“Монументальна пропаганда” Войновича у перекладі Каменюка

Войнович. Монументальна пропагандаВ КИЄВІ ВИЙШОВ ДРУКОМ ВЕРШИННИЙ РОМАН ВОЛОДИМИРА ВОЙНОВИЧА В ПЕРЕКЛАДІ МИХАЙЛА КАМЕНЮКА

Роман В.Войновича «Монументальна пропаганда» щойно випущено видавництвом «Дніпро» в рамках державного видавничого проекту «Українська книга-2015». Вічно незручний для Росії російський письменник робить глибокий зріз суспільного життя рідної країни від повоєнних років до нинішніх днів, з постафганським синдромом, з повзучими спробами реставрації комуністичних ідолів, з втоптуванням у багно простолюду «новими руськими». Це смішний, веселий і водночас трагічний твір письменника, який, сміливо виступивши на захист України з приводу конфлікту на Донбасі, сказав пророчі слова: «Путина остановить может только страх».

Михайло Каменюк виконав не лише переклад роману, але й написав до нього післямову, яку подаємо нижче.

Післямова від перекладача

Роман «Монументальна пропаганда», на моє глибоке переконання, вершинний у творчості видатного російського письменника Володимира Войновича. Проникливого сатирика, дотепного пересмішника, мудрого аналітика. Попри безліч комічних ситуацій, в які потрапляють його простодушні і нелукаві герої, він сповнений гіркоти і трагізму, бо через душевну руйнацію головної героїні, комуністки майже з революційним стажем, колишнього секретаря райкому партії, переконаної, непоступливої сталіністки Аглаї Степанівни Ревкіної він показує руйнацію цілої країни, її системи цінностей, моралі, ідеологічної затятості. Перед нами постає панорама постсталінської, а далі пострадянської Росії, її райцентрівської глибинки, де, немов у королівстві кривих дзеркал, заламуються промені геополітичних подій: розвінчання культу особи Сталіна, зачатки дисидентського руху, афганський синдром, фарс багатопартійного життя і зрощення дикого капіталізму з не менш дикою владою.

З коронного роману-анекдоту В.Войновича «Життя і незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна», твору, який приніс письменникові світову славу і який в моєму перекладі українською побачив світ саме у видавництві «Дніпро»в 1992 році, В.Войнович переводить у «Монументальну пропаганду» кілька фігур, але головною героїнею нової книги стає саме Аглая Ревкіна, яка проживає, здобуває і втрачає партійну і службову кар’єру у все тому ж районному містечку Долгові, поблизу якого розпочав своє кумедне пригодницьке життя Іван Чонкін. Чонкін у романі його імені зазнайомився з Аглаєю Ревкіною в партизанському загоні, яким Аглая командувала, був її послужливим ординарцем, іноді навіть в ліжку під ковдрою, отримуючи на це відповідну команду. Але разом з Ревкіною в  книгу «Монументальна пропаганда» письменницький невичерпний гумор хоч і перейшов, але він тут нечастий та ще й їдкий, сказати б, знущальний.

З іронією, шаржованими штрихами змальовує письменник вибоїстий шлях, яким з року в рік – від Сталіна до Хрущова, від Хрущова до Брежнєва, а далі до Єльцина, Горбачова і зовсім новітніх часів котиться російський провінційний віз, де життя Аглаї Ревкіної оточує паноптикум, який складається з партійного райсекретаря з ідеології Поросянинова, заврайвно Нечитайла, поетів місцевого розливу Серафима Бутилка і Влада Распадова, обкомівського секретаря Гризлова, управдома Кашляєва, колишнього особіста, виконавця розстрілів, а тепер тихобожевільного Тьолушкіна, сина Аглаї Ревкіної Марата, який робить успішну дипломатичну кар’єру, колишнього в’язня ГУЛАГУ, що знає напам’ять усього Леніна і є його ідолопоклонником, а також знайомим Солженіцина Шубкіна, терориста Жори Жукова, який повернувся з Афгану просто людиною-обрубком без ніг і лише з однією рукою, колишнього фронтовика, а нині генерал-лейтенанта Бурдалакова, особистого друга Леоніда Брежнєва, якому на 63 іменини він дарує в книзі старовинний грузинський кинджал з таємничим написом на руків’ї «Друга спасет врага паразит», що призведе до зовсім комічної ситуації, та багатьма іншими.

Роман «Монументальна пропаганда» цікавий нам упізнаваністю дуже типових так званих пострадянських реалій, які дісталися в спадщину не лише Росії: від панорамного змалювання райцентрівських громадських нужників до роздумів про олігархізацію головних важелів державної ідеологічної машини – від засобів інформаційного впливу на суспільство аж до літератури. Про останнє письменник пише так:

«Велика кількість поетів – ознака дикості народу.

Так вважав мій старший друг Олексій Михайлович Макаров на прізвисько Адмірал, про якого мова ще попереду. Коли він це сказав уперше, мені його твердження видалось нісенітницею, але він перерахував країни і частини світу, де люди тонуть в злиднях і неуцтві, деякі не знайомі з електрикою і туалетним папером, однак мають з-посеред себе величезну кількість акинів, ашугів, народних чи придворних поетів. Там влада трепетно ставиться до поетичного слова, і хороших поетів (які хороше пишуть про владу) щедро наділяють усілякими благами, а поганим поетам (які погано пишуть про владу) відрубують голови. Ризик зостатися без голови іноді так сильно впливає на свідомість, що іноді погані поети пишуть набагато ліпше за хороших поетів, вірші поганих поетів люди переписують в зошити, вивчають напам’ять і передають з покоління в покоління. Хоча в Долгові виховання поетів здійснювалося за пом’якшеною системою (голів не відрубували, але й жити не давали), кількість віршотворців на душу населення тут явно переважало об’єм насущних потреб».

Якщо зауважувати особливості стилю В.Войновича, як письменника, то відзначмо, що він відомий майстер діалогу, пряма мова його героїв сама по собі характеризує їх. Тут дається взнаки чималий драматургійний досвід автора. Ось, приміром, як звинувачує Аглаю Ревкіну на засіданні райкому, де її виключають з партії, її приятель по життю голова колгоспу Шалейко:

«…- Ну шо ж, – Шалейко повернувся до трибуни, – єслі вам нужни аргументи, – сказав він з наголосом на «у», – то у мене лічно їх нєту і не треба. Аргументи дає нам сама Аглая Степановна, котора ушла від нас далеко і своїм повєдєнієм говорить нам, шо вона велика цяця, а ми колхозні валянки і нічого не понімаєм. І це во время, коли наша партія проводить грандіозний і всемірно-історіческій курс на преодолєніє. Шо визиває єстєствєнний переполох і растєряность у стані наших врагів. У Аглаї Степановни… нє, я, конєшно, не скажу… були в прошлому опредєльонниє, як би сказать… Но це же не індульгенція і не це… – Він подумав і звернувся просто до Аглаї, відчуваючи, що втрачати уже нічого: – Ось я на вас дивлюся, Аглая Степановна, ну шо ж ви тута сидите така горда і уперта, як будто ви прямо цариця яка чи шо? Шо з вами случилось? Може, ви попали под вліяніє? Я знаю, нєкоторі, буває, послухають яке-небудь, ізвіняюсь за вираженіє, Бі-бі-сі, вухи розпустять і начинають, понімаєте, ето. А ви не слухайте ці вот голоса, а дивіться своїми очима. Приїзжайте хотя би у наш колхоз, і я лічно вам покажу, як живуть наші рядовиє, можно сказать, хлібороби. У кажного, ну, буквально у кажного у хліві корова, теля, а у іних даже і нетель. У колхозніків наших чотири мотоцикла і один «Москвіч». Для клуба нову радіолу купили. І маєм мєчту, шоб в будущому, ну, може буть, не для нас, а для наших внуков провести водопровод і туалет такий, шо, коли за цепку дьоргаєш, вода униз тече. Ось куда ми своїми мєчтами націлені, а ви, Аглая Степановна, ви же стара женщина. Подивіться на себе, одумайтесь, остановіться. А не остановитесь, то ми вас, понімаєте, затопчем, зметем з дороги і це…».

А місцевий незалежний філософ і книголюб Макаров на прізвисько Адмірал оригінально і дуже повчально характеризує затятого ленінця і вчорашнього гулагівця Марка Шубкіна, коли йому герой, від імені якого ведеться розповідь, скаржиться: ніяк Шубкіна не переспориш, у нього на все знаходиться цитата, цитатами з класичної філософії він так і сипле і завжди кладе тебе в суперечці на лопатки. Фінал діалогу Адмірала з його візаві закінчується так:

«…- Як же, ось ви кажете – дурень, а в нього така величезна голова, вона ж чимось наповнена.

– Дурнею наповнена, – безжалісно сказав Адмірал. – Я вам ось що скажу. Вам, мабуть, доводилося бувати в селі. Ви помітили, в кожному селі є один дурник і один мудрець. Якийсь простий дядечко. У нього головка мов кулачок і мозок, напевне, також не з великих. Але міркує він на основі власних знань про життя і власного досвіду просто, ясно і розсудливо. А взагалі я вам раджу приблизно ось що засвоїти. Людський мозок відрізняється не лише розмірами, але й способами засвоєння вхідного матеріалу. Мозок може, грубо кажучи, бути складом, млином і хімічною лабораторією. Склад буває дуже містким, заставленим різними предметами, але чим більше предметів, тим важче в них розібратися. Млин здатен перемелювати тільки те, що в нього засипають. Якщо він маленький, примітивний, але хороше зерно він перемеле в досить непогане борошно. Але якщо ви візьмете млина великого, сучасного, найліпшого, з хорошими жорнами та ідеальними ситами, і завантажите його кепським зерном, він нічого хорошого вам не видасть. Творчий мозок – це вищий тип мозку, це хімічна лабораторія, в неї завантажують все, що завгодно, а отримують принципово нове, синтез. Там працює все: знання, пам’ять, здатність до власного мислення. Такий мозок дуже рідко зустрічається, рідко навіть у тих, у кого голова велика.

– Мабуть, у Леніна був такий мозок, – висловив припущення я.

– У Леніна? – перепитав здивовано Адмірал. – Що ви! У Леніна був мозок ідеологічний. Ще один тип, і зустрічається не часто. Не склад, не млин, не лабораторія, а щось на кшталт головного шлунка. Закладається багато різних продуктів високої якості, всі вони переварюються і перетворюються в лайно.

– Ну тоді, – зрадів я знайденому визначенню, – значить, і у Шубкіна мозок-шлунок.

– Ні, ні, – заперечив мій співбесідник. – У Шубкіна якраз мозок-млин. Якби в нього засипати хороше зерно, могло б вийти борошно. А він завантажив свого млина ленінським лайном, і на виході також вийшло лайно.»

Коли в 2014 році ми презентували нове, повне тритомне видання роману про Івана Чонкіна в моєму перекладі українською на вересневому книжковому ярмарку у Києві з участю спеціального гостя, самого письменника, уже палахкотіла війна на Сході України. Войнович на той час підписав з групою прогресивних російських діячів культури протестного листа на адресу Президента Володимира Путіна щодо агресії проти нашої держави. І в численних інтерв’ю, презентаціях, прес-конференціях російський інтелектуал не приховував своїх симпатій до України. Мені пам’ятне, як хтось у залі під час однієї з таких прес-коференцій процитував слова Адмірала з роману «Монументальна пропаганда»:

«Росія – така країна, де дуже багато говорять про покаяння, але рідко хто може просто сказати «пробачте».

Я познайомився з В.Войновичем наприкінці 1980-их років заочно, коли з тодішнім заввідділом видавництва «Дніпро», моїм другом Володимиром Затуливітром ми задумали випередити Москву в обнародуванні так довго заборонюваного, нев’їзного до нас антисталінського і практично антирадянського роману про солдата Івана Чонкіна. Першу частину цього твору щойно надрукував московський журнал «Юность» – і це був справжній вибух в тодішній ще тоталітарно-брежнєвській країні. Наче колись більшовицьку «Іскру», з допомогою західнонімецьких, московських моїх друзів і знайомих та, звісно, з дозволу самого Войновича мені передавали з Парижу примірник тамтешнього видання опальної книги для перекладу її українською. Ми таки випередили Москву, оголошена у видавничих проспектах книга Войновича про Чонкіна зібрала понад 100 тисяч замовлень. Але раптовий розпад СРСР, криза з коштами і папером, повний розвал економіки і, звісно ж, видавничої справи дозволив видати лише 10-тисячний наклад, який розійшовся миттєво.

З Войновичем у нас зав’язалося дружнє листування, журнал «Дніпро» навіть видрукував моє з ним інтерв’ю, проведене також у листовній формі, заочно. Я розповів читачам про цікаві подробиці з дитинства та юності письменника. Про його петеушне навчання на Запоріжжі, про те, що навіть російськомовну класику, зокрема, Гоголя він вперше прочитав саме українською.

Войнович тоді проживав у США, де вивчав життя місцевих фермерів і писав третю частину роману про Чонкіна, який за задумом письменника емігрував саме в цю країну, де став відомим фермером по вирощуванню кукурудзи.

Цікавий, сказати б, показовий, як для сьогоднішнього дня, фрагмент одного листа, який я дістав тоді від Войновича. Листу тому 23 роки. Письменник писав мені:

«Між іншим, тут, у Вашингтоні, днями виступав представник Руху В’ячеслав Брюховецький. Я не знаю, що він за людина, але говорив цікаво. При цьому, щоправда, висловив декілька утопічних надій. Одна з них – що українці через п’ятнадцять літ житимуть краще за американців. Цього авжеж не станеться. Американці своє життя будували не п’ятнадцять, а літ двісті з гаком. Якщо українці через п’ятнадцять літ житимуть хоча б так, як іспанці чи португальці, то й це буде непогано».

Як живуть італійці, португальці, турки, поляки через 23 роки після пророцтв пана Брюховецького у Вашингтоні, ми дізнаємося нині з розповідей наймитів-українців, які гарують по-чорному в цих країнах на пана. І це теж «чорний їдкий гумор», яким насміхається над нами, часто схильними до усіляких телячих радощів, час.

Не скажеш, що повернувшись додому в нову Росію, Володимир Войнович тепер, у віці справжнього аксакала, пожинає плоди своєї слави. Він залишився для влади таким самим колючим і некомфортним. Наприклад, його блискучі п’єси “Трибунал», «Біемдабл”ю» та «Шлюбний контракт», хоч і надруковані окремою книгою, та в репертуарах театрів не з’являються. Причина все та ж: жорстока, знущальна правда про сьогочасне російське корумповане життя, продажність суддів, незахищеність простої людини. Я докладаю всіх зусиль, що, ці п’єси з’явилися в театрах українських, як своєрідна контрпропаганда, та успіху поки що не досяг. З причин, в першу чергу, відомого безгрошів’я культури.

Я певен: український читач із задоволенням познайомиться з цим пропонованим  маловідомим у нас твором Володимира Войновича, серцем сприйме його трагічний фінал, що стався в зовсім недавні часи в російському містечку Долгові, а точніше в Комсомольському тупику, який своїм не тупиковим кінцем виходив на вулицю Розенблюма, що неподалік залізничного вокзалу, де серед інших красується роз’яснювальний надпис для можливих іноземних туристів: «TUALET NAKHODITSYA ZA UGLOM».

 

Михайло Каменюк