Микола Гедз для антології “Подільський краснослов” (2021)
МИКОЛА ГЕДЗ
Гедз Микола Сергійович народився 13 лютого 1960 р. в с. Нова Гребля Калинівського району Вінницької області. Закінчив філологічний факультет Вінницького державного педагогічного інституту ім. М. Островського (1981). Вчителював на Вінниччині, займається газетярською справою, краєзнавчою діяльністю і студійною роботою.
Поет. Автор книг поезій: «Аранжування заметілі», «Від безіменної ріки. Сонети» (обидві – 2004), «Загадкова абетка» (2010), «Узори зачудування» (2014), «Володарі жар-птиць» (2015), «Незабутнє» (2015), «Доторки» (2019); та прозової – «На вулиці Обідній. Казка», (2019), а також краєзнавчих книг: «Освячення пам’яті» (2010), «Колосся вічності» (2010), «Десна Богова засвідчить» (2013), «Зі снівниці літ» (2013), «Сівачі» (2015).
Упорядник і співавтор понад 10 місцевих і регіональних різножанрових видань у царині літератури і краєзнавства.
Відмінник освіти України (2006). Лауреат літературної премії «Подільська пектораль» (2005).
Член НСПУ з 2005 р.
Проживає у рідному селі.
«Є серця, на котрих пережите лягає особливо болісними зарубками. Таким було серце Євгена Гуцала. Таким воно, в новогребельця Миколи Гедзя. Що ж вразливе серце завже було пріоритетом ліриків».
Наталія Ткаченко, 1996
«Добре, що кращі вірші Миколи Гедза здатні виводити читача аж так далеко поза межі безпосередньо в них мовленого: до роздумів, до нових, глибших спостережень!»
Михайло Стрельбицький, 2004
ГОРДИЙ ДЕРЕВІЙ
Життя
Це не торовані дороги,
Не цифри у чіткім порядку,
Не квітів виполота грядка,
Не торжество законів строгих.
Це не слова перестороги
Дбайливих мам своїм нащадкам.
А це хитка вузенька кладка
Над прірвою, і більш нічого:
Ні поручнів, ні допомоги.
Ще й вітер у лице до того ж.
Ідеш по ній в дощі, в тумани.
Вантаж обов’язків на спині.
Колись дійдеш до щастя, мабуть,
Якщо в дорозі смерть не спинить.
* * *
Заметіль незбагненного цвіту –
Почуттів неземних заметіль.
Як мені відтворити зуміти
Все, що серцем сказати хотів?
* * *
Безжально випалює згадки,
Не маючи совісті, час…
Минемось, і наші нащадки
Із пам’яті випалять нас.
Не так, як випалюють глину,
Щоб цеглу зробити із неї,
А як переконують сина,
Що батько не зветься ріднею.
* * *
Долі людської легесенький човник
У течії часоплину-ріки
Мчить некерований у безвість чорну,
Наче галузка, ламкий і крихкий.
Знати не знає він, де небезпека,
Де рифи гострі, а де мілина…
Щастя попереду світлом далеким
Чи непроглядність холодною дна?
* * *
Крізь тенета днів
по мостах надій
йду і в дощ, і в сніг.
В темноті ночей –
до твоїх очей і до вуст твоїх.
Мов невтомний птах,
лину я в думках,
і хіба ж це гріх:
принести святі
квіти почуттів,
що в душі зберіг.
* * *
У Купальську ніч, нічку чарівну
Мріяв я знайти вогнеликий цвіт,
А зустрів тебе, фею неземну,
І відкривсь мені таємничий світ.
Променистим вогнецвітом
серце розцвіта.
Стань для мене святом літа,
подивом світань.
На Івана, на Купала
я зустрів тебе.
Ти душі моєї спалах,
щедрий дар небес.
Що якби в ту ніч я не заблукав,
До вогнів ясних в лісі не забрів?
Ти для іншого доплела б вінка
З квітів запашних серед яворів.
* * *
З-між віхол золотого листя,
Осоння днів, дощів густих
Згадалось щось до болю близьке,
Що не зумів я зберегти.
Торкнулося душі і пестить,
Грайливим променем сія.
А може, то в мені воскресла
Прекрасна посмішка твоя?
Згадався погляд твій прощальний,
Зігрів холодний шал зими,
І радості моєї жайвір
До серця тулиться крильми.
* * *
Поезію моїх думок
Вам не сприйняти, не відчути:
Вони розбіглися нечутно,
І шерхіт ручки миттю змовк.
Я розлякав їх, певно, тим,
Що взявсь ловить гачками літер.
Вони ж як невловимий вітер,
І їм так хочеться втекти.
Тепер одразу й не пишу.
(Пізніше – вірилося – встигну).
У буквах думка не достигне
Ясніш росинок споришу.
Не стане в літерах густіш,
Ніж бісер рос прозоро-чистих…
Розгублених думок намисто –
Той незаписаний мій вірш.
А в цих словах, що я піймав,
Коли кидавсь, як рись, стрибками
Услід за мріями-думками,
Вчорашніх почуттів нема.
Лише розгубленість і сум.
Немов роса, краплинки суму.
Я думаю про Вас, і думав…
А почуттів не донесу.
* * *
Згадай мене у чорну повінь ночі.
Поклич мене у чорну повінь кіс,
Де тіні темні, мовби поторочі,
Від світла випадкового – навскіс.
Згадай, коли знов почуття, як повінь.
У чорну повінь кіс мене поклич,
Де двох сердець гаряча світла сповідь
І радісне просвітлення облич.
* * *
Повертаюсь до тебе у травень,
До таємної радості серця.
Повертаюсь, не маючи права
Залишитись, то ж прошу: не сердься.
Нас голубило ніжно проміння,
Сонце ясне спішило на захід,
Зупинити його не зумів я
І не зміг стати щастю на захист.
Ти і досі промінишся сяйвом
Доброти і легкої печалі,
Всі прощальні слова незвичайні
Досі в пам’яті не відзвучали.
Повернись у щасливе безправ’я,
Де на тебе чекаю щомиті.
Так, як соками повняться трави,
Так збентеженням згадки повиті.
* * *
Я прийду до тебе в пору падолисту –
Смуток перестиглий з віт душі спаде,
Задивлюся в очі, рідні очі, зблизька,
І взаємним щастям проясніє день.
Я прийду до тебе – перехопить подих.
Все зміліє, зникне. Тільки я і ти.
Скільки раз до тебе у думках приходив,
Щоб навік лишитись, щоб назад не йти.
Я прийду до тебе в багрянисту осінь,
Поки дощ не сіє поміж нами сліз.
Приголублю словом, що чекало досі,
Словом, що світліше чистоти беріз.
Я спішу до тебе. В мареві уяви
Бачу нашу зустріч, грішну і святу.
Та стою на місці – одинокий явір.
Руки простягнувши в сіру пустоту.
* * *
Град сьогодення
посіви вчорашнього нищить.
Завтра згадаємо,
Як нам було позавчора?
* * *
Неслави тінь
і вполудень
не менша.
* * *
А хто насправді я тобі:
Твій дивний сон, твій світлий настрій?
Чи чорний кіт з хвостом пухнастим,
Що раптом стежку перебіг?
Акровірш
Негоже затуляти вуха
Або сидіти, руки склавши –
Б’є дзвін! То збір для сильних духом.
А серця дзвін! Його послухай:
Тривоги час у нас не завше.
* * *
Часе, навшпиньки мене підійми,
Щоб понад пругом погаслого дня
Завтрашню долю свою хоч на мить
Погляд допитливий мій обійняв.
Стану сам для себе безіменним
Імені мого не знають трави,
Я і сам не знаю їхніх назв.
За узбіччям шляху, рівноправним,
Легко в полі наодинці нам.
Стану сам для себе безіменним,
Поріднюсь зі світом диких трав –
Гордий деревій, як брат для мене,
І травинка кожна, як сестра.
Вчитимусь у них любити простір,
Цінувати сонце й неба синь,
Жити невибагливо і просто
Тільки для утвердження краси.
Запах полину
Не спинить нікому часоплину,
Не вернути з вирію роки,
Та вдихаю дух гіркий полинний –
І вертаю в давнину думки.
Думку теж не зупинить нікому,
Зброю хто б яку не мав страшну…
Чи прозріння, чи далекий спомин
Навіває запах полину.
Скільки знають ці прадавні трави,
Топтані – не стоптані ніким.
Все ростуть, хто б світом цим не правив,
Проростуть і крізь мої роки.
Що їм, сизо-сивим, днів безодня?
Гул епох для них – не таїна.
Час їх не змінив. Тоді й сьогодні
Правда їх гірка – для всіх одна.
* * *
Мово рідна моя! Ти на зло можновладцям-тиранам
Проростала крізь сніг і колючі дроти таборів.
Ти єднала знесилених, правдою гоїла рани,
Дух свободи і віри не тлів у тобі, а горів.
І народ український німим не ставав та безликим,
Як не прагнув би того слухняний табун посіпак,
Бо ставав малорос у пориві до волі великим,
Незборимим, як вітер, в широких безмежних степах.
Скільки раз для синів-патріотів світ сходився клином.
На безкровних устах завмирали останні слова,
Та Вкраїна жила, пломеніла ясніше калина,
І нескорений люд після диких тортур оживав.
Як хотілось катам, щоби мови народу не стало.
Таврували синів не металом, а люттю брехні,
Та розтерзане слово у віршах, піснях проростало,
Не зламали його Колима і знущання страшні.
І не зникне воно. Наша мова – глибока криниця.
Не зміліють ніколи джерела народних пісень,
Поки сонечко ясне на радість усім промениться
І до Чорного моря Дніпро свої води несе.
Гнатові Танцюрі
Мало стало пісень у селянській оселі:
Хоч багато їх є – переспівані всі,
І хлопчина пішов мандрувати по селах,
По шляхах, по стежках, по траві, по росі.
Від ворин – до воріт, від подвір ’я – до двору –
І сприймалися серцем народні слова.
Він не просто вслухався, як люди говорять.
Він, як сонце росу, кожне слово спивав.
А наспіви подільські, як море безкрає:
Хвиля хвилю жене і нема їм кінця.
Велич духу народного в них не вмирає,
Україна в піснях не марніє з лиця.
* * *
Над темно-синім верховіттям гаю
Майнула білим розчерком зоря
І вмить погасла. Хто на світі знає,
Чому у серпні так зірки горять?
Чому вони так швидко погасають,
У серце ранять кожен раз мене?
Невже ті зорі десь не воскресають?
Вдивляюсь в морок. – Ні. Не спалахне.
Згоріла, згасла, і, немов мітлою,
Невидимі, безжальні сили злі
Змішали світло зіроньки золою,
Змели у морок похололий слід.
Болить душа від пережитих вражень.
Хитає вітер шабельки трави.
О, що це? Що це? Знову сили вражі
Штовхнули зірку у холодний вир.
Кольнула світлом, аж зеленкуватим,
На мить одну розсіяла пітьму,
І темряви безодня біснувата
Сховала здобич в чорну каламуть.
Коротка мить, як серця біль нестерпний,
У пам’яті залишить слід гіркий…
Скажіть: чому у тихі ночі серпня
Трагічно так спалахують зірки?
Тремтять зірки роями золотими
Коли вночі на травах роси стигнуть,
Свій зір від стежки до небес зведи:
Тремтять зірки роями золотими,
Чумацький шлях, немов молочний дим.
І враз, неначе стало легшим тіло,
Немов звільнився від важких вериг.
Невже душа в небесну вись злетіла
І засвітилась зіркою згори?!
Застиг увесь у дивнім онімінні,
Від захвату перехопило дух –
Душа твоя крізь морок шле проміння
На рідну землю, вічну й молоду.
Лежить земля, немов розкішний килим.
Задумалась-замріялась чи снить?
А зорі стали рідними, близькими.
Торкнутись хочеш? – руку простягни.
Якщо ж опустиш знову зір додолу,
Життя прийме якийсь незвичний смисл;
По-іншому сприймаєш власну долю
І значення своє поміж людьми.
Це ясні зорі, чисті і далекі,
З холодної пустельності небес
Пролили в душу спокій і полегкість,
Звільнили від кайдан земних тебе.
Тому усе так глибоко вражає
(Було ж раніш буденним і простим),
І серце рветься в небо, наче жайвір,
Щоб засвітитись сяйвом золотим.
Мама Марія
Мамо! Совісте чиста моя.
Мамо, щастя моє незбагненне. Нероздільними стали для мене
Совість – мама, порядність – сім ’я.
І в яких би не був я краях,
Гордо ніс ім’я Ваше священне.
Мудрість Ваших порад, рідна непе,
Скрізь світила мені, як маяк.
У годину важку підсвідомо
У думках повертався додому,
Щоб Ваш погляд розвіяв мій смуток.
Я й тепер безвимовно радію,
Де б лише довелося почути
Ім’я матері, ім’я – Марія.
Татові дуби
Вони ростуть у парі при межі,
Дуби, які Ви посадили, тату.
В чужім дворі, та серцю не чужі.
Тепер їх крон нікому не дістати.
Вони ростуть, онуків веселять
Жолуддями і шепотінням листя,
Їх щедро поїть соками земля –
І рвуться в небо красені плечисті.
* * *
Безжальний час-мисливець йде із луком,
Бринять на тятиві смертельні стріли…
Миттєвість щастя, вічний біль розлуки
Для тих, що з поглядом його зустрілись.
За Олександром Вечеровим
Пам’ять по сонцю зростає, як тіні.
Сварки, докори, образи, вина.
Все забувається… Болі незмінні
Не залишають хоч інколи нас.
Осінь. Стежини під вицвілим листям.
Відзвук лункий у дворах. Заприміть:
Це не минеться з роками, залишиться,
Наче знайомий узор килимів.
Пам’ять, як друг, залишає з любов’ю,
Світла вона, і легка, і проста.
Сонце заходить згустками крові,
Хрест залишається – й тінь від хреста.
* * *
Наздогнати не смію й не можу не йти навздогін.
Як нам вірилось легко, що будемо поруч довіку.
Ти забрала з собою всі згадки, такі дорогі,
Залишивши на серці тривоги без міри, без ліку.
О, мій птах легкокрилий! Кохання моє, зачекай.
Дай мені надивитись на тебе до згуби, до болю.
Як люблю я тебе, як лелію тебе у думках.
Я живу лиш тобою. Одною тобою. Тобою.
Лише кілька хвилин. Лише мить – і все щастя для нас.
Зацілую вуста і вологі від сліз довгі вії.
У серцях заквітує воскресла з любові весна.
Я без ласки твоєї прожити ні дня не зумію.
* * *
Мелодія радості любих очей
У серці звучить.
Її не притишиш сльотавим дощем,
Не спиниш нічим.
У сон і в безсоння приходить вона,
У розпач і в сміх.
Торкається щастям, якого не знав,
І знати не міг.
Вона не здолає снігів самоти,
Не втішить мене.
Та в кожнім акорді мелодії – ти,
І це головне!
Висота
Коли зійдеш ти на круті хребти,
Коли зайдеш по груди в синю вись –
Умій дивитися на землю з висоти!
А звисока на землю не дивись!
Чи на світанку, чи в густій імлі
Летиш увись чи на горі стоїш,
Ти людям все помітніш, все видніш.
До себе кличе, манить висота.
Земля лежить, розкинувши поля.
І як би ти над нею не злітав,
Вона – твій дім. Вона – твоя земля.
Якщо ти навіть і туди злетиш,
Де ходять хмари в синяві німій –
Умій поглянути на землю з висоти!
А звисока дивитися не смій!
