховують у наших душах доброту, щирість, навчають глибше розуміти світ…

– Авжеж, Іванку, дуже добре пам’ятаю, – сказав Сергій Йосипович. – Мені ж тоді було тільки сорок, як ось Ковалику!… Це ж він, отой лісовий знатько, радив нам, городянам, що витовкаються на асфальті, бодай раз на три дні спілкуватися з рослинним світом… Узаємодія біополів дерева й людини – це, друзі, складний, до кінця не розкритий і не вивчений процес, він залежить і від характеру людини, і від породи дерева, і від місцини, де воно виросло… Якщо говорити про ліс, то підживлюють людей енергією здебільшого дуби, берези, рідше – сосни та клени, найбільший ефект од старих дерев… Дивина?.. Новітнє відкриття?.. Коли б то… Виявляється, про це знали друїди, учасники священної секти в Галлії, Ірландії та Британії на початку нашої ери, а ще до друїдів – кельти, які закладали основи європейської цивілізації, винайшовши, зокрема, й штани…Кожен з нас, людей, за віруванням друїдів, має свого двійника у мирному та беззахисному світі дерев… Пошукаймо його, поспілкуймося з ним… Може, щось він нам мудре скаже…

Мій двійник – граб, латиною – карпінус, оце звідси назва слов’янів-русів – карпи. Я підійшов до м’язистого граба, притулив вухо до гладенького, хоч і холодного стовбура, пильно наслухав. Мало вірив, що карпінус озветься до мене бодай словечком, хоча дерева, як усі живі істоти, мають свою мову, і ми, люди, повинні її добре розуміти. Якщо він і спав, м’язистий грабчак (мати часто вживають вираз – «Сплю, як оте дерево!»), то мав неодмінно прокинутись у передчутті того, яка неймовірна краса заполонить зараз увесь білий світ…Спочатку народилося у стовбурі нутряне шеберхання, наче мій двійник прокашлювався після «термоядерних» сигарет «Подільські», а далі почувся тихий довірливий голос, він оповідав мені, що ся ніч буде неповторно красива, і сам я повернуся додому неповторно красивий і пошкодую, що не було з нами мого школярика Андрійка, безперечно, він, мій золотий онучок, склав би оповідання й про те, як однієї місячної передріздвяної ночі, що уже, либонь, ніколи не повториться, дід Микола, його вірний Дружок і дідові незвичайні гості повернулися з тривалих мандрів довкола села незвичайно красивими, себто шляхетно срібними… А далі карпінус попередив: хоча їм, деревам, дуже болить за нас, людей, душа, та вони навряд чи доточать нам, людям, віку, якщо ми, розбратані політичними шарлатанами, які пнуться щосили у «батьки нації», й далі житимемо за «мораллю зони», не перетворимо, давши цим шарлатанам по шапці, «ментівсько-зеківську» державу в нормальну, себто цивілізовану країну, як от наші сусіди…

 

Надійшов Ладимир, поспілкувався зі своїм двійником на узліссі, мовив:

– Ну, хіба тут до сну, коли така краса на нашій землі, грішній і святій?…

Я знав напевно, що це вихопилося з його душі несамохіть.

Вийшовши з лісу, наш гурт зупинився на пагорбі й, немовби з висоти пташиного крила, оглядав урочище Лази…

Навіть я, що вже без потужних окулярів не прочитаю газету, бачив зараз аж ген туди, де Ладимирові друзі-механізатори перегатили розлогу долину глиняною греблею, самі ж і зарибнили рукотворний став, залишивши в ньому верби, аби браконьєри не закидали неводів, а Жванецький Анатолій Іванович, тодішній завідувач колгоспної майстерні і нинішній олійник, на своє п’ятдесятиліття викопав і обмурував черепашниковими блоками з Гарячківки криничку з такою смачною водою, що її навіть бджоли п’ють. Того літечка, коли мій онук Андрійко збирався до школи, ми приходили сюди купатися. Дорогою я казав, що давно колись, як мені було стільки років, скільки йому тепер, випасав у цій долині сільську череду, а онук, пильно, ба навіть вражено оглядаючи пагорби, жваво запитав, чи земля й тоді була така… крива… Коло ставу, уже роздягаючись, я кивнув: «Бачиш, Андрійку, онде-го, під протилежним берегом, межи осокою, дика качечка з каченятами?» – «Бачу, дідусю… А де їхній тато?.. А тато у них також дикий?…» А далі став прохати, аби узяв і його на полювання, бо вже знав, що саме тут збираються місцеві мисливці наприкінці літа, коли розпочинається полювання на пернатих, мене обирають кухарем, і я канархаю хлопцям юшечку, яку вони висьорбують до краплі, навіть тоді, коли у ній не кипіла качка… І я таки вволив його волю…

А далі, понад мисливським стійбищем, бачив я і сусідній Жабокрич на прадавньому Шпаковому шляху, яким, переправившись у Рашкові з молдавського берега на козацький, мандрували арабські святі подорожники і, після Дмитрашкова, Гарячівки і М’ясківки, де під стінами фортеці зустрів їх з десятитисячним військом полковник брацлавський Михайло Зеленський, гідний наступник славетного Данила Нечая, заночували і в Жабокричі, тодішньому сотенному містечку Брацлавського полку, найчисленнішому у війську христолюбивого й хороброго гетьмана Богдана Хмельницького, і поїхали далі на Умань – через Ободівку, Баланівку, Сумівку, Соболівку…

Сосняк, у якому родять маслята, водяться лиси та борсуки, зверху сріблився інеєм, а спіднизу темнавів, і здавалося, то хмарина з досконало округлими формами, вагома й невагома, сповзає протилежним схилом донизу, на дно долини, де колись, за городнього бригадира Дениса Криворучка, розводили баштани, і смугасті кавуни родили ще дебеліші, ніж херсонські, й матері їх видавали на трудодні замість хліба, вивезеного в державу, на порослі очеретом плавні, де мисливці натрапили на задубілий труп булої колгоспної активістки, материної ровесниці, що спилася од безпросвітнього життя, а Товмачів ліс нависав над тими плавнями, наче легендарні далекі звідси Реріхові Гімалаї… Ця місцина знайома змаленства, а зараз ніби уперше осягав її красу, бо ніколи не бачив цих пагорбів, цих низин і цих рівнин передріздвяної срібної ночі, коли краса твориться, казати б, з нічого…

Поряд стояли Іван Коваль і Ладимир, обидва мовчали, як і Параджанов з Миколайчуком трохи далі, і я угадував їхні думки: «Чи є десь на білому світі ще отакий край, де пагорби, наче бандури, безугавно, удень і вночі, бринять народними думами про волю, а імлиста далина огортається тінями тих, хто від часів найдавніших до новітніх поліг за цю Золоту Землю, виниклу після Всесвітнього потопу, не лише у битвах з ворогами-зайдами, а й змагаючись за волю й добробут України у супротивних станах, а всіх їх, праведних і грішних, примирила, нарешті, Вічність; чиї уста давно зашито травою, і вже не вирветься з тих уст ні молитва, ні прокляття, а кості переплелися з корінням дерев – їхніх двійників у мирнішому й добрішому світі дерев…

А далі мені здалося, що поряд зі мною стоять не тільки Ладимир, Іван Коваль, Сергій Параджанов, Іван Миколайчук, Дружок. Зі своїх лігвиськ, барлогів, нір повиходили та повилазили на узлісся геть-чисто всі лісові мешканці – вепри, вовки, лосі, косулі, борсуки, зайці, вивірки, миші, позадирали голови догори, ба навіть самі дерева вражено спостерігають, як твориться краса, а отже, добро, здатне урятувати світ, а в ньому – нашу Україну, і все живе проказує на своїй мові одну молитву:

Благослови, душе моя, Господа!

 

На протилежний схил, де росли колись виноград і шовковиця, наш гурт вихопився, навіть не захекавшись, хоча були серед нічних мандрівників і діди. Тут місяць світив ще яскравіше, на снігу було видко кожен слід, і Ладимир, як бувалий у бувальцях вождь якогось індіанського племені, скажімо, на ймення Соколине Око, залюбки читав ті сліди з властивим кожному з них характерним малюнком, і ми, як діти, охоче піддалися забаві в індіанців. «Вождь» оглядався на нас, питав, чи ми, бува, не охляли, чи не шкодуємо, що пожертвували сном у теплій хаті, і ми всі зграйно відповідали, що маємось, як ніколи, бадьоро, також відчуваємо повну свободу, стали самими собою, вдячні йому за цю нічну мандрівку довкола села, не менш цікаву, ніж Магелланова кругосвітня подорож… А я ще й доточив, як давно колись мій редакційний колега придумав «геніальний» заголовок – «П’ять днів красивих дерев», а нині цей колега, прокинувшись у своєму міському помешканні, мав би позаздрити всім нам, бо сеї ночі ми на власні очі побачили, як саме дерева стають красивими. З неба, чи не з-під самісінького місяченька в синястому ореолі, падає невидима роса і, доторкнувшись до гілля, стає інеєм, усе пухнастішим, аж віти пругко прогинаються, кострубаті контури дерев округлюються, і це вже й не дерева, а білі олені, білі ведмеді, білі слони, білі жирафи…

Оглянувшись ще раз, Ладимир вражено зупинився, грузнучи унтами в пухкому снігу, стиха вигукнув:

– Ну, панове добродії!… Якби ви тільки бачили, які оце зараз неймовірно файні!…

 

Попід Товмачевим лісом, на шляху, з боку Жабокрича, що, як і Заболотне, уже, мабуть, дивився третю, ба й четверту «серію» передріздвяного сну, зацокали кінські копита, а небавом і змалювалося четверо срібних вершників, кожен з яких вів на припоні запасного коня, також срібного.

Перший кремезний вершник, під’їхавши до нашого гурту упритул, скинув срібну папаху, по-лицарськи поштиво повів понад срібною кінською гривою, низько уклонився, мовив:

– Чолом, поважне товариство!

– Федю! – вигукнув Іван Миколайчук. – Здоров був, пане брате!… Ах, як же ти славно сидиш у сідлі!.. Ну, як у «ІІропалій грамоті»!…

Федір Миколайович Стригун, уже керівник Львівського драматичного театру імени Марії Заньковецької, сидів у козацькому сідлі так само браво, як і тоді, коли, ще просто актор нього театру, вкупі з Іваном Миколайчуком знімався у фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота», відразу ж забороненому, хоча Іван Драч написав сценарій за твором Миколи Гоголя.

– Звідкіля ти, Федоре? – запитав я. – І куди?

– Ще за першого нашого знайомства, Миколо, я казав тобі, що ми – майже земляки, бо мій батько, сільський музика, грав у Марківці, коли тут ховали убитого більшовицькими агентами Миколу Дмитровича Леонтовича… Уманський район і Теплицький – сусідні… То оце ми – з-під Гумані… А куди – скажемо…

Слідом за Федором Стригуном посплигували з козацьких кульбак Дмитро Герасимчук, Роман Кудлик і професор Тарас Салига. Обнялися, розцілувалися, упізнаючи один одного лише з голосу, бо вершники, як і ми, нічні мандрівники, були неймовірно файні, себто – шляхетно срібні.

Поки Федір Миколайович Стригун обіймався, чоломкався й пережартовувався з Сергієм Йосиповичем Параджановим та Іваном Васильовичем Миколайчуком, літератори обступили Івана Володимировича Коваля, навперебій засипали новинами:

– Вітаємо, Іванку: тебе прийнято до СПУ!

– У театрі Заньковецької готується твій творчий вечір!..

– Приїдуть Мушкетик, Дзюба, Гуцало!

– З Рівного – Пшеничні, Люба й Микола!…

Тоді Дмитро Костьович Герасимчук узяв попід лікоть і мене, мовив твердо:

– Збирайся і ти, старичок!.. Без тебе Іванків творчий вечір не обійдеться… Бачиш, маємо запасного коника і для тебе… Бери заодне «репеху» з горіхами, продамо на Галицькому ринку – станеш «горіховим мільйонером»!…

– Та я вже, Костьовичу, став!… Ти що – забув!…

 

Од власного вигуку здригнувся й – прокинувся…

Сидів за письмовим столом у Ковалевій кімнаті, над Івановими рукописами, а збоку лежало дві фотокартки – онука Андрійка й доньки Людмили, звечора показував Івановим дівчатам – пані Ірині, паннам Любі й Наталі… У вікні все ще світив срібний місяць… Мабуть, трагікомічні події, пов’язані з моїм «комерційним дебютом», неабияк мене вимотали, бо заснув прямо за Івановим письмовим столом…

Підступив до вікна – у срібному мареві танули силуети трьох срібних вершників, злинаючи над Полтвою у вічне небо, що співало ангельськими голосами: «Благослови, душе моя, Господа…» І я щиро вірив, що то мені не увижається…

Уранці з Ковалевими дівчатами пішли на сільський цвинтар уклонитися Івановій могилі…

Трьом іншим могилам – Сергія Йосиповича Параджанова, Василя Семеновича Стуса, Івана Васильовича Миколайчука – уклонився уже в Києві, на Байковому цвинтарі…

На Різдво року Божого 1994-го, село Заболотне під Крижополем,

На Різдво року Божого 2011-го, Вінниця, Малі Хутори, Дім на Барвінку